Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— Саме так, — підтвердив Дамблдор. — Вона була старенька, і зізналася, що додала щось у напій, тому ніхто в міністерстві не мав бажання затягувати розслідування. Як і у випадку з Морфіном, коли я врешті напав на її сліди й зумів видобути з неї спогади, її життя вже добігало кінця… її спогади, зрозуміло, нічого не доводять, крім того, що Волдеморт знав про існування тієї чашки й медальйона.
Коли Гокі вже засудили, Гепзібина родина виявила, що зникли два її найбільші скарби. Минув якийсь час, поки вони остаточно в цьому переконалися, бо вона мала багато схованок і надзвичайно ревно оберігала свою колекцію. Та ще перед тим, як вони в цьому переконалися, юнак, що працював помічником у крамниці “Борджина й Беркса” і регулярно відвідував небайдужу до нього Гепзібу, звільнився з роботи й щез. Його працедавці не знали, де він дівся; його зникнення стало для них великою несподіванкою. І потім ще дуже довго вони нічого не знали й не чули про Тома Редла.
— А зараз, Гаррі, — сказав Дамблдор, — якщо ти не заперечуєш, я хотів би зробити ще одну невеличку паузу і звернути твою увагу на деякі моменти цієї історії. Волдеморт скоїв ще одне вбивство: чи сталося це вперше, відколи він убив Редлів, я не знаю, хоч думаю, що так. Тепер, як ти вже бачив, він убивав не заради помсти, а задля наживи. Він захотів здобути дві легендарні реліквії, що їх йому показала та бідолашна й заморочена ним стара жінка. Так само, як колись він обкрадав інших дітей у сиротинці або вкрав перстень у свого дядька Морфіна, тепер він просто втік, прихопивши Гепзібині чашку й медальйон.
— Та це ж, — насупився Гаррі, — це просто божевілля… ризикувати всім, кидати роботу заради цих…
— Для тебе, може, й божевілля, але не для Волдеморта, — заперечив Дамблдор. — Сподіваюся, Гаррі, з часом ти збагнеш, що для нього означали ці речі, але погодься, не так і важко припустити, що він побачив у медальйоні щось таке, що мало належати йому.
— У медальйоні можливо, — погодився Гаррі, — але навіщо було брати ще й чашку?
— Вона належала одній із засновниць Гоґвортсу, — нагадав Дамблдор. — Мені здається, що він відчував непереборний потяг до школи, тому й не зміг відмовитися від предмета, пов’язаного з історією Гоґвортсу. Були, напевно, й інші причини… сподіваюся, свого часу я зумію їх тобі продемонструвати.
А тепер останній спогад із тих, що я хотів тобі показати, — хіба що ти зумієш добути спогад професора Слизорога. Десять років розділяє спогад Гокі і цей; ми можемо лише здогадуватися, що робив Лорд Волдеморт усі ці десять років…
Гаррі знову звівся на ноги, а Дамблдор вилив у сито останній спогад. — А чий це спогад? — поцікавився Гаррі.
— Мій, — відповів Дамблдор.
І Гаррі пірнув за Дамблдором у цю рухому срібну масу, приземлившись у тому ж кабінеті, який щойно покинув. На сідалі умиротворено куняв Фоукс, а за письмовим столом сидів Дамблдор, дуже схожий на того Дамблдора, який стояв біля Гаррі, хоч обидві його руки були цілі й неушкоджені, а на обличчі, мабуть, було трохи менше зморшок. Єдина різниця між сучасним і тодішнім кабінетами була та, що в минулому падав сніг; блакитні сніжинки сіялися в темряві за вікном й збиралися на підвіконні.
Молодший Дамблдор, здається, когось чекав; і справді, за кілька секунд після їхнього прибуття у двері постукали, і він сказав:
— Заходь.
Гаррі ледве встиг стримати зойк. До кабінету зайшов Волдеморт. Його риси не були ще схожі на те, що виринуло на очах у Гаррі з великого кам’яного казана два року тому; очі не були ще яскраво-червоні, лице не було ще таке змієподібне, ще не нагадувало маску, але це вже не був колишній вродливий Том Редл. Обличчя ніби хтось обпалив і розмив; було воно воскове й дивно викривлене, білки очей набрали незмінного кровожерливого виразу, хоч зіниці ще не перетворилися на добре знайомі Гаррі щілинки. Волдеморт був у довгому чорному плащі, а обличчя мав бліде, наче сніг, що поблискував у нього на плечах.
Дамблдор за письмовим столом не виявив ані найменшого подиву. Очевидно, про цей візит було домовлено заздалегідь.
— Добрий вечір, Томе, — невимушено привітався Дамблдор. — Може, сядеш?
— Дякую, — сказав Волдеморт і сів, куди йому показав Дамблдор… на той самий стілець, з якого щойно встав у теперішньому часі Гаррі. — Я чув, ти став директором, — сказав він трохи пронизливішим і холоднішим, ніж досі, тоном. — Гідний вибір.
— Я радий, що ти схвалюєш, — усміхнувся Дамблдор. — Що тобі запропонувати випити?
— Я б не відмовився, — відповів Волдеморт. — Дорога була далека.
Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер тримав сито спогадів, але тоді там було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді повернувся у своє крісло.
— Отже, Томе… чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів не відразу.
— Мене вже не називають Том, — сказав нарешті він. — Тепер я відомий під ім’ям…
— Я знаю, під яким ім’ям ти відомий, — чемно всміхнувся Дамблдор. — Але для мене ти назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають, з чого починали їхні вихованці.
Він підняв келих, мовби п’ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.
Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова вживати обране Волдемортом ім’я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.
— Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, — сказав Волдеморт після короткої паузи. — Мені завжди було цікаво, чому такий чаклун, як ти, ніколи не мав бажання покинути цю школу.
— Бо для такого чаклуна, як я, — відповів Дамблдор, усміхаючись, — немає нічого важливішого, ніж передавати древні знання, формувати й відточувати юну свідомість. Якщо я не помиляюся, тебе теж колись вабила роль учителя.
— І зараз вабить, — відповів Волдеморт. — Я просто дивувався, чому ти… до тебе так часто звертаються за порадами з міністерства, тобі, здається, двічі пропонували посаду міністра…
— Якщо точніше, то тричі, — виправив Дамблдор. —Але міністерська кар’єра мене ніколи не приваблювала. І знову, мені здається, в цьому ми схожі.
Волдеморт без посмішки кивнув головою і відпив ще ковточок вина.
Дамблдор не порушував мовчанки, що запала між ними, але з доброзичливим виглядом чекав, коли заговорить Волдеморт.
— Я повернувся, — сказав той за якийсь час, — пізніше, мабуть, ніж цього очікував професор Діпіт… однак я повернувся, щоб знову попросити те, чого не зміг отримати тоді через мій, за його словами, надто юний вік. Я прийшов попросити в тебе дозволу повернутися в цей замок, щоб стати вчителем. Ти, мабуть, знаєш, що я багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов. Я можу показати й розказати твоїм учням таке, чого вони не навчаться від жодного іншого чаклуна.
Дамблдор довго дивився на Волдеморта поверх келиха, перш ніж знову заговорив.
— Так, я знаю, що ти багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов, — спокійно погодився він. — Чутки про твої діяння, Томе, дійшли до твоєї старої школи. Мені б не хотілося вірити, що вони правдиві бодай наполовину.
На Волдемортовім обличчі не ворухнувся жоден м’яз, коли він прорік:
— Велич викликає заздрість, заздрість породжує злобу, злоба плодить брехню. Ти мав би це знати, Дамблдоре.
— То ти називаєш “величчю” те, що робиш? — делікатно запитав Дамблдор.
— Безперечно, — відповів Волдеморт, і його очі спалахнули червоним полум’ям. — Я експериментував; я бував на межі й сягав чарами туди, де ніхто ще не наважувався бувати…
— Певними чарами, — спокійно виправив його Дамблдор. — Певними. Бо є такі чари, щодо яких ти залишаєшся. .. вибач мені… цілковитим неуком.
Волдеморт уперше посміхнувся. Це був глузливий вищир, зловісний оскал — гірший за найлютіший погляд.
— Давня суперечка, — м’яко сказав він. — Одначе, Дамблдоре, я ще не бачив підтверджень твого припущення, що любов могутніша за мої чари.
— Можливо, ти не там шукав? — припустив Дамблдор.
— А де ж знайти краще місце для моїх пошуків, ніж тут, у Гоґвортсі? — запитав Волдеморт. — Дозволиш мені повернутися? Дозволиш мені поділитися своїми знаннями з учнями? Я пропоную тобі себе і свій талант. Я в твоєму розпорядженні… Дамблдор підняв брови.
— А що буде з тими, хто зараз у твоєму розпорядженні? Що станеться з тими, хто називає себе… ходять такі чутки. .. смертежерами?
Волдеморт, як помітив Гаррі, не сподівався, що Дамблдор про це знає; Волдемортові очі знову спалахнули червоним, а щілинки-ніздрі сіпнулися.
— Мої друзі, — сказав він після секундної паузи, — робитимуть свою справу й без мене.
— Я радий, .що ти вважаєш їх друзями, — сказав Дамблдор. — Бо в мене склалося враження, що вони твої слуги.
— Ти помиляєшся, — заперечив Волдеморт.
— Отже, якщо я вирішу відвідати сьогодні “Кабанячу голову”, то не побачу там, як їхня компанія… Нот, Розьє, Мульцибер, Дологов… чекає твого повернення? Справді вірні друзі, якщо в такий сніг серед ночі забралися так далеко лише для того, щоб побажати тобі успіху у спробі здобути посаду вчителя.
Поза сумнівом, Волдемортові було неприємно довідатися, що Дамблдор детально знає, з ким він подорожує; однак він блискавично опанував себе.
— Ти, як завжди, всезнаючий, Дамблдоре.
— Та ні, просто товаришую з тамтешнім шинкарем, — просто сказав Дамблдор. — А зараз, Томе…
Дамблдор поставив порожнього келиха й випростався в кріслі, склавши докупи в характерному жесті кінчики пальців.
— …поговорімо відверто. Чому ти прибув серед ночі, оточений посіпаками, проситися на роботу, якої, як ми з тобою знаємо, ти зовсім не прагнеш?
Волдеморт зобразив холодне здивування.
— Роботу, якої не прагну? Та навпаки, Дамблдоре, я навіть дуже її прагну.
— Так, ти прагнеш повернутися в Гоґвортс, але не хочеш бути вчителем — так само, як не хотів ним бути у вісімнадцять років. Чого тобі треба, Томе? Хоч раз попроси відверто.
Волдеморт посміхнувся.
— Якщо не хочеш давати мені роботу…
— Та вже ж не хочу, — підтвердив Дамблдор. — І не сумніваюся, що ти цього й очікував. Проте ти прийшов, ти попросив, а отже, ти маєш якусь мету.
Волдеморт звівся на ноги. Він уже зовсім не був схожий на Тома Редла; обличчя його пашіло люттю. — То це останнє твоє слово?
— Останнє, — теж підвівся Дамблдор.
— Тоді нам більше нема про що говорити.
— Нема, — погодився Дамблдор, і його обличчя оповив глибокий смуток. — Давно минув той час, коли я ще міг налякати тебе палаючою шафою й примусити розплатитися за твої злочини. А як би я цього хотів, Томе… як би я хотів…
Ще мить, і Гаррі закричав би, попереджаючи Дамблдора: він був упевнений, що Волдемортова рука смикнулася до кишені з чарівною паличкою; але ця мить минула, Волдеморт повернувся спиною, вийшов і двері за ним зачинилися.
Гаррі відчув, як Дамблдорові пальці знову стиснули його руку, й за кілька секунд вони вже стояли у тім самім кабінеті, лише на підвіконні не було снігу, а Дамблдорова рука знову була чорна й нежива.
— Навіщо? — одразу запитав Гаррі, дивлячись Дамблдорові у вічі. — Навіщо він приходив? Ви про це дізналися?
— Маю певні здогади, — відповів Дамблдор, — але не більше.
— Які здогади, пане директоре?
— Розкажу тобі, Гаррі, тоді, як здобудеш отой спогад професора Слизорога, — сказав Дамблдор. — Коли матимеш цю останню частинку складанки, все, сподіваюся, стане ясно… нам обом.
Гаррі аж кипів з цікавості, і хоч Дамблдор уже підійшов до дверей і відчинив їх йому, він не зразу зрушив з місця.
— Пане директоре, він що — знову хотів отримати посаду вчителя захисту від темних мистецтв? Він не сказав…
— Безперечно, він цілився саме на цю посаду, — відповів Дамблдор. — Наслідки нашої короткої зустрічі це тільки підтвердили. Бачиш, після того, як я відмовив у цій посаді Лордові Волдеморту, жоден учитель захисту від темних мистецтв не втримався в нашій школі більше як рік.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
Незнаходжувана кімната

Увесь наступний тиждень Гаррі сушив собі голову, як переконати Слизорога поділитися з ним справжнім спогадом, однак жодної геніальної думки мозкові хвилі не принесли, тож він знову взявся за те, чому присвячував найбільше часу, коли бував розгублений: за перечитування підручника настійок — у надії, що Принц нашкрябав там на полях щось корисне, як це досі бувало багато разів.
— Ти там нічого не знайдеш, — твердо заявила Герміона у неділю пізно ввечері.
— Не починай, Герміоно, — сказав Гаррі. — Якби не Принц, Рон тут зараз не сидів би.
— Сидів би, якби ти уважно слухав Снейпа ще в першому класі, — не здавалася Герміона.
Гаррі пропустив її зауваження повз вуха. Він щойно знайшов закляття (“Сектумсемпра!”), нашкрябане над інтригуючою приміткою “Для ворогів”, і йому аж свербіло його випробувати, але на очах у Герміони такого не зробиш. Тому він нишком загнув кутик потрібної сторінки.
Друзі сиділи біля каміна у вітальні; там уже нікого не було, крім кількох колег-шестикласників. Трохи раніше тут панував гамір, коли всі повернулися з вечері й побачили на дошці оголошень нове повідомлення про дату іспиту з явлення. Ті, кому вже виповнилося або мало виповнитися сімнадцять років у день іспиту, двадцять першого квітня, могли записатися на додаткові тренування, що мали відбуватися (під посиленим наглядом) у Гоґсміді.
Рон запанікував, коли прочитав оголошення; він досі не опанував явлення й боявся, що провалить іспит. Герміона, котрій уже двічі вдалося явитися, була трохи впевненіша, а Гаррі, якому виповнювалося сімнадцять аж за чотири місяці, все одно не мав права складати іспити, незалежно від того, готовий він був би до них чи ні.
— Зате ти вмієш являтися! — нервово буркнув Рон. — У липні складеш запросто!
— Мені лише раз це вдалося, — нагадав Гаррі; на минулому уроці він нарешті спромігся зникнути і знову матеріалізуватися всередині свого обруча.
Згаявши море часу на те, щоб побідкатися через своє невміння являтися, Рон тепер квапився закінчити складнючий реферат для Снейпа; Гаррі й Герміона вже його написали. Гаррі не сумнівався, що отримає за нього низьку оцінку, бо він не погоджувався зі Снейпом щодо найкращих методів боротьби з дементорами, але його це не турбувало: усі його думки зараз були про Слизорогів спогад.
— Кажу тобі, Гаррі, що той дурний Принц тобі не допоможе! — підвищила голос Герміона. — Примусити когось зробити те, що ти хочеш, можна лише закляттям “Імперіус”, але воно заборонене…
— Я це знаю, дякую, — буркнув Гаррі, не зводячи очей з книжки. — Тому я й шукаю щось інше. Дамблдор казав, що сироватка правди тут не подіє. Має бути щось інше — якесь зілля чи закляття…
— Ти йдеш не тим шляхом, — не вгавала Герміона. — Дамблдор каже, що лише ти можеш здобути той спогад. Це означає, що ти єдиний можеш переконати Слизорога. Отже, підсипати йому зілля не треба — це міг би зробити хто завгодно…
— Як правильно писати “збройний”? — запитав Рон, щосили трусячи пером і дивлячись у пергамент. — Це ж не може бути “3… А… Д…”
— Ні, не може, — підсунула до себе Ронів реферат Герміона. — І “оракул” теж починається не з літер “С… Р… А…”. Що це в тебе за перо?
— Самозвіряльне перо від Фреда й Джорджа… але, мабуть, чари вже вивітрились…
— Мабуть, — показала Герміона на назву реферату, — бо треба було писати про те, як подолати дементорів, а не “туалеторів”, і я не пригадую, щоб ти міняв ім’я й прізвище на “Руні Ввазусруні”.
— Ой! — приголомшено глянув Рон на свій пергамент. — Тільки не кажи, що доведеться все переписувати!
— Усе нормально, ми це виправимо, — підсунула Герміона до себе реферат і вийняла чарівну паличку.
— Я люблю тебе, Герміоно, — сказав Рон, падаючи на крісло і втомлено тручи очі.
Герміона ледь-ледь зашарілася й сказала:
— Дивися, щоб Лаванда не почула.
— Не почує, — буркнув собі під ніс Рон. — Або й почує… і порве зі мною…
— Чому ти сам з нею не порвеш, якщо так цього хочеш? — здивувався Гаррі.
— А ти хоч раз із кимось поривав? — спитав Рон. — Ви з Чо просто…
— Розійшлися і все, — договорив за нього Гаррі.
— Якби ж і в мене з Лавандою так вийшло, — похмуро сказав Рон, дивлячись, як Герміона мовчки торкається кінчиком чарівної палички кожного написаного з помилками слова, після чого всі орфографічні помилки самі виправлялися. — Але що більше я натякаю, що треба було б усе це припинити, то чіпкіше вона за мене хапається. Так. ніби я зустрічаюся з нашим велетенським кальмаром.
— Ось, — сказала Герміона хвилин за двадцять, віддаючи Ронові реферат.
— Дякую аж підскакую, — зрадів Рон. — Можна позичити в тебе перо, щоб дописати висновок?
Гаррі, що так досі й не знайшов нічого корисного в нотатках Напівкровного Принца, роззирнувся; у вітальні вже не було нікого, крім їхньої трійці, бо Шеймус щойно пішов спати, проклинаючи Снейпа з його рефератом. Чути було тільки потріскування вогню та рипіння Герміониного пера, яким Рон дописував останній абзац реферату про дементорів. Гаррі закрив підручник Напівкровного Принца, позіхнув, коли це…
Лясь.
Герміона тихо зойкнула; Рон заляпав увесь реферат чорнилом, а Гаррі вигукнув:
— Крічер!
Ельф-домовик низько вклонився й пробубонів, звертаючись до власних вузлуватих пальців на ногах:
— Хазяїн казав, що хоче отримувати регулярні звіти про те, що робить панич Мелфой, тож Крічер і прибув, щоб дати…
Лясь.
Біля Крічера з’явився Добі з чохлом для чайника, надітим на голову набакир.
— Добі теж помагав, паничу Гаррі Поттер! — пискнув він, змірявши Крічера обуреним поглядом. — І Крічер повинен казати Добі, коли він вирушає до Гаррі Поттера, щоб вони могли звітувати разом!
— Що це таке? — запитала Герміона, ще й досі вражена цією несподіваною з’явою. — Гаррі, що це означає?
Гаррі завагався з відповіддю, бо він не казав Герміоні, що Крічер і Добі стежитимуть за Мелфоєм; ельфи-домовики для неї дуже дражлива тема.
— Ну… вони для мене стежили за Мелфоєм, — пояснив він.
— День і ніч, — каркнув Крічер.
— Добі вже тиждень не спав, паничу Гаррі Поттер! — гордо заявив Добі, хитаючись на ногах.
Герміона була обурена.
— Добі, ти не спав? Гаррі, невже ти їм наказав…
— Та вже ж ні, — поспіхом заперечив Гаррі. — Добі, можеш спати, чув? Та чи хтось із вас щось вивідав? — квапливо запитав він, не даючи Герміоні змоги втрутитися.
— Панич Мелфой походжає зі шляхетністю, що личить його чистокровності, — закректав Крічер. — Своїми рисами він нагадує мою зграбну хазяєчку, а його манери…
— Драко Мелфой — поганий хлопчисько! — сердито пискнув Добі. — Поганий хлопчисько, який… який…
Усе його тіло, від китиці чайного чохла на голові, до кінчиків шкарпеток затремтіло, а тоді він метнувся до каміна, наче хотів у нього пірнути; Гаррі це нітрохи не здивувало; він упіймав ельфа за поперек і вже не випускав. Кілька секунд Добі пручався, а тоді обвис.
— Дякую вам, паничу Гаррі Поттер, — важко дихаючи пропищав він. — Добі ще й досі нелегко говорити погано про своїх колишніх хазяїв…
Гаррі його відпустив; Добі поправив на голові чохол для чайника й виклично сказав Крічерові:
— Крічер повинен знати, що Драко Мелфой погано ставився до ельфів-домовиків!
— Справді, ми не хочемо слухати про твою любов до Мелфоя, — додав Гаррі Крічеру. — Починай з того, що ж він робить.
Крічер знову сердито вклонився й сказав:
— Панич Мелфой їсть у Великій залі, спить у спальні, відвідує різні уроки…
— Добі, скажи краще ти, — урвав Гаррі Крічера. — Чи робив він щось таке, чого не повинен був робити?
— Паничу Гаррі Поттер, — пискнув Добі, і в його великих круглих очах віддзеркалилося полум’я в каміні, — Добі не бачив, щоб хлопчисько Мелфой порушував якісь правила, але його й далі буває важко виявити. Він регулярно відвідує восьмий поверх з різними учнями, що стоять на сторожі, поки він заходить у…
— Кімнату на вимогу! — Гаррі ляснув себе по лобі “Прогресивною методикою зіллєваріння”. Герміона з Роном глянули на нього. — Ось де він зникав! Ось, де він… робив те, що робив! І ось чому він щезав з карти! Це ж треба! А я там не бачив ніякої кімнати на вимогу!
— Може, Мародери й не знали про цю кімнату, — припустив Рон.
— А по-моєму, в цьому й полягають чари кімнати, — сказала Герміона. — Якщо захотіти, щоб вона стала знекартлена, то вона стане.
— Добі, а чи ти зміг зайти туди, щоб побачити, що там робить Мелфой? — нетерпляче запитав Гаррі.
— Ні, паничу Гаррі Поттер, це неможливо, — пояснив Добі.
— Не може бути, — відразу заперечив Гаррі. — Мелфой торік пролазив у кімнату, коли там був наш штаб, отже, і я туди проникну й шпигуватиму за ним. Легко!
— Не думаю, Гаррі, що тобі це вдасться, — поволі вимовила Герміона. — Мелфой тоді добре знав, як ми користуємося кімнатою, бо дурна Марієтта все розпатякала. Він захотів, щоб кімната стала штабом ДА, то так воно й вийшло. Але ти не знаєш, чим стає кімната, коли в ній Мелфой, тому й не знатимеш, про що просити і на що її перетворювати.
— Має бути обхідний шлях, — відмахнувся Гаррі. — Добі, ти молодець.
— І Крічер молодець, — похвалила другого ельфа Герміона; але Крічер і не подумав дякувати, а закотив до стелі свої величезні, налиті кров’ю очі й крякнув:
— Бруднокровка розмовляє з Крічером, Крічер прикинеться, що не почув…
— Іди геть, — крикнув на нього Гаррі. Крічер відміряв останній глибокий уклін і роз’явився. — Добі, ти теж біжи поспи.
— Дякую вам, паничу Гаррі Поттер! — радісно пискнув Добі і теж зник.
— Ну, як вам? — захоплено обернувся до Рона з Герміоною Гаррі, щойно у вітальні не стало ельфів. — Ми знаємо, куди зникає Мелфой! Тепер ми його зловимо на гарячому!
— Ага, чудово, — Рон похмуро намагався витерти величезну чорнильну пляму, на яку перетворився його майже закінчений реферат. Герміона підсунула реферат до себе й почала осушувати чорнило чарівною паличкою.
— Але як це так, що він ходить туди “з різними учнями”? — замислилася Герміона. — Скільки людей у це вплуталося? Скоріше за все, він їм не довіряє й вони не знають, що він там робить…
— Так, щось тут не те, — погодився Гаррі. — Я чув, як він казав Кребові, що то не Кребове собаче діло знати, що він робить… то що ж він тоді каже всім цим… усім цим…
Голос Гаррі затих; він не відводив очей від каміна.
— Ой, який же я дурний, — ледь чутно промовив він. — Це ж очевидно. Там же в підвалі стояв цілий казанисько з нею… він міг під час уроку нишком поцупити…
— Що поцупити? — не зрозумів Рон.
— Багатозільну настійку. Він украв трохи багатозільної настійки, що її нам показував Слизоріг ще на першому уроці… нема ніяких “різних учнів”, що оберігають Мелфоя… це тільки Креб і Ґойл, як і завжди… все сходиться! — підскочив Гаррі й закрокував перед каміном. — Вони такі тупі, що робитимуть усе, що він скаже, навіть, якщо не знатимуть, що він задумав… але він не хоче, щоб хтось бачив, як вони чатують біля кімнати на вимогу, тому він примушує їх вживати багатозільну настійку, щоб вони були схожі на інших учнів… ці дві дівчини, що я їх бачив з ним, як ішов на квідич… ха! То Креб і Ґойл!
— Хочеш сказати, — тихо спитала Герміона, — що та дівчинка, чиї терези я полагодила…
— Так, аякже! — вигукнув Гаррі, дивлячись на неї. — Звичайно! Мелфой тоді був у тій кімнаті, тому вона… та що я таке кажу?.. він упустив терези — попередив Мелфоя, щоб той не виходив, бо є хтось чужий! А ще була та дівчина, що впустила жаб’ячу ікру! Ми постійно повз нього проходили і не здогадувалися!
— Він примушував Креба з Ґойлом ставати дівчатами? — загигикав Рон. — Оце так… а я думаю, чого це вони останнім часом такі невеселі… дивно, що вони його ще не послали під три чорти…
— І не пошлють, особливо після того, як він їм показав Чорну мітку, — сказав Гаррі.
— Гм… Чорну мітку, про існування якої ми нічого не знаємо, — скептично уточнила Герміона, згорнула висушений Ронів реферат, поки він знову не постраждав, і віддала сувій Ронові.
— Побачимо, — впевнено заявив Гаррі.
— Ага, побачимо, — Герміона встала й потяглася. — Гаррі, не спіши дуже захоплюватися, подумай краще, що ти ніяк не зайдеш у кімнату на вимогу, якщо не знатимеш, що там таке. А ще, нагадую, не забувай, — Герміона закинула на плече сумку й зміряла його дуже серйозним поглядом, — що ти повинен зосередитися й добути Слизорогів спогад. На добраніч.
Гаррі дивився їй услід, відчуваючи легке роздратування. Щойно зачинилися двері дівчачих спалень, як він причепився до Рона.
— А ти що думаєш?
— Якби ж я міг роз’являтися, як ельф-домовик, — зітхнув Рон, дивлячись на те місце, де зник Добі. — Я б тоді за милу душу склав іспит з явлення.
Вночі Гаррі не спалося. Він лежав, мабуть, кілька годин з розплющеними очима, міркуючи, як саме використовував Мелфой кімнату на вимогу, і що він, Гаррі, побачить, коли завтра туди зайде, бо хай що каже Герміона, Гаррі не сумнівався: якщо Мелфой зумів побачити штаб ДА, то він тим паче побачить Мелфоєву… що б то могло бути? Конференц-зала? Схованка? Комора? Майстерня? Мозок Гаррі гарячково перебирав варіанти, і коли він нарешті задрімав, то бачив у неспокійних снах Мелфоя, що ставав то Слизорогом, то Снейпом…
За сніданком Гаррі перебував у стані напруженого очікування; він мав вільний урок перед захистом від темних мистецтв і твердо вирішив скористатися цим часом для проникнення в кімнату на вимогу. Герміона підкреслено демонструвала, що його таємні плани вторгнення в кімнату її не цікавлять. Це дратувало Гаррі, бо він вважав, що її допомога знадобилася б — лише б вона того захотіла.
— Послухай, — тихо сказав він, нахиляючись до неї й накриваючи рукою щойно доставлений поштовою совою “Щоденний віщун”, щоб Герміона не могла зануритися в читання. — Я не забув про Слизорога, але поняття не маю, як у нього виманити той спогад. Поки не стрельне в голову якась ідея, може, я з’ясую, що робить Мелфой?
— Я вже тобі казала — ти мусиш Слизорога переконати, — наполягала Герміона. — Нема мови, щоб його перехитрити чи зачаклувати, бо Дамблдор сам би це зробив. Замість никати біля кімнати на вимогу, — вона висмикнула “Віщуна” з-під долоні Гаррі й розгорнула на першій сторінці, — краще піди знайди Слизорога і спробуй достукатися до всього людяного, що в ньому лишилося.
— Є щось про знайомих?.. — поцікавився Рон, дивлячись, як Герміона переглядає заголовки.
— Так! — вигукнула Герміона, аж Гаррі з Роном ледь не вдавилися, — але нічого страшного, він живий… Манданґуса заарештували й запроторили до Азкабану! Нібито він удавав з себе інферія під час спроби крадіжки зі зломом… і ще зник якийсь Октавіус Пеппер… ой, який жах, був заарештований дев’ятирічний хлопчик за спробу вбивства своїх баби й діда; припускають, що він був під дією закляття “Імперіус”…
Друзі доснідували мовчки. З їдальні Герміона відразу побігла на урок стародавніх рун, Рон поплентався до вітальні, де мав нарешті дописати висновок до Снейпового реферату про дементорів, а Гаррі подався в коридор на восьмому поверсі, до тієї ділянки стіни, навпроти якої висів гобелен із зображенням Варнави Дурнуватого, що навчає тролів танцювати балет.
У порожньому переході Гаррі накинув на себе плаща-невидимку, хоч міг би й не маскуватися, бо коли він підійшов до потрібного місця, там не було нікого. Гаррі не знав, як легше потрапити в кімнату: коли там є Мелфой чи коли його немає. Добре хоч його першій спробі не заважатиме присутність Креба чи Ґойла, які прикидатимуться одинадцятирічними дівчатками.
Він заплющив очі, підійшовши до того місця, де були приховані двері в кімнату на вимогу. Гаррі пам’ятав, що має робити; торік він це засвоїв досконало. Щосили зосередившись, подумав: “Мені треба побачити, що робить тут Мелфой… мені треба побачити, що робить тут Мелфой… мені треба побачити, що робить тут Мелфой…”
Тричі він пройшов повз двері, а тоді, відчуваючи, як калатає серце, розплющив очі, щоб їх побачити… але й далі дивився на звичайнісіньку порожню стіну.
Підійшов до неї і спробував про всяк випадок штовхнути. Каміння не піддалося.
— Ну що ж, — сказав уголос Гаррі. — Що ж… я щось не те подумав…
На мить замислився, а тоді знову заплющив очі, зосередився й пішов уздовж стіни.
“Мені треба побачити те місце, куди Мелфой таємно приходить… мені треба побачити те місце, куди Мелфой таємно приходить…”
Пройшовся тричі, а тоді з надією розплющив очі.
Дверей не було.
— Ой, та годі вже, — роздратовано сказав він стіні. — Це ж була чітка вказівка… Що ж…
Кілька хвилин він напружено міркував, а тоді знову закрокував.
“Мені треба, щоб ти стала тим, чим стаєш для Драко Мелфоя…”
Він не зразу розплющив очі, коли завершив свій обхід; пильно прислухався, немовби міг почути, що двері з’являться з якимось звуком. Проте нічого не почув, крім далекого цвірінькання пташок на подвір’ї. Розплющив очі.
Дверей не було.
Гаррі вилаявся. Хтось закричав. Гаррі озирнувся й побачив зграйку першокласників, що тікали за ріг, либонь, подумали, що наткнулися на язикатого привида-лихослова.
Майже годину Гаррі випробовував усі, які лише міг вигадати, варіанти речення “Мені треба побачити, що Драко Мелфой робить у тебе всередині”, і врешті визнав, що Герміона, мабуть, мала рацію: кімната просто не бажала йому відкриватися. Розчарований і роздратований, він пішов на урок захисту від темних мистецтв, по дорозі стягуючи й запихаючи в торбу плаща-невидимку.
— Знову запізнився, Поттере, — холодно повідомив Снейп, коли Гаррі швидким кроком увійшов до освітленого свічками класу. — Десять очок з Ґрифіндору.
Гаррі похмуро зиркнув на Снейпа і бухнувся на стілець біля Рона; половина учнів ще й досі стояли, виймаючи підручники й розкладаючи речі; не могло такого бути, щоб він прийшов набагато пізніше за них.
— Перш ніж почати, хочу зібрати ваші реферати про дементорів, — заявив Снейп, недбало махнув чарівною паличкою і двадцять п’ять сувоїв пергаменту злетіли й акуратним стосиком приземлилися на його столі. — І для вас самих буде краще, якщо цього разу вони не будуть такі бездарні, як увесь той мотлох, що я мусив розгрібати, коли ви писали про протидію закляттю “Імперіус”. А тепер розгорніть підручники на сторінці… що таке, містере Фініґан?
— Пане професоре, — запитав Шеймус, — чи не могли б ви пояснити, як розрізнити інферія і привида? Бо у “Віщуні” було щось про якогось інферія…
— Нічого там не було, — знудженим голосом відповів Снейп.
— Але ж я чув, люди говорили…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве