Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— Волдемортів дід, — підтвердив здогад Дамблдор. — Ярволод, його син Морфін і дочка Меропа були останні з стародавнього чаклунського роду Ґонтів, відомого своєю неврівноваженістю та схильністю до насильства, що передавалися з покоління в покоління через їхній звичай одружуватися на двоюрідних братах і сестрах. Нерозважливість у поєднанні з великою любов’ю до надмірності призвела до того, що родинне багатство було розтринькане за декілька поколінь до народження Ярволода. Йому, як ти бачив, довелося жити вбого й злиденно, наодинці зі своїм надзвичайно паскудним характером, необмеженою зарозумілістю та пихою, а також з деякими успадкованими родинними реліквіями, що їх він цінував не менше, ніж рідного сина і значно більше, ніж дочку.
— То Меропа, — Гаррі нахилився до Дамблдора, — то Меропа… пане директоре, це означає, що вона… Волдемортова мати?
— Саме так, — підтвердив Дамблдор. — І ще так сталося, що ми мигцем побачили Волдемортового батька. Цікаво, чи ти його помітив?
— Той маґл, на якого нападав Морфін? Юнак на коні?
— Дуже-дуже добре, — засяяв Дамблдор. — Так, то був Том Редл-старший, вродливий маґл, який частенько проїжджав повз Ґонтову хатину, і в якого потай і пристрасно була закохана Меропа Ґонт.
— І вони врешті-решт одружилися? — недовірливо перепитав Гаррі, якому важко було уявити кохання між такими абсолютно різними людьми.
— Мені здається, ти забуваєш, — вів далі Дамблдор, — що Меропа була відьмою. Не думаю, що вона могла гідно виявляти свій магічний хист, коли її тероризував рідний батько. Але коли Ярволод і Морфін опинилися в Азкабані, коли вона залишилася одна і вперше в житті відчула себе вільною, саме тоді, я впевнений, вона й змогла нарешті дати волю своїм прихованим здібностям і вирішила покінчити з тим жалюгідним існуванням, яке вела аж вісімнадцять років. Як ти гадаєш, до чого могла вдатися Меропа, щоб примусити Тома Редла забути про свою подругу-маґелку й натомість покохати її саму?
— До закляття “Імперіус”? — припустив Гаррі. — Чи до любовного зілля?
— Дуже добре. Особисто я схиляюся до думки, що вона скористалася любовним зіллям. Я впевнений, що це їй здалося романтичнішим засобом, і, гадаю, що не так і важко було якогось спекотного дня, коли Редл їхав верхи сам, дати йому напитися. Так чи так, а за кілька місяців після тієї сцени, свідками якої ми щойно були, в селі Малий Генґелтон вибухнув страшенний скандал. Можеш собі уявити, скільки пліток породила втеча панського сина з дочкою місцевого волоцюги Меропою.
Однак те, як були вражені селяни — ніщо проти потрясіння, якого зазнав Ярволод. Він повернувся з Азкабану, сподіваючись, що дочка покірно його чекає з розігрітим обідом на столі. Та замість цього він побачив шар пилу на палець завтовшки та її прощальну записку з поясненнями, що вона вчинила.
Як мені вдалося розкопати, відтоді він ані разу не називав її імені і навіть не згадував про її існування. Потрясіння, завдане її втечею, призвело, мабуть, до його наглої смерті… хоч, може, він так і не навчився здобувати собі харчі. Азкабан надзвичайно виснажив Ярволода, і він не дожив до повернення Морфіна.
— А Меропа? Вона… вона ж померла, так? Бо Волдеморт ріс у сиротинці.
— Справді, — визнав Дамблдор. — Тут доведеться вдаватися до певних припущень, хоч я й не думаю, що так важко вгадати, що сталося. Бачиш, через кілька місяців після укладеного крадькома шлюбу Том Редл знову з’явився в панському будинку Малого Генґелтона, але без дружини. В околицях ходили чутки, ніби він жалівся, що його “обкрутили” й “обвели круг пальця”. Він мав на увазі, на мою думку, що перебував тоді під дією чарів, які нарешті втратили свою силу, але, гадаю, не насмілювався вживати саме ці слова, щоб його не сприйняли за божевільного. Проте коли селяни довідалися, про що він говорить, то припустили, що Меропа збрехала Томові Редлу, сказала, що має народити від нього дитину, і що саме тому він з нею й одружився.
— Але ж вона й справді народила від нього дитину.
— Так, але тільки через рік після шлюбу. Том Редл покинув її ще вагітною.
— А що сталося? — здивувався Гаррі. — Чому припинилася дія любовного зілля?
— І знову це тільки припущення, — сказав Дамблдор, — але мені здається, що Меропа, безмірно закохана в чоловіка, просто не захотіла й надалі утримувати його чарами. Думаю, вона сама перестала давати йому зілля. Можливо, закохана до нестями, вона переконала себе, що він і так у неї закохається. Можливо, думала, що він залишиться заради дитини. Якщо це й так, то вона помилилася. Він її покинув, ніколи більше не бачив і ніколи навіть не намагався довідатися, що сталося з його сином.
Небо за вікном було вже чорне, як смола, і лампи в Дамблдоровім кабінеті, здавалося, засяяли ще яскравіше, ніж досі.
— Думаю, Гаррі, на сьогодні досить, — сказав за якийсь час Дамблдор.
— Так, пане директоре, — погодився Гаррі. Він підвівся, але не виходив.
— Пане директоре… чи це так важливо — знати про Волдемортове минуле?
— Думаю, дуже важливо, — відповів Дамблдор.
— І це… це якось пов’язано з пророцтвом?
— Цілком і повністю.
— Ясно, — трохи збентежено сказав Гаррі, хоч відповідь його й заспокоїла.
Він було рушив до виходу, але тут йому стрельнуло в голову ще одне запитання, і він обернувся.
— Пане директоре, чи я можу розповісти Ронові й Герміоні про все, що ви мені казали?
Дамблдор якусь мить пильно на нього дивився, а тоді сказав:
— Думаю, пан Візлі та панна Ґрейнджер уже довели, що їм можна довіряти. Але, Гаррі, скажи їм, що про все це не повинен знати більше ніхто. Буде погано, якщо розійдуться чутки, ніби я добре знаю або здогадуюся про Волдемортові таємниці.
— Пане директоре, запевняю, що, крім Рона й Герміони, ніхто про це не знатиме.
Він знову рушив до виходу, і був уже біля самих дверей, коли побачив його. На маленькому столику з тонкими ніжками, де стояло безліч делікатних срібних приладів, лежав потворний золотий перстень, оздоблений великим тріснутим чорним каменем.
— Пане директоре, — промовив Гаррі, дивлячись на нього. — Цей перстень…
— Так? — сказав Дамблдор.
— Це він був у вас на пальці в той вечір, коли ми відвідували професора Слизорога?
— Він, — підтвердив Дамблдор.
— Але ж це… пане директоре, чи це не той самий перстень, що його показував Оґденові Ярволод Ґонт?
Дамблдор схилив голову.
— Саме той.
— Але ж як?.. Він був у вас завжди?
— Ні, я здобув його недавно, — відповів Дамблдор. — Точніше кажучи, днів за два до того, як прибув забирати тебе від тітки з дядьком.
— Тобто приблизно тоді, пане директоре, коли ви поранили собі руку?
— Так, Гаррі, приблизно тоді.
Гаррі вагався. Дамблдор усміхався.
— Пане директоре, а як саме…
— Уже пізно, Гаррі! Довідаєшся про це іншим разом. На добраніч.
— На добраніч, пане директоре.

— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —
Герміонина допомога

Як Герміона й передбачала, вільні від уроків години виявилися для шестикласників не очікуваними Роном періодами блаженного дозвілля, а єдиним часом, що залишався для виконання величезних за обсягами домашніх завдань, якими їх завалювали вчителі. Вони не тільки мусили скніти над підручниками, немовби щодня складали іспити, а й самі уроки стали значно складніші, ніж були раніше. Гаррі не розумів до ладу й половини з того, що їм цими днями пояснювала професорка Макґонеґел; навіть Герміона раз чи двічі просила вчительку повторити. Неймовірно, але, на превелике Герміонине обурення, найуспішнішим предметом для Гаррі стали, завдяки Напівкровному Принцові, настійки.
Безмовні закляття треба було вивчати не лише на захисті від темних мистецтв, а й на уроках заклинань і трансфігурації. Гаррі незрідка бачив, як у його однокласників у вітальні або в їдальні напружувалися й синіли обличчя, наче вони ковтнули завелику дозу како-загустину; та він розумів, що насправді вони пробували виконати закляття, не вимовляючи слів уголос. Можна було зітхнути з полегкістю, коли урок відбувався в оранжереях: на гербалогії вони мали справу зі щораз небезпечнішими рослинами, але принаймні їм дозволялося вигукувати прокляття вголос, коли ззаду їх зненацька хапали які-небудь “отруйні щупальця”.
Через перевантаження навчанням і шалені багатогодинні вправи з безмовних заклять Гаррі, Рон і Герміона ніяк не могли вибратися й провідати Геґріда. Він не приходив трапезувати за вчительським столом, і це вже була зловісна ознака, а разів кілька, коли вони перестрівали його в коридорах чи на подвір’ї, він завжди якось загадково їх не помічав і наче не чув їхніх вітань.
— Треба піти й усе пояснити, — сказала Герміона в суботу за сніданком, дивлячись на порожнє Геґрідове місце за вчительським столом.
— Сьогодні зранку проби з квідичу! — нагадав Рон. — А ще треба відпрацювати закляття “Аґваменті” для Флитвіка! Та й що пояснювати? Як йому поясниш, що ми терпіти не могли його дурний предмет?
— Нічого подібного! — обурилася Герміона.
— Це ти так думаєш, а я ще не забув тих скрутів, — похмуро буркнув Рон. — І можу тобі зараз сказати, що ми тоді дивом уникли загибелі. Ти ще не чула, що він молов про свого дебільного братика… якби ми залишилися, то мусили б навчати Ґропа зав’язувати шнурки на взутті.
— На серці так паскудно через те, що ми не розмовляємо з Геґрідом, — засмутилася Герміона.
— Підемо після квідичу, — заспокоїв її Гаррі. Він теж скучав за Геґрідом, хоч і поділяв Ронову думку, що хто-хто, а Ґроп їм потрібен не був. — Але ми маємо стільки кандидатів, що проби можуть тривати цілий ранок. — Він трохи нервувався перед першим серйозним випробуванням у ролі капітана. — Не знаю, чому це наша команда раптом стала така популярна.
— Ой, Гаррі, та ну тебе, — зненацька роздратувалася Герміона. — Це не квідич такий популярний, а ти! З тобою ще ніколи не було так цікаво, і якщо чесно, ти ще ніколи не був такий привабливий.
Рон вдавився куснем копченої риби. Герміона зневажливо на нього зиркнула і знову повернулася до Гаррі.
— Усі тепер знають, що ти казав правду. Всій чаклунській спільноті довелося визнати, що ти мав рацію щодо Волдемортового повернення, і ти справді двічі за минулі два роки з ним бився, до того ж обидва рази зумів уціліти. А зараз тебе називають “Обранцем”… Невже ти не розумієш, чому люди тобою захоплюються?
Гаррі здалося, що у Великій залі раптом стало спекотно, хоч стеля й далі була холодна і дощова.
— А ще ти витримав усі оті міністерські переслідування, коли тебе намагалися виставити неврівноваженим брехуном. У тебе й досі залишилися шрами після того, як та відьма примушувала тебе писати власною кров’ю, та ти все одно не відцурався своїх слів…
— А в мене й досі залишилися шрами від тих мізків у міністерстві, — нагадав про себе Рон, підсмикуючи рукав.
— Я вже не кажу про те, що ти за літо виріс мало не на півметра, — додала Герміона, незважаючи на Рона.
— І я високий, — не зовсім доречно бовкнув Рон. Прибули поштові сови, залітаючи крізь залиті дощем вікна й забризкуючи всіх крапельками води. Учні отримували більше пошти, ніж зазвичай: стурбовані батьки прагнули почути від дітей вістку і водночас їх заспокоїти, що вдома все гаразд. Гаррі з самого початку семестру ще не отримав жодного листа; його єдиний постійний дописувач загинув, і попри всі надії, що йому іноді писатиме Люпин, поки що цього не відбувалося. Тому він здивувався, побачивши, що поміж рудих та сірих сов кружляє його білосніжна Гедвіґа. Вона опустилася перед ним з великим квадратним пакунком. Наступної миті такий самісінький пакунок упав перед Роном, тягнучи за собою його крихітну втомлену сову Левконію.
— Овва! — вигукнув Гаррі, коли розгорнув пакунок і побачив там новесенький підручник “Прогресивної методики зіллєваріння” з книгарні “Флоріш і Блотс”.
— Чудово! — зраділа Герміона. — Тепер віддаси оту книжку з закарлючками.
— Та ти що! — обурився Гаррі. — Я її залишу! Дивись, я вже все продумав…
Він витяг з сумки стару “Прогресивну методику зіллєваріння” і вдарив по палітурці чарівною паличкою, примовляючи:
— Діфіндо!
Обкладинка відлетіла. Гаррі повторив ту саму операцію з новою книжкою (Герміона була вражена). Потім поміняв палітурки місцями, ще раз ударив по них і сказав:
— Репаро!
Тепер Принців підручник був замаскований під нову книжку, а щойно отриманий примірник з “Флоріш і Блотс” нагадував якусь реліквію з букіністичної книгарні.
— Я віддам Слизорогові нову книжку. Він нічого не скаже, вона ж коштує дев’ять ґалеонів.
Герміона сердито й несхвально підібгала губи, але її увагу відвернула третя сова, що сіла біля неї з сьогоднішнім числом “Щоденного віщуна”. Вона швиденько розгорнула газету й пробігла очима першу шпальту.
— Хтось із знайомих помер? — безтурботно запитав Рон; він так робив щоразу, як Герміона розгортала газету.
— Ні, але були нові напади дементорів, — відповіла Герміона. — І один арешт.
— Прекрасно. І хто ж попався? — поцікавився Гаррі, сподіваючись, що це Белатриса Лестранж.
— Стен Шанпайк, — сказала Герміона.
— Що? — вражено перепитав Гаррі.
— “Стен Шанпайк, кондуктор популярного серед чаклунів транспортного засобу “Лицарський автобус”, був заарештований за підозрою у смертежерській діяльності. 21-річного містера Шанпайка було взято під варту вчора ввечері після штурму його будинку в Клепгемі..”
— Стен Шанпайк — смертежер? — повторив Гаррі, пригадуючи прищавого молодика, з яким познайомився три роки тому. — Не може такого бути!
— Його могли заклясти “Імперіусом”, — розважливо припустив Рон. — Усе могло бути.
— Щось на це не схоже, — засумнівалася Герміона, читаючи далі. —Тут пишуть, що його заарештували після того, як підслухали в шинку його розмову про таємні плани смертежерів. — Вона стурбовано глянула на друзів. — Якби він був під дією “Імперіуса”, то навряд чи сидів би й пліткував про їхні плани.
— По-моєму, він просто прикидався, що знає більше, ніж насправді, — припустив Рон. — Це часом не той тип, що запевняв, ніби має стати міністром магії, коли залицявся до віїл?
— Та той, той, — підтвердив Гаррі. — Не розумію, що вони там думають, сприймаючи Стена всерйоз.
— Можливо, просто напускають туману, імітуючи бурхливу діяльність, — спохмурніла Герміона. — Люди налякані… ви знаєте, що батьки близнючок Патіл хочуть забрати їх додому? А Луїзу Міджен уже відправили. Вчора по неї приїжджав батько.
— Що?! — витріщився на Герміону Рон. — Та в Гоґвортсі ж безпечніше, ніж у них удома! У нас тут аврори і додаткові захисні закляття, а ще Дамблдор!
— Не думаю, що він перебуває тут постійно, — ледь чутно сказала Герміона, дивлячись поверх “Віщуна” на вчительський стіл. — Невже ви не помічали? На тому тижні його місце було майже завжди порожнє, як і Геґрідове.
Хлопці глянули на вчительський стіл. Директорове крісло й справді було порожнє. Замислившись над цим, Гаррі пригадав, що після приватного уроку тиждень тому він Дамблдора не бачив.
— Думаю, він покинув школу, щоб уладнати якесь питання з Орденом, — тихенько припустила Герміона. — Виходить… ситуація серйозна?
Хлопці не відповіли, але Гаррі знав, що вони думають про одне й те саме. За день до того стався жахливий випадок, коли Анну Ебот викликали з уроку гербалогії й повідомили, що її матір знайшли мертву. Після того Анни не бачили.
Коли вони хвилин за п’ять повставали з-за ґрифіндорського стола й подалися на квідичне поле, то пройшли повз Лаванду Браун і Парваті Патіл. Пригадуючи, як Герміона казала, що батьки близнючок Патіл хочуть забрати їх з Гоґвортсу, Гаррі нітрохи не здивувався, що ці дві найкращі подруги сумно про щось перешіптувалися. Але його вразило, що коли повз них проходив Рон, Парваті раптом штурхнула Лаванду, а та озирнулася й сяйнула Ронові широкою усмішкою. Рон кліпнув очима, а тоді теж невпевнено всміхнувся. Хода його миттю набрала поважності, він пихато випнув груди. Гаррі ледве стримався від спокуси розсміятися, бо Рон же не сміявся, коли Мелфой розбив Гаррі носа.
Аж до самого стадіону їх супроводжувала холодна мжичка; Герміона йшла непривітна й стримана, а коли подалася на трибуни шукати вільного місця, то навіть не побажала Ронові успіху.
Як і очікував Гаррі, проби тривали цілісінький ранок. З’явилася чи не половина ґрифіндорського гуртожитку — від першокласників, які нервово стискали в руках старі жахливі шкільні мітли, до семикласників, що грізно височіли над усіма. Серед них був і кремезний юнак з цупким волоссям. Гаррі відразу згадав, що бачив його у “Гоґвортськім експресі”.
— Ми зустрічалися в поїзді, в купе старого Слимака, — самовпевнено заявив той, виходячи з юрби потиснути Гаррі руку. — Кормак Маклаґен, воротар.
— Торік ти начебто не брав участі в пробах? — уточнив Гаррі, відзначаючи про себе широченну статуру Маклаґена; хлопець, мабуть, перекрив би доступ до всіх трьох воріт, навіть не рухаючись.
— Я під час проб був у лікарні, — так само самовпевнено пояснив Маклаґен. — Побився об заклад, що з’їм півкілограма доксячих яєць.
— Ясно, — сказав Гаррі. — Ну… Можеш зачекати отам…
Він показав на край поля, неподалік того місця, де сиділа Герміона. Йому здалося, що в Маклаґена по лиці промайнуло розчарування; і ще він подумав, чи не сподівався Маклаґен певних привілеїв у ставленні до себе лише тому, що обидва вони належали до улюбленців “старого Слимака”.
Гаррі вирішив почати з основ, попросивши всіх претендентів розділитися на групи по десятеро і просто облетіти навколо поля. Це було правильне рішення: перша десятка складалася з першокласників, і відразу стало очевидно, що вони раніше не літали. Тільки один хлопчина зумів пробути в повітрі довше двох секунд, і це його так приголомшило, що він одразу врізався в штангу воріт.
Друга група складалася з десятьох дівчат. Таких дурних Гаррі ще й не бачив: варто було йому свиснути у свисток, як вони почали хихотіти й хапатися одна за одну. Серед них була й Ромільда Вейн. Коли він звелів їм покинути поле, дівчата не стали сперечатися й весело побігли на трибуни коментувати дії інших.
Третя група утворила посеред поля “малу купу”. Більшість учасників четвертої групи поприходили без мітел. У п’ятій групі були гафелпафці.
— Якщо тут є ще хтось не з Ґрифіндору, — крикнув Гаррі, якого це вже почало дратувати, — то прошу покинути поле!
Запала тиша, а тоді з поля побігли, заливаючись сміхом, двоє малих рейвенкловців.
Минули дві години, сповнені численних нарікань та спалахів роздратування, під час яких було потрощено “Комету-260” і вибито кілька зубів, і ось нарешті Гаррі вибрав собі трьох загоничів: Кеті Бел, яка чудово показала себе на пробі й повернулася до складу команди, нову знахідку на ім’я Демелза Робінс, яка особливо вдало ухилялася від бладжерів, та Джіні Візлі, яка літала швидше за всіх та ще й забила сімнадцять голів. Хоч він і був задоволений своїм вибором, але мусив до хрипоти сваритися з багатьма невдоволеними загоничами, а трохи згодом ще раз пройшов через подібну процедуру сварки з невдахами-відбивачами.
— Це моє остаточне рішення, і якщо ви не пропустите на поле воротарів, то я вас зачаклую, — заревів він.
Жоден новий відбивач не міг дорівнятися за своїм хистом до неперевершених Фреда й Джорджа, але Гаррі все одно був більш-менш задоволений Джимі Піксом, низеньким, однак широкогрудим третьокласником, який зумів так люто вдарити бладжера, що той влучив Гаррі в потилицю й набив ґулю завбільшки з яйце, та Річі Кутом, що не був надто могутнім, але добре влучав у ціль. Вони тепер приєдналися на трибунах до Кеті, Демелзи та Джіні і стежили за добором останнього учасника команди.
Гаррі навмисне залишив пробу воротаря насамкінець, сподіваючись, що стадіон спорожніє і претенденти відчуватимуть менше тиску. Однак, на превеликий жаль, усі відхилені гравці та численні учні, що прийшли спостерігати за пробами після тривалого сніданку, влилися в загальну юрбу, що стала ще більша, ніж була. Коли претендент у воротарі підлітав до воріт з обручами, натовп його одночасно і підбадьорював, і висміював. Гаррі глянув на Рона, якому завжди було важко впоратися з власними нервами; Гаррі мав надію, що перемога в фінальному матчі наприкінці минулого семестру вилікувала його від цієї недуги, та схоже було, що ні — лице в Рона аж позеленіло.
Жоден з перших п’яти претендентів не спромігся зловити більше двох м’ячів. На превелике розчарування Гаррі, Кормак Маклаґен відбив чотири штрафні з п’яти. Останнього разу, щоправда, він кинувся у протилежний бік; на трибунах зареготали й затюкали, і Маклаґен спустився на землю, скрегочучи зубами.
Рон, здавалося, був ладен ось-ось зомліти, коли сідав на свій “Чистомет-11”.
— Успіху тобі! — долинув з трибун чийсь голос. Гаррі озирнувся, сподіваючись побачити Герміону, але то була Лаванда Браун. Він волів би затулити обличчя руками, як це за мить зробила вона, але вирішив, що капітан повинен демонструвати рішучість, і обернувся, щоб стежити, як Рон покаже себе на пробі.
Однак йому не варто було хвилюватися: Рон відбив один, два, три, чотири, п’ять штрафних ударів поспіль. Захоплений, з ледве стримуваним бажанням приєднатися до радісних вигуків юрби, Гаррі вже було збирався обернутися й сказати Маклаґену, що, на превеликий жаль, Рон його переміг, та тієї миті розчервоніле обличчя Маклаґена саме з’явилося буквально за кілька сантиметрів від його власного. Гаррі відсахнувся.
— Його сестра подавала м’яча не по-справжньому, — грізно заявив Маклаґен. На скроні в нього пульсувала жилка, схожа на ту, що її так часто Гаррі бачив у дядька Вернона. — Вона навмисне била йому легенько.
— Дурниці, — холодно заперечив Гаррі. — Саме її удар він ледь не пропустив.
Маклаґен ступив крок до Гаррі; Гаррі цього разу вже не відсахнувся.
— Дай мені ще одну спробу.
— Ні, — відповів Гаррі. — Ти її вже мав. Відбив чотири м’ячі. Рон відбив п’ять. Рон — воротар, він виграв чесно і справедливо. Іди собі.
На якусь мить Гаррі подумав, що Маклаґен його вдарить, але той задовольнився гидкою гримасою і рвонув геть, гарчачи якісь погрози.
Гаррі обернувся й побачив свою нову команду, що сяяла усмішками.
— Молодці, — крикнув він їм. — Ви дуже добре літали…
— Роне, ти класно ловив!
Цього разу до них і справді бігла з трибун Герміона; Гаррі побачив Лаванду, що йшла з поля під руку з Парваті; на її обличчі читалося роздратування. Рон був страшенно собою задоволений, здавалося, він навіть повищав, коли всміхався Герміоні та своїй новій команді.
Призначивши перше повноцінне тренування на четвер, Гаррі, Рон та Герміона попрощалися з новою командою і пішли до Геґріда. Розмите сонце намагалося пробитися крізь хмари. Нарешті перестало мрячити. Гаррі зголоднів як вовк; він сподівався, що в Геґріда знайдеться щось перекусити.
— Я думав, що пропущу той четвертий штрафний, — радісно розповідав Рон. — Демелза вдарила дуже підступно, ви бачили, трохи підкрутила…
— Так-так, ти був неперевершений, — похвалила його Герміона з дивною усмішкою.
— Принаймні я був кращий за Маклаґена, — радів Рон. — Ви бачили, як його за п’ятим разом занесло геть не в той бік? Наче його хтось приголомшив…
На подив Гаррі, Герміона на цих словах зашарілася. Рон цього не помітив; він дуже захопився детальним описом усіх відбитих ним м’ячів.
Великий сірий гіпогриф Бакбик сидів на прив’язі біля Геґрідової хатини. Він клацнув своїм гострющим, як бритва, дзьобом і повернув до них величезну голову.
— Ой, мамонько, — забідкалася Герміона. — Він усе одно страшнуватий, правда?
— Та ну, ти ж на ньому вже літала, невже забула? — скривився Рон.
Гаррі вийшов наперед і низько вклонився гіпогрифові, не зводячи з нього очей і не кліпаючи. Минуло кілька секунд, і Бакбик теж уклонився.
— Як ся маєш? — привітався з ним тихенько Гаррі й підійшов ближче, щоб погладити його пір’їсту голову. — Сумуєш за ним? Але ж тобі і в Геґріда добре, правда?
— Йой! — пролунав гучний голос.
З-за хатини вийшов Геґрід у великому квітчастому фартусі; він ніс лантух з картоплею. Його величезний вовкодав Іклань, що дріботів поруч, глухо гавкнув і рвонувся вперед.
— Тікайте! Він вам пальці… йой. Та се ви.
Іклань стрибав на Герміону й на Рона, намагаючись лизнути їх у вуха. Геґрід на якусь мить затримався, подивився, а тоді відвернувся й зайшов у свою хатину, різко зачинивши за собою двері.
— Ой мамонько! — збентежилася Герміона.
— Не зважай, — спохмурнів Гаррі. Він підійшов до дверей і загрюкав.
— Геґріде! Відчини, ми хочемо з тобою поговорити!
Зсередини не долинало ані звуку.
— Якщо не відчиниш, ми виб’ємо двері! — погрозив Гаррі, виймаючи чарівну паличку.
— Гаррі! — злякалася Герміона. — Невже ти…
— Так! — підтвердив Гаррі. — Відійдіть…
Та він не встиг договорити, бо двері відчинилися, як Гаррі й сподівався, і на порозі виріс Геґрід, пропікаючи Гаррі поглядом. Навіть у кумедному квітчастому фартушку він мав доволі загрозливий вигляд.
— Я вчитель! — заревів він на Гаррі. — Вчитель, чуєш, Поттер! Як ти смів погрожувати, що виб’єш мої двері!
— Вибачте, пане, — наголосив на останньому слові Гаррі, ховаючи чарівну паличку.
Геґрід був приголомшений.
— Відколи се ти мовиш мені “пане”?
— А відколи це ви кажете мені “Поттер”?
— Йой, який мудрагель, — прогарчав Геґрід. — Дуже потішно. Перехитрив мене, га? Ну, то файно, заходьте вже, невдячні малі…
Похмуро щось бурмочучи, він відійшов, щоб їх пропустити. Герміона прослизнула в хату за Гаррі; видно було, що вона налякана.
— Ну? — сердито буркнув Геґрід, коли гості посідали за величезним столом, а Іклань одразу поклав голову Гаррі на коліна, обслинивши йому всю мантію. — Що там? Жалієте мене? Гадаєте, що я самотній?
— Ні, — заперечив Гаррі. — Просто хотіли тебе побачити.
— Ми за тобою скучили! — тремтячим голосочком додала Герміона.
— Скучили? — пирхнув Геґрід. — Угу. Аякже.
Він тупотів по хаті, заварюючи чай у велетенському чайнику, й не переставав бурчати. Нарешті з грюкотом поставив перед ними три завбільшки як відра кухлі коричнево-червоного чаю і тарілку твердого, мов камінь, печива. Гаррі був такий голодний, що схопив навіть цей неїстівний взірець Геґрідової кулінарії.
— Геґріде, — боязко сказала Герміона, коли він теж сів за стіл і почав з такою злістю чистити картоплю, немовби кожнісінька бульба була його особистим ворогом, — знаєш, ми дуже хотіли й далі вивчати догляд за магічними істотами.
Геґрід знову щосили пирхнув. Гаррі навіть здалося, що на картоплю чвиркнуло щось велике з носа, і в душі зрадів, що вони не залишаються на вечерю.
— Це правда! — наполягала Герміона. — Але в наших розкладах просто не знайшлося місця для твого предмета!
— Угу. Аякже, — знову повторив Геґрід.
Щось дивно хлюпнуло і друзі озирнулися. Герміона верескнула, а Рон зіскочив зі стільця й відбіг якнайдалі від великої діжки, що стояла в кутку, і яку вони щойно помітили. Там було повно якихось личинок завдовжки сантиметрів по тридцять — білих, слизьких і в’юнких.
— Що то таке, Геґріде? — запитав Гаррі, намагаючись продемонструвати не відразу, а цікавість, та кам’янисте печиво усе ж таки відклав.
— Та то велетенські черви, — пояснив Геґрід.
— І що з них виросте?.. — боязко поцікавився Рон.
— Та ніц з них не виросте, — сказав Геґрід. — То харчі для Араґоґа.
І він несподівано розридався.
— Геґріде! — Герміона зірвалася з місця, оббігла навколо стола, старанно обминаючи діжку з личинками, і обняла його за тремтячі плечі.
— Се… він… — давився Геґрід слізьми, що лилися з його чорних, мов жучки, очей, і витирав лице фартухом. — Се… Араґоґ… гадаю, же він си вмирає… він улітку занедужав, і йому не стає ліпше… не знаю, що мені роботи, коли він… коли він… ми так довго були разом…
Герміона поплескала Геґріда по плечі, не знаючи, що й казати. Гаррі знав, що вона відчуває. Знав, що Геґрід міг подарувати злому дракончикові іграшкового ведмедика, бачив, як Геґрід лагідно щось наспівував велетенським, оздобленим присосками й жалами, скорпіонам, або вмовляв бути чемним свого дратівливого брата-велета. Незбагненна була його любов до різних потвор, але це захоплення було найдивніше: Араґоґ, величезний павук, що вмів говорити й мешкав у глибині Забороненого лісу. Чотири роки тому Гаррі з Роном ледве від нього врятувалися.
— Чи ми можемо… чи ми можемо якось допомогти? — запитала Герміона, незважаючи на шалені Ронові гримаси та відчайдушне хитання головою.
— Не знаю, Герміоно, — давився потоками сліз Геґрід. — Видиш, їхнє плем’я… Араґоґова родина… вони стали якісь чудернацькі, коли він занедужав… троха неспокійні…
— Ага, ми це теж помічали, — пробурмотів собі під ніс Рон.
— …я си не думаю, що комусь, окрім мене, безпечно бувати біля їхнього поселення, — Геґрід гучно висякався у фартух і підвів голову. — Але дякую за пропозицію, Герміоно. .. це так файно з твого боку…
Після цього атмосфера в кімнаті значно потеплішала, і хоч ні Гаррі, ні Рон не виявляли бажання йти годувати гігантського смертоносного павука велетенськими червами, Геґрід, здається, вже не сумнівався, що вони залюбки це зробили б, і знову став самим собою.
— Йой, я завше знав, як тяжко буде втиснути мої уроки у ваші розклади, — похмуро сказав він, доливаючи їм чаю. — Навіть якби ви звернулися по часовороти…
— Це б не допомогло, — заперечила Герміона. — Ми розтрощили увесь запас міністерських часоворотів, коли були там влітку. Про це писали в “Щоденному віщуні”.
— А-а, ну то файно, — зітхнув Геґрід. — То ви ніц не могли вдіяти… Вибачайте, що я… знаєте, як то воно… я си зажурив Араґоґом… і ще я думав, от якби ж то вас учила професорка Граблі-Планка…
Тут уже всі троє друзів категорично й лицемірно заявили, що з професорки Граблі-Планки, яка кілька разів підміняла Геґріда, вчителька була жахлива, тож урешті-решт Геґрід, махаючи їм у сутінках на прощання рукою, мав цілком життєрадісний вигляд.
— Я вмираю з голоду, — сказав Гаррі, коли Геґрід зачинив двері, і вони поспішили по темній безлюдній території до школи. Від спроб розгризти кам’яне печиво Гаррі відмовився, коли в роті загрозливо затріщав кутній зуб. — А ще я повинен увечері відбувати покарання в Снейпа, і на вечерю маю дуже мало часу…
Коли вони зайшли до замку, то помітили Кормака Маклаґена, що зібрався пройти у Велику залу. Хлопець потрапив у двері аж з другої спроби; за першим разом просто зрикошетив від одвірка. Рон зловтішно засміявся й зайшов услід за ним до зали, а от Гаррі схопив Герміону за руку й затримав.
— Що? — наче виправдовуючись, спитала Герміона.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве