Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.2

— Поки ми туди доліземо, Сіріус буде мертвий! — люто стукнув Гаррі ногою по дереву. Згори почулося верескливе скрекотання. Сердитий посіпачка розмахував стиснутими в кулачки довжелезними пальцями-галузками.
— Без чарівних паличок ми нічого не вдіємо, — безнадійно мовила Герміона, намагаючись зосередитися. — До речі, Гаррі, а як ти взагалі планував добиратися до Лондона?
— Нас це теж цікавить, — пролунав за її спиною знайомий голос.
Гаррі й Герміона інстинктивно притислися одне до одного й озирнулися.
З-за дерев вийшов Рон, а за ним — Джіні, Невіл і Луна. Вигляд у них був не найкращий. У Джіні по щоці тяглося кілька довгих подряпин, у Невіла над правим оком набрякала велика фіолетова ґуля, а Ронова губа кривавила ще більше — проте всі були дуже собою вдоволені.
— То що, — Рон відхилив низьку гілку і простяг Гаррі його чарівну паличку, — щось придумав?
— Як ви вирвалися? — здивувався Гаррі.
— Кілька приголомшувачів, роззброювальні чари, а Невіл виконав дуже класне стримувальне закляття, — безтурботно пояснив Рон, віддаючи чарівну паличку і Герміоні. — Але Джіні була найкраща, вона зачаклувала Мелфоя “Кажанячими шмарклями”. Було на що подивитися, бо йому заліпило морду тією гидотою з крильцями. А тоді ми побачили з вікна, що ви йдете в ліс, і побігли за вами. А що ви зробили з Амбридж?
— Її кудись понесли, — відповів Гаррі. — Кентаври.
— А вас просто так покинули? — здивувалася Джіні.
— Та ні, їх розігнав Ґроп, — пояснив Гаррі.
— Який Ґроп? — зацікавилася Луна.
— Геґрідів молодший братик, — зразу ж відказав Рон. — Але це вже не має значення. Гаррі, що ти з’ясував у каміні? Відомо-Хто напав на Сіріуса чи…
— Так, — підтвердив Гаррі, і його шрам знову боляче тьохнув, — я впевнений, що Сіріус ще живий, але не знаю, як туди потрапити, щоб йому допомогти.
Усі злякано вмовкли. Ця перешкода здавалася нездоланною.
— Доведеться нам полетіти, — сказала Луна своїм найбуденнішим голосом.
— Якраз, — роздратовано озирнувся на неї Гаррі. — По-перше, не існує ніяких “нас”, якщо ти під цим словом маєш на увазі й себе, а по-друге, Рон єдиний серед нас має мітлу, яку не охороняє озброєний троль, отож…
— Я теж маю мітлу! — втрутилася Джіні.
— Але ти не полетиш, — сердито заперечив Рон.
— Вибачай, але я не менше, ніж ти, переживаю за Сіріуса! — рішуче випнула підборіддя Джіні, від чого раптом стала разюче схожа на Фреда з Джорджем.
— Ти теж… — почав було Гаррі, але Джіні люто його урвала:
— Я вже на три роки старша, ніж був ти, коли змагався з Відомо-Ким за філософський камінь, і саме завдяки мені Мелфой і досі стирчить у кабінеті Амбридж і відбивається від величезних летючих шмарклів…
— Так, але…
— Ми всі разом були в ДА, — тихенько додав Невіл. — Це ж було задумано для боротьби з Відомо-Ким, так? І це для нас перша нагода зробити щось справжнє… Чи то все була звичайна гра?
— Ні… звичайно, не гра… — невпевнено заперечив Гаррі. — Тоді ми з вами, — сказав Невіл. — Ми хочемо допомогти.
— Це правда, — радісно всміхнулася Луна.
Гаррі перехопив Ронів погляд. Він знав, що Рон думає точнісінько те ж саме — якщо вибирати когось із членів ДА для порятунку Сіріуса, то Джіні, Невіла й Луну вони не вибрали б ніколи.
— Це не має ніякого значення, — процідив крізь зуби Гаррі, — бо ми все одно не знаємо, як туди потрапити.
— А я думала, що ми це вже вирішили, — здивувалася Луна. — Ми ж летимо!
— Слухай, — ледве стримував роздратування Рон, — можливо, ти й умієш літати без мітли, але ми крила собі не відростимо…
— Літають не тільки на мітлі, — незворушно заперечила Луна.
— Що, полетимо на спині того задриганого хрипача, чи як там його? — скривився Рон.
— Зім’яторогий хропач не літає, — відповіла Луна з погордою, — а ось вони літають, і до того ж, казав Геґрід, дуже легко знаходять дорогу туди, куди прагнуть потрапити їхні вершники.
Гаррі миттю озирнувся. Між деревами стояли, моторошно поблискуючи очима, два тестрали. Здавалося, вони розуміють кожнісіньке слово їхньої розмови.
— Справді! — прошепотів він, підходячи до них. Тестрали кивали своїми рептилячими головами, відкидаючи назад довгі чорні гриви, і Гаррі хвацько поплескав блискучу шию найближчого з них. Невже він колись вважав, що вони бридкі?
— Це ті ненормальні коні? — непевно запитав Рон, дивлячись кудись убік від тестрала, якого погладжував Гаррі. — Ті, яких не видно, доки не бачив чиєїсь смерті?
— Так, — підтвердив Гаррі.
— І скільки їх?
— Лише двоє.
— А нам треба трьох, — приголомшено, але рішуче сказала Герміона.
— Чотирьох, Герміоно, — насупилася Джіні.
— Здається, нас тут шестеро, — спокійно полічила всіх Луна.
— Не мели дурниць, ми не всі летимо! — розсердився Гаррі. — Послухайте, ви… — показав він на Невіла, Джіні й Луну, — ви тут ні до чого, вам не…
Ті бурхливо запротестували. Шрам заболів ще дужче. Не можна було гаяти жодної миті. Часу на суперечки не було.
— Добре, як собі хочете, — кинув він, — але якщо ми не знайдемо ще тестралів, ви все одно не зможете…
— Ой, та вони ще прийдуть, — впевнено сказала Джіні, дивлячись, як і Рон, у зовсім протилежний бік і, очевидно, вважаючи, що дивиться саме на коней.
— Чого ти так гадаєш?
— Може, це для вас новина, але ви з Герміоною заляпані кров’ю, — незворушно пояснила Джіні, — а ми знаємо, що Геґрід заманює тестралів сирим м’ясом. Саме тому, мабуть, і ці тут з’явилися.
Тієї миті Гаррі відчув, як його щось легенько смикнуло за мантію, і побачив, що тестрал облизує його вогкий від Ґропової крові рукав.
— Ну що ж, — сказав Гаррі, а в голові його сяйнула цікава думка, — ми з Роном вилітаємо на цих двох, а Герміона побуде з вами, щоб заманити інших тестралів…
— Я тут не залишуся! — розсердилася Герміона.
— То й не треба, — усміхнулася Луна. — Дивіться, їх уже більше… мабуть, запах від вас таки нічогенький…
Гаррі обернувся. Між деревами, притискаючи до боків великі шкірясті крила й світячи в темряві очима, до них продиралося ще шестеро-семеро тестралів. І що було робити?
— Гаразд, — сердито буркнув він, — тоді — на коні.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ —
Відділ таємниць

Гаррі міцно вхопився за гриву найближчого тестрала, поставив ногу на пеньок і незграбно виліз на шовковисту кінську спину. Тестрал не пручався, тільки крутив головою, шкірив ікла і намагався ще раз лизнути мантію.
Щоб почуватися безпечніше, Гаррі притиснувся колінами там, де крила з’єднувалися з тілом, і озирнувся. Невіл тим часом перехилився через спину іншого тестрала й намагався тепер закинути на нього свою коротку ногу. Луна всілася на свого коня боком і буденно розправляла мантію, ніби їздила так щодня. А Рон, Герміона й Джіні завмерли з роззявленими ротами й витріщеними очима.
— Що таке? — запитав Гаррі.
— А як ми маємо сідати? — слабким голосом промовив Рон. — Ми ж їх не бачимо.
— Ой, та це легко, — Луна зісковзнула зі свого тестрала й підійшла до Рона, Джіні й Герміони. — Йдіть сюди…
Вона потягла їх до інших тестралів і допомогла по черзі повилазити на спини. Усі троє страшенно нервувалися. Луна поклала їхні руки на гриви, наказала триматися міцно й повернулася до свого тестрала.
— Якесь божевілля, — пробелькотів Рон, боязко проводячи рукою по шиї коня. — Завал… Якби я його хоч бачив…
— Нехай краще залишається невидимим, — несхвально буркнув Гаррі. — Ну що, всі готові?
Вони ствердно кивнули, і Гаррі побачив, як напружилися під мантіями їхні коліна.
— Добре…
Він глянув на чорний лискучий загривок свого тестрала й ковтнув слину.
— Міністерство магії, вхід для відвідувачів, Лондон, — невпевнено промовив він. — Е-е… якщо ви знаєте… як туди добиратися…
Якусь мить тестрал навіть не ворушився. А тоді розгорнув свої крила, ледь не змівши Гаррі, зігнув ноги — і так швидко й стрімко рвонув угору, що Гаррі мусив руками й ногами міцно вчепитися в його кістлявий круп, щоб не впасти. Заплющив очі й притис обличчя до шовковистої гриви. Продершись крізь найвищі гілки дерев, вони вилетіли в криваво-червоний захід сонця.
Гаррі, мабуть, ще ніколи так швидко не літав. Тестрал промчав над замком, майже не махаючи своїми широченними крильми. Прохолодне повітря било по обличчю. Примружившись від вітру, Гаррі озирнувся й побачив п’ятьох товаришів, що летіли за ним. припавши до ший своїх тестралів. щоб їх не здуло.
Пролетіли над територією Гоґвортсу, проминули Гоґсмід. Внизу пропливали гори й виярки. Уже сутеніло, і Гаррі бачив скупчення вогників, коли вони проминали села, і звивисту дорогу, якою піднімалася самотня машина…
— Повний прикол! — ледве розчув Гаррі за спиною Ронів крик і уявив собі, що можна відчувати, якщо кулею мчати на такій висоті, не бачачи навіть, на чому летиш.
Сутеніло. Темно-фіолетове небо всіяли крихітні срібні зорі, і незабаром лише за вогнями маґлівських містечок можна було зорієнтуватися, як високо та з якою швидкістю вони летять. Гаррі міцно обхопив руками кінську шию, прагнучи летіти ще швидше. Скільки вже часу минуло відтоді, як він побачив Сіріуса, що лежав на підлозі відділу таємниць? Як довго він ще зможе чинити опір Волдемортові? Гаррі був упевнений лише в тому, що його хрещений батько не виконав Волдемортового бажання, і не помер, бо тоді Гаррі відчув би Волдемортів тріумф або лють — шрам відразу почав би нестерпно пекти, як це було в ніч нападу на містера Візлі.
Темрява дедалі густішала. Обличчя в Гаррі затерпло и замерзло, ноги заніміли від стискання тестралових боків, але він не наважувався міняти позу, щоб не зірватися… Від пронизливого свисту повітря позакладало у вухах, в роті пересохло від холодного нічного вітру. Не мав уявлення, як далеко вони залетіли. Усю надію покладав на тестрала, що цілеспрямовано мчав кудись у ніч, зрідка помахуючи крильми.
Якщо вони запізняться…
Він ще живий, ще бореться, я це відчуваю…
Якщо Волдеморт зрозуміє, що Сіріуса не зламати… Я це відчув би…
Раптом Гаррі у грудях усе ніби обірвалося: тестралова голова зненацька нахилилася до землі, і Гаррі аж зісковзнув з його шиї на кілька сантиметрів униз. Нарешті вони заходили на посадку… Здалося, позаду почувся крик, Гаррі озирнувся, ледве втримавшись на коні, але ніхто, начебто, не падав… мабуть, когось просто налякала різка зміна напрямку, як і його самого.
Аж ось зусібіч почали насуватися яскраво-оранжеві вогні. Було видно дахи будинків, фари, що нагадували блискучі очі комах, блідо-жовті квадратики вікон. Ще трошки, і вони впадуть на тротуар. Гаррі з останніх сил ухопився за тестрала й зіщулився, очікуючи різкого удару, але кінь торкнувся землі легесенько, мов тінь, і Гаррі зісковзнув з його спини, озираючи вулицю, де недалечко від пошарпаної телефонної будки стояв той самий переповнений сміттям контейнер. У тьмяному оранжевому світлі вуличних ліхтарів важко було розібрати кольори.
Рон приземлився поряд з Гаррі і негайно зіскочив зі свого тестрала на тротуар.
— Більше ніколи… — аж заточився він. Спробував відійти від тестрала, та, не бачачи, наштовхнувся на нього ззаду й трохи не впав. — Ніколи в житті… Нічого гіршого я не переживав…
Джіні й Герміона торкнулися землі поруч з ним. Зістрибнули зграбніше, ніж Рон. але теж полегшено зітхнули, коли відчули під ногами тверду землю. Трохи згодом зіскочив з тестрала тремтячий Невіл, і легенько зісковзнула Луна.
— Куди тепер? — ввічливо спитала вона в Гаррі, немовби це була просто цікава екскурсія.
— Сюди, — відповів Гаррі. Вдячно поплескав свого тестрала, хутко підійшов до розбитої телефонної будки і відчинив дверцята. — Та заходьте! — поквапив він тих, хто вагався.
Рон і Джіні слухняно зайшли. За ними втислися Герміона, Невіл і Луна. Гаррі востаннє зиркнув на тестралів, що нишпорили в контейнері, обнюхуючи зогнилі недоїдки, і слідом за Луною заліз у будку.
— Хто там найближче до телефону, наберіть шість-два-чотири-чотири-два! — звелів він.
Рон якимось дивом вигнув руку і дотягся до телефонного диска. Коли диск відсюркотів, у будці пролунав холодний жіночий голос.
— Вітаємо вас у Міністерстві магії. Прошу назвати ваше прізвище та справу, в якій ви прийшли.
— Гаррі Поттер, Рон Візлі, Герміона Ґрейнджер, — затарабанив Гаррі, — Джіні Візлі, Невіл Лонґботом, Луна Лавґуд…
— Дякую, — озвався холодний жіночий голос. — Відвідувачі, прошу взяти значки й начепити спереду на одяг.
З металевого жолобка, з якого зазвичай вискакують дрібні монетки здачі, вилетіло з півдесятка значків. Герміона зібрала їх у жменю й мовчки передала Гаррі над головою Джіні. На верхньому було написано “Гаррі Поттер, рятувальна місія”.
— Відвідувачі міністерства, ви зобов’язані пройти обшук і пред’явити свої чарівні палички для реєстрації працівникові служби безпеки, який сидить за столом в кінці Великої зали.
— Гаразд! — голосно відповів Гаррі, а його шрам знову засіпався. — Ми можемо вже рушати?
Підлога телефонної будки здригнулася, і тротуар поплив повз шибки вгору. Тестрали, що порпалися в смітті, поступово зникли з поля зору. Друзів огорнула темрява, і з глухим скреготом вони занурилися в глибини Міністерства магії.
Смужечка м’якого золотистого світла спочатку впала їм на ноги, а потім, розширюючись, залила їх цілком. Гаррі зігнув коліна й наготував, наскільки це було можливо у такій тісноті, чарівну паличку. Визирнув крізь шибку, щоб перевірити, чи ніхто їх не чекає — у Великій залі було безлюдно. Люстри світили тьмяніше, ніж удень. Вбудовані в стіни каміни не горіли, але, коли ліфт безгучно зупинився, Гаррі побачив, що на темно-синій стелі й далі звиваються золотисті символи.
— Міністерство магії бажає вам приємного вечора, — пролунав жіночий голос.
Дверцята телефонної будки відчинилися. Гаррі вибрався перший, за ним Невіл і Луна. Тишу Великої зали порушувало хіба що невпинне дзюрчання води в золотому фонтані. Струмені били з чарівних паличок чаклуна та чарівниці, з вістря кентаврової стріли, з гострячка ґоблінового капелюха і з вух ельфа-домовика.
— Ходімо, — неголосно сказав Гаррі й повів друзів повз фонтан до стола, за яким колись чаклун служби безпеки зважував Гарріну чарівну паличку. Але тепер за столом нікого не було.
Гаррі був переконаний, що представник служби безпеки має бути десь тут. Його відсутність — лиховісна ознака. Погані передчуття лише посилилися, коли вони крізь золоті ворота вийшли до ліфтів. Гаррі натиснув кнопку “вниз”, і майже відразу з дзенькотом з’явився ліфт. Золоті ґратчасті двері голосно брязнули й розійшлися, а друзі зайшли в кабінку. Гаррі вдарив по кнопці з дев’ятим номером. Двері зачинилися, і ліфт, брязкаючи й дзенькаючи, почав опускатися. Гаррі, коли був тут з містером Візлі, не звернув уваги, які деренчливі ці ліфти. Здавалося, це підійме на ноги всіх працівників служби безпеки! Аж тут ліфт зупинився, холодний жіночий голос повідомив: “Відділ таємниць” — і ґратки роз’їхалися. Вони вийшли в коридор, де нічого не ворушилося, крім полум’я смолоскипів — потік повітря з ліфта змусив їх замерехтіти.
Гаррі обернувся до звичайних чорних дверей. Багато місяців він бачив їх у снах, аж ось нарешті опинився тут.
— Ходімо, — прошепотів він і перший пішов коридором. За ним з роззявленим ротом ішла Луна.
— Слухайте, — зупинився Гаррі за два метри від дверей. — Може… може, хто залишився б тут… на варті…
— А як же тебе попередити про небезпеку? — здивувалася Джіні. — Ти ж можеш бути хтозна-де.
— Гаррі, ми підемо з тобою, — сказав Невіл.
— Ідемо всі разом, — рішуче підтримав його Рон. Гаррі й далі не хотів тягти їх усіх за собою, але вибору не
було. Повернувся обличчям до дверей і… точнісінько, як уві сні, двері відчинилися, він переступив поріг, а за ним зайшли всі решта.
Вони стояли у великому круглому приміщенні. Усе тут було чорне — разом з підлогою і стелею. Однакові двері без табличок і ручок з рівними інтервалами розташовувалися вздовж чорних стін. У проміжках між ними виднілися ряди свічок, що горіли блакитним полум’ям. Їхнє холодне мерехтливе світло відбивалося в блискучій мармуровій підлозі, від чого здавалося, що під ногами — басейн з темною водою.
— Зачиніть хтось двері, — пробурмотів Гаррі.
Пошкодував, що дав цей наказ у ту ж мить, коли Невіл його виконав. Без довгої смужки світла з осяяного смолоскипами коридору тут стало так темно, що якийсь час вони нічого не бачили, крім мерехтливих язичків блакитного полум’я на стінах і власних примарних відображень на підлозі.
У снах Гаррі завжди впевнено проходив через приміщення до дверей навпроти входу, а потім ішов ще далі. Але тут було з десяток однакових дверей. Він глянув на двері перед собою, намагаючись вирішити, котрі ж їм потрібні, аж раптом пролунав громовий гуркіт, і свічки почали переміщатися. Це рухалася кругла стіна.
Герміона вчепилася в Гарріну руку, ніби злякалася, що підлога теж зрушить з місця. На кілька секунд, поки крутилася стіна, блакитне полум’я злилося в одну смугу, немовби спалахнули якісь довжелезні неонові лампи, а потім гуркіт припинився так само несподівано, як і почався, і все навколо знову завмерло.
Перед Гарріними очима світилися блакитні смужки. Більше він нічого не бачив.
— Що це було? — налякано прошепотів Рон.
— Мабуть, це щоб ми забули, крізь які двері зайшли. — ледь чутно припустила Джіні.
Гаррі відразу збагнув, що вона мала рацію. Вхідні двері знайти тепер було не легше, ніж розшукати на цій чорнющій підлозі мураху. А потрібні їм двері ховалися десь серед десятка інших.
— Як ми тепер повернемося? — занепокоївся Невіл.
— Зараз це не має значення, — рішуче сказав Гаррі, кліпаючи, щоб позбутися блакитних смуг перед очима, й міцно стискаючи чарівну паличку, — нам нема чого вертатися, доки не знайдемо Сіріуса…
— Тільки не треба його кликати! — стурбовано втрутилася Герміона, але Гаррі й сам це добре розумів. Інстинкт підказував йому поводитися якомога тихіше.
— Куди ж нам іти? — спитав Рон.
— Я не… — почав було Гаррі. Тоді ковтнув слину. — У снах я заходив у двері вкінці коридору, який веде від ліфтів. Опинявся в темному приміщенні… тобто тут… а потім крізь інші двері заходив до зали, яка мовби… мерехтить. Треба спробувати різні двері, — швиденько додав він. — Я зрозумію, куди йти, коли побачу те приміщення. Ходімо.
Він підійшов до дверей навпроти, торкнувся лівою рукою прохолодної блискучої поверхні, і, тримаючи напоготові чарівну паличку, штовхнув їх.
Двері легко відчинилися.
Після темряви першої зали лампи, що низько звисали зі стелі на золотих ланцюгах, створювали враження, ніби це довге прямокутне приміщення набагато яскравіше, хоч там і не було того іскристого мерехтливого світла, що його Гаррі бачив у снах. Там майже нічого не було, крім кількох столів, а в самому центрі стояв величезний скляний резервуар з темно-зеленою рідиною, в якому спокійно могли б поміститися вони всі. Там ліниво погойдувались якісь перламутрово-білі предмети.
— Що то там плаває? — прошепотів Рон.
— Не знаю, — відповів Гаррі.
— Якась риба? — припустила Джіні.
— Аквавірусні личинки! — схвильовано вигукнула Луна. — Тато казав, що в міністерстві розводять…
— Ні, — урвала її Герміона. Голос її прозвучав якось дивно. Вона підійшла ближче до резервуара. — Це мізки.
— Мізки?
— Так… Цікаво, що тут з ними роблять?
Гаррі теж підійшов до резервуара. Роздивившись зблизька, побачив, що Герміона не помилилася. Моторошно виблискуючи, мізки поволі рухалися в цій зеленій рідині, ніби якась слизька цвітна капуста.
— Ходімо звідси, — сказав Гаррі. — Треба спробувати інші двері.
— Тут теж є двері, — показав на стіни Рон. Серце в Гаррі завмерло — який він великий, цей відділ таємниць!
— Уві сні я минав темну залу і з неї заходив у іншу, — пояснив він. — Треба вернутися й пошукати там.
Вони швидко повернулися в темну округлу залу. Тепер у Гаррі перед очима замість блакитного полум’я свічок пливли примарні обриси мізків.
— Зачекай! — вигукнула Герміона, коли Луна зібралася вже зачинити двері кімнати з мізками. — Флаґрате!
Вона провела в повітрі чарівною паличкою, і на дверях з’явилася палаюча літера “X”.
Тільки-но двері клацнули й зачинилися, як знову загуркотіло, і стіна почала дуже швидко крутитися, але тепер серед блакитного світла, що злилося в одну смугу, вирізнялася золотисто-червона пляма, а коли все знову завмерло, вогняний хрест і далі палав, позначаючи вже перевірені ними двері.
— Добра думка, — похвалив її Гаррі. — Тепер спробуємо оці…
І відчинив другі двері, тримаючи чарівну паличку напоготові. Усі пішли за ним.
Ця зала була більша за попередню, тьмяно освітлена й прямокутна, вона знижувалася до середини, утворюючи западину завглибшки метрів із шість. Вони стояли на верхньому ярусі кам’яних лав, які оточували залу, мов у амфітеатрі чи в тій судовій залі, де Гарріну справу розглядав Чарверсуд. Але замість крісла з ланцюгами посеред западини було кам’яне підвищення, на якому стояла така старезна потріскана й облуплена кам’яна арка, що Гаррі взагалі дивувався, як це вона й досі тримається. Арка не була нічим підперта, але з неї звисала якась пошарпана чорна завіса. Хоч холодне повітря в залі було нерухоме, завіса легесенько колихалася, немовби до неї хтось щойно торкнувся.
— Хто там? — гукнув Гаррі, зістрибуючи на одну лаву нижче. Ніхто не відповів, але завіса все ще колихалася.
— Обережно! — прошепотіла Герміона.
Гаррі почав спускатися по лавах, мов по сходах, поки не опинився на кам’яному дні западини. Помалу підійшов до підвищення, і кроки його відлунювали на всю залу. Знизу арка здавалася значно вищою, ніж згори. Завіса й далі легесенько колихалася, ніби щойно хтось зайшов у арку.
— Сіріусе? — ще раз гукнув Гаррі, але тепер ледь чутно. Мав чудернацьке відчуття, ніби по той бік завіси хтось стоїть. Міцно стискаючи чарівну паличку, обійшов навколо підвищення, але там нікого не було. Побачив тільки зворотний бік пошарпаної чорної тканини.
— Гаррі, — покликала Герміона згори. — Тут щось не те. Ходімо звідси.
У її голосі чувся переляк, причому значно більший, ніж у приміщенні, де плавали мізки. Проте ця старезна арка чомусь вабила Гаррі. Його заінтригувала хитка завіса. Страшенно хотілося вилізти на підвищення і зайти в арку.
— Гаррі, ходімо вже, чуєш? — наполягала Герміона.
— Добре, — відповів він, але з місця не зрушив. Здалося, ніби він щось почув. З того боку завіси долинав якийсь ледь чутний шепіт і бурмотіння.
— Що ви кажете? — голосно спитав він, і його слова лупою полетіли вздовж кам’яних лав.
— Ніхто нічого не казав, Гаррі! — Герміона рушила до нього.
— Там хтось шепочеться, — ухилився від неї Гаррі, вдивляючись у завісу. — Роне, це ти?
— Я тут, старий, — озвався Рон збоку від арки.
— Невже ніхто не чує? — здивувався Гаррі, бо шепіт і бурмотіння дедалі голоснішали. Гаррі навіть не помітив, як його нога опинилася на підвищенні.
— Я теж чую, — підійшла до них біля арки Луна, задивляючись на хитку завісу. — Там усередині люди!
— Як це, “там усередині”? — значно сердитіше, ніж того вимагала ситуація, спитала Герміона, зістрибуючи з останньої сходинки, — там нема ніякої “середини”, це просто арка, там нікого не може бути. Гаррі, годі вже, ходімо звідси…
Вона схопила його за руку й потягла, але він не підкорився.
— Гаррі, ми прийшли сюди заради Сіріуса! — розпачливо вигукнула вона.
— Сіріус, — повторив за нею Гаррі. що й далі заворожено дивився на тріпотливу завісу. — Так-так…
Щось врешті стало на місце в його голові. Сіріус, його впіймали і катують, а він тут розглядає арку… Позадкував від підвищення й ледве відірвав очі від завіси.
— Ходімо, — пробурмотів ледь чутно.
— А я що кажу?! Ходімо вже! — Герміона повела їх за собою довкола підвищення. З протилежного боку на завісу, мов заворожені, дивилися Джіні й Невіл. Герміона мовчки взяла Джіні за руку. Рон схопив Невіла, й вони рішуче потягли їх назад до кам’яних лав, і вгору до дверей.
— Що то була за арка, як ти думаєш? — запитав Гаррі у Герміони. коли вони знову опинилися у темній круглій залі.
— Не знаю, але то було щось небезпечне, — твердо мовила вона, знову виводячи на дверях вогняний хрест.
Стіна ще раз закрутилася, а потім завмерла. Гаррі навмання підійшов до наступних дверей і штовхнув їх. Вони не відчинялися.
— Що таке? — запитала Герміона.
— Вони… замкнені… — Гаррі натис плечем, але двері не піддавалися.
— Це, мабуть, те, що нам треба? — розхвилювався Рон, штовхаючи разом з Гаррі двері. — Це точно!
— Відійдіть! — крикнула Герміона. Спрямувала чарівну паличку туди, де мав би бути в нормальних дверях замок, і вигукнула: Алогомора!
Нічого не сталося.
— Сіріусів ніж! — згадав Гаррі. Витяг його з кишені мантії і застромив у щілину між дверима й стіною. Усі нетерпляче спостерігали, як він провів лезом згори донизу, витяг ножа і знову вперся в двері плечем. Проте вони й не думали відчинятися. Ба більше, коли Гаррі глянув на ножа, то побачив, що лезо розплавилося.
— Облишмо цю кімнату, — рішуче сказала Герміона.
— А якщо це саме та, що треба? — заперечив Рон, дивлячись на неї боязко і водночас якось засмучено.
— Такого не може бути, бо Гаррі уві сні проходив у всі двері. — Герміона намалювала ще одного вогняного хреста, а Гаррі тим часом сховав у кишеню ні до чого вже непридатне руків’я Сіріусового ножа.
— Знаєте, що там могло бути? — сказала Луна, коли стіна знову закружляла.
— Безперечно, якесь базікало, — ледь чутно буркнула Герміона, а Невіл нервово захихотів.
Стіна зупинилася, й Гаррі, відчуваючи дедалі сильніший розпач, штовхнув наступні двері.
— Це тут!
Відразу впізнав це дивовижне, танцююче, іскристе, мов діаманти, світло. Коли очі звикли до яскравого сяйва, побачив скрізь безліч годинників — великих і маленьких, високих стоячих і кишенькових, настінних, що висіли в проміжках між книжковими шафами, і настільних, розміщених на численних столах. Невпинне, надокучливе цокання заповнювало весь простір, неначе тут крокували тисячі крихітних ніг. Джерелом танцюючого іскристого світла був кришталевий, подібний до дзвона, ковпак, що височів у глибині кімнати.
— Сюди!
Серце Гаррі шалено закалатало, коли він зрозумів, що знайшов потрібне приміщення. Повів усіх за собою вузеньким проходом поміж столами, прямуючи, як і в сні, до джерела світла. Кришталевий ковпак, заввишки з Гаррі, стояв на столі, і в ньому вирував буйний сліпучий вихор.
— Ой, дивіться! — вигукнула Джіні, коли вони підійшли ближче, й показала на самісіньку середину ковпака.
Там, у середині іскристого потоку, рухалося й виблискувало, мов коштовний камінчик, крихітне яєчко. Піднявшись угору, воно розкололося, з нього вискочило пташеня колібрі, і вихор відніс його на самий верх ковпака, але там його пір’ячко знову стало вологе й обважніле. Потік поніс пташеня на дно ковпака, й воно знову опинилося в яєчку.
— Йдемо далі! — різко звелів Гаррі, бо помітив, що Джіні захотілося постояти й порозглядати процес чергової появи колібрі з яйця.
— А ти сам скільки стовбичив біля старої арки! — сердито буркнула вона, однак пішла за ним до єдиних дверей, що були за ковпаком.
— Це тут, — знову сказав Гаррі, і серце в нього закалатало з такою силою і швидкістю, що він ледве міг говорити, треба зайти сюди…
Він озирнувся на друзів. Усі з серйозним і стурбованим виглядом тримали чарівні палички напоготові. Ще раз глянув на двері — і штовхнув їх. Вони відчинилися.
Це було саме те приміщення — височенне, мов церква, з безліччю стелажів, заставлених маленькими запорошеними скляними кулями. Вони тьмяно поблискували в сяйві свічок у підсвічниках, розвішаних з певними інтервалами між поличками. Полум’я свічок було блакитне, як і в тій округлій залі, що лишилася позаду. Тут було дуже холодно.
Гаррі ступив ще кілька кроків і зазирнув у темний прохід поміж двома рядами стелажів. Нічого не почув і не помітив там ані найменшого руху.
— Ти казав, що то був дев’яносто сьомий ряд, — прошепотіла Герміона.
— Так, — видихнув Гаррі, придивляючись до найближчого ряду. Внизу під свічками з блакитним полум’ям поблискували срібні цифри “п’ятдесят три”.
— Треба, мабуть, піти праворуч, — знову прошепотіла Герміона, поглядаючи на сусідній ряд. — Так… це п’ятдесят четвертий…
— Приготуй чарівну паличку, — ледь чутно нагадав Гаррі. Вони крадькома просувалися далі, весь час озираючись і минаючи довжелезні ряди стелажів, що вели в майже суцільну темряву. Під кожною скляною кулею були приліплені крихітні пожовклі наклейки. Деякі кулі дивно відсвічували, ніби в них була якась рідина. Інші були темні, наче перегорілі електролампочки.
Минули вісімдесят четвертий ряд… вісімдесят п’ятий… Гаррі прислухався до найменшого шарудіння… але ж Сіріусові могли заткнути рота кляпом, або ж він знепритомнів… або, озвався непроханий голосок у голові, він уже мертвий…
“Я це відчув би, — переконував Гаррі сам себе, а серце калатало вже десь аж під самісіньким горлом, — я це знав би…”
— Дев’яносто сьомий! — прошепотіла Герміона.
Вони скупчилися на початку ряду, зазираючи в прохід. Там нікого не було.
— Він десь там, наприкінці, — вимовив пересохлими губами Гаррі. — Звідси просто не видно.
І повів їх між височенними рядами зі скляними кулями.
— Він має бути тут, — прошепотів Гаррі, переконаний, що вони от-от побачать на темній підлозі замученого Сіріуса. — Десь тут… дуже близько…
— Гаррі? — невпевнено покликала Герміона, але він не хотів відповідати. У горлі йому пересохло.
— Уже десь… тут… — бурмотів він.
Дісталися до кінця ряду й вийшли під тьмяне сяйво свічок. Там нікого не було. Тільки лунка, припала порохом тиша.
— Він може бути тут… — хрипко зашепотів Гаррі, зазираючи в наступний прохід. — Або тут… — поспішив до ще одного ряду.
— Гаррі? — знову озвалася Герміона.
— Що? — гаркнув він.
— Мені… мені здається, що Сіріуса тут немає.
Ніхто не говорив. Гаррі не хотів ні на кого дивитися. Його аж знудило. Не розумів, чому тут немає Сіріуса. Він мусив тут бути… Я ж його бачив…
Побіг між рядами, зазираючи в порожні проходи. Один змінювався іншим. Побіг у протилежний бік, минаючи друзів, що дивилися на нього. Ніде не було ані сліду Сіріуса, чи бодай натяку на бійку.
— Гаррі? — покликав Рон.
— Що?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве