Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

Підготовка до вирішального матчу йшла у звичному режимі: учні з ворогуючих гуртожитків залякували в коридорах гравців команд-суперників; образливі куплети, присвячені окремим квідичистам, лунали їм услід щоразу, як ті проходили; та й самі гравці або вихвалялися здобутками, тішачись загальною увагою, або ж на перервах бігли стрімголов у туалети, бо їх починало нудити. Чомусь ця гра в свідомості Гаррі нерозривно пов’язувалася з успіхом або з невдачею його планів стосовно Джіні. Він не міг позбутися передчуття, що їхня перемога з різницею понад триста очок, загальна ейфорія й галасливе святкування після матчу виявляться не менш дієві, ніж добряча порція фелікс-феліціса.
Попри всю заклопотаність, Гаррі не забував і про іншу свою мету: з’ясувати, що робить Мелфой у кімнаті на вимогу. Він постійно перевіряв Карту Мародера і часто, не бачачи там Мелфоя, робив висновок, що Мелфой, як і раніше, стирчить у тій кімнаті. Хоч Гаррі і втратив надію туди проникнути, однак уперто повторював спроби щоразу, як опинявся неподалік. Та, незважаючи на всі вигадані ним варіанти прохань, двері на стіні не з’являлися.
За кілька днів перед матчем з Рейвенкловом сталося так, що Гаррі на вечерю ішов з вітальні сам, бо Рон знову кинувся в найближчий туалет блювати, а Герміона побігла до професорки Вектор, щоб виправити помилку, яку, як їй здавалося, вона зробила в останньому рефераті з числомагії. Гаррі за звичкою пішов обхідною дорогою по коридору на восьмому поверсі, заодно перевіряючи Карту Мародера. Якусь мить він ніде не міг знайти Мелфоя і подумав, що той, мабуть, знову в кімнаті на вимогу, але тут раптом побачив крихітну цяточку з написом “Мелфой” у хлопчачому туалеті поверхом нижче, а поруч з ним не Креба з Ґойлом, а Плаксиву Мірту.
Гаррі перестав дивитися на цю химерну парочку аж тоді, як наштовхнувся на лицарські обладунки. Голосний брязкіт повернув його до реальності; не чекаючи на появу Філча, він кинувся до мармурових сходів і збіг у нижній коридор. Добіг до туалету і притис вухо до дверей, але нічого не почув. Тоді тихесенько прочинив їх.
Драко Мелфой стояв спиною до дверей, обхопивши руками раковину й нахиливши над нею біляву голову.
— Не треба, — пролунав з якоїсь кабінки голос Плаксивої Мірти. — Скажи, що сталося… я допоможу…
— Ніхто мені не допоможе, — озвався Мелфой. Він увесь тремтів. — Я не можу цього зробити… не можу… нічого не виходить… а якщо я не зроблю якнайшвидше… то він сказав, що мене вб’є…
І Гаррі зрозумів, приголомшено застигши на місці, що Мелфой плакав… просто ридав… сльози котилися по його блідому лиці й крапали в брудну раковину. Мелфой захлинався й душився слізьми. І тут, коли він перевів погляд на потріскане дзеркало й побачив у себе за спиною Гаррі, його аж пересмикнуло.
Він різко обернувся, вихопивши чарівну паличку. Гаррі машинально вихопив свою. Мелфоєве закляття просвистіло за кілька сантиметрів од Гаррі, розбивши лампу на стіні позаду; Гаррі відстрибнув, подумав “Левікорпус!” і махнув чарівною паличкою, але Мелфой заблокував це закляття й приготувався для нового…
— Не треба! Перестаньте! — верещала Плаксива Мірта, і її голос відлунював в обкладеному кахлями приміщенні. — Стійте! СТІЙТЕ!
Щось голосно бабахнуло, і в Гаррі за спиною вибухло відро для сміття; Гаррі спробував закляття “ноги під замком”, але воно зрикошетило від стіни за Мелфоєвим вухом і розтрощило туалетний бачок під Плаксивою Міртою, що дико залементувала — бурхнула вода, й Гаррі послизнувся, а Мелфой з перекошеним обличчям закричав:
— Круці…
— СЕКТУМСЕМПРА! — заволав з підлоги Гаррі, знавісніло махнувши чарівною паличкою.
З Мелфоєвого обличчя й грудей струменями бризнула кров, наче його посікло невидимим мечем. Він заточився й зі страшенним сплеском гепнувся на залиту водою підлогу; його чарівна паличка випала з обм’яклої правиці.
— Ні… — зойкнув Гаррі.
Ковзаючи й спотикаючись, Гаррі звівся на ноги й кинувся до Мелфоя, обличчя якого стало вже яскраво-червоним, а побілілі руки роздряпували закривавлені груди.
— Ні… я ж не…
Гаррі сам не тямив, що белькоче; він упав навколішки біля Мелфоя, що судомно трусився в калюжі власної крові. Плаксива Мірта оглушливо заголосила.
— УБИВСТВО! УБИВСТВО В ТУАЛЕТІ! ҐВАЛТ!
За спиною в Гаррі розчинилися двері; він злякано підвів голову: в туалет увірвався Снейп з перекошеним від люті лицем. Грубо відштовхнувши Гаррі, він став над Мелфоєм навколішки, витяг чарівну паличку і провів нею над глибокими ранами, що їх завдав Гаррі своїм закляттям. Снейп при цьому бурмотів закляття, схоже на пісню. Потік крові поступово вщух; Снейп витер її рештки з Мелфоєвого обличчя й повторив закляття. Рани почали затягуватися.
Гаррі просто дивився й дивився, переляканий скоєним, не усвідомлюючи, що й сам з голови до п’ят заляпаний кров’ю й водою. Плаксива Мірта й досі ридала й завивала вгорі. Снейп утретє виконав протизакляття й обережно поставив Мелфоя на ноги.
— Тобі треба в лікарню. Можуть залишитися шрами, але якщо негайно вжити материнку, то можна уникнути й цього… ходімо…
Він допоміг Мелфоєві вийти з туалету, а біля самих дверей обернувся й звелів холодним злим голосом:
— А ти, Поттер… зачекай на мене тут. Гаррі і не намагався протестувати. Він поволі встав, тремтячи всім тілом, і глянув на мокру підлогу. По ній розпливалися, немов червоні квіти, криваві плями. Гаррі не мав сили примусити Плаксиву Мірту замовкнути, хоч та завивала й стогнала, упиваючись насолодою.
Снейп повернувся за десять хвилин. Зайшов у туалет і зачинив за собою двері.
— Геть, — наказав він Мірті, й та негайно шубовснула в унітаз, залишивши по собі дзвінку тишу.
— Я не хотів, — одразу почав виправдовуватися Гаррі. Його голос відлунював у холодному, вогкому просторі. — Я не знав, як діє це закляття.
Але Снейп не зважав на його белькотання.
— Очевидно, я тебе, Поттер, недооцінив, — сказав він тихо. — Хто міг би подумати, що ти знаєш такі темні чари? Хто тебе навчив?
— Я… прочитав.
— Де?
— У… бібліотечній книжці, — на ходу вигадував Гаррі. — Не пам’ятаю, як нази…
— Брешеш, — урвав його Снейп. У Гаррі пересохло в роті. Він знав, що зараз зробить Снейп, і він не зможе йому перешкодити…
Туалет немовби замерехтів перед його очима; він силкувався заблокувати свої думки, та, попри всі намагання, примірник “Прогресивної методики зіллєваріння” Напівкровного Принца сповільна таки виринув у його свідомості…
І ось він знову дивився на Снейпа посеред цього розтрощеного й затопленого туалету. Дивився в Снейпові чорні, як ніч, очі, без надії сподіваючись, що він не побачив того, чого він так боявся, однак…
— Принеси мені свою сумку, — шовковим голосом звелів Снейп, — і всі свої підручники. Усі. Принеси сюди. Негайно!
Не було сенсу сперечатися. Гаррі розвернувся й побрьохав з туалету. Вийшовши в коридор, кинувся бігти до ґрифіндорської вежі. Більшість учнів рухалися в протилежний бік; вони витріщалися на нього, захлюпаного водою й кров’ю, щось питали, але він не відповідав.
Він був ошелешений; мав таке відчуття, ніби улюблена домашня тваринка раптом оскаженіла. Що собі думав Принц, записуючи в підручник таке закляття? І що буде, коли його побачить Снейп? Чи скаже він Слизорогові… (Гаррі аж у животі замлоїло)… як саме Гаррі цілісінький рік досягав таких чудових результатів? Чи він конфіскує і знищить книжку, завдяки якій Гаррі стільки всього навчився. .. книжку, яка стала своєрідним наставником і приятелем? Так не повинно статися… Гаррі не міг би цього дозволити…
— Де ти був?.. Чому увесь мокрий?… Це кров?
Рон стояв угорі на сходах, очманіло дивлячись на Гаррі.
— Дай мені свій підручник, — важко дихав Гаррі. — Підручник з настійок. Швидко… давай…
— А що з Напівкровним?…
— Поясню потім!
Рон витяг з сумки “Прогресивну методику зіллєваріння” і віддав Гаррі; той помчав далі, у вітальню. Там схопив свою шкільну сумку, не звертаючи уваги на здивовані погляди кількох учнів, які вже повернулися з вечері, вистрибнув крізь отвір за портретом і помчав коридором на восьмому поверсі.
Різко загальмував біля гобелена з танцюючими тролями, заплющив очі й рушив далі.
“Мені потрібне місце, щоб заховати книгу… мені потрібне місце, щоб заховати книгу… мені потрібне місце, щоб заховати книгу…”
Тричі він пройшов уздовж порожньої стіни. Коли розплющив очі, то нарешті побачив двері в кімнату на вимогу. Гаррі рвучко їх відчинив, заскочив досередини й хряснув за собою дверима.
Йому перехопило дух. Попри метушню, паніку, попри страх від того, що його чекає в туалеті, Гаррі не міг стримати свого захвату побаченим. Він стояв у приміщенні завбільшки як величезний собор, з височенних вікон якого струменіло світло, осяваючи справжнісіньке містечко з вежами й мурами, вибудоване, як здогадався Гаррі, з різних речей, що їх тут переховували численні покоління вихованців Гоґвортсу. Там були вулички й провулки, оточені хиткими стосами поламаних і понищених меблів, чи то схованих тут, щоб знищити сліди невдало виконаних чарів, чи викинутих сюди прибиральниками-ельфами. Там були тисячі книжок — або заборонених, або крадених. Були крилаті рогатки й ікласті літальні тарілки, деякі й досі мляво ширяли над горами заборонених предметів; там були надщерблені пляшечки з загуслими настійками, капелюхи, коштовності, мантії; було щось схоже на шкаралупи драконячих яєць, закорковані пляшки, в яких і досі щось зловісно булькотіло, кілька іржавих мечів і важка закривавлена сокира.
Гаррі забіг в один з багатьох переходів між усіма цими захованими скарбами. Завернув направо біля величезного опудала троля, пробіг ще трохи, тоді повернув ліворуч біля поламаної щезальної шафи, у якій торік загубився Монтеґю, й нарешті зупинився біля іншої величезної шафи, вкритої пухирями, очевидно, від кислоти. Відчинив рипучі дверцята — шафу використовували як схованку для клітки з істотою, що давно вже здохла; її кістяк мав п’ять лап. Гаррі запхав підручник Напівкровного Принца ззаду за клітку й зачинив дверцята. Затримався на мить, відчуваючи, як несамовито калатає серце, й обвів поглядом увесь цей непотріб… чи знайде він це місце серед такого мотлоху? Схопив з якогось ящика пощерблене погруддя бридкого старого чаклуна, поставив його на шафу, в якій щойно заховав книжку, почепив на голову погруддю, щоб було прикметніше, стару запорошену перуку й якусь потьмянілу тіару, а тоді притьмом помчав назад провулочками, захаращеними прихованим від чужих очей мотлохом, підбіг до дверей, вискочив у коридор, грюкнувши, зачинив за собою двері, й ті негайно знову злилися з суцільною кам’яною стіною.
Гаррі помчав прямо до туалету поверхом нижче, запихаючи по дорозі в сумку Ронову “Прогресивну методику зіллєваріння”.
За хвилину він уже стояв перед Снейпом, котрий мовчки простяг руку до сумки. Гаррі, важко дихаючи й відчуваючи, як пече в грудях, віддав її й чекав.
Снейп по одному витягував підручники й оглядав. Останнім залишився підручник настійок, і він дуже уважно його переглянув, перш ніж заговорити.
— Поттер, це твій підручник “Прогресивної методики зіллєваріння”?
— Так, — відповів Гаррі, усе ще важко дихаючи.
— Ти в цьому впевнений, Поттер?
— Так, — трохи виклично підтвердив Гаррі.
— Ти купив цю “Прогресивну методику зіллєваріння” в книгарні “Флоріша й Блотса”?
— Так, — рішуче визнав Гаррі.
— Тоді чому, — запитав Снейп, — зсередини на палітурці написано “Руні Ввазусруні”?
Серце в Гаррі на мить зупинилося.
— Це моє прізвисько, — відповів він.
— Твоє прізвисько, — повторив Снейп.
— Так… мене так прозвали друзі, — уточнив Гаррі.
— Я розумію, що таке прізвисько, — сказав Снейп. Його холодні чорні очі знову почали свердлити Гаррі, але він намагався в них не дивитися. Закрий свій мозок… закрий свій мозок… але ж він так і не навчився цього робити…
— Знаєш, що я думаю, Поттер? — дуже спокійно запитав Снейп. — Я думаю, що ти брехун і шахрай, і що ти заслуговуєш відбувати в мене покарання щосуботи аж до кінця семестру. А ти що думаєш, Поттер?
— Я… я з цим не погоджуюся, пане професоре, — відповів Гаррі, і далі уникаючи Снейпових очей.
— Побачимо, що ти скажеш після покарань, — сказав Снейп. — О десятій ранку в суботу, Поттер. У моєму кабінеті.
— Але ж, пане професоре… — пробелькотів у розпачі Гаррі. — Квідич… останній матч цього…
— Рівно о десятій, — прошипів Снейп і вишкірив жовті зуби. — Бідолашний Ґрифіндор… цього року четверте місце вам забезпечене…
І, не кажучи більше ні слова, Снейп вийшов з туалету, а Гаррі стояв і дивився в потріскане дзеркало, відчуваючи таку слабкість, якої Рон, напевно, не відчував ніколи в житті.
— Не хочу нагадувати, що я тобі це не раз казала, — зронила Герміона згодом у вітальні.
— Перестань, Герміоно, — сердито буркнув Рон.
Гаррі так і не пішов вечеряти; у нього геть пропав апетит. Він щойно закінчив розповідати Ронові, Герміоні й Джіні про те що сталося, хоч у цьому й не було великої потреби.
Новина розлетілася блискавично: Плаксива Мірта, очевидно, вважала за свій обов’язок вигулькувати в кожнісінькому туалеті замку, розносячи цю вістку; Мелфоя в шкільній лікарні вже провідала Пенсі Паркінсон; не гаючи часу, вона почала скрізь паплюжити Гаррі, а Снейп розповів викладачам усі подробиці того, що сталося. Гаррі вже довелося пережити страшенно неприємні п’ятнадцять хвилин у товаристві професорки Макґонеґел, яка сказала, що йому дуже пощастило, як його відразу не вигнали, і що вона від усього серця підтримує призначене Снейпом покарання щосуботи до кінця семестру.
— Я ж тобі казала, що той Принц був паршивий тип, — ніяк не могла вгамуватися Герміона. — І я мала рацію, скажи?
— Я так не думаю, — впирався на своєму Гаррі.
Йому було погано й без Герміониних повчань; обличчя гравців ґрифіндорської команди, коли він їм повідомив, що не гратиме в суботу, були для нього найгіршою карою. Він відчував погляд Джіні, але не піднімав на неї очей; не хотів побачити її розчарування чи обурення. Сказав їй тільки, що в суботу вона буде ловцем, а Дін знов увіллється в команду і займе її місце загонича. Якщо вони переможуть, то Джіні помириться з Діном на хвилі загальної післяматчевої радості… ця думка пронизала Гаррі крижаним ножем…
— Гаррі, — все чіплялася Герміона, — і як же ти можеш захищати ту книжку після того, як закляття…
— Та скільки можна триндіти про книжку! — зло урвав її Гаррі. — Принц просто переписав це закляття! Він же не радив його застосовувати! Скоріше за все, він записав те, що хтось використав проти нього!
— Я в це не вірю, — заперечила Герміона. — Ти просто виправдовуєшся…
— Я не виправдовуюся! — вигукнув Гаррі. — Краще б я такого не робив — і не тільки через той десяток покарань. Ти знаєш, що я не використав би таке закляття навіть проти Мелфоя, але не можна звинувачувати в цьому Принца, адже ж він не написав: “Випробуйте, це класна штучка”… він просто робив нотатки для себе, а не для когось іншого…
— То ти хочеш сказати, — не могла повірити Герміона, — що підеш туди і..
—… і заберу книжку? Аякже, — переконано заявив Гаррі. — Послухай, без Принца я б ніколи не виграв фелікс-феліціс. Ніколи б не довідався, як урятувати від отруєння Рона, ніколи б…
—…не здобув незаслуженої репутації блискучого знавця настійок та відварів, — уїдливо додала Герміона.
— Та годі вже, Герміоно! — втрутилася Джіні, і Гаррі був цим такий приголомшений і такий вдячний, що навіть посмів на неї глянути. — Судячи з усього, Мелфой збирався скористатися непрощенним закляттям, то ти б краще раділа, що Гаррі мав чимось добрим оборонитися!
— Ну, звичайно, я радію, що Гаррі не закляли! — сторопіла Герміона, — але я б не казала, що “Сектумсемпра” — добре закляття. Дивися, Джіні, які він тепер має неприємності! А які тепер у вас мізерні шанси в матчі…
— Ой, тільки не прикидайся, ніби ти щось тямиш у квідичі, — урвала її Джіні, — бо тільки пошиєшся в дурні.
Гаррі й Рон витріщили очі: Герміона й Джіні, які завжди так добре ладнали, тепер сиділи, схрестивши руки на грудях, повідвертавшись одна від одної. Рон боязко підвів очі на Гаррі, а тоді схопив якусь книжку й затулився нею. А от Гаррі, навіть знаючи, що великої його заслуги в цьому не було, раптом відчув неймовірне піднесення, хоч ніхто з них до кінця вечора так і не заговорив.
Та його радість тривала недовго. На другий день він мусив терпіти кпини слизеринців, не кажучи вже про обурення колег-ґрифіндорців, яких страшенно засмутила звістка про заборону їхньому капітанові брати участь у фінальному матчі сезону. Коли настав суботній ранок, Гаррі, незважаючи на те, що він казав Герміоні, з радістю віддав би увесь фелікс-феліціс світу за право вийти на квідичне поле разом з Роном, Джіні та всіма іншими. Було нестерпно плуганитися проти маси прикрашених стрічками, кепками, прапорами та шарфами учнів, що сунули надвір, на сонечко, і спускатися по кам’яних сходах у підвали, куди майже не долинав далекий галас юрби, знаючи, що не почує звідти ані словечка коментарю, ані радісних криків чи розпачливих стогонів.
— А-а, це ти, Поттер, — озвався Снейп, коли Гаррі постукав у двері і зайшов у до болю знайомий кабінет, що його Снейп так і не звільнив, хоч і викладав тепер на кілька поверхів вище; в кабінеті було, як завжди, тьмяно, а попід стінами в різнобарвних рідинах плавали ті самі слизькі мертві істоти. На столі, за яким, очевидно, мав сидіти Гаррі, загрозливо височів цілий стос затягнутих павутинням коробок; відчувалося, що з ними буде пов’язана важка, виснажлива й абсолютно марна праця.
— Містер Філч давно вже шукав, кому б доручити навести лад у його старій картотеці. Тут зафіксовано всі гоґвортські правопорушники та їхні покарання. Там, де поблякло чорнило, або картки погризені мишами, ти повинен заново переписати всі злочини й покарання, а тоді розкласти картки по відповідних коробках за абеткою. Чарами користуватися заборонено.
— Добре, пане професоре, — сказав Гаррі, вкладаючи в останнє слово якомога більше зневаги.
— Можеш починати, — зловісно посміхнувся Снейп, — з коробок від тисяча дванадцятого номера до тисяча п’ятдесят шостого. Там побачиш кілька знайомих прізвищ, щоб цікавіше було працювати. Ось, поглянь…
Він витяг картку з коробки, що лежала згори, і прочитав: “Джеймс Поттер і Сіріус Блек. Затримані за накладення незаконного закляття на Бертрама Обрі. Голова Обрі збільшилася вдвоє. Подвійне покарання”. — Снейп відверто знущався. — Як, мабуть, приємно усвідомлювати, що їх уже немає, але свідчення їхніх видатних діянь залишилися…
Гаррі знову відчув, як у грудях почало закипати. Він прикусив язика, щоб не огризнутися, сів перед коробками, одну підсунув до себе.
Це була, як Гаррі й передчував, невдячна й марудна праця, супроводжувана, як, безперечно, задумав Снейп, постійними судомами в животі, коли він натрапляв на батькове чи Сіріусове ім’я — бо їх затримували за скоєння дрібних правопорушень найчастіше разом, хоч іноді до них долучалися ще й Ремус Люпин та Пітер Петіґру. Переписуючи всілякі їхні провини й покарання, Гаррі думав і про те, що відбувається надворі, де вже мав початися І матч… Джіні в ролі ловця проти Чо…
Гаррі знову й знову зиркав на великий годинник, що цокав на стіні. Здавалося, його стрілки рухаються удвічі повільніше, ніж у нормальних годинників; може, Снейп його зачаклував і вповільнив? Не може бути, щоб він нидів тут лише півгодини… годину… півтори години…
У Гаррі почало бурчати в животі, коли годинник показав пів на першу. Снейп, що не промовив ані слова після того, як пояснив Гаррі його завдання, о першій десять нарешті підвів голову.
— Думаю, вже досить, — холодно сказав він. — Познач те місце, до якого дійшов. Продовжиш о десятій ранку наступної суботи.
— Так, пане професоре. Гаррі навмання запхнув у коробку зігнуту картку й кинувся до дверей, поки Снейп не передумав, і помчав кам’яними сходами нагору, прислухаючись, чи не почує галасу зі стадіону, але там було тихо… отже, гра вже закінчилась…
Він на мить затримався біля забитої учнями Великої зали, а потім побіг мармуровими сходами нагору — виграв Ґрифіндор чи програв, але команда зазвичай святкувала чи приймала співчуття у своїй вітальні.
— Quid agis? — невпевнено запитав він у Гладкої Пані латиною, гадаючи, що ж там діється всередині.
Пані з непроникним лицем відповіла:
— Сам побачиш.
І відхилилася.
З отвору за її спиною долинув святковий гамір. Гаррі аж рота роззявив, коли учні, побачивши його, загорлали; кілька рук одразу втягли його в кімнату.
— Ми виграли! — зарепетував Рон, підскочивши до Гаррі й розмахуючи срібним кубком. — Ми виграли! З рахунком 450 : 140! Ми виграли!
Гаррі озирнувся; до нього бігла розпашіла Джіні; вона обвила Гаррі руками. Він навіть не встиг нічого подумати, збагнути, усвідомити, що на них дивиться півсотні учнів, а просто взяв її й поцілував.
Це тривало кілька довгих митей… а може, півгодини… чи навіть декілька сонячних днів… поки вони випустили один одного з обіймів. У вітальні все стихло. Тоді кілька учнів грайливо свиснули, і вся кімната вибухла нервовим хихотінням. Гаррі глянув поверх голови Джіні й побачив Діна Томаса, що стискав у руці розбиту склянку, і Ромільду Вейн, яка, здавалося, зараз кине в нього чимось важким. Герміона сяяла, але Гаррі шукав очима Рона. Нарешті знайшов. Рон тримав у руках кубок з таким виразом, наче його хтось ударив по голові довбнею. Якусь частку секунди вони дивилися один на одного, а тоді Рон легенько смикнув головою, що, на думку Гаррі, означало: “Ну… як треба, то треба…”.
Істота у Гаррі в грудях переможно заревіла, Гаррі всміхнувся Джіні й показав жестом на отвір за портретом. Це був натяк на довгу прогулянку шкільними угіддями, під час якої… якби вистачило часу… можна було б поговорити і про гру.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ —
Підслухана провидиця

Новина, що Гаррі Поттер зустрічається з Джіні Візлі, зацікавила дуже багатьох учнів, здебільшого дівчат, хоч сам Гаррі впродовж наступних тижнів був, як ніколи, веселий і цілком байдужий до будь-яких чуток. Зрештою, непогано було для різноманітності послухати плітки про те, від чого він відчував неймовірне, незнане досі щастя, аніж про його участь у жахливих сценах, пов’язаних з темною магією.
— Наче їм нема про що пліткувати, — обурювалася Джіні, що сиділа на підлозі у вітальні, спираючись на ноги Гаррі й читаючи “Щоденного віщуна”. —Три напади де-менторів за тиждень, а Ромільду Вейн цікавить лише те, чи справді в тебе на грудях витатуйований гіпогриф.
Рон і Герміона мало не попадали зі сміху. Гаррі не звернув на них уваги.
— І що ти їй сказала?
— Сказала, що в тебе там угорська рогохвістка, — відповіла Джіні, недбало гортаючи газету. — Так значно крутіше.
— Дякую, — широко всміхнувся Гаррі. — А що в Рона, ти теж їй сказала?
— Карликовий пух, але не уточнила де.
Рон набурмосився, а Герміона аж покотилася зі сміху.
— Дивіться мені, — насварився Рон на Гаррі й Джіні. — Те, що я вам дав свій дозвіл, не означає, що я не можу його забрати…
— “Свій дозвіл*? — глузливо сказала Джіні. — Відколи це ти почав давати мені дозволи? До речі, ти сам казав, що краще Гаррі, ніж Майкл чи Дін.
— Ну, казав, — неохоче визнав Рон. — І якщо ви не почнете лизатися на людях…
— Ти, лицеміре нещасний! Забув, як ви з Лавандою обвивалися одне навколо одного, наче пара вугрів? — обурилася Джіні.
Але настав червень, і Ронова терплячість уже не зазнавала великих випробувань, бо Гаррі й Джіні дедалі рідше могли бувати разом. У Джіні підходили іспити для отримання СОВ, і вона мусила допізна повторювати матеріал. Одного такого вечора, коли Джіні пішла в бібліотеку, а Гаррі сидів біля вікна у вітальні, прикидаючись, що дописує домашнє завдання з гербалогії, а насправді знову й знову відтворюючи в уяві щасливу обідню годину, проведену з Джіні біля озера, на стілець між ним і Роном сіла Герміона. Цілеспрямований вираз її обличчя не віщував нічого доброго.
— Гаррі, я хочу з тобою поговорити.
— Про що? — з підозрою запитав Гаррі. Щойно вчора Герміона дорікала йому, що він заважає Джіні сумлінно готуватися до іспитів.
— Про так званого Напівкровного Принца.
— Ой, не починай, — застогнав він. — Може, вже досить?
Він не наважувався ще раз проникнути в кімнату на вимогу, щоб забрати книжку, від чого, відповідно, знизився рівень його майстерності на уроках настійок, хоч Слизоріг, який симпатизував Джіні, жартома це пояснював тим, що Гаррі “захворів на кохання”. Але Гаррі був переконаний, що Снейп не втратив надії прибрати до рук Принців підручник, тому й вирішив поки що залишати його в схованці.
— Ні, не досить, — рішуче заперечила Герміона, — ти мене вислухаєш. Я намагалася з’ясувати, хто міг собі для розваги вигадувати темні закляття…
— Він це робив не для розваги…
— Він-він… а хто каже, що це він?
— Ми вже це проходили, — роздратувався Гаррі. — Принц, Герміоно, Принц!
— Добре! — сказала Герміона і на щоках у неї виступили червоні плями. Вийнявши з кишені вирізку з якоїсь старезної газети, вона кинула її на стіл перед Гаррі. — Ось подивися! Глянь на цю фотку!
Гаррі взяв зіжмаканий клапоть паперу й подивився на рухому фотографію, пожовклу від часу; Рон теж нахилився поглянути.
На знімку була негарна худорлява дівчина років п’ятнадцяти. Чомусь сердита й набурмосена, вона мала густі брови й видовжене бліде обличчя. Під фотографією був підпис: “Айліна Принц, капітан Гоґвортської плюй-камінцевої команди”.
— То й що? — сказав Гаррі, переглядаючи короткий допис, що його, власне, й ілюстрував знімок; то було досить нудне повідомлення про якісь шкільні змагання.
— Її звали Айліна Принц. Принц, Гаррі.
Вони глянули одне на одного, і Гаррі збагнув, про що вона каже. Він розреготався.
— Ні в якому разі.
— Що?
— Ти думаєш, що це вона Напівкровний?.. Ой, та не сміши людей.
— А чом би й ні? Гаррі, серед чарівників немає справжніх принців! Це або прізвисько, вигаданий титул, що його хтось сам собі присвоїв, або власне ім’я чи прізвище, розумієш? Ні, ти послухай! Якщо, скажімо, її батько був чаклуном на прізвище “Принц”, а мама — маґелка, то вона цілком могла стати “напівкровним Принцом”!
— Дуже дотепно, Герміоно…
— Але ж таке могло бути! Може, їй подобалося бути напівпринцом!
— Герміоно, я знаю, що це не дівчина. Я просто знаю.
— Просто ти вважаєш, що дівчина не може бути розумна, — розсердилася Герміона.
— Як я можу вважати, що дівчата не бувають розумні, якщо вже п’ять років тусуюся з тобою? — обурився Гаррі. — Просто він пише в іншому стилі. Я знаю, що Принц — чоловік, я це відчуваю. Ця дівчина не має з ним нічого спільного. До речі, де ти цю вирізку взяла?
— У бібліотеці, — цілком очікувано відповіла Герміона. — Там є ціла підшивка старих “Віщунів”. Я ще що-небудь пошукаю про цю Айліну Принц.
— Шукай на здоров’я, — роздратовано буркнув Гаррі.
— І пошукаю, — сказала Герміона. — А насамперед перегляну, — кинула вона, підходячи до виходу за портретом, — записи про старі нагороди за настійки!
Гаррі провів її важким поглядом, а тоді знову задивився у потемніле небо.
— Просто вона так і не змирилася, що ти в настійках проявив себе краще за неї, — сказав Рон, знову беручись за читання “Тисячі магічних трав і грибів”.
— Ти ж не думаєш, що я ненормальний через те, що хочу забрати ту книжку?
— Та ні, що ти, — твердо заперечив Рон. — Той Принц був геній. До речі… без його підказки про безоарів камінь… — він багатозначно чикнув долонею по горлі, — я зараз з тобою не розмовляв би. Тобто я не кажу, що те закляття проти Мелфоя було чудове…
— І я не кажу, — відразу додав Гаррі.
— Але ж він одужав, правда? Майже миттю став на ноги.
— Так, — погодився Гаррі; це була правда, хоч сумління однак його трохи гризло. — Завдяки Снейпові…
— Цієї суботи знову відбуватимеш у Снейпа покарання? — запитав Рон.
— Так. І наступної, і після неї, — зітхнув Гаррі. — А якщо до кінця семестру не встигну впорядкувати всі коробки, то, як він дав зрозуміти, ця робота чекає на мене і в наступному навчальному році.
Покарання дратувало його ще й тому, що забирало й так обмежений час, який він міг би провести з Джіні. Гаррі іноді думав, чи не чинить Снейп свідомо, щоразу затримуючи його дедалі довше і натякаючи, що Гаррі пропускає такі гарні погожі дні.
З гірких роздумів його вивів Джимі Пікс, що приніс сувій пергаменту.
— Дякую, Джимі… о, та це ж від Дамблдора! — схвильовано вигукнув Гаррі, розгортаючи й читаючи пергамент. — Він вимагає, щоб я негайно прибув до нього!
Друзі глянули один на одного.
— Оце так, — прошепотів Рон. — Ти не думаєш… що він знайшов…
— Краще піду й перевірю, — зірвався на ноги Гаррі. Він вискочив з вітальні й помчав по восьмому поверсі, не зустрівши нікого, крім Півза, що линув у протилежний бік; привид буденно метнув у Гаррі кілька шматочків крейди і голосно заґелґотав, ухиляючись від Гарріного оборонного пристріту. Коли Півз зник, у коридорах знову запанувала тиша; до відбою залишалося всього чверть години, і більшість учнів порозходилися по своїх вітальнях. І тут Гаррі почув вереск і гуркіт. Він завмер і прислухався.
— Як… ти… смієш… а-а-а-а-ай!
Шум долинав з найближчого коридору; Гаррі кинувся на звук з чарівною паличкою напоготові, завернув за ріг і побачив, що на підлозі лежить професорка Трелоні, голову якої накривала одна з її численних шалей. Навколо неї валялися пляшки з хересом, до того ж одна розбита.
— Пані професорко…
Гаррі підбіг до вчительки й допоміг їй підвестися. Разки її блискучого намиста заплуталися за окуляри. Вона голосно гикнула, пригладила волосся й сперлася на руку свого рятівника.
— Що сталося, пані професорко?
— Якби ж я знала! — пронизливо вигукнула вона. — Я собі прогулювалася, обмірковуючи деякі темні знамення, що їх зуміла побачити…
Але Гаррі слухав її не дуже уважно. Він раптом усвідомив, де саме вони стояли: праворуч висів гобелен з танцюючими тролями, а ліворуч тяглася та гладенька й непроникна ділянка кам’яної стіни, що приховувала…
— Пані професорко, ви намагалися зайти в кімнату на вимогу?
— …знаки, що ними мене було удостоєно… що? Очі в неї раптом забігали.
— У кімнату на вимогу, — повторив Гаррі. — Ви намагалися туди потрапити?
— Я… ну… я й не знала, що учням про неї відомо…
— Не всім, —уточнив Гаррі. — І що сталося? Ви закричали так… наче хтось на вас напав…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве