Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

Вони вийшли на поле під шалене ревіння і гул трибун. Одна половина стадіону була всуціль червоно-золота; іншу залило зелено-срібне море. Багато гафелпафців і рейвенкловців також уболівали за певну команду: поміж усього того галасу й оплесків дуже виразно лунало гарчання славнозвісного капелюха Луни Лавґуд з левом нагорі.
Гаррі підійшов до мадам Гуч — судді, яка вже була готова випустити з ящика м’ячі.
— Капітани, потисніть руки, — звеліла вона, і рука Гаррі трохи не сплющилася від потиску нового слизеринського капітана Уркугарта. — Сідайте на мітли. Після свистка…три… два… один…
Пролунав свисток, Гаррі, як і всі інші, різко відштовхнувся від замерзлої землі й злетів угору.
Гаррі літав по периметру поля, вистежуючи снича й не зводячи погляду з Гарпера, що шугав зиґзаґами далеко внизу. Тоді почувся голос, такий неприємно інакший, ніж у звичного всім колишнього коментатора.
— Гра почалася. Думаю, усіх нас здивував склад команди, яку цього року зібрав Поттер. Багато хто вважав, що Рональд Візлі, враховуючи нестабільність його торішньої гри на воротах, буде відрахований з команди, але, зрозуміло, дружба з капітаном відіграла вирішальну роль…
Ці слова були підтримані оплесками й глузливим тютюканням зі слизеринського сектора трибун. Гаррі аж вигнувся на своїй мітлі, щоб глянути на коментаторський подіум. Там стояв високий худий білявий хлопець з кирпатим носом і говорив у магічний мегафон, що ним раніше користувався Лі Джордан; Гаррі впізнав Захаріаса Сміта, гафелпафського гравця, якого він відверто недолюблював.
— А ось і перша слизеринська атака на ворота, це Уркугарт мчить краєм поля і…
У Гаррі в грудях похололо.
— … Візлі ловить м’яча. Колись же має і йому пощастити…
— Аякже, Сміт, має пощастити, — пробурмотів Гаррі, усміхнувшись собі під ніс, і знову почав шугати поміж загоничами, позираючи навсібіч у пошуках бодай натяку на невловний снич.
Минуло півгодини матчу, і Ґрифіндор уже був попереду з рахунком 60 : 0, до того ж Рон кілька разів ефектно рятував ворота, часом дотягуючись до м’яча лиш кінчиками пальців. Чотири з шести ґрифіндорських голів забила Джіні. Тепер Захаріас перестав ділитися вголос своїми припущеннями, що сестра й брат Візлі опинилися в команді лише завдяки сприянню Гаррі, а натомість перекинувся на Пікса й Кута.
— Зрозуміло, Кут не має, як для відбивача, належної статури, — зверхньо коментував Захаріас, — тут потрібні значно міцніші м’язи…
— Лусни його бладжером! — крикнув Гаррі Кутові, шугнувши повз нього, але Кут, усміхаючись на всі тридцять два, вирішив за краще обрати наступною мішенню для бладжера Гарпера, що саме пролітав повз нього. Гаррі був радий почути глухий удар, який свідчив, що бладжер влучив у ціль.
Здавалося, Ґрифіндор просто неможливо перемогти. Він забивав і забивав, а Рон на тому краю поля легко ловив і відбивав усі м’ячі. Він навіть почав усміхатися, а коли глядачі вітали особливо вдалий його маневр, виспівуючи хором стару популярну пісеньку “Візлі наш король”, то вдавав, що диригує ними з висоти.
— Думає, що він сьогодні велике цабе? — пролунав уїдливий голос, і Гаррі мало не зірвався з мітли, коли з ним боляче й навмисно зіштовхнувся Гарпер. — Твій дружок — зрадник роду…
Мадам Гуч саме дивилася в інший бік, і хоч ґрифіндорці внизу обурено закричали, та поки вона озирнулася, Гарпер був уже далеко. Відчуваючи біль у плечі, Гаррі рвонув за ним з наміром дати здачі.
— Мені здається, що Гарпер зі Слизерину побачив снича! — вигукнув Захаріас Сміт. — Так, він явно побачив те, чого не помітив Поттер!
“Сміт просто ідіот, — подумав Гаррі. — Невже він не помітив, як ми зіткнулися?” Але наступної миті його серце стислося… Сміт сказав правду, а Гаррі помилявся: Гарпер недарма шугонув угору; він помітив те, чого не бачив Гаррі: високо над ними кулею летів снич, яскраво виблискуючи на тлі ясно-синього неба.
Гаррі почав набирати швидкість; вітер свистів у вухах, заглушуючи Смітові коментарі й галас юрби, але Гарпер і далі був попереду, а Ґрифіндор вигравав лише сто очок; якщо Гарпер його випередить, то Ґрифіндор програє… і ось уже Гарперові залишалось якихось тридцять сантиметрів, ось він простяг руку…
— Гей, Гарпер! — у відчаї крикнув Гаррі. — Скільки тобі заплатив Мелфой, щоб ти його замінив?
Він не знав, що змусило його це сказати, але Гарпер на мить розгубився; він дотягся до снича, але той вислизнув у нього з-під пальців й полетів собі далі; Гаррі метнувся за крихітним крилатим м’ячиком і зловив його.
— Є! — заволав Гаррі, він перекрутився й майнув униз, тримаючи снича в піднятій руці. Коли глядачі збагнули, що сталося, вони заревіли, мало не заглушивши звук свистка, що сповіщав про завершення матчу.
— Джіні, ти куди? — крикнув Гаррі, затиснутий просто в повітрі могутніми обіймами гравців своєї команди, але Джіні промчала повз них і з жахливим гуркотом врізалася прямісінько в коментаторський подіум. На трибунах пролунали крики й сміх; ґрифіндорська команда приземлилася біля розтрощених дощок подіуму, під якими дриґався Захаріас; Гаррі почув, як Джіні безтурботно пояснила сердитій професорці Макґонеґел:
— Не встигла загальмувати, пані професорко, вибачте.
Сміючись, Гаррі вивільнився з обіймів і пригорнув Джіні, втім, лише на мить. Уникаючи її погляду, поплескав усміхненого Рона по спині, і вся ґрифіндорська команда, забувши про ворожнечу, злетіла над полем, тримаючись за руки й махаючи уболівальникам.
Атмосфера в роздягальні була тріумфальна.
— Шеймус переказав, що святкуємо у вітальні нагорі! — захоплено репетував Дін. — Ходімо, Джіні, Демелзо!
Рон і Гаррі затрималися в роздягальні найдовше. Вони вже збиралися виходити, коли туди зайшла Герміона. Вона м’яла свій ґрифіндорський шарф і мала засмучений, але рішучий вигляд.
— Гаррі, я хочу з тобою поговорити. — Вона тяжко зітхнула. — Не треба було так робити. Ти ж чув Слизорога, це заборонено.
— І що ти тепер зробиш? Донесеш на нас? — поцікавився Рон.
— Про що це ви говорите? — запитав Гаррі й відвернувся, щоб повісити форму і водночас приховати від них усмішку.
— Ти добре знаєш, про що ми говоримо! — пронизливо вигукнула Герміона. — Ти під час сніданку долив у Ронів сік відвар успіху! Фелікс-феліціс!
— Нічого я не доливав, — заперечив Гаррі.
— Ти, Гаррі, долив, от чому все так пішло гарно; у слизеринців не вистачало гравця, а Ронові неможливо було забити!
— Та не доливав я нічого! — повторив Гаррі, всміхаючись від вуха до вуха. Він поліз у внутрішню кишеню куртки і вийняв крихітну пляшечку, що її помітила зранку в його руці Герміона. Пляшечка була заповнена золотистим відваром, а корок надійно запечатаний воском. — Я хотів, щоб Рону здалося, ніби я долив його, тому я й прикинувся, що доливаю фелікс-феліціс, коли побачив, що ти дивишся. — Він глянув на Рона. — Тобі неможливо було забити, бо ти відчув, що тобі щастить. Це все тільки твоя заслуга.
Він заховав відвар у кишеню.
— То в гарбузовім соці нічого не було? — вражено перепитав Рон. — Але ж погода була чудова… і Вейзі не зміг грати… я чесно не пив відвар успіху?
Гаррі заперечливо похитав головою. Рон довго на нього дивився, а тоді раптом накинувся на Герміону, перекривлюючи її слова:
— “Ти під час сніданку долив у Ронів сік фелікс-феліціс, ось чому йому неможливо було забити!” Герміоно, я й без чужої допомоги можу захистити ворота!
— Я ж не казала, що не можеш… Роне, до речі, ти й сам думав, що випив фелікс-феліціс!
Але Рон уже пройшов повз неї з мітлою на плечі і зник за дверима.
— Е-е, — порушив Гаррі несподівану тишу; він не думав, що його план призведе до таких прикрих наслідків, — може… може, підемо й відсвяткуємо перемогу?
— Сам іди! — огризнулася Герміона, ледве стримуючи сльози. — 3 мене вже досить того Рона, не розумію, що я ще мала зробити…
І вона теж вибігла з роздягальні.
Гаррі поволі йшов до замку повз уболівальників, які голосно його вітали, і відчував сильне розчарування; він був переконаний, що коли Рон переможе в цьому матчі, то вони з Герміоною негайно помиряться. Він не знав, як пояснити Герміоні, що вона образила Рона вже тим, що цілувалася з Віктором Крумом, навіть якщо відтоді минула ціла вічність.
Гаррі не побачив Герміони на ґрифіндорській святковій вечірці, що була вже в повному розпалі, коли він прибув. Його поява викликала нову хвилю вигуків та оплесків, і незабаром його оточили вболівальники, вітаючи з перемогою. Минуло чимало часу, поки він зумів відкараскатися від братів Кріві, які хотіли почути детальний аналіз матчу, та від величенької групи дівчат, що оточили його, пускаючи бісики й регочучи з кожнісінького його найнуднішого зауваження. Нарешті він вирвався від Ромільди Вейн, яка відверто натякала на своє бажання піти з ним до Слизорога святкувати Різдво. Проштовхуючись до столика з напоями, він зіткнувся з Джіні, на плечі в якої сидів карликовий пух Арнольд, а біля ніг з надією нявкав Криволапик.
— Шукаєш Рона? — зневажливо посміхнулася вона. — Он він, нещасний лицемір.
Гаррі зиркнув у той куток, куди вона вказала. Там, на очах у всіх, Рон так щільно тулився до Лаванди Браун, що неможливо було розібрати, де чиї руки.
— Таке враження, що він хоче відгризти їй носа, скажи? — холоднокровно додала Джіні. — Але йому ще треба вчитися і вчитися. Гаррі, була класна гра.
Вона поплескала його по руці; Гаррі відчув дивну порожнечу в грудях, але Джіні вже пішла частуватися маслопивом. Криволапик подріботів за нею, не зводячи жовтих очей з Арнольда.
Гаррі відвернувся від Рона, що, мабуть, і не думав найближчим часом вивільнятися з обіймів, і встиг ще побачити, як затулився отвір за портретом. Йому навіть здалося, що він помітив, як там майнула й зникла буйна грива темно-русявого волосся, і це його насторожило.
Він кинувся туди, ледь ухилившись від Ромільди Вейн, і штовхнув портрет Гладкої Пані. Коридор був безлюдний.
— Герміоно?
Він знайшов її у першому ж незамкненому класі. Вона сиділа просто на вчительському столі сама-самісінька, якщо не зважати на зграйки жовтих пташечок, що цвірінькали, кружляючи в неї над головою, і яких вона явно щойно вичаклувала. Гаррі не міг не захопитися рівнем її майстерності в таку мить.
— О, Гаррі, це ти, — її голос тремтів. — Я тут собі тренуюся. — Ага… вони… е-е… гарно в тебе вийшло… — мовив Гаррі. Він зовсім не знав, що казати. Почав було думати, чи не могло так статися, що вона не помітила Рона й вийшла з вітальні просто тому, що свято стало занадто галасливе, але тут вона озвалася неприродно тоненьким голосом:
— Ронові, бачу, подобається святкувати.
— Е-е… справді? — перепитав Гаррі.
— Тільки не прикидайся, що ти його не бачив, — насупилася Герміона. — Не схоже, щоб він дуже ховався, він…
Двері раптом розчинилися навстіж. На превеликий жах Гаррі, до класу влетів, сміючись, Рон, який тягнув за руку Лаванду.
— О, — зупинився він, побачивши Гаррі й Герміону.
— Овва! — захихотіла Лаванда й позадкувала з класу. Двері за нею зачинилися.
Запала жахлива тиша; вона роздувалася й набухала. Герміона дивилася на Рона; той відводив очі, а тоді вимовив з дивною сумішшю бравади й ніяковості:
— О, Гаррі! А я ще думаю, де ж це ти зник!
Герміона зіслизнула зі стола. Зграйка золотистих пташечок і далі кружляла, цвірінькаючи в неї над головою, і вона тепер була схожа на дивну пернату модель сонячної системи.
— Не залишай Лаванду за дверима, — тихенько сказала вона. — А то ще подумає, де ж це ти зник.
Вона гордо випросталася й пішла до дверей. Гаррі поглянув на Рона; той явно радів, що не сталося нічого гіршого.
— Опуґно! — почувся крик від дверей.
Гаррі крутнувся й побачив, як Герміона, мов розлючена кішка, націлилися чарівною паличкою в Рона — зграйка пташечок кинулася градом пухнастих золотистих кульок на нього; Рон зойкнув і затулив руками лице, але пташки нападали на нього, дзьобаючи й роздряпуючи кігтиками все, до чого могли дістати.
— Заберриїхвідменнне! — лементував Рон, але Герміона, кинувши на нього останній мстивий і лютий погляд, рвучко відчинила двері й вийшла. Гаррі здалося, що перед тим, як двері з грюкотом зачинилися, він почув ридання.

— РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ —
Незламна обітниця

За крижаними візерунками вікон знову кружляв сніг; стрімко наближалося Різдво. Геґрід власноручно поставив у Великій залі дванадцять традиційних різдвяних ялинок; поруччя сходів обвивали гірлянди з гостролиста й блискіток; невгасимі свічки сяяли в шоломах обладунків, а в коридорах висіли величенькі вінки омели. Дівчата зграйками збиралися під омелою щоразу, коли там мав проходити Гаррі, аж у коридорах ставало тісно; та, на щастя, численні нічні походеньки дали Гаррі змогу добре вивчити всі потаємні переходи замку, тож йому неважко було обрати вільні від цілунків під омелою маршрути з уроку на урок.
Рон, у якого необхідність вибору таких обхідних шляхів могла колись викликати приступи заздрості, а не сміху, тепер аж захлинався з реготу. Гаррі цей новий, усміхнений і жартівливий Рон подобався значно більше, ніж той похмурий і агресивний, якого довелося терпіти кілька попередніх тижнів, але за таку вдосконалену Ронову версію довелося заплатити чималу ціну. По-перше, Гаррі мусив миритися з постійною присутністю Лаванди Браун, якій здавалася марно згаяною кожнісінька мить, коли вона не цілувалася з Роном; а по-друге, Гаррі знову опинився в ролі найкращого друга двох людей, які, здавалося, вже ніколи одне з одним не заговорять.
Подзьобані й подряпані Ронові руки досі не загоїлися після нападу Герміониних пташок; тож Рон затаїв на неї образу і злість.
— Їй нема чого нарікати, — сказав він Гаррі. — Вона ж цілувалася з Крумом. А тепер з’ясувала, що хтось хоче цілуватися зі мною. Ми живемо у вільній країні. Я не зробив нічого поганого.
Гаррі нічого не відповів, прикидаючись, що його увагу поглинула книжка, яку вони мали прочитати перед завтрашнім уроком заклять (“Пошук квінтесенції”). Щоб залишатися другом і Ронові, й Герміоні, він тепер переважно мовчав як риба.
— Я ж Герміоні ніколи нічого не обіцяв, — бубонів Рон. — Тобто так, я збирався піти з нею святкувати Різдво до Слизорога, але ж вона не казала, що… Ми мали йти як друзі… Я вільний птах…
Гаррі перегорнув сторінку “Квінтесенції”, розуміючи, що Рон за ним стежить. Рон і далі щось собі бурмотів, але його голос заглушувало потріскування каміна, втім, Гаррі знову розчув слова “Крум” і “нема чого нарікати”.
Герміона мала такий напружений розклад, що Гаррі міг нормально з нею говорити лише вечорами, коли Рон так щільно приклеювався до Лаванди, що все одно не помічав, що робить Гаррі. Герміона відмовлялася перебувати у вітальні одночасно з Роном, тому Гаррі переважно зустрічався з нею в бібліотеці, а це означало, що розмовляли вони пошепки.
— Він може цілуватися з ким завгодно, — шепотіла Герміона, поки бібліотекарка мадам Пінс походжала поміж стелажами в них за спинами. — Мені на це взагалі начхати.
Вона схопила перо і з такою люттю поставила крапку над “і”, що проткнула пергамент. Гаррі промовчав і подумав, що незабаром узагалі розучиться говорити через відсутність такої потреби. Він нахилився над “Прогресивною методикою зіллєваріння”, роблячи нотатки про вічні еліксири, і час від часу зупиняючись, щоб розібрати закарлючки з вельми корисними Принцовими примітками до тексту Лібатія Бориджа.
— І ще, до речі, — знову зашепотіла Герміона, — будь обережний.
— Востаннє кажу, — Гаррі захрип, бо мовчав уже три чверті години, — я цієї книжки не віддам. Я більше дізнався від Напівкровного Принца, ніж Снейп зі Слизорогом навчили мене за…
— Та я не про твого дурного так званого Принца, — заперечила Герміона, з таким обуренням зиркаючи на книжку, немовби та їй нагрубіянила, — а про те, що сталося недавно. Я зайшла в дівчачий туалет перед тим, як іти сюди, і там було з десяток дівчат, серед них і Ромільда Вейн, і вони радилися, як тобі підсунути любовне зілля. Вони всі сподіваються, що ти візьмеш їх до Слизорога, і всі вони накупили любовного зілля у Фреда з Джорджем, а воно, боюся, може й подіяти…
— Чому ж ти його не конфіскувала? — здивувався Гаррі. Важко було повірити, що Герміонине маніакальне прагнення стежити за чітким дотриманням правил відмовить у такій критичній ситуації.
— Вони не мали з собою зілля в туалеті, — презирливо зронила Герміона. — Вони просто обговорювали тактику дій. Між іншим, сумніваюся, що навіть Напівкровний Принц, — вона знову з огидою глянула на книжку, — міг вигадати протиотруту до десяти різновидів любовного зілля, застосованих одночасно, тому раджу тобі запросити якусь одну дівчину… тоді всі інші втратять надію. Вечірка вже завтра, тож вони можуть і ризикнути.
— Та не хочу я нікого запрошувати, — пробурмотів Гаррі, проганяючи від себе думки про Джіні, хоч вона все одно постійно з’являлася йому в снах у такому вигляді, що лишалося тільки дякувати долі, що Рон не володіє виманологією.
— Тоді дивися, що п’єш, бо в Ромільди Вейн серйозні наміри, — сумно порадила Герміона.
Вона присунула до себе довжелезний сувій пергаменту, на якому писала реферат з числомагії, і заходилися строчити пером.
— Стривай, — згадав Гаррі. — Філч начебто заборонив проносити товари з “Відьмацьких витівок Візлів”?
— А хто коли звертав увагу на Філчеві заборони? — знизала плечима Герміона, не відриваючись від реферату.
— Я думав, що всіх сов обшукують. Як же дівчата змогли пронести в школу любовне зілля?
— Фред і Джордж вислали його під виглядом парфумів та настоянок від кашлю, — пояснила Герміона. — Цю послугу надає їхня служба замовлень “Товари совиною поштою”.
— Ти так багато про це знаєш.
Герміона зміряла його поглядом не менш зневажливим, ніж перед цим його “Прогресивну методику зіллєваріння”.
— Це все було написано ззаду на пляшечках, які вони влітку показували нам з Джіні, — холодно пояснила вона. — Я не доливаю в чужі напої ні відварів, ні настоянок. .. і не імітую такого, бо це анітрохи не краще…
— Добре, річ не в цьому, — швидко урвав її Гаррі, — а в тому, що Філча ж обдурили. Цим дівчатам прислали до школи речі, замасковані під щось інше! Чому ж тоді й Мелфой не міг би пронести сюди намисто?..
— Ой, Гаррі… не починай…
— Чому не міг? — не вгавав Гаррі.
— Послухай, — зітхнула Герміона, — чуйники таємниць здатні виявляти пристріт, закляття й приховані заклинання, так? Вони знаходять усе, пов’язане з темною магією і з темними об’єктами. Вони миттєво зафіксували б таке потужне закляття, яким було зачакловане намисто. А рідину, просто перелиту в іншу пляшку, вони могли б і не помітити… до того ж, любовне зілля не належить до темного й небезпечного…
— Легко тобі казати, — Гаррі думав про Ромільду Вейн.
— … тому Філч мав би самотужки визначити, що то не настоянки від кашлю, але ж він не дуже здібний чарівник, навряд чи він зумів би відрізнити відвар від настоянки…
Герміона раптом затнулася; і Гаррі зрозумів чому. Хтось підкрадався до них ззаду між темними книжковими стелажами. Вони завмерли, а наступної миті з-за стелажа, мов шуліка, вискочила мадам Пінс; її запалі щоки, жовтувата, мов пергамент, шкіра та довгий гачкуватий ніс були зловісно підсвічені ліхтарем, що його вона тримала в руках.
— Бібліотека вже зачинена, — повідомила вона. — Не забудьте покласти всі книжки, якими ви користувалися, на відповідну… що ти зробив з книжкою, паршивий хлопчиську?
— Це не бібліотечна, це моя! — поспіхом пояснив Гаррі, хапаючи зі столу “Прогресивну методику зіллєваріння”, у яку вже вчепилася її пазуриста рука.
— Зіпсував! — сичала бібліотекарка. — Споганив! Забруднив!
— Це просто книга, в якій робили позначки! — крикнув Гаррі, вириваючи підручника з її лап.
Здавалося, що в мадам Пінс почнеться припадок; Герміона поспіхом зібрала свої речі, а тоді схопила Гаррі за руку й мало її не відірвала, потягнувши до себе.
— Вона заборонить тобі користуватися бібліотекою, якщо не будеш обережний. Навіщо ти притяг з собою цей дурнуватий підручник?
— Я ж не винен, Герміоно, що вона якась скажена. А може, вона підслухала, що ти погано говорила про Філча? Мені завжди здавалося, що між ними якісь шури-мури…
— Ой, не сміши…
Раді, що знову можна говорити нормально, вони йшли безлюдними освітленими ліхтарями коридорами до вітальні, сперечаючись, чи могло бути у Філча й мадам Пінс таємне кохання.
— Ялинкові прикраси, — сказав Гаррі Гладкій Пані новий, святковий пароль.
— А вам яйця й ковбаси, — лукаво реготнула Гладка Пані й відхилилася, пропускаючи їх у вітальню.
— Привіт, Гаррі! — вигукнула Ромільда Вейн, щойно він проліз крізь отвір за портретом. — Хочеш гірської води?
Герміона поглянула на нього через плече з виглядом “А-що-я-тобі-казала?”
— Ні, дякую, — рішуче відмовився Гаррі. — Я її не дуже люблю.
— То візьми оце, — Ромільда тицьнула йому в руки якусь коробку. — Шоколадні казанки з вогневіскі. Мені бабуся прислала, а я таких не люблю.
— О… добре… дуже дякую, — буркнув Гаррі, не знаючи, що ще придумати. — Е-е… я тут іду зараз…
Він побіг за Герміоною, белькочучи щось незрозуміле.
— Казала тобі, — пирхнула Герміона. — Швидше когось запрошуй, щоб вони від тебе відчепилися, інакше…
Але її обличчя раптом застигло: вона помітила Рона з Лавандою, що сплелися в кріслі в обіймах.
— На добраніч, Гаррі, — попрощалася Герміона, хоч була лише сьома година вечора, і, не кажучи більше ні слова, метнулася до дівчачої спальні.
Гаррі, лягаючи спати, втішав себе тим, що залишилося витримати всього один день уроків, а тоді ще Слизорогове свято, після чого вони з Роном поїдуть у “Барліг”. Годі й мріяти, що Рон і Герміона помиряться до початку канікул, але перерва дасть їм змогу заспокоїтися, обміркувати свою поведінку…
Великих надій Гаррі на це не покладав, а урок трансфігурації, який йому на другий день довелося перемучити в їхньому товаристві, звів надії нанівець. Вони саме почали опрацьовувати неймовірно складну тему перетворення людини; сидячи перед дзеркалом, треба було міняти колір власних брів. Герміона жорстоко висміяла Ронову першу провальну спробу, коли він якимось чином виростив на своєму обличчі пишні довгі вуса, закручені догори; Рон помстився тим, що безжально, проте напрочуд точно зобразив, як Герміона підстрибує на місці щоразу, коли професорка Макґонеґел щось запитує; Ронові кривляння здалися страшенно смішними Лаванді й Парваті, після чого Герміона знову ледь не розридалася. Вона вискочила з класу, щойно пролунав дзвоник, покинувши на стільці половину своїх речей; Гаррі вирішив, що він їй зараз потрібен більше, ніж Ронові, тому зібрав її манатки й подався слідом.
Незабаром він її побачив — Герміона виходила з дівчачого туалету поверхом нижче. З нею йшла Луна Лавґуд і легенько поплескувала її по спині.
— О, здоров, Гаррі, — привіталася Луна. —Ти знаєш, що в тебе одна брова жовта-жовтісінька?
— Привіт, Луно. Герміоно, ти забула речі…Він простяг їй книги.
— Ой, так, — глухим голосом сказала Герміона, а тоді взяла речі й швидко відвернулася, щоб ніхто не бачив, як вона витирає пеналом сльози. — Дякую, Гаррі. Ну, я, мабуть, піду…
І швидко зникла, не давши Гаррі змоги хоч якось її розрадити; та йому, чесно кажучи, бракувало потрібних слів.
— Вона трохи засмучена, — сказала Луна. — Я думала, що там Плаксива Мірта, а виявилося, що то Герміона. Жалілася на Рона Візлі…
— Бо вони посварилися, — пояснив Гаррі.
— Він часом дуже смішно жартує, правда? — додала Луна, йдучи поруч з ним по коридору. — Але іноді буває дещо жорстокий. Я це помітила ще торік.
— Можливо, — погодився Гаррі. Луна звично відверто висловлювала не дуже зручні істини; таких, як Луна, Гаррі ще не зустрічав. —То як пройшов семестр?
— Нормально, — відповіла Луна. — Трошки самотньо без ДА. Але Джіні молодець. Недавно допомогла двом хлопцям на уроці трансфігурації замовкнути й не казати на мене “Лунатичка”…
— Ти б не хотіла сьогодні піти зі мною на вечірку до Слизорога?
Слова вилетіли з рота, перш ніж Гаррі встиг їх зупинити; він почув їх ніби збоку, з чужих вуст.
Луна здивовано глянула на нього своїми банькатими очима.
— На вечірку до Слизорога? З тобою?
— Так, — підтвердив Гаррі. — Нам можна запрошувати гостей, то я й подумав, може, ти будеш не проти… тобто… — Він волів якомога чіткіше окреслити свої наміри. — Тобто як моя приятелька, розумієш. Але, якщо не хочеш…
Він уже почав було думати, що краще б вона не захотіла.
— Чому ж, я з радістю піду з тобою як приятелька! — засяяла Луна так, як ніколи досі. — Мене ще ніхто не запрошував на вечірку як свою приятельку! То це ти для вечірки пофарбував собі брову? Мені теж так зробити?
— Ні, — рішуче заперечив Гаррі, — це випадково, я попрошу Герміону, щоб вона зробила її нормальною. Тоді зустрічаємось о восьмій вечора у вестибюлі.
— АГА! — заверещав хтось угорі, й вони аж підстрибнули: прямісінько над ними висів догори дриґом на люстрі й віроломно посміхався Півз.
— Потька просить Линьку на вечірку! Потька любить Луньку! Потька любить Лу-у-у-у-у-уньку!
І він шугонув геть, ґелґочучи й репетуючи:
— Потька любить Луньку!
— Як добре, що це збережеться в таємниці, — зіронізував Гаррі. І справді, незабаром уся школа знала, що Гаррі Поттер запросив Луну Лавґуд на вечірку до Слизорога.
— Ти ж міг вибрати будь-кого! — спантеличено казав Рон за вечерею. — Будь-кого! А ти вибрав Лунатичку Лавґуд?
— Не називай її так, Роне, — обурилася Джіні, зупиняючись у Гаррі за спиною. — Я дуже рада, Гаррі, що ти її запросив. Вона така щаслива.
Джіні пішла і знову стала поруч з Діном. Гаррі намагався порадіти від того, що їй сподобалася його ідея запросити на вечірку Луну, та це йому не дуже вдавалося. Герміона сиділа самотньо в дальньому кінці столу, неуважно колупаючись виделкою в тарілці. Гаррі помітив, що Рон нишком на неї поглядає.
— Ти міг би попросити пробачення, — відверто порадив йому Гаррі.
— Ага, щоб на мене напала ще одна зграя канарок? — пробурмотів Рон.
— Навіщо ти з неї дражнився?
— Вона сміялася з моїх вусів!
— І я сміявся, бо за все життя такої дурості не бачив. Але Рон уже нічого не чув; щойно підійшли Лаванда й Парваті. Втиснувшись між Гаррі й Роном, Лаванда обвила Ронову шию руками.
— Здоров, Гаррі, — привіталася Парваті. Їй, як і Гаррі, поведінка Рона й Лаванди здавалася недоречною, та й набридла вже.
— Привіт, — озвався Гаррі. — Як справи? То ти залишаєшся в Гоґвортсі? Бо я чув, що батьки хотіли тебе забрати.
— Поки що мені вдалося їх відрадити, — пояснила Парваті. — Випадок з Кеті їх дуже налякав, та оскільки більше нічого не сталося… о, привіт, Герміоно!
Парваті щиро всміхнулася. Гаррі відчував, що їй соромно за своє глузування над Герміоною на уроці трансфігурації. Він озирнувся й побачив, що Герміона теж усміхається, можливо, навіть щиріше. Дівчата часом бувають дивні.
— Вітаю, Парваті! — відповіла на привітання Герміона, незважаючи на Лаванду. — Ідеш сьогодні на вечірку до Слизорога?
— Ніхто не запросив, — сумно зізналася Парваті. — А я з радістю пішла б, бо там, здається, буде цікаво… А ти йдеш, так?
— Так, мене о восьмій зустрічає Кормак, і ми…
Щось чвакнуло, ніби з забитого унітазу витягли вантуз, і Рон нашорошив вуха. Герміона вела далі, наче нічого не бачила й не чула.
—.. .ми йдемо на вечірку разом.
— З Кормаком? — перепитала Парваті. — Тобто з Кормаком Маклаґеном?
— Ну, так, — солодко проспівала Герміона. — Той, що ледь не став, — вона наголосила на цих словах, — ґрифіндорським воротарем.
— То ти з ним тепер зустрічаєшся? — витріщила очі Парваті.
— Ой… так… а ти хіба не знаєш? — захихотіла Герміона у зовсім не властивій їй манері.
— Не знаю! — зізналася Парваті, котру така новина відверто приголомшила. — Бачу, в тебе смак на квідичистів. Спочатку Крум, тепер Маклаґен…
— Мені подобаються лише найкращі квідичисти, — виправила її, усміхаючись, Герміона. — Ну, до зустрічі… треба йти готуватися до вечірки…
Вона пішла. Лаванда й Парваті миттю понахилялися одна до одної й почали обговорювати цю нову ситуацію, пригадуючи все, що знали про Маклаґена й усе, що чули про Герміону. Рон скис і нічого не говорив. Гаррі мовчки міркував про те, як низько можуть упасти дівчата заради помсти.
Коли він о восьмій вечора вийшов у вестибюль, то побачив там незвично багато дівчат, які підпирали стіни й кутки, обпікаючи очима Луну, яка натягла на себе цілий комплект блискучих сріблястих мантій, за що присутні брали її на кпини, але загалом була досить мила. Гаррі радів уже тому, що вона не наділа свої сережки-редиски, намисто з маслопивних корків та спектрокуляри.
— Ось і я, — сказав він. — То що, йдемо?
— О, так, — зраділа Луна. — А де буде вечірка?
— У кабінеті Слизорога, — пояснив Гаррі й повів її вгору мармуровими сходами далі від заздрісних очей та гострих язиків. — Ти чула, що туди має прийти вампір?
— Руфус Скрімджер? — запитала Луна.
— Як… що? — розгубився Гаррі. — Тобто міністр магії?
— Так, він же вампір, — буденним голосом сказала Луна. — Батько написав про це довжелезну статтю, щойно Скрімджер замінив на посаді Корнеліуса Фаджа, але хтось із міністерства наполіг, щоб її не друкували. Зрозуміло, хотіли приховати правду!
Гаррі дуже сумнівався, що Руфус Скрімджер — вампір, але він звик, що Луна переповідає чудернацькі вигадки свого батька, як реальні факти, тому навіть не відповідав; вони підходили до Слизорогового кабінету, і з кожним кроком дедалі голосніше чулися сміх, музика й гамір.
Можливо, він був так побудований, а може, Слизоріг скористався якимись магічними витівками, але його кабінет здавався значно більшим, ніж у інших учителів. Стеля й стіни були затягнуті смарагдовою, малиновою та золотою тканинами, тому створювалося враження, ніби всі опинилися під величезним шатром. У кабінеті було людно й душно, все осяювало червоне світло з вишуканої золотої лампи, що звисала зі стелі і в якій яскравими блискучими цяточками пурхали справжнісінькі феї. З дальнього кутка долинав голосний спів у супроводі якихось “а ля” мандолін; дим клубочився з люльок кількох старших чаклунів, заглиблених у бесіду, а численні ельфи-домовики, попискуючи, продиралися крізь ліс ніг, непомітні під важкими срібними тарелями з їжею, що їх вони несли, й тому ці тарелі були схожі на невеличкі рухомі столики.
— Гаррі, мій хлопчику! — загорлав Слизоріг, щойно Гаррі з Луною протислися в двері. — Заходь-заходь, я хочу тебе познайомити з багатьма людьми!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве