Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— Поттере, це дуже серйозне звинувачення, — сказала професорка Макґонеґел після секундного збентеження. — Ти маєш якісь докази?
— Не маю, — сказав Гаррі, — але… — і він розповів їй, як вони йшли за Мелфоєм до “Борджин і Беркс” й підслухали його розмову з Борджином.
Коли він договорив, професорка Макґонеґел збентежилася ще більше.
— Мелфой приніс щось до “Борджина й Беркса”, щоб відремонтувати?
— Ні, пані професорко, він лише хотів, щоб Борджин йому сказав, як те щось полагодити, з собою він нічого не мав. Але річ не в тім. Головне, що він там щось купив, і мені здається, що саме оце намисто…
— Ти бачив, як Мелфой виходив з крамниці зі схожим пакунком?
— Ні, пані професорко, він звелів Борджину зберігати свою покупку в крамниці…
— Але ж Гаррі, — втрутилася Герміона, — Борджин запитав, чи не хотів би він забрати ту річ з собою, а Мелфой відповів “ні”…
— Бо він не хотів до нього торкатися, це ж очевидно! — розсердився Гаррі.
— Насправді він сказав: “Як би це виглядало, якби я ніс таке по вулиці?” — уточнила Герміона.
— Він був би схожий на ідіота, якби йшов у намисті, — не стерпів, щоб не пожартувати, Рон.
— Ой, Роне, — зітхнула Герміона, — воно ж було б загорнуте, і йому не треба було б до нього торкатися, а пакунок легко можна було б заховати під плащем, і ніхто б його не побачив! Думаю, він міг залишити в “Борджина й Беркса” щось громіздке, або щось таке, від чого багато шуму, або таке, що привертало б до нього увагу, якби він ішов з ним по вулиці… а крім того, — голосно додала вона, перш ніж Гаррі встиг її перебити, — я ж поцікавилася в Борджина цим намистом, хіба не пам’ятаєте? Коли я зайшла, щоб вивідати, що саме просив зберігати Мелфой, я побачила там намисто. А Борджин лише ціну мені назвав, він не казав, що воно вже продане…
— Бо ти поводилася занадто відверто, він уже за п’ять секунд збагнув, чого ти прийшла. Зрозуміло, що він нічого не збирався тобі казати… та й Мелфой міг домовитися, щоб йому це вислали поштою, бо…
— Годі вже! — сердито урвала розмову професорка Макґонеґел тієї миті, коли Герміона вже було роззявила рота, щоб заперечити. — Поттере, дякую за все, що ти розповів, але не можна винуватити містера Мелфоя лише на тій підставі, що він побував у крамниці, де можна було придбати це намисто. Це може стосуватися, мабуть, сотень людей…
—…що я й казав… — пробурмотів Рон.
— …і в будь-якому разі цього року ми застосували тут суворі заходи безпеки, тож я не вірю, що намисто могло б потрапити в школу без нашого відома…
— …але…
— …ба навіть більше, — завершила професорка Макґонеґел, усім своїм виглядом показуючи, що ставить на цьому жирнющу крапку, — містера Мелфоя сьогодні в Гоґсміді не було.
Гаррі відвисла щелепа.
— Звідки ви знаєте, пані професорко?
— Бо він відбував у мене покарання. Він уже двічі поспіль не виконав домашніх завдань з трансфігурації. Тож дякую тобі, Поттере, що поділився своїми підозрами, — сказала вона, обходячи друзів, — але зараз я мушу йти до шкільної лікарні, щоб подивитися, як почувається Кеті Бел. Бажаю доброго дня.
Професорка відчинила двері кабінету. Друзі не мали іншого вибору, крім як мовчки повз неї пройти.
Гаррі був сердитий на друзів, бо ті підтримали Макґонеґел; проте він не міг не приєднатися до їхньої розмови, коли вони почали обговорювати все, що сталося.
— То кому, як ви гадаєте, Кеті мала передати намисто? — поцікавився Рон, коли вони піднімалися по сходах до вітальні.
— Хто його знає, — знизала плечима Герміона. — Головне, що йому дуже пощастило. Ніхто не зміг би розгорнути той пакунок, не торкаючись намиста.
— Він міг призначатися кому завгодно, — припустив Гаррі. — Скажімо, Дамблдору… смертежери були б раді його позбутися, він, мабуть, у переліку їхніх найперших мішеней. Або Слизорогу… Дамблдор вважає, що Волдеморт дуже хотів мати Слизорога на своєму боці і, мабуть, не дуже зрадів, коли той став на бік Дамблдора. Або…
— Або тобі, — стривожено сказала Герміона.
— Такого не могло бути, — заперечив Гаррі, — бо тоді Кеті просто зачекала б мене й віддала пакунок. Я йшов за нею від самих “Трьох мітел”. Було б значно простіше передати пакунок за межами Гоґвортсу, якщо врахувати, що Філч усіх обшукує. Цікаво, чому Мелфой сказав їй занести це до замку?
— Гаррі, та ж Мелфоя в Гоґсміді не було! — аж тупнула ногою роздратована Герміона.
— Він міг скористатися допомогою когось зі своїх посіпак, — наполягав Гаррі. — Креба чи Ґойла… або якогось смертежера. Він тепер матиме значно кращих посіпак, ніж Креб з Ґойлом…
Рон і Герміона перезирнулися з таким виглядом, ніби подумали: “Немає сенсу з ним сперечатися”.
— Холодець з кропом, — упевнено проказала Герміона пароль, коли вони підійшли до Гладкої Пані.
Портрет відхилився, пропускаючи їх до вітальні. Вона була переповнена і пропахла мокрим одягом; схоже, багато учнів через негоду поприходило з Гоґсміду раніше. Ніхто не виказував особливого страху чи розгубленості: очевидно, що новина про пригоду Кеті ще сюди не дійшла.
— Якщо подумати, то це не був блискучий напад, — сказав Рон, недбало турнувши якогось першокласника зі зручного крісла біля каміна, щоб сісти туди самому. — Закляття навіть до замку не протривало. Не дуже надійна штука.
— Твоя правда, — погодилася Герміона, зіштовхуючи Рона ногою з крісла і знову пропонуючи його першокласнику. — Це все не було добре продумано.
— Та відколи це Мелфой став найбільшим у світі мислителем? — зіронізував Гаррі.
Ні Рон, ні Герміона нічого йому не відповіли.

— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —
Потайний Редл

На другий день Кеті поклали в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґа, але новина, що її закляли, вже розлетілася по всій школі, хоч подробиці події поперекручували й ніхто, крім Гаррі, Рона, Герміони та Ліни, не знав, що справжньою мішенню була аж ніяк не Кеті.
— Мелфоєві це, зрозуміло, теж відомо, — сказав Гаррі Ронові й Герміоні, котрі й далі сумлінно прикидалися глухими, коли Гаррі розвивав свою теорію про Мелфоя-смертежера.
Гаррі не знав, чи встигне повернутися Дамблдор, який перебував хтозна-де, до призначеного ним на понеділок увечері уроку, однак, не отримавши звістки, що зустріч скасовується, рівно о восьмій Гаррі вже стояв перед Дамблдоровим кабінетом. Постукавши в двері, почув запрошення заходити. У кабінеті сидів незвично втомлений Дамблдор; його рука, як і раніше, була чорна й обгоріла, але він усміхнувся й жестом запросив Гаррі сідати. Сито спогадів знову стояло на письмовому столі, відкидаючи на стелю сріблясті цяточки світла.
— Ти часу не гаяв, поки мене не було, — сказав Дамблдор. — Як я знаю, ти став свідком нападу на Кеті.
— Так, пане директоре. Як там вона?
— Ще поганенько, хоч їй відносно пощастило. Видно, намисто ледь торкнулося її шкіри: на рукавиці знайшли тільки крихітну дірочку. Якби вона його одягла чи навіть просто потримала в руці без рукавиці, то, скоріше за все, миттю померла б. На щастя, професор Снейп зумів запобігти стрімкому поширенню дії закляття…
— А чому він? — відразу запитав Гаррі. — Чому не мадам Помфрі?
— Яке нахабство, — пролунав м’який голос з одного з портретів на стіні, і Фінеас Ніґелус Блек, Сіріусів прапрадід, підвів голову з рук, на яких досі нібито дрімав. — За моїх часів я не потерпів би, щоб якийсь там учень піддавав критиці діяльність Гоґвортсу.
— Дякую, Фінеасе, — зупинив його Дамблдор. — Гаррі, професор Снейп значно більше тямить у темних мистецтвах, ніж мадам Помфрі. У будь-якому разі персонал Святого Мунґа щогодини присилає мені звіти, і я сподіваюся, що Кеті з часом цілковито одужає.
— А де ви були у вихідні, пане директоре? — поцікавився Гаррі, незважаючи на інстинктивне відчуття, що цього разу він ризикує зайти задалеко; це відчуття, мабуть, поділяв і Фінеас Ніґелус, який аж зашипів.
— Я зараз волів би про це не говорити, — відповів Дамблдор. — Настане час, і я все тобі розкажу.
— Розкажете? — здивувався Гаррі.
— Маю такий намір, — підтвердив Дамблдор, виймаючи з мантії нову пляшечку зі сріблястими спогадами й відкорковуючи її ударом чарівної палички.
— Пане директоре, — невпевнено почав Гаррі, — я бачив у Гоґсміді Манданґуса.
— Так, я вже знаю, що Манданґус, м’яко кажучи, без поваги поставився до твого спадку, — зізнався, спохмурнівши, Дамблдор. — Після того, як ти з ним поспілкувався біля “Трьох мітел”, він заліг на дно; мені чомусь здається, що він боїться зустрічі зі мною. Проте можеш бути впевнений, що він більше не спокуситься на жодну річ, яка колись належала Сіріусові.
— Той паршивий старий полукровець розкрадав фамільні реліквії Блеків?! — розгнівався Фінеас Ніґелус і вийшов з рами з явним наміром відвідати свій інший портрет у будинку номер дванадцять на площі Ґримо.
— Пане професоре, — сказав Гаррі після короткої паузи, — а чи розповіла вам професорка Макґонеґел про те, що я їй казав після випадку з Кеті? Про Драко Мелфоя?
— Так, вона мені переказала твої підозри, — відповів Дамблдор.
— І що?..
— Я зроблю все належне для перевірки всіх, хто міг бути причетний до випадку з Кеті, — пообіцяв Дамблдор. — Але зараз, Гаррі, мене цікавить наш урок.
Гаррі почувався трохи ображеним: якщо їхні уроки були аж такі важливі, то чого так довго тривала пауза між першим і другим? Проте він нічого більше не сказав про Драко Мелфоя, а лише дивився, як Дамблдор вилив у сито нові спогади і покрутив кам’яну чашу довжелезними пальцями.
— Ти пам’ятаєш, що ми перервали історію Волдемортового походження на тому місці, коли вродливий маґл, Том Редл, покинув свою дружину-відьму Меропу й повернувся до родинного дому в Малому Генґелтоні. Меропа залишилася сама в Лондоні, вагітна дитиною, котра згодом мала стати Лордом Волдемортом.
— Пане директоре, а як ви знаєте, що Меропа була в Лондоні?
— Зі свідчення такого собі Карактакуса Беркса, — пояснив Дамблдор, — він, за дивним збігом обставин, допоміг заснувати саме ту крамницю, де зберігалося щойно нами згадуване намисто.
Дамблдор, наче золотошукач, який просіює золото, легенько потрусив ситом спогадів, як це вже колись робив у Гаррі на очах. З вируючої речовини виник старий чоловічок, що поволі обертався в ситі спогадів, сріблястий, мов привид, проте цілком реальний, з копицею волосся, що падало йому на очі.
— Ми придбали медальйон за дивних обставин. Його принесла молода відьмочка напередодні Різдва, давно, багато років тому. Казала, що їй дуже потрібні гроші — та це й так було видно. Була в якомусь лахмітті та ще й вагітна… чекала дитину, знаєте. Сказала, що медальйон належав Слизерину. Ну, ми постійно чуємо такі байки: “Ой, це власність самого Мерліна, так-так, його улюблений чайничок”, але коли я придивився, то побачив його мітку, а кількох простих заклять мені вистачило, щоб підтвердити правду. Зрозуміло, це робило медальйон майже безцінним. Вона, здається, навіть не уявляла собі його справжньої вартості. Була щаслива, що отримала за нього десять ґалеонів. Найвигідніша наша оборудка!
Дамблдор різко струснув ситом спогадів, і Карактакус Беркс занурився назад у вир, з якого й з’явився.
— Він дав їй тільки десять ґалеонів? — обурився Гаррі.
— Карактакус Беркс ніколи не славився щедрістю, — відповів Дамблдор. — Отже, ми знаємо, що незадовго до пологів Меропа залишалася в Лондоні сама й так відчайдушно потребувала грошей, що продала єдиний скарб, яким володіла, — медальйон, одну з найкоштовніших родинних реліквій Ярволода.
— Але ж вона вміла чаклувати! — не витримав Гаррі. — Вона ж могла здобути харчі й усе інше чарами!
— Можливо, що й так, — припустив Дамблдор. — Але мені здається… це знову здогади, але я переконаний, що вони слушні… коли її покинув чоловік, Меропа перестала вдаватися до чарів. Думаю, не хотіла й далі бути відьмою. Хоч могло статися й так, що її нерозділене кохання й розпука, що його супроводжувала, підірвали її магічні сили; таке теж буває. Та хоч би як воно було, але, як ти незабаром пересвідчишся, Меропа не вдалася до чарівної палички навіть для порятунку власного життя.
— Вона не захотіла жити навіть заради власного сина?
Дамблдор підняв брови.
— Може, тобі шкода Лорда Волдеморта?
— Ні, — відразу заперечив Гаррі, — але ж вона мала вибір, не те, що моя мама…
— Твоя мама теж мала вибір, — лагідно заперечив Дамблдор. — Так, Меропа Редл обрала смерть, незважаючи на сина, якому вона була потрібна, але не суди її, Гаррі, жорстоко. Вона була страшенно виснажена тривалим розпачем і не мала такої відваги, як твоя мама. А зараз устань…
— Куди вирушаємо? — запитав Гаррі, коли Дамблдор став поряд з ним біля стола.
— Зараз, — пояснив Дамблдор, — ми зануримось у мої власні спогади. Думаю, вони тобі здадуться багатими на деталі й дуже точними. Ти перший, Гаррі…
Гаррі нахилився над ситом; обличчя торкнулося прохолодної поверхні спогадів, і ось він уже знову падав крізь темряву… За кілька секунд його ноги опинилися на твердій поверхні, він розплющив очі й побачив, що стоїть разом з Дамблдором на гамірній і старомодній лондонській вулиці.
— А он і я, — весело сказав Дамблдор, вказуючи на високого чоловіка попереду, що переходив вулицю перед підводою молочаря.
Цей молодший Албус Дамблдор мав довге каштанове волосся й бороду. Перейшовши на цей бік вулиці, він пішов далі тротуаром, привертаючи до себе багато зацікавлених поглядів завдяки своєму доволі екстравагантному костюму з темно-фіолетового оксамиту.
— Гарний костюмчик, пане директоре, — вирвалося в Гаррі, перш ніж він устиг прикусити собі язика, але Дамблдор лише всміхнувся, й вони пішли за його молодшою подобою. Ось вони проминули залізну браму й опинилися на оточеному високою огорожею порожньому подвір’ї перед похмурим квадратним будинком. Молодий Дамблдор піднявся на ґаночок перед вхідними дверима й постукав. За кілька секунд двері відчинила досить неохайна дівчина у фартусі.
— Добрий день. Я маю домовленість про зустріч з місіс Коул, яка, якщо не помиляюся, ваша начальниця?
— О, — спантеличено вимовила дівчина, розглядаючи ексцентричну Дамблдорову зовнішність. — Е-е… зараз… МІСІС КОУЛ! — крикнула вона через плече.
Гаррі почув чийсь далекий голос, що крикнув щось у відповідь. Дівчина знову обернулася до Дамблдора. — Теє… заходьте, вона зараз прийде. Дамблдор зайшов у коридор, вимощений чорно-білими кахлями; там було доволі вбого, але бездоганно чисто. Гаррі теж зайшов разом із старшим Дамблдором. Не встигли зачинитися вхідні двері, як до них поспішила худа виснажена жінка. Вона мала гострі риси обличчя, що робило його радше стурбованим, аніж непривітним. Ідучи до Дамблдора, жінка роздавала вказівки іншій своїй помічниці у фартусі.
— .. .і занеси Марті нагору йоду, Біллі Стабз роздряпує собі струпи, а Ерік Вейлі заплямував усі простирадла… ще тільки вітрянки нам тут бракувало, — бубоніла вона собі під ніс, а тоді побачила Дамблдора й застигла на місці з таким спантеличеним виглядом, ніби щойно через поріг зайшла жирафа.
— Добрий день, — привітався Дамблдор, простягаючи руку.
Місіс Коул стояла з роззявленим ротом.
— Мене звати Албус Дамблдор. Я надіслав вам листа з проханням про зустріч, і ви люб’язно запросили мене прийти сьогодні.
Місіс Коул кліпнула. Вирішивши, мабуть, що Дамблдор — не галюцинація, вона ледь чутно пробелькотіла:
— Так-так. Ну… ну, тоді… прошу в мою кімнату. Так.
Вона завела Дамблдора в невеличку кімнатку, що поєднувала в собі вітальню й кабінет. Там було не менш убого, ніж у коридорі, а меблі були старі й дуже різні. Вона запропонувала Дамблдорові хиткий стілець, а сама сіла за захаращений письмовий стіл, нервово поглядаючи на гостя.
— Як я й писав вам у листі, я прийшов обговорити долю Тома Редла й узгодити плани щодо його майбутнього, — сказав Дамблдор.
— Ви його родич? — поцікавилася місіс Коул.
— Ні, я вчитель, — повідомив Дамблдор. — Я прийшов запропонувати Томові місце в моїй школі.
—А що це за школа?
—Вона називається Гоґвортс, — відповів Дамблдор.
—А чому вас зацікавив Том?
— Нам здається, що він володіє рисами, потрібними нам.
— Тобто він виграв якусь стипендію? Як це йому вдалося? Він нікуди ж нічого не писав, жодних іспитів не складав.
— Його прізвище значиться в наших книгах від самого його народження…
— Хто його туди записав? Батьки?
Не було найменшого сумніву, що місіс Коул аж надто допитлива жінка. Дамблдор, мабуть, дійшов подібного висновку, бо Гаррі помітив, як він непомітно вийняв з кишені оксамитового костюма чарівну паличку, одночасно беручи зі стола місіс Коул чистісінький аркуш паперу.
— Ось, — сказав Дамблдор, махнувши чарівною паличкою, і простяг їй аркуш паперу, — думаю, це вам усе пояснить.
Очі місіс Коул на якийсь час затуманилися, а тоді знову стали нормальні, й вона уважно подивилася на чистий аркуш.
— Начебто все гаразд, — безтурботно сказала начальниця, повертаючи аркуш. Тоді її погляд зупинився на пляшці з джином і на двох склянках, яких не було ще секунду тому.
— Е-е… чи не бажаєте скляночку джину? — неймовірно люб’язно запропонувала вона.
— Дуже вам дякую, — засяяв Дамблдор. Незабаром з’ясувалося, що місіс Коул — не новачок у процесі поглинання джину. Наповнивши обидві склянки по вінця, вона єдиним духом перехилила свою. Смачно цмокнула губами і вперше всміхнулася Дамблдорові, а він, не вагаючись, вирішив скористатися нагодою.
— Чи не могли б ви розповісти мені про Тома Редла трохи більше? Наскільки мені відомо, він народився тут, у сиротинці?
— Це так, — підтвердила місіс Коул, підливаючи собі джину. — Я це добре пам’ятаю, бо тоді й сама почала тут працювати. То було перед Новим роком, страшенний холод, знаєте, і сніг. Паскудна ніч. На ґанку стояла, хитаючись, дівчина, не набагато старша за мене тодішню. Втім, не вона перша. Ми її впустили, і за годину вона вже народила дитину. А ще за годину вмерла.
Місіс Коул багатозначно кивнула головою і знову добряче хильнула джину.
— Чи казала вона щось перед смертю? — запитав Дамблдор. — Скажімо, хто батько хлопчика?
— Ага, між іншим, казала, — повідомила місіс Коул, як видно, дуже задоволена собою, бо ж тримала в руці джин і мала такого вдячного слухача. — Пам’ятаю, що вона мені сказала: “Маю надію, що він буде схожий на татка”, і, не брехатиму, їй на це треба було сподіватися, бо сама вона красунею не була… а тоді вона сказала, що хотіла б назвати сина Том, на честь хлопчикового батька, і Ярволод, на честь її батька… Чудне ім’я, правда? Ми ще думали, чи не прийшла вона з якогось цирку… а ще вона сказала, що прізвище хлопчика має бути Редл. Більше не сказала ні слова і невдовзі померла. То ми так його й назвали, бо тій бідолашній дівчині це було дуже важливо. Але ні Том, ні Ярволод, ні якийсь інший Редл так ніколи по нього й не прийшли. Узагалі ніхто з родини не з’явився, тож він залишився в сиротинці й відтоді живе тут.
Місіс Коул якось непомітно ще раз причастилася чималою порцією джину. На її вилицях виступили дві рожеві плями. А тоді вона сказала:
— Він дивний хлопець.
— Так, — погодився Дамблдор. — Я так і думав.
— І немовлям він був дивний. Майже, знаєте, не плакав. А як трохи підріс, став… якийсь чудний.
— Чудний? Це як? — лагідно поцікавився Дамблдор.
— Ну, він…
Але раптом місіс Коул затнулася, а тоді уважно й допитливо глянула на Дамблдора, не випускаючи з руки склянки з джином.
— Для нього, кажете, й справді є місце у вашій школі?
— Справді, — підтвердив Дамблдор.
— І хай би що я скажу, нічого вже не зміниться?
— Нічого, — сказав Дамблдор.
— Ви заберете його за будь-яких обставин?
— За будь-яких, — ще раз серйозно підтвердив Дамблдор. Вона скоса зиркнула на нього, ніби зважуючи, чи варто йому довіряти. Вирішила, мабуть, що варто, бо раптом випалила:
— Він лякає інших дітей.
— Що, нападає на них? — перепитав Дамблдор.
— Мабуть, — трохи насупилася місіс Коул, — але дуже важко впіймати його на гарячому. Були певні випадки…мерзенні…
Дамблдор її не підганяв, хоч Гаррі бачив, що його це зацікавило. Вона знову хильнула джину і рум’янець на її рожевих щоках погустішав.
— Той кролик Біллі Стабза… Том казав, що він цього не робив, і я не розумію, як би він міг таке зробити, однак не міг же кролик сам повіситись на крокві, га!
— Навряд, — погодився з нею Дамблдор.
— Та хоч убийте, я не розумію, як таке можна було вчинити. Знаю тільки, що за день до того він сперечався з Біллом. А тоді… — вона ще відсьорбнула джину, розливши собі на підборіддя, — під час літньої екскурсії… а ми їх раз на рік вивозимо, знаєте, кудись за місто чи на море… так от, після того Емі Бенсон і Деніс Біпюп стали не зовсім нормальні, і все, що ми змогли з них тоді витягти, це те, що вони пішли в якусь печеру з Томом Редлом. Він клявся, що вони просто пішли подивитися, але щось там сталося, я впевнена. І ще багато чого було, багато чого дивного…
Місіс Коул знову глянула на Дамблдора, і хоч щоки її пашіли, дивилася вона дуже пильно.
— Не думаю, що багато людей засмутилися б, якби він звідси забрався.
— Ви, мабуть, розумієте, що постійно він у нас не перебуватиме? — запитав Дамблдор. — Йому доведеться повертатися сюди, хоч би на літо.
— То й добре, все одно це краще, ніж діставати по носі іржавою кочергою, — місіс Коул легенько гикнула. Потім устала, і Гаррі з подивом помітив, що вона навіть не хиталася, хоч пляшка з джином спорожніла на дві третини. — Ви, мабуть, хотіли б його побачити?
— Навіть дуже, — теж підвівся Дамблдор.
Коул вивела його зі свого кабінету й пішла кам’яними сходами нагору, роздаючи на ходу вказівки й зауваження помічницям та дітям. Сироти, помітив Гаррі, усі були вбрані в сіренькі накидки. Вигляд у них був доволі доглянутий, але ніхто не заперечить, що рости в такому похмурому закладі не дуже приємно.
— Отут, — сказала місіс Коул, коли вони звернули з другого сходового майданчика й зупинилися біля перших дверей довгого коридору. Вона двічі постукала й зайшла.
— Томе. До тебе гості. Це пан Дамбертон… даруйте, Дандербор. Він прийшов сказати тобі… ну, він сам усе розповість.
Гаррі зайшов до кімнати з обома Дамблдорами, а місіс Коул зачинила за ними двері. Це була невеличка вбога кімнатка, де не було майже нічого, крім старої шафи й залізного ліжка. На ліжку просто на сірій ковдрі сидів, витягши перед собою ноги, хлопець і тримав у руках книжку.
В обличчі Тома Редла не було нічого від Ґонтів. Здійснилося Меропине передсмертне бажання: він був мініатюрною копією свого вродливого батька — високий, як на одинадцять років, чорнявий і блідий. Його очі легенько примружилися, коли він побачив ексцентричного Дамблдора. На мить запала тиша.
— Як ся маєш, Томе? — привітався Дамблдор, підходячи до хлопця й подаючи йому руку.
Хлопець завагався, а тоді подав свою, й вони потисли один одному руки. Дамблдор підсунув до Томового ліжка важкого дерев’яного стільця, і тепер вони були схожі на пацієнта лікарні й відвідувача.
— Я професор Дамблдор.
— Професор? — перепитав Редл. Він мав насторожений вигляд. — Це щось таке, як “лікар”? Навіщо ви тут? Це вона вас запросила, щоб мене обстежити?
Він показав на двері, за які щойно вийшла місіс Коул.
— Ні-ні, — заперечив з усмішкою Дамблдор.
— Я вам не вірю, — сказав Редл. — Вона ж хоче, щоб мене обстежили, так? Скажіть правду!
Останні два слова він викрикнув. Це був наказ, до того ж було видно, що наказувати він звик. Його очі розширилися, він люто дивився на Дамблдора, який нічого не відповів, зате продовжував приємно всміхатися. Минуло кілька секунд і Редл відвів очі, хоч вигляд мав, мабуть, ще настороженіший.
— Хто ви такий?
— Я вже сказав. Я професор Дамблдор, я працюю в школі, яка називається Гоґвортс. Я прийшов тобі запропонувати навчатися в моїй школі… у твоїй новій школі, якщо ти забажаєш туди перейти.
Редл відреагував на це цілком несподівано. Він зістрибнув з ліжка й відсахнувся від Дамблдора з обуреним виглядом.
— Мене не обдурите! Насправді ви з божевільні, так? “Професор”, ага, аякже… я туди не піду, ясно? Це ту стару кішку треба запхати в божевільню. Я нічого не робив тим малявкам Емі Бенсон чи Денісу Бішопу, можете самі в них спитати, вони вам скажуть!
— Я не з божевільні, — терпляче пояснив Дамблдор. — Я вчитель, і якщо ти сядеш і заспокоїшся, то я розповім тобі про Гоґвортс. Та якщо ти не захочеш навчатися в нашій школі, то ніхто тебе не примусить…
— Нехай би тільки спробували, — глузливо вишкірився Редл.
— Гоґвортс, — вів далі Дамблдор, ніби й не почув останніх Редлових слів, — це школа для дітей з особливими здібностями…
— Я не божевільний!
— Я це знаю. Гоґвортс — це школа не для божевільних. Це школа чарів.
Запала тиша. Редл завмер, його обличчя нічого не виражало, лише погляд метався з одного Дамблдорового ока до другого, наче намагаючись упіймати котресь із них на брехні.
— Чарів? — пошепки перепитав він.
— Саме так, — підтвердив Дамблдор.
— То… то те, що я вмію робити, це чари?
— А що ти вмієш робити?
— Та різне, — ледь чутно сказав Редл. Спочатку шия, а потім і запалі щоки почервоніли від збудження; він був неначе в гарячці. — Можу рухати речі, не торкаючись. Можу примусити тварин робити те, що я хочу, навіть не приборкуючи їх. Можу завдати прикрощів тим людям, які мене дратують. Можу зробити їм боляче, якщо забажаю.
Його ноги затрусилися. Він, спотикаючись, підійшов до ліжка і знову сів, втупившись у свої руки й молитовно похиливши голову.
— Я знав, що я інакший, — прошепотів він нібито до власних тремтячих пальців. — Я знав, що я особливий. Я завжди знав, що тут щось є.
— І ти не помилився, — Дамблдор уже не всміхався, а уважно стежив за Редлом. — Ти чарівник.
Редл підвів голову. Його обличчя змінилося: воно світилося дикою радістю, але чомусь він не став від цього гарнішим — навпаки, його тонкі риси мовби огрубли, і на його лиці з’явився хижацький вищир.
— І ви теж чарівник? — Так.
— Доведіть, — звелів Редл тим самим командирським тоном, що й тоді, коли наказував: “Скажіть правду”.
Дамблдор підняв брови.
— Якщо, як я зрозумів, ти погоджуєшся вступати в Гоґвортс…
— Аякже!
— Тоді ти повинен звертатися до мене “пане професоре” або “пане директоре”.
Редлове обличчя на якусь швидкоплинну мить закам’яніло, а тоді він промовив несподівано ввічливо:
— Вибачте, пане директоре. Я мав на увазі… будь ласка, пане професоре, чи не могли б ви показати мені…
Гаррі був переконаний, що Дамблдор відмовиться, пояснивши Редлові, що попереду, в Гоґвортсі, у них буде достатньо часу для практичних занять і що вони зараз у будинку, де повно маґлів, тому треба бути обачним. Одначе, на його превеликий подив, Дамблдор вийняв з внутрішньої кишені піджака чарівну паличку, спрямував її на обдерту шафу в кутку й недбало змахнув.
Шафа спалахнула вогнем. Редл скочив на ноги. Гаррі не міг його винуватити за те, що Редл аж завив від розпачу й люті: там, мабуть, було все його злиденне добро; та не встиг Редл накинутися на Дамблдора, як полум’я зникло, а шафа лишилася ціла й неушкоджена.
Редл перевів погляд з шафи на Дамблдора, а тоді з жадібним виразом обличчя показав на чарівну паличку.
— Де можна таку взяти?
— На все свій час, — відповів Дамблдор. — Там щось хоче вилізти з шафи.
І справді, з шафи чулося слабке торохкотіння. Редл уперше злякався.
— Відкрий дверцята, — звелів Дамблдор.
Редл завагався, тоді перетнув кімнату й розчинив навстіж дверцята шафи. На верхній полиці, над вішаками з пошарпаним одягом, тряслася й торохкотіла картонна коробочка — наче в ній металися зацьковані миші.
— Візьми її, — наказав Дамблдор.
Редл узяв тремтячу коробку. Він був розгублений.
— Чи є в цій коробці щось таке, чого ти не повинен був мати? — запитав Дамблдор.
Редл кинув на Дамблдора довгим пильним поглядом, ніби щось вираховував.
— Мабуть, так, пане директоре, — зізнався він нарешті безбарвним голосом.
— Відкрий, — сказав Дамблдор.
Редл зняв кришку й, не дивлячись, висипав на ліжко вміст коробки. Гаррі, який сподівався чогось незвичайного, побачив купку побутових дрібничок; там була, наприклад, іграшка йо-йо, срібний наперсток і потьмяніла губна гармошка. Випавши з коробки, речі перестали трястися й нерухомо лежали на тоненькій ковдрі.
— Ти повернеш усе це власникам і попросиш у них пробачення, — спокійно звелів Дамблдор, ховаючи чарівну паличку в кишеню. — Я знатиму, якщо ти цього не зробиш. І попереджаю: в Гоґвортсі крадіжок не терпітимуть.
Редл анітрохи не був присоромлений; він дивився на Дамблдора холодним поглядом, оцінюючи ситуацію. Нарешті сказав тим самим безбарвним голосом:
— Так, пане директоре.
— У Гоґвортсі, — вів далі Дамблдор, — ми тебе навчимо не тільки чаклувати, а й володіти своїми почуттями… Я не сумніваюся, що ти… ненавмисне… використав свої можливості у такий спосіб, якого ми не навчаємо і не дозволяємо використовувати в нашій школі. Ти не перший і не останній, хто дає волю власним чарам. Але ти повинен знати, що учнів можуть виключити з Гоґвортсу, а міністерство магії… так, існує таке міністерство… карає порушників закону ще суворіше. Усі нові чарівники повинні розуміти, що, потрапляючи в наш світ, вони мусять дотримуватися наших законів.
— Так, пане директоре, — повторив Редл. Неможливо було збагнути, що він думає насправді; коли він складав назад у коробку свою колекцію крадених речей, лице його було незворушне. Поскладавши, Редл глянув на Дамблдора й відверто зізнався: — У мене нема грошей.
— Це легко виправити, — Дамблдор вийняв з кишені шкіряний гаманець. — У Гоґвортсі існує фонд допомоги тим, хто неспроможний за власні кошти придбати книги й мантії. Можливо, тобі доведеться купити ненові підручники заклять і все інше вживане, але…
— А де продаються підручники заклять? — не дослухав Редл. Він схопив пухкенький гаманець з грішми, навіть не подякувавши Дамблдорові, і тепер розглядав великого золотого ґалеона.
— На алеї Діаґон, — пояснив Дамблдор. — Я маю з собою перелік потрібних тобі книжок та шкільного приладдя. Можу допомогти тобі все знайти…
— Ви підете зі мною? — поглянув на нього Редл.
— Піду. Якщо ти хочеш…
— Я впораюся й сам, — урвав його Редл. — Я звик усе робити для себе сам і ходжу по Лондону без супроводу. Як потрапити на цю алею Діаґон… пане директоре? — додав він, перехопивши Дамблдорів погляд.