Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

Гаррі щось забурмотів уві сні, голова його, притиснута до шибки, з’їхала нижче, від чого окуляри ще більше перехнябились, але він так і не прокинувся. Будильник, що його Гаррі відремонтував кілька років тому, голосно цокав на підвіконні, нагадуючи, що до одинадцятої залишалася всього одна хвилина. Біля будильника, привалений розслабленою хлопцевою рукою, лежав аркуш пергаменту, списаний навскоси дрібним почерком. Гаррі так часто його перечитував за ці три дні, які тут пробув, що пергамент, доставлений у вигляді щільно скрученого сувою, давно розправився.

Дорогий Гаррі,
Якщо тобі буде зручно, я завітаю цієї п’ятниці об одинадцятій вечора в будинок номер чотири на Прівіт-драйв, щоб супроводжувати тебе до “Барлогу”, куди тебе запросили провести решту літніх канікул.
Я був би радий, якби ти міг допомогти в одній справі, якій я сподіваюся приділити увагу по дорозі до “Барлогу”. Детальніше поясню під час зустрічі.
Прошу надіслати відповідь цією ж совою. Сподіваюся побачити тебе в п’ятницю —
Щиро твій
Албус Дамблдор

Гаррі, хоч і знав уже послання напам’ять, нишком зиркав на нього щокілька хвилин, починаючи з сьомої вечора, коли вперше зайняв позицію біля вікна своєї кімнати, звідки Прівіт-драйв непогано проглядалася в обидва боки. Він знав, що не було сенсу постійно перечитувати Дамблдорові слова. Гаррі відіслав відповідь “так”, як його й просили, з тією ж совою, що доставила листа, і тепер йому залишалося тільки чекати: Дамблдор або прибуде, або ні.
Але речей Гаррі не складав. Не вірив, що його визволять від Дурслів усього лишень через два тижні перебування в їхньому товаристві. Не міг позбутися відчуття, що щось могло піти не так — наприклад, його відповідь на Дамблдорів лист заблукала; Дамблдорові щось перешкодило його одержати; лист міг бути зовсім не Дамблдоровим, а чиєюсь витівкою, жартом чи підступом. Гаррі просто не витримав би, якби вже спакував речі, а тоді мусив би їх розпаковувати. Єдиним натяком на ймовірність подорожі було те, що він надійно замкнув у клітці свою полярну сову Гедвіґу.
Хвилинна стрілка на будильнику досягла позначки “дванадцять”, і тієї ж миті згас ліхтар за вікном.
Гаррі прокинувся, мовби його розбудила раптова темрява. Поспіхом поправив окуляри й відклеїв щоку від шибки. Тоді притисся до неї носом і скосив очі на тротуар. Садовою доріжкою крокувала висока постать у довгій мантії, що здіймалася хвилями.
Гаррі підскочив, наче вдарений струмом, перекинув стільця й почав хапати з підлоги й кидати у валізу все, що траплялося під руку. Саме тоді, як він жбурляв через усю кімнату комплект мантій, два підручники заклять і пакетик чіпсів, у двері подзвонили.
У вітальні внизу загорлав дядько Вернон:
— Кому це в біса припекло дзвонити серед ночі?
Гаррі завмер з мідним телескопом в одній руці і з кросівками в другій. Він зовсім забув попередити Дурслів про можливе прибуття Дамблдора. Відчуваючи одночасно паніку й бажання розреготатися, Гаррі переліз через валізу і рвучко відчинив двері кімнати — саме вчасно, щоб почути низький голос:
— Добрий вечір. Ви, мабуть, пан Дурслі? Сподіваюся, Гаррі вам сказав, що я по нього прибуду?
Перестрибуючи по дві сходинки, Гаррі кинувся вниз, але різко зупинився, не добігши до кінця сходів, бо знав з гіркого досвіду, що завжди варто триматися якнайдалі від дядькових рук. У дверях стояв високий худорлявий чоловік з бородою і сріблястим волоссям до пояса. Темні окуляри, наче два півмісяці вгніздилися на його гачкуватому носі, а вбраний він був у довгу чорну дорожню мантію та гостроверхого капелюха.
Вернон Дурслі, з вусами так само кошлатими, як і в Дамблдора, тільки чорними, у червонувато-коричневому халаті, дивився на гостя, ніби не вірив своїм крихітним очицям.
— Судячи з вашого приголомшеного вигляду, Гаррі не попередив вас про мій прихід, — люб’язно промовив Дамблдор. — Одначе прикиньмося, що ви гостинно запрошуєте мене у свій дім. Не дуже мудро в ці непевні часи довго стовбичити в дверях.
Він швидко переступив поріг і зачинив за собою двері.
— Давненько ж я тут не бував, — з-над гачкуватого носа Дамблдор подивився на дядька Вернона. — Мушу сказати, що ваші аґапанти прегарно розрослися.
Вернон Дурслі мовчав як риба. Гаррі не сумнівався, що мова до нього повернеться, до того ж скоро — пульсуюча жилка в дядька на скроні свідчила про наближення точки кипіння, — але Дамблдор мав у собі щось таке, що на якийсь час забило дядькові дух. Можливо, це була відверта магічність зовнішнього вигляду, а можливо, навіть дядько Вернон відчув, що цю людину залякати важко.
— А, Гаррі, добрий вечір, — привітався Дамблдор, задоволено поглядаючи на нього крізь свої окуляри-півмісяці. — Прекрасно, прекрасно.
Від цих слів дядько Вернон ніби очуняв. Йому було цілком ясно, що з людиною, яка, глянувши на Гаррі, каже “прекрасно”, він ніколи не знайде спільної мови.
— Не хочу здатися грубим… — почав він тоном, де кожен звук свідчив про неминучу грубість.
— …на жаль, випадкова грубість трапляється занадто часто, — серйозно закінчив за нього Дамблдор. — Краще взагалі не говорити, дорогий друже. О-о, а це, либонь, Петунія.
Відчинилися двері на кухню — за ними в гумових рукавицях і фартусі, пов’язаному просто на нічну сорочку, стояла тітка. Вона, як завжди, перед сном начищала до блиску всі можливі кухонні поверхні. Її коняче обличчя виказувало глибокий шок.
— Албус Дамблдор, — представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся його відрекомендувати. — Ми з вами листувалися. — (Гаррі подумав, що це трохи дивний спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але тітка Петунія не стала заперечувати.) — А це, мабуть, ваш син Дадлі?
Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі смугастого коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й страху роззявився. Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із Дурслів хоч слово, однак мовчанка тривала, тож він усміхнувся.
— Будемо вважати, що ви запросили мене до вітальні?
Дадлі аж відсахнувся, коли Дамблдор пройшов повз нього. Гаррі з телескопом і кросівками зістрибнув з останніх сходинок і побіг за Дамблдором, який тим часом усівся в найближче до каміна крісло і з поблажливою цікавістю розглядав вітальню. У цю обстановку він абсолютно не вписувався.
—То ми… хіба ми не їдемо, пане професоре? — занепокоївся Гаррі.
— Їдемо, звичайно, але є кілька справ, які перед тим треба обговорити, — пояснив Дамблдор. — І я волів би це робити не надворі. Ще трохи позловживаємо гостинністю твоїх тітки й дядька.
— Он як? Позловживаєте?
Вернон Дурслі зайшов у кімнату, до плеча йому тулилася Петунія, а Дадлі ховався в них за спинами.
— Так, — просто сказав Дамблдор, — позловживаю.
Він так швидко вийняв чарівну паличку, що Гаррі її майже не помітив; недбалий помах — і ось диван ковзнув уперед, штурхнувши усіх трьох Дурслів попід коліна так, що вони беркицьнули на нього купою. Ще один помах палички — і диван від’їхав на попереднє місце.
— Посідаймо й ми зручненько, — люб’язно додав Дамблдор.
Коли він ховав чарівну паличку в кишеню, Гаррі побачив, що рука в нього чорна й поморщена, мовби на ній обгоріла шкіра.
— Пане професоре… що з вашою…
— Потім, Гаррі, — зупинив його Дамблдор. — Сідай.
Гаррі сів у вільне крісло, намагаючись не дивитися на Дурслів, яким від подиву заціпило.
— Припускаю, що ви збиралися почастувати мене якимись напоями, — сказав Дамблдор дядькові Вернону, — але, судячи з усього, моє припущення аж до безглуздя оптимістичне.
Третій помах чарівної палички — і в повітрі з’явилися запорошена пляшка та п’ять келихів. Пляшка перехилилася й щедро налила в келихи рідину медового кольору, після чого келихи полинули до всіх, хто був у вітальні.
— Найкращий, настояний у дубовій діжці мед мадам Розмерти, — пояснив Дамблдор, піднімаючи келих до Гаррі. Той теж упіймав свій і відсьорбнув ковток. Він ще ніколи такого не куштував, і мед йому надзвичайно припав до смаку. Дурслі швидко обмінялися переляканими поглядами і спробували свої келихи ігнорувати. Це був неабиякий подвиг, бо келихи делікатно стукали їх по головах. Гаррі не міг позбутися підозри, що Дамблдор просто розважається.
— Ну, Гаррі, — розвернувся до нього Дамблдор, — виникла проблема, яку, сподіваюся, ти зможеш для нас вирішити. Для нас, тобто для Ордену фенікса. Та насамперед мушу тобі сказати, що тиждень тому знайшовся Сіріусів заповіт, у якому він заповідає тобі всю свою власність.
На дивані повернув голову дядько Вернон, але Гаррі на нього й не глянув. Він не міг придумати, що сказати, крім:
— О, добре.
В основному все дуже просто, — вів далі Дамблдор. — Покладеш помірну кількість золота на свій рахунок у Ґрінґотсі й успадкуєш усе Сіріусове майно. Щодо спірної частини спадщини…
— Помер його хрещений батько? — голосно спитав з дивана дядько Вернон. Дамблдор і Гаррі озирнулися. Келих з медом наполегливо гупав Вернона по голові; той намагався його відштовхнути. — Помер?.. Його хрещений батько?
— Так, — підтвердив Дамблдор. Він не питав, чому Гаррі не сказав про це Дурслям. — Річ у тім, — пояснював він Гаррі, наче їх ніхто й не перебивав, — що Сіріус залишив тобі ще й дванадцятий номер на площі Ґримо.
— Йому залишили будинок? — жадібно перепитав дядько Вернон, звузивши очиці, та ніхто йому не відповів.
— Можете й далі користуватися ним, як штаб-квартирою, — запропонував Гаррі. — Мені все одно. Беріть його собі, мені він не потрібний. — Гаррі, якби міг, і ногою більше не ступав би у будинок номер дванадцять на площі Ґримо. Він боявся, що його там переслідуватимуть спогади про Сіріуса, який тиняється, самотній, по темних затхлих кімнатах, ув’язнений у будинку, з якого він так розпачливо прагнув вирватися.
— Це щедро з твого боку, — сказав Дамблдор. — Проте нам тимчасово довелося той будинок покинути.
— Чому?
— Бо, — пояснив Дамблдор, ігноруючи бурмотіння дядька Вернона, котрого вже добряче гатив по голові наполегливий келих меду, — за родинною традицією будинок Блеків має передаватися у власність прямим спадкоємцям, тобто наступному чоловікові на прізвище Блек. Сіріус був останній такий спадкоємець, оскільки його молодший брат Реґулус помер ще раніше і вони обидва не мали дітей. Тому, хоч у заповіті абсолютно чітко зазначено, що він хоче передати будинок тобі, існує ймовірність, що на споруду наклали чари або закляття, щоб нею ніхто не зміг володіти, крім чистокровця.
У Гаррі перед очима ожило яскраве видовище: портрет Сіріусової матері, що висів у коридорі будинку номер дванадцять на площі Ґримо. Портрет верещав і плювався.
— Не сумніваюся, що так воно і є, — сказав він.
— Безумовно, — погодився Дамблдор. — А якщо такі чари існують, то право на володіння будинком найпевніше має перейти найстаршому з живих Сіріусових родичів — тобто до його двоюрідної сестри Белатриси Лестранж.
Не тямлячи, що робить, Гаррі зірвався на ноги; телескоп і кросівки впали з колін на підлогу. Белатриса Лестранж, убивця Сіріуса, успадкує його будинок?
— Ні! — видихнув він.
— Звісно, ми теж би воліли, щоб він їй не дістався, — спокійно промовив Дамблдор. — Ця ситуація небезпечна ускладненнями. Ми не знаємо, чи ті чари, що ми самі наклали на будинок, наприклад, щоб зробити його знекартленим, діятимуть тепер, коли право на власність перейшло від Сіріуса іншому. Белатриса може там з’явитися будь-якої миті. Звісно, довелося будинок покинути, доки все втрясеться.
— А як ви дізнаєтесь, чи я можу ним володіти?
— На щастя, — пояснив Дамблдор, — існує простенький спосіб це перевірити.
Він поставив порожній келих на столик біля крісла, та не встиг ще нічого зробити, як закричав дядько Вернон:
— Та заберіть же від нас ці кляті штуки!
Гаррі озирнувся: усі троє Дурслів затулялися руками від келихів, що стрибали їм по головах, поливаючи медом.
— Ой, даруйте, — чемно перепросив Дамблдор і знову підняв чарівну паличку. Усі три келихи зникли. — Але чемніше було б з них випити.
Схоже було, що дядько Вернон зараз вибухне гидкою лайкою, та він тільки зіщулився на диванних подушках коло тітки Петунії й Дадлі і мовчки прикипів поросячими очицями до Дамблдорової чарівної палички.
— Розумієш, — Дамблдор обернувся до Гаррі й говорив так, ніби дядько Вернон не промовляв ні звуку, — якщо ти успадкував той будинок, то тобі мав би перейти в спадщину і…
Він уп’яте махнув чарівною паличкою. Щось гучно ляснуло — і з’явився ельф-домовик з хоботом замість носа, довжелезними кажанячими вухами і величезними налитими кров’ю очима, вбраний у брудне ганчір’я. Ельф припав до ворсистого килима Дурслів. Тітка Петунія заверещала так, що в багатьох волосся стало дибки: за все життя вона такого бруднющого в своєму домі не бачила. Дадлі відірвав від підлоги величезні рожеві босі ноги, задер їх мало не вище голови і так сидів, наче боявся, що ця істота добереться до його піжамних штанів. А дядько Вернон заревів:
— Що це, в дідька, таке?
— … Крічер, — закінчив фразу Дамблдор.
— Крічер не буде, Крічер не буде, Крічер не буде! — закаркав ельф-домовик, ледь чи не голосніше за дядька Вернона, тупаючи вузлуватими ноженятами і смикаючи себе за вуха. — Крічер належить пані Белатрисі, так-так, Крічер належить Блекам, Крічер хоче до нової хазяєчки, Крічер не служитиме шмаркачеві Поттеру, Крічер не буде, не буде, не буде…
— Як бачиш, Гаррі, — Дамблдор ледве перекрикував нескінченні Крічерові “не буде, не буде, не буде”, — Крічер демонструє певне небажання переходити у твою власність.
— Мені все одно, — повторив Гаррі, з відразою поглядаючи на ельфа, що корчився в судомах і тупав ніжками. — Мені він не потрібний.
— Не буде, не буде, не буде, не буде…
— Ти волієш, щоб він перейшов у власність Белатриси Лестранж? Після того, як він увесь минулий рік мешкав у штабі Ордену фенікса?
— Не буде, не буде, не буде, не буде…
Гаррі поглянув на Дамблдора. Він розумів, що не можна відпускати Крічера до Белатриси Лестранж, але думка, що треба ним володіти, взяти на себе відповідальність за істоту, яка зрадила Сіріуса, була для нього нестерпна.
— Дай йому якийсь наказ, — порадив Дамблдор. — Якщо він перейшов у твою власність, то підкориться. Якщо ж ні, то доведеться придумати якісь інші засоби, щоб не пускати його до законної господині.
— Не буде, не буде, не буде, НЕ БУДЕ!
Крічер уже просто верещав. Гаррі не міг вигадати нічого іншого, крім:
— Крічер, замовкни!
На якусь мить здалося, що Крічер задихається. Він схопився за горло, вирячив очі, а губи його й далі судомно сіпалися. Кілька секунд він хапав ротом повітря, а тоді гепнувся долілиць на килим (тітка Петунія заскиглила) й почав бити по підлозі руками й ногами, заходячись у шаленій, але беззвучній, істериці.
— Ну, це все спрощує, — повеселішав Дамблдор. — Бачу, Сіріус добре знав, що робить. Ти законний власник будинку номер дванадцять на площі Ґримо і господар Крічера.
— Я… я мушу тримати його біля себе? — спитав приголомшений Гаррі, під ногами в якого метався Крічер.
— Якщо не хочеш, не тримай, — відповів Дамблдор. — Пропоную відіслати його в Гоґвортс працювати на кухні. Там його припильнують інші ельфи-домовики.
— Справді, — полегшено зітхнув Гаррі, — так я й зроблю… Крічере… чкуряй, мабуть, у Гоґвортс, і працюватимеш там на кухні з іншими ельфами.
Крічер, який тепер лежав на спині, задерши руки й ноги, кинув на Гаррі сповнений глибокої ненависті погляд, А тоді знову щось гучно ляснуло, і він щез.
— Добре, — сказав Дамблдор. — Тепер треба вирішити, як бути з гіпогрифом Бакбиком. Геґрід після смерті Сіріуса його доглядав, але Бакбик тепер твій, тож, якщо хочеш розпорядитися ним інакше…
— Ні, — одразу заперечив Гаррі, — нехай залишається в Геґріда. Думаю, для Бакбика так буде краще.
— Геґрід зрадіє, — всміхнувся Дамблдор. — Він аж тремтить, так хоче побачити Бакбика. До речі, ми вирішили для Бакбикової безпеки тимчасово перехрестити його на Чахокрила, хоч навряд чи в міністерстві хтось упізнає в ньому того гіпогрифа, якому колись були присудили смертну кару. Ну, Гаррі, валізу спакував?
— Е-е…
— Сумнівався, що я з’явлюся? — проникливо припустив Дамблдор.
— Я зараз піду і… е-е… доскладаю, — пробурмотів Гаррі, поспіхом збираючи розкидані кросівки й телескоп.
Минуло трохи більше десяти хвилин, поки він познаходив усе необхідне; нарешті йому вдалося видобути з-під ліжка плащ-невидимку, закрутити покришку на банці кольорозмінного чорнила й примусити зачинитися валізу, з якої недоречно стримів казанок. Тоді, тягнучи однією рукою валізу, а в другій тримаючи клітку з Гедвіґою, він зійшов сходами донизу.
Розчаровано виявив, що Дамблдор не чекає його в коридорі, а це означало, що треба вертатися до вітальні.
Там усі мовчали. Дамблдор щось мугикав собі під ніс, почуваючись цілком вільно, але атмосфера в кімнаті була напружена й густа, мов заварний крем, і Гаррі не наважився поглянути на Дурслів, коли сказав:
— Пане професоре… я вже готовий.
— Добре, — зрадів Дамблдор. — Тоді ще одне насамкінець. — І він ще раз звернувся до Дурслів. — Ви, поза сумнівом, знаєте, що через рік Гаррі стане повнолітній…
— Ні, — озвалася вперше після Дамблдорового прибуття тітка Петунія.
— Даруйте? — чемно перепитав Дамблдор.
— Не стане. Він на місяць молодший за Дадлі, а Дадлі виповниться вісімнадцять аж за два роки.
— Ага, — люб’язно погодився Дамблдор, — просто в чаклунському світі повноліття настає в сімнадцять років.
Дядько Вернон пробурмотів “безглуздя”, та Дамблдор не звернув на нього уваги.
— Так от, як ви вже знаєте, в країну повернувся чаклун, якого звуть Лорд Волдеморт. Чаклунська спільнота перебуває зараз у стані відкритої війни. Гаррі, якого Лорд Волдеморт уже кілька разів намагався вбити, загрожує небезпека ще більша, ніж тоді, коли я п’ятнадцять років тому залишив його на вашому порозі з листом, у якому повідомив про вбивство його батьків і висловив надію, що ви дбатимете про нього, як про власну дитину.
Дамблдор зробив паузу, і хоч голос його залишався тихим і спокійним, а сам він ніяк не виказував свого гніву, та все ж Гаррі відчув холод, що струменів від нього, й помітив, що Дурслі тісніше попритискалися одне до одного.
— Ви не зробили так, як я просив. Ви не ставилися до Гаррі як до сина. Він не мав од вас нічого, крім зневаги, а незрідка й жорстокості. Єдина втіха — що він бодай уник тієї жахливої шкоди, якої ви завдали оцьому нещасному хлопцеві, що сидить між вами.
Тітка Петунія й дядько Вернон інстинктивно роззирнулися навколо, наче сподівалися побачити, що стискають між собою когось іншого, а не Дадлі.
— Ми… погано поводилися з Дадіком? Та ви що?! — розлючено почав дядько Вернон, але Дамблдор підняв пальця, вимагаючи тиші, і тиша запала так різко, ніби дядькові Вернону відібрало мову.
— Чари, які я наслав п’ятнадцять років тому, забезпечують Гаррі могутній захист, доки він може називати цей дім своїм домом. І хоч він був тут нещасний і небажаний, хоч ви його постійно кривдили, та все ж, хай і неохоче, ви виділили йому тут кімнатку. Ці чари перестануть діяти у ту ж мить, як Гаррі виповниться сімнадцять років; інакше кажучи, тоді, коли він стане дорослим чоловіком. Я прошу лише одного: щоб ви дозволили Гаррі повернутися ще раз у цей будинок, перш ніж він відсвяткує свій сімнадцятий день народження, бо це забезпечить йому захист аж до того часу.
Ніхто з Дурслів не промовив ані слова. Дадлі супився, наче усе ще намагався вирахувати, коли ж це йому завдали шкоди. Дядько Вернон мав такий вигляд, ніби йому щось застрягло в горлі: а ось тітка Петунія вкрилася дивним рум’янцем.
— Гаррі… нам час вирушати, — сказав нарешті Дамблдор, встаючи й розправляючи свою довгу чорну мантію.
— До наступної зустрічі, — попрощався він з Дурслями, з вигляду яких можна було зробити висновок, що вони воліли б відкласти цю зустріч назавжди, а тоді підняв на прощання капелюха і вийшов з кімнати.
— Бувайте, — швиденько кинув Дурслям Гаррі й подався за Дамблдором, який затримався біля Гарріної валізи з Гедвіжиною кліткою зверху.
— Не будемо зараз обтяжувати себе багажем, — сказав він, знову виймаючи чарівну паличку. — Я це все відішлю в “Барліг”, хай нас там чекає. Але візьми з собою плаща-невидимку… про всяк випадок.
Гаррі ледве витяг плаща з валізи, намагаючись, щоб Дамблдор не помітив, як там усе скидано жужмом. Коли він запхнув плаща у внутрішню кишеню куртки, Дамблдор махнув паличкою — і валіза, клітка й Гедвіґа щезли. Дамблдор ще раз махнув паличкою — і вхідні двері відчинилися просто в холодну імлисту темряву.
— А тепер, Гаррі, вийдемо в ніч і поженемося за тією зрадливою спокусницею — новою пригодою.

— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —
Горацій Слизоріг

Хоч минулі кілька днів Гаррі відчайдушно прагнув, щоб Дамблдор забрав його звідси, та тепер, коли вони вже йшли разом по Прівіт-драйв, він почувався явно не в своїй тарілці. Досі він ще ні разу не мав серйозної розмови з директором поза межами Гоґвортсу; їх майже завжди розділяв письмовий стіл. Спогади про їхню останню зустріч віч-на-віч постійно зринали в пам’яті, і від цього Гаррі пік сором; він тоді дуже кричав, та ще й розбив кілька найцінніших Дамблдорових речей.
А от Дамблдор — навпаки — здавався цілком спокійним.
— Гаррі, тримай чарівну паличку напоготові, — бадьоро сказав він.
— Пане професоре, мені ж не дозволено вдаватися до чарів за межами школи.
— Якщо на нас нападуть, — сказав Дамблдор, — я дозволяю тобі скористатися будь-яким антизакляттям чи антипрокльоном, що спаде тобі на голову. Хоч навряд чи цієї ночі тобі треба боятися нападу.
— А чому, пане професоре?
— Бо ти зі мною, — спокійно відповів Дамблдор. — Цього достатньо.
В кінці вулички він різко зупинився.
— Ти, звичайно, не складав іспиту з явлення? — запитав він.
— Не складав, — відповів Гаррі. — Для цього ж треба мати сімнадцять років.
— Це так, — підтвердив Дамблдор. — Тоді доведеться тобі міцно тримати мене за руку. За ліву, якщо ти не проти… ти вже помітив, що моя чарівнопалична рука зараз трошки слабкувата.
Гаррі вхопився за Дамблдорове передпліччя.
— Дуже добре, — схвалив Дамблдор. — Ну, то рушаймо.
Гаррі відчув, що Дамблдорова рука вислизає, і вчепився в неї ще міцніше: наступної миті все почорніло; щось його страшенно стисло; він не міг дихати, груди ніби здушили металеві обручі; очі полізли на лоба, а барабанні перетинки втиснулися в череп, і тоді…
Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми. Здавалося, ніби його щойно протягли крізь вузесеньку гумову трубку. Минуло кілька секунд, перш ніж він уторопав, що зникла Прівіт-драйв. Вони з Дамблдором опинилися на порожньому сільському майдані, посеред якого стояв старенький пам’ятник загиблим воїнам та кілька лавочок. Поступово верталися відчуття, і Гаррі збагнув, що він оце щойно вперше в житті явився.
— Усе гаразд? — турботливо поглянув на нього Дамблдор. —До цього треба звикнути.
— Нормально, — Гаррі потирав вуха, які, здавалося, покинули Прівіт-драйв з неохотою. —Хоч мені краще було б на мітлі.
Дамблдор усміхнувся, поправив комір дорожньої мантії і показав:
— Сюди.
Швидким кроком він подався повз порожній трактир та будиночки. Годинник на церковці неподалік показував, що наближається північ.
— А скажи мені, Гаррі, — спитав Дамблдор. — Твій шрам… чи він тобі болів хоч трохи?
Гаррі механічно підніс руку до лоба й потер свій шрам-блискавку.
— Ні, — відповів він, — і це мене дивує. Я думав, що він постійно пектиме, якщо Волдемортова могутність буде зростати.
Гаррі глянув на Дамблдора й побачив, що той відповіддю задоволений.
— А от я думав, що буде якраз навпаки, — пояснив Дамблдор. — Лорд Волдеморт нарешті усвідомив, що ти маєш небезпечний доступ до його думок і відчуттів. Схоже, він застосував проти тебе блокологію.
— Я не шкодую, — зізнався Гаррі, котрий аж ніяк не сумував ні за тривожними снами, ні за несподіваними проникненнями у Волдемортову свідомість.
Вони завернули за ріг, проминули телефонну будку та автобусну зупинку з дашком. Гаррі знову скосив очі на Дамблдора.
— Пане професоре?
— Що, Гаррі?
— Е-е… а де це ми зараз?
— Це, Гаррі, чарівне село Бадлей Бабертон.
— А чому ми тут?
— О, я ж тобі не сказав, — визнав Дамблдор. — Я вже й не пам’ятаю, скільки років повторюю, що нам не вистачає одного вчителя. Ми прибули сюди, щоб переконати одного мого давнього колегу, який зараз на пенсії, повернутися в Гоґвортс.
— А я тут чим допоможу, пане професоре?
— Думаю, ми знайдемо для тебе роботу, — туманно відповів Дамблдор. — Сюди, Гаррі, наліво.
Вони йшли крутою вузенькою вуличкою повз шеренги будиночків. У всіх вікнах було темно. Дивне похолодання, що два тижні докучало на Прівіт-драйв, панувало й тут. Згадуючи дементорів, Гаррі озирнувся й заспокійливо намацав у кишені чарівну паличку.
— Пане професоре, а чого ми не явилися прямо до вашого давнього колеги додому?
— Бо це було б так само неввічливо, як і виламувати двері, — пояснив Дамблдор. — Правила чемності вимагають давати побратимам-чаклунам можливість нас не впускати. Крім того, більшість чаклунських помешкань магічно захищені від небажаних явленників. У Гоґвортсі, скажімо…
— …не можна явитися в будівлі чи на території, — швиденько додав Гаррі. — Мені це казала Герміона Ґрейнджер.
— І правильно казала. Знову повертаємо ліворуч.
Церковний годинник пробамкав у них за спинами північ. Гаррі цікавило, чому Дамблдор не вважає неввічливим відвідувати колегу в такий пізній час, але тепер, коли в них зав’язалася розмова, він вирішив з’ясувати питання важливіші.
— Пане професоре, я читав у “Щоденному віщуні”, що звільнили Фаджа…
— Правильно, — підтвердив Дамблдор, завертаючи в бічну вуличку. — На його місце прийшов, як ти, мабуть, також читав, Руфус Скрімджер, колишній начальник служби аврорів.
— Чи він… Як ви вважаєте, він добрий? — запитав Гаррі.
— Цікаве запитання, — сказав Дамблдор. — Він багато вміє і знає. Вольовий, рішучіший за Корнеліуса.
— Я мав на увазі…
— Знаю, що ти мав на увазі. Руфус — людина дії, він чи не все своє доросле життя боровся з темними чаклунами. Він не буде недооцінювати Лорда Волдеморта.
Гаррі трохи зачекав, але Дамблдор не згадав про свій конфлікт зі Скрімджером, про який писав “Щоденний віщун”, а йому не вистачило нахабства й далі розвивати цю тему, тож він її змінив.
— Пане професоре… я ще читав про мадам Боунз.
— Так, — неголосно озвався Дамблдор. — Жахлива втрата. Це була видатна чарівниця. Тепер сюди, здається… ой…
Він показував пораненою рукою.
Пане професоре, а що з вашою…
— Зараз не маю часу пояснювати, — ухилився Дамблдор. — Це захоплива історія, коротко не розповіси.
Він усміхнувся Гаррі, і той зрозумів, що його не осадили і він може розпитувати ще.
— Пане професоре… я отримав совою листівку з Міністерства магії про заходи безпеки, які треба вживати проти смертежерів…
— Так, і я таку отримав, — Дамблдор не ховав усмішки. — Думаєш, з неї багато користі?
— Не дуже.
— І я так думаю. До речі, ти не поцікавився, який мій улюблений сорт варення, щоб перевірити, чи я справді професор Дамблдор, а не самозванець.
— Я не… — почав було Гаррі, не впевнений, докір це чи ні.
— Малинове варення, Гаррі, запам’ятай собі на майбутнє…хоч я на місці смертежера, перш ніж перевтілюватись в мене, вивчив би мої смаки щодо варення.
— Е-е… справді, — пробурмотів Гаррі. — У тій листівці говорилося щось про інферіїв. Що воно таке? Там не пояснювалося.
— Це трупи, — спокійно пояснив Дамблдор. — Мертві тіла, що виконують накази темних чаклунів. Інферіїв, до речі, вже давненько не бачили, ще від першої могутності Волдеморта… Він повбивав стільки людей, що міг би зібрати з них цілу армію. А ось ми, Гаррі, й прийшли…
Вони підійшли до ошатного будиночка, оточеного садочком. Гаррі перетравлював жахливу інформацію про інферіїв і нічого навколо не помічав. Перед самою хвірткою Дамблдор став наче вкопаний, і Гаррі на нього наштовхнувся.
— Ой, лихо. Ой, лихо-лихо-лихо.
Гаррі простежив за його поглядом уздовж дбайливо доглянутої доріжки, і серце його обірвалося. Вхідні двері було зірвано з завіс.
Дамблдор глянув в обидва кінці вулички. Вона була безлюдна.
— Гаррі, вийми паличку і йди за мною, — тихо сказав професор.
Він відчинив хвіртку і швидко рушив доріжкою. Гаррі за ним. Дамблдор легесенько штовхнув вхідні двері, тримаючи напоготові чарівну паличку.
— Лумос.
Кінчик Дамблдорової палички засяяв, освітивши вузький коридор. Ліворуч були відчинені ще одні двері. Високо тримаючи запалену паличку, Дамблдор зайшов до вітальні, Гаррі за ним.
Їхнім очам відкрилася картина страшного погрому. Під ногами лежав розтрощений старожитний годинник з тріснутим циферблатом, маятник валявся трохи далі, наче впущений меч. Піаніно було перевернуте на бік, а клавіші розкидані по підлозі. Поряд поблискували друзки зірваної люстри. Подушки валялися розпороті, з дірок лізло пір’я; усе встеляли, наче порох, дрібнесенькі скалки скла та порцеляни. Дамблдор підняв чарівну паличку ще вище, освітив стіни, забризкані чимось темно-червоним і липким. Гаррі тихо вдихнув, і Дамблдор одразу озирнувся.
— Кепсько, ой кепсько — гірко промовив він. — Тут сталося щось жахливе.
Дамблдор обережно пройшов на середину кімнати, уважно розглядаючи уламки під ногами. Гаррі пішов за ним, крутячи головою й боячись щось побачити за розбитим піаніно чи перекинутою софою, проте мертвого тіла ніде не було.
— Можливо, вони билися і… і його звідси кудись потягли? — припустив Гаррі, намагаючись не думати, які рани мали бути в чоловіка, щоб лишити на стінах такі великі криваві плями.
— Я так не думаю, — тихо заперечив Дамблдор, зазираючи за перекинуте пузате крісло.
— Ви маєте на увазі, що він…
— Ще й досі десь тут? Так.
І Дамблдор раптом без жодного попередження нагнувся і штрикнув кінчиком чарівної палички в сидіння пузатого крісла, яке заверещало:
— Ой!
— Добрий вечір, Горацію, — привітався Дамблдор і випростався.
Гаррі роззявив рота. Там, де частку секунди тому було крісло, тепер припадав до підлоги страшенно гладкий і лисий дід. Старий потирав живота й поглядав на Дамблдора ображеним водянистим оком.
— І чого ото було так сильно штрикати паличкою, — прохрипів дід, зводячись на ноги. — Це ж боляче.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве