Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— Я… ну, — пробурмотіла професорка Трелоні, а тоді, мовби захищаючись, щільніше загорнулася в свої шалі й подивилася на нього неймовірно побільшеними очима. — Я хотіла… е-е… покласти деякі… гм… особисті речі на зберігання в цій кімнаті… — І вона щось забурмотіла про “гидкі звинувачення”.
— Ясно, — Гаррі глянув на пляшки з хересом. —Але ви не змогли туди зайти, щоб їх там заховати?
Його це здивувало, адже для нього кімната, зрештою, таки відчинилася, коли він захотів сховати там книжку Напівкровного Принца.
— Ой, та зайшла я спокійно, — люто глянула на стіну професорка Трелоні. Але там уже хтось був.
— Хтось був?.. А хто? — розхвилювався Гаррі. — Хто там був?
— Гадки не маю, — професорку Трелоні трохи спантеличила Поттерова настирливість. — Я зайшла в кімнату й почула там чийсь голос — а такого ще ні разу не бувало за всі ті роки, що я тут ховаю… тобто, що я користаюся цією кімнатою.
— Голос? І що він казав?
— Не знаю, чи він взагалі щось казав, — відповіла професорка Трелоні. — Він просто… горлав.
— Горлав?
— Радісно, — додала вона.
Гаррі дивився на неї уважно.
—То був чоловік чи жінка?
— Радше, чоловік, — припустила професорка Трелоні.
— І він був радісний?
— Аж занадто, — презирливо пирхнула професорка Трелоні.
— Наче щось святкував?
— Безперечно.
— І що далі?..
— А тоді я гукнула: “Хто там?”
— А ви не могли цього з’ясувати, не запитуючи? — дещо роздратувався Гаррі.
— Мій Внутрішній Зір, — з почуттям власної гідності сказала професорка, поправляючи шалі та численні разки блискучого намиста, — був зосереджений на справах, що виходять далеко за межі буденних реалій, пов’язаних з горлопанськими голосами.
— Зрозуміло, — швидко погодився Гаррі; він уже по горло був ситий теревенями професорки Трелоні про її Внутрішній Зір. — І що, той голос відповів, хто він такий?
— Ні, не відповів, — сказала Трелоні. — Раптом стало темно-темнісінько, і наступної миті мене просто викинуло з приміщення!
— І ви не побачили, що там було? — ледве стримувався Гаррі.
— Не побачила. Я ж кажу, що там була суцільна… — вона раптом замовкла й підозріло на нього глянула.
— Думаю, треба розповісти про це професорові Дамблдору, — порадив Гаррі. — Він повинен знати, що там святкує Мелфой… тобто той “хтось”, який викинув вас з кімнати.
На його подив, почувши цю пропозицію, професорка Трелоні випросталася й набундючилася.
— Директор мені натякнув, щоб я його не відвідувала занадто часто, —холодно процідила вона. — Я не збираюся нав’язувати своє товариство тим, хто його не цінує. Якщо Дамблдор воліє ігнорувати небезпеку, про яку попереджають карти…
Зненацька вона схопилася кістлявими пальцями за руку Гаррі. — Попереджають постійно, хоч як я їх розкладаю… І професорка театральним жестом вийняла з-під шалі карту.
—.. .пронизана блискавкою вежа, — зашепотіла вона. — Нещастя. Лихо. Дедалі ближче…
— Зрозуміло, — зітхнув Гаррі. — Але я все одно вважаю, що вам треба розповісти Дамблдорові про той голос, проте, як усе потемніло і як вас викинуло з кімнати…
— Ти так вважаєш? — Професорка Трелоні немовби завагалася, але Гаррі бачив, що їй кортить ще раз розповісти про свою невеличку пригоду.
— Я, власне, до нього йду, — сказав Гаррі. — Маю з ним зустріч. Можемо піти разом.
— О, ну тоді що ж, — усміхнулася професорка Трелоні. Вона нахилилася, позбирала свої пляшки з хересом і безцеремонно кинула їх у велику біло-блакитну вазу, що стояла в ніші неподалік.
— Гаррі, тебе так не вистачає на моїх уроках, — сентиментально зізналася вона, коли вони нарешті пішли. — Ти ніколи не був великим провидцем… але завжди залишався чудовим об’єктом…
Гаррі не відповів; він ненавидів бути об’єктом постійних лиховісних віщувань професорки Трелоні.
— На жаль, — вела вона далі, — та шкапа… вибач, кентавр.. . геть не тямить у ворожінні на картах. Я звернулася до нього… як Провидиця до Провидця… з запитанням, чи він теж відчуває вібрації наближення катастрофи. А йому, бач, здалося, що я просто кумедна. Уявляєш? Кумедна!
Її голос звучав істерично, і на Гаррі війнуло сильним перегаром, хоч пляшки з хересом залишилися позаду.
— Можливо, жеребець почув балачки, що я не успадкувала дару моєї прапрабабусі. Ці чутки роками поширюють усілякі заздрісники. А знаєш, Гаррі, що я таким кажу? Хіба Дамблдор тримав би мене викладачем у цій видатній школі, хіба довіряв би мені всі ці роки, якби я не довела йому, на що здатна? Гаррі для годиться пробурмотів щось нерозбірливе.
— Я дуже добре пам’ятаю мою першу співбесіду з Дамблдором, — гортанним голосом мовила професорка Трелоні. — Він був глибоко вражений, авжеж, глибоко вражений…я зупинилася в “Кабанячій голові”, чого, до речі, не раджу робити… там є блохи в ліжку, любий хлопче… зате низькі ціни. Дамблдор люб’язно погодився відвідати мою кімнатку в готельчику. Він мене розпитував… мушу визнати, що спочатку він, по-моєму, мав щодо віщування певні упередження… пригадую, я почувалася якось дивно…я в той день майже нічого не їла… а потім…
Це вперше Гаррі слухав її уважно, бо знав, що було потім: професорка Трелоні виголосила пророцтво, що змінило все його життя, пророцтво про нього й про Волдеморта.
—… а потім у нашу розмову зухвало втрутився Северус Снейп!
— Що?
— Так, за дверима виникла якась метушня, а тоді вони відчинилися, й там стояли той неотесаний шинкар і Снейп, який щось там молов, ніби помилився сходами, хоч я підозрюю, що його застукали, коли він підслуховував нашу співбесіду з Дамблдором… розумієш, він сам тоді добивався якоїсь посади й, мабуть, сподівався з’ясувати, чим саме цікавиться Дамблдор! Після того Дамблдор вирішив дати мені роботу, бо він, здається, збагнув разючу відмінність між моїми невибагливими манерами й безпретензійним талантом і нахабністю того пробивного молодика, що не зупинявся навіть перед тим, щоб тулитися вухом до замкових шпарин… Гаррі, хлопчику?
Вона озирнулася, нарешті відчувши, що Гаррі немає поруч; він зупинився, і їх тепер розділяло метрів зо три.
— Гаррі? — невпевнено перепитала вона.
Мабуть, лице його збіліло, судячи з її стривоженого й переляканого виразу. Гаррі стояв мов укопаний, відчуваючи, як накочуються на нього хвилі шоку, одна за одною, змиваючи все, крім інформації, яку від нього так довго приховували…
Це Снейп підслухав пророцтво. І саме Снейп розповів про нього Волдемортові. Снейп і Пітер Петіґру підштовхнули Волдеморта до пошуків Лілі, Джеймса та їхнього сина…
Для Гаррі зараз більше ніщо не мало значення.
— Гаррі? — ще раз перепитала професорка Трелоні. — Гаррі… ми ж начебто мали йти до директора?
— Залишайтеся тут, — процідив Гаррі крізь затерплі вуста.
— Але ж, хлопче… я хотіла йому розповісти, як на мене напали в кімнаті на…
— Залишайтеся тут, — сердито повторив Гаррі. Учителька стривожено дивилася, як він пробіг за ріг у Дамблдорів коридор, де стояв на чатах самотній гаргуйль. Гаррі крикнув йому пароль і кинувся вгору по рухомих Гвинтових сходах, перестрибуючи по три сходинки за раз.
Він не постукав, а загупав у двері до Дамблдора; спокійний голос відповів: “Заходь” уже після того, як Гаррі увірвався в кабінет.
Фенікс Фоукс озирнувся, і в його блискучих чорних очах іскрилися золотисті вогники, віддзеркалюючи захід сонця за вікном.
Дамблдор з чорним дорожнім плащем у руках стояв біля вікна, дивлячись на шкільні угіддя.
— Гаррі, я обіцяв узяти тебе з собою.
Одну-дві секунди Гаррі нічого не розумів; після розмови з Трелоні його голова немовби спорожніла, й мозок працював дуже повільно.
— Візьмете… з вами?..
— Якщо бажаєш, звісно.
— Якщо…
І тут Гаррі згадав, чому він так прагнув потрапити до цього кабінету.
— Ви його знайшли? Знайшли горокракс?
— Думаю, що так.
Гнів і обурення боролися з потрясінням і хвилюванням: кілька секунд Гаррі не міг говорити.
— Боятися — це природно, — сказав Дамблдор.
— Я не боюся! — негайно заперечив Гаррі, і це була щира правда; чого-чого, а страху він не відчував. — А який саме горокракс? І де він?
— Я ще точно не знаю, який саме… хоч змію, гадаю, можна відразу відкинути… але думаю, що він захований у печері на одному узбережжі за багато миль звідсіля. в печері, яку я шукав страшенно довго, в печері, де Том Редл колись перелякав двох дітей з сиротинця під час їхньої щорічної екскурсії. Пам’ятаєш?
— Так, — відповів Гаррі. — А чим він там захищений?
— Не знаю; маю певні припущення, хоч може виявитися, що вони цілком хибні. — Дамблдор завагався, а тоді сказав: — Гаррі, я пообіцяв узяти тебе з собою, і не відмовляюся від свого слова, але я зробив би величезну помилку, якби не попередив тебе, що це може бути вкрай небезпечно.
— Я з вами, — сказав Гаррі ще до того, як Дамблдор договорив. Він аж кипів злістю на Снейпа, і прагнення вчинити щось відчайдушне й ризиковане лише подесятерилося. Це, мабуть, відбилося в Гаррі на обличчі, бо Дамблдор відійшов від вікна й уважніше придивився до нього; між його сивими бровами пробігла малесенька зморшка.
— Що з тобою?
— Нічого, — негайно збрехав Гаррі.
— Що тебе засмучує?
— Я не засмучений.
— Гаррі, з тебе ніколи не був добрий блоколог…
Це слово виявилося тією іскоркою, що розпалила в Гаррі лють.
— Снейп! — так голосно вигукнув він, що Фоукс аж скрикнув у них за спинами. — Снейп, ось що зі мною! Це він розповів Волдемортові про те пророцтво! Він розповів, бо то він підслуховував під дверима! Мені сказала Трелоні!
Дамблдорів вираз не змінився, але Гаррі здалося, що червонястий відблиск призахідного сонця на щоках трохи зблід.
Досить довго Дамблдор мовчав.
— Коли ти про це довідався? — спитав він нарешті.
— Та щойно! — відповів Гаррі, ледве стримуючись, щоб не закричати. І все ж не стримався. — І ВИ ЩЕ ДОЗВОЛИЛИ ЙОМУ ТУТ ВИКЛАДАТИ, А ВІН СКАЗАВ ВОЛДЕМОРТОВІ, ЩОБ ТОЙ НАПАВ НА МОЇХ МАМУ Й ТАТА!
Важко дихаючи, наче після бійки, Гаррі відвернувся від Дамблдора, що й далі стояв непорушно, й закрокував кабінетом, потираючи кісточки пальців і з останніх сил гамуючи себе, щоб усе тут не потрощити. Хотілося бушувати й кидатися на Дамблдора, але водночас хотілося піти з ним і знищити горокракс; було бажання образити директора, сказати, що лише такий старий дурень, як він, міг довіряти Снейпові, але був і страх, що Дамблдор не візьме його з собою, якщо він не опанує свій гнів…
— Гаррі, — спокійно сказав Дамблдор. — Вислухай мене.
Було не легше зупинити свою нестримну ходу, ніж загнуздати крик. Гаррі завмер на місці, закусивши губу, і глянув у Дамблдорове зморшкувате обличчя.
— Професор Снейп зробив жахливу…
— Тільки не кажіть, що це помилка, пане директоре! Він підслуховував під дверима.
— Дай мені договорити. — Дамблдор зачекав, поки Гаррі кивнув головою, і повів далі: — Професор Снейп зробив жахливу помилку. Він ще служив Волдемортові у той вечір, коли почув першу частину пророцтва професорки Трелоні. Звісно, він поспішив розповісти своєму хазяїнові про почуте, бо воно стосувалося хазяїна безпосередньо.
Але він не знав… і не міг знати… за яким саме хлопцем почне після того полювати Волдеморт, як не знав і того, що батьки, яких той погубить під час цих кривавих ловів, добре знайомі професорові Снейпу, і що це будуть твої батько й мати… Гаррі невесело засміявся.
— Та ж він ненавидів мого батька — так само, як ненавидів і Сіріуса! Чи ви не помічали, пане професоре, що ті, кого ненавидить Снейп, чомусь опиняються на тому світі?
— Гаррі, ти навіть не уявляєш, які муки сумління гризли професора Снейпа, коли він збагнув, як витлумачив Волдеморт пророцтво. Я впевнений, що він ні в чому в житті так не каявся, і це була основна причина його повернення…
— Пане директоре, але він — дуже добрий блоколог, — Гаррі ніяк не міг заспокоїтися й голос у нього тремтів. — А хіба Волдеморт не переконаний, що Снейп і далі працює на нього, навіть тепер? Пане професоре… як ви можете бути впевнені, що Снейп на вашому боці?
Дамблдор якусь мить мовчав; здавалося, він щось зважує, вирішує. Нарешті він промовив:
— Я впевнений. Я цілком довіряю Северусу Снейпу.
Гаррі набрав повні груди повітря, щоб угамувати нерви. Це не допомогло.
— А я не довіряю! — знову крикнув він. — Вони з Драко Мелфоєм зараз щось готують, прямісінько у вас під носом, а ви й далі…
— Гаррі, ми це вже обговорювали, — нагадав Дамблдор, і цього разу голос його звучав суворо. — Я висловив тобі свою позицію.
— Вас сьогодні не буде в школі! А чи ви задумувалися, що Снейп і Мелфой тим часом можуть…
— Що? — вигнув брови Дамблдор. — У чому ти їх підозрюєш?
— Я… вони щось замислили! — вигукнув Гаррі, мимоволі стискаючи кулаки. — Професорка Трелоні щойно заходила в кімнату на вимогу, де ховала пляшки з хересом, і почула, як Мелфой там щось радісно горлав, святкував! Він намагався відремонтувати щось небезпечне, і йому це, мабуть, нарешті вдалося, а ви збираєтеся покинути школу без…
— Годі, — урвав Дамблдор. Він це сказав доволі спокійно, але Гаррі одразу замовк — зрозумів, що цього разу переступив якусь невидиму межу. — Невже ти вважаєш, що я цього року, кудись відлучаючись, хоч раз лишав школу без захисту? Такого не було. Сьогодні, коли я покину Гоґвортс, тут знову буде застосовано додаткові засоби захисту. Не треба, Гаррі, натякати, що я недбало ставлюся до безпеки своїх учнів.
— Я не натякаю… — пробелькотів спантеличений Гаррі, але Дамблдор його не слухав.
— Я більше не бажаю говорити на цю тему.
Гаррі не посмів протестувати, побоюючись, що й так зайшов надто далеко і Дамблдор тепер його з собою не візьме, однак Дамблдор запитав:
— То ти хочеш зі мною?
— Так, — миттєво відповів Гаррі.
— Ну що ж, тоді слухай.
Дамблдор випростався на увесь свій зріст.
— Я беру тебе з однією умовою: ти повинен виконувати будь-яку мою команду негайно й без жодних запитань.
— Звичайно.
— Гаррі, зрозумій мене правильно. Я маю на увазі, що ти повинен виконувати навіть такі накази, як “біжи”, “ховайся” чи “вертайся назад”. Ти даєш мені слово?
— Я… так, аякже.
— Якщо я звелю тобі ховатися, ти це зробиш? — Так.
— Якщо я звелю тобі тікати, ти підкоришся?
— Так.
— Якщо я звелю тобі покинути мене й рятуватися, — ти виконаєш мій наказ?
— Я…
— Гаррі?
Вони якусь мить дивилися один на одного.
— Так, пане директоре.
— Дуже добре. Тоді біжи візьми плащ-невидимку, і за п’ять хвилин прошу чекати мене у вестибюлі.
Дамблдор відвернувся й визирнув з залитого призахідною загравою вікна; рубіново-червоне сонце палахкотіло над самісіньким обрієм. Гаррі швидко вийшов з кабінету і збіг по Гвинтових сходах. Він знав, що має робити.
Вбігши до вітальні, побачив там Рона й Герміону, що сиділи удвох.
— Що хотів Дамблдор? — одразу запитала Герміона. — Гаррі, з тобою все добре? — стурбовано додала вона.
— Усе нормально, — кинув Гаррі, пролітаючи повз них. Він кинувся сходами нагору до своєї спальні, відкрив валізу, вийняв Карту Мародера та пару скручених клубочком шкарпеток. Тоді майнув донизу у вітальню і пригальмував біля Рона й Герміони, що сиділи ошелешені.
— Не маю часу, — видихнув Гаррі, — Дамблдор сказав, щоб я взяв плащ-невидимку. Послухайте…
Він швидко переповів їм, куди вирушає й чому. Не зупинявся, коли злякано ойкала Герміона чи щось перепитував Рон; нехай потім самі обговорюють деталі.
— …тож бачите, що все це означає? — поспіхом завершив розповідь Гаррі. — Дамблдора сьогодні в школі не буде, і Мелфой знову спробує досягти того, що задумав. Ні, ви дослухайте! — сердито засичав він, бо й Рон, і Герміона вже роззявили роти. — Я знаю, що це Мелфой святкував щось у кімнаті на вимогу. На, — тицьнув він Герміоні в руки Карту Мародера, — пильнуйте за ним і за Снейпом. Постарайтеся залучити ще когось із ДА. Герміоно, твій зв’язковий псевдоґалеон ще діє? Дамблдор каже, що в школі буде вжито додаткових заходів безпеки, але Снейп знатиме, які це заходи і як їх оминути… та він не здогадається, що ви будете за ним пильнувати.
— Гаррі… — почала було Герміона з круглими від страху очима.
— Ніколи сперечатися, — урвав Гаррі. — І це теж візьми… — він кинув Ронові в руки шкарпетки.
— Дякую, — здивувався Рон. — Е-е… а навіщо мені шкарпетки?
— Тобі знадобиться те, що в них загорнуто, це фелікс-феліціс. Поділите на трьох — ви і Джіні. Попрощайтеся з нею від мене. Мушу бігти, Дамблдор уже чекає…
— Ні! — вигукнула Герміона, коли збентежений Рон розгорнув шкарпетку з крихітною пляшечкою золотистого відвару. — Нам воно не потрібне, бери краще ти, хтозна, з чим тобі там доведеться мати справу.
— Я не пропаду, я буду з Дамблдором, — заперечив Гаррі. — Я хочу знати, що з вами все буде добре… та не дивися так, Герміоно! До зустрічі…
І він поспіхом виліз крізь отвір за портретом і побіг до вестибюлю.
Дамблдор уже чекав біля дубових вхідних дверей. Гаррі, хекаючи й тримаючись за бік, підбіг до нього.
— Накинь, будь ласка, плащ-невидимку, — звелів Дамблдор, зачекав, поки Гаррі це зробить, і сказав: — Дуже добре. То ходімо?
І Дамблдор негайно рушив кам’яними сходами. Його дорожній плащ ледь-ледь ворушився в застиглому літньому повітрі. Гаррі, накритий плащем-невидимкою, усе ще важко дихаючи й заливаючись потом, намагався не відставати.
— Пане професоре, а що подумають люди, побачивши, що ви кудись ідете? — запитав Гаррі, маючи на увазі Мелфоя та Снейпа.
— Що я пішов у Гоґсмід випити чарочку, — безтурботно відповів Дамблдор. — Я часом забігаю до Розмерти або відвідую “Кабанячу голову”… принаймні створюю таке враження. Так дуже непогано вдається замаскувати свій справжній маршрут.
Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи загрозливе.
— Пане професоре, — тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, — ми будемо являтися?
— Так, — підтвердив Дамблдор. — Ти ж уже вмієш являтися?
— Так, — сказав Гаррі, — але ще не маю дозволу.
Він відчував, що краще казати правду; а що, як він усе зіпсує, опинившись за сотні миль від того місця, куди мав потрапити?
— Нічого, — заспокоїв його Дамблдор, — я ще раз тобі допоможу.
Вони вийшли з брами й завернули на присмеркову безлюдну дорогу до Гоґсміда. Швидко темніло, і коли вони дісталися Високої вулиці, була вже справжня ніч. У вікнах над крамничками мерехтіло світло, а коли вони підійшли до “Трьох мітел”, то почули звідти пронизливий крик.
—.. .вимітайся! — кричала мадам Розмерта, виштовхуючи якогось чаклуна-нечупару. — Ой, вітаю, Албусе… ти щось пізненько…
— Добрий вечір, Розмерто, добрий вечір… ти вже вибач, але я йду в “Кабанячу голову”… не ображайся, просто сьогодні хочеться спокійнішої обстановки.
За хвилину вони вже завернули за ріг у бічну вуличку, де порипувала вивіска з написом “Кабаняча голова”, хоч вітерцю й не було. На відміну від “Трьох мітел”, цей шинок, здавалося, був цілком порожній.
— Не треба туди заходити, — пробурмотів, озираючись, Дамблдор. — Головне, щоб ніхто нас не побачив… а тепер, Гаррі, поклади долоню мені на руку. Не треба міцно хапатися, я тебе просто скеровуватиму. На рахунок три… Раз…два… три…
Гаррі перекрутився. Відразу з’явилося те жахливе відчуття, ніби його проштовхують крізь вузесеньку гумову трубку; він не міг дихати, все тіло страшенно стисло, і ось, коли він уже було подумав, що задихнеться, невидимі обручі ніби лопнули, і він тепер стояв у прохолодній темряві, вдихаючи на повні груди свіже солоне повітря.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ —
Печера

Повітря пахло сіллю, шелестіли хвилі, прохолодний вітерець куйовдив Гаррі волосся, коли він дивився на освітлене місячним сяйвом море й на всіяне зорями небо. Він стояв на високому виступі темної скелі, а внизу пінилася й вирувала вода. Він озирнувся. Ззаду нависала ще вища скеля, прямовисна, чорна й бездушна. Кілька величезних кам’яних уламків — таких, як той, де стояли Гаррі й Дамблдор — мабуть, колись давно відкололися від тієї скелі. Краєвид був похмурий і суворий; море й каміння, ніде ні дерева, ні землі, ні трави чи піску.
— І що ти думаєш? — запитав Дамблдор. Так, ніби він цікавився думкою Гаррі, чи гарне це місце для пікніка.
— Сюди привозили дітей із сиротинця? — здивувався Гаррі, якому важко було уявити незатишніше місце для денної мандрівки.
— Не зовсім сюди, —уточнив Дамблдор. — Там, за скелями, є невеличке село. Сиріт, мабуть, привозили, щоб вони подихали морським повітрям і подивилися на хвилі. Я не думаю, що це місце хтось відвідував, окрім Тома Редла та його малих жертв. Жоден маґл не вибрався б на цей камінь, хіба що був би надзвичайно вправним скелелазом. Човнами теж неможливо сюди дістатися — хвилі навколо скель дуже небезпечні. Уявляю, як Редл спускався звідти вниз; чари, мабуть, придалися тут краще, ніж мотузки. І він затяг сюди двох дітлахів, мабуть, щоб просто потішитися, їх залякуючи. Та сама дорога сюди залякає кого завгодно.
Гаррі ще раз глянув угору на скелю й відчув, як пробіг мороз по спині.
— Але його мета… і наша… лежить трохи далі. Ходімо.
Дамблдор підкликав Гаррі до самісінького краю стрімчака, звідки вервечка заглибин, що слугували опорами для ніг, вела вниз до валунів, напівзанурених у воду ближче до великої скелі. Спуск був вельми ненадійний, і Дамблдор, якому трохи заважала всохла рука, рухався поволі. Валуни були слизькі від морської води. Гаррі відчував на обличчі холодні солоні бризки.
— Лумос, — промовив Дамблдор, коли ступив на найближчий до урвища валун. Тисячі золотистих цяток світла заіскрилися на темній поверхні води; чорна кам’яна стіна за його спиною теж освітилася.
— Бачиш? — тихо запитав Дамблдор, підіймаючи чарівну паличку. Гаррі помітив у скелі розколину, в якій струменіла, вируючи, темна вода.
— Ти не проти трохи змокнути?
— Ні, — відповів Гаррі.
— Тоді знімай плащ-невидимку… тут він не потрібен… і стрибаймо.
І з несподіваною спритністю як для такого немолодого чоловіка Дамблдор зісковзнув з валуна, шубовснув у море й бездоганним брасом поплив до темної розколини, тримаючи сяючу чарівну паличку в зубах. Гаррі скинув плаща, запхнув його в кишеню й стрибнув слідом.
Вода була крижана;мокрий одяг сковував рухи й тягнув на дно. Глибоко вдихаючи, аж ніздрі вбирали запах солі й водоростей, Гаррі плив за мерехтливим зникомим світлом, що заглиблювалося усе далі й далі у скелю.
Розколина незабаром перетворилася на темний тунель, який, як подумалося Гаррі, ущерть заливає вода під час припливу. Слизькі стіни, відстань між якими не перевищувала метра, у світлі Дамблдорової чарівної палички виблискували, наче мокрий асфальт. Трохи далі тунель завернув ліворуч, і Гаррі побачив, що він тягнеться далеко вглиб скелі. Він і далі плив за Дамблдором, зачіпаючи пучками занімілих пальців шорстке мокре каміння.
Згодом він побачив, що Дамблдор попереду вже вилазить з води, поблискуючи сріблястим волоссям і темною мантією.
Коли Гаррі доплив до того місця, то виявив східці, що вели до великої печери. Він став на них і, тремтячи від холоду, виліз у застигле морозне повітря; з мокрющого одягу струменіла вода.
Дамблдор стояв посеред печери, високо піднявши чарівну паличку, й помалу обертався, обводячи поглядом стіни й стелю.
— Так, це саме тут, — сказав він.
— А як ви знаєте? — прошепотів Гаррі.
— Тут відчуваються чари, — просто відповів Дамблдор.
Гаррі не знав, чи то він тремтів від холоду, що пронизував до кісток, чи теж від усвідомлення присутності чарів. Він спостерігав за Дамблдором, що й досі обертався на місці, очевидно, зосереджуючись на якихось невидимих для Гаррі речах.
— Це лише сіни, передпокій, — сказав Дамблдор за мить. — Треба проникнути всередину… тепер на нашому шляху постануть перешкоди, створені Лордом Волдемортом, а не самою природою…
Дамблдор підійшов до стіни печери й погладив її пучками зчорнілих пальців, бурмочучи якісь слова чудернацькою мовою, що її Гаррі не розумів. Двічі Дамблдор обійшов довкола печери, промацуючи кожнісінький сантиметр шорсткого каміння, а іноді зупинявся й обмацував пальцями якусь окрему ділянку, аж нарешті завмер на місці, приклавши долоню до стіни.
— Тут, — сказав він. — Заходити треба тут. Вхід приховано.
Гаррі не питав, звідки Дамблдор це знає. Він ще не бачив чаклуна, який би все робив саме отак — за допомогою звичайних поглядів та доторків; але Гаррі давно вже збагнув, що вибухи й дим найчастіше бувають свідченнями дурості, а не майстерності.
Дамблдор одійшов від стіни печери й націлив на неї чарівну паличку. За мить там з’явилися сліпучо-білі обриси арки, немовби її ззаду підсвітили потужним світлом.
— Ви з-зуміли! — цокотів зубами Гаррі, та не встигли ці слова зірватися йому з вуст, як обриси зникли, залишивши ту саму голу й міцну кам’яну поверхню. Дамблдор озирнувся.
— Вибач, Гаррі, я й забув, — він спрямував на нього чарівну паличку — й одяг Гаррі миттю став теплий і сухий, наче повисів біля палаючого вогнища.
— Дякую, — зрадів Гаррі, але Дамблдор знову зосередився на міцній стіні печери. Він не вдавався до чарів, а просто стояв і пильно дивився, немовби побачив якийсь надзвичайно цікавий напис.
Гаррі не рухався; він не хотів відволікати зосередженого Дамблдора.
Це тривало цілих дві хвилини, а тоді Дамблдор тихо сказав:
— Не може бути. Так грубо.
— Що таке, пане професоре?
— Я так собі думаю, — Дамблдор сягнув здоровою рукою в мантію і вийняв короткий срібний ніж, схожий на той, яким Гаррі кришив складники для настоянок та відварів, — що з нас вимагають плати за прохід.
— Плати? — здивувався Гаррі. —Треба розплачуватися з дверима?
— Так, — відповів Дамблдор. — Кров’ю, якщо не помиляюся.
— Кров’ю?
— Я ж казав, що це грубо, — презирливо й навіть розчаровано відповів Дамблдор, немовби Волдеморт не дотягував до очікуваного ним рівня. — Ідея, як ти, мабуть, розумієш, полягає в намаганні ослабити ворога, котрий бажав би туди зайти. І знову Лорд Волдеморт неспроможний збагнути, що є муки набагато страшніші за фізичні рани.
— Так, але якщо їх можна уникнути… — пробурмотів Гаррі, який добре знав, що таке біль, і геть не прагнув відчути його знову.
— Іноді їх, однак, не уникнути, — сказав Дамблдор, відгортаючи рукав мантії й виставляючи ушкоджену руку.
— Пане професоре! — запротестував Гаррі, підбігаючи до Дамблдора, що вже заніс ножа. — Давайте я, бо я…
Він навіть не знав, що сказати: молодший, дужчий? Але Дамблдор тільки всміхнувся. Блиснуло срібло — і бризнув яскраво-червоний струмінь; кам’яна поверхня рясно вкрилася темними блискучими крапельками.
— Ти дуже люб’язний, Гаррі, — Дамблдор провів кінчиком чарівної палички над глибоким порізом на руці — і той негайно зарубцювався, так само, як Снейп гоїв Мелфоєві рани. — Але твоя кров дорожча за мою. Ага, здається, вийшло, так?
Сліпучі сріблясті обриси арки знову з’явилися на стіні, але тепер уже не зникали: натомість щезло забризкане кров’ю каміння, окреслене аркою, залишивши прохід у непроглядну темряву.
— Спочатку, мабуть, я, — сказав Дамблдор, заходячи в арку. Гаррі пішов за ним, на ходу засвічуючи чарівну паличку.
Їхнім очам відкрилося моторошне видовище: вони стояли на краю величезного чорного озера, протилежного берега якого Гаррі навіть не розрізняв, у такій височенній печері, що її стелі теж не було видно. Десь удалині, начебто в самому центрі озера, сяяло невиразне зеленаве світло; воно віддзеркалювалося від поверхні нерухомої води. Зеленаве сяйво і дві чарівні палички були єдиними джерелами світла у цій суцільній оксамитовій темряві. Однак проміння з паличок не сягало так далеко, як хотілося б Гаррі. Ця темрява здавалася густішою, ніж звичайна.
— Ходімо, — спокійно сказав Дамблдор. — Старайся не ступати у воду. Тримайся біля мене.
Він пішов уздовж берега, Гаррі намагався не відставати, їхні кроки відлунювали над вузькою смугою каміння, що оточувала озеро. Вони йшли далі й далі, але картина не мінялася: з одного боку від них височіла шорстка стіна печери, а з другого — безмежна широчінь гладенької, мов скло, чорної-пречорної поверхні озера, з отим загадковим зеленавим сяйвом посередині. І печера, й ця тиша у ній здавалися Гаррі гнітючими й тривожними.
— Пане професоре? — не витримав нарешті він. — Думаєте, горокракс тут?
— Тут, — відповів Дамблдор. — Я переконаний. Питання лише, як нам до нього дістатися?
— А не можна… спробувати замовляння-викликання? — запропонував Гаррі. Він добре розумів, що це ідіотська пропозиція, але так хотілося якнайшвидше звідси зникнути.
— Та вже ж, можна, — погодився Дамблдор, так різко зупиняючись, що Гаррі ледь на нього не наштовхнувся. — Візьми й спробуй.
— Я? Ну., ну що ж…
Гаррі такого не сподівався, однак прокашлявся і голосно вигукнув, піднявши чарівну паличку:
— Акціо горокракс!
Зі звуком, схожим на вибух, щось величезне й бліде вирвалося з темної води за якихось шість метрів од них. Гаррі ще й не встиг роздивитися, як воно вже шубовснуло назад, розігнавши по дзеркальній поверхні великі й глибокі брижі. Гаррі з переляку відсахнувся й ударився об стіну, Серце шалено гупало, коли він повернувся до Дамблдора.
— Що це було?
— Мабуть, щось таке, що реагуватиме на наші спроби здобути горокракс.
Гаррі ще раз подивився на воду. Поверхня озера знову нагадувала блискуче чорне скло: брижі зникли якось неприродно швидко, а от серце в Гаррі й далі калатало.
— Ви знали, що таке станеться, пане директоре?
— Щось мало статися обов’язково, якби ми вдалися до відвертої спроби заволодіти горокраксом, і я це знав. Але ти, Гаррі, запропонував дуже добру ідею — простий спосіб з’ясувати, що на нас чекає.
— Але ж ми не знаємо, що то була за почвара, — вимовив Гаррі, дивлячись на лиховісно гладесеньку воду.
— Тобто, що то були за почвари, — уточнив Дамблдор. — Дуже сумніваюся, що вона тут одна. То що, йдемо далі?
— Пане професоре?
— Що, Гаррі?
— Як ви гадаєте, нам доведеться заходити в озеро?
— В оце озеро? Хіба що нам дуже не пощастить.
— А ви не думаєте, що горокракс на дні?
— Та ні… я думаю, що горокракс посередині. І Дамблдор вказав на невиразне зелене світло в центрі озера.
— То нам треба буде перетинати озеро, щоб до нього дістатися?
— Думаю, що так.
Гаррі замовк. У його уяві виникли всілякі водяні почвари, велетенські зміюки, демони, водяники й ельфи…