Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

А тоді, через два роки, ти мені розповів, що тієї ночі, коли Волдеморт знову повернувся в своє тіло, він виголосив перед смертежерами надзвичайно тривожну заяву, яка багато чого роз’яснювала. “Я — той, хто подолав найдовшу відстань на шляху до безсмертя”. Саме це, за твоїми словами, він і сказав. “Найдовшу відстань”. І мені здалося, ніби я збагнув, що він мав на увазі, хоча смертежери нічого не зрозуміли. Він посилався на свої горокракси, горокракси множинні. Такого, Гаррі, не досягав жоден інший чаклун. А тут усе сходилося: Лорд Волдеморт з роками дедалі більше втрачав людську подобу, і перетворення, яке з ним відбулося, можна було пояснити лише одним — він так спотворив свою душу, що вона перейшла вже всі межі навіть того, що ми звикли називати злом…
— Отже, щоб його не можна було вбити, він сам убивав інших? — запитав Гаррі. — А чому він не виготовив чи не вкрав філософського каменя, якщо так прагнув безсмертя?
— Ми знаємо, що п’ять років тому він саме так і намагався вчинити, — нагадав Дамблдор. — Але є низка причин, чому, на мою думку, філософський камінь приваблював Лорда Волдеморта значно менше, ніж горокракси.
Хоч еліксир життя і справді продовжує існування, але для підтримання безсмертя його треба регулярно пити цілу свою вічність. Ось чому Волдеморт був би цілковито залежний від еліксиру, і якби той закінчився або хтось підсипав туди отрути чи вкрав камінь, то Волдеморт умер би, як будь-яка інша людина. Не забувай — він любить усе робити сам. Мені здається, що думка про необхідність бути залежним, навіть від еліксиру, була для нього нестерпна. Так, він був готовий його пити, якби це врятувало його від того жахливого напівіснування, на яке він був приречений після нападу на тебе, і помогло здобути йому тіло. Після цього, я переконаний, він мав намір і далі покладатися на свої горокракси: щойно він знову втілився б у людську подобу, як йому вже не було потрібно нічого іншого. Він уже був безсмертний, розумієш… чи принаймні ближчий до безсмертя, ніж будь-яка інша людина.
Але тепер, Гаррі, озброєні цією інформацією, вирішальну роль в отриманні якої відіграв успішно здобутий тобою спогад, ми дуже близько підійшли до розгадки таємниці, як можна покінчити з Волдемортом. Ти чув його слова: “Чи не було б краще й надійніше розділити душу на декілька часток… якщо сім — це найпотужніше магічне число…” Якщо сім — це найпотужніше магічне число. Я вважаю, що ідея про душу, поділену на сім частин, захопила Лорда Волдеморта.
— То він зробив сім горокраксів? — злякано перепитав Гаррі, а деякі портрети на стінах теж обурено чи злякано зойкнули. — Але ж вони можуть бути де завгодно в світі… заховані… зариті в землю або невидимі…
— Я радий, що ти розумієш масштаби цієї проблеми, — спокійно сказав Дамблдор. — Та насамперед, Гаррі, не сім горокраксів, а шість. Сьома частина його душі, хоч і понівечена, міститься в його відродженому тілі. Це та його частина, що вела примарне існування усі довгі роки його вигнання; без неї він узагалі ніхто. Ця сьома частина його душі буде останньою ціллю для того, хто захоче вбити Волдеморта… частина, що живе в його тілі.
— А решта шість горокраксів, — розпачливо запитав Гаррі, — як їх знайти?
— Ти забуваєш… один ти вже знищив. А ще один знищив я.
— Ви? — схвильовано перепитав Гаррі.
— Я, — відповів Дамблдор, підіймаючи почорнілу й обгорілу руку. — Перстень, Гаррі. Ярволодів перстень. На нього було накладено жахливе закляття. Якби не моя… скажу без зайвої скромності… дивовижна спритність і не своєчасні дії професора Снейпа, коли я повернувся в Гоґвортс з невиліковними ранами, то мене б уже й на світі не було. Проте всохла рука, мабуть, не найгірша жертва за сьому частку Волдемортової душі.
— А як ви його розшукали?
— Як ти вже знаєш, я багато років тільки те й робив, що досліджував Волдемортове минуле. Я постійно подорожував, відвідуючи знайомі йому місця. Я випадково натрапив на цей перстень, захований у руїнах Ґонтової хатини. Схоже, що коли Волдеморт запечатав у ньому частку своєї душі, то вже не бажав його носити. Він захистив перстень багатьма потужними закляттями і сховав у тій халупі, де колись мешкали його предки (Морфін тоді вже перебував у Азкабані), не підозрюючи, що я не полінуюся колись відвідати ті руїни і що шукатиму будь-яких ознак його магічних схованок.
Одначе нам ще рано вітати один одного з цими здобутками. Ти знищив щоденник, я — перстень, але якщо ми не помиляємося з нашою теорією душі, поділеної насемеро, то залишаються ще чотири горокракси.
— Які можуть бути чим завгодно? — запитав Гаррі. — Старими бляшанками або, навіть не знаю, порожніми пляшечками з-під зілля?..
— Гаррі, ти думаєш про летиключі — ті справді мають бути звичайними предметами, які легко не помітити. Але щоб Лорд Волдеморт використовував для збереження власної дорогоцінної душі бляшанку або стару пляшечку з-під зілля? Ти забуваєш, що я тобі показав. Лордові Волдеморту подобалося збирати різні реліквії, і він надавав перевагу магічним об’єктам, що мали велику історичну цінність. Його гонор, його віра у власну вищість, його прагнення посісти найвище місце в магічній історії — все це підказує мені, що Волдеморт ретельно ставився до вибору горокраксів, добираючи об’єкти, гідні такої честі.
— Але щоденник не був якийсь особливий.
— Щоденник, як ти сам казав, був доказом, що його власник — спадкоємець Слизерина; я переконаний, що Волдеморт надавав йому надзвичайно великого значення.
— А інші горокракси? — запитав Гаррі. — Чи ви знаєте, пане директоре, що може ними бути?
— Я можу лише здогадуватися, — відповів Дамблдор. — Якщо брати до уваги наведені мною міркування, то Лорд Волдеморт мав би надавати перевагу речам, які самі собою становлять певну цінність. Саме тому я й досліджував Волдемортове минуле, щоб знайти свідчення того, чи міг він бути причетний до зникнення певних реліквій.
— Медальйон! — уголос припустив Гаррі. — Чашка чарівниці Гафелпаф!
— Так, — посміхнувся Дамблдор, — я готовий закластися… може, не на другу свою руку… але принаймні на кілька пальців на підтвердження того, що ці речі стали третім і четвертим горокраксами. Вирахувати ще два горокракси, припускаючи, що він створив їх загалом шість, значно складніше, але я наважився б висловити здогад, що, здобувши речі, власниками яких були Гафелпаф і Слизерин, він почав пошуки об’єктів, що належали Ґрифіндору й Рейвенклов. Чотири реліквії від чотирьох засновників слугували, я переконаний, потужним збудником Волдемортової уяви. Не стверджую, що він знайшов якусь пам’ятку від Рейвенклов. Однак переконаний, що єдина відома реліквія Ґрифіндора залишилася в надійному місці.
Дамблдор показав своїми почорнілими пальцями на стіну в себе за спиною, де лежав за склом інкрустований рубінами меч.
— Думаєте, насправді він хотів повернутися в Гоґвортс заради реліквій? — поцікавився Гаррі. — Щоб тут пошукати щось таке, що належало комусь із чотирьох засновників?
— Саме так я й думав, — відповів Дамблдор. — Але, на жаль, цей напрям нічого нам не дає, бо він до школи не проник — принаймні я в це вірю. Отже, і обшукати школу теж не мав змоги. Тому я роблю висновок, що він так і не здійснив свого честолюбного наміру зібрати реліквії від усіх чотирьох засновників. Безперечно, він здобув дві… можливо, знайшов і третю… це все, що ми зараз знаємо.
— Навіть якби він роздобув щось від Рейвенклов чи від Ґрифіндора, то залишається ще шостий горокракс, — порахував, загинаючи пальці, Гаррі. — Хіба що він дістав і те, і те?
— Навряд, — заперечив Дамблдор. — Здається, я знаю, що таке шостий горокракс. Цікаво, що ти скажеш, якщо я зізнаюся, що мене вже тривалий час цікавить поведінка тієї змії, Наджіні?
— Змії? — ошелешено перепитав Гаррі. — Можна використовувати в ролі горокраксів тварин?
— Це робити недоцільно, — пояснив Дамблдор, — бо довіряти частку своєї душі чомусь такому, що може мислити й пересуватися самостійно, дуже ризиковано. Проте якщо я не помиляюсь у своїх розрахунках, коли Волдеморт прибув у дім твоїх батьків з наміром убити тебе, йому не вистачало щонайменше одного горокракса для досягнення заповітної мети — мати шість таких предметів.
Він, здається, зупинив процес виготовлення горокраксів, плануючи скоїти свої найважливіші вбивства. Зокрема, він збирався вбити тебе. Він вірив, що, вбиваючи тебе, позбудеться загрози, передбаченої пророцтвом. Вірив, що стане від цього непереможний. Думаю, він мав намір скористатися твоєю смертю для виготовлення останнього свого горокракса.
Але ми знаємо, що він зазнав невдачі. Минув якийсь час, і він з допомогою Наджіні вбив старого маґла, після чого, мабуть, йому й прийшла думка перетворити змію на останнього горокракса. Змія символізує зв’язок зі Слизерином, що тільки поглиблює містичний образ Лорда Волдеморта. Він, мабуть, відчуває до неї найбільшу прив’язаність, якщо йому взагалі відомі подібні почуття; йому явно подобається тримати її біля себе і він, здається, володіє неймовірною, навіть як для парселмовця, владою над нею.
— Отже, — сказав Гаррі, — щоденника немає, персня немає. Чашка, медальйон та змія й далі цілі й неушкоджені. Крім того, ви вважаєте, що може бути ще один горокракс, який належав колись Рейвенклов або Ґрифіндорові?
— Напрочуд чіткий і точний підсумок, — схвально кивнув головою Дамблдор.
— То… ви й далі їх розшукуєте, пане директоре? Для цього ви час від часу покидаєте школу?
— Вгадав, — підтвердив Дамблдор. — Шукаю вже дуже давно. Думаю… можливо… я вже близький до того, щоб знайти наступний горокракс. Маю дуже обнадійливі знаки.
— А якщо вам це вдасться — чи міг би я піти з вами й допомогти його позбутися? — попросив Гаррі.
Якусь мить Дамблдор уважно дивився на Гаррі, а тоді сказав:
— Думаю, міг би.
— Справді? — приголомшено перепитав Гаррі.
— Авжеж, — легенько всміхнувся Дамблдор. — Гадаю, ти заслужив це право.
Гаррі відчув, як збуджено закалатало серце. Було так добре хоч раз не почути обачних і застережливих слів. Директори й директорки на стінах, здається, не були захоплені Дамблдоровим рішенням; Гаррі бачив, як дехто докірливо хитає головою, а Фінеас Нігелус відверто пирхнув.
— Пане директоре, а чи Волдеморт знає, коли знищується горокракс? Чи він це відчуває? — запитав Гаррі, не звертаючи уваги на портрети.
— Дуже цікаве запитання, Гаррі. Думаю, що ні. Мені здається, Волдеморта зараз так засмоктало зло, а ці дорогоцінні частки його самого так довго вже існували самі собою, відокремлено, що він уже не відчуває все так, як ми. Можливо, коли настане смертельна мить, він усвідомить свою втрату… але він, скажімо, не знав про знищення щоденника, поки не витиснув цю інформацію з Луціуса Мелфоя. Коли Волдеморт виявив, що понівечений щоденник цілком втратив свою силу, то його гнів, як мені казали, був просто страшний.
— А я думав, що він сам зажадав, щоб Луціус Мелфой нишком проніс щоденник у Гоґвортс.
— Так воно й було багато років тому, коли він ще був упевнений, що зможе створити більше горокраксів, та все ж таки Луціус мав чекати на Волдемортів дозвіл. Він його так і не отримав, бо Волдеморт зник невдовзі після того, як віддав йому щоденника. Безперечно, він вважав, що Луціус не насмілиться щось учинити з горокраксом, а тільки його оберігатиме, але він занадто покладався на Луціусів страх перед ним — його володарем, який пропав на багато років і якого Луціус вважав мертвим. Луціус, я впевнений, не знав, чим насправді був той щоденник. Волдеморт, я так розумію, сказав йому, що щоденник допоможе проникнути в Таємну кімнату, бо на нього накладено хитромудрі закляття. Якби ж то Луціус знав, що в його руках опинилася частка душі його володаря, то він, безперечно, ставився б до щоденника значно шанобливіше. .. але натомість він поспішив здійснити давній задум заради власних потреб: підкидаючи щоденника дочці Артура Візлі, він сподівався одним махом зганьбити самого Артура, викинути з Гоґвортсу мене й водночас позбутися дуже небезпечної для себе речі. Ой, бідолаха Луціус… якщо взяти до уваги, як розлютила Волдеморта звістка про викинутий задля власних цілей горокракс, а також торішній крах у міністерстві, то я не здивувався б, довідавшись, що він зараз тихо радіє, безпечно перебуваючи в Азкабані тяжкі часи. Гаррі на мить замислився, а тоді запитав:
— Отже, якщо знищити всі Волдемортові горокракси, то його можна вбити?
— Гадаю, що так, — погодився Дамблдор. — Без горокраксів Волдеморт залишиться простим смертним з покаліченою крихітною душею. Проте не забувай, що хоч душа його незворотно скалічена, але мозок і магічна міць усе ж неушкоджені. Щоб Волдеморта вбити, навіть без його горокраксів, потрібні будуть надзвичайне вміння і надзвичайна сила.
— Але я не маю надзвичайного вміння й сили, — вирвалося в Гаррі, перш ніж він устиг себе зупинити.
— Маєш, — рішуче заперечив Дамблдор. — Ти маєш силу, якою ніколи не володів Волдеморт. Ти можеш…
— Я знаю! — нетерпляче урвав його Гаррі. — Я можу любити! — Він ледве стримався, щоб не додати: “Ну то й що мені з того?!”
— Так, Гаррі, ти можеш любити, — підтвердив Дамблдор, якому, здається, прекрасно було відомо, які слова щойно ледь не вилетіли в Гаррі з рота. — А це, зважаючи на все, що ти витерпів, велика й дивовижна сила. Просто ти, Гаррі, ще надто молодий, щоб збагнути всю свою унікальність.
— Отже, якщо пророцтво стверджує, що я “володітиму силою, недоступною Темному Лордові”, то мається на увазі просто… любов? — запитав Гаррі, відчуваючи легке розчарування.
— Так… просто любов, — відповів Дамблдор. — Але, Гаррі, не забувай, що слова пророцтва набувають важливості тільки тому, що цього домагався сам Волдеморт. Я вже тобі торік про це казав. Волдеморт вирізнив тебе з усіх як найнебезпечнішу для нього особу… і, вчинивши так, він зробив тебе найнебезпечнішим для нього!
— Але ж це одне й те саме…
— Ні, не одне! — заперечив Дамблдор, втрачаючи терпець. Директор націлив на Гаррі свого чорного всохлого пальця зі словами:
— Ти переоцінюєш значення пророцтва!
— Але ж, — почав затинатися Гаррі, — але ж ви самі казали, що пророцтво означає…
— Якби Волдеморт не довідався про це пророцтво, чи воно б здійснилося? Чи воно б тоді щось означало? Та ж ні! Невже ти вважаєш, що кожне пророцтво у тій Залі пророцтв здійснилося?
— Але, — ошелешено пробелькотів Гаррі, — але ж торік ви казали, що один з нас має вбити другого…
— Гаррі, Гаррі, це тільки тому, що Волдеморт припустився серйозної помилки, діючи на підставі слів професорки Трелоні! Якби Волдеморт не вбив твого батька, хіба він пробудив би в тобі таку палку жагу помсти? Де там! Якби він не примусив твою маму пожертвувати заради тебе життям, чи наділив би він тебе таким магічним захистом, що й сам його неспроможний подолати? Безперечно, ні, Гаррі! Хіба ти не бачиш? Волдеморт сам створив собі найлютішого ворога — як це роблять усі тирани! Чи ти хоч уявляєш, як бояться тирани тих людей, яких вони гноблять? Усі вони усвідомлюють, що рано чи пізно серед їхніх численних жертв знайдеться такий, що повстане й завдасть удару у відповідь! Волдеморт нічим від них не відрізняється! Він завжди був напоготові, пильнував, хто саме кине йому виклик. Він почув пророцтво й негайно почав діяти, і в результаті не тільки обрав собі суперника, який, скоріш за все, й покінчить з ним, а й наділив його напрочуд смертельною зброєю!
— Але…
— Украй необхідно, щоб ти це зрозумів! — урвав Дамблдор, а тоді встав і закрокував по кімнаті. Мантія, спалахуючи іскорками, майоріла в нього за спиною; Гаррі ще не бачив директора таким збудженим.
— Намагаючись тебе вбити, Волдеморт власноруч виділив з усіх ту дивовижну особу, що сидить тепер переді мною, і наділив її необхідними знаряддями! Волдеморт сам винен, що ти міг проникати в його думки, в його честолюбні задуми, що ти навіть розумів зміїну мову, якою він віддавав накази, і все ж таки, Гаррі, попри цей твій привілейований доступ до Волдемортового світу (а такий дар, до речі, будь-який смертежер пожертвував би чим завгодно), тебе не спокусили темні мистецтва, ти ніколи, навіть на секунду, не виявив ані найменшого бажання стати поплічником Волдеморта!
— Та ні! — обурився Гаррі. — Він убив моїх батьків!
— Одне слово, тебе оберігає твоя здатність любити! — голосно сказав Дамблдор. — А це єдиний оберіг, що може чинити опір тій знадливій силі, якою наділений Волдеморт! Попри всі спокуси, що тебе зваблювали, попри всі твої муки й страждання, ти чистий у серці, так само чистий, як і тоді, коли тобі було одинадцять і ти зазирнув у дзеркало, що відбивало бажання твого серця, і воно тобі показало тільки те, як зупинити Лорда Волдеморта, а не безсмертя чи багатство. Гаррі, чи ти хоч розумієш, що мало хто з чаклунів побачив би в дзеркалі те, що побачив ти? Волдеморт мав би знати, з ким має справу, та він тоді цього не збагнув!
Однак тепер він усе знає. Ти проник у свідомість Лорда Волдеморта, не завдавши цим собі жоднісінької шкоди, а от він не може оволодіти тобою, не зазнаючи при цьому страшної передсмертної агонії, про що він і довідався в міністерстві. Гаррі, навряд чи він розуміє, чому так сталося, бо він так поспішав калічити собі душу, що не мав часу осмислити й збагнути ні з чим незрівнянну могутність цілісної й незаплямованої душі.
— Але ж, пане директоре, — Гаррі докладав геройських зусиль, щоб не здавалося, ніби він сперечається заради самої суперечки, — це все одно зводиться до того ж самого, правда? Або я мушу його вбити, або…
— Мусиш? — перепитав Дамблдор. — Авжеж, мусиш! Але не через те пророцтво! А тільки тому, що ти сам не заспокоїшся, доки цього не зробиш! І ми з тобою це знаємо! Уяви собі, будь ласкавий, хоч на мить, що ти ніколи пророцтва не чув! Як би ти зараз ставився до Волдеморта? Подумай!
Гаррі замислився, дивлячись, як Дамблдор крокує перед ним туди-сюди. Подумав про маму, про тата, про Сіріуса. Подумав про Седрика Діґорі. Подумав про всі скоєні Лордом Волдемортом жахливі злочини. У грудях щось спалахнуло й це полум’я обпекло йому горло.
— Я бажав би йому смерті, — тихо промовив Гаррі. — І прагнув би, щоб його смерть настала від моєї руки.
— Ото ж бо! — вигукнув Дамблдор. — Тепер ти бачиш — пророцтво не означало, що ти мусив щось робити! Але пророцтво спонукало Лорда Волдеморта позначити тебе як рівного собі… інакше кажучи, ти можеш вільно обирати свій шлях і можеш спокійно відкинути пророцтво! А от Волдеморт і далі надає пророцтву занадто великого значення. Він не залишить тебе в спокої… а це, з усією очевидністю, означатиме, що…
— Що один з нас повинен урешті-решт убити другого, — закінчив Гаррі. — Так.
Аж тепер він нарешті збагнув, що йому намагався роз’яснити Дамблдор! Йшлося про різницю між тим, коли тебе виштовхують на арену, де має відбутися битва не на життя, а на смерть, і коли ти сам виходиш на цю арену з гордо піднятою головою. Хтось, можливо, вважатиме, що між цим немає особливої різниці, але Дамблдор знає… і я знаю, — подумав Гаррі, раптом відчуваючи хвилю шаленої гордості, — і мої батьки знали… що це абсолютно різні, ба навіть несумісні, речі.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ —
Сектумсемпра

Уранці на уроці заклинань, попередньо наклавши на тих, хто сидів поблизу, закляття-глушиляття, втомлений, але задоволений учорашнім досягненням, Гаррі розповів про все Ронові й Герміоні. Обоє були приємно вражені тим, як Гаррі лестощами виманив у Слизорога спогад, і з благоговінням вислухали розповідь про Волдемортові горокракси та Дамблдорову обіцянку взяти Гаррі з собою, коли він знайде наступного горокракса.
Слухаючи Гаррі, Рон мимоволі розмахував чарівною паличкою, спрямованою кудись у стелю, а коли той закінчив, Рон від здивування аж рота роззявив:
— Ого. Ти з Дамблдором… щоб знищити… ого.
— Роне, ти викликаєш снігопад, — терпляче взяла його за руку Герміона й відвела чарівну паличку зі стелі, з якої й справді почали падати великі білі сніжинки. Гаррі помітив, що запухла від сліз Лаванда Браун з-за сусіднього столика кинула на Герміону такий спопеляючий погляд, що Герміона негайно відпустила Ронову руку.
— Ой, так, — здивовано глянув собі на плечі Рон. — Вибачте… Тепер можна подумати, що в нас лупа…
Він струсив з Герміониних плечей штучні сніжинки. Лаванда розплакалася. Рон відвернувся від неї з винуватим виразом.
— Ми з нею порвали, — прошепотів він Гаррі, не ворушачи губами. — Учора ввечері. Коли вона побачила, як я виходив з Герміоною зі спальні. Тебе вона не помітила, той подумала, що ми там були тільки вдвох.
— А ти, — спитав Гаррі, — не шкодуєш, що між вами все скінчилося?
— Ні, — зізнався Рон. — Не дуже було приємно, коли вона здійняла крик, але принаймні ми порвали не з моєї ініціативи.
— Боягуз, — муркнула Герміона задоволено. — Та той вечір узагалі був важкий для романтичних пар. Джіні й Дін також посварилися — чув, Гаррі?
Гаррі здалося, що вона, повідомляючи новину, глянула на нього багатозначно, та хіба могла вона знати, що всередині в Гаррі зненацька все затанцювало в ритмі самби? Вдаючи незворушність, він запитав якомога байдужіше:
— Чого це вони?
— Та через дурничку… Джіні сказала, що не любить, коли він їй помагає пролазити в отвір за портретом, наче вона сама не вміє… але вони вже давно гиркалися.
Гаррі подивився на Діна, що сидів у протилежному кутку класу. Видно було, що той смутний.
— І ти тепер опинився перед вибором, правда? — запитала Герміона.
— Тобто? — не зрозумів Гаррі.
— З квідичною командою, — пояснила Герміона. — Якщо Джіні й Дін не розмовлятимуть…
— А… ну, так, — відлягло Гаррі від серця.
— Флитвік, — попередив Рон.
До них підскоком наближався крихітний викладач заклинань, а крім Герміони, ніхто з них ще не зумів перетворити оцет на вино; її колба була повнісінька соковитої темно-червоної рідини, тоді як у колбах у Гаррі й Рона хлюпало щось брудно-буре.
— Годі вже, хлопці, годі, — докірливо пискнув професор Флитвік. — Менше розмов, а більше діла… ану покажіть, на що ви здатні…
Хлопці з усієї сили зосередилися, разом підняли чарівні палички й націлили їх на колби. У Гаррі оцет перетворився на лід; а Ронова колба взагалі вибухла.
— Так… завдання додому… — вигулькнув з-під стола професор Флитвік, виймаючи з капелюха скалки скла, — відпрацювати практичні навички.
Так збіглося, що після уроку заклять у всіх трьох виявився вільний урок, тож вони пішли разом до вітальні. Рон, видно, вже й забувся про розрив стосунків з Лавандою, Герміона теж була в доброму гуморі, хоч, коли її запитали, чого вона так усміхається, то дівчина відповіла просто:
— День сьогодні гарний.
Ніхто з друзів не здогадувався про жорстоку битву, що точилася в голові у Гаррі:
Вона Ронова сестра.
Але ж вона порвала з Діном!
Вона все одно Ронова сестра.
А я його найкращий друг!
Це ще гірше.
Якщо я спочатку поговорю з ним…
Він тебе вдарить.
А якщо мені все одно?
Він же твій найкращий друг!
Гаррі й не помітив, як вони пролізли крізь отвір за портретом у залиту сонцем вітальню, і тільки невиразно зафіксував, що там зібралася зграйка семикласниць. Аж тут Герміона закричала:
— Кеті! Ти повернулася! Як здоров’я?
Гаррі поглянув — і справді, це була вже здорова-здоровісінька Кеті Бел, навколо якої щебетали подруги.
— Усе чудово! — радісно відповіла Кеті. — Виписалася зі Святого Мунґа в понеділок, побула кілька днів удома з батьками, а сьогодні зранку прибула сюди. Гаррі, Ліна мені якраз розповідала про Маклаґена й про матч…
— Так, — буркнув Гаррі, — але тепер, коли ти повернулася і Рон у формі, ми маємо всі шанси роздовбати Рейвенклов, а це означає, що ми зможемо ще поборотися й за Кубок. Послухай, Кеті…
Його так розпирала цікавість, що на певний час він навіть забув про Джіні. Притишивши голос, поки подруги Кеті збирали речі, щоб не спізнитися на трансфігурацію, Гаррі спитав:
—.. .оте намисто… пам’ятаєш, хто його тобі дав?
— Ні, — сумно похитала головою Кеті. — Усі мене про це питають, а я поняття не маю. Пам’ятаю тільки, що в “Трьох мітлах” ішла в жіночий туалет, і все.
— Але ти туди зайшла? — втрутилася Герміона.
— Пам’ятаю, що двері відчинила, — відповіла Кеті, — отже, той, хто мене імперіуснув, мусив стояти відразу за ними. Після того в моїй пам’яті провал, і отямилася я лише два тижні тому в лікарні Святого Мунґа. Чуєте, я мушу вже бігти, не хочу, щоб у перший же день Макґонеґел примусила мене переписувати тексти…
Вона схопила сумку й підручники і побігла наздоганяти подруг, покинувши Гаррі, Рона й Герміону за столом біля вікна міркувати про сказане.
— Отже, намисто Кеті мала дати якась дівчина чи жінка, — сказала Герміона, — якщо це відбулося в жіночому туалеті.
— Або хтось перевтілився в дівчину чи жінку, — уточнив Гаррі. — Не забувайте, що в Гоґвортсі був цілий казан з багатозільною настійкою. Ми знаємо, що частину її вкрали…
В його уяві марширували, як на параді, численні Креби й Ґойли, перевтілені в дівчат.
— Думаю, варто мені знову хильнути фелікса, — сказав Гаррі, — й ще раз спробувати проникнути в кімнату на вимогу.
— Тільки змарнуєш відвар, — заперечила Герміона, відкладаючи щойно вийняту з сумки “Складову абетку Спелмена”. — Гаррі, тут одного везіння мало. Ситуація зі Слизорогом була інакша; ти й так умів його переконувати, треба було тільки підкоригувати обставини. Але нема сенсу покладатися на удачу, коли треба подолати могутнє закляття. Не марнуй відвару! Тобі він ще ой як знадобиться, якщо тебе візьме з собою Дамблдор… — пошепки закінчила вона думку.
— А чи не могли б ми зробити його самі? — запитав Рон, не звертаючи уваги на Герміону. — Було б класно мати невеличкий запас… ось подивись у підручнику…
Гаррі вийняв “Прогресивну методику зіллєваріння” і знайшов там фелікс-феліціс.
— От чорт, це дуже складно, — сказав він, переглядаючи перелік складників. — І триватиме це півроку… відвар повинен настоятися…
— Отак завжди, — зітхнув Рон.
Гаррі вже було збирався ховати підручник, коли помітив загнутий кутик сторінки; розгорнув її й побачив закляття “Сектумсемпра”, під яким було написано “Для ворогів” — цю сторінку він загнув ще кілька тижнів тому. Гаррі й досі не з’ясував, як воно діє, насамперед тому, що не хотів випробовувати закляття в присутності Герміони, але збирався перевірити його дію на Маклаґені, коли той знову несподівано підійде до нього ззаду.
Єдиною особою, яку не надто тішило повернення Кеті Бел, був Дін Томас, адже він грав замість неї загоничем, а тепер став зайвим. Він аж заскрипів зубами, намагаючись мужньо прийняти цей удар, і лише стенув плечима, коли Гаррі повідомив йому про зміни у складі команди. Проте Гаррі, коли від нього відходив, виразно почув, як Дін і Шеймус щось обурено бурмочуть у нього за спиною.
У наступні два тижні відбулися, мабуть, найкращі квідичні тренування, відколи Гаррі став капітаном. Гравці його команди були задоволені, що позбулися Маклаґена, й так раділи з повернення Кеті, що літали, мов на крилах.
Джіні не дуже сумувала, що порвала з Діном — навпаки, вона була життєрадісна й стала справжньою душею команди. Коли вона дотепно імітувала, як Рон тривожно підстрибує біля воріт, пильнуючи за квафелом, або як Гаррі горлає на Маклаґена перед тим, як отримати нокаут, усі ледь не луснули зі сміху. Гаррі, регочучи з усіма, був радий кожній нагоді зайвий раз крадькома глянути на Джіні, а тому отримав кілька додаткових ударів бладжером, бо весь час забував шукати снича.
У голові в нього й досі бушувала битва: Джіні чи Рон? Іноді йому здавалося, що післялавандний Рон не був би аж надто проти, якби Гаррі почав зустрічатися з Джіні; та потім він пригадував Ронове лице, коли той побачив, як вона цілується з Діном, і вже не сумнівався, що Рон вважав би за підлу зраду навіть найменшу його спробу торкнутися руки Джіні…
Проте Гаррі не міг відмовитися від задоволення розмовляти з Джіні, сміятися, вертатися разом з тренувань; хоч як гризло його сумління, та він постійно думав, як би опинитися з нею віч-на-віч: ідеальним варіантом здавалася чергова вечірка в Слизорога, бо тоді поряд не було б Рона… однак Слизоріг, на жаль, чомусь про вечірки геть забув. Раз чи двічі Гаррі навіть міркував, чи не звернутися по допомогу до Герміони, але боявся, що не витримає її зарозумілого вигляду; йому здавалося, що в Герміони з’являвся саме такий вираз обличчя, коли вона помічала, як він дивиться на Джіні чи сміється з її жартів. Ситуація ускладнювалася ще й постійною його тривогою, що, поки він вагатиметься, з Джіні почне зустрічатися хтось інший: вони з Роном цілком були згодні в тому, що хлопці за нею бігали табунами.
Так чи так, а спокуса причаститися ще одним ковточком фелікс-феліціса щодень міцніла, бо хіба це не була саме та ситуація, коли, за словами Герміони, треба було “трішечки підкоригувати обставини”? Минав травень з його погожими днями, проте щоразу, коли Гаррі бачив Джіні, біля його плеча, немов приклеєний, теліпався Рон. Ой, як Гаррі хотілося, щоб Рон нарешті зрозумів, що для нього самого найбільшим щастям буде, якщо його найкращий друг і єдина сестра відчують симпатію одне до одного; як хотілося, щоб він залишив їх удвох хоч на кілька секунд. Та на це надії не було, бо наближалася остання квідична гра сезону; Рон увесь час обговорював з Гаррі тактику матчу й більше ні про що не думав.
Рон був не один такий; цікавість до зустрічі Ґрифіндор — Рейвенклов була в школі на диво висока, бо ця гра мала нарешті визначити, хто ж стане чемпіоном. Якби Ґрифіндор переміг Рейвенклов з різницею триста очок (майже неможливе завдання, але ж команда Гаррі ще ніколи так добре не літала), то він став би чемпіоном. Якщо вони переможуть з меншою різницею, то будуть другі після Рейвенклову; якщо програють не більше ста очок, то посядуть третє місце після Гафелпафу, а якщо продують більше ста очок, то опиняться на четвертому місці, й ніхто, подумав Гаррі, ніколи в житті не забуде, що саме він був капітаном ґрифіндорської команди, коли її розгромили й вона вперше за двісті років посіла останнє місце в турнірній таблиці.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве