Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

— Ага, — Дамблдор знову зупинився; тепер Гаррі таки наштовхнувся на нього й від несподіванки заточився над темною водою, проте Дамблдор ухопив його за рукав здоровою рукою і відтягнув назад. — Вибач, Гаррі, я мав би тебе попередити. Відійди до стіни, будь ласкавий; здається, я знайшов потрібне місце.
Гаррі не розумів, що мав на увазі Дамблдор; ця ділянка темного узбережжя здавалася йому такою самісінькою, як і всі інші, але Дамблдор начебто помітив там щось особливе. Цього разу він обмацував пальцями не кам’яну стіну, а просто повітря, ніби сподівався знайти й схопити щось невидиме.
— Ого, — радісно вигукнув Дамблдор за кілька секунд. Його долоня стисла в повітрі щось невидиме для Гаррі. Дамблдор підступив до води; Гаррі нервово спостерігав, як носаки Дамблдорових черевиків з пряжками звисали з самого краю кам’яного виступу. Стискаючи в повітрі долоню, Дамблдор другою рукою підніс чарівну паличку і вдарив її кінчиком себе по кулаці.
Миттю просто з повітря виник товстелезний позеленілий мідний ланцюг, що тягнувся з глибини озера прямо до стиснутої Дамблдорової долоні. Дамблдор ударив по ланцюзі, і той почав по-зміїному прослизати крізь його кулак, падаючи кільцями на землю з брязкотом, що відлунював від кам’яних стін, і підтягуючи щось з глибин чорної води. Гаррі аж зойкнув, коли поверхню розрізав примарний ніс малесенького й зеленого, як і сам ланцюг, човника. Човник гладенько, майже не залишаючи хвиль, підпливав до того місця на березі, де стояли Гаррі й Дамблдор.
— А як ви знали, що він там був? — здивувався Гаррі.
— Чари ніколи не зникають безслідно, — пояснив Дамблдор, коли човник легенько стукнувся об берег, — і ці сліди бувають часом дуже виразні. Я ж був у Тома Редла вчителем. Мені знайомий його стиль.
— А цей… цей човен безпечний?
— Думаю, що безпечний. Волдемортові, якби йому раптом забаглося поглянути на горокракс чи забрати його звідси, і самому треба було б перетнути озеро, не дратуючи тих почвар, що він їх тут позаводив.
— То ті водяні потвори нічого нам не вдіють, якщо ми будемо у Волдемортовому човні?
— Гадаю, нам усе ж варто змиритися, що рано чи пізно, вони збагнуть — ми аж ніяк не Лорд Волдеморт. Але поки що все йде непогано. Вони дозволили нам підняти човна.
— Але чому дозволили? — Гаррі ніяк не міг викинути з голови видиво щупальців, що в його уяві вигулькували з темної води, щойно вони відпливуть від берега.
— Мабуть, Волдеморт вважав, що ніхто, крім надзвичайно могутнього чаклуна, човна не знайде, — припустив Дамблдор. — Гадаю, він знехтував такою малоймовірною можливістю, що хтось таки розшукає човен; він вірив, що тих перешкод, яких він тут нарозставляв, ніхто, крім нього, не подолає. Побачимо, чи так воно насправді. Гаррі придивився до човника — справді крихітний.
— Не схоже, що він розрахований на двох. Чи він нас обох витримає? Не виявиться, що ми для нього заважкі?
Дамблдор усміхнувся.
— Волдеморта турбувала не вага, а магічна сила, спроможна перетнути озеро. Скоріш за все, цей човен зачакловано так, що він може перевозити не більше як одного чарівника за раз.
— Але ж тоді..
— Не думаю, Гаррі, що він тебе врахував. Ти ще неповнолітній і не маєш відповідної кваліфікації. Волдеморт і припустити не міг, що сюди потрапить шістнадцятирічний підліток: малоймовірно, щоб на тлі моїх магічних сил були помічені й твої.
Не можна сказати, що ці слова піднесли Гаррі дух; мабуть, Дамблдор це зрозумів, бо відразу додав:
— Волдемортова помилка, Гаррі, Волдемортова помилка. .. з віком усі стають дурні й забудькуваті, недооцінюючи юність… ну от, тепер ти підеш перший, але дивись, не торкайся води.
Дамблдор ступив крок убік, і Гаррі обережно заліз у човен. Дамблдор теж зайшов і кинув скручений ланцюг на дно. Вони ледве втислися вдвох; Гаррі не міг зручно вмоститися — коліна стирчали над облавками човна, який одразу поплив. Не чути було ані звуку, крім шовковистого шелестіння човна, що розсікав носом воду; він рухався без їхньої допомоги, наче невидимий канат підтягував його до світла в центрі озера. Незабаром вони вже не бачили стін печери; здавалося, ніби пливуть десь у морі, що не мало хвиль.
Гаррі глянув униз і побачив, як у чорній воді іскриться й мерехтить відблиск його чарівної палички. Човен залишав на скляній поверхні слід, що нагадував тріщинки на темному дзеркалі…
І тут Гаррі побачив щось мармурово-біле, що линуло на глибині кількох сантиметрів під поверхнею.
— Пане професоре! — вигукнув він, і його переляканий голос розкотився відлунням понад нерухомою водою.
— Гаррі?
— Здається, я побачив у воді руку… людську руку!
— Я в цьому не сумніваюся, — спокійно озвався Дамблдор.
Гаррі придивився до води, шукаючи зниклу руку, й до горла йому підступила нудота.
— То та почвара, що вистрибувала з води?..
Але Гаррі отримав відповідь, перш ніж Дамблдор устиг щось сказати; світло чарівної палички ковзнуло по воді й вихопило мертвяка, що плив горілиць під поверхнею: його очі були ніби оповиті павутиною, а волосся й одяг снувалися навколо нього, мов дим.
— Там трупи! — зойкнув Гаррі не своїм голосом.
— Так, — незворушно підтвердив Дамблдор, — але поки що не звертай на них уваги.
— Поки що? — перепитав Гаррі, відводячи погляд від води, щоб подивитися на Дамблдора.
— Поки вони пливуть собі мирно під нами, — пояснив Дамблдор. — Не треба боятися трупів, Гаррі, так само, як і темряви не треба боятися. Лорд Волдеморт, який насправді боїться і того, й того, з цим не згоден. Але тут він знову виявляє брак мудрості. Коли ми зіштовхуємося зі смертю й темрявою, то лякаємося невідомості й більше нічого.
Гаррі промовчав; він не хотів сперечатися, але від думки, що довкола них і під ними плавають трупи, ставало дибки волосся; крім того, він не вірив, що вони безпечні.
— Але ж один з них стрибав, — намагався він говорити так само врівноважено й спокійно, як і Дамблдор. — Коли я хотів викликати горокракс, один труп вистрибнув з озера.
— Так, — погодився Дамблдор. — Я впевнений, що тільки-но ми заберемо горокракс, то вони стануть дуже войовничі. Проте, як і більшість створінь, що перебувають у холоді й темряві, вони бояться світла й тепла, і ми цим скористаємось, якщо виникне така потреба. Вогонь, Гаррі, — з усмішкою пояснив Дамблдор у відповідь на здивоване обличчя Гаррі.
— Ага… ясно… — швидко погодився Гаррі. Він повернув голову, щоб глянути на зеленкувате сяйво, до якого невблаганно наближався човен. Йому було важко вдавати, що він не боїться. Величезне чорне озеро, яке кишить мерцями… минула вже, здається, ціла вічність після того, як він зустрів професорку Трелоні, а тоді віддав Рокові й Герміоні фелікс-феліціс… раптом він пошкодував, що не попрощався з ними тепліше… а Джіні взагалі не побачив…
— Ще трохи, — підбадьорив його Дамблдор.
І справді, зеленаве світло нарешті почало збільшуватися, і за кілька хвилин човен зупинився, легенько стукнувшись об щось таке, чого Гаррі спочатку не розгледів, але тоді підняв освітлену чарівну паличку й побачив, що вони допливли до невеличкого кам’яного острівця просто посеред озера.
— Стережися, щоб не торкатися води, — ще раз нагадав Дамблдор, коли Гаррі вилазив з човна.
Острівець був не більший за Дамблдорів кабінет: один великий гладенький камінь, на якому не було нічого, крім джерела того зеленкуватого світла, зблизька значно яскравішого. Гаррі примружився й подивився на нього уважніше; спочатку подумав, що то якась лампа, але згодом розгледів, що світло випромінювала схожа на сито спогадів кам’яна чаша, що стояла на п’єдесталі.
Дамблдор наблизився до чаші, Гаррі ступив за ним. Стоячи пліч-о-пліч, вони зазирнули всередину. Чаша була заповнена смарагдовою рідиною, яка й випромінювала це фосфоричне сяйво.
— Що це таке? — тихо запитав Гаррі.
— Точно не знаю, — відповів Дамблдор. — Але щось набагато страшніше, ніж кров і трупи.
Дамблдор закотив рукав мантії і простяг почорнілу долоню до поверхні тієї рідини.
— Не треба, пане директоре, не торкайтесь!..
— Я й не можу торкнутися, — ледь помітно всміхнувся Дамблдор. — Бачиш? Я не можу сягнути далі, ніж осюди. Спробуй сам.
Гаррі теж сягнув рукою в чашу і спробував торкнутися рідини. Рука наштовхнулася на невидимий бар’єр сантиметрів за два від поверхні. Хоч як він намагався, але пальці не могли подолати перепону зі щільного й непроникного повітря.
— Відійди, Гаррі, — звелів Дамблдор.
Він підняв чарівну паличку і, тихенько щось бурмочучи, почав робити якісь складні рухи над поверхнею рідини. Нічого не сталося, хіба що рідина засяяла ще яскравіше. Гаррі мовчав як риба, доки Дамблдор працював, але за якийсь час директор опустив чарівну паличку, і Гаррі вирішив, що вже можна говорити знову.
— Пане директоре, ви думаєте, що горокракс там?
— О, так. — Дамблдор уважніше придивився до чаші. Гаррі побачив у зеленій рідині перевернуте відображення його обличчя. — Але як до нього добутися? У цю рідину не можна проникнути рукою, її не можна “щезнути”, розділити, зачерпнути або відлити, а також не можна трансфігурувати, зачаклувати чи будь-яким іншим чином примусити її змінитися.
Дамблдор автоматично підняв чарівну паличку, крутнув нею в повітрі й упіймав кришталевий келих, витворений з нічого.
— Я з цього можу зробити єдиний висновок — цю рідину треба випити.
— Що? — очманів Гаррі. — Ні!
— Думаю, що так: тільки випивши її, я зможу спорожнити чашу й побачити, що там на дні.
— А що, як… що, як це вас уб’є?
— Та я не думаю, що воно аж так подіє, — безтурботно сказав Дамблдор. — Лорд Волдеморт навряд чи хотів убивати тих, хто досягне цього острова.
Гаррі не вірив власним вухам. Це що, чергове підтвердження божевільного Дамблдорового прагнення бачити в усіх щось позитивне?
— Пане директоре, — якомога розважливіше мовив Гаррі, — це ж Волдеморт…
— Вибач, Гаррі; я мав би сказати, що він навряд чи хотів би негайно вбивати тих, хто добереться до цього острова, — виправився Дамблдор. — Він волів би залишати їх живими, аж доки з’ясується, як саме вони зуміли подолати стільки його перешкод, і, що найважливіше, чому це їм так заманулося спорожнити чашу. Не забувай, Лорд Волдеморт вірить, що ніхто, крім нього, не знає про його горокракси.
Гаррі хотів було сказати ще щось, але Дамблдор підняв руку, вимагаючи тиші. Він зосереджено дивився на смарагдову рідину й міркував.
— Безсумнівно, — сказав він нарешті, — ця рідина подіє так, щоб завадити мені взяти горокракс. Вона може мене спаралізувати, примусити забути, навіщо я сюди прибув, завдати такого болю, що я просто ошалію, чи ще якимось чином зробить мене недієздатним. У такому разі, Гаррі, простеж, щоб я випив усе до дна, навіть якщо доведеться рідину заливати в мене силою. Зрозумів?
Їхні погляди перетнулися над чашею: двоє блідих облич, освітлених химерним зеленим сяйвом. Гаррі мовчав. Невже саме для цього він і був сюди запрошений… щоб силою примусити Дамблдора випити рідину, яка може завдати йому нестерпного болю?
— Ти пам’ятаєш, — нагадав Дамблдор, — умови, на яких я взяв тебе з собою?
Гаррі завагався, дивлячись у сині очі, що стали зеленкуватими, віддзеркалюючи сяйво з чаші.
— А що, як…
— Ти поклявся виконувати будь-яку мою команду.
— Так, але…
— Я тебе попередив, що це може бути небезпечно?
— Так, — пробурмотів Гаррі, — але…
— Тоді, — Дамблдор знову підтяг рукав і підняв порожній келих, — виконуй мій наказ.
— Давайте я вип’ю замість вас, — у розпачі запропонував Гаррі.
— Я набагато старший, набагато розумніший і набагато менше цінний, — відказав Дамблдор. — Питаю востаннє, Гаррі, ти даєш мені слово, що зробиш усе можливе, аби примусити мене випити це до дна?
— А чи можна…
— Даєш чи ні?
— Але…
— Твоє слово, Гаррі
— Я…так, але…
Перш ніж Гаррі встиг заперечити, Дамблдор занурив кришталевого келиха в рідину. Якусь частку секунди Гаррі ще сподівався, що директор не зможе торкнутися келихом рідини, проте кришталь миттєво пронизав її поверхню; коли келих заповнився по вінця, Дамблдор підніс його до вуст.
— За твоє здоров’я, Гаррі. І він осушив келих. Гаррі перелякано дивився на нього, так міцно вчепившись за край чаші, що аж пальці заніміли.
— Пане професоре? — стурбовано запитав він, коли Дамблдор поставив порожній келих. — Як ви почуваєтесь?
Дамблдор із заплющеними очима захитав головою. Гаррі не знав, чи страждає директор від болю. Дамблдор ще раз наосліп зачерпнув келихом з чаші і знову випив.
У цілковитій тиші Дамблдор випив три повні келихи рідини. Надпивши з четвертого половину, він захитався й упав просто на чашу. Його очі були й досі заплющені, дихання важке.
— Пане професоре, — напруженим голосом запитав Гаррі, — ви мене чуєте?
Дамблдор не відповідав. Його обличчя смикнулося, ніби він міцно спав і бачив жахливий сон. Келих почав випадати з рук; рідина з нього от-от мала вилитися. Гаррі простяг руку, схопив кришталеву посудину й притримав.
— Пане професоре, ви мене чуєте? — голосно перепитав він, і його голос луною розлігся в печері.
Дамблдор важко зітхнув, а тоді заговорив голосом, якого Гаррі не впізнав, бо ще ніколи не чув, щоб Дамблдор був такий переляканий.
— Я не хочу… не примушуй мене…
Гаррі втупився в це поблідле обличчя, яке він так добре знав, з його гачкуватим носом та схожими на два півмісяці окулярами, й не знав, що робити.
—.. .не подобається… хочу зупинитися… — простогнав Дамблдор.
— Ви… вам не можна зупинятися, пане професоре, — вимовив Гаррі. — Ви повинні випити все до дна, пам’ятаєте? Ви самі сказали, що повинні випити. Ось…
Ненавидячи самого себе, відчуваючи огиду до того, що робить, Гаррі силою приклав келиха Дамблдорові до рота й нахилив, щоб директор допив рідину.
— Ні… — захрипів Дамблдор, коли Гаррі знову зачерпнув келихом з чаші. — Не хочу… не хочу… пусти мене…
— Усе гаразд, пане професоре, — примовляв Гаррі; рука в нього тремтіла. — Усе гаразд, я тут…
— Припини це, припини, — стогнав Дамблдор.
— Так… так, зараз усе припиниться, — збрехав Гаррі і перехилив келих у роззявлений Дамблдорів рот.
Дамблдор закричав; його крик луною розлігся по величезній печері й понад мертвотною чорною водою.
— Ні, ні, ні… не треба… я не можу… не можу, не силуй мене, не хочу…
— Усе гаразд, пане професоре, усе добре! — примовляв Гаррі, а руки в нього так тремтіли, що він ледве зміг зачерпнути шостий келих; чаша була вже напівпорожня. — Нічого з вами не діється, ви в безпеці, це все несправжнє, клянуся, що це несправжнє… випийте ще, нате, випийте…
І Дамблдор слухняно випив, наче Гаррі пропонував йому протиотруту, але, вихиливши келиха, він упав навколішки й затрясся, мов у лихоманці.
— Я сам винен, я сам винен, — ридав він, — перестань, припини це все, я знаю, що я помилився, ох, благаю, перестань, я більше ніколи-ніколи…
— Випийте, пане професоре, і все припиниться, — сказав Гаррі надтріснутим голосом, перехиляючи Дамблдорові в рота сьомий келих.
Дамблдор припав до землі й зіщулився, неначе його оточили невидимі кати; махнув рукою, мало не вибивши з тремтячої долоні Гаррі знову наповненого келиха, й застогнав:
— Не зашкодь їм, не зашкодь їм, прошу тебе, прошу, це моя вина, краще мені завдай болю…
— Нате, випийте, випийте, вам стане краще, — у відчаї лепетав Гаррі, і Дамблдор знову йому підкорився, роззявивши рота, хоч очі все одно не розплющував і тремтів усім тілом.
Аж ось він упав долілиць, кричучи й б’ючи кулаками по землі, поки Гаррі наповнював дев’ятий келих.
— Прошу, прошу, прошу, ні… тільки не це, не це, я зроблю все, що завгодно…
— Просто випийте, пане професоре, просто випийте…
Дамблдор випив, наче дитина, що вмирає зі спраги, але щойно допив, як знову заволав, немовби його нутрощі горіли вогнем…
— Годі вже, будь ласка, годі…
Гаррі зачерпнув десятого келиха й відчув, як кришталь черкнув по дну чаші.
— Уже скоро, пане професоре, випийте це, випийте…
Він підтримав Дамблдора за плечі, і Дамблдор знову випив келих; Гаррі вкотре зачерпнув, і Дамблдор застогнав ще стражденніше, ніж досі:
— Я хочу вмерти! Я хочу вмерти! Припини це, припини, я хочу вмерти!
— Випийте, пане професоре, випийте… Дамблдор випив і відразу заголосив:
— УБИЙ МЕНЕ!
— Нате… це допоможе! — мало не задихнувся Гаррі. — Випийте ще… зараз усе закінчиться… все закінчиться!
Дамблдор пожадливо припав до келиха, випив його до останньої краплини, а тоді нестямно захрипів і долілиць повалився на землю.
— Ні! — крикнув Гаррі, що збирався вже знову наповнювати келих, але впустив посудину в чашу, кинувся до Дамблдора й перевернув його на спину; Дамблдорові окуляри збилися набік, рот був роззявлений, а очі заплющені. — Ні, — почав трясти його Гаррі, — ні, ви не вмерли, ви ж казали, що це не отрута, отямтеся, отямтеся… Ренервате! — вигукнув він, скеровуючи чарівну паличку на Дамблдорові груди; спалахнуло червоне сяйво, але нічого не сталося. — Ренервате… пане директоре… благаю…
Дамблдорові вії здригнулися; серце в Гаррі ледь не вискочило з грудей.
— Пане директоре, ви?..
— Води, — прохрипів Дамблдор.
— Води, — задихано повторив Гаррі, —…зараз…
Він зірвався на ноги, схопив келиха, що лежав у чаші, і майже не звернув уваги на золотий медальйон, що лежав на дні.
— Аґваменті! — крикнув він, тицьнувши в келих чарівною паличкою.
Келих наповнився прозорою водою; Гаррі впав навколішки біля Дамблдора, підняв йому голову й підставив келих до вуст… але той був порожній. Дамблдор захрипів і почав задихатися.
— Але ж тут була… стривайте… Аґваменті! — знову вигукнув Гаррі, націлившись чарівною паличкою на келих. І знову на якусь секунду в ньому блиснула чистісінька вода, але щойно келих наблизився до Дамблдорових вуст, як вона миттю зникла.
— Пане директоре, я зараз, я зараз! — у відчаї белькотів Гаррі, хоч і не думав, що Дамблдор його чує; той повалився на бік, хрипів і судомно хапав ротом повітря, наче в передсмертній агонії. — Аґваменті… Аґваменті… АҐВАМЕНТІ!
Келих наповнився і знову спорожнів. Аж ось Дамблдорове дихання почало затихати. У голові в Гаррі все переплуталося від паніки, він інстинктивно вловив, що залишався один-єдиний шлях здобути воду, бо так задумав Волдеморт…
Він кинувся до самого краєчка каменя й занурив келих в озеро, наповнивши його по самісінькі вінця крижаною водою, що вже не зникала.
— Пане директоре… нате! — загорлав Гаррі й незграбно вилив воду Дамблдорові на обличчя.
Нічого кращого він і не міг зробити, бо та його рука, в якій не було келиха, раптом закрижаніла, але не від холоду води. За зап’ястя його вхопили білі слизькі пальці, а істота, котрій вони належали, помалу стягала хлопця з каменя. Поверхня озера вже не була гладенька, як дзеркало; вона пінилася, і скрізь, куди не глянь, з води вигулькували білі голови й руки — чоловіки, жінки й діти з запалими, невидющими очима сунули до острова: армія мерців, що піднімалася з чорної води.
— Петрифікус Тоталус! — зарепетував Гаррі, чіпляючись за гладеньку мокру поверхню острівця, й одночасно цілячись чарівною паличкою в інферія, що вчепився йому в руку: той відпустив руку й шубовснув у воду. Гаррі ледве звівся на ноги; проте нові й нові інферії дряпалися на острів, хапаючись кістлявими руками за слизьку поверхню, витріщаючи на нього свої сліпі, осклілі очі, тягнучи за собою мокре лахміття, ошкіряючи свої гнилі зуби.
— Петрифікус Тоталус! — заревів Гаррі знову, відступаючи назад і батожачи повітря чарівною паличкою; шестеро чи семеро з них повалилися, але на нього вже насувалися інші.
— Імпедімента! Зв’язатус!
Деякі заточилися, одного чи двох обв’язали мотузки, але ті, що лізли на острів ззаду, просто переступали через них або й затоптували. І далі розрізаючи повітря чарівною паличкою, Гаррі заволав:
— СЕКТУМСЕМПРА!
Та хоч у їхньому вологому лахмітті та крижаній шкірі й з’являлися діри, з цих ран не бризкала кров, бо в них її просто не було: вони сунули далі, нічого не відчуваючи, тягнучи до нього висохлі руки, а він задкував од них, поки не відчув, що його і ззаду охопили руки, — тонкі, безплотні й холодні, наче смерть, і ось його ноги відірвалися від землі, бо почвари підняли його вгору й понесли, неухильно й невідворотно, до води, і він знав, що порятунку вже немає, що його втоплять і він стане ще одним мертвим охоронцем частки розшматованої Волдемортової душі…
Але тут у темряві спалахнув вогонь: багряно-золотисте вогненне кільце оточило острівець. Інферії, що так міцно тримали Гаррі, похилилися й послабили хватку; вони не наважувалися пройти крізь полум’я, щоб дістатися до води. Вони випустили з рук Гаррі; він упав додолу, спробував устати, послизнувся на камені й знову впав, подряпавши руки, але відразу схопився на ноги, підняв чарівну паличку й роззирнувся.
Дамблдор знову стояв на ногах — блідий, як і ті інферії, що його оточували, але вищий за них усіх, і в очах його палав вогонь; його чарівна паличка стриміла, наче смолоскип, з її кінчика вивергалося полум’я, що, наче широченний аркан, оповивало всіх теплом.
Інферії натикалися одне на одного, намагаючись наосліп вивільнитися з вогню, що обклав їх зусібіч…
Дамблдор підчепив з дна кам’яної чаші медальйон і заховав собі в мантію. Мовчки показав Гаррі, щоб той підійшов ближче. Ошалілі від полум’я інферії, здається, не усвідомлювали, що вислизає їхня здобич, а Дамблдор вів Гаррі назад до човна, і вогняне кільце рухалося разом з ними, огортаючи їх, а збиті з пантелику інферії супроводжували їх аж до води, радо занурюючись назад у її темні глибини.
Гаррі, що трусився з голови до ніг, на якусь мить було подумав, що Дамблдор не зможе залізти в човник, намагаючись це зробити, директор захитався; здається, всю свою силу він витрачав на те, щоб навколо них палахкотіло кільце захисного вогню. Гаррі підхопив його й допоміг сісти. Щойно вони втислися в човник, як той почав рухатися по темній воді від острівця, оточеного вогняним кільцем, а інферії, що ними озеро аж кишіло, здається, вже не наважувалися виринати на поверхню.
— Пане директоре, — важко дихаючи, почав виправдовуватися Гаррі, — я забув… про вогонь… вони насувалися на мене, і я запанікував…
— Цілком зрозуміло, — пробурмотів Дамблдор. Гаррі занепокоївся, почувши, як ослаб директорів голос.
Човен ударився об берег, Гаррі вистрибнув і негайно обернувся, щоб допомогти Дамблдорові. Щойно Дамблдор ступив на берег, його рука з чарівною паличкою безсило повисла; вогненне кільце зникло, проте інферії вже не виринали з води. Човник пішов під воду; його ланцюг, брязкаючи й дзенькаючи, по-зміїному зісковзнув углиб озера. Дамблдор тяжко зітхнув і притулився до стіни печери.
— Я так ослаб… — прошепотів він.
— Не хвилюйтеся, пане директоре, — відразу почав його заспокоювати Гаррі, стурбований неймовірною Дамблдоровою блідістю і виснаженим виглядом. — Не хвилюйтеся, ми зараз звідси виберемося… спирайтеся на мене, пане директоре…
Гаррі поклав здорову Дамблдорову руку собі на плече і, згинаючись під вагою його тіла, повів директора вздовж берега.
— Захист був… що не кажи… добре продуманий, — ледь чутно проказав Дамблдор. — Один би з цим не впорався… Гаррі, ти добре себе проявив, дуже добре…
— Не треба тепер говорити, — попросив Гаррі, наляканий тим, як Дамблдор ковтає слова і ледве волочить ноги, — побережіть енергію, пане директоре… ми скоро звідси виберемося…
— Прохід крізь арку знову буде замурований… візьми мій ніж…
— Немає потреби, я подряпався на камінні, — заперечив Гаррі, — лише скажіть, де…
— Отут…
Гаррі потерся об каміння роздряпаною рукою — отримавши свою криваву пожертву, арка негайно проявилася. Вони перейшли зовнішню печеру, й Гаррі допоміг Дамблдорові зійти в крижану морську воду, що заповнювала розколину в скелі.
— Усе буде добре, пане директоре, — знову й знову примовляв Гаррі, стривожений Дамблдоровою мовчанкою ще більше, ніж його ослаблим голосом. — Уже недалечко. .. я зможу явити нас обох назад… не хвилюйтеся…
— Я й не хвилююся, Гаррі, — незважаючи на крижану воду, трохи впевненіше промовив Дамблдор. — Я ж з тобою.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ —
Пронизана блискавкою вежа

Коли вони випливли під зоряне небо, Гаррі висадив Дамблдора на найближчий валун, а тоді поставив його на ноги. Мокрий і тремтячий, згинаючись під Дамблдоровою вагою, Гаррі, як ніколи в житті, зосередився на місці їхнього призначення — Гоґсміді. Заплющив очі, з усієї сили вчепився в Дамблдорову руку, а тоді ступив крок і відчув, як його жахливо стисло зусібіч.
Він зрозумів, що все вдалося, ще не розплющивши очей: зник запах солі й морський бриз. Вони з Дамблдором стояли в темряві, тремтячи й стікаючи водою, посеред Високої вулиці в Гоґсміді. На якусь жахливу мить Гаррі уявилося, що з-поза крамничок до них підкрадаються нові інферії, але він кліпнув і побачив, що ніде нічого не ворушиться; усе застигло в цілковитій темряві, яку трохи розсіювали кілька вуличних ліхтарів та вікна верхніх поверхів.
— Нам усе вдалося, пане професоре! — через силу прошепотів Гаррі; він раптом відчув пекучий біль у грудях. — Вдалося! Ми здобули горокракс!
Дамблдор біля нього похитнувся. Спочатку Гаррі було подумав, що Дамблдор не втримався на ногах після його ще не дуже вправного явлення, а тоді побачив директорове обличчя, ще блідіше у тьмяному світлі ліхтаря.
— Пане директоре, з вами все гаразд?
— Бувало й краще, — ледь чутно промовив Дамблдор, хоч кутики його вуст і сіпнулися в спробі усмішки. — Та юшка… не дуже корисна для здоров’я…
І на превеликий жах Гаррі Дамблдор повалився на землю.
— Пане директоре… усе гаразд, пане директоре, з вами все буде добре, не хвилюйтеся…
Гаррі у відчаї роззирнувся, шукаючи допомоги, проте навколо не було ні душі, і він подумав, що треба негайно доставити Дамблдора до шкільної лікарні.
— Треба добратися до школи… до мадам Помфрі…
— Ні, — заперечив Дамблдор. — Мені… потрібен професор Снейп… але я… далеко не зайду…
— Ясно… послухайте… я зараз постукаю в двері, знайду, де вас залишити… а тоді побіжу по мадам…
— Северус, — чітко вимовив Дамблдор. — Мені потрібен Северус…
— Добре, хай буде Северус… але я залишу вас на мить, щоб…
І тут Гаррі почув швидкі кроки. Його серце підскочило в грудях: хтось їх побачив, хтось знає, що їм потрібна допомога… він озирнувся й побачив мадам Розмерту, що поспішала до них темною вуличкою в пухнастих пантофлях і в шовковому халаті, розшитому драконами.
— Я бачила, як ви явилися, коли засувала у спальні штори! Ой, лишенько, я й не знала, що… а що з Албусом?
Важко дихаючи, вона спинилася й широко розплющеними очима дивилася на Дамблдора.
— Він поранений, — пояснив Гаррі. — Мадам Розмерто, чи не можна його залишити в “Трьох мітлах”, поки я побіжу до школи по допомогу?
— Та як же ти побіжиш сам! Невже ти не розумієш… ти що, не бачив…
— Якщо ви допоможете мені його підтримати, — Гаррі її навіть не слухав, — то ми його заведемо в шинок…
— Що сталося? — стурбувався Дамблдор. — Розмерто, що таке?
— Та що ж… Чорна мітка, Албусе.
І вона вказала в небо над Гоґвортсом. Гаррі відчув, що від цих слів його охопив жах… він обернувся й поглянув туди.
Он він, висить у небі над школою: палаючий зелений череп з язиком-змією — мітка, що її залишали смертежери, коли вривалися в якусь будівлю… коли когось убивали…
— Коли вона з’явилася? — запитав Дамблдор і боляче стиснув Гаррі плече, зводячись на ноги.
— Та, мабуть, кілька хвилин тому, бо коли я випускала надвір кота, її ще не було, а коли піднялася нагору…
— Треба негайно повертатися в замок, — сказав Дамблдор. — Розмерто, — він ще трохи хитався, але вже цілком володів ситуацією, — нам потрібен транспорт… мітли…
— Є в мене штуки дві за шинквасом, — перелякано пробелькотіла вона. — Принести?..
— Ні, Гаррі сам принесе.
Гаррі негайно підняв чарівну паличку.
— Акціо Розмертині мітли.
Наступної секунди голосно грюкнули, відчиняючись, двері шинку — дві мітли вилетіли на вулицю й полинули до Гаррі. Біля нього вони різко загальмували й зависли, легенько здригаючись, на висоті його пояса.
— Розмерто, надішли повідомлення в міністерство, — розпорядився Дамблдор, сідаючи на мітлу. — Цілком можливо, що в самому Гоґвортсі ніхто ще не збагнув, що сталося… Гаррі, накинь плащ-невидимку.
Гаррі вийняв з кишені плащ і накинув його на себе перед тим, як осідлати мітлу; мадам Розмерта побігла у свій шинок, а Гаррі й Дамблдор відштовхнулися від землі і злетіли вгору. Вони мчали до замку, і Гаррі скоса поглядав на Дамблдора, готовий його підхопити, якщо той почне падати, але видовище Чорної мітки, здається, подіяло на Дамблдора, як збуджуючий засіб: він низько нахилився над мітлою, не зводячи очей з Мітки, його довжелезне сиве волосся й борода розвівалися за спиною в нічному повітрі. Гаррі теж подивився на череп, і в грудях у нього отруйною бульбашкою почав набухати страх, стискаючи легені й примушуючи забути про все пережите…
Як довго їх тут не було? Чи відвернулася вже фортуна від Рона, Герміони і Джіні? Невже це хтось із них став причиною, що над школою з’явилася Мітка? Чи, може, то був Невіл, чи Луна, чи якийсь інший учасник ДА? А якщо так… то це ж саме він звелів їм чатувати в коридорах, це він попросив їх повилазити з безпечних ліжок.. .невже на нього знову впаде відповідальність за смерть когось із друзів?
Вони летіли над темним звивистим путівцем, по якому перед цим ішли пішки, і Гаррі крізь посвист нічного повітря у вухах почув, як Дамблдор знову щось бурмоче чудернацькою мовою. Він, здається, зрозумів, що то було, бо відчув, як затряслася мітла, коли вони пролітали над муром, що відділяв зовнішні угіддя від шкільного подвір’я: щоб залетіти на повній швидкості, Дамблдор скасовував закляття, що їх сам установив довкола замку. Чорна мітка палала прямісінько над астрономічною вежею, найвищою в замку. Чи це означало, що там когось спіткала смерть?
Дамблдор уже перелетів зубчасті фортечні вали й зіскакував з мітли; Гаррі приземлився біля нього буквально за секунду й роззирнувся.
Вали були безлюдні. Двері до Гвинтових сходів, що вели вниз до замку, були зачинені. Ніде не було ні сліду сутички, ні смертельної битви, не валялися тіла.
— Що це означає? — запитав Дамблдора Гаррі, дивлячись на зелений череп з язиком-змією, що лиховісно палав над ними. — Це справжня Мітка? Чи справді когось… пане професоре?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Квітень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Підписка

  • Цікаве