Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

—… Роне… — зашепотів Гаррі.
Але Рон, не дослухавши тосту, перехилив келих з медом до дна.
Минула єдина мить, коротша за удар серця, і за цю мить Гаррі відчув, що сталося щось жахливе, а Слизоріг, здається, ні.
—…і нехай збудуться твої…
— Роне!
Рон випустив з рук келиха; підвівся з крісла й повалився на підлогу; руки й ноги почали судомно смикатися. З рота пішла піна, а вирячені очі ледве трималися в очницях.
— Пане професоре! — закричав Гаррі. — Зробіть щось! Та Слизорога паралізував жах. Рон тіпався й задихався; шкіра почала синіти.
— Що… але ж… — белькотів Слизоріг.
Гаррі перестрибнув через низенький столик до відкритого Слизорогового набору для настійок і почав виймати звідти різні баночки й торбинки, а в нього за спиною з Ройового горла виривалося жахливе уривчасте булькання й хрип. І ось він знайшов цей засохлий, схожий на нирку, камінчик, що його Слизоріг забрав у нього на уроці настійок.
Гаррі кинувся до Рона, розціпив йому зуби й укинув у рота безоар. Рона потужно пересмикнуло, він хрипко зітхнув, а його тіло обм’якло й заспокоїлося.

— РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ —
Ельфи сідають на хвіст

— То це був, загалом, не найкращий Ронів день народження? — запитав Фред.
Був вечір, у шкільній лікарні панувала тиша, вікна ще не були завішані шторами, та лампи вже горіли. Зайняте було тільки одне ліжко — на ньому лежав Рон. Гаррі, Герміона й Джіні сиділи довкола нього; цілісінький день вони чекали за подвійними дверима, намагаючись зазирнути в палату, коли хтось заходив чи виходив. Аж о восьмій вечора мадам Помфрі дозволила їм провідати хворого. А ще через десять хвилин прибули Фред і Джордж.
— Не думали ми, що оце так доведеться вручати свої дарунки, — похмуро додав Джордж, поклавши на тумбочку біля Ройового ліжка величенький, загорнутий у папір пакунок, і сів біля Джіні.
— Так, коли ми уявляли собі цю сцену, то він принаймні був притомний, — сказав Фред.
— Ми чекали його в Гоґсміді, хотіли здивувати… — зітхнув Джордж.
— Ви були в Гоґсміді? — здивувалася Джіні.
— Ми думаємо, чи не купити нам крамничку “Зонко”, — невесело пояснив Фред. — Така собі Гоґсмідська філія, знаєш. Але чи треба нам вона, якщо вам не дозволятимуть у вихідні купувати наші товари… та то вже деталі…
Він підсунув до Гаррі стільця й подивився на бліде Ройове обличчя.
— Гаррі, як саме це сталося?
І Гаррі всоте, як йому здавалося, переповів те, що розказував Дамблдорові, Макґонеґел, мадам Помфрі, Герміоні та Джіні.
— …а тоді я запхнув йому в горло безоар, і йому стало легше дихати, Слизоріг побіг по допомогу, з’явилися Макгонеґел і мадам Помфрі, які й доставили Рона сюди. Вони вважають, що все буде добре. Мадам Помфрі каже, що він тут пробуде ще з тиждень… лікуватиметься есенцією рути.
— Ти ба, пощастило йому, що ти згадав про безоар, — тихенько сказав Джордж.
— Пощастило, що той безоар був у кімнаті, — уточнив Гаррі, якого кидало в жар від самої думки, що було б; якби йому в руки не потрапив той маленький камінчик.
Герміона ледь чутно засопіла. Цілісінький день вона була тихенька як мишка. Після того, як вона примчала, біла наче смерть, до Гаррі, що чекав біля дверей шкільної лікарні, й розпитала, що сталося, Герміона майже не брала участі в гарячковій дискусії між Гаррі й Джіні про те, як саме отруївся Рон, а просто стояла біля них, перелякана, зціпивши зуби, аж поки їм нарешті дозволили увійти.
— А мама з татом знають? — запитав Фред у Джіні.
— Вони вже його бачили, бо прибули ще годину тому…вони зараз у Дамблдора в кабінеті, але скоро повернуться…
Виникла пауза і друзі почули, як Рон щось бурмоче уві сні. — То отрута була в меду? — тихенько запитав Фред.
— Так, — одразу відповів Гаррі; він не міг думати ні про що інше й був радий знову почати обговорення. — Слизоріг його наливав…
— Чи не міг він щось підсипати Ронові в келих, поки ти не бачив?
— Міг, — погодився Гаррі, — але навіщо йому було труїти Рона?
— Поняття не маю, — насупився Фред. —А ти не думаєш, що він міг переплутати келихи? Що він цілився в тебе?
— А чого б це Слизорогові труїти Гаррі? — здивувалася Джіні.
— Не знаю, — відповів Фред, — але ж багато, мабуть, є таких, що хочуть Гаррі отруїти. Він же “Обранець”.
— То ти гадаєш, що Слизоріг — смертежер? — запитала Джіні.
— Усе можливо, — похмуро припустив Фред.
— Він міг бути під впливом закляття “Імперіус”, — додав Джордж.
— А може, він ні в чому й не винний, — сказала Джіні. — Отрута могла бути в тій пляшці, а отже, призначалася самому Слизорогові.
— Кому потрібно вбивати Слизорога?
— Дамблдор вважає, що Волдеморт хотів переманити Слизорога на свій бік, — сказав Гаррі. — Слизоріг цілий рік переховувався перед тим, як прибути в Гоґвортс. І… — він згадав про той спогад, що його так досі й не спромігся витягти зі Слизорога Дамблдор, — може, Волдеморт хоче прибрати його з дороги, може, вважає, що інакше чимось допоможе Дамблдорові.
— Ти казав, що Слизоріг збирався ту пляшку подарувати Дамблдорові на Різдво, — нагадала Джіні. — Можливе зловмисник хотів отруїти Дамблдора.
— Тоді він погано знав Слизорога, — вперше за кілька годин озвалася Герміона. Голос у неї сипів, наче вона буз застуджена. — Хто добре знає Слизорога, не сумніватиметься, що той залишить такий приємний напій для себе.
— Ер-мі-на, — несподівано прохрипів на ліжку Рон. Усі притихли, перевівши на нього стурбовані погляди, але він ще якусь мить щось нерозбірливо бурмотів, а тоді знову спокійно захропів.
Відчинилися двері палати, від чого всі аж підстрибнули: влетів Геґрід, залишаючи на підлозі брудні сліди завбільшки як дельфіни; на волоссі блищали краплини дощу, за спиною розвівався плащ з бобрових шкурок, а в руках він тримав арбалет.
— Я цілісінький день пробув у Лісі! — задихано вигукнув він. — Араґоґу погіршало, і я йому читав… осе тілько тепер прийшов повечеряти, а професорка Спраут повіла мені про Рона! Як він ся має?
— Непогано, — відповів Гаррі. — Кажуть, що все буде добре.
— Не більше як шість відвідувачів одночасно! — нагадала мадам Помфрі, вибігаючи зі свого кабінету.
— Геґрід якраз шостий, — зазначив Джордж.
— А… ну так… — знітилася мадам Помфрі, яка, мабуть, порахувала велетенського Геґріда за трьох. Щоб приховати своє збентеження, вона спритненько витерла його брудні сліди чарівною паличкою.
— Тєжко повірити, — прохрипів Геґрід, дивлячись на Рона й хитаючи своєю здоровенною кошлатою головою. — Страшенно тєжко… отак дивитися, як він тут лежить… і хто ж то хотів йому вкоротити віку, га?
— Ми саме про це й говорили, — сказав Гаррі. — Самі не знаємо.
— Може, то хтось має зуба на ґрифіндорську квідичну команду? — тривожився Геґрід. — Спочатку Кеті, теперка осьо Рон…
— Кому це треба нищити квідичну команду? — знизав плечима Джордж.
— Вуд зі слизеринцями на таке пішов би, якби знав, що йому це минеться безкарно, — упевнено заявив Фред.
— Не думаю, що це через квідич, але вважаю, що обидва напади пов’язані між собою, — неголосно додала Герміона.
— Чому це? — запитав Фред.
— По-перше, обидва напади закінчилися б смертю, якби не щасливий збіг обставин. А по-друге, ні отрута, ні намисто, здається, не потрапили до тієї особи, яку планувалося вбити. Звісно, — замислено додала вона, — від цього той, хто це задумав, стає ще небезпечніший, бо йому, видно, байдуже, скільки загине людей, перш ніж він добереться до своєї жертви.
Ніхто не встиг висловити своєї думки про ці зловісні припущення, бо двері палати знову відчинилися й забігли містер та місіс Візлі. Під час перших відвідин лікарні вони лише переконалися, що Рон обов’язково одужає, а от зараз місіс Візлі схопила Гаррі в обійми й міцно-міцно пригорнула.
— Дамблдор нам розповів, як ти врятував Рона безоаровим каменем, — заридала вона. — Ой, Гаррі, що нам сказати? Ти врятував Джіні… ти врятував Артура… а тепер ти врятував Рона…
— Не треба… я не… — розгубився Гаррі.
— Уже половина нашої родини завдячує тобі життям, — хрипко сказав містер Візлі. — Гаррі, я можу сказати одне — родині Візлі страшенно пощастило, коли Рон вирішив сісти у твоє купе “Гоґвортського експреса”.
Гаррі не знав, що й сказати, і зрадів, коли мадам Помфрі знову нагадала, що біля Ройового ліжка можуть перебувати не більше як шість відвідувачів. Вони з Герміоною одразу встали; Геґрід теж вирішив піти з ними, залишивши Рона з родиною.
— Йой, яке жахіттє, — бурчав собі в бороду Геґрід, коли вони втрьох ішли коридором до мармурових сходів. — Стілько заходів безпеки, а діткам усе одно завдають шкоди. .. Дамблдор дуже си тривожить… він багато не мовить, але я ж бачу…
— Геґріде, а що він про все це думає? — насилу стримуючи сльози спитала Герміона.
— Та в нього, певно, сотні думок, з такою ото головою, — захоплено сказав Геґрід. — Але він не знає, хто надіслав те намисто чи підсипав трутки у вино, бо інакше їх би вже спіймали. Що мене непокоїть, — додав тихенько Геґрід, озираючись (Гаррі про всяк випадок перевірив, чи немає під стелею Півза), — се скілько ще діятиме Гоґвортс, якщо й далі нападатимуть на діточок. Знову як з тою Таємною кімнатою. Спочатку паніка, батьки забирають діточок зі школи, а тоді вже Рада опікунів…
Геґрід замовк — повз них статечно линув привид довгокосої жінки, а тоді хрипко зашепотів далі:
—…Рада опікунів зачне вирішувати, щоб нас назавше закрити.
— Та ви що? — занепокоїлася Герміона.
— Треба все бачити з їхнього боку, — тяжко зітхнув Геґрід. — Тобто воно й завше було ризиковано відправляти діточок у Гоґвортс. Усяке може трапитися, коли сотні неповнолітніх чаклунів жиють усі вкупочці, але спроби вбити, то вже цілком інше. Не дивно, що Дамблдор гнівається на Сн…
Геґрід урвав на півслові, і на тій частині його обличчя, що не заросла кошлатою чорною бородою, з’явився знайомий винуватий вираз.
— Що? — миттєво перепитав Гаррі. — Дамблдор гнівається на Снейпа?
— Я такого не казав, — заперечив Геґрід, але його зраджували злякані очі. — Йой, то вже пізна година, скоро північ, я мушу…
— Геґріде, чому Дамблдор гнівається на Снейпа? — голосно допитувався Гаррі.
— Цс! — сердито й перелякано засичав Геґрід. — Чого ти так галасуєш, Гаррі, хочеш, аби я втратив роботу? Хоча тобі все їдно, ти ж відмовився від догляду за магіч…
— Не треба мене соромити, тобі це не допоможе! — рішуче урвав його Гаррі. — Що зробив Снейп?
— Не знаю, Гаррі, я си не повинен був того чути взагалі! Я… ну я того вечора виходив з Лісу й почув, як вони балакали… ну, сварилися. Я не хтів привертати до себе уваги, тому си причаїв і аж вуха затулив, але то була така… палка дискусія, що тєжко було її не чути.
— Ну? — не вгавав Гаррі, коли Геґрід почав ніяково човгати своїми ножищами.
— Ну… я тілько чув, як Снейп казав, ніби Дамблдор має завеликі надії, і що він… себто Снейп… уже не хтів би того робити…
— Що робити?
— Не знаю, Гаррі, але Снейп щось таке балакав, ніби він троха си перепрацював… але Дамблдор йому прямо сказав, що той на це погодився і нема на то ради. Був дуже суворий з ним. А тоді ще сказав, що Снейпові треба добряче перевірити все у своєму гуртожитку, в Слизерині. І що тут такого дивного? — поспіхом додав Геґрід, бо Гаррі й Герміона обмінялися багатозначними поглядами. — Та то ж усіх вихователів просили дослідити ту справу з намистом…
— Так, але з ними Дамблдор не сварився, — зауважив Гаррі.
— Слухай, — розгублений Геґрід почав крутити в руках арбалет; щось гучно тріснуло і зброя розламалася надвоє, — я знаю, як ти ставишся до Снейпа, Гаррі, й не хтів би, щоб ти вигадував більше, ніж є насправді.
— Обережно, — втрутилася Герміона.
Вони озирнулися саме вчасно, щоб побачити на стіні тінь Арґуса Філча; за мить той і сам вийшов з-за рогу, згорблений, з тремтячими щоками.
— Ого! — прохрипів він. — Так пізно, і ще не в ліжках? Це означає покарання!
— Не, Філч, — заперечив Геґрід. — Вони ж зо мною, чи ти не видиш?
— А яка мені різниця? — огидно вишкірився Філч.
— Я вчитель, шляк би тебе трафив, нишпорко нещасна! Сквиб! — завівся Геґрід.
Філч мало не луснув зі злості; почулося гидке шипіння — непомітно з’явилася Місіс Норіс і почала тертися об кістляві Філчеві ноги.
— Тікайте, — зронив ледь чутно Геґрід. Не треба було двічі повторювати — Гаррі й Герміона швиденько подалися геть, а сердиті голоси Геґріда й Філча ще довго лунали в них за спинами. Біля повороту до ґрифіндорської вежі зустріли Півза, але він їх не помітив, бо радісно летів туди, звідки долинали крики, на льоту хихочучи й наспівуючи:

“Якщо кричать чи б’ються люди, Гукайте Півза — гірше буде!”

Гладка Пані вже дрімала, тож не дуже зраділа, коли її розбудили; сварячись, вона відхилилася вбік, дозволивши їм пролізти в уже, на щастя, порожню й тиху вітальню. Ніхто ще, мабуть, не знав про те, що сталося з Роном; Гаррі відчув велике полегшення, бо постійні розпитування йому вже набридли. Герміона, сказавши “на добраніч”, майнула до дівчачої спальні. Гаррі однак ще сів у крісло й задивився на вуглинки, що тліли в каміні.
Отже, Дамблдор сварився зі Снейпом. Попри все те, що він казав Гаррі, попри всі його запевнення, що він цілком довіряє Снейпові, директор таки не стримався… він вважав, що Снейп не дуже ретельно перевіряє слизеринців… чи, можливо, одного-єдиного слизеринця — Мелфоя?
Може, Дамблдор просто не хотів, щоб Гаррі наробив якихось дурниць, щоб не брав на себе забагато, і тому наполягав, що підозри Гаррі цілком безпідставні? Це було доволі вірогідно. Можливо, Дамблдор не хотів, щоб Гаррі відволікався від його додаткових уроків або від завдання здобути Слизорогів спогад. А може, Дамблдор гадав, що зарано ділитися підозрами щодо вчителів з шістнадцятирічним хлопцем…
— А ось і ти, Поттер!
Гаррі з несподіванки аж підскочив і схопився за чарівну паличку. Він був переконаний, що у вітальні нікого нема, й абсолютно не сподівався, що з дальнього крісла раптом підведеться чиясь незграбна постать. Уважніше придивившись, побачив, що то Кормак Маклаґен.
— Я чекав, коли ти повернешся, — сказав Маклаґен, незважаючи на чарівну паличку Гаррі. — Мабуть, задрімав. Слухай, я бачив, як Візлі забирали до шкільної лікарні. Навряд чи він очуняє до наступного матчу.
Гаррі не відразу зрозумів, до чого веде Маклаґен.
— О… справді… квідич, — Гаррі запхнув чарівну паличку за пояс джинсів і втомлено пригладив волосся. — Так… мабуть, не встигне.
— І тоді я зможу стати на ворота? — запитав Маклаґен.
— Так, — погодився Гаррі. — Мабуть, що так…
Він не міг вигадати причини для відмови; зрештою, під час проб Маклаґен справді був другий серед кращих.
— Чудово, — зрадів Маклаґен. — І коли тренування?
— Що? А-а… завтра ввечері.
— Ясно. Слухай, Поттер, треба перед цим побалакати. Я маю деякі ідеї про стратегію, вони можуть пригодитися.
— Добре, — без запалу погодився Гаррі. — Але поговоримо вже завтра. Я зараз дуже втомлений… бувай…
На другий день чутка про Ронове отруєння розлетілася по всій школі, але не викликала такої сенсації, як напад на Кеті. Усі, здається, вважали, що це просто нещасний випадок, враховуючи, що він тоді був у кабінеті вчителя настійок і що йому негайно дали протиотруту, отож нічого страшного з ним не сталося. Власне, ґрифіндорців значно більше цікавила наступна гра з Гафелпафом, бо ж багато хто хотів помститися Захаріасу Сміту, загоничеві гафелпафської команди, за його коментарі під час першого матчу зі Слизерином.
А от Гаррі, навпаки, ще ніколи не виявляв такої байдужості до квідичу; він міг думати лише про Драко Мелфоя. За найменшої нагоди перевіряючи Карту Мародера, він іноді вибирав обхідні шляхи, аби лиш пройти там, де мав бути Мелфой, однак жодного разу не зловив його на гарячому. Проте й досі траплялися незбагненні періоди, коли Мелфой просто щезав з карти…
Але Гаррі ніколи було міркувати над цієї дивовижею, бо над ним висіли тренування з квідичу, домашні завдання та ще й, хоч би куди він пішов, скрізь за його п’ятами ходили Кормак Маклаґен і Лаванда Браун.
Важко було визначити, хто з них дратував його більше. Маклаґен не втомлювався натякати, що з нього вийде кращий основний воротар, ніж Рон, і що тепер Гаррі має нагоду постійно бачити його гру, тому й сам дійде до цієї думки; а ще він дозволяв собі критикувати інших гравців і пропонував Гаррі детальні графіки тренувального процесу, тож Гаррі не раз доводилося йому нагадувати, хто капітан команди.
А Лаванда тим часом підсувалася до нього бочком, щоб побалакати про Рона. Це втомлювало Гаррі не менше за квідичні лекції Маклаґена. Спочатку Лаванда обурилася, що їй не повідомили, коли Рон опинився в лікарні, — “Це ж я його дівчина!”, — але пізніше вона, на жаль, вирішила вибачити Гаррі таку забудькуватість, зате постійно заводила з ним нескінченні бесіди про Ронові почуття, і Гаррі ніяк не міг від неї відкараскатись.
— Слухай, запитай про все у Рона сама, — запропонував Гаррі після довжелезного допиту, влаштованого Лавандою, яка бажала знати все, до найменших деталей: від того, якої думки Рон про її нову вечірню мантію, — до того, чи Рон, на думку Гаррі, вважає свої стосунки з Лавандою “серйозними”.
— Та він же завжди спить, коли я його відвідую! — пожалілася Лаванда.
— Справді? — здивувався Гаррі, бо щоразу, як він приходив до лікарні, Рон бував аж занадто жвавий: цікавився новинами про сварку між Дамблдором і Снейпом і не забував сказати щось ущипливе про Маклаґена.
— А Герміона Ґрейнджер і досі його відвідує? — зненацька поцікавилася Лаванда.
— Мабуть, так. Вони ж друзі, — зніяковів Гаррі.
— Ой, не сміши мене — “друзі”, — зневажливо скривилася Лаванда. — Відколи він почав зі мною зустрічатися, вона не розмовляла з ним тижнями! А тепер, мабуть, вирішила помиритися, бо він став такий цікавий…
— Ти вважаєш, що отруюватися аж так цікаво? — здивувався Гаррі. — Ну, як собі знаєш… вибач, мушу бігти… Маклаґен хоче поговорити зі мною про квідич.
Гаррі боком штовхнув двері, що прикидалися суцільною стіною, і побіг найкоротшим шляхом до класу настійок, де, на щастя, його не могли вже переслідувати ні Лаванда, ні Маклаґен.
Уранці перед квідичним матчем з Гафелпафом Гаррі, перш ніж іти на стадіон, забіг до лікарні. Рон був дуже схвильований — мадам Помфрі не дозволяла йому йти на гру, побоюючись, що це його занадто розбурхає.
— Ну і як там справляється Маклаґен? — нервово поцікавився він у Гаррі, забувши, мабуть, що питав про це вже двічі.
— Я тобі вже казав, — терпляче пояснив Гаррі, — навіть якби він був гравцем світового класу, і то я не тримав би його в команді. Він постійно підказує, що кому робити, вважає, що на кожній позиції зіграв би краще за всіх. Я вже не дочекаюся, коли його позбудуся. До речі, про те. як когось позбуватися, — додав Гаррі, встаючи й беручи свою “Вогнеблискавку”, — може, досить прикидатися сплячим, коли до тебе приходить Лаванда? Вона мене вже до печінок дістала.
— О, — зніяковів Рон. — Ага. Добре.
— Якщо не хочеш більше з нею зустрічатися, то так їй і скажи, — порадив Гаррі.
— Так… але це не так просто, — промимрив Рон. Якусь мить він помовчав. — А Герміона перед матчем заскочить? — запитав ніби між іншим.
— Ні, вони з Джіні вже на стадіоні.
— Он як, — спохмурнів Рон. — Ясно. Ну, ні пуху ні пера. Покажи, де раки зимують тому Макла… тобто Смітові.
— Спробую, — пообіцяв Гаррі, кладучи мітлу на плече. — Побачимося після матчу.
Він побіг безлюдними коридорами; усі учні були вже за стінами школи — або сиділи на трибунах, або йшли до них. Пробігаючи повз вікна, Гаррі визирав надвір, щоб визначити, який сьогодні буде вітер. Аж тут якийсь шум попереду змусив його повернути голову; він побачив Мелфоя, що крокував йому назустріч у супроводі двох надутих, мовби ображених, дівчат. Уздрівши Гаррі, Мелфой на мить зупинився, а тоді холодно реготнув і попрямував далі.
— Куди йдеш? — вимогливо запитав Гаррі.
— Так я тобі, Поттере, й сказав. Карочє, не твоє собаче діло, — глузував Мелфой. — Біжи-біжи, там уже всі ждуть, тіпа, капітана-обранця… хлопчика, що виграв… чи як там тебе, блін, ще тепер називають.
Одна дівчина неохоче захихотіла. Гаррі глянув на неї. Вона зашарілася. Мелфой обминув Гаррі й пішов. Дівчата подріботіли за ним. Трійця завернула за ріг і зникла.
Гаррі завмер на місці, втупившись поглядом туди, де щойно були ці троє. Сказитися можна! Він і так уже ледве встигає на гру, але ж Мелфой явно кудись таємно скрадається, поки в школі нікого нема — найкращий для Гаррі момент з’ясувати, що ж робить Мелфой. Спливали секунди, а Гаррі стояв і дивився…
— Де ти був? — крикнула Джіні, коли Гаррі влетів у роздягальню. Уся команда була вже в формі й напоготові; відбивачі Кут і Пікс нервово постукували себе по ногах битками.
— Зустрів Мелфоя, — тихенько пояснив їй Гаррі, натягуючи через голову яскраво-червону форму.
— І що?
— І хотів з’ясувати, що він робить у замку з двома подружками, коли всі тут…
— Хіба це зараз має значення?
— Має, але я все одно вже не дізнаюся, — огризнувся Гаррі, схопив “Вогнеблискавку” й поправив окуляри. — Ну, вперед!
І не кажучи більше ні слова, подався на поле. Його зустріли оглушливий галас і гул. Віяв легенький вітерець; сліпучі спалахи яскравого сонця то тут, то там пронизували плямисті хмари.
— Складні умови! — підбадьорював команду Маклаґен. — Кут, Пікс, вам треба літати проти сонця, щоб вони вас погано бачили…
— Маклаґен, тут я капітан, тому замовкни і не вказуй, кому що робити, — сердито обірвав його Гаррі. — Займи своє місце у воротах!
Коли Маклаґен полетів, Гаррі глянув на Кута й Пікса.
— Старайтеся й справді літати проти сонця, — неохоче буркнув їм.
Він обмінявся потиском руки з гафелпафським капітаном, а після свистка мадам Гуч відштовхнувся й шугонув угору — вище за всіх гравців своєї команди, кружляючи над полем у пошуках снича. Якби він швидко його зловив, то ще встиг би повернутися до замку, схопити Карту Мародера і з’ясувати, що робить Мелфой…
— І ось квафел у Сміта з Гафелпафу, — мрійливий голос розлігся луною над стадіоном. — Сміт коментував гру минулого разу, і тоді Джіні Візлі влетіла просто в нього, мабуть, навмисне… принаймні так здавалося. Сміт дуже грубо коментував дії Ґрифіндору і тепер, мабуть, шкодує, що грає проти цієї команди… ой, дивіться, він впустив квафела, його підхопила Джіні, мені вона справді подобається — така приємна…
Гаррі зиркнув униз на коментаторське підвищення. Хто при здоровому глузді міг придумати, щоб гру коментувала Луна Лавґуд? Навіть з такої висоти не можна було не розпізнати це довге попелясте волосся й намисто з корків від маслопива… Поруч з Луною професорці Макґонеґел. здається, було незатишно, ніби вона засумнівалася в правильності такого свого призначення.
—.. .та ось у неї забирає квафела здоровило з Гафелпафу. не пам’ятаю його прізвища, щось ніби Бібел… ні, Баґінс…
— Це Кедволодер! — голосно виправила Луну професорка Макґонеґел. На трибунах зареготали.
Гаррі роззирнувся за сничем; його ніде не було. За мить Кедволодер забив гол. Маклаґен напосівся на Джіні за те. що випустила з рук квафела, і в результаті не помітив, як червоний м’яч просвистів прямісінько над його правим вухом.
— Маклаґен, краще пильнуй за своїми обов’язками, а до інших не чіпляйся! — закричав Гаррі, перекрутившись у повітрі, щоб бачити воротаря.
— Ти сам подаєш поганий приклад! — огризнувся червоний і злий Маклаґен.
— І ось Гаррі Поттер сперечається зі своїм воротарем, — незворушно коментувала Луна, а гафелпафці й слизеринці на трибунах галасували й радісно тютюкали. — Навряд чи це йому поможе знайти снича, хоч, можливо, це такий хитрий трюк…
Сердито вилаявшись, Гаррі крутнувся й знову помчав над полем, пильнуючи, чи не з’явиться десь у небі крихітний золотий м’ячик з крильцями.
Джіні й Демелза забили кожна по голу, даючи змогу порадіти й погаласувати своїм уболівальникам, вирядженим у червоно-золотисті кольори. Тоді знову забив Кедволодер, зрівнявши рахунок, але Луна, здається, цього й не помітила; її явно не цікавили такі банальні речі, як рахунок; вона намагалася привернути увагу публіки до цікавої форми хмаринок чи до того, що Захаріас Сміт, якому досі не вдавалося заволодіти квафелом довше, ніж на одну хвилину, страждає на так звану “невдахолергію”.
— 70 : 40 на користь Гафелпафу, — гримнула в Лунин мегафон професорка Макґонеґел.
— Уже? — неуважно перепитала Луна. — Ой, дивіться! Ґрифіндорський воротар упіймав битку одного з відбивачів.
Гаррі перекрутився в повітрі. І справді, Маклаґен невідомо чому вихопив у Пікса битку й показував, як треба вдарити бладжером Кедволодера, що саме наближався.
— Віддай йому битку й захищай ворота! — загорлав Гаррі, кидаючись до Маклаґена саме тоді, як той щосили влупив по бладжеру й промазав.
Засліплюючий нудотний біль… спалах світла… далекі крики… й падіння крізь довжелезний тунель…
Коли Гаррі отямився, він лежав у теплій затишній постелі й дивився на лампу, що кидала золотисте осяйне коло на затінену стелю. Насилу підняв голову. Ліворуч лежав хтось знайомий — у ластовинні, рудий…
— Чемно з твого боку — завітати в гості, — вишкірився Рон.
Гаррі кліпнув і роззирнувся. Авжеж: він у шкільній лікарні. Небо за вікном було темно-синє з малиновими пасмами. Матч закінчився, мабуть, багато годин тому… надія застукати Мелфоя на гарячому розвіялась. Голова в Гаррі була якось дивно важка; він підняв руку й намацав на ній цупкий тюрбан бинтів.
— Що сталося?
— Тріщина черепа, — пояснила мадам Помфрі, що підбігла й примусила його знову лягти на подушки. — Нічого страшного, я вже все залікувала, але ніч перебудеш тут. Ще кілька годин тобі не можна перенапружуватись.
— Я не хочу тут нидіти цілу ніч, — сердито заперечив Гаррі, сідаючи на ліжку й відкидаючи ковдру, — я мушу знайти й убити Маклаґена.
— Саме це я й мала на увазі, кажучи про “перенапруження”, — уточнила мадам Помфрі, наполегливо вкладаючи хлопця в ліжко й погрозливо піднімаючи чарівну паличку. — Поттере, будеш тут, поки я тебе не випущу, інакше покличу директора.
Вона поспішила до свого кабінету, а сердитий Гаррі впав на подушки.
— Ти хоч знаєш, з яким рахунком ми продули? — запитав він крізь зуби у Рона.
— Та знаю, — вибачливо зітхнув Рон. — Остаточний рахунок 320:60.
— Класно, — люто прогарчав Гаррі. — Просто блискуче! Ох, доберуся я до Маклаґена…
— Не варто його чіпати, бо він величезний, як троль, — резонно заперечив Рон. — Я особисто вважаю, що треба на ньому випробувати оту Принцову штучку для нігтів на ногах. Крім того, поки ти звідси вийдеш, команда встигне нам’яти йому боки; вони не надто щасливі…
У Роновім голосі вчувалася погано прихована нотка радості; Гаррі не сумнівався, що Рона втішила така бездарна гра Маклаґена. Гаррі лежав, дивлячись на латочку світла на стелі. Його недавно “відреставрований” череп майже не болів, проте під бинтами здавався якимось розм’яклим.
— Я чув звідси коментар матчу, — сказав Рон, давлячись сміхом. — Сподіваюся, Луна тепер завжди коментуватиме… невдахолергія…
Але Гаррі ще був сердитий і гумору не сприймав, тож Ронове хихотіння незабаром стихло.
— Джіні тебе відвідувала, поки ти був непритомний, — сказав Рон після тривалої паузи, і уява Гаррі одразу розбуялася, створивши картину, в якій Джіні, ридаючи над його нерухомим тілом, зізнавалася, що глибоко ним зачарована, а Рон тим часом їх благословляв… — Вона казала, що ти ледве встиг на гру. Як це так? Ти ж вийшов звідси досить рано.
— О… — вирвалося в Гаррі, і тієї ж миті картина в його уяві розлетілася на друзки. — Просто я побачив Мелфоя, він кудись скрадався з двома дівчатами, які, здається, не хотіли з ним іти, і це вже вдруге він намагається не бути на стадіоні разом з усією школою. Минулу гру він теж пропустив, пам’ятаєш? — Гаррі зітхнув. — Краще б я простежив за ним, матч усе одно ганебно програли…
— Не мели дурниць, — урвав його Рон. — Ти не міг пропустити гру лише для того, щоб постежити за Мелфоєм! Ти ж капітан!
— Я хочу знати, що він задумав, — не вгавав Гаррі. — І не кажи, що я все це вигадую, особливо зараз, після тієї розмови між ним і Снейпом…
— Я й не казав, що ти вигадуєш, — заперечив Рон, спираючись на ліктя й насуплено дивлячись на Гаррі, — але немає такого правила, що задумувати змови тут може лише одна-єдина людина! Гаррі, у тебе вже манька якась через того Мелфоя. Як можна думати про те, щоб пропускати гру лише задля стеження за ним!..
— Я хочу застукати його на гарячому! — роздратовано крикнув Гаррі. — Де він буває тоді, коли зникає з карти?
— Не знаю… може, в Гоґсміді? — припустив, позіхаючи. Рон.
— Я ні разу не бачив його на карті в жодному з таємних переходів замку. Крім того, за ними зараз посилено стежать.
— Тоді і я не знаю, — стенув плечима Рон. Запанувала мовчанка. Гаррі дивився на коло від світла лампи вгорі й міркував…
Якби ж то він мав можливості Руфуса Скрімджера! Він би тоді поставив когось стежити за Мелфоєм, але, на жаль, Гаррі не мав у своєму розпорядженні цілої служби аврорів… він подумав, чи не влаштувати щось подібне з допомогою ДА… але ж тоді учням доведеться пропускати уроки; а в більшості й так уже напружені розклади…
З Ройового ліжка долинуло розкотисте хропіння. За якийсь час зі свого кабінету вийшла мадам Помфрі, цього разу вже у важкому домашньому халаті. Найлегше було прикинутися сплячим; Гаррі перевернувся на бік, прислухаючись, як від помахів її чарівної палички зсуваються штори. Лампи погасли, лікарка повернулася до свого кабінету; він почув, як зачинилися за нею двері, і зрозумів, що вона вже лягла спати.
Це вже втретє, міркував у темряві Гаррі, він потрапляє до шкільної лікарні через квідичні травми. Раз він упав з мітли, бо навколо поля зібралися дементори, а перед тим йому видалив з руки кістки невиліковно бездарний професор Локарт… це була найважча його травма… він пригадав лютий біль, ще б пак — тоді за одну ніч довелося відростити в руці усі кістки, і ці муки аж ніяк не полегшив візит несподіваного відвідувача, що з’явився серед…
Гаррі сів на ліжку, серце в нього закалатало, тюрбан з бинтів збився набакир. Нарешті він знайшов вихід із ситуації: таки існувала можливість простежити за Мелфоєм. .. Як він міг забути! Чому не подумав раніше?
Але питання полягало в тому, як його викликати? Що треба зробити?
Тихенько й невпевнено Гаррі проказав у темряві:
— Крічер?