Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.2

Двері Геґрідової хижі рвучко відчинилися, і в світлі, що лилося зсередини, можна було чітко розгледіти його величезну постать, що ревіла й розмахувала кулаками, а шестеро дрібніших постатей намагалися влучити в нього приголомшливими закляттями, судячи з тонесеньких ниточок червоного світла, що проскакували в його бік.
— Ні! — вигукнула Герміона.
— Та що це таке! — обурився професор Тофті. — Це ж іспити!
Але ніхто вже не звертав уваги на зоряні карти. Струмені червоного світла й далі металися біля Геґрідової хижі, але чомусь від Геґріда відскакували. Він і далі стояв на ногах і, як бачив Гаррі, чинив опір. У повітрі лунали крики й верески. Якийсь чоловік закричав: — Не дурій, Геґріде!
Геґрід заревів: — Шляк би тебе трафив, Доліш! Мене так легонько не візьмеш!
Гаррі бачив удалині контури Ікланя, що захищав Геґріда, стрибаючи на чаклунів, а тоді в нього влучило приголомшливе закляття і пес упав на землю. Геґрід люто завив, схопив винуватця в оберемок і кинув. Той пролетів метрів три й більше не піднімався. Герміона зойкнула й затулила рота руками. Гаррі озирнувся на Рона й побачив, що той теж переляканий. Ніхто з них ще не бачив Геґріда таким розлюченим.
— Дивіться! — пискнула Парваті, що перехилилася через парапет і показувала на вхідні двері до замку, які знову відчинилися. Темну галявину залило світло, й було видно, як там рухається самотня довга чорна тінь.
— Увага! — стурбовано вигукнув професор Тофті. — Вам залишилося всього шістнадцять хвилин!
Але ніхто його не слухав. Усі стежили за постаттю, яка бігла в напрямку Геґрідової хижі, біля якої точилася бійка.
— Як ви посміли! — заволала ця постать, не зупиняючись. — Як ви посміли!
— Це Макґонеґел! — прошепотіла Герміона.
— Відчепіться від нього! Відчепіться, я сказала! — долинув з пітьми голос професорки Макґонеґел. — На якій підставі ви на нього напали? Він нічого не зробив!
Герміона, Парваті й Лаванда заверещали. Постаті навколо хатини вистрілили в професорку Макґонеґел не менш, ніж чотирма приголомшувачами. Чотири промені влучили в неї на півдорозі між хатиною й замком. На якусь мить професорка засвітилася моторошним червоним сяйвом, а тоді підлетіла вгору, впала з усього розмаху на спину й завмерла.
— Хай йому гаргуйлець! — закричав професор Тофті, який теж забув про іспит. — Без попередження! Ганебно!
— БОЯГУЗИ! — заревів Геґрід. Його голос було добре чути навіть зверху на вежі, а в замку аж хитнулося сяйво свічок. — КЛЯТІ БОЯЗУГИ! НАТЕ ВАМ… І ЩЕ НАТЕ…
— Ой матінко… — зойкнула Герміона.
Геґрід завдав двох могутніх ударів найближчим до нього напасникам. Судячи з усього, він миттю відправив їх у глибокий нокаут. Гаррі побачив, як Геґрід нахилився, і подумав, що на нього нарешті подіяло закляття. Та вже наступної миті Геґрід знову випростався, а на спині в нього був якийсь лантух… Гаррі зрозумів, що він поклав собі на плечі Ікланя.
— Хапай його, хапай! — верещала Амбридж, але останній дієздатний її помічник аж ніяк не палав бажанням кидатися під Геґрідові кулаки. І замість хапати, він так швидко позадкував, що перечепився через когось зі своїх непритомних колег і впав. Геґрід відвернувся й почав тікати, несучи на плечах Ікланя. Амбридж послала йому навздогін ще одне приголомшливе закляття, але не влучила, і Геґрід, який щодуху біг до дальніх воріт, розчинився в пітьмі.
Запала довга напружена тиша. Учні з роззявленими ротами дивилися в той бік. Тоді пролунав тремтячий голос професора Тофті:
— Е-е… вам лишилося п’ять хвилин.
Хоч Гаррі заповнив тільки дві третини карти, він ледве дочекався кінця іспиту. Потім абияк склав телескоп і помчав ґвинтовими сходами донизу. Ніхто з учнів і не збирався йти спати. Усі, збившись докупи біля підніжжя сходів, голосно й схвильовано обговорювали те, свідками чого стали.
— Яка паскудна жінка! — аж задихалася від люті Герміона. — Підкралася до Геґріда нишком, серед ночі!
— Мабуть, хотіла уникнути чергової сцени, такої, як з Трелоні, — велемудро сказав Ерні Макмілан, протискаючись до них.
— Геґрід класно себе показав, правда? — не так вражено, як стурбовано сказав Рон. — А як це від нього відбивалися всі закляття?
— Бо він має кров велетня, — тремтячим голосом пояснила Герміона. — Дуже важко приголомшити велетня. Вони як тролі, дуже міцні… але бідна професорка Макґонеґел… отримати чотири приголомшувачі в груди. А вона ж не така й молода.
— Жахіття, жахіття, — помпезно похитав головою Ерні. — Ну, я пішов спати. На добраніч усім.
Учні почали розходитись, схвильовано обговорюючи побачене.
— Добре, хоч Геґріда не потягли в Азкабан, — сказав Рон. — Мабуть, він приєднається до Дамблдора…
— Мабуть, — ледь не плакала Герміона. — Це жахливо! Я думала, що скоро повернеться Дамблдор, а тепер ми ще й Геґріда втратили.
Вони попленталися до ґрифіндорської вітальні й виявили, що там повнісінько учнів. Метушня знадвору розбудила декого, і ті попіднімали з ліжок друзів. Шеймус і Дін, які прийшли раніше за Гаррі, Рона та Герміону розповідали всім, що вони бачили й чули з астрономічної вежі.
— Але навіщо їм звільняти Геґріда зараз? — похитала головою Анжеліна Джонсон. — Це ж не Трелоні, він цього року викладав набагато краще, ніж раніше!
— Амбриджка ненавидить покручів, — з гіркотою пояснила Герміона, падаючи в крісло. — Вона завжди хотіла вигнати Геґріда.
— А ще вона підозрювала, що Геґрід підкидав їй у кабінет ніфлерів, — додала Кеті Бел.
— Отакої, — затулив рота Лі Джордан. — Та то ж я їй підкинув тих ніфлерів. Фред із Джорджем залишили мені двох, і я чарами закидав їх крізь вікно.
— Вона б його все одно вигнала, — сказав Дін. — Він був дуже близький до Дамблдора.
— Це правда, — погодився Гаррі, сідаючи в крісло біля Герміони.
— Сподіваюся, що з професоркою Макґонеґел усе добре, — трохи не плакала Лаванда.
— її занесли до замку, ми бачили з вікна спальні, — повідомив Колін Кріві. — Вигляд у неї був не найкращий.
— Мадам Помфрі її вилікує, — впевнено сказала Алісія Спінет. — У неї не було ще жодної невдачі.
Вітальня спорожніла майже о четвертій ранку. Гаррі не спалося. Його не полишав образ Геґріда, що тікав кудись у темряву. Гаррі був такий злий на Амбридж, що навіть не міг придумати для неї гідної кари, хоч Ронова пропозиція — кинути її в ящик з голодними вибухозадими скрутами — мала свої плюси. Заснув, уявляючи різні варіанти жахливої помсти, а через три години прокинувся страшенно втомлений. Останній іспит, історія магії, мав відбутися аж по обіді. Гаррі з величезним задоволенням після сніданку заснув би знову, але перед іспитом треба було повторити матеріал, тож він сів біля вікна вітальні, обхопивши голову руками і, переборюючи дрімоту, перечитував стос позичених йому Герміоною конспектів заввишки з півметра.
О другій годині п’ятикласники зайшли до Великої зали й посідали за столиками, на яких лежали перевернуті екзаменаційні білети. Гаррі був цілком виснажений. Хотів, щоб усе це закінчилося, щоб нарешті виспатися. Завтра вони з Роном збиралися піти на квідичне поле, політати на Ро-новій мітлі й насолодитися нарешті свободою від нескінченних повторень матеріалу.
— Відкрийте екзаменаційні білети, — промовила професорка Марчбенкс і поставила перед собою пісочний годинник. — Можете починати.
Гаррі втупився в перше питання. Минуло кілька секунд, перш ніж до нього дійшло, що він не збагнув ані словечка. За шибкою височенного вікна гула оса, відвертаючи увагу. Поволі й невпевнено він нарешті почав писати відповідь. Дуже важко було пригадувати імена, а дати постійно плуталися. Пропустив четверте питання (“На вашу думку, за конодавство про чарівні палички сприяло ґоблінським бун там XVIII століття, чи поклало їм край?”), вирішивши повернутися до нього наприкінці, якщо матиме час. Спробував відповісти на п’яте запитання (“Як було порушено Ста тут про секретність 1749 року, і які заходи запровадили для уникнення повторних порушень?’), але мав серйозну підозру що пропустив кілька важливих деталей. Чомусь подумав, що це все мало якийсь стосунок до упирів.
Пошукав запитання, на яке міг би відповісти впевнено, і його очі засвітилися, коли побачив десяте питання: “Опи шіть обставини, що призвели до створення Міжнародної конфедерації чаклунів, і поясніть, чому в неї відмовилися вступати маги з Ліхтенштейну” .
“Я це знаю” , — подумав Гаррі, хоч його мозок і досі працював мляво й повільно. Побачив у голові заголовок, написаний Герміониною рукою: “Створення Міжнародної конфедера ції чаклунів…” , бо прочитав цей конспект сьогодні зранку.
Почав писати, коли-не-коли поглядаючи на великий пісочний годинник, що стояв на столі перед професоркою Марчбенкс. Сидів одразу за Парваті Патіл. Її довге темне волосся звисало аж на спинку стільця. Разів два задивлявся на крихітні золотисті іскорки, що виблискували в її волоссі, й мусив трусити головою, щоб позбутися цього видіння.
” …першим Верховним головою Міжнародної конфедера ції чаклунів був П’єр Бонакор, але це призначення опро тестувала чаклунська громада Ліхтенштейну, бо…”
Навколо Гаррі метушливими щурами шкряботіли пера. Сонце нестерпно пекло в потилицю. Чим саме скривдив Бонакор ліхтенштейнських чаклунів? Гаррі мав відчуття, що це було пов’язано з тролями… знову тупо глянув на волосся Парваті. Якби ж він міг виконати виманливі чари, відкрити в її голові віконечко й побачити, як саме тролі спричинили сварку між П’єром Бонакором та Ліхтенштейном…
Гаррі заплющив очі, затулив долонями обличчя і замість червоного сяйва побачив під повіками прохолодну пітьму. “Бонакор хотів заборонити полювання на тролів і надати тролям певні права… але Ліхтенштейн у цей час вів бо ротьбу з особливо злими гірськими тролями…” Он воно що.
Розплющив очі. Вони засльозилися й запекли від сліпучого білого пергаменту. Помалу написав два рядки про тролів, а тоді перечитав усе написане. Небагато там було інформації й деталей, хоч Гаррі пам’ятав, що Герміонин конспект на тему конфедерації налічував чимало сторінок.
Знову заплющив очі, намагаючись їх побачити, згадати… “Конфедерація вперше зібралася у Франції…” Так, він це вже написав…
Ґобліни хотіли взяти участь, але їх не допустили… він і це вже написав…
А з Ліхтенштейну ніхто не захотів приїхати.
“Думай” ,— звелів він собі, затуливши обличчя руками, а пера навколо писали нескінченні відповіді, а пісок у годиннику на столі все сипався…
Він знову йшов прохолодним темним коридором до відділу таємниць, ішов рішуче й цілеспрямовано, часто поривався бігти, прагнув нарешті досягти своєї мети… чорні двері звично відчинилися перед ним, і ось він уже був у круглому приміщенні з численними дверима…
Перетнув його і зайшов у другі двері… плями мерехтливого світла на стінах і підлозі, а ще химерне клацання якихось механізмів, але ніколи зупинятися, треба поспішати… Пробіг останні метри до третіх дверей, що відчинилися так само, як і попередні…
Знову опинився у великому, мов собор, приміщенні, де було повно полиць зі скляними кулями… серце шалено калатало… тепер він свого досягне… біля дев’яносто сьомого номера повернув ліворуч і кинувся в прохід між двома рядами…
Але з самого краю на підлозі хтось лежав, хтось чорний, він ворушився долі, мов поранений звір… у Гаррі всередині все стислося від страху… від хвилювання…
З рота видобувся голос, пронизливий, холодний голос, позбавлений людського тепла…
— Забери це для мене… зніми негайно… я не можу доторкнутися… а ти можеш…
Чорна постать на підлозі ворухнулася. Гаррі побачив, як його рука — біла долоня з довжелезними пальцями — простяглася вперед, стискаючи чарівну паличку… почув, як пронизливий, холодний голос сказав: — Круціо! Чоловік на підлозі закричав від болю, спробував устати, але впав, зсудомлений. Гаррі реготав. Підняв чарівну паличку, націлив її на чоловіка, а той застогнав і завмер.
— Лорд Волдеморт чекає…
Руки чоловіка на землі затремтіли, він дуже повільно розправив плечі й підняв голову. Його закривавлене й виснажене обличчя скривилося від болю, але було сповнене незламної рішучості…
— Тобі доведеться мене вбити, — прошепотів Сіріус.
— Безперечно, наприкінці я так і зроблю, — озвався холодний голос. — Але ти, Блек, спочатку це мені дістанеш… Думаєш, досі ти відчував біль? Подумай добре… часу ми маємо досить, а твоїх криків ніхто не почує…
Але в ту мить, як Волдеморт знову опустив чарівну паличку, хтось закричав. Закричав і впав боком з теплого стільця на холодне каміння підлоги. Гаррі опритомнів, ударившись об підлогу, але й далі кричав, шрам палав, а довкола вирувала Велика зала.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ —
З каміна

— Я не піду… мені не треба до лікарні… не хочу… Гаррі щось нерозбірливо бурмотів, вириваючись з рук професора Тофті, що допоміг йому вийти у вестибюль і тепер з великою тривогою поглядав на нього. Учні мовчки стояли навколо й дивилися.
— Я… зі мною все гаразд, пане професоре, — затинався Гаррі, витираючи піт з лоба. — Справді… я просто задрімав… щось страшне наснилося…
— Іспитове перенапруження! — співчутливо сказав старенький чаклун і поплескав Гаррі по плечі тремтячою рукою. — Буває, юначе, буває! Випий холодної водички і повертайся до Великої зали. Іспит уже закінчується, але ти ще, мабуть, зможеш гарненько дописати останню відповідь.
— Так, — ошаліло відповів Гаррі. — Тобто… ні… я все зробив… усе, що міг…
— Чудово, чудово, — лагідно сказав старенький чаклун. — Я заберу твою екзаменаційну роботу, а тобі раджу піти й гарненько відлежатися.
— Я так і зроблю, — енергійно закивав головою Гаррі. — Дуже вам дякую.
Щойно старенький переступив поріг Великої зали, як Гаррі вибіг сходами нагору, а тоді помчав коридорами з такою швидкістю, що портрети, повз які він біг, докірливо буркотіли йому вслід. Піднявся ще на кілька поверхів і нарешті кулею влетів у подвійні двері шкільної лікарні, аж мадам Помфрі, що саме заливала ложечкою якусь яскраво-синю рідину в роззявлений рот Монтеґю, перелякано зойкнула.
— Поттере, що ти виробляєш?
— Мушу побачити професорку Макґонеґел, — Гаррі так важко дихав, що легені ледь не розривалися. — Негайно… це терміново!
— Її тут немає, Поттере, — сумно відповіла мадам Помфрі — Вранці її перевели до лікарні Святого Мунґо. Отримати в її віці чотири приголомшливі закляття в груди? Це ще диво, що вона жива.
— Її… немає? — отетеріло перепитав Гаррі.
Здалеку пролунав дзвоник, і він почув знайомий галас учнів, що вибігали з класів у коридори. Стояв нерухомо й дивився на мадам Помфрі. Його охопив жах.
Нікого не залишилося, Дамблдора немає, Геґріда немає, але він завжди сподівався, що лишатиметься професорка Макґонеґел. Можливо, дратівлива й сувора, але завжди надійна і незмінно тут присутня…
— Не дивно, Поттере, що тебе це шокувало, — схвально сказала мадам Помфрі. — Спробували б вони приголомшити Мінерву Макґонеґел серед білого дня, віч-на-віч! Боягузи, ось хто вони такі… нікчемні боягузи… якби я не переймалася, що з вами, учнями, без мене може тут статися, то з протесту негайно б подала у відставку.
— Так, — безпорадно видихнув Гаррі.
Розвернувся і сліпо попрямував з лікарні у переповнений коридор. Натовп штовхав його і відпихав, а він стояв, заповнюючись, немов отруйним газом, панічним жахом, доки не закрутилася голова. Він не знав, що робити…
“Рон і Герміона”, — пролунав голосок у голові.
Він знову кинувся бігти, розштовхуючи учнів і не зважаючи на їхні сердиті крики. Збіг двома поверхами нижче і вибігав уже на мармурові сходи, коли побачив друзів, що квапливо піднімалися до нього.
— Гаррі! — вигукнула перелякана Герміона. — Що сталося? З тобою все гаразд? Ти не захворів?
— Де ти був? — допитувався Рон.
— Ідіть за мною, — звелів їм Гаррі. — Маю вам щось сказати.
Повів їх коридором другого поверху, зазираючи в усі двері, аж доки знайшов порожній клас. Затяг туди Рона й Герміону, зачинив двері, притулився до них спиною і глянув на друзів.
— Волдеморт напав на Сіріуса.
— Що ?
— Звідки ти…
— Побачив. Щойно. Коли задрімав на екзамені.
— Але… де? Як? — зблідла Герміона.
— Як — не знаю, — відповів Гаррі. — Зате знаю — де. У відділі таємниць є приміщення, в якому повно полиць з маленькими скляними кулями. Це сталося наприкінці дев’яносто сьомого ряду… Він хоче використати Сіріуса, щоб той йому звідти щось дістав… катує його… погрожує потім убити!
Голос Гаррі тремтів так само, як і коліна. Підійшов до парти й сів, намагаючись заспокоїтися.
— Як нам туди потрапити? — запитав у друзів.
На мить запала мовчанка. Тоді Рон пробелькотів: — К-куди потрапити?
— У відділ таємниць, щоб урятувати Сіріуса! — голосно пояснив Гаррі.
— Але ж… Гаррі… — ледь чутно сказав Рон.
— Що? Що? — крикнув Гаррі.
Не міг зрозуміти, чому вони дивляться на нього так, ніби він верзе якісь нісенітниці.
— Гаррі, — перелякано почала Герміона, — як… як міг Волдеморт потрапити в Міністерство магії, щоб ніхто цього не помітив?
— Хіба я знаю? — закричав Гаррі. — Питання в тому, як нам туди потрапити!
— Гаррі… подумай сам, — підступила до нього на крок Герміона, — зараз п’ята година… в Міністерстві магії повно працівників… як там могли опинитися непомітно для всіх Волдеморт і Сіріус? Гаррі… це чаклуни, яких шукають по цілому світі… невже вони могли непомітно пробратися в будинок, де повно аврорів?
— Не знаю! Може, Волдеморт був у плащі-невидимці! — знову закричав Гаррі. — Та й у відділі таємниць завжди було порожньо, коли я там бував…
— Гаррі, ти там ніколи не бував, — спокійно заперечила Герміона. — Тобі тільки снилося.
— Це не звичайні сни! — крикнув їй в обличчя Гаррі, зриваючись на ноги і теж підступаючи на крок. Хотілося трусонути нею, мов грушею. — Як ти тоді поясниш випадок з Роновим татом? Що це було? Звідки я знав, що з ним щось сталося?
— Це правда, — тихенько сказав Рон, поглядаючи на Герміону.
— Але ж це так… так неправдоподібно! — з розпачем вигукнула Герміона. — Гаррі, як міг Волдеморт напасти на Сіріуса, якщо той весь час сидить на площі Ґримо!
— Може, Сіріус не витримав і вийшов подихати свіжим повітрям, — схвильовано пояснив Рон. — Він уже давно хотів вирватися з того будинку…
— Але навіщо, — наполягала Герміона, — навіщо Волдемортові використовувати саме Сіріуса, щоб дістати зброю чи що там ще?
— Не знаю! Може бути безліч різних причин! — закричав на неї Гаррі. — Може, Волдеморт просто вибрав Сіріуса, бо йому начхати, що з ним станеться…
— Знаєте, я оце щойно подумав, — приглушеним голосом сказав Рон. — Сіріусів брат був смертежером. Може, він розкрив Сіріусові таємницю, як здобути зброю!
— Так… і саме тому Дамблдор намагався весь час тримати Сіріуса під замком! — погодився Гаррі.
— Ви мені вибачте, — крикнула Герміона, — але це все нісенітниці! Ми не маємо жодних доказів, що Волдеморт і Сіріус насправді там були…
— Герміоно, Гаррі їх бачив! — накинувся на неї Рон.
— Що ж, — налякано, але рішуче відказала вона, — я таки мушу це сказати…
— Що сказати?
— Гаррі, це не критика… Але ти робиш… так, ніби… я маю на увазі… тобі не здається, що ти весь час граєш роль… роль… рятівника?— запитала вона.
Гаррі уважно на неї подивився.
— Що означає “роль рятівника”?
— Ти… — вона ще ніколи так боязко на нього не дивилася. — Тобто… скажімо, торік… на озері… під час турніру… ти не повинен був… тобто тобі зовсім не потрібно було рятувати ту малу Делякур… тебе трохи… занесло…
Гаррі залила гаряча хвиля злості. Як вона зараз могла нагадувати йому про ту помилку?
— Тобто це було дуже шляхетно з твого боку і все таке, — негайно почала виправдовуватися Герміона, яку до смерті налякав вираз Гарріного обличчя, — усі вважали, що ти вчинив просто чудово…
— Дивно-дивно… — процідив крізь зуби Гаррі, — бо я добре пам’ятаю, як Рон казав, що я гаяв час і корчив з себе героя. .. ви й зараз так вважаєте? Думаєте, я знову вирішив корчити з себе героя?
— Ні-ні-ні! — заперечила вражена жахом Герміона. — Я не це мала на увазі!
— То швидше пояснюй, бо ми справді марнуємо час! — крикнув Гаррі.
— Я хочу сказати, що… Гаррі, Волдеморт тебе знає! Він затяг Джіні в Таємну кімнату, щоб заманити туди тебе. Це якраз у його стилі, він знає, що ти… примчиш Сіріусові на поміч! А що, як він просто заманює тебе у відділ таєм…?
— Герміоно, немає значення, заманює він мене чи ні… Макґонеґел забрали в лікарню Святого Мунґо, у Гоґвортсі нікого з Ордену не лишилося, нам нема з ким порадитись, але якщо ми не кинемося на порятунок, то Сіріус загине!
— Гаррі… а що, як твій сон був… якщо то був просто сон? Гаррі аж загарчав з роздратування. Герміона злякано
від нього відсахнулася.
— До тебе не доходить! — закричав Гаррі. — Це не кошмари, мені це не сниться! Як ти думаєш, навіщо мені потрібна була блокологія?! Чому Дамблдор так не хотів, щоб я усе те бачив? Бо це все СПРАВЖНЄ. Герміоно… Сіріус у пастці, я його там бачив. Волдеморт на нього напав, і ніхто нічого не знає! А це означає, що тільки ми можемо його врятувати! І якщо ви не хочете — що ж, я все зроблю сам! Але якщо мене не зраджує пам’ять, вас не дуже дратувала моя роль рятівника, коли я рятував вас від дементорів, або… — обернувся він до Рона… — коли я рятував від Василіска твою сестру…
— Я й не казав, що мене це дратувало! — сердито вигукнув Рон.
— Гаррі, ти сам щойно сказав, — зашипіла Герміона, — що
Дамблдор хотів, щоб ти навчився захищати мозок. Якби ти ретельно вивчав блокологію, ти ніколи б не побачив…
— ЯКЩО ТИ ДУМАЄШ, ЩО Я ЗРОБЛЮ ВИГЛЯД, НІБИ ЦЬОГО НЕ БАЧИВ…
— Сіріус тобі сказав, що немає нічого важливішого, ніж навчитися перекривати доступ у мозок!
— А Я ВВАЖАЮ, ЩО ВІН ЗАГОВОРИВ БИ ІНАКШЕ, ЯКБИ ЗНАВ, ЩО Я…
Відчинилися двері. Гаррі, Рон і Герміона рвучко озирнулися. До класу зайшла зацікавлена Джіні, а за нею — Луна, у якої, як завжди, був такий вигляд, ніби вона тут опинилася цілком випадково.
— Привіт, — невпевнено проказала Джіні. — Ми почули голос Гаррі. Чого це ви тут розкричалися?
— Не твоя справа, — огризнувся Гаррі. Джіні здивовано підняла брови.
— Зі мною не треба розмовляти таким тоном, — холодно промовила вона, — я просто хотіла знати, чи можу якось допомогти.
— Не можеш, — кинув Гаррі.
— Знаєш, ти страшенний грубіян, — незворушно сказала Луна.
Гаррі вилаявся і відвернувся. Йому зараз тільки бракує встрягти в суперечку з Луною Лавґуд.
— Заждіть, — раптом обізвалася Герміона. — Заждіть… Гаррі, вони можуть допомогти.
Гаррі з Роном подивилися на неї.
— Слухай, Гаррі, — затято мовила вона, — нам треба з’ясувати, чи справді Сіріус виходив зі штаб-квартири.
— Я ж тобі кажу, що бачив…
— Гаррі. я тебе благаю! — розпачливо вигукнула Герміона. — Дозволь нам, перш ніж мчати до Лондона, перевірити, чи Сіріуса немає вдома. Якщо виявиться, що немає, то клянуся, я не стану тебе зупиняти. Піду з тобою і зроблю все, щоб його врятувати.
— Сіріуса катують ЗАРАЗ! — закричав Гаррі. — Не можна гаяти часу.
— Гаррі, а якщо це Волдемортова пастка?! Ми мусимо перевірити! Мусимо!
— І як? — запитав Гаррі. — Як це перевірити?
— Доведеться скористатися каміном Амбридж і спробувати з ним зв’язатися, — сказала Герміона, яку й саму нажахала ця думка. — Ми знову відвернемо увагу Амбридж, але комусь треба буде за нею стежити, і отут нам допоможуть Джіні й Луна.
Безуспішно намагаючись зрозуміти, що відбувається, Джіні негайно погодилася: — Так, ми допоможемо. А Луна поцікавилася:
— Коли ви кажете “Сіріус”, то маєте на увазі Стаббі Бордмена?
Ніхто їй не відповів.
— Гаразд, — гаркнув Гаррі до Герміони, — якщо ти придумаєш, як це зробити швидко, то я згоден, бо інакше негайно рушаю у відділ таємниць.
— У відділ таємниць? — здивувалася Луна. — А як ти туди потрапиш?
Гаррі знову не звернув на неї уваги.
— Отож, — Герміона, склавши на грудях руки, походжала між партами, — хтось із нас повинен знайти Амбридж… і заманити її якнайдалі від кабінету. Можна їй сказати… не знаю… може, що Півз знову задумав щось жахливе…
— Беру це на себе, — відразу зголосився Рон. — Скажу їй, що Півз громить кабінет трансфігурації, це за сто кілометрів від її кабінету. До речі, якщо зустріну по дорозі Півза, попрошу, щоб він і справді вчинив там погром.
Те, що Герміона навіть не заперечила проти погрому в кабінеті трансфігурації, свідчило про серйозність ситуації.
— Гаразд, — не переставала вона крокувати класом, наморщивши чоло. — Ще треба буде зробити так, щоб біля її кабінету не було інших учнів, бо інакше слизеринці їй про все донесуть.
— Ми з Луною можемо стояти з обох кінців коридору, — запропонувала Джіні, — й попереджати, щоб ніхто туди не йшов, бо там хтось начебто напустив задушливого газу. — Герміона аж здивувалася, що Джіні так легко все це вигадала, але Джіні лише стенула плечима й пояснила: — Фред з Джорджем планували зробити таке на прощання.
— Гаразд, — погодилася Герміона. — Тоді ми з тобою, Гаррі, проникнемо в кабінет під плащем-невидимкою, і ти зможеш порозмовляти з Сіріусом…
— Його там немає, Герміоно!
— Я мала на увазі, що ти зможеш… зможеш перевірити, вдома Сіріус чи ні, а я стоятиму на варті, бо тобі не можна залишатися самому. Лі вже довів, що вікно там незахищене, коли закидав крізь нього ніфлерів.
Попри всю свою злість і нетерплячку, Гаррі визнав, що готовність Герміони супроводжувати його до кабінету Амбридж свідчила про вірність і солідарність.
— Я… добре, дякую, — пробурмотів він.
— Але нам однак не варто розраховувати більше, ніж на п’ять хвилин, — полегшено зітхнула Герміона, коли Гаррі погодився з її задумом, — бо не треба забувати про її інквізиторський загін та про Філча, які все тут винюхують.
— П’яти хвилин вистачить, — сказав Гаррі. — То йдемо…
— Вже? — отетеріла Герміона.
— Звичайно, вже! — розсердився Гаррі. — А що, чекати, поки закінчиться вечеря, чи як?.. Герміоно, Сіріуса катують зараз, у цю мить!
— Ну добре, — з розпачем погодилася вона. — Біжи за плащем-невидимкою, й зустрінемося на початку коридору, що веде до її кабінету.
Гаррі кинувся з класу й помчав, розштовхуючи юрбу учнів у коридорах. Двома поверхами вище зустрів Шеймуса і Діна, які весело його привітали й повідомили, що планують до самого світанку святкувати у вітальні завершення екзаменів. Гаррі їх майже не слухав. Поки хлопці сперечалися, скільки маслопива треба роздобути на чорному ринку, він заліз у отвір за портретом і так швидко повернувся назад з надійно захованими у портфелі плащем-невидимкою та Сіріусовим ножем, що ті й не помітили, що він кудись зникав.
— Гаррі, може, підкинеш кілька ґалеонів? Гарольд Дінґл обіцяв продати нам вогневіскі…
Але Гаррі вже мчав коридором. За кілька хвилин він перестрибнув останні сходинки й приєднався до Рона, Герміони, Джіні й Луни, які стояли на самому початку коридору, що вів до кабінету Амбридж.
— Я готовий, — видихнув він. — А ви?
— Ну що ж, — прошепотіла Герміона, коли повз них пройшла зграйка галасливих шестикласників. — Ти, Роне… береш на себе Амбриджку… Джіні й Луна, можете звільняти коридор від учнів… а ми з Гаррі надягаємо плащ і чекаємо, коли буде безпечно зайти…
Рон пішов і його яскраво-руду потилицю було видно навіть з кінця коридору. Тим часом не менш примітна потилиця Джіні в супроводі білявої Луниної голови попливла в протилежний бік, вигулькуючи то тут, то там у натовпі учнів.
— Іди сюди, — Герміона потягла Гаррі за руку до ніші за колоною, на якій розмовляла сама з собою кам’яна голова якогось бридкого середньовічного чаклуна. — Гаррі… з тобою справді все нормально? Ти страшенно блідий.
— Усе нормально, — коротко сказав він, витягаючи з портфеля плащ-невидимку. Насправді в нього болів шрам, але не дуже сильно, тож Волдеморт ще не завдав Сіріусові смертельного удару, бо коли він катував Ейвері, біль у шрамі був просто нестерпний…
— На, — він накинув на них обох плащ-невидимку, й вони почали уважно прислухатися, не зважаючи на латинські фрази, які бурмотіло погруддя чаклуна.
— Сюди не можна! — попереджала учнів Джіні. — Вибачте, треба йти в обхід отими сходами, бо тут хтось напустив задушливого газу…
Учні обурювались, а один сердито сказав: — Не бачу я тут ніякого газу.
— Бо він безбарвний, — досить переконливо вдала гнів Джіні, — але, якщо хочеш, то йди. Твій труп стане доказом для наступного ідіота, який нам не повірить.
Поволі натовп почав рідшати. Новина про задушливий газ розійшлася між учнями, і вже ніхто туди не йшов. Коли в коридорі збезлюдніло, Герміона неголосно сказала: — Гаррі, краще вже не буде… ходімо.
І вони рушили, ховаючись під плащем-невидимкою. У дальньому кінці коридору спиною до них стояла Луна. Проходячи повз Джіні, Герміона прошепотіла:
— Молодець… але не забудь про сигнал.
— Який сигнал? — пробурмотів Гаррі перед дверима кабінету Амбридж.
— Коли вони побачать Амбриджку, то почнуть голосно виспівувати “Візлі — наш король”, — пояснила Герміона. а Гаррі застромив лезо Сіріусового ножа в щілину між дверима й стіною. Замок, клацнувши, відімкнувся, і вони зайшли в кабінет.
Недоладні кошенята вигрівалися на пообідньому сонечку, що осявало їхні тарілки, а в кабінеті було тихо й порожньо, як і минулого разу. Герміона полегшено зітхнула.
— Я боялася, що після другого ніфлера вона тут виставить охорону.
Скинули плаща-невидимку. Герміона підбігла до вікна й крадькома визирнула надвір, тримаючи чарівну паличку напоготові. Гаррі метнувся до каміна, схопив горщик з порошком флу і кинув дрібку в камін — спалахнув смарагдовий вогонь. Швидко став навколішки, запхав голову в мерехтливе полум’я й крикнув: — Площа Ґримо, дванадцять!
Голова закрутилася, ніби він щойно зійшов з ярмаркової каруселі, але коліна не відривалися від холодної підлоги кабінету. Замружився від вируючого попелу а коли обертання припинилося, розплющив очі й побачив, що дивиться на довжелезну холодну кухню будинку на площі Ґримо.
Там нікого не було. Він цього сподівався, але не був готовий до гарячої хвилі жаху й паніки, яка на нього накотила від вигляду порожнього приміщення.
— Сіріусе? — гукнув він. — Сіріусе, ти є?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве