Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— То он чого ви сперечалися! — вигукнув Гаррі. — Про це було в “Щоденному віщуні”.
— Буває, що й “Віщун” пише правду, — погодився Дамблдор, — навіть якщо це випадково. Так, саме тому ми й сперечалися. Але, бачу, Руфус таки зумів на тебе вийти.
— Він мене звинуватив, що я “душею й тілом відданий Дамблдору”.
— Як грубо з його боку.
— Я сказав, що він має рацію.
Дамблдор відкрив було рота, проте нічого так і не сказав. Фенікс Фоукс у Гаррі за спиною тихенько, м’яко й мелодійно скрикнув. Гаррі страшенно зніяковів, бо помітив, що яскраво-сині Дамблдорові очі зволожились, і Гаррі поспіхом почав розглядати свої коліна.
Та коли Дамблдор заговорив, голос у нього був доволі рівний.
— Гаррі, я дуже зворушений.
— Скрімджер хотів довідатися, де ви буваєте, коли покидаєте Гоґвортс, — сказав Гаррі, не відводячи очей з колін.
— Він постійно намагається це рознюхати, — Дамблдорів голос звучав цілком бадьоро і Гаррі вирішив, що вже можна безпечно піднімати голову. — Він навіть спробував за мною шпигувати. Дуже кумедно. Призначав для стеження Доліша. Негарно з його боку. Мені навіть один раз довелося Доліша зачаклувати; зробив я це з превеликим жалем.
— То вони все ще не знають, де ви буваєте? — Гаррі сподівався довідатись більше про цю інтригуючу таємницю, але Дамблдор лише всміхнувся, дивлячись на нього поверх схожих на два півмісяці окулярів.
— Не знають, і тобі теж не пора ще знати. А зараз, якщо в тебе більше немає запитань, пропоную рухатися далі.
— Є запитання, пане директоре, — сказав Гаррі. — Про Мелфоя і Снейпа.
— Про професора Снейпа, Гаррі.
— Так, пане директоре. Я їх підслухав під час вечірки в професора Слизорога… чесно кажучи, я просто за ними пішов…
Дамблдор вислухав розповідь Гаррі з незворушним обличчям. Коли Гаррі закінчив, директор помовчав, а тоді сказав:
— Дякую, Гаррі, що ти все мені розповів, але раджу тобі викинути це з голови. Не думаю, що це щось важливе.
— Не важливе? — не повірив своїм вухам Гаррі. — Пане професоре, чи ви зрозуміли?..
— Так, Гаррі, слава Богу, я наділений надзвичайними розумовими здібностями, тому второпав усе, що ти мені сказав, — трохи різкувато відповів Дамблдор. — На твоєму місці я припустив би навіть таку можливість, що я зрозумів більше за тебе. Я радий, що ти ділишся зі мною своїми сумнівами, але мушу тебе запевнити: ти не повідомив нічого такого, що викликало б моє занепокоєння.
Гаррі сердито мовчав і лише зиркав на Дамблдора. Що це означає? Невже Дамблдор і справді наказав Снейпові вивідати, що робить Мелфой, і тоді все, що йому розповів Гаррі, він уже чув від самого Снейпа? А може, насправді його ця новина стривожила, просто він не подавав знаку?
— То ви, пане директоре, — запитав Гаррі, як він сподівався, ввічливо і спокійно, — і далі йому довіряєте?..
— Я вже відповів тобі, і досить терпляче, на це запитання, — урвав Дамблдор; судячи з голосу, цього разу він терплячий не був. — Моя відповідь незмінна.
— А як же інакше, — пролунав в’їдливий голос — Фінеас Ніґелус, очевидно, лише вдавав, що спить. Дамблдор не звернув на нього уваги.
— А зараз, Гаррі, я вже наполягаю, щоб ми почали урок. Сьогодні нам треба обговорити значно важливіші речі.
Гаррі відчував, як його охоплює бунтівний настрій. А що було б, якби він відмовився змінити тему розмови, якби вимагав поговорити про Мелфоя? Ніби прочитавши думки Гаррі, Дамблдор похитав головою.
— Ой, Гаррі, як часто таке трапляється, навіть між найкращими друзями! Кожен з нас вважає, що його судження набагато важливіші за те, чим хоче поділитися інший!
— Я не вважаю, що ви хочете розказати щось неважливе, — холодно відказав Гаррі.
— Цілком слушно, — повеселішав Дамблдор. — Сьогодні я хочу тобі показати два спогади, обидва здобуті з величезними труднощами, причому другий, мабуть, найважливіший з усієї моєї колекції.
Гаррі вперто мовчав; він і далі сердився, що його розповідь була сприйнята саме так, проте бачив, що подальші суперечки не мають сенсу.
— Отже, —Дамблдорів голос дзвенів, — ми сьогодні зустрілися, щоб продовжити знайомство з життєвим шляхом Тома Редла, котрого на тому уроці ми покинули на порозі Гоґвортсу. Ти пам’ятаєш, як його захопила звістка, що він чарівник, як він відмовився від мого супроводу підчас відвідин алеї Діаґон, і як я, у свою чергу, попередив його, що крадіжки в школі неприпустимі.
Отож настав початок нового шкільного року, і Том Редл, тихенький хлопчина в мантії з комісійної крамниці, став у чергу з іншими першокласниками для церемонії Сортування. Він був розподілений у слизеринський гуртожиток буквально тієї миті, як його голови торкнувся Сортувальний Капелюх, — Дамблдор показав почорнілою рукою на полицю в себе над головою, де непорушно лежав стародавній Сортувальний Капелюх. — Як зашвидко Редл довідався, що уславлений засновник його гуртожитку міг розмовляти зі зміями, мені невідомо… можливо, того ж таки вечора. Ця новина ще дужче його захопила й посилила відчуття власної значущості.
Та навіть якщо він у вітальні й лякав чи дивував товаришів-слизеринців своїм знанням парселмови, то вчителі про це нічогісінько не знали. Хлопець не виявляв ані зарозумілості, ні агресивності. Як надзвичайно обдарований і гарний з себе сирота, він практично з першого дня свого прибуття привертав підвищену увагу й симпатію вчителів. Він був чемний, урівноважений і спраглий знань. Майже на всіх справляв добре враження.
— Пане директоре, а ви їм не казали, який він був, коли ви зустріли його в сиротинці? — поцікавився Гаррі.
— Не казав. Хоч він ніяк не виявляв свого каяття, та, можливо, йому таки було прикро за свою попередню поведінку і він мав намір почати нове життя. Я вирішив дати йому таку змогу.
Дамблдор зупинився й допитливо глянув на Гаррі, що вже роззявив було рота для запитання. Он вона, Дамблдорова схильність довіряти людям попри переконливі свідчення, що вони на це не заслуговують! Але тут Гаррі щось пригадав…
— Пане директоре, ви ж йому насправді, мабуть, не довіряли? Він мені казав… той Редл, що виник зі щоденника, сказав: “Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів”.
— Скажімо так: я ніколи не вважав само собою зрозумілим, що він заслуговує довіри, — пояснив Дамблдор. — Як я вже зазначав, я вирішив за ним пильнувати — і так і робив. Не скажу, що мої спостереження одразу дали якісь вагомі результати. Зі мною він завжди був насторожі; думаю, відчував, що занадто розкрив мені карти, коли з радістю довідався про свою істинну натуру. Він намагався не говорити більше нічого зайвого, але не міг уже повернути назад те, що тоді мимохіть з нього вирвалося; не міг і стерти з моєї пам’яті інформацію, якою поділилася зі мною пані Коул. Проте йому вистачало глузду не намагатися мене зачаклувати, як він це робив з багатьма вчителями.
Минали роки, і він згуртував довкола себе групу відданих друзів; я називаю їх так за браком кращого терміна, хоч, як я вже казав, Редл, поза сумнівом, не відчував до них ані найменшої симпатії. Цю групу оточував у замку певний ореол темної романтики. Це була строката компанія; мішанина слабаків, що потребували захисту, честолюбців, охочих погрітися в променях чужої слави, та розбишак, які тягайся до ватажка, що міг продемонструвати їм найвитонченішу жорстокість. Інакше кажучи, це були предтечі смертежерів, а деякі з них, закінчивши Гоґвортс, і справді стали першими смертежерами.
Редл тримав їх залізною рукою, тому вони ніколи не попадалися на відвертих правопорушеннях, хоча сім років перебування в Гоґвортсі відзначилися низкою диких випадків, з якими їх, одначе, так ніхто й не зумів пов’язати. Найгірший з них, безперечно, той, коли було відчинено Таємну кімнату, внаслідок чого загинула дівчина. Ти вже знаєш, що тоді помилково звинуватили в цьому злочині Геґріда.
Я небагато знайшов спогадів про перебування Редла в Гоґвортсі, — сказав Дамблдор, кладучи на сито спогадів свою почорнілу руку. — Мало хто з тих, що знали його тоді, готові про нього говорити; вони залякані. Все, що мені відомо, стосується періоду, коли він уже покинув Гоґвортс. Спогади ці коштували мені неймовірних зусиль, коли доводилося вистежувати тих небагатьох, з кого можна було витягти бодай якісь свідчення, перетрушувати старі архівні документи й розпитувати свідків — і маґлів, і чарівників.
Ті, кого я все ж переконав говорити, розповідали, що Редл був одержимий пошуками свого родоводу. Це й зрозуміло: він виріс у сиротинці й бажав довідатися, як він там опинився. Він марно шукав хоч якихось згадок про Тома Редла-старшого на щитах у кімнаті трофеїв, у списках старост, які збереглися в шкільних архівах, навіть у книжках з історії чаклунства. Зрештою, він змушений був визнати, що в Гоґвортсі ніколи не ступала нога його батька. Я гадаю, що саме тоді він навіки зрікся свого імені, перевтілившись у Лорда Волдеморта, й почав досліджувати родовід матері, яку він досі зневажав — на його думку, вона не могла бути відьмою, бо не встояла перед такою ганебною людською вадою, як смерть.
Єдиною ниточкою, за яку він міг зачепитися, було ім’я Ярволод, що належало, як він знав від обслуги сиротинця, батькові його матері. Врешті-решт, після копіткого дослідження старих книжок з чаклунської генеалогії він виявив існування вцілілої лінії нащадків Слизерина. Того літа, коли йому виповнилося шістнадцять років, він покинув сиротинець, у який повертався щороку, й вирушив на пошуки своїх родичів Ґонтів. А зараз, Гаррі, встань…
Дамблдор підвівся, і Гаррі побачив, що він знову тримає маленьку кришталеву пляшечку з вируючими в ній перламутровими спогадами.
— Мені дуже пощастило, що я їх знайшов, — зізнався Дамблдор, виливаючи в сито спогадів мерехтливу речовину. — Ти й сам це зрозумієш, коли в них зануришся. Почнемо?
Гаррі підступив до кам’яної чаші й слухняно нахилився над нею, аж доки його обличчя занурилося під поверхню спогадів; він відчув знайомий стан падіння в порожнечу, а тоді приземлився на брудній кам’яній підлозі в майже суцільній темряві.
Минуло кілька секунд, поки він упізнав, де він, а за цей час поруч уже виник і Дамблдор. Гаррі ніколи в житті не бачив такого бруду, як зараз у хаті Ґонтів. Стеля була рясно вкрита павутинням, а підлога пилюкою; зацвілі напівзогнилі рештки їжі лежали на столі серед укритих кіркою бруду горщиків. Єдиним джерелом світла була обплила воском свічка в ногах такого зарослого бородою й волоссям чоловіка, що Гаррі не бачив ні його очей, ні рота. Той напівлежав у кріслі біля каміна, й Гаррі на якусь мить навіть засумнівався, чи він узагалі живий. Але раптом хтось голосно загрюкав у двері, й чоловік, сіпнувшись, прокинувся й виставив перед собою руки; у правій була чарівна паличка, а в лівій — короткий ніж.
Двері зі скрипом відчинилися. На порозі, тримаючи в руках старомодного ліхтаря, з’явився хлопець, якого Гаррі відразу впізнав: високий, блідий, чорнявий і вродливий… Волдеморт-підліток.
Волдеморт поволі оглянув халупу, а тоді наштовхнувся поглядом на чоловіка в кріслі. Кілька секунд вони дивились один на одного, а тоді той чоловік, похитуючись, підвівся; пляшки, що валялися біля його ніг, дзенькаючи розлетілися по підлозі.
— ТИ! — заревів він. — ТИ!
І, п’яний, кинувся на Редла з чарівною паличкою й ножем.
— Стій.
Редл заговорив парселмовою. Той чоловік перечепився і впав на стіл. З гуркотом попадали на підлогу вкриті цвіллю горщики. Чоловік вирячився на Редла. Доволі довго вони мовчки розглядали один одного. Першим заговорив хазяїн халупи.
— Ти вмієш отак розмовляти?
— Умію, — підтвердив Редл. Він пішов у глибину кімнати, і за його спиною зачинилися двері. Гаррі мимоволі відчув захоплення цілковитою відсутністю у Волдеморта страху. На обличчі в того не було нічого, крім зневаги і, можливо, розчарування.
— Де Ярволод? — запитав він.
— Помер, — відказав той. — Давно вже помер, а що?
Редл спохмурнів.
— А ти хто такий?
— Морфін, а хто ж іще?
— Ярволодів син?
— Та вже ж…
Морфін відкинув волосся з брудного обличчя, щоб краще бачити Редла, і Гаррі помітив у нього на правій руці Ярволодів перстень з чорним каменем.
— Я вже було подумав, що ти той маґл, — просичав Морфін. — Ти дуже схожий на того маґла.
— На якого маґла? — різко запитав Редл.
— А на того маґла, в якого втріскалася моя сестра, на того маґла, що живе отам у великому будинку, — пояснив Морфін і раптом плюнув на підлогу між ними. — Ти дуже на нього схожий. На Редла. Хоч він тепер, мабуть, старший. Він старший за тебе, я так собі думаю…
Морфін був такий п’янючий, що аж хитався, тримаючись для рівноваги за край стола.
— Ти ба, він знову тут, бач, — дурнувато додав він. Волдеморт дивився на Морфіна, ніби зважував його можливості. Тоді підступив трохи ближче й спитав:
— Редл повернувся?
— Він її покинув, так їй і треба, паскуді, знайшла за кого заміж виходити! — знову плюнув на підлогу Морфін. — А ще й пограбувала нас перед тим, як утекла! Де медальйон, га, де Слизеринів медальйон?
Волдеморт не відповідав, а Морфін знову завівся; він розмахував ножем і горлав:
— Зганьбила нас, мала зараза! А ти хто такий? Приходиш тут і все розпитуєш? Усе минуло… все…
Він, похитуючись, глянув кудись убік, а Волдеморт рушив до нього. Тієї ж миті все накрила якась неприродна темрява, загасивши Волдемортового ліхтаря й Морфі-нову свічку, загасивши все…
Дамблдорові пальці міцно стисли руку Гаррі, й вони повернулися назад у теперішнє. М’яке золотаве світло в Дамблдоровім кабінеті аж засліпило Гаррі після тієї непроглядної темряви.
— Це все? — відразу запитав Гаррі. — Чому так потемніло, що сталося?
— Просто Морфін з тієї миті вже нічого не пам’ятав, — пояснив Дамблдор, жестом запрошуючи Гаррі сісти. — Прокинувшись уранці, він виявив, що лежить на підлозі сам-один. Ярволодів перстень зник.
Тим часом по головній вуличці села Малий Генґелтон бігла покоївка, лементуючи, що у вітальні великого будинку лежать три трупи: Тома Редла-старшого та його батьків.
Місцева маґлівська влада зайшла в глухий кут. Наскільки мені відомо, ніхто й досі не довідався, чому померли Редли, бо закляття “Авада Кедавра” не залишає жодних слідів… ні на кому, крім особи, що оце сидить переді мною, — додав Дамблдор, показавши на шрам Гаррі. — Зате в міністерстві одразу збагнули, що це відьомське вбивство. Там також знали, що через долину від Редлівського будинку живе маґлоненависник, який уже був колись засуджений за напад на одну із жертв нинішнього вбивства.
Отож представники міністерства нагрянули до Морфіна. їм не довелося його допитувати, вдаючись до сироватки правди чи виманології. Він одразу зізнався, що скоїв убивство, наводячи деталі, яких не міг знати ніхто, крім убивці. Морфін пишався, за його словами, вбивством тих маґлів, казав, що всі ці роки чекав такої нагоди. Він віддав свою чарівну паличку, яку відразу визнали знаряддям убивства Редлів. І ще він без жодного спротиву дозволив відпровадити себе в Азкабан. Його непокоїло тільки те, що зник батьків перстень. “Він мене вб’є за те, що я його загубив, — постійно повторював він тим, що його затримали. — Він мене вб’є, бо я загубив його персня”. Окрім того він, здається, нічого більше не казав. Морфін доживав віку в Азкабані, оплакуючи втрату останньої Ярволодової реліквії, й був похований поблизу в’язниці поруч з іншими бідолахами, що згасли в тих стінах.
— Отже, Волдеморт поцупив Морфінову чарівну паличку й скористався нею? — виструнчився на стільці Гаррі.
— Саме так, — сказав Дамблдор. — У нас немає спогадів, які б це підтвердили, але, думаю, можна не сумніватися, що так воно й було. Волдеморт приголомшив свого дядька, забрав його чарівну паличку, а тоді подався на другий бік долини до “великого будинку отам”. Убив того маґла, що колись покинув його матір-відьму, а на додачу ще й своїх маґлівських діда й бабу, таким чином назавжди знищуючи останні сліди недостойного Редлівського роду й помстившись батькові, який не хотів його знати.
Після того повернувся до Ґонтової халупи, виконав складну магічну процедуру вживляння у дядькову свідомість фальшивих спогадів, поклав Морфінову чарівну паличку коло її непритомного власника, забрав собі старовинний перстень і зник.
— А Морфін так і не збагнув, що він нічого такого не робив?
— Не збагнув, — підтвердив Дамблдор. — Як я вже казав, він цілком визнав свою вину, та ще й вихвалявся скоєним.
— Але ж у ньому постійно сиділи й ці, справжні спогади!
— Так, але щоб їх з нього видобути, необхідно було вдатися до потужної й кваліфікованої виманології, — пояснив Дамблдор, — а кому було потрібно занурюватися в Морфінову свідомість, якщо він і так зізнався в скоєнні злочину? Однак мені вдалося відвідати Морфіна в останні тижні його життя. Я тоді прагнув знайти якомога більше інформації про Волдемортове минуле. З великими труднощами добув я з нього ці спогади. Коли я побачив, що вони містять, то домагався звільнення Морфіна з Азкабану. Та поки в міністерстві вирішували. Морфін уже помер.
— Але ж чому в міністерстві не виявили, що то саме Волдеморт заподіяв таке Морфінові? — сердито запитав Гаррі. — Він же був тоді ще неповнолітній, правда? Мені здавалося, що чари, виконані неповнолітніми, легко виявити!
— Цілком слушно… легко виявити чари, але не їх виконавців: ти ж пам’ятаєш, як міністерство звинуватило тебе в застосуванні закляття “Політ”, що його насправді виконав…
— Добі, — прохрипів Гаррі; ця несправедливість ще й досі його гризла. — Отож, якщо ти неповнолітній і вдаєшся до магії в домі дорослого чаклуна або відьми, то міністерство нічого не знатиме?
— Там нізащо не визначать, хто саме вдавався до магії, — підтвердив Дамблдор, з ледь помітною усмішкою спостерігаючи за обуреним Гаррі. — Вони вважають, що батьки-чаклуни самі повинні стежити за поведінкою дітей у власному домі.
— Та це ж безглуздя, — сердився Гаррі. — Дивіться, що сталося з Морфіном!
— Згоден, — сказав Дамблдор. — Який би він не був, той Морфін, та він не заслуговував на таку смерть і на звинувачення у вбивствах, яких він не скоював. Але вже пізня година, а я хочу на прощання показати тобі ще один спогад…
Дамблдор вийняв з внутрішньої кишені ще один кришталевий флакончик, і Гаррі відразу принишк, пригадавши, як Дамблдор казав, що це має бути найважливіший спогад з його колекції. Гаррі помітив, що вміст флакончика виливався в сито спогадів нелегко, наче він загус; невже спогади можуть псуватися?
— На це багато часу не піде, — сказав Дамблдор, коли нарешті спорожнив флакончик. — Ми швиденько повернемось. Ну, ще раз у сито спогадів…
І Гаррі знову пірнув у сріблясту речовину, приземлившись цього разу просто перед чоловіком, якого відразу впізнав.
Це був значно молодший Горацій Слизоріг. Гаррі вже так звик до його лисини, що аж розгубився, побачивши Слизорога з пишною чуприною солом’яного кольору; здавалося, на голову йому поклали невеличку скирту, хоч на тім’ї вже позначилася блискуча латка залисини з ґалеон завбільшки. Рудувато-біляві вуса були ще не такі пишні, як зараз. І сам він ще не був такий огрядний, як той Слизоріг, що його знав Гаррі, хоч золоті ґудзики рясно розшитої камізельки вже ледве стримували потужний натиск черева. Поклавши куці ноги на оксамитовий пуфик, він розвалився в зручному кріслі, в одній руці тримаючи келишок з вином, а другою нишпорячи в коробці з зацукрованими ананасами.
Коли Дамблдор з’явився поруч, Гаррі вже роззирнувся навколо й побачив, що вони опинилися в Слизороговім кабінеті. Перед Слизорогом на значно твердіших і менших кріслах сиділо з півдесятка хлопців, усі підлітки. Гаррі відразу впізнав серед них Редла. Той був найгарніший на вроду і здавався найспокійнішим з усіх. Його права рука недбало спочивала на підлокітнику крісла; Гаррі аж здригнувся, коли побачив на ній Ярволодового золотого з чорним персня; отже, він уже вбив свого батька.
— Пане професоре, чи правда, що професорка Веселодум іде у відставку? — запитав Редл.
— Томе, Томе, якби я й знав, то не сказав би, — відповів Слизоріг, докірливо насваривши Редла своїм зацукрованим пальчиком, хоч суворість цього жесту була поставлена під сумнів одночасним підморгуванням. — Хотів би я знати, хлопче, де ти набираєшся такої інформації; знаєш, мабуть, більше, ніж половина вчителів.
Редл усміхнувся; решта хлопців зареготали, захоплено на нього поглядаючи.
— Завдяки цій твоїй дивовижній здатності знати те, чого не слід, і твоїм вишуканим лестощам стосовно потрібних людей… до речі, дякую тобі за ананаси, ти не помилився, я їх дуже люблю…
Дехто захихотів, і тут сталося щось дуже дивне. Кабінет зненацька заповнився такою густою білою мрякою, що Гаррі нічого не бачив, крім обличчя Дамблдора, котрий стояв поруч. Тоді в цьому тумані продзвенів неприродно гучний голос Слизорога: — …це твоя помилка, хлопче, згадаєш мої слова.
Мряка розсіялася не менш раптово, ніж з’явилася, але ніхто не звернув на це уваги, і взагалі всі поводилися так, ніби не сталося нічого незвичного. Гаррі спантеличено роззирнувся довкола, і тієї миті золотий годинничок на письмовому столі у Слизорога пробив одинадцяту годину.
— Ой, людоньки, невже так пізно? — забідкався Слизоріг. — Розходьтеся, хлопці, а то вскочимо з вами в халепу. Лестранж, реферат має бути готовий до завтра, бо інакше — покарання. І тебе це стосується, Ейвері.
Слизоріг важко підвівся з крісла й поніс до письмового стола свій порожній келих, а хлопці тим часом виходили. Редл, одначе, не поспішав. Гаррі бачив, що він зумисне затягує час, щоб залишитися в кабінеті наодинці зі Слизорогом.
— Поспіши, Томе, — сказав Слизоріг, коли озирнувся й побачив, що хлопець і досі тут. — Бо ще хтось побачить, що ти не спиш о такій пізній годині, а ти ж староста…
— Пане професоре, я хотів вас щось запитати. — То питай, хлопче, скоріше…
— Пане професоре, мені цікаво, що ви знаєте про… про горокракси?
І знову сталося те саме: кімнату заповнив такий густий туман, що Гаррі зовсім не бачив ні Слизорога, ні Редла; бачив лише Дамблдора, що незворушно всміхався поруч із ним. А тоді знову, як і перед тим, загримів голос Слизорога.
— Я нічого не знаю про горокракси і не сказав би тобі, якби й знав! А тепер негайно йди звідси і в моїй присутності про них більше навіть не згадуй!
— От і все, — спокійно мовив Дамблдор. — Час повертатися.
І ноги Гаррі відірвалися від підлоги, щоб за кілька секунд знову торкнутися килима перед Дамблдоровим письмовим столом.
— І це все? — розчаровано запитав Гаррі.
Дамблдор казав, що це мав бути найважливіший спогад, але він там не побачив нічого аж такого незвичайного. Певна річ, ота мряка й те, що її ніхто не помічав, — це було доволі дивно, а, окрім того, більше нічого особливого не було. Хіба що Редл щось запитав і не отримав відповіді.
— Ти, мабуть, помітив, —Дамблдор уже сидів за своїм столом, — що в ці спогади втручалися.
— Втручалися? — перепитав Гаррі, теж сідаючи.
— Саме так, — підтвердив Дамблдор, — професор Слизоріг намагався змінити власну пам’ять.
— А навіщо це йому?
— Бо він, гадаю, соромився своїх спогадів, — припустив Дамблдор. — Він спробував переробити власну пам’ять, щоб показати себе в кращому світлі, і стер ті частини, які не повинні були потрапити мені на очі. Як ти помітив, він це зробив доволі незграбно, і це лише на краще, бо демонструє той факт, що справжня пам’ять і далі існує попри всі ці поверхові видозміни.
І ось, Гаррі, я вперше даю тобі домашнє завдання. Треба буде переконати професора Слизорога поділитися справжніми спогадами, бо ця інформація, безсумнівно, матиме для нас визначальне значення.
Гаррі не зводив з директора погляду.
— Але ж, пане директоре, — якомога шанобливіше сказав він, — навіщо вам я… ви можете скористатися виманологією… чи сироваткою правди…
— Професор Слизоріг — надзвичайно талановитий чаклун, він буде до всього готовий, — пояснив Дамблдор. — Він володіє блокологією незрівнянно краще за бідолашного Морфіна Ґонта, і після того, як я його примусив поділитися зі мною цією пародією на спогади, він, скоріше за все, постійно носить з собою протидію до сироватки правди.
Думаю, силою витискати правду з професора Слизорога безглуздо — я не хотів би, щоб він покинув Гоґвортс. Проте в нього теж є слабкі місця, як і в кожного з нас, і я переконаний, що саме ти зумієш зламати його опір. Гаррі, нам потрібно здобути справжній спогад… наскільки це важливо, ми збагнемо аж тоді, як побачимо, що було насправді. На все добре тобі… і на добраніч.
Спантеличений таким швидким прощанням, Гаррі зірвався на ноги.
— На добраніч, пане директоре.
Уже зачиняючи за собою двері кабінету, Гаррі виразно почув слова Фінеаса Ніґелуса:
— Дамблдоре, я не розумію — невже хлопець зробить це краще за тебе?
— Фінеасе, я й не чекав, що ти зрозумієш, — відповів Дамблдор, а Фоукс знову скрикнув неголосно й мелодійно.

— РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ —
Сюрпризи на день народження

Наступного дня Гаррі розповів Ронові й Герміоні про завдання, яке йому дав Дамблдор. Щоправда, розповідав кожному окремо, бо Герміона й далі відмовлялася перебувати поруч з Роном довше, ніж потрібно, щоб зміряти його зневажливим поглядом.
Рон вважав, що Гаррі взагалі не матиме зі Слизорогом жодних проблем.
— Він тебе любить, — пояснив він за сніданком, розмахуючи виделкою з наколотим шматком яєчні, — і ні в чому тобі не відмовить. Хіба можна відмовити принцикові настійок? Затримайся сьогодні після уроку й запитай його.
Проте Герміоні завдання легким не здавалося.
— Він за всяку ціну хоче приховати, що було насправді, якщо навіть Дамблдор не зміг витиснути з нього правди, — стиха припустила Герміона, коли вони на перерві стояли на безлюдному засніженому подвір’ї. — Горокракси… Горокракси… не чула про таке…
— І ти не чула?
Гаррі був розчарований; він сподівався, що Герміона йому пояснить, що таке ті горокракси.
— Це, мабуть, з найвищого рівня темної магії, бо чого ж Волдеморт хотів про них знати? Думаю, Гаррі, що цю інформацію вивідати буде дуже важко; знайди до Слизорога підхід, продумай стратегію…
— Рон вважає, що треба просто затриматися після уроку настійок…
— То так і зроби, якщо це думка самого Рончика-Бончика, — миттю закипіла дівчина. — Хіба ж Рончик-Бончик хоч раз у житті помилився?
— Герміоно, а ти не могла б…
— Ні! — сердито огризнулася Герміона й побігла, покинувши Гаррі самого стояти по кісточки в снігу.
На уроках настійок цими днями було якось незатишно, може, через те, що Гаррі, Рон і Герміона мусили сидіти за одним столом. Сьогодні Герміона пересунула свій казанок ближче до Ерні й не звертала на Гаррі з Роном уваги.
— А що ти такого зробив? — пробурмотів Рон до Гаррі, поглядаючи на зверхній Герміонин профіль.
Та Гаррі не встиг відповісти, бо Слизоріг уже вимагав тиші.
— Вгамувалися, вгамувалися! Тепер швиденько, бо сьогодні повно роботи! Третій закон Ґолпелота… хто скаже?… Ну хто ж, як не панна Ґрейнджер, прошу!
Герміона заторохтіла, мов кулемет:
— Третій-закон-Ґолпелота-стверджує-що-протиотрута-до-змішаної-отрути-дорівнює-більше-ніж-сумі-проти-отрут-до-кожного-окремого-компонента.
— Точнісінько так! — засяяв Слизоріг. — Десять очок Ґрифіндору! Тепер, якщо ми визнаємо правдивість третього закону Ґолпелота…
Гаррі був готовий прийняти на віру Слизорогове твердження про правдивість третього закону Ґолпелота, бо нічого в ньому не второпав.
Наступні Слизорогові слова зрозуміла, здається, тільки Герміона.
— …а це означає — зрозуміло, якщо ми правильно визначили складники настійки за допомогою чаровиявника Скарпіна, — що наша головна мета не обмежується відносно простеньким добором протиотрут до цих складників —потрібно знайти додатковий складник, який майже алхімічним чином перетворює окремі елементи…
Рон сидів біля Гаррі з роззявленим ротом і щось машинально малював на новому підручнику “Прогресивної методики зіллєваріння”. Він постійно забував, що Герміона йому не допоможе вибратися з халепи й не розтлумачить незрозумілих місць.
— …отож, — завершив Слизоріг, — усі підійдіть і візьміть з мого стола по одному флакончику. Вам треба до кінця уроку створити протиотрути для цих отрут. Бажаю удачі, й не забувайте про захисні рукавиці!
Герміона зірвалася з місця й була вже на півдорозі до Слизорогового стола, перш ніж усі інші зрозуміли, що час ворушитися. Коли Гаррі, Рон і Ерні поверталися на місця, вона вже вилила вміст свого флакончика в казанок і розпалювала під ним вогонь.
— На жаль, Гаррі, цього разу Принц тобі не допоможе, — весело сказала вона, випрямляючись. — Треба розуміти принципи, що лежать в основі. Тут уже не нашахруєш і не підеш навпростець!
Гаррі роздратовано відкоркував узяту зі Слизорогового стола сліпучо-рожеву отруту, вилив її в казанок і запалив під ним вогонь. Гадки не мав, що робити далі. Глянув на Рона, який скопіював усе, що робила Герміона, і стояв з дурнуватим виглядом.
— Невже в Принца немає підказки? — пробурмотів Рон до Гаррі.
Гаррі вийняв вірний підручник “Прогресивної методики зіллєваріння” і знайшов там розділ, присвячений протиотрутам. Там був третій закон Ґолпелота, що його визубрила Герміона, але пояснювальних записів не було жодного. Мабуть, як і Герміона, Принц усе розумів і без пояснень.
— Нема нічого, — ще більше спохмурнів Гаррі.
Герміона вже розмахувала над казанком чарівною паличкою. Хлопці, на жаль, не могли копіювати її заклять, бо вона так добре опанувала безмовну техніку, що вголос не промовляла ні слова. А от Ерні Макмілан пробурмотів над своїм казанком:
— Спеціаліс виявляліс! — Це звучало ефектно, тож Гаррі й Рон швиденько повторили його дії.
Не минуло й п’яти хвилин, як Гаррі зрозумів, що його репутація найкращого в класі майстра відварів та настойок розвалюється просто на очах. Слизоріг з надією зазирнув у його казанок під час першого обходу підвалу, приготувавшись, як завжди, захоплено щось вигукнути, але натомість швидко відвернувся й закашлявся, коли йому вдарив у ніс сморід тухлих яєць. Глибшого самовдоволення на лиці Герміони годі було уявити; досі її дратувало й сердило, що на кожному уроці настійок її хтось там перевершував. Вона вже розливала загадковим чином розділені складники своєї отрути по десяти кришталевих пляшечках. Вже й не сподіваючись на підказку, а щоб просто сховатися від цього видовиська, Гаррі нахилився над підручником Напівкровного Принца й сердито перегорнув кілька сторінок.
І там було речення, накарлюкане просто поверх довжелезного переліку протиотрут.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве