Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— …не зібрати отруту — це таке жахливе марнотратство… вона може коштувати сто ґалеонів за півлітра…якщо чесно, в мене зарплата така мізерна…
Тепер Гаррі знав, що робити.
— Ну, — для переконливості ніби завагався Гаррі, — якби ви прийшли, пане професоре, то Геґрід був би дуже радий… знаєте, гідно попрощатися з Араґоґом…
— Аякже, — зрадів Слизоріг, і очі його захоплено засяяли. — Гаррі, я тобі ось що скажу; я забіжу візьму одну-дві пляшечки й підійду туди… пом’янемо бідолашного павука, вип’ємо за його… ну… не зовсім здоров’я… але попрощаємося з ним після похорону, як годиться. І ще я поміняю краватку, бо ця занадто барвиста для такої оказії…
Він метнувся до замку, а Гаррі побіг до Геґріда, задоволений собою.
— Йой, ти прийшов, — прохрипів Геґрід, коли відчинив двері й побачив перед собою Гаррі, що саме з’явився з-під плаща-невидимки.
— Так… а Рон і Герміона не змогли, — повідомив Гаррі. — Вони передають тобі свої співчуття.
— Нічого… то нічого… Гаррі, він був би зворушений, якби знав, що ти тут будеш…
Геґрід заридав. Він зробив собі чорну нарукавну пов’язку з ганчірки, виквецяної ваксою для взуття; очі в нього набрякли, почервоніли й розпухли.
Гаррі співчутливо поплескав його по лікті, бо вище все одно не діставав.
— Де ми його поховаємо? — запитав він. — У Лісі?
— Йой, та де там, — заперечив Геґрід, витираючи сльози краєм сорочки. — Інші павуки вже не підпустять мене до свого павутиння, коли там нема Араґоґа. Так виглядає, що вони мене не з’їли тілько тому, що він їм не велів того робити! Ти годен у таке повірити, Гаррі?
Найчесніше було б відповісти “так”; Гаррі відразу пригадав ту жахливу сцену, коли вони з Роном опинилися віч-на-віч з акромантулами: тоді не виникало ані найменшого сумніву, що тільки Араґоґ міг зупинити їх, щоб вони не зжерли Геґріда.
— Ніколи такого не було, щоб я не міг зайти в оту ділянку Лісу! — похитав головою Геґрід. — Було тяжко навіть забрати звідти Араґоґове тіло… вони зазвичай пожирають своїх мертвяків, розумієш… але я хтів файно його поховати. .. щоб усе було якось по-людськи…
Він знову заридав, і Гаррі ще раз поплескав його по лікті, кажучи при цьому (бо відвар підказував, що саме це треба зробити):
— Коли я сюди йшов, Геґріде, то зустрів професора Слизорога.
— Йой, то ти вскочив у халепу, га? — стурбовано глянув на нього Геґрід. — Тобі не вільно бувати вечорами поза замком, я це знаю, се моя вина…
— Ні-ні, коли він почув, куди я йду, то сказав, що теж хотів би прийти й віддати останні почесті Араґоґу, — сказав Гаррі. — Він, думаю, пішов перевдягтися у відповідний одяг… і ще він обіцяв принести пляшку, щоб пом’янути Араґоґа…
— Справді? — здивовано і водночас зворушено перепитав Геґрід. — Се… се дуже файно з його боку, а також те, що він тебе не викаже. Я досі майже не мав якихось справ з Горацієм Слизорогом… а він, бач, приходить пом’янути Араґоґа… Араґодзько дуже би ся втішив…
Гаррі подумав, що Араґоґа насамперед утішила б велика кількість їстівної плоті на кістках Слизорога, але промовчав, підійшов до заднього віконечка Геґрідової хатини й побачив там справді огидне видовище — величезного здохлого павучиська, що лежав на спині, виставивши скручені й переплетені лапи.
— Геґріде, то ми поховаємо його тут, у тебе на городі?
— Я си гадаю, що там, за гарбузами, — здушеним голосом проказав Геґрід. — Я вже си викопав… знаєш… могилку. Та й подумав, що варто сказати пару файних слів… згадати щось радісне…
Його голос затремтів і стих. Хтось постукав у двері, і він пішов відчиняти, висякавшись у свою хустинку-як-скатертинку. Слизоріг у жалобній чорній краватці і з пляшками в руках швиденько переступив поріг хатини.
— Геґріде, — почав він смутним голосом. — Прийми моє співчуття у зв’язку з твоєю втратою.
— Йой, як то файно з твого боку, — розчулився Геґрід. — Дуже тобі дєкую. І дєкую, що не покарав Гаррі…
— Мені таке й на думку б не спало, — сказав Слизоріг. — Сумний вечір, сумний вечір… а де та бідолашна істота?
— Отамечки, — тремтячим голосом відповів Геґрід. —То може… може тоді почнемо?
Вони втрьох вийшли на город за хатою. Місяць блідо поблискував крізь дерева, і в його сяйві, що зливалося зі світлом з Геґрідового вікна, було видно Араґоґове тіло, яке лежало на краю глибоченної ями біля триметрового насипу свіжовикопаної землі.
— Розкішно, — сказав Слизоріг, підходячи до павучої голови, з якої молочними більмами зирили в небо восьмеро очей і нерухомо поблискували під місяцем дві величезні зігнуті клешні. Гаррі здалося, ніби він почув дзенькіт пляшок, коли Слизоріг нахилився над клешнями, розглядаючи величезну волохату голову.
— Не кожен може оцінити, які вони файненькі, — розчулився Геґрід, дивлячись на Слизорогову спину, і з куточків його очей викотилися сльози. — Я й не знав, Горацію. що тебе цікавлять такі створіння, як Араґоґ.
— Цікавлять? Шановний Геґріде, та я благоговію перед ними, — сказав Слизоріг, відходячи від тіла. Гаррі помітив, як блиснула пляшка, зникаючи в нього під плащем, але Геґрід, що знову витирав сльози, нічого не бачив. — То що… почнемо церемонію похорону?
Геґрід кивнув і вийшов наперед. Підняв велетенського павука й перекинув його, тяжко крекнувши, в темну яму. Павук гепнувся на дно з жахливим хрускотом. Геґрід знову заплакав.
— Я розумію, тобі важко, бо ти його добре знав, — поспівчував Слизоріг і поплескав Геґріда по лікті, бо, які Гаррі, вище не діставав. — То, може, я скажу кілька слів?
“Мабуть, він вицідив з Араґоґа багато високоякісної отрути”, — подумав Гаррі, бо Слизоріг мав надзвичайно вдоволений вигляд, коли підійшов до краю ями й прорік поволі й урочисто:
— Прощавай, Араґоже, павучий королю! Ті, хто тебе знав, ніколи не забудуть довгої й вірної дружби з тобою! Твоє тіло зітліє, але дух твій житиме в затишних, обплутаних павутинням закутках твого рідного Лісу. Нехай процвітають твої багатоокі нащадки, а твої побратими-люди хай знайдуть розраду й утішаться після трагічної втрати.
— Се було… се було… так файнесенько! — заголосив Геґрід і впав на купу гною, розпачливо ридаючи.
— Та годі вже, годі, — примовляв Слизоріг; потім махнув чарівною паличкою — і величезна гора землі здійнялася вгору, а тоді з глухим гупанням засипала мертвого павука, утворивши ошатний могильний горб. — Ходімо, чогось вип’ємо. Гаррі, візьми його з того боку… вставай, Геґріде… отак, дуже добре…
Вони посадили Геґріда в крісло за столом. Іклань, який під час похорону сидів, зіщулившись, у своєму кошику, тепер тихенько почалапав до них і, як завжди, поклав важку голову Гаррі на коліна.
Слизоріг відкоркував принесену з собою пляшку вина.
— Я їх усі перевірив, чи немає отрути, — запевнив він Гаррі, виливаючи майже всю першу пляшку в Геґрідів кухоль з відро завбільшки і подаючи його Геґрідові. — Примусив одного ельфа-домовика продегустувати кожнісіньку пляшку після того, що сталося з твоїм бідолашним приятелем Рупертом.
Гаррі яскраво уявив собі Герміонине обличчя, якби вона почула про таку наругу над ельфами-домовиками, тому вирішив їй про це не казати.
— Це тобі, Гаррі… — приказував Слизоріг, розливаючи другу пляшку порівну в два інші кухлі, — … а це мені. Ну, — підняв він високо свого кухля, — хай Араґоґові буде пухом земля.
— Хай буде пухом, — повторили разом Гаррі й Геґрід. Слизоріг і Геґрід добряче хильнули зі своїх кухлів. А от Гаррі, якому фелікс-феліціс осявав кожен його наступний крок, знав, що не повинен пити, тому просто прикинувся, що відсьорбнув ковточок, і поставив кухля на стіл перед собою.
— Я виховував його з яєчка, знаєте, — скорботно сказав Геґрід. — Він був такий мацюпусінький, коли тілько вилупився. Такий, як китайський мопсик.
— Малеча, — зронив Слизоріг.
— Я си тримав його в шкільній шафі, поки не… йой…Геґрідове обличчя потемніло, й Гаррі знав чому: Том Редл домігся, щоб Геґріда вигнали зі школи, звинувативши, що це він відчинив Таємну кімнату. Але Слизоріг його, здається, не слухав; він дивився на стелю, з якої звисали якісь мідні горщики, а також довге пасмо шовковистого білого волосся.
— Геґріде, це часом не волосся єдинорога?
— Еге ж, — байдуже підтвердив Геґрід. — Вони, знаєш, зачіпаються за гілки хвостами й залишають це скрізь по Лісі…
— Але ж, дорогий друже, ти знаєш, скільки воно коштує?
— Я скріпляю ним пов’язки для ран, якщо якесь звірєтко покалічиться, — знизав плечима Геґрід. — Йой, як воно помагає… дуже міцне, знаєш.
Слизоріг знову добряче приклався до кухля, а його очі уважно оглядали хатину в пошуках, як здогадувався Гаррі, нових скарбів, завдяки яким можна було б забезпечити себе чималими припасами настояного в дубових діжках меду, зацукрованих ананасів та оксамитових домашніх курток. Він підлив вина Геґрідові й собі, розпитуючи того про істот, які мешкають зараз у Лісі, і про те, як Геґрід примудряється за ними всіма пильнувати. Геґрід дуже розбалакався через випите спиртне та Слизорогову улесливу цікавість, перестав витирати очі й захопився довжелезною розмовою про розведення посіпачок.
Тут фелікс-феліціс легенько нагадав Гаррі про себе, і Гаррі помітив, що запаси вина, принесеного Слизорогом, швидко вичерпуються. Гаррі ще не вмів виконувати закляття-наповняття не вголос, але думка, що йому це сьогодні не вдасться, його насмішила: Гаррі й справді всміхнувся сам до себе, коли, не помічений ні Геґрідом, ні Слизорогом (бо ті саме переповідали один одному побрехеньки про незаконну торгівлю драконячими яйцями), він під столом націлився чарівною паличкою на майже порожні пляшки — й ті одразу наповнилися.
Минуло з годину часу, і Геґрід зі Слизорогом почали виголошувати дивовижні тости — за Гоґвортс, за Дамблдора, за виготовлене ельфами вино, а тоді…
— За Гаррі Поттера! — заревів Геґрід, випиваючи вже, мабуть, чотирнадцятий кухоль вина, половина з якого потекла йому по бороді.
— Так, справді, — вигукнув Слизоріг, у якого вже заплітався язик, — за Гаррі Поттера, хлопчика-обранця, що… ну… щось там зробив, — пробелькотів він і теж вихилив кухля.
Невдовзі після цього Геґріда знову потягло на сльози і він подарував Слизорогові цілого єдинорожого хвоста, а той запхав його в кишеню, вигукуючи:
— За дружбу! За щедрість! За десять ґалеонів з кожної волосинки!
І ще якийсь час після цього Геґрід і Слизоріг сиділи, обійнявшись, пліч-о-пліч і співали повільної й тужливої пісні про помираючого чаклуна на ім’я Одо.
— Йой, файні вмирають молодими, — бурмотів захмелілий Геґрід, похилившись на стіл, поки Слизоріг вимучував приспів. — Мій татусьо так рано пішов на той світ…і твої, Гаррі, мамця й татко…
З Геґрідових очей знову рясно потекли величезні сльози; він ухопив Гаррі за руку й почав її трясти.
—.. .файніших чаруна й чаклівниці їхнього віку я ніколи не знав… йой, яке жахіттє… яке жахіттє…
Слизоріг тужливо завивав:

А Одо-героя принесли додому,
Де батьківська хата стоїть.
Розламану паличку поруч поклали,
Що й досі там сумно лежить.

—…жахіттє, — прохрипів Геґрід, його велика кудлата голова впала на руки й він голосно захропів.
— Даруйте, — гикнув Слизоріг. — Я знаю, що мені слон на вухо наступив.
— Геґрід мав на увазі не ваш спів, — тихенько пояснив Гаррі. — Він казав про те, як помирали мої мама й тато.
— Он як, — ледве стримав могутню відрижку Слизоріг. — Ой, лишенько. Так, це було… це справді було жахіття. Страшне… Жахіття…
Він явно не знав, що казати далі, тому знову налив у кухлі вина.
— Ти ж, Гаррі… навряд чи це пам’ятаєш? — незграбно запитав він.
— Ні… мені ж був лише рочок, коли вони загинули, — пояснив Гаррі, не зводячи очей з полум’я свічки, що колихалося від могутнього Геґрідового хропіння. — Але опісля я багато довідався про те, що сталося. Тато загинув перший. Ви про це знали?
— Я… я не знав, — ледь чутно озвався Слизоріг.
— Так… Волдеморт його вбив, а тоді переступив через його тіло й пішов до мами, — говорив далі Гаррі.
Слизоріг здригнувся всім тілом, але не зміг відвести переляканого погляду від обличчя Гаррі.
— Він наказав їй забиратися геть, — безжально вів далі Гаррі. — Сказав, що їй не треба вмирати. Йому потрібен був тільки я. Вона могла б урятуватися.
— Ой, лишенько, — белькотів Слизоріг. — Вона могла б… їй не треба було… це жахливо…
— Жахливо, правда? — ледь чи не пошепки перепитав Гаррі. — Та вона не зрушила з місця. Тато був уже мертвий, і вона не хотіла, щоб я теж загинув. Вона почала благати Волдеморта… але той тільки зареготав…
— Годі! — зненацька вигукнув Слизоріг, підводячи тремтячу руку. — Справді, мій любий хлопчику, перестань… я вже старий… мені не треба такого чути… я не хочу цього чути…
— Я забув, — збрехав Гаррі, виконуючи вказівки фелікса-феліціса. — Вона ж вам подобалася, правда?
— Подобалася? — перепитав Слизоріг, і на його очах виступили сльози. — Я просто не можу уявити людину, котра б її знала і котрій вона не подобалася б… така відважна. .. така весела… яке ж то сталося жахіття…
— Але ви не хочете допомогти її синові, — сказав Гаррі. — Вона віддала за мене своє життя, а ви не хочете віддати навіть свій спогад.
Хату заповнювало могутнє Геґрідове хропіння. Гаррі дивився просто в заплакані очі Слизорога. Учитель настійок, здається, не міг відвести погляду.
— Не кажи так, — прошепотів він. — Питання не в тому. .. якби це тобі допомогло… але ж це нічого не дасть…
— Дасть, — рішуче заперечив Гаррі. — Ця інформація потрібна Дамблдорові. І мені потрібна.
Він знав, що може нічого не остерігатися: фелікс-феліціс підказував йому, що завтра зранку Слизоріг нічого не пам’ятатиме. Дивлячись Слизорогові просто у вічі, Гаррі трохи нахилився до нього.
— Я — Обранець. Я повинен його вбити. Мені потрібен цей спогад.
Слизоріг зблід ще більше; його широкий лоб ще рясніше заблищав потом.
— Ти справді Обранець?
— Авжеж, —спокійно ствердив Гаррі.
— Але ж тоді… мій любий хлопчику… ти забагато вимагаєш. .. ти просиш мене фактично посприяти твоїй спробі знищити…
— А ви не хочете позбутися чаклуна, який убив Лілі Еванс?
— Гаррі, Гаррі, та я хочу, але…
— Ви боїтеся, що він з’ясує, що це ви мені допомогли? Слизоріг нічого не відповів; він був переляканий.
— Будьте відважні, як моя мама, пане професоре…
Слизоріг підняв пухкеньку руку й приклав до губів тремтячі пальці; у ту мить він нагадував величезну дитину-переростка.
— Мені немає чим пишатися… — прошепотів він крізь пальці. — Мені страшенно соромно за те… за те, що є в тому спогаді… мені здається, що в той день я заподіяв непоправної шкоди…
— Ви знімете з себе цей тягар, якщо розкриєте мені свій спогад, — сказав Гаррі. — Це буде відважний і шляхетний вчинок.
Геґрід смикнувся уві сні й знову захропів. Слизоріг і Гаррі дивилися один на одного у світлі пригаслої свічки. Запанувала довга-довга тиша, але фелікс-феліціс підказував Гаррі не порушувати її, а чекати.
І от, страшенно повільно, Слизоріг запхав руку в кишеню і вийняв чарівну паличку. Тоді другою рукою сягнув під плащ і вийняв маленьку порожню пляшечку. Не зводячи очей з Гаррі, Слизоріг торкнувся чарівною паличкою своєї скроні, а тоді відвів її вбік так, що зі скроні виснувалася довга срібляста ниточка спогаду, немовби приклеєна до кінця палички. Спогад усе довшав і довшав, аж нарешті відірвався й завис на паличці біло-срібною ниткою. Слизоріг опустив цю нитку в пляшечку, й вона там спочатку звилася спіраллю, а тоді розгорнулася й завирувала, наче газ. Тремтячою рукою він закоркував пляшечку і передав її понад столом Гаррі.
— Дуже вам дякую, пане професоре.
— Ти добрий хлопчик, — сказав професор Слизоріг, а сльози котилися по його пухких щічках, стікаючи на моржеві вуса. — І в тебе її очі… тільки не думай про мене надто погано, коли це все побачиш…
І він теж схилив голову на руки, важко зітхнув і поринув у сон.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ —
Горокракси

Прокрадаючись у замок, Гаррі відчував, як слабшає дія фелікс-феліціса. Вхідні двері були ще незамкнені, але на четвертому поверсі він нарвався на Півза і просто дивом уник покарання, пірнувши бочком в один відомий йому коротший перехід. Коли дістався нарешті до портрета Гладкої Пані і стягнув з себе плащ-невидимку, то нітрохи не здивувався, що вона відмовляється йому допомагати.
— І котра ж зараз, по-твоєму, година?
— Пробачте… я виходив у важливій справі…
— Але опівночі змінився пароль, тож ночуватимеш у коридорі.
— Жартуєте! — вигукнув Гаррі. — Чого це він мав мінятися опівночі?
— А того, — огризнулася Гладка Пані. — Якщо не подобається, то йди сварися з директором, бо це він посилив заходи безпеки.
— Фантастика, — сердито пробурмотів Гаррі, дивлячись на щільно причинені двері. — Вищий клас. Я пішов би сваритися з Дамблдором, якби він тут був, бо це ж він хотів, щоб я…
— Він тут, — пролунав чийсь голос у Гаррі за спиною. — Професор Дамблдор повернувся до школи годину тому.
До Гаррі линув Майже-Безголовий Нік. Його голова, як завжди, хиталася над стоячим коміром.
— Я чув це від Кривавого Барона — він сам бачив, як директор повернувся, — повідомив Нік. — І ще, за словами Барона, директор був нібито в доброму гуморі, хоч і втомлений.
— І де він? — серце в Гаррі закалатало.
— Ой, стогне собі й брязкає ланцюгами на астрономічній вежі, це його улюблена розвага…
— Та не Кривавий Барон, а Дамблдор!
— О… та в себе в кабінеті, — відповів Нік. — Як я пам’ятаю з Баронових слів, він ще мав владнати якусь справу перед тим, як лягати…
— Мав, — підтвердив Гаррі. Груди йому аж розпирало від хвилювання, коли він уявив, як скаже Дамблдорові, що нарешті здобув спогад. Він крутнувся дзиґою й побіг, не зважаючи на Гладку Пані, що кричала йому вслід:
— Вернися! Усе добре, я пожартувала! Просто я була сердита, що ти мене розбудив! Пароль такий самий — “глист”!
Але Гаррі вже мчав коридором і за кілька хвилин на слова “ірисовий еклер” Дамблдорів гаргуйль відскочив, відкриваючи Гаррі прохід до гвинтових сходів.
— Заходь, — сказав Дамблдор, коли Гаррі постукав. Голос його звучав стомлено.
Гаррі штовхнув двері в директорський кабінет, що був такий, як і завжди, хіба що за вікном чорніло всіяне зорями небо.
— Боже мій милий, Гаррі, — здивувався Дамблдор. — Чим я заслужив на таку радість — твій нічний візит?
— Пане директоре… я здобув. Я дістав Слизорогів спогад.
Гаррі вийняв крихітну скляну пляшечку й показав Дамблдорові. Якусь секунду Дамблдор сидів приголомшений. А тоді його обличчя роз’яснилося широкою усмішкою.
— Гаррі, це ж першорядна новина! Ти просто молодець! Я знав, що ти зумієш!
Явно забувши про пізній час, він швидко вийшов з-за стола, взяв неушкодженою рукою пляшечку зі Слизороговим спогадом і попрямував до шафи з ситом спогадів.
— А зараз, — сказав Дамблдор, ставлячи кам’яну чашу на стіл і виливаючи в неї вміст пляшечки, — зараз ми, нарешті, все побачимо. Швиденько, Гаррі…
Гаррі слухняно нахилився над ситом спогадів і відчув, як ноги відірвалися від підлоги… він знову полетів крізь темряву й приземлився в кабінеті Горація Слизорога в далекому минулому.
Там був значно молодший Горацій Слизоріг з густою копицею солом’яного волосся та ясно-рудими вусами; він сидів у зручному кріслі посеред кабінету, поклавши ноги на оксамитовий пуфик, в одній руці тримав келишок вина, а другою нишпорив у коробці з зацукрованими ананасами. Довкола Слизорога сиділо з півдесятка хлопців-підлітків, і серед них був Том Редл, у якого на пальці поблискував Ярволодів золотий з чорним перстень.
Дамблдор приземлився поруч з Гаррі саме тоді, як Редл запитав:
— Пане професоре, чи правда, що професорка Веселодум іде у відставку?
— Томе, Томе, якби я й знав, то не сказав би, — відповів Слизоріг, докірливо насваривши Редла пальчиком, хоч одночасно йому й підморгнув. — Хотів би я знати, хлопче, де ти набираєшся такої інформації; знаєш, мабуть, більше, ніж половина учителів.
Редл усміхнувся; решта хлопців зареготали, захоплено на нього поглядаючи.
— Завдяки цій твоїй дивовижній здатності знати те, чого не слід, і твоїм вишуканим лестощам стосовно потрібних людей… до речі, дякую тобі за ананаси, ти не помилився, я їх дуже люблю…
Декотрі хлопці знову захихотіли.
—.. .я впевнений, що років за двадцять ти станеш міністром магії. Навіть за п’ятнадцять, якщо й далі даруватимеш мені ананаси. Я маю розкішні зв’язки в міністерстві.
На губах Тома Редла пробігла усмішка, тоді як усі інші хлопці знову зареготали. Гаррі помітив, що хоч Том не був найстарший, та всі явно ставилися до нього як до ватажка.
— Не знаю, пане професоре, чи політика мені підійде, — сказав Редл, коли регіт ущух. — По-перше, я не маю відповідного походження.
Кілька хлопців обмінялися іронічними посмішками.
Гаррі не сумнівався, що вони Редлові слова оцінили як жарт: поза сумнівом, вони знали чи підозрювали про знаменитого предка свого ватажка.
— Дурниці, — жваво заперечив Слизоріг, — твої здібності свідчать, що ти походиш з гідного чаклунського роду. Ні, Томе, ти далеко підеш, я ще не помилявся стосовно своїх учнів.
Маленький золотий годинник, що стояв у Слизорога на письмовому столі, пробив одинадцяту годину. Професор озирнувся.
— Ой, людоньки, невже так пізно? Розходьтеся, хлопці, а то вскочимо з вами в халепу. Лестранж, реферат має бути готовий до завтра, бо інакше — покарання. І тебе це стосується, Ейвері.
Хлопці один за одним виходили з класу. Слизоріг важко встав з крісла й поніс до письмового столу порожній келих. Шурхіт за спиною примусив його озирнутися; Редл і досі був у класі.
— Поспіши, Томе, бо ще хтось побачить, що ти не спиш о такій пізній годині, а ти ж староста…
— Пане професоре, я хотів щось вас запитати.
— То питай, хлопче, скоріше…
— Пане професоре, мені цікаво, що ви знаєте про… про горокракси?
Слизоріг задивився на Редла, пухкенькими пальчиками машинально погладжуючи ніжку келиха.
— Пишеш реферат із захисту від темних мистецтв? Але Гаррі бачив — Слизоріг прекрасно розумів, що запитання не стосується шкільної програми.
— Не зовсім, пане професоре, — відповів Редл. — Я цей термін вичитав в одній книжці і не збагнув, що він означає.
— Ні… ну… навряд чи в Гоґвортсі можна знайти книжку, яка б детально писала про горокракси. Це дуже темні речі, надзвичайно темні, — сказав Слизоріг.
— Але ж ви, очевидно, все про них знаєте? Тобто чаклун вашого рівня… вибачте, я зрозумію, якщо ви не можете сказати… я просто впевнений, що крім вас ніхто цього не знає, тільки ви… тому й вирішив запитати…
Майстерно виконано, подумав Гаррі — усе це вагання, вдавано недбалі інтонації, виважені лестощі, усього було в міру й не забагато. Він, Гаррі, вже володів величеньким досвідом виманювання інформації в тих, хто не бажає нею ділитися, тому відразу оцінив таку висококласну роботу. Він не сумнівався, що Редлові була дуже-дуже потрібна ця інформація; можливо, він тижнями готувався до цієї миті.
— Ну, — завагався Слизоріг, не дивлячись на Редла, а перебираючи в руках стрічку на коробці з зацукрованими ананасами, — ну, не зашкодить, звісно, коротко тобі їх описати. Щоб ти зрозумів цей термін. Горокраксом називається предмет, у якому хтось приховав частинку своєї душі.
— Я не зовсім розумію, як це можливо, — сказав Редл. Він старанно стримував емоції, але Гаррі відчував його збудження.
— Бачиш, для цього треба розщепити собі душу, — пояснив Слизоріг, — і приховати її частинку в якомусь предметі, за межами свого тіла. Тоді, навіть, якщо хтось нападе на тіло цієї особи або його знищить, особа не помре, бо частинка її душі залишиться жива й неушкоджена. Але, звичайно, існувати в такому вигляді…
Слизорогове обличчя посмутнішало, а Гаррі раптом пригадав слова, почуті майже два роки тому.
“Мене видерло з власного тіла. Я став мізерніший, ніж дух, нікчемніший за найнещасніших привидів… та все ж лишився живий”.
— …мало кому сподобається, Томе, дуже мало кому. Краще смерть.
Редлове палке бажання знати все було тепер очевидне; з його обличчя так і струменіла пожадливість, якої він не міг уже приховати.
— А як можна розщепити власну душу?
— Ну — збентежено мовив Слизоріг, — не забувай, душа повинна залишатися цілою й недоторканою. Розщеплення її — це акт насильства, протиприродна дія.
— Але як це робиться?
— Через вчинення зла… найвищого зла. Через скоєння вбивства. Акт убивства розриває душу. Чаклун, що збирається створити горокракс, обертає заподіяну шкоду собі на користь: він надійно загортає відірвану частку…
— Загортає? А як?..
— Існує закляття, але ти мене навіть не питай, бо я не знаю! — закрутив Слизоріг головою, неначе старий слон, якого замучили москіти. — Невже я схожий на того, хто це випробовував би?… Невже я схожий на вбивцю?
— Ні, пане професоре, що ви, ні, — швидко заперечив Редл. — Пробачте… я не хотів образити…
— Нічого-нічого, я не образився, — буркнув Слизоріг. — Звісно, я трохи цікавився такими речами… чаклуни певного рівня завжди відчували потяг до цього аспекту магії…
— Так, пане професоре, — погодився Редл. — Я лише одного не збагну… просто з цікавості… тобто хіба один горокракс дає багато користі? Чи душу можна розщепити тільки один раз? Чи не було б краще й надійніше розділити душу на кілька частин? Бо, скажімо, якщо сім — це найпотужніше магічне число, то, може, на сім?..
— Мерлінова борода, Томе! — вигукнув Слизоріг. — Сім! Та навіть про вбивство однієї людини страшно подумати! Що там казати… ділити душу взагалі погано… а вже розривати її на семеро…
Було видно, що Слизоріг глибоко стурбований: він дивився на Редла, наче бачив його вперше. Гаррі не сумнівався, що професор узагалі шкодує, що почав цю розмову.
— Звичайно, це все тільки припущення, — пробурмотів він, — те, що ми обговорюємо, правда? Чиста теорія…
— Так-так, пане професоре, так і є, — квапливо погодився Редл.
— Та все одно, Томе… нехай залишиться між нами те, що я казав… тобто те, що ми тут обговорювали. Декому може не сподобатися, що ми вели балачки про горокракси. Це, розумієш, у Гоґвортсі заборонена тема… Дамблдор страшенно розгнівається…
— Я мовчатиму як риба, — пообіцяв Редл і вийшов з кабінету, але Гаррі ще встиг побачити на його обличчі вираз тієї несамовитої радості, якою воно засяяло тоді, коли Редл довідався, що він чаклун; ця радість не оживила його вродливі риси, а навпаки — з нею обличчя втрачало щось людське…
— Дякую, Гаррі, — тихенько сказав Дамблдор. — Вертаємось…
Коли Гаррі опинився в кабінеті, директор уже сидів за своїм столом. Гаррі теж сів і чекав, коли заговорить Дамблдор.
— Я дуже довго прагнув побачити це свідчення, — сказав нарешті Дамблдор. — Воно підтверджує мою теорію, доводить, що я мав рацію, а також вказує на те, яка ще довга дорога у нас попереду…
Гаррі раптом помітив, що всі до одного директори й директорки на портретах попрокидалися й уважно слухають їхню розмову. Один огрядний чаклун з червоним носом навіть приклав до вуха слухову трубку.
— Гаррі, — сказав Дамблдор, — я впевнений, що ти зрозумів усю важливість щойно почутого. Коли Томові Редлу було стільки років, як тобі тепер, може, на місяць-два більше чи менше, то він робив усе можливе й неможливе, щоб дізнатися, як досягти безсмертя.
— І ви, пане директоре, гадаєте, що він тоді свого досяг? — запитав Гаррі. — Створив горокракс? І тому не вмер, коли напав на мене? Він десь заховав той горокракс? Надійно убезпечив частку своєї душі?
— Частку… і, мабуть, не одну, — відповів Дамблдор. — Ти ж чув Волдеморта: він особливо хотів почути Горацієву думку про те, що буде з чаклуном, який створить більше, ніж один горокракс; що буде з чаклуном, який так прагне уникнути смерті, що готовий скоїти багато вбивств, неодноразово розривати свою душу, щоб зберегти її в багатьох, схованих поодинці горокраксах. Цієї інформації він не отримав би з жодної книжки. Як мені відомо… і як, мабуть, знав Волдеморт… ще жоден чаклун не розривав своєї душі більше, ніж надвоє.
Дамблдор на мить замовк, даючи лад думкам, а тоді сказав:
— Чотири року тому я отримав доволі переконливий доказ, що Волдеморт розірвав свою душу.
— Де? — запитав Гаррі. — Як?
— Ти сам мені його дав, Гаррі, — пояснив Дамблдор. — Щоденник, Редлів щоденник, з чіткими вказівками, як відімкнути Таємну кімнату.
— Я не розумію, пане директоре, — розгубився Гаррі.
— Хоч я й не бачив Редла, що вийшов тоді зі щоденника, але ти описав мені явище, про яке я доти не чув. Звичайний спогад, що починає самостійно діяти й мислити? Звичайний спогад, що висмоктує життя з дівчинки, в чиї руки він потрапив? Ні, в тій книжечці містилося щось значно зловісніше… частка чиєїсь душі, я в цьому був майже впевнений. Щоденник був горокраксом. Але це породило тільки нові запитання. Найбільше мене заінтригувало й занепокоїло те, що цей щоденник він створив не лише задля власної безпеки, але й як зброю.
— Я й далі не розумію, — вимовив Гаррі.
— Він діяв саме так, як має діяти горокракс… інакше кажучи, часточка душі, прихована в ньому, надійно оберігалася й відіграла, безперечно, свою роль, відвертаючи смерть свого власника. Однак я не сумніваюся, що Редл дуже хотів, аби цей щоденник хтось прочитав, хотів, щоб частинка його душі вселилася й оволоділа кимось іншим, допомагаючи таким чином випустити на волю слизеринського монстра.
— Мабуть, він не хотів, щоб марно пропала його тяжка праця, — припустив Гаррі. — Він хотів, щоб усі з часом довідалися, що саме він спадкоємець Слизерина, бо раніше він ще не міг приписати собі такої честі.
— Цілком правильно, — кивнув головою Дамблдор. — Але чи не вважаєш ти, Гаррі, що, маючи намір передати або підкинути щоденника якомусь майбутньому гоґвортському учневі чи учениці, він досить недбало поставився до тієї безцінної частки своєї душі, що була там прихована? Горокракс повинен, як пояснив професор Слизоріг, забезпечити надійний і безпечний захист частинки душі її власника; не можна легковажно жбурляти її під чужі ноги, ризикуючи, що хтось може її знищити… а так, до речі, й сталося: цієї конкретної часточки душі вже не існує — ти про це подбав.
Легковажність Волдемортового ставлення до цього горокракса здалася мені надзвичайно підозрілою. Це могло означати, що він створив… або планував створити… багато горокраксів, отож втрата першого не завдала б йому великої шкоди. Мені не хотілося в це вірити, але іншого пояснення я не знаходив.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве