Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— Йдеться не про мене! — обурився Гаррі. — Напівкровний Принц колись навчався в Гоґвортсі; мені трапився його старий підручник з настійок. Він його всього списав закляттями, які сам і вигадав. Скажімо, таке як “Левікорпус”…
— О, в мої часи у Гоґвортсі воно було дуже модне, — занурюючись у спогади, сказав Люпин. — Пам’ятаю, як я був у п’ятому класі, то кілька місяців ніде не можна було ступити, щоб тебе не підняли в повітря за ногу.
— Мій тато ним користувався, — сказав Гаррі. — Я бачив це в ситі спогадів — він його був використав проти Снейпа.
Гаррі спробував це сказати буденним тоном, ніби недбало коментував якусь малозначну подію, але не знав, чи його слова прозвучали так, як треба; Люпин усміхався занадто співчутливо.
— Було таке, — підтвердив він, — але це робив не лише твій батько. Я ж кажу, що це було дуже популярне закляття… знаєш, як воно буває…
— Схоже, що закляття хтось винайшов саме тоді, коли ви навчалися в школі, — наполягав Гаррі.
— Не обов’язково, — заперечив Люпин. — Усі ці закляття входять у моду, а тоді знову забуваються, як і все на світі. — Він зазирнув Гаррі в очі й неголосно додав:
— Гаррі, Джеймс був чистокровний, і я клянуся, що він ніколи не просив нас називати себе “Принцом”.
Забувши про вдавану байдужість, Гаррі запитав:
— І то не був Сіріус? І не ви?
— Однозначно ні.
— Он як. — Гаррі дивився на вогонь. — Просто я подумав. .. він, той Принц, мені дуже допоміг на уроках настійок.
— Гаррі, а підручник дуже старий?
— Не знаю, я не перевіряв.
— Це могло б підказати, коли саме той Принц навчався у Гоґвортсі, — порадив Люпин.
Невдовзі усі почули, як Флер вирішила спародіювати Целестинину пісню “Казан, повний любові”. Побачивши обличчя місіс Візлі, усі сприйняли це як натяк, що пора вже спати. Гаррі з Роном полізли в Ронову кімнатку на горищі, де на Гаррі вже чекала додаткова розкладачка.
Рон заснув майже миттєво, а Гаррі, перш ніж лягати, ще понишпорив у своїй валізі й вийняв підручник “Прогресивної методики зіллєваріння”. Гортав сторінки, шукав, аж нарешті на самому початку підручника знайшов дату його видання. Книжці було майже півсотні років. П’ятдесят років тому в Гоґвортсі ще не вчилися ні його батько, ні батькові друзі. Розчарований, Гаррі кинув книжку назад у валізу, вимкнув лампу і зручніше влігся на розкладачці, думаючи про вовкулак і Снейпа, Стена Шанпайка й Напівкровного Принца, аж нарешті він провалився в неспокійний сон, де скрадалися якісь тіні й плакали покусані діти…
— Вона, мабуть, жартує…
Гаррі прокинувся, здригнувшись, і побачив у ногах ліжка якусь розбухлу панчоху. Нап’яв окуляри й роззирнувся навколо; крихітне віконечко було майже цілком заліплене снігом, а перед ним на ліжку рівненько сидів Рон і розглядав товстелезний золотий ланцюжок.
— Це що? — спитав Гаррі.
— Це від Лаванди, — в Роновім голосі відчувалася огида. — Невже вона думає, що я таке носитиму…
Гаррі придивився уважніше й розсміявся. На ланцюжку висіли великі золоті літери, що складалися у слова: “Моє серденько”.
— Чудово, — сказав він. — Розкішно. Обов’язково носи його перед Фредом і Джорджем.
— Ти тільки спробуй їм сказати, — погрозив Рон, запихаючи ланцюжок подалі з очей під подушку, — і я… я… я…
— Почнеш затинатися? — гигикнув Гаррі. — Та перестань, хіба б я таке казав?
— Але як їй могло спасти на думку, що мені таке сподобається? — пробубонів доволі спантеличений Рон.
— А ти згадай, — порадив Гаррі. — Може, ти колись десь бовкнув, що любиш з’являтися на людях зі словами “Моє серденько” на шиї?
— Та… ми розмовляємо мало, — пробурмотів Рон. — Ми переважно…
— Лижетесь, — договорив за нього Гаррі.
— Ну, так, — зізнався Рон. На мить завагався, а тоді запитав: — А Герміона справді зустрічається з Маклаґеном?
— Не знаю, — знизав плечима Гаррі. — На святі в Слизорога вони були разом, але їм, по-моєму, не дуже добре пішло.
Рон трохи пожвавішав, глибше запихаючи руку в панчоху з дарунками.
Серед гостинців для Гаррі був светр, власноручно сплетений місіс Візлі, з великим золотим сничем на грудях; від близнюків — величезна коробка з продукцією “Відьмацьких витівок Візлів”, а ще — вогкий, із запахом цвілі, пакуночок, підписаний: “Хазяїнові од Крічера”.
Гаррі придивився.
— Як думаєш — безпечно його відкривати? — запитав у Рона.
— Нічого страшного там бути не може, бо всю нашу пошту перевіряють у міністерстві, — відповів Рон, хоч і сам позирав на пакуночок з осторогою.
— Я й не подумав, щоб щось дарувати Крічеру! Чи ельфам-домовикам дарують різдвяні гостинці? — поцікавився Гаррі, обережно штурхаючи пакуночок.
— Хіба такі, як Герміона, — знизав плечима Рон. — Але давай спочатку подивимось, що воно таке, поки тебе не загризло сумління.
За мить Гаррі голосно закричав і зіскочив зі своєї розкладачки — у пакуночку було повнісінько личинок.
— Гарно, — зареготав Рон. — Яка турбота.
— Краще це, ніж твій ланцюжок, — огризнувся Гаррі, й Рон відразу посмутнішав.
На Різдвяний обід усі посходилися у нових светрах — тобто всі, крім Флер (бо місіс Візлі, здається, не захотіла гаяти на неї час) та самої місіс Візлі, яка красувалася в новесенькому темно-синьому відьомському капелюшку, що виблискував крихітними зірочками-діамантами, та ефектному золотому кольє.
— Це мені Фред і Джордж подарували! Яка краса, правда?
— Мамо, ми почали тебе більше цінувати, відколи нам доводиться самим прати шкарпетки, — зітхнув Джордж і легковажно махнув рукою. — Передати пастернаку, Ремусе?
— Гаррі, у тебе у волоссі личинка, — весело повідомила Джіні й перехилилася через увесь стіл, щоб її забрати; Гаррі відчув поза спиною мороз, хоч з личинкою це не було пов’язано.
— Як шахливо! — підкреслено здригнулася Флер.
— Ага, скажи? — підтримав її Рон. — Підливки, Флер? Він з таким завзяттям повернувся по соусницю, що збив її зі столу; Білл махнув чарівною паличкою — підливка здійнялася вгору, а тоді покірно повернулася назад у соусницю.
— Ти не кгашчий за ту Тонкс, — сказала Флер Ронові, коли той перестав посилати Біллові вдячні повітряні цілунки. — Вона завшти все збиває…
— Я запрошувала дорогеньку Тонкс прийти до нас сьогодні, — заявила місіс Візлі, занадто різко ставлячи на стіл моркву й пропікаючи поглядом Флер. — Але вона не може. Ремусе, ти з нею останнім часом розмовляв?
— Ні, я взагалі мало з ким спілкувався, — відповів Люпин. — Але ж Тонкс, мабуть, мала б відвідати власну родину?
— Гм, — засумнівалася місіс Візлі. — Можливо. Хоч у мене склалося враження, що вона планує святкувати Різдво на самоті.
Вона роздратовано зиркнула на Люпина, немовби це він винен, що замість Тонкс її невісткою має стати Флер, але Гаррі, поглядаючи на Флер, яка годувала Білл а з власної виделки шматочками індика, подумав, що битва, яку веде з нею місіс Візлі, заздалегідь приречена на поразку. І тут він пригадав одне запитання, що стосувалося Тонкс, а кого ж було краще запитати, як не Люпина, людину, яка знала все про патронусів?
— Патронус Тонкс змінив форму, — сказав він йому. — Принаймні так казав Снейп. Я не знав, що таке буває. Від чого може мінятися патронус?
Люпин, не поспішаючи, дожував, а тоді поволі відповів:
— Інколи… від серйозного потрясіння… емоційного шоку…
— Він був великий і мав чотири лапи, — сказав Гаррі, вражений несподіваною думкою, і стишив голос. — Стоп… а чи не був це?..
— Артуре! — раптом вигукнула місіс Візлі. Вона схопилася з крісла, притисла руку до грудей і не зводила очей з вікна. — Артуре… це Персі!
— Що?
Містер Візлі озирнувся. Усі теж одразу глянули у вікно; Джіні навіть устала, щоб було краще видно. І справді — засніженим подвір’ям крокував Персі Візлі, поблискуючи на сонці роговими окулярами. Одначе він був не сам.
— Артуре, він… він з паном міністром!
І справді, чоловік, якого Гаррі бачив у “Щоденному віщуні”, йшов, злегка накульгуючи, слідом за Персі; грива його сивіючого волосся та чорний плащ були вкриті сніжинками. Ще ніхто не вимовив ані слова, ще містер і місіс Візлі не встигли обмінятися спантеличеними поглядами, а вже відчинилися двері, й на порозі кухні з’явився Персі. Якусь мить панувала гнітюча тиша. Потім Персі доволі стримано сказав:
— Веселих свят, мамо.
— Ой, Персі! — зойкнула місіс Візлі й кинулася його обіймати.
Руфус Скрімджер став у дверях, спираючись на ціпок, дивився на цю зворушливу сцену.
— Вибачте нам за вторгнення, — сказав він, коли місіс Візлі, всміхаючись і витираючи очі, повернулася до нього. — Ми з Персі були тут поблизу… робота, знаєте… і він не міг стриматися, щоб не зайти вас провідати.
Проте Персі не виявляв ані найменшого бажання привітатися з рештою родини. Він стояв, ніби проковтнув палицю, і дивився кудись понад головами. Містер Візлі, Фред і Джордж стежили за ним з кам’яними обличчями.
— Заходьте, сідайте, пане міністре! — заметушилася місіс Візлі, поправляючи капелюшка. — Пригощайтеся пундичкою або індингом… тобто…
— Ні-ні, шановна Молі, — почав відмовлятися Скрімджер. Гаррі здогадався, що він запитав її ім’я в Персі перед тим, як зайти в дім. — Не хочу заважати, я взагалі не посмів би зайти, якби не Персі — він так хотів усіх вас побачити…
— Ой, Персичку! — просльозилася місіс Візлі, цілуючи сина.
—…ми забігли тільки на п’ять хвилинок, тож я погуляю на подвір’ї, поки ви тут наговоритеся з Персі. Ні-ні, я не хочу втручатися! Якби хтось показав мені ваш чудесний садочок… о, бачу, цей юнак уже попоїв, може, він зі мною прогуляється?
Атмосфера в кімнаті відчутно змінилася. Усі перевели погляди зі Скрімджера на Гаррі. Нікого не переконало Скрімджерове вдавання, ніби він не знає, як Гаррі звати. Неприродно було й те, що міністр обрав для супроводу саме його, хоч у Джіні, Флер і Джорджа тарілки теж спорожніли.
— Добре, — пролунав у тиші голос Гаррі.
Він теж не повірив: попри Скрімджерові запевнення, що вони випадково опинилися поблизу, а Персі забажав побачитися з рідними, справжньою причиною їхнього візиту могло бути Скрімджерове бажання поговорити з Гаррі віч-на-віч.
— Усе нормально, — неголосно сказав він, минаючи Люпина, який теж підвівся. — Нормально, — наголосив, бо містер Візлі уже роззявив було рота, щоб заперечувати.
— Чудово! — зрадів Скрімджер, відступаючи трохи вбік, щоб Гаррі перший вийшов з дверей. — Ми тільки обійдемо садочок, а тоді й відбудемо разом з Персі. Святкуйте далі!
Гаррі йшов через двір у зарослий, засніжений сад, а Скрімджер накульгував поруч. Гаррі знав, що той колись очолював службу аврорів; міцний, увесь у бойових шрамах, він був цілковитою протилежністю огрядному Фаджеві в його котелку.
— Гарно тут, — Скрімджер зупинився біля тиночка й подивився на засніжений газон та нечіткі обриси рослин. — Гарно.
Гаррі не відповів. Він відчував, що Скрімджер його розглядає.
— Я вже давно хотів з тобою зустрітися, — сказав нарешті Скрімджер. — Ти це знав?
— Ні, — чесно зізнався Гаррі.
— О так, дуже давно. Але Дамблдор занадто тебе оберігає, — додав Скрімджер. — Природно, цілком природно, після всього, що ти пережив… особливо після того, що було в міністерстві…
Він зачекав, чи не скаже щось Гаррі, але той і далі мовчав, тож міністр продовжив:
— Я шукав можливості поговорити з тобою з першого дня на цій посаді, але Дамблдор… цілком зрозуміло, як я вже зазначив… дуже опирався.
Гаррі й далі мовчав, очікуючи.
— А які ходили чутки! — похитав головою Скрімджер. — Зрозуміло, ми з тобою знаємо, як перекручують усі ці історії… усі ці шепоти про пророцтво… про те, що ти “Обранець”…
“Оце вже ближче, — подумав Гаррі, — до справжньої причини Скрімджерових відвідин”.
—…я припускаю, що Дамблдор обговорював це з тобою?
Гаррі замислився, що краще — збрехати чи ні. Дивився на крихітні сліди гномиків по клумбах і на розкиданий сніг там, де Фред упіймав гнома, який зараз у балетній пачці стримів на вершечку різдвяної ялинки. Врешті вирішив сказати правду… принаймні частину правди.
— Так, ми про це говорили.
— Говорили, говорили… — повторив Скрімджер. Гаррі краєм ока помітив, що Скрімджер нишком за ним стежить, тому прикинувся, ніби його дуже зацікавив ще один гномик, який вистромив голову з-під замерзлого рододендрона. — І що ж тобі, Гаррі, сказав Дамблдор?
— Вибачте, але це має залишатися між нами, — відповів Гаррі.
Він намагався сказати це якомога чемніше, і Скрімджерів голос теж звучав невимушено й по-дружньому, коли міністр додав:
— Якщо це така таємниця, то не треба її розголошувати… ні-ні… та й, урешті-решт, хіба це має таке велике значення — “Обранець” ти чи ні?
Гаррі мусив добре поміркувати, перш ніж відповісти.
— Я не зовсім розумію, пане міністре, що ви маєте на увазі.
— Авжеж, бо для тебе це має величезне значення, — засміявся Скрімджер. —Але якщо брати чаклунську спільноту загалом… усе ж залежить від сприйняття, правда? Важливо те, у що люди вірять.
Гаррі нічого не відповів. Йому здалося, що він почав розуміти, куди хилить Скрімджер, але не збирався йому в цьому допомагати. Гномик під рододендроном почав копатися в землі біля коріння в пошуках черв’яків, і Гаррі не зводив з нього погляду.
— Люди вірять, що саме ти “Обранець”, розумієш? — пояснив Скрімджер. — Вони вважають тебе справжнім героєм… і так воно, Гаррі, і є. Немає значення, обраний ти чи ні! Скільки ти вже разів стикався віч-на-віч з Тим-Кого-Не-Можна-Називати? Та в будь-якому разі, — вів далі міністр, не чекаючи відповіді, — головне, Гаррі, в тому, що для багатьох ти став символом надії. Думка, що існує хтось такий, хто має змогу, кому навіть судилося знищити Того-Кого-Не-Можна-Називати… зрозуміло, це людей підбадьорює. І я не можу не сподіватися, що коли ти це збагнеш, то вирішиш, що це, ну… майже твій обов’язок стати пліч-о-пліч з міністерством і морально всіх підтримати.
Гномик саме впіймав черв’яка і щосили тяг його з замерзлої землі. Гаррі так довго мовчав, що Скрімджер теж зиркнув на гномика і сказав:
— Кумедні хлоп’ята, правда? То що скажеш, Гаррі?
— Мені трохи не зрозуміло, чого ви хочете, — поволі проказав Гаррі. — “Стати пліч-о-пліч з міністерством”… що це означає?
— Ой, та нічого обтяжливого, запевняю, — пояснив Скрімджер. — Якби тебе бачили, що ти вряди-годи забігаєш до міністерства, то це б створило непогане враження. А в міністерстві ти міг би частенько спілкуватися з Ґавейном Робардзом, моїм наступником на посаді керівника служби аврорів. Долорес Амбридж казала мені, що ти мрієш стати аврором. Це було б дуже легко влаштувати… Гаррі відчув, як у грудях закипає злість: то Долорес Амбридж і досі працює в міністерстві?
— Отже, по суті, — сказав Гаррі, мовби бажаючи з’ясувати деякі моменти, — ви хотіли б створити враження, що я працюю в міністерстві?
— Гаррі, усім було б значно легше, якби вони вважали, що ти міністерству активно помагаєш, — полегшено зітхнув Скрімджер, радий, що Гаррі так швидко усе збагнув. —Так званий “Обранець”, розумієш… це дасть людям надію, відчуття, що діється щось важливе й небуденне…
— Але ж якщо я вряди-годи заскакуватиму в міністерство, — Гаррі й далі намагався говорити доброзичливим тоном, — то чи не здаватиметься, ніби я підтримую дії міністерства?
