Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

Щось голосно ляснуло й тиху палату заповнило якесь шарудіння й писк. Рон зойкнув і прокинувся.
— Що тут?..
Гаррі поспіхом скерував чарівну паличку на двері кабінету мадам Помфрі й пробурмотів: “Глушилято!”, щоб вона сюди не прибігла. Тоді підсунувся до краю ліжка, щоб краще роздивитися, що там, власне, діялося.
Два ельфи-домовики борюкалися, вовтузячись на підлозі — один у кількох вовняних шапочках та бурячковому светрі, що давно вже збігся, а другий — у брудній старій ганчірці на стегнах. Тоді знову щось голосно бабахнуло — і просто з повітря над ельфами-борцями виник Півз Полтерґейст.
— Потько, я все бачив! — обурено сказав він Гаррі, вказуючи на бійку внизу, а тоді голосно загиготів. — Гляньте, як ці мізерні істотки чубляться між собою — кусь-кусь, луп-луп…
— Крічер не ображатиме Гаррі Поттера на очах у Добі, ніколи, бо Добі заткне Крічеру рота! — пронизливо верещав Добі.
— …штурх-штурх, шкряб-шкряб! — радісно вигукував Півз, кидаючи в ельфів шматки крейди, щоб розлютити їх ще більше. — Щип-щип, тиць-тиць!
— Крічер казатиме про свого хазяїна, що хоче! Який з нього хазяїн?! Паскудний друг бруднокровців! Ой, що б сказала бідолашна Крічерова хазяєчка?..
Що саме сказала б Крічерова хазяйка, ніхто так і не довідався, бо в цю мить Добі вгатив своїм вузлуватим кулачком Крічера в зуби, вибивши їх не менше половини. Гаррі й Рон позіскакували з ліжок і розборонили ельфів, хоч ті й далі намагалися один одного штурхати й буцати ногами, під’юджувані Півзом, що кружляв навколо лампи й репетував:
— Запхни йому пальця в носяку, розквась його до крові, посмикай за вушиська…
Гаррі націлився чарівною паличкою на Півза і вигукнув:
— Язиколип! — Півз схопився за горло, спробував ковтнути, а тоді шугонув з палати, показуючи непристойні жести, але не в змозі нічого вимовити, бо язик йому прилип до піднебіння.
— Непогано, — схвалив Рон, піднімаючи Добі вгору, щоб його кінцівки, якими ельф і далі розмахував, не діставали до Крічера. — Ще одне Принцове закляття?
— Так, — зізнався Гаррі, заломлюючи Крічерові за спину його зморщену ручку. — Годі! Забороняю вам битися один з одним! Тобто Крічер, тобі заборонено битися з Добі. Добі, я знаю, що не маю права тобі наказувати…
— Добі вільний ельф-домовик і може підкорятися, кому забажає, тому Добі виконає все, що йому скаже Гаррі Поттер! — вигукнув Добі, і сльози покотилися по його зморщеному личку, скрапуючи на светр.
— Ну, добре, — сказав Гаррі, й вони з Роном пустили ельфів. Ті попадали на підлогу, але більше не билися.
— Хазяїн мене кликав? — крекнув Крічер і вклонився, одночасно змірявши Гаррі поглядом, у якому світилося побажання якомога боліснішої смерті.
— Так, кликав, — підтвердив Гаррі, позираючи на двері кабінету мадам Помфрі, щоб перевірити, чи й досі діє закляття-глушиляття; ніщо не свідчило, що вона чула всю цю метушню. — Я маю для тебе роботу.
— Крічер виконає все, що забажає хазяїн, — так низько вклонився Крічер, що мало не торкнувся губами своїх вузлуватих пальців на ногах, — бо Крічер не має вибору, хоч для Крічера ганебно мати такого хазяїна…
— Добі це зробить, паничу Гаррі Поттер! — пискнув Добі. З його очей завбільшки з тенісні м’ячики ще й досі котилися сльози. — Для Добі буде велика честь допомогти Гаррі Поттеру!
— Якщо подумати, то варто, мабуть, залучити вас обох, — сказав Гаррі. — Ну, то добре… треба, щоб ви ходили по п’ятах за Драко Мелфоєм.
Не звертаючи уваги на Рона, у якого від подиву і роздратування аж витяглося обличчя, Гаррі повів далі:
— Я хочу знати, куди він ходить, з ким зустрічається і що робить. Я хочу, щоб ви вдень і вночі сиділи в нього на хвості.
— Слухаюсь, паничу Гаррі Поттер! — негайно погодився Добі, очі в якого захоплено засяяли. — І якщо Добі погано виконає це завдання, то Добі кинеться з найвищої вежі, паничу Гаррі Поттер!
— Цього робити не потрібно, — поспіхом додав Гаррі.
— Хазяїн хоче, щоб я стежив за молодшим Мелфоєм? — крекнув Крічер. — Хазяїн хоче, щоб я шпигував за чистокровним троюрідним небожем моєї колишньої хазяєчки?
— Саме так, — підтвердив Гаррі, передбачаючи цю небезпеку й маючи намір негайно їй запобігти. — І я тобі, Крічере, забороняю його про це попереджати або повідомляти йому про це шпигування, або взагалі з ним розмовляти, або писати йому записки, або… або нав’язувати з ним будь-які інші контакти. Зрозумів?
Гаррі здалося, що Крічер намагається знайти якусь прогалину в щойно отриманих вказівках, і він зачекав. Це тривало якусь мить чи дві, а тоді, на превелику радість Гаррі, Крічер знову вклонився до самої підлоги і з гіркотою сказав:
— Хазяїн усе продумав, і Крічер мусить йому коритися, хоч Крічер волів би бути слугою юнака Мелфоя, о, так…
— Тоді все вирішено, — зрадів Гаррі. — Регулярно мені повідомляйте, але дивіться, щоб у ту мить, коли будете біля мене з’являтися, поблизу не було зайвих людей. Окрім Рона й Герміони. І нікому не кажіть, що ви робите. Приклейтеся до Мелфоя, як пластир до бородавки.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ —
Прохання Лорда Волдеморта

Гаррі й Рон покинули шкільну лікарню рано-вранці в понеділок, завдяки турботам мадам Помфрі цілком відновивши здоров’я й радіючи перевагам, здобутим внаслідок нокауту й отруєння; найприємніше було те, що Герміона знову заприятелювала з Роном. Вона навіть провела їх на сніданок і повідомила новину про сварку Джіні й Діна. Істота, що дрімала в Гаррі в грудях, раптом підняла голову і з надією принюхалась.
— А через що вони сварилися? — запитав він якомога байдужіше, коли вони завернули в коридор на восьмому поверсі, де не було нікого, крім малесенької дівчинки, що розглядала гобелен з тролями в балетних пачках. Побачивши шестикласників, дівчинка страшенно перелякалася і впустила з рук важкі мідні терези.
— Нічого, нічого! — заспокоїла її Герміона, підбігаючи, щоб допомогти. — Ось… — Вона легенько вдарила поламані терези чарівною паличкою і сказала: — Репаро.
Дівчинка навіть не подякувала, а стояла ні жива ні мертва, дивлячись, як старшокласники проходять повз неї і зникають за рогом; Рон озирнувся.
— Чесне слово, ці першокласники стають якісь дедалі дрібніші, — здивувався він.
— Не зважай, — нетерпляче повернувся до попередньої теми Гаррі. — Герміоно, то чому сварилися Джіні й Дін?
— Та Дін сміявся з того, як Маклаґен ударив тебе бладжером, — пояснила Герміона.
— Воно, мабуть, і було смішно, — розважливо припустив Рон.
— І зовсім не смішно! — палко заперечила Герміона. — Це було жахливо, і якби Кут і Пікс не підхопили Гаррі, то це все могло закінчитися ще гірше!
— Але Джіні не треба було рвати через це стосунки з Діном, — знову ніби між іншим сказав Гаррі. — Чи, може, вони й далі зустрічаються?
— Та зустрічаються… а чому це тебе так зацікавило? — гостро глянула на Гаррі Герміона.
— Бо я не хочу, щоб знову починалися сварки в команді! — знайшовся Гаррі, але Герміона й далі підозріло поглядала на нього, тож він дуже зрадів, коли хтось гукнув:
— Гаррі!
Гаррі негайно обернувся.
— О, привіт, Луно.
— Я шукала тебе в лікарні, — повідомила Луна, порпаючись у торбинці. — Але мені сказали, що ти вже пішов…
Вона тицьнула Ронові потримати якусь зелену цибулину, велику плямисту поганку і величеньку грудку чогось схожого на котячий послід, аж доки нарешті знайшла доволі брудний сувій пергаменту і вручила його Гаррі.
— …сказали передати тобі.
Сувій був невеличкий, і Гаррі одразу впізнав у ньому чергове запрошення на урок до Дамблдора.
— Сьогодні ввечері, — повідомив він Рону й Герміоні, розгорнувши пергамент.
— Ти гарно коментувала минулий матч! — похвалив Рон Луну, коли вона забирала в нього зелену цибулину, поганку й котячий послід.
Луна туманно всміхнулася.
— Ти з мене, мабуть, глузуєш? — запитала вона. — Усі кажуть, що то було жахливо.
— Ні, я серйозно, — чесно зізнався Рон. — Я й не пам’ятаю, коли так кайфував від коментарів! А що це таке, до речі? — додав він, підносячи до очей схожу на цибулю штукенцію.
— Ой, та це гурдикорінь, — пояснила Луна, запихаючи в торбину котячий послід і поганку. — Можеш залишити собі, якщо хочеш, у мене є ще. Чудовий засіб від ковтоплімпів.
І вона пішла собі далі, а Рон пхикнув, стискаючи в руці гурдикорінь.
— Знаєте, вона мені щораз більше подобається, ця Луна, — зізнався він, коли вони вже доходили до Великої зали. — Я розумію, що вона божевільна, але це в хорошому…
Він раптом замовк. Біля підніжжя мармурових сходів стояла Лаванда Браун, і її вигляд обіцяв грозу.
— Здоров, — нервово привітався Рон.
— Ходімо, — пробурмотів Гаррі Герміоні, й вони проскочили далі, але ще встигли почути Лавандині слова:
— Чому ти мені не сказав, що виходиш сьогодні з лікарні? І чому з тобою вона?
Коли через півгодини Рон прийшов снідати, то був похмурий і роздратований; хоч він і сидів біля Лаванди, та Гаррі не чув, щоб вони за весь сніданок перекинулися хоч словом. Герміона старанно вдавала, що нічого не бачить, але разів зо два Гаррі помічав на її обличчі самовдоволену посмішку. Цілісінький день у неї був на диво добрий настрій, а ввечері у вітальні вона навіть погодилася переглянути (інакше кажучи, дописати) для Гаррі реферат з гербалогії, від чого досі категорично відмовлялася, бо розуміла, що Гаррі тоді дозволить Ронові все списати.
— Дуже дякую тобі, Герміоно, — квапливо поплескав її по спині Гаррі, бо глянув на годинника й побачив, що наближається восьма вечора. — Я вже мушу бігти, щоб не спізнитися до Дамблдора…
Вона нічого не відповіла, тільки викреслила з утомленим виглядом кілька його найслабших речень. Гаррі всміхнувся й побіг до виходу за портретом, а звідти до кабінету директора. Гаргуйль відскочив убік після згадки про ірисовий еклер, і Гаррі, перестрибуючи по дві сходинки, помчав Гвинтовими сходами нагору. У двері він постукав саме тієї миті, коли годинник у кабінеті пробамкав восьму.
— Заходь, — запросив Дамблдор, та коли Гаррі підняв руку до клямки, двері відчинилися самі. За ними стояла професорка Трелоні.
— Ага! — вона драматичним жестом показала на Гаррі, кліпаючи очима за товстелезними скельцями окулярів. — То ось чому, Дамблдоре, ти так безцеремонно викидаєш мене з кабінету!
— Дорога Сивіло, — дещо роздратовано пояснив Дамблдор, — ніхто тебе не збирається нізвідки безцеремонно викидати, але в мене призначено зустріч з Гаррі; крім того, ми з тобою вже про все поговорили…
— Ну що ж, — глибоко скривдженим тоном сказала професорка Трелоні. — Якщо ти не хочеш виганяти жеребця-узурпатора, то нехай так і буде… можливо, я знайду собі школу, де більше цінуватимуть мій талант…
Вона протиснулася повз Гаррі й поцокала Гвинтовими сходами донизу; було чути, як вона на півдорозі спіткнулася — Гаррі припустив, що, мабуть, заплуталась у своїх численних шалях.
— Зачини двері й сідай, — втомлено сказав Дамблдор. Гаррі так і зробив. На письмовому столі в Дамблдора вже стояло сито спогадів та ще дві крихітні кришталеві пляшечки з вируючими спогадами.
— Професорка Трелоні й досі невдоволена, що Фіренце викладає? — запитав Гаррі.
— І досі, — підтвердив Дамблдор. — 3 віщуванням мороки значно більше, ніж я собі думав — мабуть, тому, що я сам цього предмета не вивчав. Я не можу попросити Фіренце повернутися до Лісу, бо його там не приймуть, але й не можу попросити покинути школу Сивілу Трелоні. Вона навіть не уявляє, що їй загрожує за межами замку. Розумієш, вона не знає… і навряд чи мудро було б їй про це казати… що саме вона виголосила пророцтво про тебе й Волдеморта.
Дамблдор важко зітхнув і додав:
— Але ну їх, ці проблеми з учителями. Нам треба обговорити набагато важливіші справи. По-перше… чи впорався ти з завданням, яке я дав тобі наприкінці нашого попереднього уроку?
— Е-е, — розгубився Гаррі. Через уроки явлення, квідич, Ронове отруєння, тріщину в черепі, та ще й намагання з’ясувати, що задумав Драко Мелфой, Гаррі геть забув про той спогад, що Дамблдор просив виманити в професора Слизорога… — Пане директоре, я питав про це професора Слизорога після уроку настійок, але він мені, е-е, відмовив.
На мить запала тиша.
— Розумію, — нарешті промовив Дамблдор, так уважно дивлячись на Гаррі поверх своїх схожих на два півмісяці окулярів, що Гаррі вкотре відчув, ніби його наскрізь просвічує рентгенівське проміння. — І ти, мабуть, вважаєш, що зробив усе, що міг? Скористався всією своєю неабиякою винахідливістю? Випробував усі, на які тільки був здатний, хитромудрі підступи, аби здобути ці спогади?
— Ну, — затягував Гаррі час, не знаючи, як усе пояснити. Його єдина спроба здобути спогади здавалася тепер просто нікчемною. — Ну… в той день, коли Рон помилково проковтнув любовне зілля, я відвів його до професора Слизорога. Я подумав, якщо пощастить застати професора Слизорога в доброму гуморі…
— І що, вдалося? — поцікавився Дамблдор.
— Ні, пане директоре, бо тоді отруївся Рон…
— …і ти, звісно, забув, що треба добути спогади; годі сподіватися чогось іншого, якщо товариш у біді. Але коли з’ясувалося, що містер Візлі цілковито одужає, то я мав надію, що ти згадаєш про моє завдання. Я начебто чітко тобі розтлумачив, настільки ці спогади важливі. Я взагалі робив усе можливе, аби тебе переконати, що ці спогади мають для нас вирішальне значення; без них ми тільки марнуємо час.
Гаррі пронизав пекучий сором. Дамблдор не підвищував голосу, він навіть не був сердитий, але Гаррі волів би, щоб директор на нього кричав; це крижане розчарування було просто нестерпне.
— Пане директоре, — розпачливо пробелькотів він, — я ж не те, щоб зовсім не старався; просто було., стільки всього… все інше…
— Інше тобі було в голові, — договорив за нього Дамблдор. — Я розумію.
І знову запала мовчанка; такої незручної мовчанки ще не було в їхньому спілкуванні з Дамблдором; вона тривала нескінченно; в тиші лише чулося, як тихенько похропує уві сні портрет Армандо Діпіта у Дамблдора над головою. Гаррі почувався карликом — ніби він змалів, увійшовши в це приміщення.
Коли не стало терпцю, то він промимрив:
— Пане професоре, пробачте мені. Я мав би зробити більше. .. Я мав би розуміти, що ви мене не просили б, якби це не було так важливо.
— Дякую тобі, Гаррі, за ці слова, — тихо сказав Дамблдор. — То чи можу я сподіватися, що відтепер ти приділиш цій справі більше уваги, ніж досі? Наші наступні зустрічі втратять будь-який сенс, якщо ми не здобудемо цих спогадів.
— Пане директоре, я витягну з нього спогади, — щиро пообіцяв Гаррі.
— Тоді більше не будемо про це, — лагідніше промовив Дамблдор, — а продовжимо нашу історію з того місця, де закінчили. Пам’ятаєш, як це було?
— Так, пане директоре, — швидко відповів Гаррі. — Волдеморт убив свого батька, а також діда з бабою, і так усе підлаштував, ніби це скоїв його дядько Морфін. Тоді повернувся в Гоґвортс і запитав… він запитав професора Слизорога про горокракси, — все ще ніяково завершив він.
— Дуже добре, — похвалив Дамблдор. — Тепер ти, сподіваюся, згадаєш, що на самому початку цих наших зустрічей я тобі казав, що ми вступаємо в царство здогадок і припущень?
— Так, пане директоре.
— Сподіваюся, ти погодишся, що досі я демонстрував тобі переконливі джерела й факти, з яких я міг робити висновки про Волдемортову діяльність аж до його повноліття, тобто до сімнадцяти років? Гаррі кивнув головою.
— Проте зараз, Гаррі, — вів далі Дамблдор, — усе стає туманніше й химерніше. Важко було знайти свідчення про Волдеморта-хлопчика, та майже неможливо знайти, хто був би готовий згадувати про дорослого Волдеморта. Чесно кажучи, я сумніваюся, що взагалі існує хоч одна жива душа, окрім нього самого, що могла б нам дати цілісний опис його життя після закінчення Гоґвортсу. Однак я хотів би ще поділитися з тобою двома останніми спогадами. — Дамблдор показав на дві кришталеві пляшечки, що поблискували біля сита спогадів. — Мені дуже цікаво порівняти твою думку з висновками, які зробив я.
Від згадки, що Дамблдор так високо цінує його думку, Гаррі запік сором за те, що він не виконав завдання й не здобув спогадів про горокракси; він ніяково засовався на стільці, коли Дамблдор підніс першу пляшечку до світла й оглянув її.
— Маю надію, ти ще не втомився занурюватися в пам’ять інших, бо ці два спогади дуже дивні, — сказав він. — Перший належить старезній ельфині-домовичці на ім’я Гокі. Перш ніж побачимо свідчення Гокі, я мушу коротенько розповісти, як Лорд Волдеморт покинув Гоґвортс.
Він закінчив сьомий клас, отримавши на всіх іспитах, як ти, мабуть, здогадуєшся, найвищі оцінки. Його однокласники вирішували, який їм обирати фах після закінчення Гоґвортсу. Майже всі чекали від Тома Редла, старости гуртожитку, старости школи, володаря нагороди за особливі заслуги перед школою, чогось визначного. Я знаю, що деякі вчителі, серед них був і професор Слизоріг, припускали, що він почне працювати в Міністерстві магії, пропонували йому влаштувати потрібні зустрічі, допомогти встановити контакти з відповідними людьми. Він відмовився від усіх цих пропозицій. Невдовзі наш учительський склад отримав звістку, що він влаштувався на роботу в крамницю “Борджин і Беркс”.
— “Борджин і Беркс”? — перепитав спантеличений Гаррі.
— “Борджин і Беркс”, — спокійно повторив Дамблдор. — Думаю, ти зрозумієш, чим його привабило це місце, коли ми зануримося в спогади Гокі. Але не цю роботу хотів спершу обрати для себе Волдеморт. Навряд чи тоді про це хтось знав… мені одному з небагатьох розповів тодішній директор… Волдеморт спочатку звертався до професора Діпіта з проханням залишитися в Гоґвортсі вчителем.
— Він хотів залишитися тут? Чому? — ще більше здивувався Гаррі.
— Мабуть, у нього було на те кілька причин, хоч він і не навів професорові Діпіту жодної, — сказав Дамблдор. — По-перше, і це найважливіше, Волдеморт, як я вважаю, був прив’язаний до школи більше, ніж до будь-кого. У Гоґвортсі він був найщасливіший, це було перше і єдине місце, де він почувався вдома.
Гаррі відчув на цих словах певну ніяковість, бо те саме відчував до Гоґвортсу й він.
— По-друге, цей замок — справжнє осердя древньої магії. Волдеморт, безсумнівно, розгадав значно більше його таємниць, аніж більшість учнів, які тут навчалися, проте він відчував, що залишилися ще нерозкриті загадки, невичерпані джерела магії.
А по-третє, як учитель, він би здобув величезну владу і вплив на юних чаклунів та чарівниць. Можливо, він запозичив цю ідею від професора Слизорога, з яким перебував у найкращих стосунках, і на прикладі якого бачив, яку важливу роль може відігравати вчитель. Я й на мить не припускаю, що Волдеморт збирався пробути у Гоґвортсі усе своє життя, але, думаю, що він розглядав школу як чудове місце для вербування поплічників, для створення власної армії.
— Пане директоре, але ж він не отримав цієї посади?
— Не отримав. Професор Діпіт сказав, що у вісімнадцять років Волдеморт ще занадто молодий для такої роботи, і порадив йому звернутися за кілька років, якщо він не передумає стати вчителем.
— А ви як до цього тоді поставилися, пане директоре? — вагаючись, запитав Гаррі.
— З глибоким занепокоєнням, — відповів Дамблдор. — Я радив Армандові його не брати… я не пояснював йому тих причин, про які розповів тобі, бо професор Діпіт любив Волдеморта й був переконаний у його чесності… та я дуже не хотів, щоб Волдеморт залишився в школі, та ще й з такою владою в руках.
— А якої саме посади він домагався, пане директоре? Який предмет хотів викладати?
Гаррі відчув, що знає відповідь ще до того, як вона злетіла з Дамблдорових вуст.
— Захист від темних мистецтв. Його тоді викладала стара професорка, яку звали Галатея Веселодум і яка пропрацювала в Гоґвортсі майже півстоліття.
Отож Волдеморт влаштувався на роботу в крамницю “Борджин і Беркс”, і всі вчителі, які були ним захоплені, бідкалися, яка це втрата, що такий блискучий молодий чаклун працює в якійсь там крамничці. Але Волдеморт не був там звичайним помічником. Чемний, вродливий і розумний, він невдовзі почав виконувати досить особливі завдання, про які може йтися лише в таких закладах, як “Борджин і Беркс”, що, як тобі, Гаррі, відомо, спеціалізуються на товарах з незвичайними й могутніми властивостями. Волдемортові партнери посилали його переконувати власників віддавати їм на продаж свої скарби. Виявилося, що він має до цього неабиякий хист.
— Можу собі уявити, — не втримався Гаррі.
— Атож, — погодився Дамблдор, і на його вуста набігла тінь усмішки. — А зараз настав час послухати ельфиню-домовичку Гокі, яка працювала в дуже старої й дуже багатої відьми на ім’я Гепзіба Сміт.
Дамблдор ударив пляшечку чарівною паличкою, щоб з неї вилетів корок, і вилив вируючий спогад у кам’яну чашу.
— Ти перший, Гаррі.
Гаррі встав і нахилився над укритим хвильками сріблястим вмістом сита спогадів. Його обличчя торкнулося поверхні, він провалився в темну порожнечу і приземлився в якійсь вітальні перед гладкущою старою жінкою у вигадливій рудій перуці та яскраво-рожевому комплекті мантій, що спадали хвилями, роблячи її схожою на якийсь розталий морозивний торт. Жінка дивилася в малесеньке прикрашене коштовним камінням дзеркальце й великим пушком рум’янила й так уже червоні щоки, а крихітна старезна ельфиня зашнуровувала на її товстих ногах вузенькі єдвабні пантофлі.
— Швидше, Гокі! — владно звеліла Гепзіба. — Він сказав, що прийде о четвертій, залишилося кілька хвилин, а він не запізнюється ніколи!
Вона заховала пушок у пудреницю, а ельфиня-домовичка випросталася. Своєю головою вона ледве сягала сидіння Гепзібиного крісла, її тонка мов папір шкіра звисала з тіла так само, як і хрустке льняне простирадло, що в нього вона була закутана, наче в тогу.
— Як я виглядаю? — Гепзіба крутила головою, щоб побачити себе в дзеркальці з різних боків.
— Чудово, мадам, — пискнула Гокі.
Гаррі припустив, що в Гокі був записаний у контракті обов’язок брехати у відповідь на такі запитання, бо Гепзібу Сміт аж ніяк не можна було назвати привабливою.
Задзенькав дзвінок біля дверей і ельфиня та її господиня аж підскочили.
— Швидше, Гокі, швидше, він уже тут! — крикнула Гепзіба, й ельфиня подріботіла з кімнати, такої захаращеної різними речами, що важко було уявити, як можна ступити хоч крок і не звалити щонайменше десяток предметів: там були шафи, напхані лакованими скриньками, стелажі, заставлені тисненими золотом книжками, полиці з небесними сферами та глобусами, а також безліч квітучих рослин у вазонах, що стояли на мідних посудинах: словом, кімната була схожа одночасно на магічну антикварну крамничку і оранжерею.
Ельфиня-домовичка повернулася за кілька хвилин у супроводі стрункого юнака, в якому Гаррі легко впізнав Волдеморта. Той був у простому чорному костюмі, мав трохи довше, ніж у школі, волосся й запалі щоки, але все це йому личило: він здавався ще вродливішим, ніж колись. Волдеморт перетнув захаращену кімнату з упевненістю, що свідчила про неодноразові попередні візити, і низько схилився над пухкенькою ручкою Гепзіби, ледь торкнувшись її вустами.
— Я вам приніс квіти, — сказав він тихо, витворюючи з нічого букет троянд.
— Ох ти бешкетник! — пискнула стара Гепзіба, хоч Гаррі помітив заздалегідь поставлену на столику біля неї порожню вазу. — Ти балуєш літню даму, Томе… сідай, сідай… де Гокі… ага…
Ельфиня-домовичка вбігла до кімнати з тацею маленьких тістечок, яку поставила біля ліктя господині.
— Пригощайся, Томе, — запропонувала Гепзіба, — я ж знаю, що ти любиш мої тістечка. То як справи? Щось ти блідий. Забагато працюєш у тій крамниці, я вже сто разів тобі казала…
Волдеморт усміхнувся для годиться, й Гепзіба теж манірно вишкірилася.
— То яку ти цього разу вигадав причину для візиту? — запитала вона, кокетливо кліпаючи віями.
— Містер Беркс хоче запропонувати кращу ціну за панцир ґоблінської роботи, — пояснив Волдеморт. — П’ятсот ґалеонів, на його думку, це дуже справедливо…
— Стривай, стривай, не так швидко, бо я подумаю, що ти тут лише заради моїх дрібничок! — закопилила губки Гепзіба.
— Мене сюди заради них і прислали, — спокійно промовив Волдеморт. — Я ж лише вбогий помічник, мадам, і мушу виконувати, що мені накажуть. Містер Беркс звелів довідатись…
— Ох, містер Беркс! Та ну його! — махнула ручкою Гепзіба. — Я покажу тобі таке, чого містерові Берксу не показувала ніколи! Томе, ти вмієш тримати язика за зубами? Обіцяєш не казати містерові Берксу, що в мене це є? Він од мене не відчепиться, якщо довідається, що я тобі це показувала; а я цю річ не продам Берксові, та й нікому не продам! Але ти, Томе, зможеш оцінити її за історичну цінність, а не за те, скільки ґалеонів вона коштує…
— З радістю подивлюся все, що мені покаже пані Гепзіба, — сказав Волдеморт, і Гепзіба знову захихотіла, як дівчинка.
— Я попросила Гокі знайти… Гокі, ти де? Я хочу показати містерові Редлу наш найцінніший скарб… власне кажучи, принеси їх обидва…
— Несу, мадам, — пискнула ельфиня-домовичка, і Гаррі побачив дві шкіряні коробочки, одну на одній, що перетинали кімнату немовби за власним бажанням, хоч він і знав, що їх тримає над головою крихітна ельфиня, пробираючись між столиками, пуфиками й підставками для ніг.
— Ось, — зраділа Гепзіба, забираючи в ельфині коробочки, ставлячи їх собі на коліна й готуючись відкрити ту, що лежала зверху, — думаю, Томе, що тобі це сподобається… ох, якби мої родичі довідалися, що я тобі це показую.. . вони вже дочекатися не можуть, коли воно потрапить їм у руки!
Вона відкрила накривку. Гаррі підійшов трохи ближче, щоб роздивитися, й побачив маленьку золоту чашечку з двома вишуканими ручками.
— Томе, чи ти знаєш, що це таке? Візьми в руки, подивись уважно! — прошепотіла Гепзіба, а Волдеморт простяг руку з довжелезними пальцями, взяв чашечку за ручку й вийняв з шовкової тканини, в яку та була загорнута. Гаррі здалося, що він помітив у його очах червоний блиск. Пожадливий вираз його обличчя дивним чином віддзеркалювався на лиці Гепзіби, з тією лише відмінністю, що вона спрямувала пожадливий погляд своїх крихітних очиць не на чашечку, а на вродливого юнака.
— Борсук, — пробурмотів Волдеморт, розглядаючи вигравіювану на чашці тваринку. — То це належало…
— Гельзі Гафелпаф, про що ти й сам добре знаєш, розумнику! — Гепзіба нахилилася вперед, аж затріщав корсет, і грайливо вщипнула його за впалу щоку. — Хіба я не казала, що ми далекі родичі? Про це з покоління в покоління переказували в моїй родині. Чудова річ, правда? А ще й наділена могутніми силами, хоч я їх так до ладу й не випробовувала, я її тільки надійно зберігаю…
Вона забрала чашечку з довгих Волдемортових пальців і акуратно поклала назад у коробочку, причому так ретельно й обережно її там умощувала, що навіть не помітила, як по Волдемортовому обличчі ковзнула тінь, коли він мусив віддавати чашку.
— Ну от, — радісно сказала Гепзіба, — а де ж та Гокі? О, так… ти ж тут… забери, Гокі…
Ельфиня слухняно взяла коробку з чашечкою, а Гепзіба глянула на плоскішу коробочку, що лишилася в неї на колінах.
— Думаю, Томе, це тобі сподобається ще більше, — прошепотіла вона. — Нахилися, хлопче, щоб краще бачити…авжеж, Беркс знає, що я ним володію, бо саме в нього я його й купила, але тепер, я не сумніваюся, він мріє знову ним заволодіти, коли мене не стане…
Вона клацнула точеною філігранною защіпкою й підняла накривку. Там на гладенькому малиновому оксамиті лежав важкий золотий медальйон.
Цього разу Волдеморт простяг руку, не чекаючи запрошення, і підніс медальйон до світла, щоб уважно його розглянути.
— Слизеринів знак, — тихенько сказав він, дивлячись, як виграє світло на вишукано оздобленій літері “С”.
— Саме так! — вигукнула Гепзіба; її захопило те, як зачаровано дивився Волдеморт на медальйон. — Я заплатила за нього високу ціну, але просто не могла випустити з рук. Такий неймовірний скарб! Я просто мусила мати його у своїй колекції. Берке його, очевидно, купив у якоїсь нещасної, а та, мабуть, десь украла, гадки не маючи про його справжню вартість…
Тепер сумніву не було: Волдемортові очі на цих словах спалахнули червоним сяйвом, а суглоби пальців, що тримали ланцюжок медальйона, побіліли.
—… припускаю, що Беркс заплатив їй жалюгідну суму, але ось він який, цей медальйон… гарний, правда? І знову ж таки, йому приписують могутні властивості, але я тільки зберігаю…
Вона простягла руку, щоб забрати медальйон. На якусь мить Гаррі здалося, що Волдеморт його не віддасть, але медальйон вислизнув з його пальців і знову опинився на червоній оксамитній подушечці.
— Отак-от, любий Томе. Гадаю, для тебе це була насолода! Гепзіба глянула на нього, і Гаррі вперше побачив, як зів’яла її дурнувата усмішка.
— З тобою все гаразд, хлопчику?
— О так, — спокійно відповів Волдеморт. — Усе чудово…
— Мені здалося… але це, мабуть, гра світла… — Гепзіба рознервувалася, і Гаррі здогадався, що й вона помітила миттєвий червоний спалаху Волдемортових очах. — На, Гокі, віднеси й замкни… тими закляттями, що й завжди…
— Треба вертатися, Гаррі, — тихо сказав Дамблдор і, поки крихітна ельфиня виносила коробочки, він схопив Гаррі за лікоть, і вони помчали крізь небуття у директорський кабінет.
— Гепзіба Сміт померла через два дні після цієї сценки, — повідомив Дамблдор, сідаючи й пропонуючи Гаррі теж сісти. — Міністерство засудило ельфиню-домовичку Гокі за випадкове додавання отрути у вечірнє какао господині.
— Не може бути! — сердито вигукнув Гаррі.
— Бачу, ми в цьому однієї думки, — додав Дамблдор Авжеж, є дуже багато схожого між цією смертю та загибеллю Редлів. В обох випадках вину взяв на себе хтось інший, хто добре пам’ятав причину смерті…
— Гокі зізналася?
— Вона пригадала, що замість цукру ненавмисне додала в хазяйчине какао, як згодом виявилося, смертельну й маловідому отруту, — пояснив Дамблдор. — 3 цього зробили висновок, що ельфиня не мала злого наміру, просто вона старенька й неуважна…
— Волдеморт видозмінив їй пам’ять, так само, як і Морфінові!
— Я теж дійшов такого висновку, — погодився Дамблдор. — І так само, як і в ситуації з Морфіном, у міністерстві були заздалегідь схильні звинувачувати Гокі…
— …тому, що вона була ельфинею-домовичкою, — закінчив речення Гаррі. Він ще ніколи не відчував так симпатії до заснованого Герміоною товариства захисту ельфів “С.С.Е.Ч.А”.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве