Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— Якби ти, Фініґане, й справді прочитав ту статтю, то знав би, що так званим інферієм виявився нікчемний злодюжка Манданґус Флечер.
— Я думав, що Снейп і Манданґус спільники, — прошепотів Гаррі Ронові й Герміоні. — Він мав би засмутитися, що Манданґуса заареш…
— Але Поттерові, здається, є що сказати з цього приводу, — Снейп зненацька вп’явся чорними очима в Гаррі. — Ану, запитаймо Поттера, як розрізнити інферія й привида.
Цілий клас озирнувся на Гаррі, котрий гарячково намагався пригадати, що йому казав Дамблдор тієї ночі, коли вони відвідували Слизорога.
— Е-е… ну… привиди прозорі… — пробелькотів він.
— О, дуже добре, — урвав його Снейп, скрививши губи. — Відразу видно, Поттере, що шість років магічної освіти не минули для тебе марно. Привиди прозорі.
Пенсі Паркінсон пискляво захихотіла. Кілька інших учнів теж глузливо шкірилися. Гаррі набрав повітря й спокійно повів далі, хоч у грудях у нього все кипіло. — Так, привиди прозорі, а інферії — це трупи. Отже, їхні тіла мають масу.
— Це міг би сказати й п’ятикласник, — зневажливо кинув Снейп. — Інферій — це труп, що його воскресило закляття темного чаклуна. Він не живий, а просто виконує, як маріонетка, накази того чаклуна. Привид, як ви вже мали б знати, це залишений на землі відбиток душі, що відійшла в інший світ… і він, як нам глибокодумно роз’яснив Поттер, прозорий.
— Те, що сказав Гаррі, нам дуже корисно знати, якщо доведеться їх розрізняти! — обурився Рон. — Коли ми зіткнемося з таким віч-на-віч у темному провулку, то треба буде якнайшвидше побачити, чи має його тіло масу. Ми ж не почнемо його розпитувати: “Вибачте, ви часом не відбиток душі, що відійшла в інший світ?”
Класом прошелестів смішок і миттю вщух від погляду, яким усіх обвів Снейп.
— Ще десять очок з Ґрифіндору, — повідомив він. — Від тебе, Рональде Візлі, я нічого мудрішого й не сподівався. У тебе самого така маса тіла, що не можеш за допомогою явлення переміститися в класі навіть на півсантиметра.
— Ні! — прошепотіла Герміона, хапаючи за руку Гаррі, який гнівно відкрив було рота. — Немає сенсу, тільки чергове покарання заробиш, перестань!
— А зараз розгорніть підручники на сторінці двісті тринадцятій, — самовдоволено посміхнувся Снейп, — і прочитайте перші два абзаци про закляття “Круціатус”…
Цілий урок Рон сидів незвично тихенько. Коли пролунав дзвоник, Лаванда наздогнала Рона й Гаррі (Герміона наче здиміла) і почала обурюватися Снейпом, який кепкував з Ронових невдалих спроб явлення, та це Рона лише роздратувало й він од неї втік, пішовши разом з Гаррі до туалету.
— Снейп таки правду каже, — промимрив Рон після того, як хвилини зо дві дивився в потріскане дзеркало. — Не знаю, чи варто мені складати той іспит. Я просто не в’їжджаю в те явлення.
— Можеш записатися на додаткові уроки в Гоґсміді й побачити, що з того вийде, — розважливо порадив Гаррі. — Думаю, там буде цікавіше, ніж скакати в дурнуватий обруч. Якщо й після того ти будеш… ну, знаєш… не такий вправний, як хотів би, то перенесеш іспит і складеш його разом зі мною вліт… Мірто, це ж хлопчачий туалет!
З унітаза, в кабінці в них за спинами, випурхнув привид дівчини, завис у повітрі й дивився на них крізь товсті, білі й круглі окуляри.
— О, — сумно сказала Мірта. — Це ви.
— А кого ти сподівалася побачити? — здивувався Рон, дивлячись на її відображення в дзеркалі.
— Нікого, — відповіла Мірта, похмуро колупаючи прища на підборідді. — Він казав, що прийде мене побачити, а потім і ти теж обіцяв мене провідувати… — вона докірливо глянула на Гаррі, — .. .а я вже стільки місяців тебе не бачила. Я розумію, що від хлопців не варто багато сподіватися.
— А ти хіба живеш не в дівчачому туалеті? — уточнив Гаррі, який уже кілька років намагався обходити той туалет десятою дорогою.
— У дівчачому, — відповіла вона, сумно стенувши плечима, — та це не означає, що я не можу відвідувати інші місця. Пам’ятаєш, я якось приходила й бачила тебе у ванній?
— Ще й як пам’ятаю, — зізнався Гаррі.
— Я думала, що йому подобаюся, — жалібно простогнала вона. — Може, якби ви звідси пішли, то він би повернувся … ми маємо так багато спільного… я впевнена, що він це відчуває…
І вона з надією поглянула на двері.
— Коли ти кажеш, що ви маєте багато спільного, — запитав Рон, якого це вже почало смішити, — то маєш на увазі, що він теж живе в трубі під унітазом?
— Ні, — виклично заперечила Мірта, а її голос луною розійшовся по кахлях старого туалету. — Я маю на увазі, що він чуйний, що люди теж з нього знущаються, і він теж почувається самотнім, йому нема з ким поговорити, але він не соромиться виявляти свої почуття й плакати!
— Тут плакав якийсь хлопець? — зацікавився Гаррі. — Маленький хлопчик?
— Не має значення! — відрізала Мірта, і її маленькі, заплакані очі втупилися в Рона, що вже відверто сміявся. — Я обіцяла, що нікому не скажу і заберу цю таємницю з собою в…
— …тільки не в могилу, — захихотів Рон, — скоріше, в каналізацію.
Мірта люто завила й шубовснула назад в унітаз, від чого вода перелилася через край і хлюпнула на підлогу. Знущання над Міртою трохи піднесло Ронів настрій.
— Маєш рацію, — погодився він, закидаючи на спину свою шкільну сумку, — я запишуся на ті уроки в Гоґсміді, а потім вирішу, чи складати іспит.
Отож, коли настали вихідні, Рон приєднався до Герміони й решти шестикласників, яким виповнювалося сімнадцять років якраз вчасно, щоб через два тижні складати іспит. Гаррі з заздрістю спостерігав, як вони збираються в село; він скучив за цими відвідинами, до того ж це був особливо гарний весняний день, коли чи не вперше за довгий час небо прояснилося. Проте він вирішив скористатися вільним днем, щоб іще раз спробувати проникнути в кімнату на вимогу.
— Краще б ти, — порадила Герміона, коли він у вестибюлі поділився з нею і з Роном цими намірами, — пішов до Слизорога і спробував виманити в нього спогад.
— Та я вже пробував! — сердито огризнувся Гаррі, і це була правда. На цьому тижні він затримувався в класі настійок після кожного уроку, намагався загнати Слизорога на слизьке, але вчитель завжди так швидко зникав з підвалу, що Гаррі не встигав його наздогнати. Двічі Гаррі підходив до його кабінету і стукав, але відповіді не було, хоч за другим разом він почув, як хтось негайно приглушив звук старого грамофона.
— Герміоно, він не хоче зі мною розмовляти! Я намагався застати його на самоті, але він постійно цього уникає!
— А ти не здавайся, ясно?
Коротка черга учнів перед Філчем, що, як завжди, тицяв у них чуйником таємниць, просунулася на кілька кроків, і Гаррі нічого не відповів, щоб сторож його не підслухав. Він побажав Ронові й Герміоні успіхів, а тоді розвернувся й подався мармуровими сходами вгору, сповнений рішучості, незважаючи на Герміонині слова, присвятити годинку-дві кімнаті на вимогу.
Коли його вже не було видно з вестибюлю, Гаррі вийняв з сумки Карту Мародера і плащ-невидимку. Заховавшись під плащем, він ударив по карті чарівною паличкою, прошепотів: “Урочисто присягаю не затівати нічого доброго”, — й почав уважно її роздивлятися.
Був недільний ранок, і майже всі учні сиділи у своїх вітальнях — ґрифіндорці в одній вежі, рейвенкловці в іншій, слизеринці в підвалах, а гафелпафці в напівпідвальному приміщенні біля кухонь. Кілька учнів сиділо в бібліотеці… хтось гуляв на подвір’ї… а в коридорі на восьмому поверсі стирчав самотній Ґреґорі Ґойл. Не було ані знаку кімнати на вимогу, та Гаррі не зважав; якщо Ґойл біля неї чатував, то кімната відчинена, хоч Карта про це й не знала. Тому він помчав на восьмий поверх і загальмував аж тоді, як завернув за ріг потрібного коридору; там він уже пішов дуже повільно, буквально підкрадаючись до тієї самої маленької дівчинки з важкими терезами в руках, якій так люб’язно допомогла Герміона два тижні тому. Він підійшов до неї ззаду, низенько нахилився й прошепотів:
— Привіт… ти така симпатична.
Ґойл заверещав з переляку, впустив терези й чкурнув геть. Його не стало видно задовго до того, як у коридорі стихла луна від брязкоту розбитих терезів. Сміючись, Гаррі повернувся до стіни, за якою, як він був упевнений, завмер Драко Мелфой, який уже знав, що там, за дверима, з’явився хтось непроханий, тому не наважувався вийти. Гаррі просто насолоджувався відчуттям власної могутності і водночас намагався пригадати, які варіанти речень він ще не випробовував.
Проте його оптимістичний настрій доволі швидко вивітрився. Минуло півгодини, він випробував безліч різновидів свого прохання побачити, що робить Мелфой, але двері в стіні так і не з’явилися. Гаррі відчував неймовірне роздратування: Мелфой перебуває за якихось півметра від нього, а він усе ще не знає, що той там робить. Остаточно втративши терпець, Гаррі підбіг до стіни й ударив її ногою.
— ОЙ!
Йому здалося, що він зламав собі пальця; схопився за нього, стрибаючи на одній нозі, і з нього зісковзнув плащ-невидимка.
— Гаррі?
Він крутнувся, а оскільки був на одній нозі, то впав. На його превеликий подив, до нього наближалася Тонкс — з таким виглядом, ніби частенько тут прогулюється.
— Ти чого тут? — запитав він, підводячись; чому вона завжди знаходить його на підлозі?
— Я прийшла побачитися з Дамблдором, — відповіла Тонкс.
Гаррі подумав, що вона має поганий вигляд: худюща, з сірим обвислим волоссям.
— Його кабінет не тут, — пояснив Гаррі, — а з іншого боку замку, за гаргуйлем…
— Я знаю, — сказала Тонке. — Його там немає. Мабуть, знову кудись подався.
— Справді? — перепитав Гаррі, обережно ставлячи на підлогу підбиту ногу. — А ти часом не знаєш, куди він зникає?
— Не знаю, — відповіла Тонкс.
— А навіщо ти хотіла його бачити?
— Та нічого особливого, — пояснила Тонке, машинально смикаючи рукав мантії, — просто поцікавитись, чи він знає, що відбувається… ходять різні чутки… людей калічать…
— Я знаю, про це писали в газеті, — підтвердив Гаррі. — Той маленький хлопчик, що намагався вбити діда й бабу…
— “Віщун” незрідка відстає від подій, — урвала Тонке, яка його майже не слухала. — Ти останнім часом не отримував листів від кого-небудь з Ордену?
— Мені ніхто з Ордену не пише, — відповів Гаррі. — Принаймні, відколи Сіріус…
Він побачив у неї на очах сльози.
— Вибач, — незграбно пробурмотів він. — Тобто… я теж за ним сумую…
— Що? — перепитала Тонке, немовби його не чула. — Ну… бувай, Гаррі…
Вона різко розвернулася й пішла по коридору назад, а Гаррі розгублено дивився їй услід. За хвилину-дві він знову натяг плаща-невидимку й поновив спроби проникнути в кімнату на вимогу, але робив це якось без натхнення. Урешті-решт порожнеча в шлунку і згадка, що Рон і Герміона швидко повернуться на обід, примусила його припинити ці спроби й покинути коридор Мелфоєві, який, мабуть, боятиметься вийти з кімнати ще кілька годин.
Коли він увійшов до Великої зали, Рон і Герміона вже доїдали обід.
— Мені вдалося… тобто певною мірою! — радісно повідомив Рон відразу, щойно помітив Гаррі. — Я мав явитися біля кав’ярні мадам Падіфут і трошки проскочив, залетів аж до Скривеншафта, але я все ж перемістився!
— Молодець, — похвалив Гаррі. —А в тебе, Герміоно, як пішло?
— Ой, та в неї все, як завжди, бездоганно, — Рон не дав Герміоні й рота розкрити. — Бездоганна мудрагельність, марудність і малодушність, чи що там, у дідька, за три “М”… ми ще забігли чогось випити в “Три мітли”, і ти б чув, що про неї казав Твайкрос… я здивуюся, якщо він незабаром не запропонує їй руку й серце…
— А в тебе що? — запитала Герміона, не слухаючи Рона. — Ти увесь цей час простовбичив біля кімнати на вимогу?
— Угу, — зізнався Гаррі. — І знаєш, кого я там зустрів? Тонкс.
— Тонкс? — одночасно здивувалися Рон і Герміона. — Так. Каже, що прийшла відвідати Дамблдора…
— Якщо хочете знати, — сказав Рон, коли Гаррі переповів свою розмову з Тонке, — вона трохи схибнулася. Не може отямитися після того, що сталося в міністерстві.
— Це якось дивно, — чомусь стривожилася Герміона. — Вона мала б охороняти школу, чого це вона раптом покинула пост і прийшла побачитися з Дамблдором, якщо його немає в школі?
— Я тут подумав, — вагаючись, сказав Гаррі. Було якось дивно висловлювати це припущення; воно більше пасувало б Герміоні, аніж йому, — вам не здається, що вона могла… знаєте… закохатися в Сіріуса?
Герміона глянула на нього круглими від подиву очима.
— Чого тобі таке спало на думку?
— Не знаю, — стенув плечима Гаррі, — але вона ледь не розридалася, коли я згадав його ім’я… а ще її патронує тепер великий і чотирилапий… я так подумав, чи не став він… знаєте… ним.
— Цікава думка, — замислилася Герміона. — Але я все одно не розумію, навіщо їй було йти в замок для зустрічі з Дамблдором? Якщо вона справді лише заради цього тут з’являлася…
— А що я вам казав? — промугикав Рон з набитим ротом. — Вона стала трохи дивна. Розгубилася. Жінки, — велемудро прорік він Гаррі. — їх легко засмутити.
— Проте, — глузливо сказала Герміона, струснувшись від роздумів, — навряд чи можна знайти жінку, яка б сиділа півгодини набурмосена лише тому, що мадам Розмерту не розсмішив її анекдот про відьму, цілителя та мімбулус мімблетонію.
Рон надувся як індик.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ —
Після похорону

Над вежами замку дедалі частіше з’являлися клаптики ясно-синього неба, але ці ознаки наближення літа не поліпшували настрою Гаррі. Він зазнав невдачі і в спробах з’ясувати, що таємно робить Мелфой, і в намаганнях зав’язати зі Слизорогом розмову, яка могла б якось спонукати професора поділитися тим спогадом, що він його тлумив у собі вже десятки років.
— Востаннє тобі кажу, забудь про Мелфоя, — наполегливо нагадала Гаррі Герміона.
Вони сиділи втрьох після обіду в сонячному закутку подвір’я. Герміона і Рон тримали в руках брошурки Міністерства магії “Поширені помилки явлення і як їх уникати”, бо мали сьогодні складати іспити з явлення, та ці брошурки чогось не дуже заспокоювали їм нерви. Рон здригнувся й заховався за Герміоною, коли з-за рогу вийшла якась дівчина.
— Це не Лаванда, — втомлено зітхнула Герміона.
— Ой, добре, — зрадів Рон.
— Гаррі Поттер? — запитала дівчина. — Мене попросили передати тобі оце.
— Дякую.
У Гаррі обірвалося в грудях, коли він узяв маленький сувійчик пергаменту. Дівчина відійшла, а він буркнув:
— Але ж Дамблдор казав, що в нас не буде уроків, доки я не здобуду той спогад!
— Може, він хоче перевірити, як у тебе справи? — припустила Герміона, поки Гаррі розгортав сувій; однак замість Дамблдорового вузенького похилого почерку він побачив незграбні закарлючки, що їх було важко розібрати ще й тому, що чорнило на пергаменті в кількох місцях розпливлося, позалишавши великі плями.

Дорогесенькі Гаррі, Роне й Герміоно!
Учора вночі помер Араґоґ. Гаррі й Роне, ви його бачили і знаєте, який він був файненький. Герміоно, я знаю, що він би тобі сподобавси. Я красненько вам би подякував, якби ви нині прийшли на похорон. Я планую зробити се в надвечір’я, то була найулюбленіша його пора. Я знаю, що вам не можна так пізно ходити, але ви можете скористатися плащем-невидимкою. Не турбував би’м вас, але мені самому буде тяжко.
Геґрід.

— На, подивися, — подав Гаррі цидулку Герміоні.
— О Господи, — зойкнула дівчина, швиденько її проглянула й передала Ронові, який читав, не вірячи своїм очам.
— Та він здурів! — сердито вигукнув Рон. — Та почвара радила своїм родичам зжерти мене й Гаррі! Пропонувала їм почастуватися! А тепер Геґрід сподівається, що ми підемо оплакувати його жахливе волохате тіло!
— І це ще не все, — додала Герміона. — Він просить, щоб ми вийшли з замку ввечері, хоч і знає, що заходи безпеки тепер посилені в мільйон разів, і якщо нас упіймають, то клопоту не обберешся.
— Ми вже його раз уночі відвідували, — нагадав Гаррі.
— Так, але не з такої ж оказії! — не вгавала Герміона. — Ми часто ризикували, щоб допомогти Геґрідові, а тут… Араґоґ уже мертвий. Якби хоч треба було його рятувати…
—…то я тим паче не захотів би йти, — твердо заявив Рон. — Герміоно, ти його не бачила. Повір, смерть йому піде тільки на користь.
Гаррі забрав цидулку і глянув на чорнильні плями, що її вкривали. Це явно були сліди сліз, що рясно крапали на пергамент…
— Гаррі, навіть не думай іти, — сказала Герміона. — Не варто за таке безглуздя заробляти покарання.
Гаррі зітхнув.
— Та я знаю, — погодився він. — Мабуть, доведеться таки Геґріду ховати Араґоґа без нас.
— Поховає й сам, — зраділа Герміона. — Слухай, на уроці настійок майже нікого не буде, бо ми всі складаємо іспит… спробуй якось підкотитися до Слизорога!
— Думаєш, п’ятдесят сьома спроба закінчиться успішно? — гірко всміхнувся Гаррі.
— Успішно, — раптом обізвався Рон. — Гаррі, саме так… зроби, щоб вона закінчилася успішно!
— Що ти маєш на увазі?
— Скористайся відваром успіху!
— Роне, це ж… це ж те, що треба! — просто очманіла Герміона. — Аякже! І як я про це не подумала?
Гаррі витріщився на них обох.
— Фелікс-феліціс? — нарешті пробурмотів. — Не знаю… я його беріг…
— Для чого? — поцікавився Рон.
— Гаррі, що може бути важливіше за цей спогад? — здивувалася Герміона.
Гаррі не відповів. Образ маленької золотистої пляшечки вже тривалий час бентежив його уяву; невиразні й розпливчасті задуми, пов’язані з розривом між Джіні та Діном, а також з Роновим чомусь радісним бажанням побачити її з новим залицяльником, зароджувалися в глибині його свідомості й виринали на поверхню хіба що в снах або в дрімотно-примарному стані на межі сну й пробудження…
— Гаррі? Ти з нами чи де? — нагадала про себе Герміона.
— Що?.. А, так, звичайно, — відповів він, схаменувшись. — Ну що ж. Якщо не зможу поговорити зі Слизорогом удень, то хильну фелікса і зроблю ще одну спробу ввечері.
— Так і вирішили, — зраділа Герміона, а тоді встала й виконала граціозний пірует. — Місце… мужність… мудрість. .. — пробурмотіла вона.
— Ой, перестань, — попросив Рон, — мене й так уже нудить. .. швидше, заховай мене!
— Це не Лаванда! — роздратовано сказала Герміона, коли Рон пірнув їй за спину, бо на подвір’ї з’явилася ще одна пара дівчат.
— Класно, — визирнув Рон з-за Герміониного плеча, щоб перевірити. — Чого це вони такі невеселі?
— Це ж сестри Монтґомері, чого їм веселитися? Невже ти не чув, що сталося з їхнім меншим братом? — здивувалася Герміона.
— Якщо чесно, то я не встигаю стежити, що діється з родичами всіх учнів, — зізнався Рон.
— Та ж на їхнього брата напав вовкулака. Подейкують, що їхня мама відмовилася допомагати смертежерам. Одне слово, хлопчикові було тільки п’ять років, і він помер у лікарні Святого Мунґа, його не змогли врятувати.
— Помер? — приголомшено перепитав Гаррі. — Але ж вовкулаки не вбивають, вони лише перетворюють людину на собі подібних!
— Іноді вбивають, — заперечив Рон з незвично суворим виразом. — Я чув, що таке буває, коли вовкулаку заносить.
— А як звали того вовкулаку? — швидко запитав Гаррі.
— Кажуть, то був Фенрір Ґрейбек, — відповіла Герміона.
— Я так і знав… це маніяк, якому подобається нападати на дітей; мені про нього розповідав Люпин! — сердито пояснив Гаррі.
Герміона суворо на нього зиркнула.
— Гаррі, ти повинен добути спогад, — сказала вона. — Йдеться про те, щоб зупинити Волдеморта. Усі нинішні жахіття — на його совісті…
Угорі на замку пробамкав дзвін, і Герміона з Роном злякано підхопилися.
— Усе буде добре, — підбадьорив їх Гаррі, коли вони побігли до вестибюлю, де збиралися учні, що мали складати іспит з явлення. — Ні пуху!
— І тобі теж! — багатозначно глянула Герміона на Гаррі, і він повернув до підвалів.
Пополудні на уроці настійок було тільки троє учнів: Гаррі, Ерні та Драко Мелфой.
— Замолоді ще, щоб являтися? — добродушно поцікавився Слизоріг. — Не виповнилося сімнадцяти?
Усі захитали головами.
— Ну, що ж, — бадьоро сказав Слизоріг, — якщо нас так мало, то трошки розважимося. Зваріть мені щось таке кумедне!
— Добра думка, пане професоре, — по-підлабузницькому вигукнув Ерні, потираючи руки. А от Мелфой, навпаки, навіть не всміхнувся.
— А що ви маєте на увазі під “кумедним”? — роздратовано запитав він.
— Здивуйте мене чимось, — безтурботно відказав Слизоріг. Мелфой невдоволено розгорнув “Прогресивну методику зіллєваріння”. Увесь його вигляд свідчив, що для нього цей урок — марно згаяний час. Дивлячись на нього поверх свого підручника, Гаррі думав, що Мелфой, безперечно, волів би провести цей час у кімнаті на вимогу.
Це йому здавалося, чи Мелфой, як і Тонкс, почав худнути? Він був блідий, шкіра мала сіруватий відтінок, мабуть, тому, що останнім часом він нечасто бачив денне світло. Але в ньому зовсім не відчувалося самовдоволення, збудження або зверхності; де й ділося те чванство, що переповнювало його в “Гоґвортському експресі”, коли він відверто вихвалявся завданням, яке йому доручив Волдеморт… з цього, подумав Гаррі, можна зробити лише один висновок: те загадкове завдання виконується погано.
Підбадьорений такою думкою, Гаррі погортав свою “Прогресивну методику зіллєваріння” і знайшов там детально виправлений Напівкровним Принцом рецепт еліксиру для створення радісного настрою. Чогось такого, здається, хотів Слизоріг, до того ж, еліксир міг би (серце в Гаррі аж закалатало) так поліпшити Слизорогові настрій, що той з радістю поділився б спогадом. От якби ж Гаррі переконав його покуштувати цей еліксир…
— Ну, на вигляд просто чудово-пречудово, — сплеснув руками Слизоріг десь через півтори години, коли Гаррі показав йому яскраво-жовтий вміст свого казанка. — Еліксир радості, якщо не помиляюся? А що це пахне? Ммм… ти додав гілочку м’яти? Нетрадиційно, Гаррі, але як натхненно. Ще б пак, м’ята служитиме противагою до випадкових побічних ефектів — гучного співу і смикання за носи… Хлопче, я просто не уявляю, де в тебе беруться такі блискучі ідеї… хіба що…
Гаррі ногою заштовхнув Принців підручник глибше в сумку.
—… це в тобі проявляються мамині гени!
— О… так, мабуть, — полегшено зітхнув Гаррі.
Ерні набурмосився — заради того, щоб хоч раз перевершити Гаррі, він придумав свій власний відвар, але він чомусь скипівся й злипся, утворивши на дні казанка фіолетову галушку. Мелфой з кислим обличчям уже складав речі — Слизоріг сказав про його гикальний розчин “так собі”.! Продзвенів дзвоник, і Ерні з Мелфоєм відразу вийшли.
— Пане професоре, — почав було Гаррі, але Слизоріг швиденько озирнувся; побачивши, що в класі, крім нього й Гаррі, вже нікого не лишилося, він чкурнув до виходу.
— Пане… пане професоре, чи не хотіли б ви скуштувати мій відвар?.. — розпачливо гукнув йому вслід Гаррі.
Та Слизоріг уже зник. Розчарований Гаррі вилив з казанка еліксир, зібрав речі, вийшов з підвалу й помалу почав підійматися сходами до вітальні.
Рон і Герміона повернулися пізно пополудні.
— Гаррі! — вигукнула Герміона, пролазячи крізь отвір за портретом. — Гаррі, я склала!
— Молодчина! — похвалив він її. — А Рон?
— Він… трохи недотяг, — прошепотіла Герміона, коли в приміщення, горблячись, увійшов смутний і невеселий Рон. — Йому просто не пощастило, малесенька дрібничка, екзаменатор помітив, що він залишив на місці старту половину брови… А тобі як пішло зі Слизорогом?
— Ніяк, — зітхнув Гаррі, коли Рон підійшов. — Не пощастило, старий, але наступного разу складеш… ми будемо разом.
— Мабуть, — похмуро погодився Рон. — Але ж півброви! Яка йому різниця!
— Розумію, — заспокоювала його Герміона, — це таки несправедливо…
За вечерею друзі на всі заставки кляли екзаменатора з явлення, і Рон трошки повеселів, тож по дорозі з Великої зали до вітальні можна було поговорити про ситуацію зі Слизорогом та його спогадом.
— То що, Гаррі… використаєш фелікс-феліціс чи ні? — присікався Рон.
— Мабуть, так буде краще, — погодився Гаррі. — Навряд чи мені потрібна вся пляшечка, то ж на цілих дванадцять годин… вип’ю один великий ковток. Дві-три години мені вистачить.
— Це таке класне відчуття, коли його вип’єш, — згадував Рон. — Ніби вже ніколи не помилятимешся.
— Що ти мелеш? — засміялася Герміона. — Ти ж його ніколи не пив!
— Але ж я думав, що випив, — сказав Рон таким тоном, наче пояснював очевидне. — А це майже те саме…
Друзі побачили, як Слизоріг зайшов до Великої зали, і, добре знаючи, що він за їжею не поспішає, певний час сиділи у вітальні, розробляючи план, щоб Гаррі пішов до кабінету Слизорога аж тоді, як той туди повернеться. Коли сонце торкнулося верхівок дерев Забороненого лісу, вони вирішили, що вже час, переконалися, що Невіл, Дін і Шеймус залишаються у вітальні, і прокралися до хлопчачої спальні.
Гаррі дістав з самого дна валізи скручену шкарпетку й вийняв з неї невеличку блискучу пляшечку.
— Ну, будьмо, — сказав Гаррі, підніс її до губ, і відпив акуратно відміряний ковток.
— Ну, як воно? — прошепотіла Герміона.
Гаррі якусь мить мовчав. А тоді, повільно, але невідворотно його охопило п’янке відчуття безмежності власних можливостей; йому здавалося, що він здатен на все — на все, що завгодно… а здобути Слизорогів спогад було тепер не тільки можливо, а й неймовірно легко…
Він з усмішкою звівся на ноги, впевнений у собі, як ніколи.
— Чудово! — вигукнув він. — Справді чудово! Що ж… іду до Геґріда.
— Що? — в один голос ошелешено зойкнули Рон і Герміона.
— Ні, Гаррі… ти мав іти до Слизорога, пам’ятаєш? — наполягала Герміона.
— Та де там, — рішуче заперечив Гаррі. — Я йду до Геґріда, маю настрій сходити до Геґріда.
— Ти маєш настрій ховати велетенського павука? — приголомшено перепитав Рон.
— Так, — відповів Гаррі, витягаючи з сумки плаща-невидимку. — Я відчуваю, що треба там сьогодні побувати. Розумієте, про що я?
— Ні, — так само в один голос відповіли Рон і Герміона, тепер уже відверто стривожені.
— Сподіваюся, це справді фелікс-феліціс? — Герміона стурбовано подивилася на пляшечку проти світла. — Чи не було в тебе іншої пляшечки, з… навіть не знаю…
— З есенцією божевілля? — припустив Рон, а Гаррі тим часом накинув на плечі плащ-невидимку.
Гаррі засміявся і Рон з Герміоною стривожилися ще дужче.
— Повірте, — сказав Гаррі. — Я знаю, що роблю… чи принаймні… — він упевнено попрямував до дверей, — це знає фелікс.
Він натяг плаща-невидимку ще й на голову і почав спускатися по сходах; Рон з Герміоною побігли за ним. Зійшовши вниз, Гаррі вислизнув крізь відчинені двері.
— Що ти там робив з нею? — заверещала Лаванда Браун, дивлячись просто крізь Гаррі на Рона з Герміоною, що вийшли разом з хлопчачої спальні. Гаррі почув, як Рон щось лопотів, і швидко перетнув кімнату, залишаючи їх позаду.
Пролізти крізь отвір за портретом виявилося легко; коли він підійшов, саме заходили Джіні й Дін, і Гаррі ковзнув між ними, при цьому ненароком зачепивши Джіні.
— Дін, не штовхайся, — сердито сказала дівчина. — Ти завжди мене підштовхуєш… я й сама можу чудово зайти…
Портрет у Гаррі за спиною став на місце, але він ще встиг почути, як Дін сердито огризнувся… Відчуваючи дедалі більшу радість, Гаррі крокував замком. Не треба було й скрадатися, бо ніхто не траплявся назустріч, але це його анітрохи не дивувало: цього вечора удача вела його за руку.
Звідки Гаррі знав, що треба йти саме до Геґріда, пояснити він би не зміг. Було таке враження, що відвар чітко висвітлював лише кілька наступних кроків на його шляху: він не бачив кінцевого пункту призначення, гадки не мав, коли з’явиться Слизоріг, але знав, що це єдиний правильний шлях до здобуття спогаду. Вийшовши у вестибюль, Гаррі побачив, що Філч забув замкнути вхідні двері. Сяючи усмішкою, Гаррі розчинив їх навстіж, вдихнув запах свіжого повітря й трави і почав спускатися по сходах у вечірні сутінки.
На останній сходинці йому стрельнула думка, що добре було б по дорозі до Геґріда пройти повз овочеві грядки. Власне, це було не зовсім по дорозі, але Гаррі не сумнівався, що треба підкоритися цій примсі, тому негайно подався до грядок; там з радістю й без особливого подиву побачив професора Слизорога, який розмовляв з професоркою Спраут. Гаррі зачаївся за низеньким кам’яним муром, відчуваючи умиротворення й прислухаючись до розмови.
—.. .Дякую, Помоно, що знайшла час, — ввічливо говорив Слизоріг. — Більшість фахівців погоджуються, що для кращого ефекту їх треба збирати в сутінках.
— Я згодна, — лагідно відповіла професорка Спраут. — Цього тобі вистачить?
— Цілком, цілком, — Слизоріг тримав снопик густолистих рослин. — Тепер я матиму по кілька листочків для кожного третьокласника, та ще й залишиться трохи про всяк випадок — ану хтось переварить… ну, на все добре тобі і ще раз дуже дякую!
Професорка Спраут попрямувала в темряві до своїх оранжерей, а Слизоріг рушив просто туди, де стояв невидимий Гаррі.
Охоплений нестримним бажанням викрити себе, Гаррі відкинув плаща.
— Добрий вечір, пане професоре.
— Мерлінова борода, Гаррі, ти так мене налякав, — насторожено застиг Слизоріг. — Як це ти вислизнув із замку?
— Здається, Філч забув замкнути двері, — бадьоро пояснив Гаррі, задоволено відзначивши, як спохмурнів Слизоріг.
— Я на нього поскаржуся. Його більше цікавить дотримання чистоти, аніж безпеки… А чого ти тут, Гаррі?
— Через Геґріда, пане професоре, — відповів Гаррі, відчуваючи, що зараз найкраще казати правду. — Він дуже засмучений… але ви нікому не скажете, пане професоре? Не хочу, щоб у нього були неприємності…
Слизоріг був явно заінтригований.
— Ну, я не можу цього пообіцяти, — хрипко буркнув він. — Але я знаю, що Дамблдор довіряє Геґрідові, як нікому іншому, тож я переконаний, що він не затіяв чогось жахливого…
— Отой велетенський павук, що був у нього вже багато років… що жив у Лісі… що вмів розмовляти…
— До мене доходили чутки, що в Лісі живуть павуки-акромантули, — тихо сказав Слизоріг, дивлячись на стіну темних дерев. — То це таки правда?
— Так, — підтвердив Гаррі. — Але цей павук, Араґоґ, перший, якого придбав колись Геґрід, учора помер. Геґрід у розпачі. Він хоче, щоб на похороні павука поруч з ним хтось був, і я пообіцяв прийти.
— Зворушливо, зворушливо, — неуважно сказав Слизоріг, дивлячись великими зажуреними очима на далекі вогні Геґрідової хижі. — Але ж отрута акромантула дуже цінна… якщо цей звір помер недавно, то його отрута ще не висохла… авжеж, я не хотів би робити нічого бездушного, якщо Геґрід засмучений… але якби можна було якось роздобути хоч трошки…. бо майже неможливо дістати отруту акромантула, поки він живий…
Слизоріг говорив наче сам до себе, не помічаючи Гаррі.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве