Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— Якщо хочеш знати, — тихенько сказав Гаррі, — Маклаґена, здається, справді хтось приголомшив. А ти, до речі, сиділа якраз навпроти нього.
Герміона почервоніла.]
— Ой, ну добре, це я зробила, — зізналася пошепки вона. — Але чув би ти, що він говорив про Рона й Джіні! Та й узагалі, характер у нього паскудний; ти ж бачив, як він зреагував на те, що його не взяли в команду… тобі такі гравці не потрібні.
— Так, — погодився Гаррі. — І справді не потрібні. Але ж хіба це чесно, Герміоно? Ти ж староста!
— Ой, не діставай, — огризнулася вона, а Гаррі засміявся.
— Що ви там робите? — підозріло запитав Рон, визираючи з-за дверей Великої зали.
— Нічого, — одночасно відповіли Гаррі й Герміона і поквапилися вслід за Роном. Гаррі аж у животі закрутило від запаху смаженого м’яса, та не встигли вони ступити й трьох кроків до ґрифіндорського столу, як дорогу їм заступив професор Слизоріг.
— Гаррі, Гаррі, саме тебе я й хотів побачити! — весело загудів він, підкручуючи кінчики моржових вусів і випинаючи величезне черево. — Я сподівався зловити тебе перед вечерею! Що ти скажеш на те, щоб перекусити в моїй кімнаті? У нас там маленьке святечко — так, збираються майбутні зірки. Прийдуть Маклаґен, Забіні й чарівна Мелінда Бобин… не знаю, чи ти з нею знайомий? Її родині належить велика мережа аптек… а ще, зрозуміло, я щиро сподіваюся, що панна Ґрейнджер теж виявить мені ласку своєю присутністю.
На цих словах Слизоріг легенько вклонився Герміоні. Було таке враження, що Рона взагалі біля них немає; Слизоріг на нього й не глянув.
— Я не зможу прийти, пане професоре, — відразу відмовився Гаррі. — Мушу відбувати покарання в професора Снейпа.
— Ой, лихо! — комічно скривився Слизоріг. — Лихо-лишенько, а я ж на тебе, Гаррі, розраховував! Словом, доведеться поговорити з Северусом і пояснити ситуацію; я впевнений, що переконаю його відкласти твоє покарання. Отож чекаю вас якнайшвидше!
І він метушливо побіг із зали.
— Снейпа він не переконає ніколи, — сказав Гаррі, коли Слизоріг був уже далеко. — Це покарання й так уже раз відкладалося; Снейп це зробив для Дамблдора, але для іншого він на поступки не піде.
— Краще б він погодився, бо я не хочу йти туди сама! — стривожилася Герміона; Гаррі знав, що вона мала на думці Маклаґена.
— Сумніваюся, що ти там будеш сама, Джіні він, мабуть, теж запросить, — буркнув Рон, розчарований тим, що Слизоріг його зігнорував.
Після вечері друзі повернулися до ґрифіндорської вежі. У вітальні не було де яблуку впасти, бо учні переважно вже повечеряли; втім, вільний столик знайти пощастило; Рон, у кепському гуморі після зустрічі зі Слизорогом, склав на грудях руки й насуплено розглядав стелю. Герміона потяглася по “Вечірній віщун”, залишений кимось на стільці.
— Є щось нове? — поцікавився Гаррі.
— Наче нічого, — Герміона розгорнула газету й переглядала середні сторінки. — Ой, Роне, дивися, тут твій тато… з ним усе нормально! — швидко додала, бо Рон уже занепокоївся. — Тут просто пишуть, що він відвідував дім Мелфоїв.

“Цей повторний обшук помешкання смертежерів не дав відчутних результатів. Артур Візлі, голова бюро з виявлення й конфіскації фальшивих оборонних заклять та захисних предметів, сказав, що його команда діяла на підставі конфіденційної інформації”.

— Ага, моєї! — зізнався Гаррі. — Я розповів йому на Кінґс Крос про Мелфоя і ту штуку, яку він велів полагодити Борджину! Якщо вона не в них удома, отже, він проніс її з собою в Гоґвортс…
— Гаррі, та як би він це зробив? — здивовано відклала газету Герміона. — Нас же всіх обшукали, коли ми прибули.
— Справді? — вражено перепитав Гаррі. — А мене не обшукували!
— А, так, я й забула, що ти спізнився… але нас усіх Філч у вестибюлі перевірив чуйниками таємниць. Жодну темну річ приховати було неможливо, я точно знаю, що в Креба конфіскували всохлу голову. То ж бачиш — Мелфой не проніс би нічого небезпечного!
Розгубившись, Гаррі якийсь час дивився, як Джіні Візлі бавилася з карликовим пухом Арнольдом, і аж тоді знайшовся, що відповісти.
— То, може, йому прислали совою. Його мати чи ще хтось.
— Усіх сов теж перевіряють, — сказала Герміона. — Філч нам це розповів, коли тицяв, куди лише міг, ті чуйники таємниць.
Поставлений у безвихідь, Гаррі промовчав. Схоже було, що Мелфой ніяк не міг пронести до школи якусь небезпечну чи темну річ. Він з надією глянув на Рона, що сидів із складеними руками й дивився на Лаванду Браун.
— Можеш придумати, як Мелфой?..
— Ой, Гаррі, не діставай, —урвав його Рон.
— Слухай, та ми ж не винні, що Слизоріг запросив нас з Герміоною на своє дурнувате свято! Ми ж не хотіли йти, ти сам знаєш! — почав заводитися Гаррі.
— Ну, оскільки мене ні на які свята не запрошують, — звівся на ноги Рон, — то піду я, мабуть, спати.
Він побрів до дверей хлопчачої спальні, а Гаррі й Герміона дивилися йому вслід.
— Гаррі? — покликала його нова загоничка Демелза Робінс, зненацька з’явившись у нього за спиною. — Маю для тебе вістку.
— Від професора Слизорога? — з надією випростався Гаррі.
— Ні… від професора Снейпа, — сказала Демелза. Серце в Гаррі завмерло. — Він звелів тобі прийти сьогодні о пів на дев’яту в його кабінет для відбуття покарання… е-е… незважаючи на всі на світі запрошення на вечірки. І він хотів попередити, що ти сортуватимеш для уроку настійок флоберв’яків, відділяючи зогнилих від нормальних, і ще казав, що захисні рукавиці тобі не знадобляться.
— Ясно, — суворо буркнув Гаррі. — Дуже тобі, Демелзо, вдячний.

— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —
Срібло та опали

Де був Дамблдор, і що робив? За наступні кілька тижнів директор лише двічі траплявся Гаррі на очі. Він зрідка з’являвся в їдальні, і Гаррі визнавав слушність Герміониних припущень, що директор покидає школу на кілька днів поспіль. Невже Дамблдор забув про обіцянку проводити з Гаррі уроки? Дамблдор казав, що ці уроки пов’язані з пророцтвом; Гаррі вже було відчув піднесення і спокій, а тепер йому здавалося, ніби про нього просто забули.
У середині жовтня настав час перших у цьому семестрі відвідин Гоґсміда. Гаррі не знав, чи такі походи й далі дозволятимуть, особливо після посилення заходів безпеки в школі, але з радістю довідався, що все відбудеться, як і заплановано; завжди було приємно на кілька годин покинути територію замку.
У день подорожі Гаррі прокинувся з самого ранку, що провіщав люту негоду. Час до сніданку Гаррі гаяв, переглядаючи “Прогресивну методику зіллєваріння”. Раніше він не читав підручників у ліжку; така поведінка, як слушно зазначив Рон, вважалася непристойною для всіх, окрім Герміони, яка в цьому сенсі поводилася просто дивно. Але Гаррі відчував, що “Прогресивну методику зіллєваріння”, яка була колись власністю Напівкровного Принца, навряд чи можна було визнати звичайним підручником. Що довше Гаррі сидів за цією книжкою, то глибше розумів, скільки там було всього цікавого, причому не тільки корисних натяків та підказок щодо настійок, завдяки яким він здобув такий авторитет в очах Слизорога, а й дивовижних маленьких заклять та вроків, нашкрябаних закарлючками на берегах аркушів. Гаррі був переконаний, судячи з численних викреслювань та змін, що все це Принц вигадав сам.
Гаррі вже випробував кілька винайдених Принцом заклять. Скажімо, закляття, від якого блискавично виростали нігті на ногах (він перевірив його в коридорі на Кребі, і результат був доволі кумедний); вроки, що приклеювали язик до піднебіння (їх він під загальні оплески випробував двічі на Аргусові Філчі, котрий цього аж ніяк не сподівався); а найкорисніше з усіх було, мабуть, закляття “Глушилято”, від якого в усіх навколо дзвеніло у вухах, тож можна було спокійно розмовляти в класі без страху бути підслуханим. Ці закляття не зацікавили тільки Герміону. Вона усім своїм виглядом незмінно висловлювала відверте несхвалення й навідріз відмовлялася підтримувати розмову, якщо Гаррі насилав на когось закляття “Глушилято”.
Сидячи в ліжку, Гаррі повернув книжку боком, щоб краще роздивитися награмузляні там інструкції до якогось закляття, яке ніяк, мабуть, не вдавалося Принцові. Там було безліч закреслень і виправлень, аж нарешті, в самому куточку аркуша, були нашкрябані ось такі закарлючки:
“Левікорпус (б-мвн)”
Вітер і дощ немилосердно періщили по вікнах, Невіл голосно хропів, а Гаррі дивився на букви в дужках. Б-мвн… мало б означати “безмовне”. Гаррі сумнівався, що зуміє виконати це закляття; він і далі мав труднощі з безмовними закляттями — Снейп на цьому наголошував на кожному уроці захисту від темних мистецтв. Та з іншого боку, Принц досі виявлявся значно кориснішим учителем, ніж Снейп.
Не цілячись, Гаррі махнув паличкою і подумки проказав: “Левікорпус!”
— А-а-а-а-а-а-а!
Спалахнуло світло, і в спальні стало гамірно: усі попрокидалися, а Рон заверещав. Гаррі з переляку відкинув “Прогресивну методику зіллєваріння”; Рон висів догори дриґом у повітрі, наче невидимий гачок зачепив його за ногу.
— Вибач! — гукнув Гаррі, поки Дін і Шеймус реготали, мов навіжені, а Невіл підводився з підлоги, бо впав з ліжка. — Стривай… зараз тебе опущу…
Він намацав підручник настійок і почав його панічно гортати, шукаючи потрібну сторінку; нарешті знайшов і ледве розібрав нашкрябане під закляттям слово. Благаючи, щоб це виявилось протизакляття, Гаррі зосередився, напружився й подумав:
— Ліберакорпус!
Знову спалахнуло світло — і Рон гепнувся, мов лантух, на матрац.
— Вибач, — ледь чутно повторив Гаррі, а Дін і Шеймус аж падали з реготу.
— Завтра, — пробурмотів глухим голосом Рон, — краще будильника постав.
Та поки вони вдягалися, натягуючи на себе по кілька зв’язаних місіс Візлі светрів, а ще плащі, шарфи й рукавиці, Рон уже оклигав від потрясіння й вирішив, що нове закляття страшенно кумедне; таке кумедне, що він, не гаючи часу, за сніданком розповів про нього Герміоні.
—.. .а тоді ще один спалах, і я знову гепнувся на ліжко! — радів Рон, накладаючи собі сосисок.
Герміона, слухаючи цю байку, навіть не всміхнулася; з виразом крижаного осуду вона повернулася до Гаррі.
— Чи ти це закляття часом не зі свого підручника настійок узяв? — поцікавилася вона.
Гаррі насупився.
— Ти завжди квапишся всіх затаврувати.
— То так чи ні?
— Ну… нехай і так, то й що?
— Отже, ти вирішив випробувати невідоме, написане від руки закляття й побачити, що буде?
— Яке це має значення, що воно написане від руки? — сказав Гаррі, воліючи не відповідати на решту запитання.
— А те, що воно, можливо, навіть не затверджене Міністерством магії, — пояснила Герміона. — А ще, — додала вона, коли Гаррі з Роном закотили очі, — я починаю думати, що цей так званий Принц задумав щось недобре.
Гаррі з Роном обурилися.
— Це ж був жарт! — заявив Рон, витрушуючи на сосиски рештки кетчупу з пляшечки. — Звичайний жарт, Герміоно, та й годі!
— Підвішувати людей догори ногами? — не погодилася Герміона. — Хто б ото марнував заради такого час і енергію?
— Фред і Джордж, — знизав плечима Рон, — це в їхньому стилі.
— Мій тато, — додав Гаррі. Він лише зараз це згадав.
— Що? — разом перепитали Рон і Герміона.
— Мій тато користувався цим закляттям, — пояснив Гаррі. — Мені розповів Люпин.
Це була лише напівправда — насправді Гаррі бачив, як батько зачаклував цим закляттям Снейпа, але він не розповідав Ронові й Герміоні про те занурення в сито спогадів. І тут його осяяла чудова думка. Чи не міг Напівкровним Принцом бути….
— Можливо, Гаррі, твій тато ним і користувався, — сказала Герміона, — та він був не один такий. Ми бачили цілу зграю типів, що так розважалися, — якщо ти не забув. Піднімали людей у повітря. Примушували їх, заціпенілих, беззахисних, ширяти вгорі.
Гаррі витріщився на неї. Він раптом згадав, що так чинили смертежери на Кубку світу з квідичу. Рон прийшов йому на допомогу.
— То було інше, — рішуче заперечив він. — Вони ним зловживали. А для тата Гаррі то був просто жарт. Герміоно, тобі не подобається його величність Принц, — суворо вказав він їй сосискою, — бо він краще за тебе кумекає в настійках і відварах…
— Нічого подібного! — в Герміони аж щоки розпашілися. — Просто я вважаю крайньою безвідповідальністю вдаватися до заклять, не знаючи навіть, до чого вони призведуть! І не треба називати того Принца “його величність”, бо я не сумніваюся, що то не титул, а дурне прізвисько, і, по-моєму, особа він не надто приємна!
— Не розумію, чому ти таке вигадала, — почав заводитися Гаррі, — та якби він хотів стати смертежером, то не називав би себе Напівкровним.
На цих словах Гаррі згадав, що його батько був чистокровцем, але він цю думку відкинув; про це він подумає пізніше…
— Смертежери не можуть бути лише чистокровцями, бо чистокровних чаклунів залишилося не так і багато, — наполягала на своєму Герміона. — Я припускаю, що більшість із них напівкровні, хоч і прикидаються чистокровцями. Вони ненавидять лише тих, хто народився маґлом, і з радістю взяли б у свої лави вас із Роном.
— Та вони мені ніколи в житті не дозволили б стати смертежером! — Рон обурено махнув виделкою, надкушена сосиска зірвалася з зубців і ляпнула Ерні Макмілана по потилиці. — Вони всю нашу сім’ю вважають зрадниками роду! Для смертежерів це ще гірше, ніж бути вродженим маґлом!
— А про мене вони просто мріють, — саркастично скривився Гаррі. — Ми були б друзяками, якби вони не хотіли мене прибити.
Рон розсміявся; Герміона — і та мимоволі видушила усмішку; але тут їх відвернула від суперечки поява Джіні.
— Гаррі, я повинна віддати тобі оце.
То був сувій пергаменту, підписаний для Гаррі знайомим дрібненьким косим почерком.
— Дякую, Джіні… це наступний урок з Дамблдором! — повідомив Гаррі Рона й Герміону, розгортаючи пергамент і проглядаючи записку. — У понеділок увечері! — Йому раптом стало легко й радісно. — Джіні, може, підеш у Гоґсмід з нами? — запитав він.
— Я йду з Діном… може, там побачимось, — відповіла Джіні й, помахавши їм рукою, пішла.
Філч, як і завжди, стояв біля дубових вхідних дверей, ставлячи “пташки” біля прізвищ тих учнів, що мали дозвіл відвідати Гоґсмід. Процедура виявилася довшою, ніж завжди, бо Філч тричі перевіряв кожного чуйником таємниць.
— Яке це має значення, якщо ми якісь темні штучки ВИНОСИМО? — обурився Рон, боязко поглядаючи на довжелезний тонкий чуйник таємниць. — Краще б ви перевіряли те, що ми ПРИНОСИМО.
Таке зухвальство коштувало йому кількох додаткових штрикань чуйником, тож коли вони вийшли на вітер і мокрий сніг, Рон ще кривився від болю.
Йти пішки до Гоґсміда було не дуже приємно. Гаррі закутав шарфом нижню половину обличчя; неприкрита частина незабаром посиніла й задубіла. Шлях до села був забитий скоцюрбленими від пронизливого вітру учнями. Гаррі не один раз подумалося, що краще було лишатися у теплій вітальні, а коли вони нарешті дісталися до Гоґсміда й побачили, що крамничка жартів “Зонко” забита дошками, то Гаррі сприйняв це як підтвердження, що нічого веселого під час цих відвідин не буде. Рон показав рукою в грубезній рукавиці на “Медові руці”. Там, на щастя, було відчинено, тож Гаррі й Герміона, хитаючись, зайшли за ним у напхом напхану цукерню.
— Слава Богу, — аж здригнувся Рон, коли їх огорнуло тепле, просякнуте запахом ірисок повітря. — Я радив би не виходити звідси аж до вечора…
— Гаррі, хлопчику! — загудів за їхніми спинами чийсь голос.
— Ой, ні-і, — простогнав Гаррі. Друзі озирнулися й побачили професора Слизорога у величезній хутряній шапці та в пальті з коміром з такого ж хутра. Професор тримав величезну торбу зацукрованих ананасів і затуляв собою щонайменше чверть цукерні.
— Гаррі, ти вже пропустив три мої скромні вечері! — нагадав Слизоріг, добродушно штурхаючи його в груди. — Так не годиться, хлопчику, від мене не відкараскаєшся! Панна Ґрейнджер від них у захваті, правда?
—Так, — розгубилася Герміона, — вони справді…
— Чого ж ти, Гаррі, не приходиш? — допитувався Слизоріг.
— Ну, в мене, пане професоре, було тренування з квідичу, — пояснив Гаррі. Він справді щоразу призначав тренування, коли одержував від Слизорога маленькі листи-запрошення, перев’язані фіолетовими стрічечками. Такий трюк давав Ронові змогу не лишатися на самоті, і вони разом з Джіні зазвичай посміювалися, уявляючи Герміону в товаристві Маклаґена й Забіні.
— Маю щиру надію, що така напружена праця принесе тобі перемогу в першому матчі! — вигукнув Слизоріг. — Але трохи відпочити нікому не завадить. Як ти дивишся на вечір понеділка? Ти ж не почнеш тренування в таку негоду…
— Я не зможу, пане професоре… у понеділок у мене… е-е… зустріч з професором Дамблдором.
— Знову не щастить! — театрально забідкався Слизоріг. — Ну що ж… але ти від мене, Гаррі, так просто не вислизнеш!
Попрощавшись королівським помахом руки, професор перевальцем пішов з цукерні, звернувши на Рона не більше уваги, ніж на якогось там таргана.
— Неймовірно, але ти знову зумів викрутитися, — похитала головою Герміона. — Хоч там не так і погано…інколи буває досить весело… — Але тут вона помітила вираз Ройового обличчя. — Ой, подивіться… там є чудові цукрові пера… їх можна смоктати годинами!
Зрадівши, що Герміона змінила тему, Гаррі виявив значно більше, ніж звичайно, інтересу до нових надвеликих цукрових пер, але настрій у Рона не поліпшився, і він лише стенув плечима, коли Герміона спитала, куди б він хотів податися тепер.
— Ходімо в “Три мітли”, — запропонував Гаррі. — Там хоч тепло.
Вони знову обмотали голови шарфами й вийшли з цукерні. Після солодкого затишку “Медових руць” пронизливий вітер шмагав їх по обличчях наче батогами. Вулиця була майже безлюдна; ніхто не зупинявся, щоб побалакати, усі квапливо бігли хто куди. Виняток становили два чоловіки попереду, що стояли біля входу в “Три мітли”. Один був дуже високий і худий; Гаррі примружився, щоб краще його роздивитися крізь залиті дощем окуляри, і впізнав шинкаря з “Кабанячої голови” — іншого Гоґсмідського шинку. Коли Гаррі, Рон і Герміона наблизилися, шинкар щільніше загорнувся в плащ і пішов. Нижчий чоловік, що незграбно вовтузився з чимось у руках, залишився сам. Друзі порівнялися з ним, і аж тоді Гаррі нарешті впізнав і його.
— Манданґусе!
Присадкуватий, кривоногий чоловік зі скуйовдженими рудими патлами з несподіванки підскочив і впустив старезну валізу. Від падіння вона розкрилася, виваливши, як здалося, увесь вміст вітрини з крамнички лахмітника.
— А, Гаррі, здоров, — привітався Манданґус Флетчер, непереконливо зображаючи безтурботність. — Ну, не буду тебе затримувати.
І Флетчер з виглядом людини, яка воліла б якомога скоріше зникнути, почав згрібати з землі увесь той мотлох назад у валізу.
— Ти це все продаєш? — запитав Гаррі, дивлячись, як Манданґус визбирує всякий брудний непотріб.
— Та, той… треба ж якось жити, — відповів Манданґус. — Подай мені оте-го! Рон нахилився й підняв щось сріблясте.
— Стривай, — повільно проказав Рон. — Щось таке знайоме…
— Дякую! — Манданґус вихопив з Ронових рук келиха й запхав у валізу. — Ну, то бувайте… ОЙ!
Гаррі схопив Манданґуса за горло й притис до стіни шинку. Міцно тримаючи однією рукою, другою вийняв чарівну паличку.
— Гаррі! — пискнула Герміона.
— Ти це взяв у домі Сіріуса, — прошипів Гаррі, ледь не торкаючись Манданґусового носа своїм і вдихаючи огидну суміш перегару й старого тютюну. — На ньому ще був герб родини Блеків.
— Я… та нє… та шо?.. — бризкав слиною Манданґус, потроху багровіючи.
— Ти що — пішов туди в ніч його загибелі й пограбував дім? — прокричав Гаррі.
— Я… та не…
— Ану, все віддавай!
— Гаррі, не смій! — закричала Герміона, а Манданґус почав синіти.
Щось бабахнуло, і Гаррі відчув, як Манданґусове горло вислизнуло з рук. Задихаючись і відпльовуючись, Манданґус ухопив свою валізу, а тоді… ЛЯСЬ… і він роз’явився.
Гаррі з усієї сили вилаявся й закрутився, шукаючи, де дівся Манданґус.
— НАЗАД, ЗЛОДЮГО!..
— Немає сенсу, Гаррі.
Казна-звідки виникла Тонкс, її сіре волосся було мокре від снігу.
— Манданґус, мабуть, уже в Лондоні. Немає сенсу кричати.
— Він покрав Сіріусові речі! Обікрав його дім!
— Це так, та все ж, — незворушно сказала Тонкс, яку ця інформація анітрохи не стурбувала, — тобі треба сховатися від холоду.
Вона простежила, як вони зайшли у “Три мітли”. Увійшовши, Гаррі одразу вибухнув гнівом:
— Він покрав Сіріусові речі!
— Гаррі, я розумію, але ти не кричи, на нас дивляться, — прошепотіла Герміона. — Піди сядь, а я куплю щось випити.
Коли за кілька хвилин Герміона повернулася до їхнього стола з трьома пляшками маслопива, Гаррі усе ще кипів.
— Невже Орден не має на Манданґуса впливу? — розлючено шепотів він друзям. — Чому його не зупиняють, коли він краде в штабі все, що йому під руку потрапить?
— Цс! — розпачливо цикнула Герміона, озираючись, чи ніхто їх не чує; неподалік сиділа чаклунська пара, обоє з великою цікавістю поглядали на Гаррі, а трохи далі підпирав стовпа Забіні. — Гаррі, мене б це теж розсердило, я знаю, що він крав твої речі…
Гаррі захлинувся маслопивом; він і забув, що будинок номер дванадцять на площі Ґримо належить тепер йому.
— Так, це мої речі, — визнав він. — Не дивно, що він не зрадів, побачивши мене! Доведеться розказати Дамблдорові — Манданґус боїться тільки його.
— Добра думка, — прошепотіла Герміона, зрадівши, що Гаррі заспокоюється. — Роне, що ти там побачив?
— Нічого, — буркнув Рон, швидко відвертаючись від шинквасу, але Гаррі знав, що він намагався перехопити погляд привабливої пишненької шинкарки, мадам Розмерти, до якої Рон давно вже відчував симпатію.
— І це “нічого” зараз наливає комусь вогневіскі, — ядуче сказала Герміона.
Рон пропустив її шпильку повз вуха, цмулячи свій напій мовчки і, як йому здавалося, шляхетно. Гаррі думав про Сіріуса і про срібні келихи, яких той усе одно не любив. Герміона тарабанила пальцями по столу, зиркаючи то на Рона, то на шинкарку.
Гаррі допив зі своєї пляшки останні краплі й запропонував:
— То що, може, все — вертаємося до школи?
Друзі кивнули головами; було нудно, а негода надворі дедалі гіршала. Вони знову позагорталися в плащі, поправили на голові шарфи й натягли рукавиці; тоді вслід за Кеті Бел з подругою вийшли з шинку й по Високій вулиці рушили додому. Долаючи вкриту сніговою кашею дорогу до Гоґвортсу, Гаррі згадав про Джіні. Вони її ніде не зустріли, подумав Гаррі, бо вона разом з Діном усамітнилася в кав’ярні мадам Падіфут, цьому улюбленому прихистку щасливих парочок. Він спохмурнів і почовгав далі, ховаючи голову від зарядів мокрого снігу.
За якийсь час Гаррі помітив, що голоси Кеті та її подруги, що їх доносив вітер, стали пронизливіші й голосніші. Гаррі придивився до їхніх невиразних силуетів. Дівчата сперечалися про якусь річ, яку тримала в руках Кеті.
— Ліно, це тебе не стосується! — почув Гаррі голос Кеті.
Вони завернули за поворот, мокрий сніг повалив густіше й швидше, заліплюючи Гаррі окуляри. Він почав витирати їх рукавицею, а Ліна саме тієї миті спробувала вихопити з рук Кеті пакунок; Кеті смикнула його до себе, й пакунок упав на землю.
Кеті миттю здійнялася в повітря, але не так, як Рон, що був кумедно підвішений за ногу, а граціозно, розкинувши руки, ніби збиралася кудись летіти. Проте було в цьому щось недобре й моторошне… лютий вітер рвав їй волосся, але очі в дівчини були заплющені, а обличчя — позбавлене будь-якого виразу. Гаррі, Рон, Герміона й Ліна завмерли й дивилися.
На висоті двох метрів над землею Кеті жахливо закричала. Очі її розплющилися, але те, що вона побачила чи відчула, явно завдавало їй страшенних мук. Вона кричала без упину; Ліна теж залементувала, вхопила Кеті за ногу й потягла назад на землю. Гаррі, Рон і Герміона кинулися допомагати, але щойно вчепилися Кеті в ноги, як вона впала просто на них; хлопці зуміли її впіймати, але Кеті так билася в судомах, що вони не могли її втримати.
Друзі поклали її на землю; дівчина корчилася й кричала, очевидно нікого з них не впізнаючи.
Гаррі озирнувся навколо — не було видно ні душі.
— Будьте тут! — крикнув він друзям, перекрикуючи виття вітру. — Я біжу по допомогу!
Гаррі помчав до школи; йому ще ніколи в житті не доводилося бачити такого, як те, що сталося з Кеті, і він не розумів, яка цьому причина. Звернув ще за один поворот і зіштовхнувся з кимось схожим на велетенського ведмедя на задніх лапах.
— Геґріде! — важко дихаючи вигукнув Гаррі, виплутуючись із живоплоту, в який він провалився.
— Гаррі! — обізвався Геґрід; мокрий сніг обліпив йому брови й бороду і примерз до величезної кошлатої шуби з бобрових шкурок. — Я си відвідував Ґропика, він уже такий файненький, що ти не…
— Геґріде, дівчину поранили, чи закляли, чи щось таке…
— Шо-шо? — перепитав Геґрід, нагинаючись, щоб розчути Гаррі крізь лютий вітер.
— Закляли! — горлав Гаррі.
— Закляли? Кого закляли?.. Рона? Герміону? — Та ні, не їх! Кеті Бел! Сюди…
Вони разом побігли назад і побачили групку учнів довкола Кеті, яка й досі кричала і корчилася на землі; Рон, Герміона й Ліна намагалися її вгамувати.
— Відійдіть! — крикнув Геґрід. — Най я погляну!
— З нею щось сталося! — ридала Ліна. — Не розумію, що…
Геґрід якусь мить дивився на Кеті, а тоді, не кажучи ні слова, нагнувся, схопив її й побіг назад до замку. За кілька секунд пронизливий крик Кеті стих, і нічого не стало чути, окрім ревіння вітру.
Герміона підбігла до ридаючої дівчини й притулила її до себе.
— Ти Ліна, так? Дівчина кивнула.
— Це сталося раптово, чи…
— Тоді, як роздерся оцей пакунок, — плакала Ліна, показуючи на пакунок з бурого паперу, що лежав промоклий і розірваний. Зсередини поблискувало щось зеленувате. Рон нахилився й уже простягнув було руку, але Гаррі встиг його схопити й відтягти назад.
— Не займай!
Він присів. З паперу виднілося пишне опалове намисто.
— Я його вже бачив, — Гаррі дивився на намисто. — Колись дуже давно воно лежало у вітрині крамниці “Борджин і Беркс”. На етикетці було написано, що воно закляте. Кеті, мабуть, до нього торкнулася. — Він глянув на Ліну, яку всю затрясло. — Як воно потрапило до Кеті?
— Саме через це ми й сварилися. Вона з цим пакунком вийшла з туалету в “Трьох мітлах”, сказала, що це несподіванка для когось у Гоґвортсі, кому вона має його передати. Була якась дивна, коли це говорила… ой, ні-ні-ні, мені тепер ясно, що її імперіуснули, але тоді до мене не дійшло!
Ліну струснули нові ридання. Герміона лагідно поплескала її по плечі.
— Ліно, а вона не сказала, хто дав їй цей пакунок?
— Ні… не хотіла зізнаватися… а я сказала, що вона дурна, і щоб не несла пакунок до школи, але вона не хотіла й слухати, а… а я тоді спробувала забрати в неї пакунок і… і… і… — Ліна від розпачу завила.
— Ходімо краще до школи, — запропонувала Герміона, усе ще пригортаючи до себе Ліну, — побачимо, що там з нею. Ходімо…
Гаррі на мить завагався, а тоді зняв з себе шарф і, незважаючи на Ронів зойк, обережно накрив ним намисто й підняв з землі.
— Треба його показати мадам Помфрі, — пояснив він.
Хлопці пішли дорогою за дівчатами; Гаррі, йдучи, напружено міркував. Вони заходили вже на територію школи, коли він заговорив, не в змозі більше приховувати своїх думок.
— Мелфой знав про це намисто. Чотири роки тому воно лежало на вітрині в “Борджин і Беркс”, я, коли ховався в крамничці від нього і від його батька, бачив, як він до нього приглядався. Ось що він купував того дня, коли ми за ним стежили! Він пригадав, що воно там є, і вирішив по нього повернутися!
— Я… я не знаю, Гаррі, — завагався Рон. — Стільки народу ходить у “Борджин і Беркс”… Та й дівчина казала, що Кеті взяла пакунок у дівчачому туалеті.
— Вона казала, що та прийшла з ним з туалету, але це не означає, що вона його взяла в туалеті…
— Макґонеґел! — попередив Рон.
Гаррі підвів голову. І справді, кам’яними сходами швидко дріботіла до них крізь мокрий сніг професорка Макґонеґел.
— Геґрід каже, що ви всі бачили, що сталося з Кеті Бел… Негайно зайдіть до мого кабінету! Що то в тебе, Поттере?
— Це те, чого вона торкнулася, — пояснив Гаррі.
— О, Господи, — стривожилася професорка Макґонеґел, забираючи в Гаррі намисто. — Ні-ні, Філч, вони зі мною! — поспіхом додала вона, бо через вестибюль до них уже човгав Філч з чуйником таємниць напоготові. — Негайно занеси це намисто професорові Снейпу, але дивись, не торкайся до нього! Нехай буде загорнуте в шарф!
Усі четверо учнів пішли за професоркою Макґонеґел до її кабінету. Заліплені мокрим снігом шибки деренчали від вітру; в кабінеті було прохолодно, хоч у каміні й потріскував вогонь. Професорка Макґонеґел зачинила двері й стала за письмовим столом обличчям до Гаррі, Рона, Герміони та Ліни, яка й досі ридала.
— Ну? — різко запитала вона. — Що сталося? Затинаючись і роблячи численні паузи, щоб угамувати ридання, Ліна розповіла, як Кеті пішла до туалету в “Трьох мітлах” і повернулася з пакунком, на якому не було жодних позначок, і що Кеті була якась трохи дивна, і як вони сперечалися, чи варто було погоджуватись передавати комусь невідомо що, і як ця сварка перейшла в сутичку, під час якої пакунок розірвався. Тут Ліну охопив такий розпач, що більше жодного слова з неї витягти не вдалося.
— Що ж, — досить лагідно сказала професорка Макґонеґел, — Ліно, йди до шкільної лікарні, нехай мадам Помфрі дасть тобі заспокійливе.
Коли дівчина вийшла з кабінету, професорка Макґонеґел знову глянула на Гаррі, Рона й Герміону.
— Що сталося, коли Кеті торкнулася намиста?
— Вона здійнялася вгору, — пояснив Гаррі, перш ніж Рон чи Герміона встигли розкрити рота. — А тоді закричала й знепритомніла. Пані професорко, чи не міг би я побачити професора Дамблдора?
— Поттере, директор повернеться аж у понеділок, — здивовано глянула на нього професорка Макґонеґел.
— Його немає? — сердито перепитав Гаррі.
— Так, Поттере, немає! — гостро відповіла професорка Макґонеґел. — Але якщо маєш що розповісти про цю жахливу подію, то розповідай мені!
Частку секунди Гаррі вагався. Професорці Макґонеґел він якось не був готовий звірятися; Дамблдор, хоч і здавався часом грізнішим, якось легше сприймав різні теорії, навіть найдикіші, і не був схильний глузувати з них. Однак це було питання життя й смерті, тож боятися глузування було якось недоречно.
— Мені здається, пані професорко, що це Драко Мелфой дав Кеті намисто.
Рон почав ніяково терти собі носа; а Герміона зачовгала ногами, ніби хотіла відійти від Гаррі якнайдалі.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Квітень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Підписка

  • Цікаве