— Ну, — трохи насупився Скрімджер, — ну, так, частково, саме тому ми й хотіли б…
— Навряд чи з цього щось вийде, — ввічливо заперечив Гаррі. — Розумієте, мені не подобаються деякі міністерські дії. Скажімо, арешт Стена Шанпайка.
Скрімджер відповів не зразу, але його лице миттєво закам’яніло.
— Я й не сподівався, що ти зрозумієш, — заявив він, не спромігшись так вдало приховати злість, як це досі робив Гаррі. — Зараз небезпечні часи, і необхідно вживати певних заходів. Тобі шістнадцять років…
— Дамблдорові давно вже не шістнадцять, але він теж вважає, що Стена не треба тримати в Азкабані, — урвав його Гаррі. — Ви робите зі Стена цапа-відбувайла так само, як з мене хотіли б зробити собі талісман на щастя.
Вони обмінялися довгими важкими поглядами. Врешті Скрімджер сказав, цього разу без тепла в голосі:
— Зрозуміло. Ти волів би… як і твій кумир Дамблдор… взагалі відмежуватися від міністерства?
— Я не хочу, щоб мене використовували, — відповів Гаррі.
— Дехто вважає, що це твій обов’язок — служити міністерству!
— А інші вважають, що ваш обов’язок перевіряти, чи той, кого ви кидаєте за ґрати, — справжній смертежер, — Гаррі вже не міг стримуватися. — Ви робите те саме, що перед вами робив Барті Кравч. Невже ви всі там так нічого й не навчилися? То ми мали Фаджа, який удавав, що все чудово, тоді як людей убивали прямісінько в нього під носом, а тепер оце маємо вас, і ви ув’язнюєте невинних людей і хочете створити враження, ніби залучили до співпраці “Обранця”!
— То ти не “Обранець”? — запитав Скрімджер.
— Ви ж начебто казали, що це не має ніякого значення? — гірко всміхнувся Гаррі. — Принаймні для вас не має.
— Не треба було мені такого казати, — почав виправдовуватися Скрімджер. — Це було нетактовно…
— Ні, це було чесно, — заперечив Гаррі. — Єдині чесні слова з усього, що ви сказали. Вам усе одно, житиму я чи вмру, головне — аби я вам допоміг переконати громаду, що ви перемагаєте у війні з Волдемортом. Я не забув, пане міністре…
Він підняв праву руку. З тильного боку долоні відсвічували білим літери, що їх його примусила вкарбувати у власне тіло Долорес Амбридж: “Я не повинен брехати”.
— Я щось не пригадую, щоб ви примчали мені на поміч, коли я намагався відкрити всім очі на те, що повернувся Волдеморт. Чомусь торік у міністерстві ніхто не прагнув зі мною приятелювати.
Вони стояли мовчки, і ця мовчанка була не менш крижана, ніж ґрунт у них під ногами. Гномик нарешті таки видер черв’яка з землі й тепер радісно його обсмоктував, спершись на нижні гілочки рододендронового куща.
— Що там замислив Дамблдор? — безцеремонно запитав Скрімджер. — Де він буває, коли зникає з Гоґвортсу?
— Поняття не маю, — знизав плечима Гаррі.
— Та ти б і так не сказав, — припустив Скрімджер, — якби щось і знав.
— Не сказав би, — погодився Гаррі.
— Що ж, тоді доведеться вдаватися до інших засобів.
— Спробуйте, — байдуже зронив Гаррі. —Хоч ви, здається, розумніші за Фаджа і мали б учитися на його помилках. Він уже намагався втручатися у справи Гоґвортсу. Ви, мабуть, звернули увагу, що він уже не працює міністром, а Дамблдор і досі директор. Я б на вашому місці Дамблдора не зачіпав.
Запала довга тиша.
— Ну, принаймні мені ясно одне — він добряче з тобою попрацював, — зиркнув Скрімджер холодними й жорсткими очима з-над окулярів у тонкій оправі. — Що, Поттере, відданий Дамблдорові душею й тілом?
— Саме так, — підтвердив Гаррі. — Я радий, що ми це з’ясували.
І відвернувшись від міністра магії, пішов до будинку.

— РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ —
Слизоспогади

Через кілька днів після Нового року Гаррі, Рон і Джіні зібралися пізно по обіді в кухні біля каміна, щоб повертатися в Гоґвортс. Міністерство організувало одноразове під’єднання до мережі порошку флу, щоб швидко й безпечно повернути учнів до школи. Попрощатися з ними прийшла лише місіс Візлі, бо всі інші — містер Візлі, Фред, Джордж, Білл і Флер — були на роботі. Коли настала мить розлуки, місіс Візлі розридалася. Треба сказати, що останнім часом очі в неї були на мокрому місці; вона часто плакала після того, як Персі на Різдво стрімголов вискочив з хати в заліплених товченим пастернаком окулярах (відповідальність за це гордо брали на себе одночасно Фред, Джордж і Джіні).
— Не плачте, мамо, — поплескувала Джіні по спині місіс Візлі, що ридала в неї на плечі, — усе ж добре…
— Не треба за нас журитися, — додав Рон, дозволяючи матері міцно цмокнути його в щоку вологими вустами, — тим паче за Персі. Він така паскуда, нема чого його жаліти.
Місіс Візлі ще дужче розридалася, пригортаючи до себе Гаррі.
— Обіцяй, що будеш обережний… уникай неприємностей…
— Я завжди уникаю, місіс Візлі, — заспокоював її Гаррі. — Ви ж знаєте, що я люблю спокійне життя.
Вона всміхнулася крізь сльози й відійшла на крок.
— То будьте чемні всі…
Гаррі ступив у смарагдове полум’я і крикнув:
— Гоґвортс! — Останній погляд на візлівську кухню й на заплакане лице місіс Візлі — і його огорнуло полум’я;швидко обертаючись, він бачив уривками розмиті обриси кімнат інших чаклунів; вони зникали перш, ніж він устигав їх роздивитися; потім обертання почало сповільнюватися, і врешті-решт він зупинився прямісінько в каміни кабінету професорки Макґонеґел. Вона лише на мить відірвалася від роботи, поки він переступав через решітку.
— Добрий вечір, Поттере. Не нанеси на килим сажі.
— Добре, пані професорко.
Поки Гаррі поправляв окуляри й пригладжував волосся, прибув Рон. Потім — Джіні, й вони утрьох вийшли з кабінету Макґонеґел і подалися до ґрифіндорської вежі. Гаррі зазирав у вікна в коридорі, повз які проходив; сонце вже сідало за обрій, а вся земля довкола була вкрита ще товщим килимом снігу, ніж у “Барлозі”. Вдалині він побачив Геґріда, що перед своєю хатиною годував Бакбика.
— Ялинкові прикраси, — впевнено сказав Рон, коли друзі підійшли до Гладкої Пані. Вона була значно блідіша, ніж завжди, і здригнулася, почувши Ронів голос.
— Ні, — заперечила вона.
— Як це “ні”?
— А так, бо вже новий пароль, — пояснила Гладка Пані. — І прошу тут не кричати.
— Нас тут не було, звідки нам?..
— Гаррі! Джіні!
До них бігла розрум’янена Герміона в плащі, шапці й рукавичках.
— Я повернулася години дві тому, оце відвідала Геґріда й Бак… тобто Чахокрила, — захекано повідомила вона. — Гарно відсвяткували Різдво?
— Так, — одразу відповів Рон, — чимало подій, Руфус Скрім…
— Гаррі, я щось для тебе маю, — Герміона навіть не глянула на Рона, й бровою не повела, ніби його й не чула. — Ой, стривайте… пароль. Поміркованість.
— Отож, — кволо зітхнула Гладка Пані і відхилилася, відкриваючи отвір за портретом.
— Що з нею? — здивувався Гаррі.
— Очевидно, перепила під час Різдва, — закотила очі Герміона й перша увійшла до переповненої вітальні. — Гладка Пані зі своєю подругою Віолеттою видудлила всі запаси вина на картині з п’яними ченцями — тій, що біля класу заклинань. Але то таке…
Вона понишпорила в кишені й вийняла сувій пергаменту, списаний Дамблдоровим почерком.
— Чудово, — зрадів Гаррі, відразу розгорнув пергамент і довідався, що черговий урок з Дамблдором заплановано вже на завтрашній вечір. — Я йому повинен стільки всього розповісти… і вам теж. Ходімо десь сядемо…
Але тієї миті почувся голосний писк: “Рончик-Бончик!”, — хтозна-звідки вилетіла Лаванда Браун і кинулася Ронові в обійми. Дехто з присутніх захихотів; Герміона дзвінко розсміялася й звернулася до Джіні:
— Там є столик… підемо?
— Ні, дякую, я обіцяла зустрітися з Діном, — відмовилася Джіні, хоч Гаррі й помітив, що сказала вона це без особливого завзяття. Покинувши Рона з Лавандою, які, здавалося, демонструють боротьбу у вертикальному положенні, Гаррі повів Герміону до вільного столика.
— То як відсвяткувала Різдво?
— Та нормально, — стенула вона плечима. — Нічого особливого. А як було у “Рончика-Бончика”?
— Зараз розкажу, — відповів Гаррі. — Але чуєш, Герміоно, чи не можеш ти…
— Ні, не можу, — рішуче урвала вона його. — Навіть не проси.
— Я думав, що минуть різдвяні…
— Гаррі, це Гладка Пані видудлила бочку п’ятсотлітнього вина, а не я. То про які важливі новини ти хотів мені розповісти?
Вона була надто сердита, щоб з нею сперечатися, тож Гаррі на деякий час забув про Рона й переповів їй підслухану розмову Мелфоя зі Снейпом.
Коли він закінчив, Герміона якийсь час замислено сиділа, а тоді запитала:
— А ти не думаєш…
—…що він прикинувся, ніби пропонує допомогу, щоб хитрощами змусити Мелфоя розповісти, що той задумав?
— Так, — погодилася Герміона.
— Ронів тато й Люпин теж так думають, — неохоче визнав Гаррі. — Але це доводить, що Мелфой таки щось замислив. Згодна?
— Згодна, — поволі відповіла вона.
— І він виконує накази Волдеморта, як я й казав!
— Гм… а чи хтось із них згадував Волдеморта?
Гаррі насупився, намагаючись пригадати.
— Не пам’ятаю… Снейп точно казав “твій хазяїн”, а хто ж іще то міг бути?
— Не знаю, — закусила губу Герміона. — Може, його батько?
Вона, заглиблена у свої думки, дивилася в другий бік кімнати, не помічаючи навіть, як Лаванда лоскоче Рона.
— А як там Люпин?
— Не дуже, — відповів Гаррі й розповів їй про Люпинове перебування серед вовкулак і про труднощі, які в того виникли під час виконання завдання. — Ти коли-небудь чула про Фенріра Ґрейбека?
— Чула! — стривожено підтвердила Герміона. — І ти, Гаррі, теж чув!
— Коли, на історії магії? Ти ж добре знаєш, що я ніколи не слухаю…
— Ні-ні, не на історії магії… Мелфой залякував ним Борджина! — нагадала Герміона. — На алеї Ноктерн, невже не пам’ятаєш? Він сказав, що Ґрейбек — давній друг родини, який перевірятиме, що поробляє Борджин!
Гаррі витріщився на неї з роззявленим ротом.
— Я й забув! Але ж це доводить, що Мелфой — смертежер, бо інакше як він міг підтримувати зв’язок з Ґрейбеком, ще й наказувати тому, що робити?
— Підозріло, — ледь чутно погодилась Герміона. — Хіба що…
— Ой, та перестань, — роздратувався Гаррі, — тут уже нічого не вигадаєш!
— Можливо, то було порожнє, нічим не підкріплене залякування.
— Я з тебе просто дивуюся, — похитав головою Гаррі. — Побачимо, хто з нас має рацію… Герміоно, ти ще захочеш узяти свої слова назад — так, як зараз воліли б це зробити в міністерстві. До речі, я ще ж посварився з Руфусом Скрімджером…
І далі цілий вечір вони дружно лаяли Міністерство магії, бо Герміона, як і Рон, вважала, що після всього, що міністерство влаштувало Гаррі торік, звертатися до нього по допомогу — величезне нахабство.
Новий семестр почався на другий день з приємної несподіванки для шестикласників: на дошці оголошень хтось уночі пришпилив велике повідомлення.

УРОКИ ЯВЛЕННЯ
Якщо вам виповнилося або виповниться до 31-го серпня
сімнадцять років, то ви має право записатися на тримісячний
курс уроків явлення під керівництвом інструктора
з Міністерства магії.
Охочих відвідувати цей курс просимо залишити внизу свої підписи.
Ціна: 12 ґалеонів.

Гаррі й Рон приєдналися до юрби учнів, які штовхалися біля повідомлення й по черзі записувалися знизу. Рон уже витяг було перо, щоб підписатися відразу після Герміони, як до нього ззаду підкралася Лаванда, затулила йому очі долонями й защебетала:
— Угадай, хто це, Рончинку-Бончику?
Гаррі розвернувся й побачив, що Герміона йде від них; він її догнав, аби не лишатися з Роном і Лавандою, але, на його подив, розпашілий і злий Рон теж наздогнав їх біля отвору за портретом. Не кажучи ні слова, Герміона прискорила крок, щоб порівнятися з Невілом.
— Отже… уроки явлення, — з тону, яким це сказав Рон, ставало зрозуміло, що сцену коло дошки оголошень краще не згадувати. — Весело буде, га?
— Не знаю, — засумнівався Гаррі. — Можливо, воно краще виходить, коли виконуєш сам. Мені не дуже сподобалося, коли Дамблдор брав мене з собою.
— Я й забув, що ти вже являвся… а мені краще б спочатку скласти іспит, — стурбовано сказав Рон. — Як Фред і Джордж.
— Але ж Чарлі іспит завалив.
— Завалив, але Чарлі більший за мене, — Рон виставив руки, наче горила, — тому Фред і Джордж не дуже з нього й знущалися… принаймні не у вічі…
— А коли можна буде скласти іспит?
— Зразу, як стукне сімнадцять. Для мене це буде аж у березні!
— Але ти не матимеш права являтися тут, у замку…
— Хіба в цьому суть? Головне, щоб усі знали, що я можу являтися, якщо захочу.
Не один Рон був захоплений перспективою вивчати явлення. Цілісінький день тільки й розмов було, що про майбутні уроки; усі надавали величезного значення можливості виникати і зникати, коли захочеш.
— Як це буде круто — просто взяти і… — Шеймус клацнув пальцями, ніби ось-ось мав зникнути. — Мій двоюрідний брат Ферґус так робить, щоб мене подратувати. Нічого, ще трохи — і про спокій він забуде назавжди…
Поринувши в такі чудові мрії, він занадто жваво махнув чарівною паличкою і, замість створити фонтанчик з чистенькою водичкою, як того вимагала тема уроку заклинань, з палички, наче з брандспойта, ударив потужний струмінь, рикошетом одбився від стелі і вмазав професорові Флитвіку просто в лице.
— А Гаррі вже являвся, — сказав Рон збентеженому Шеймусові після того, як професор Флитвік висушився помахом чарівної палички й наказав Шеймусові за кару переписувати речення “Я чарівник, а не бабуїн, що розмахує довбнею”. — Дамб… е-е… хтось брав його з собою. Явлення пліч-о-пліч, знаєш.
— Ого! — прошепотів Шеймус, і вони з Діном і Невілом присунулися ближче, щоб почути, як це воно — являтися. Аж до вечора всі інші шестикласники набридали Гаррі проханнями описати свої відчуття під час явлення. Його запевнення в тому, що цей засіб пересування дуже незручний, їх чомусь не знеохотили, а викликали благоговіння. Він ще відповідав на детальні розпитування, коли побачив, що до восьмої вечора лишається всього десять хвилин. Щоб вчасно піти й не запізнитися на урок з Дамблдором, довелося брехати, що треба повернути в бібліотеку книжку.
Лампи в Дамблдоровім кабінеті світилися, портрети колишніх директорів тихенько похропували в рамах, а сито спогадів уже стояло на письмовому столі. Дамблдорові руки лежали по обидва боки сита; права й досі була почорніла й обгоріла. Чогось вона ніяк не гоїлася і Гаррі вже, мабуть, всоте, подумав, що ж це її так страшно покалічило, але спитати не посмів; Дамблдор казав, що з часом про все розповість, до того ж треба було обговорити ще й іншу тему. Та не встиг Гаррі нічого сказати про Снейпа й Мелфоя, як заговорив сам Дамблдор.
— Я чув, ти на Різдво зустрічався з міністром магії?
— Так, — підтвердив Гаррі. — Він не був мною задоволений.
— Не був, — зітхнув Дамблдор. — Мною він теж не дуже задоволений. Але спробуємо, Гаррі, не впадати у відчай, а й далі робити своє.
Гаррі засміявся.
— Він хотів, щоб я переконав чаклунську спільноту, що міністерство працює чудово.
Дамблдор усміхнувся.
— Це взагалі-то була ще Фаджева ідея. В останні дні на посаді, відчайдушно чіпляючись за неї руками й ногами, він домагався зустрічі з тобою, в надії, що ти його підтримаєш…
— Після всього, що Фадж зробив торік? — сердито перепитав Гаррі. — Після Амбридж?
— Я казав Корнеліусу, що це безнадійно, але ідея не зникла, коли він пішов. У перші ж години після призначення Скрімджера ми з ним зустрічалися й він вимагав, щоб я влаштував йому зустріч з тобою…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве