Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

У тьмяно-зеленому сяйві Мітки Гаррі побачив, як Дамблдор ухопився почорнілою рукою за груди.
— Піди й розбуди Северуса, — тихо, але чітко звелів Дамблдор. — Скажи йому, що сталося, й приведи його до мене. Більше нічого не роби, ні з ким не розмовляй і не скидай плащ-невидимку. Я зачекаю тут.
— Але…
— Гаррі, ти поклявся мені підкорятися… йди!
Гаррі побіг до дверей, за якими були Гвинтові сходи, та не встигла його рука торкнутися залізного кільця на дверях, як він почув, що хтось біжить сюди з протилежного боку. Глянув на Дамблдора, а той показав йому жестом відійти. Гаррі відступив, одночасно виймаючи чарівну паличку. Двері рвучко відчинилися, з них хтось вискочив і крикнув:
— Експеліармус!
Тіло Гаррі в одну мить застигло й знерухоміло; він відчув спиною мури вежі, що підперли його, наче якусь хитку статую, що не могла ні ворухнутися, ні заговорити. Він не розумів, що сталося… адже “Експеліармус” це не закляття “Вогнеморозко”…
І тут, у світлі Чорної мітки, він побачив, як полетіла дугою над фортечними мурами Дамблдорова чарівна паличка, і зрозумів… Це Дамблдор знерухомив Гаррі безмовним закляттям, і йому не вистачило частки секунди, щоб захиститися самому.
Дамблдор стояв спиною до фортечного муру, його обличчя було страшенно бліде, проте воно й далі не виявляло ні паніки, ні тривоги. Дамблдор просто подивився на того, хто його роззброїв, і сказав:
— Добрий вечір, Драко.
Мелфой ступив крок уперед і швидко озирнувся, щоб пересвідчитись, що тут немає нікого, крім нього й Дамблдора. Його очі помітили другу мітлу.
— Хто тут ще є?
— Це я хотів би тебе запитати. Чи, може, ти дієш самостійно?
Гаррі побачив, як безбарвні Мелфоєві очі знову зиркнули на Дамблдора, освітленого зеленкуватим сяйвом Мітки.
— Ні, — заперечив він. — Я маю підкріплення. Сьогодні у вашій школі є смертежери.
— Ну-ну, — сказав Дамблдор, мовби Мелфой показував йому цікавий варіант домашньої роботи. — Дуже добре. Тобі вдалося їх сюди запустити?
— Так, — засопів Мелфой. — Карочє, прямо під вашим носом, а ви й не помітили!
— Геніально, — сказав Дамблдор. — Але… вибач мені… а де ж вони? Щось ніхто тебе не підтримує.
— Вони зустріли когось із охоронців. Там унизу йде бій. Карочє, вони надовго не затримаються… а я пішов перший. Я… я мушу зробити свою справу.
— Ну, то роби, дорогенький, — лагідно сказав Дамблдор.
Запала тиша. Гаррі стояв, ув’язнений у власному невидимому й непорушному тілі й нашорошував вуха, щоб почути хоч якісь звуки віддаленої битви смертежерів, а Драко Мелфой нічого не робив, просто дивився на Албуса Дамблдора, котрий, як це не дивовижно, всміхнувся.
— Драко-Драко, ти ж не вбивця.
— Звідки ви знаєте? — огризнувся Мелфой.
Він, мабуть, зрозумів, як по-дитячому прозвучали ці слова. Гаррі побачив, як Драко почервонів у зеленкуватому сяйві Мітки.
— Ви не знаєте, на що я здатний, — рішучішим тоном заявив Мелфой, — ви не знаєте, що я вже зробив!
— Та ні, знаю, — м’яко заперечив Дамблдор. — Ти мало не вбив Кеті Бел і Рональда Візлі. Ти цілий рік відчайдушно намагався вбити мене. Вибачай, Драко, але то були надто кволі спроби… такі кволі, що я, чесно кажучи, не знаю, чи ти справді старався…
— Старався! — спалахнув Мелфой. — Я працював над цим цілий рік і сьогодні…
Десь далеко в замку Гаррі почув приглушений крик. Мелфой заціпенів і озирнувся.
— Хтось там непогано б’ється, — буденним тоном зауважив Дамблдор. — Але ти щось казав… ага, ніби ти спромігся завести в мою школу смертежерів, хоч я, зізнаюся, вважав, що це неможливо… то як це тобі вдалося?
Але Мелфой нічого не відповідав: він прислухався, що відбувалося внизу, і, здається, завмер так само, як і Гаррі.
— Може, й далі роби свою справу сам? — запропонував Дамблдор. — Що, як твою підтримку затримала моя охорона? Ти вже, мабуть, здогадався, що тут сьогодні є й члени Ордену Фенікса. Втім, навіщо тобі чиясь допомога…я без чарівної палички… і не можу захиститися.
Мелфой і далі тільки дивився.
— Розумію, — лагідно сказав Дамблдор, коли Мелфой так і не поворухнувся і не промовив ні слова. — Без них ти боїшся діяти.
— Я не боюся, блін! — гаркнув Мелфой, хоч і далі не робив ані найменшої спроби завдати Дамблдорові хоч якоїсь шкоди. — Це вам треба боятися!
— Чому це? Не думаю, Драко, що ти мене вб’єш. Убивати не так легко, як може здатися наївним людям… тож розкажи, поки чекаємо твоїх друзів… як ти їх сюди провів? Ти, мабуть, довго розробляв плани, як це зробити.
Мелфой мав такий вигляд, ніби ледве стримувався, щоб не закричати чи не виблювати. Він ковтнув слину й кілька разів набрав повні груди повітря, люто зиркаючи на Дамблдора й цілячись чарівною паличкою прямісінько йому в серце. Тоді, ніби не в змозі себе контролювати, сказав:
— Я відремонтував оту поламану щезальну шафу, що нею роками ніхто не користувався. Карочє, ту, в якій торік зник Монтеґю.
— Ага-а-а.
Дамблдор чи то зітхнув, чи застогнав. На мить він заплющив очі.
— Це розумно… їх, якщо не помиляюся, дві?
— Друга в “Борджина й Беркса”, — підтвердив Мелфой, — і а між ними є, тіпа, перехід. Карочє, Монтеґю мені розказав, що коли він застряг у гоґвортській шафі, то був у якомусь, тіпа, забутті, але іноді чув, що діється в школі, а іноді — що діється в крамниці; так, наче шафа мандрувала , поміж ними, але ніхто не чув його самого… карочє, пізніше він зумів вирватися звідти, бо явився, хоч ніколи не складав іспиту. Трохи не вмер від цього. Усі думали, що це класна пригода, лише я один врубався, що це означає… навіть Борджин цього не втямив… карочє, лише я зрозумів, що можна проникнути в школу за допомогою цих шаф, якщо полагодити ту, що була поламана.
— Дуже добре, — пробурмотів Дамблдор. — Отже, смертежери проникли від “Борджина й Беркса” в школу, щоб тобі допомогти… розумний план, дуже розумний план… і, як ти вже казав, просто в мене під носом…
— Так, — підтвердив Мелфой, який, як це не дивно, ніби набрався відваги й спокою завдяки Дамблдоровій похвалі. — Саме так!
— Але бувало й таке, — вів далі Дамблдор, — коли ти не був певний, чи зумієш відремонтувати ту шафу, правда? І тоді ти вдавався до таких грубих і непродуманих дій, як посилання мені заклятого намиста, яке в результаті потрапило в інші руки… або отруєння медівки, хоча ймовірність, що саме я її вип’ю, була просто мізерна…
— Але ж ви так і не зрозуміли, хто це все робив! — глузливо вишкірився Мелфой, тоді як Дамблдор трохи сповз по стіні, не маючи, мабуть, сили триматися на ногах, а Гаррі німо й марно намагався визволитися від закляття, що його спаралізувало.
— Та ні, чесно кажучи, збагнув, — заперечив Дамблдор. — Я не сумнівався, що це був ти.
— Чого ж ви тоді мене не зупинили? — запитав Мелфой.
— Я, Драко, намагався. Професор Снейп пильнував за тобою, виконуючи мої накази…
— Він не виконував ваші накази, він пообіцяв моїй матері…
— Авжеж, Драко, він тобі це казав, але…
— Він подвійний агент, старий дурню, він не працював на вас — карочє, вам тільки так здавалося!
— У цьому наші погляди, Драко, мабуть, розходяться. Так сталося, що я довіряю професорові Снейпу…
— Ну, то ви вже втрачаєте нюх! — вишкірив зуби Мелфой. — Снейп постійно пропонував мені свою допомогу… карочє, хотів привласнити собі всю славу… хотів підключитися до дій… “Що ти робиш? Нащо ти підкинув намисто, це було безглуздо, все могло б зірватися…” Але я йому не сказав, що робив у кімнаті на вимогу. Карочє, завтра він прокинеться, а все вже буде закінчено, і він більше не буде улюбленцем Темного Лорда, він буде ніхто порівняно зі мною! Нуль!
— Це дуже добре, — лагідно сказав Дамблдор. — Нам усім подобається, коли належно оцінюють нашу важку працю… але ти однак не зміг би обійтися без спільника…хтось мусив бути в Гоґсміді, щоб підкинути Кеті те… те…ага-а-а…
Дамблдор знову заплющив очі й клюнув носом, ніби задрімав.
— …авжеж… Розмерта. Давно вона заклята “Імперіусом”?
— Нарешті врубалися? — насмішкувато спитав Мелфой. Знизу знову долинув крик, тепер голосніший. Мелфой нервово озирнувся, а тоді знову глянув на Дамблдора, що провадив далі:
— Отже, бідолашну Розмерту присилували прокрастися у власний туалет і передати намисто будь-якій гоґвортській учениці, що зайде туди сама? А отруєна медівка…природно, Розмерта отруїла її ще перед тим, як відіслала пляшку Слизорогові, думаючи, що то різдвяний гостинець для мене… Дуже майстерно… дуже майстерно…бідолаха містер Філч не додумався перевірити Розмертину пляшку… А скажи, як ти підтримував з Розмертою зв’язок? Я думав, що ми контролюємо всі засоби зв’язку в школі й поза нею.
— Зачакловані монети, — пояснив Мелфой, ніби його хтось примушував говорити, хоч та його рука, що тримала чарівну паличку, страшенно тремтіла. — У мене була ; одна, а в неї інша, і я міг відсилати їй вістки
— Чи ж це не той самий таємний засіб спілкування, що ним користувалася торік група з назвою “Дамблдорова Армія”? — поцікавився Дамблдор. Його голос був легкий і безтурботний, але Гаррі помітив, що він ще на кілька сантиметрів сповз по стіні вниз.
— Так, цю ідейку я позичив у них, — зізнався, кривої посміхаючись, Мелфой. — А ідею з отруєнням меду я взяв у тієї бруднокровки Ґрейнджер, карочє, я почув, як вона тринділа в бібліотеці, що Філч не розпізнає настійок…
— Прошу не вживати у моїй присутності таких образливих слів, — сказав Дамблдор.
Мелфой хрипко розреготався.
— Вас, тіпа, ще турбує, чи я казатиму “бруднокровка”, коли я вас ось-ось уб’ю?
— Так, мене це турбує, — сказав Дамблдор, а Гаррі помітив, як він намагається втриматися на ногах, що почали вже роз’їжджатися. — А щодо твого наміру мене вбити, то ти, Драко, мав для цього вже кілька довжелезних хвилин. Ми тут зовсім самі. Я беззахисний, як ти не міг і мріяти, а ти й досі так нічого й не вчинив…
Мелфоєві губи скривилися, наче він покуштував чогось дуже гіркого.
— Тепер про цю ніч, — вів далі Дамблдор, — я трохи здивований, як усе це сталося… ти знав, що мене не буде в школі?.. Ну, звісно, — відповів він сам собі, — Розмерта бачила, що я кудись подався, й дала тобі знати за допомогою тих дотепних монет…
— Саме так, — підтвердив Мелфой. — Але вона сказала, що ви пішли, тіпа, перехилити чарочку, а тоді повернетесь…
— Я й справді перехилив чарочку… і повернувся… певною мірою, — пробурмотів Дамблдор. — То ти вирішив улаштувати мені пастку?
— Карочє, ми вирішили вичаклувати над вежею Чорну мітку, щоб ви примчали сюди перевіряти, кого тут, тіпа, вбили, — пояснив Мелфой. — І це вдалося!
— І так, і ні… — зазначив Дамблдор. — Але чи маю я тоді робити висновок, що тут нікого не вбито?
— Хтось, тіпа, вмер, — Мелфоїв голос прозвучав на цілу октаву вище за звичайний його регістр. — Хтось із ваших… не знаю хто, бо темно було… карочє, я переступив через тіло… я мав би чекати тут, коли ви повернетесь, якби не втрутився отой ваш фенікс…
— Так, вони це полюбляють, — визнав Дамблдор.
Знизу долинув гуркіт і крики, ще голосніші, ніж досі; здавалося, битва точиться вже на самих Гвинтових сходах, що ведуть туди, де стояли Дамблдор, Мелфой і Гаррі. Серце Гаррі закалатало в його невидимих грудях… хтось помер… Мелфой переступив через тіло… Хто ж то був?
— Так чи так, а в нас лишилося мало часу, — сказав Дамблдор. — Отож, Драко, спробуймо знайти для тебе вихід.
— Для мене вихід?! — обурився Мелфой. — Я, блін, стою тут з чарівною паличкою… та я вас зараз уб’ю…
— Хлопче, не блефуй. Якби ти збирався мене вбити, ти зробив би це відразу, коли мене роззброїв, а не почав би ці милі балачки про засоби й методи.
— Карочє, я не маю іншого виходу! — зненацька побілів, як і Дамблдор, Мелфой. — Я мушу це зробити! Він мене вб’є! Повбиває всіх моїх рідних!
— Я розумію всю складність твого становища, — сказав Дамблдор. — Інакше б я одразу став на твоєму шляху. Просто я знав, що тобі кінець, якщо Лорд Волдеморт зрозуміє, що я тебе запідозрив.
Мелфой аж зіщулився, почувши це ім’я.
— Я не хотів говорити з тобою про завдання, яке він тобі доручив, бо він міг застосувати проти тебе виманологію, — вів далі Дамблдор. — А тепер ми нарешті можемо поговорити відверто… не було завдано ніяких збитків, ти нікому не заподіяв шкоди, на твоє превелике щастя, усі твої ненавмисні жертви вижили… Драко, я можу тобі допомогти.
— Не можете, — заперечив Мелфой, а його рука з чарівною паличкою шалено тряслась. — Ніхто не може. Він наказав мені це зробити, а інакше він мене вб’є. Я не маю вибору.
— Перейди на наш бік, Драко, і ми заховаємо тебе надійніше, ніж ти можеш собі уявити. Ба навіть більше, я сьогодні пошлю членів Ордену до твоєї матері, щоб її теж заховали. Твій батько зараз сидить у Азкабані і йому ніщо не загрожує… коли настане час, ми оборонимо і його… перейди на наш бік, Драко… ти ж не вбивця… Мелфой дивився на Дамблдора.
— Але ж я так далеко зайшов, — задумливо проказав він. — Усі думали, що я загину, а я тут… і ви в моїх руках… я маю чарівну паличку… ви від мене залежні…
— Ні, Драко, — спокійно заперечив Дамблдор. — Тут зараз усе залежить тільки від мене, а не від тебе.
Мелфой не відповів. Він хапав ротом повітря, рука з чарівною паличкою не переставала трястися. Гаррі здалося, що вона ледь-ледь опустилася…
Та несподівано на сходах загриміли кроки, а ще за секунду Мелфоя відштовхнули з дороги чотири постаті в темних плащах, що вирвалися з дверей до фортечних валів. Знерухомлений Гаррі з жахом дивився на цих чотирьох: схоже, смертежери взяли таки гору в битві, що лютувала внизу.
Дебелий чолов’яга з дивним косим поглядом хрипко захихотів.
— Дамблдора загнали в кут! — він повернувся до присадкуватої низенької жінки, що з вигляду могла бути його сестрою. — Дамблдор без палички, Дамблдор сам! Молодець, Драко, молодець!
— Добрий вечір, Амікусе, — спокійно привітався Дамблдор, немовби чолов’яга завітав до нього на чай. — Ти й Алекту привів… чудово…
Жінка сердито пирхнула.
— Думаєш, твої дурні кривляння врятують тебе від смерті? — зневажливо кинула вона.
— Кривляння? Ні-ні, це норми етикету, — відповів Дамблдор.
— Давай, роби, — звелів чужинець, що стояв біля Гаррі — великий кремезний тип з переплутаним сивим волоссям і бакенбардами. Чорний плащ смертежера був йому тісний. Голос його не був схожий на людський: не голос, а хрипкий гавкіт. Гаррі вдарила в ніс потужна суміш запаху бомжа, поту й, безсумнівно, крові. На брудних руках чолов’яги стирчали довгі жовтуваті нігті.
— Це ти, Фенріре? — запитав Дамблдор.
— Авжеж, — прохрипів той. — Радий мене бачити, Дамблдоре?
— Не сказав би…
Фенрір Ґрейбек оскалився, вищиривши гострі зуби. На підборіддя йому крапнула кров, і він повільно й безсоромно облизав губи.
— Ти ж знаєш, Дамблдоре, як я люблю дітей.
— Тобто ти тепер нападаєш навіть тоді, як немає повного місяця? Незвично… Ти розвинув такий смак до людської плоті, що вдовольняти його раз на місяць тобі вже замало?
— Вгадав, — погодився Ґрейбек. — Це тебе, Дамблдоре, мабуть, шокує? Лякає?
— Не вдаватиму, що це не викликає в мене огиди, — визнав Дамблдор. — І мене трохи шокує, що Драко запросив таких, як ви, до школи, де живуть його друзі…
— Ні, — буркнув Мелфой. Він не дивився на Ґрейбека; здається, волів би взагалі його не бачити. — Я не знав, що він прийде…
— Я, Дамблдоре, не хотів пропускати відвідин Гоґвортсу, — просипів Ґрейбек. — Це ж така нагода перегризти пару горлянок… чудесно, чудесно…
Він колупався в зубах жовтим нігтем, глузуючи з Дамблдора.
— Не відмовлюся й від тебе на десертик, Дамблдоре…
— Ні, — різко обізвався четвертий смертежер з грубим і жорстоким обличчям. — У нас наказ. Це має зробити Драко. Давай, Драко, але швидко.
Мелфой виявляв ще менше рішучості, ніж досі. Він перелякано дивився в Дамблдорове обличчя, яке ще дужче зблідло й похилилося, бо він увесь час сповзав по стіні.
— Йому й так уже небагато лишилося, якщо хочете знати! — додав чоловік з косим поглядом, а його сестра хрипко захихотіла. — Ви подивіться на нього… що це з тобою, Дамбі?
— Та вже не той організм, повільніші реакції, Амікусе, — відповів Дамблдор. — Старість, одне слово… колись, мабуть, і з тобою таке буде… якщо пощастить…
— Що це означає? — оскаженів раптом смертежер. — Завжди одне й те саме, Дамбі — ти тільки патякаєш і нічого не робиш! Я взагалі дивуюся, навіщо Темному Лорду перейматися тим, як саме тебе вбивати! Давай, Драко, кінчай з ним!
Але тієї миті знизу знову долинув гамір сутички, і хтось закричав:
— Вони заблокували сходи… Редукто! РЕДУКТО! Серце в Гаррі закалатало: то ці четверо не знищили всіх оборонців, вони просто прорвалися на вежу і, судячи з усього, загородили прохід якимось закляттям…
— Давай, Драко, швидше! — сердито крикнув чоловік з жорстоким обличчям.
Але Мелфоєва рука так тряслася, що він не міг націлитися.
— Краще я, — прохрипів Ґрейбек, і пішов на Дамблдора, простягаючи до нього руки й щирячи зуби.
— Я сказав — ні! — крикнув чоловік з жорстоким обличчям; спалахнуло світло й вовкулаку збило з ніг; він ударився об мур і поточився. Серце в Гаррі гупало з такою силою, що просто дивовижно, як це ніхто й досі не почув, що він тут стоїть, ув’язнений Дамблдоровим закляттям… якби ж він міг хоч поворухнутися, він би тоді з-під плаща вцілив їх закляттям…
— Драко, або виконуй, або відійди, щоб хтось із нас… — прохрипіла жінка, та в ту мить двері до валів розчахнулися і з’явився Снейп з чарівною паличкою в руці; він окинув усіх чорними очима — від Дамблдора, що тулився до стіни, до четвірки смертежерів разом з вовкулакою і Мелфоя.
— Снейп, є проблема, — сказав дебелий Амікус, не зводячи очей і палички з Дамблдора, — хлопець неспроможний…
Але ще хтось дуже тихо вимовив Снейпове ім’я.
— Северусе…
Цей голос налякав Гаррі понад усе, що він пережив цього вечора. Дамблдор уперше по-справжньому благав.
Снейп нічого не сказав, тільки вийшов уперед і грубо відштовхнув Мелфоя. Троє смертежерів мовчки відсахнулися. Навіть вовкулака, і той нібито вгамувався.
Снейп якусь мить дивився на Дамблдора, і суворі риси його обличчя не виражали нічого, крім огиди й ненависті.
— Северусе… будь ласка…
Снейп підняв чарівну паличку і спрямував її на Дамблдора.
— Авада Кедавра!
Струмінь зеленого світла вистрілив з кінчика Снейпової палички і вдарив Дамблдора в груди. Крик жаху так і не вилетів з Гарріних вуст; мовчки й нерухомо він змушений був дивитися, як Дамблдора підкинуло вгору: на частку секунди здалося, що директор завис під палаючим черепом, а тоді повільно, наче велика ганчір’яна лялька, він перекинувся спиною через зубці валу і зник з очей.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ —
Втеча Принца

Гаррі здалося, ніби це його самого жбурнуло в порожнечу; цього не було… цього не могло бути…
— Геть звідси, швидко, — наказав Снейп.
Він схопив Мелфоя за комір і виштовхав його першого за двері; за Мелфоєм кинувся Ґрейбек разом з присадкуватими братом і сестрою, що дихали збуджено й важко. Коли вони зникли за дверима, Гаррі збагнув, що знову може рухатися; він тепер заціпенів біля стіни не від чарів, а від жаху й потрясіння. Він скинув з себе плащ-невидимку саме тоді, коли в двері виходив останній смертежер — той, з жорстоким обличчям.
— Петрифікус Тоталус!
Смертежер зігнувся, ніби його вдарили чимось важким по спині, й повалився додолу, застиглий і негнучкий, наче воскова фігура. Не встиг він торкнутися долівки, як Гаррі переступив через нього й помчав темними сходами донизу.
Жах шматував йому серце… він мусить знайти Дамблдора і мусить упіймати Снейпа… ці дві мети були взаємопов’язані… усе можна було б змінити, якби він їх поєднав… Дамблдор міг би не померти…
Гаррі перестрибнув останні десять східців і зупинився, тримаючи напоготові чарівну паличку: у тьмяно освітленому коридорі стояла завіса з пилюки; пів стелі обвалилося; битва лютувала просто на його очах. Та перш ніж Гаррі збагнув, хто з ким б’ється, пролунав ненависний йому голос: “Кінець, треба йти!” — і він побачив, як Снейп зникає за рогом у дальньому кінці коридору; Снейпові з Мелфоєм, здається, вдалося вислизнути з битви цілими й неушкодженими. Гаррі кинувся за ними, і тут із загальної веремії вирізнився вовкулака Ґрейбек і стрибнув на нього. Гаррі не встиг підняти чарівної палички, як той його повалив. Гаррі впав на спину, відчуваючи, як його обличчя торкнулося брудне сплутане волосся. У ніс ударила суміш запаху поту й крові, а гарячий пожадливий віддих обпік йому горло…
— Петрифікус Тоталус!
Гаррі відчув, як ослабло Ґрейбекове тіло; величезним зусиллям він зіштовхнув з себе вовкулаку, і тут на нього вже шугонув струмінь зеленого світла; Гаррі ухилився й стрімголов кинувся в саму гущу бою. Та ноги зачепилися за щось м’яке й слизьке на підлозі, і він спіткнувся. У калюжі крові лежали долілиць два тіла, але не було коли придивлятися: Гаррі побачив перед собою руде волосся, що розліталося навсібіч язиками полум’я: Джіні зітнулася в бою з дебелим смертежером Амікусом, що метав у неї закляття одне за одним, а вона ледве встигала ухилятися. Амікус аж хихотів, так йому подобалася ця розвага:
— Круціо… Круціо… довго так не протанцюєш, гарнюня…
— Імпедімента! — заволав Гаррі.
Його закляття вдарило Амікуса в груди: той завищав з болю, як порося, підлетів угору, вгатився в протилежну стіну, сповз на підлогу і пропав з виду, бо його заступили Рон, професорка Макґонеґел та Люпин, що билися кожен зі своїм смертежером. Трохи віддалік Гаррі побачив Тонкс, яка боролася з величезним білявим чаклуном, що сипав навсібіч закляттями, і ті рикошетом відбивалися від стін, трощачи каміння і розбиваючи вікна…
— Гаррі, де ти взявся? — крикнула Джіні, та ніколи було їй відповідати. Він нагнув голову й кинувся далі, ледве ухилившись від вибуху, що розірвався над його головою, засипавши всіх уламками стіни: “Снейп не повинен утекти, він мусить наздогнати Снейпа…”
— Ось вам! — крикнула професорка Макґонеґел, і Гаррі побачив, як смертежерка Алекта тікає по коридору, затуливши голову руками, а її брат біжить слідом. Гаррі кинувся за ними, але за щось перечепився і впав комусь на ноги: озирнувся й побачив на підлозі кругле й бліде Невілове обличчя.
— Невіле, чи ти?..
— Усе нормально, — простогнав Невіл, хапаючись за живіт, — Гаррі… Снейп і Мелфой… побігли туди…
— Я знаю, я за ними! — крикнув Гаррі і просто з підлоги поцілив закляттям у величезного білявого смертежера, що чинив найбільший розгардіяш. Той завив з болю — закляття влучило йому в саме обличчя; потім крутнувся, захитався, й погупав ножиськами вслід за братом і сестрою.
Гаррі встав і побіг коридором далі, не зважаючи на вибухи за спиною, на заклики повернутися та на німе благання простертих на підлозі тіл, чиєї долі він ще не знав…
Він різко завернув за ріг, кросівки були слизькі від крові; Снейп мав величезну фору… може, він уже вліз у ту шафу в кімнаті на вимогу, хоча Орден міг її заблокувати, щоб не дати смертежерам урятуватися… Гаррі уже мчав наступним порожнім коридором і не чув нічого, крім тупоту своїх ніг та гупання власного серця, аж раптом помітив криваві сліди. їх напрямок свідчив, що принаймні один утікач-смертежер біг до вхідних дверей… тож, можливо, кімнату на вимогу й справді перекрили…
Гаррі завернув за ще один ріг, і повз нього просвистіло закляття; він пірнув за лицарський обладунок, і той вибухнув; побачив брата й сестру-смертежерів, що тікали мармуровими сходами вниз і вистрілив їм услід закляттями, але влучив лише в кількох чарівниць у перуках на картині, що висіла над сходовим майданчиком, і ті з вереском повтікали на сусідні полотна; перестрибуючи через уламки обладунків, Гаррі почув ще якісь крики й волання; мабуть, це прокидалися нові й нові мешканці замку…
Він метнувся коротшим шляхом, сподіваючись випередити брата з сестрою й наздогнати Снейпа та Мелфоя, які, мабуть, уже встигли вибігти надвір. Не забувши перестрибнути зникаючу сходинку посеред прихованих сходів, Гаррі кинувся просто крізь гобелен і вискочив у коридор, де стояла зграйка ошелешених гафелпафців у піжамах.
— Гаррі! Ми почули галас, а ще хтось казав про Чорну мітку… — почав було Ерні Макмілан.
— З дороги! — загорлав Гаррі, відштовхуючи якихось двох хлопців, і помчав мармуровими сходами до вестибюлю. Дубові вхідні двері були розкриті вибухом навстіж; кров червоніла на плитах підлоги, попід стінами ховалося кілька переляканих учнів, затуляючи обличчя руками; велетенський ґрифіндорський пісочний годинник був розтрощений закляттям, рубіновий пісок і досі сипався на кам’яні плити…
Гаррі шугонув через вестибюль і вискочив у темряву подвір’я: ледве розрізнив три постаті, що бігли галявиною до брами, за якою вони могли б роз’явитися… йому здалося, що то був величезний білявий смертежер, а трохи попереду бігли Снейп та Мелфой…
Холодне нічне повітря обпекло Гаррі легені, коли він рвонув за ними; спалах удалині на мить вихопив з темряви силуети втікачів; Гаррі не знав, що то спалахувало, й біг далі; він був ще далеко, щоб добре націлитися закляттям…
Ще один спалах, вигуки, струмені світла у відповідь, і Гаррі зрозумів: це Геґрід вискочив зі своєї хатини й намагався зупинити смертежерів. І хоч кожен віддих роздирав легені на шматки, а біль у грудях пропікав вогнем, Гаррі побіг ще швидше. У голові залунав непроханий голос : “не Геґрід… тільки б ще й не Геґрід…”
Щось важко вдарило Гаррі в поперек, і він полетів шкереберть, проїхавшись обличчям по землі; з носа заюшила кров: перекочуючись і наставляючи чарівну паличку, він уже знав, що це його наздоганяли брат і сестра, яких він випередив, побігши коротшим шляхом…
— Імпедімента! — крикнув він, перекотився ще разі щільно припав до землі. На диво, його закляття відразу влучило в одного переслідувача, той спіткнувся і впав, збиваючи з ніг другого; Гаррі схопився на ноги й знову помчав за Снейпом…
І ось він побачив величезні обриси Геґрідової постаті, освітлені серпиком місяця, що несподівано виринув з-за хмар.
Білявий смертежер спрямовував на охоронця дичини нові й нові закляття, та Геґріда, здається, захищали успадковані від матері-велетки неймовірна сила та непробивна шкіра; проте Снейп з Мелфоєм тікали, не зупиняючись; скоро вони опиняться за брамою і зможуть роз’явитися…
Гаррі промчав повз Геґріда та його суперника, націлився в Снейпову спину і закричав:
— Закляктус!
Він не влучив; струмінь червоного світла шугонув у Снейпа над головою; Снейп крикнув: “Тікай, Драко!” — і обернувся; вони з Гаррі глянули один на одного, розділені якимись двадцятьма метрами, й одночасно підняли чарівні палички.
— Круц…
Але Снейп відхилив закляття, збивши Гаррі з ніг, перш ніж той його доказав; Гаррі перекотився й знову схопився на ноги, а величезний смертежер у нього за спиною крикнув:
— Інсендіо! — Гаррі почув гуркіт вибуху й побачив помаранчевий спалах полум’я: Геґрідову хатину охопив вогонь.
— Йой, там же Іклань, заразо ти така!.. — заревів Геґрід.
— Круц… — уже вдруге закричав Гаррі, цілячись в освітлену мерехтливим полум’ям постать попереду, але Снейп і цього разу заблокував закляття; Гаррі бачив, як він сміється.
— Не вдавайся до непрощенних заклять, Поттере! — Снейп перекричав гоготіння вогню, Геґрідові зойки та несамовите скавуління Ікланя, що не міг вирватися з вогненної пастки. — Тобі не вистачить відваги і вміння…
— Зв’яза… — загорлав Гаррі, але Снейп відбив це закляття лінивим помахом руки.
— Бийся! — закричав до нього Гаррі. — Бийся, боягузе!
— Поттере, ти сказав, що я боягуз? — крикнув Снейп. — Твій батько не нападав на мене, якщо їх не було четверо проти мене одного. Тоді як ти його назвеш, мені цікаво?
— Закля…
— Поттер, я блокуватиму знову і знову, доки не навчишся тримати язика за зубами й перекривати мозок! — глузував Снейп, укотре відбиваючи закляття. — А ти тікай! — звелів він величезному смертежеру, що був у Гаррі за спиною. — Треба відходити, поки нема нікого з міністерства. ..
— Імпеді…
Та Гаррі не встиг проказати закляття, бо нестерпний біль від удару повалив його на траву. Хтось заверещав. Він зараз помре від цього болю, Снейп закатує його до смерті чи до божевілля…
— Не смій! — прогримів Снейпів голос, і біль ущух не менш раптово, ніж почався; Гаррі, скоцюрбившись, лежав на землі, стискав у руці чарівну паличку й ледве дихав; десь угорі над ним кричав Снейп.
— Ти що, забув про наказ? Поттер належить Темному Лордові… залишаємо його тут! Ходімо! Бігом!
І Гаррі відчув, як задвигтіла в нього під щокою земля, коли брат з сестрою та величезний смертежер підкорилися й побігли до брами. Гаррі з люті щось нерозбірливо закричав: тієї миті йому було байдуже, живий він чи мертвий; він відштовхнувся від землі, скочив на ноги й наосліп пошкандибав до Снейпа — людини, яку він зараз ненавидів не менше, ніж самого Волдеморта…
— Сектум…
Снейп махнув чарівною паличкою і знову відхилив закляття; але Гаррі тепер був до нього зовсім близько й нарешті добре бачив Снейпове обличчя: там уже не було й тіні глузливої посмішки; спалах вогню освітив гримасу люті. Зосередившись з останньої сили, Гаррі подумав: “Леві..”
— Ні, Поттере! — різко крикнув Снейп. Щось голосно бабахнуло, і Гаррі відлетів назад, знову важко вдарившись об землю, але тепер з його руки вислизнула чарівна паличка. Він чув Геґрідові крики й Ікланеве виття, а Снейп підступив ближче й поглянув, що він лежить, роззброєний і беззахисний — як перед цим Дамблдор. Снейпове бліде лице, освітлене загравою палаючої хижі, палало ненавистю, як і тоді, коли він уразив закляттям Дамблдора.
— Поттер, як ти посмів атакувати мене моїми ж власними закляттями? Це я їх винайшов… я, Напівкровний Принц! А ти хочеш скерувати проти мене мої ж винаходи, як і твій мерзенний батько? Не вийде!
Гаррі метнувся до чарівної палички; Снейп вистрілив у неї закляттям, вона відлетіла на кілька метрів у темряву й зникла з очей.
— То вбий мене, — прохрипів Гаррі, не відчуваючи страху, а тільки лють і зневагу. — Убий, як і його вбив, боягуз…
— НЕ СМІЙ!… — закричав Снейп, і його обличчя раптом стало навісне, нелюдське, наче він страждав від сильного болю, як отой ув’язнений в палаючій хатині пес, що вив і скавулів за його спиною, — …НАЗИВАТИ МЕНЕ БОЯГУЗОМ!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве