Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

І хльоснув паличкою повітря. Гаррі відчув, як щось гарячо-біле шмагонуло його по обличчі, наче батогом, і впав на спину. Перед очима вибухли іскри, і на мить забило дихання. А тоді він почув угорі махання крил, і щось величезне затулило собою зорі: це Бакбик налетів на Снейпа. Той відсахнувся, коли в нього впилися гострі, як бритви, кігті. Гаррі, хоч у голові гуло від удару об землю, спробував сісти й побачив, як Снейп тікає від велетенського звіра, що махав крильми й кричав таким зловісним криком, якого Гаррі ще ніколи не чув…
Гаррі ледве встав ноги і почав шукати чарівну паличку, сподіваючись продовжити гонитву. Та доки він обмацував траву, відкидаючи якісь гілочки, то зрозумів, що запізнився. І справді, коли нарешті знайшов паличку й озирнувся, то побачив тільки гіпогрифа, що кружляв понад брамою; Снейп зумів роз’явитися одразу за межами шкільної території.
— Геґріде, — промимрив усе ще задурманений Гаррі й роззирнувся навколо. — ГЕҐРІДЕ?
Він пішов, спотикаючись, до палаючої хижі, і тут з полум’я виникла велетенська постать, що несла на спині Ікланя. Гаррі щось вдячно вигукнув і впав навколішки; його трясло з голови до ніг, тіло пронизував біль, від кожного подиху в грудях пекло.
— Всьо файно, Гаррі? З тобою всьо файно? Йой, Гаррі, не мовчи…
Величезне кошлате Геґрідове лице, затуляючи собою зорі, розпливалося в Гаррі перед очима. Він відчув сморід обгорілого дерева й паленої собачої шерсті; Гаррі простяг руку й відчув біля себе тремтяче, але заспокійливо тепле й живе тіло Ікланя.
— Зі мною все нормально, — прохрипів Гаррі. — А з вами?
— Йой, та всьо файно… мене так легко не здолати. Геґрід схопив Гаррі попід пахви й так різко смиконув, що його ноги аж відірвалися від землі. По Геґрідовій щоці сочилася кров з глибокого порізу під самісіньким оком; воно швидко розпухало.
— Треба погасити твою хатину, — сказав Гаррі, — закляттям “Аґваменті…”
— Я си пам’ятав, що таке щось є, — пробурмотів Геґрід, підняв свою тліючу парасольку з рожевими квіточками і вигукнув: — Аґваменті!
З кінчика парасольки шугонув струмінь води. Гаррі підняв руку, що тримала чарівну паличку й була свинцево-важка, і теж пробурмотів:
— Аґваменті. Удвох з Геґрідом вони поливали хатину водою, аж доки загасили останню жарину.
— Ніби не так і зле, — з надією вимовив трохи згодом Геґрід, дивлячись на руїни, з яких снувався дим. — Ніц такого, що Дамблдор не зміг би полагодити…
Гаррі аж скрутився від пекучого болю, почувши це ім’я. Навколо було тихо і спокійно, а зсередини його гриз жах.
— Геґріде…
— Я си зв’язував лапки кільком посіпачкам, коли зачув, як вони наближаються, — сумно пробурмотів Геґрід, не зводячи очей зі своєї зруйнованої хижі. — Йой, бідачки, та ж вони, либонь, згоріли до гілочок…
— Геґріде…
— Та що сталоси, Гаррі? Я тілько уздрів тих смертежерів, що бігли від замку, але чого з ними біг Снейп, шляк би їх трафив? Де він подівся… доганяє їх?
— Він… — Гаррі мусив прокашлятися; горло було сухе від переживань та диму. — Геґріде, він убив…
— Убив? — голосно перепитав Геґрід, дивлячись на Гаррі. — Снейп убив? Йой, Гаррі, та що ти таке кажеш?
— Дамблдора, — прохрипів Гаррі. — Снейп убив… Дамблдора.
Геґрід дивився на нього й нічого не розумів, судячи з тієї частини його обличчя, яку можна було розгледіти.
— Що з Дамблдором, Гаррі?
— Він мертвий. Снейп його вбив…
— Йой, не кажи такого, — грубо крикнув Геґрід. — Снейп убив Дамблдора… Гаррі, ти що — здурів? Що ти таке кажеш?
— Я бачив, як це сталося.
— Не міг ти бачити.
— Я бачив, Геґріде.
Геґрід похитав головою; він поглядав з недовірою, але співчутливо, і Гаррі розумів, що Геґрід собі думав, ніби Гаррі дістав дуже сильний удар по голові, забив собі памороки, чи, можливо, постраждав від закляття…
— Я си гадаю, що Дамблдор просто звелів Снейпові піти з тими смертежерами, — впевнено сказав Геґрід. — Мабуть, він і далі має маскуватися. Слухай, треба завести тебе до школи. Ходім, Гаррі…
Гаррі й не намагався сперечатися чи щось пояснювати. Його ще й досі тіпало. Геґрід швидко й сам про все довідається, дуже швидко…
Вони пішли до замку, і Гаррі побачив у багатьох вікнах світло. Він чудово уявляв, що там діється: учні, мабуть, ходять з кімнати в кімнату, розповідають, що тут були смертежери, що над Гоґвортсом сяє Мітка, що, отже, когось убили…
Дубові вхідні двері були відчинені, і світло зсередини заливало доріжку й галявину. Сходами повільно й невпевнено спускалися учні в піжамах, нервово шукаючи слідів перебування тут смертежерів, що давно повтікали в темряву ночі. А Гаррі не зводив очей з кутка подвір’я під найвищою вежею. Йому здалося, що він бачить на траві чорне скоцюрблене тіло, хоч він був ще надто далеко і бачити нічого не міг. До місця, де мав би лежати Дамблдор, сходилися люди.
— На що вони там дивляться? — здивувався Геґрід, коли вони з Гаррі підійшли до входу в замок і Іклань тісніше притулився до їхніх ніг. — Йой, а що то там си лежить на траві? — різко додав Геґрід, вказуючи на підніжжя астрономічної вежі, де вже зібрався невеличкий натовп. — Видиш, Гаррі? Отамечки, просто від вежею? Під самою Міткою… йой… невже то могли викинути?..
Геґрід замовк, не в змозі висловити вголос страшну думку. Гаррі йшов біля нього, відчуваючи, як болять і печуть йому лице й ноги в тих місцях, куди за минулі півгодини влучали різноманітні закляття, хоч це відчуття було якось дивно відсторонене, ніби від цих ран страждав хтось інший, а не він. Реальним і невідворотнім був тільки жах, що стискав груди…
Він пройшов з Геґрідом, наче уві сні, крізь юрбу до самої середини, де приголомшені учні й викладачі залишили вільний проміжок.
Гаррі почув, як Геґрід застогнав з болючого потрясіння, але не зупинився і помалу йшов далі. Нарешті дійшов до Дамблдора й припав біля нього до землі.
Що немає найменшої надії, Гаррі зрозумів ще тоді, як ослабло закляття-тілов’яз, наслане на нього Дамблдором, бо знав, що воно слабне тільки тоді, як той, хто його наслав, гине сам; проте все одно ніяк не можна було звикнути до думки, що ось він лежить мертвий, розпростертий, мов підбитий орел — найвидатніший чаклун, якого він будь-коли зустрічав.
Очі в Дамблдора були заплющені. Якби не дивно вигнуті руки й ноги, можна було б подумати, що він спить. Гаррі простяг руку, поправив на гачкуватому носі схожі на два півмісяці окуляри й витер рукавом цівочку крові на його вустах. Потім подивився на мудре старе обличчя й спробував увібрати в себе цю страшну й незбагненну правду: Дамблдор уже ніколи з ним не заговорить, уже нічим не зможе йому допомогти…
У натовпі за спиною в Гаррі ледь чутно перемовлялися. Минула, здається, вічність, доки він зрозумів, що його коліно впирається у щось тверде. Він опустив очі.
З Дамблдорової кишені випав медальйон, який вони зуміли викрасти багато годин тому. Від удару об землю він розкрився. І хоч Гаррі просто неспроможний уже був відчувати потрясіння, жах чи смуток, такий він був ними переповнений, проте одразу, піднявши медальйон, він збагнув — щось не так…
Покрутив медальйон у руках. Це не був такий великий медальйон, як той, що вони бачили в ситі спогадів; на ньому не було ніяких позначок, не було літери “С” із завитками — знаку, що буцімто належав Слизеринові. Ба більше, там узагалі нічого не було всередині, крім складеного вдвоє клаптика пергаменту, ввіпхнутого туди, де мав бути чийсь портретик.
Механічно, не тямлячи, що робить, Гаррі витяг цей клаптик, розгорнув і прочитав у світлі численних чарівних паличок, що горіли за його спиною:

Темному Лордові
Я знаю, що помру задовго до того, як ти це прочитаєш,
але ти маєш знати, що це я розкрив твою таємницю.
Я викрав справжній горокракс і маю намір
негайно його знищити.
Я дивлюся в обличчя смерті з надією,
що коли ти зустрінеш гідного супротивника,
то знову будеш смертним.
Р.А.Б.

Гаррі не знав і не хотів знати, що означає ця записка. Тільки одне мало значення: це не був горокракс. Дамблдор позбавив себе сили, випивши ту жахливу рідину намарне. Гаррі зібгав пергамент у руці, очі запекло від сліз, а в нього за спиною завив Іклань.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ —
Плач фенікса

— Ходи сюди, Гаррі.
— Ні.
— Гаррі, ти си не можеш тут лишати… пішли вже…
Він не хотів покидати Дамблдора, не хотів нікуди йти. Геґрідова рука тремтіла в нього на плечі. І тут пролунав інший голос:
— Гаррі, пішли.
Він відчув на своїй руці маленьку теплу ручку, що тягла його за собою. Слухняно скорився, навіть не замислюючись. Аж тоді як наосліп брів крізь юрбу, відчув квітковий запах і зрозумів, що це Джіні вела його в замок. Його добивали нерозбірливі голоси, ніч пронизували ридання, крики й стогони, а Гаррі з Джіні йшли і йшли, підіймалися сходами до вестибюлю… Краєм ока Гаррі помічав чиїсь обличчя, люди дивилися на нього, шепотіли, дивувалися, ґрифіндорські рубіни виблискували на підлозі краплинками крові…
— Ми йдемо в лікарню, — сказала Джіні.
— Зі мною все нормально, — запротестував Гаррі.
— Так наказала Макґонеґел, — повідомила Джіні. — Там усі — Рон, Герміона, Люпин та інші…
У грудях у Гаррі знову заворушився страх: він геть забув про непорушні тіла, які проминав, женучись за Снейпом.
— Джіні, а хто ще загинув?
— З наших ніхто, не бійся.
— А Чорна мітка? Мелфой казав, що він переступив через чиєсь тіло…
— То був Вілл, але з ним усе гаразд, він живий. Але щось у її голосі свідчило про біду, й Гаррі це зрозумів.
— Справді?
— Справді… він… трохи покалічений, ось і все. На нього напав Ґрейбек. Мадам Помфрі каже, що він… що він не буде вже такий, як був… — голос Джіні затремтів. — Ми не дуже знаємо, які можуть бути наслідки… бо Ґрейбек вовкулака, хоч у той час він не перевтілювався.
— А інші… там лежали ще й інші тіла…
— Невіл у лікарні, але мадам Помфрі вважає, що він цілком одужає, а професор Флитвік був знепритомнів, але з ним усе гаразд, просто він ще трохи нетвердо тримається на ногах. Флитвік наполіг, що піде пильнувати за рейвенкловцями. І ще здох один смертежер, у нього влучило смертельне закляття — їх розкидав навсібіч отой величезний білявий його поплічник… Гаррі, якби не твій фелікс, то нас, мабуть, усіх повбивало б, а так ми встигали від усього ухилятися…
Вони підійшли до шкільної лікарні. Штовхнувши двері палати, Гаррі побачив на ліжку біля дверей Невіла, Той спав. Рон, Герміона, Луна, Тонкс і Люпин зібралися біля іншого ліжка в глибині палати. Коли відчинилися двері, всі озирнулися. Герміона підбігла до Гаррі й обняла його; Люпин теж підійшов зі стурбованим виглядом.
— Гаррі, з тобою все гаразд?
— Усе нормально… а як Білл?
Ніхто не відповів. Гаррі зазирнув за Герміонине плече й побачив на Білловій подушці лице, таке роздерте й пошматоване, що навіть страшно було дивитися, а не те, щоб упізнати. Мадам Помфрі змащувала рани зеленою маззю з дуже різким запахом. Гаррі пригадав, як Снейп легко загоїв чарівною паличкою Мелфоєві рани після закляття “Сектумсемпра”.
— А чи не можна його вилікувати якимось закляттям? — запитав він лікарку.
— На це жодні закляття не діють, — відповіла мадам Помфрі. — Я випробувала все, що знаю, але від вовкулачих укусів ліків немає.
— Але ж його покусали, коли не було повного місяця, — втрутився Рон, котрий дивився на братове обличчя так, ніби міг зцілити його своїм поглядом. — Ґрейбек не перевтілювався, тож Білл не стане… справжнім?.. Він невпевнено зиркнув на Люпина.
— Я не думаю, що Білл стане справжнім вовкулакою, — заспокоїв його Люпин, — але це не означає, що не виникне якогось зараження. Це прокляті рани. Вони можуть не загоїтися ніколи і… і в Білла тепер можуть з’явитися деякі вовчі риси характеру.
— Дамблдор, мабуть, знає, що тут можна вдіяти, — з надією сказав Рон. — А де він? Білл бився з цими маніяками за Дамблдоровим наказом, тепер Дамблдор перед ним у боргу, він не може його покинути в такому стані…
— Роне… Дамблдор загинув, — урвала його Джіні.
— Ні! — Люпин дико глянув на Джіні, потім перевів погляд на Гаррі, ніби сподівався, що той спростує її слова, але цього не сталося й Люпин упав на стілець поряд з Білловим ліжком і затулив обличчя руками. Гаррі ще не бачив, щоб Люпин не міг стримати своїх почуттів; йому здалося, ніби він раптом став свідком чогось особистого, на що дивитися негож. Він відвернувся, але наткнувся на Ронів погляд і мовчки підтвердив йому слова Джіні.
— А як він загинув? — прошепотіла Тонкс. — Що сталося?
— Його вбив Снейп, — сказав Гаррі. — Я там був і все бачив. Ми прилетіли на астрономічну вежу, бо над нею була Мітка… Дамблдорові було дуже погано, він страшенно ослаб, але він, здається, зрозумів, що то була пастка, коли ми почули, як хтось збігає по сходах. Він мене знерухомив, я нічого не міг зробити, я був під плащем-невидим-кою… а тоді з дверей вирвався Мелфой і його роззброїв…
Герміона затулила рукою рота, Рон застогнав. Лунині вуста тремтіли.
— …прибігли смертежери… а потім Снейп… і Снейп його вбив. “Авада Кедавра”. — Гаррі не міг більше говорити.
Мадам Помфрі залилася слізьми. Ніхто не звернув на це уваги, крім Джіні, котра прошепотіла:
— Цсс! Послухайте!
Ковтаючи сльози, мадам Помфрі затулила рота долонею й дивилася мовчки. Десь там у темряві співав фенікс. Гаррі ще ніколи не чув такого співу — то був тужливий плач якоїсь аж моторошної краси. І Гаррі відчув, як відчував це й раніше з феніксовими піснями, що мелодія ця була не поза ним, а в ньому: то була його власна туга, перелита чарами в пісню, що бриніла далеко на подвір’ї, линучи крізь замкові вікна.
Скільки вони стояли, вслухаючись, він не знав, як і не розумів, чому ці сповнені скорботи звуки трохи полегшили їхній біль. Здавалося, минула ціла вічність, коли знову відчинилися лікарняні двері, і в палату зайшла професорка Макґонеґел. Як і всі присутні, вона мала на собі сліди нещодавньої битви: її обличчя було подряпане, а мантія роздерта.
— Молі й Артур уже в дорозі, — повідомила вона, і чари мелодії розвіялися. Усі неначе вийшли з трансу й знову звернули погляди до Білла. Хто тер очі, хто скрушно хитав головою.
— Гаррі, що сталося? Геґрід каже, що ти був з професором Дамблдором, коли він… коли це сталося. Він каже, що професор Снейп був пов’язаний з…
— Дамблдора вбив Снейп, — сказав Гаррі.
Професорка якусь мить на нього дивилася, а тоді захиталася; мадам Помфрі, яка вже трохи оговталася, підбігла до неї, вичаклувала просто з повітря стільця й підсунула його Макґонеґел.
— Снейп, — ледь чутно повторила Макґонеґел, падаючи на стілець. — Ми всі дивувалися… а він довіряв… завжди… Снейп… важко повірити…
— Снейп був блокологом найвищого рівня, — сказав незвично жорстко Люпин. — Ми завжди це знали.
— Але Дамблдор клявся, що він за нас! — прошепотіла Тонкс. — Я завжди думала, що Дамблдор знав про Снейпа щось таке, чого не знали ми…
— Він завжди натякав, що має залізні підстави довіряти Снейпу, — професорка Макґонеґел витирала кутики заплаканих очей картатим по краях носовичком. — Тобто… знаючи Снейпове минуле… зрозуміло, що в людей були сумніви… але Дамблдор чітко мені сказав, що Снейпове каяття абсолютно щире… навіть слухати нічого не бажав!
— Хотіла б я знати, що йому Снейп нарозповідав, чим переконав, — сказала Тонкс.
— Я знаю, — не змовчав Гаррі, й усі подивилися на нього. — Снейп передав Волдемортові інформацію, яка спонукала Волдеморта напасти на моїх батьків. А потім Снейп сказав Дамблдорові, що він не тямив, що робив, що йому страшенно прикро за те, що він накоїв, прикро, що вони загинули.
— І Дамблдор повірив? — засумнівався Люпин. — Дамблдор повірив, що Снейпові було прикро через те, що загинув Джеймс? Та Снейп Джеймса ненавидів…
— Мама моя теж була для нього нічого не варта, — додав Гаррі, — бо вона маґлівського роду… він називав її “бруднокровкою”…
Ніхто не спитав, звідки Гаррі це знає. Усі були вражені й намагалися перетравити увесь жах і потворність того, що сталося.
— Це все я винна, — сказала раптом професорка Макґонеґел. Вона була якась розгублена й бгала пальцями вогкий носовичок. — Це моя вина. Це я сьогодні послала Філіуса по Снейпа, попросила, щоб той прибув і нам допоміг! Якби я не попередила Снейпа про те, що діється, то він би, може, не долучився до смертежерів. Навряд чи він знав про їхнє прибуття до того, як йому сказав Філіус.
— Мінерво, це зовсім не твоя вина, — рішуче заперечив Люпин. — Нам усім була потрібна допомога, ми всі зраділи, довідавшись, що прибуде Снейп…
— Отже, коли він з’явився під час бою, то став на бік смертежерів? — перепитав Гаррі, який хотів знати кожнісіньку деталь Снейпової лукавості й підлості, гарячково визбируючи нові й нові підстави, щоб ще більше його зненавидіти, щоб дати собі клятву помсти.
— Навіть не знаю, як це, власне, сталося, — збентежено сказала професорка Макґонеґел. — Так усе заплутано… Дамблдор нам казав, що на кілька годин покине школу, і що нам треба про всяк випадок чергувати в коридорах… Ремус, Білл і Німфадора мали до нас приєднатися… і так ми собі й чергували. Усе було спокійно. Було перекрито кожен таємний вихід зі школи. Ми знали, що ніхто не зміг би сюди залетіти. Кожен вхід у замок був захищений потужними закляттями. Я й досі не знаю, як змогли проникнути смертежери…
— Я знаю, — втрутився Гаррі й стисло пояснив про дві щезальні шафи та магічний перехід, створений ними. — Отже, вони проникли через кімнату на вимогу.
Мимоволі він глянув на пригнічених Рона з Герміоною.
— Гаррі, це я все зіпсував, — похмуро буркнув Рон. — Ми все зробили, як ти й казав: перевірили Карту Мародера, і Мелфоя там не було, то ми й подумали, що він у кімнаті на вимогу, і я пішов разом з Джіні й Невілом за нею стежити … але Мелфой прорвався повз нас.
— Він вийшов з кімнати десь за годину після того, як ми вже там чатували, — додала Джіні. — Був сам і тримав ту жахливу засохлу руку…
— То Рука Слави, — пояснив Рон. — Вона світить лише тому, хто її тримає, пам’ятаєш?
— Отож, — повела далі Джіні, — він, мабуть, перевіряв, чи можна вже випускати смертежерів, бо щойно побачив нас — відразу щось кинув і запала суцільна темрява…
—.. .Перуанський порошок “Розчинна темрява”, — сердито зітхнув Рон. — Від Фреда й Джорджа. Треба з ними поговорити — щоб думали, кому продають свої товари.
— Ми випробували все… Лумос, Інсендіо, — пояснила Джіні. — Ніщо так і не розвіяло темряву; ми навпомацки шукали вихід з коридору й чули, як повз нас хтось пробіг. Мелфой, очевидно, все бачив завдяки тій Руці і показував їм дорогу, а ми боялися насилати закляття, щоб не влучити одне в одного. Поки ми добралися до освітленого коридору, вони вже зникли.
— На щастя, — додав Люпин, — Рон, Джіні й Невіл відразу на нас наштовхнулися й повідомили, що сталося. За кілька хвилин ми догнали смертежерів, що бігли до астрономічної вежі. Мелфой, мабуть, не сподівався, що на чатах стоятимуть більше людей; принаймні видно було, що запаси “Розчинної темряви” в нього закінчилися. Почався бій. Вони розсіялися хто куди, а ми кинулися за ними. Один з них, Ґіббон, відірвався від решти й побіг до сходів на вежу…
— Вичаклувати Мітку? — запитав Гаррі.
— Мабуть, так. Вони, очевидно, про все домовилися ще до того, як вийшли з кімнати на вимогу, — припустив Люпин. — Але навряд чи Ґіббонові хотілося чекати Дамблдора на самоті, бо незабаром він повернувся й теж кинувся в битву, де в нього і влучило те смертельне закляття, якого я ледь уник.
— Отже, якщо Рон пильнував за кімнатою на вимогу разом з Джіні й Невілом, — сказав Гаррі, обертаючись до Герміони, — то ти була…
— Біля Снейпового кабінету, — прошепотіла Герміона з блискучими від сліз очима, — удвох з Луною. Ми там стовбичили хтозна скільки, й нічого не відбувалося… ми не знали, що діється нагорі, бо Рон забрав Карту Мародера… була вже майже північ, коли в підвали примчав професор Флитвік. Він щось кричав про смертежерів у замку, навряд чи він нас з Луною помітив, він просто ввірвався у Снейпів кабінет, і ми почули, як він каже Снейпові, щоб той ішов з ним, що потрібна допомога, а тоді ми почули, як щось упало, і з кабінету вискочив Снейп, і він нас побачив і… і…
— Що? — нетерпляче вигукнув Гаррі.
— Гаррі, я така дурна! — лунко прошепотіла Герміона. — Він сказав, що професорові Флитвіку стало погано, і що ми повинні побути з ним, поки він… поки він битиметься зі смертежерами…
Вона затулила від сорому обличчя й далі говорила крізь пальці приглушеним голосом.
— Ми зайшли в кабінет, щоб якось допомогти професорові Флитвіку й побачили, що він непритомний лежить на підлозі… ой, тепер це так очевидно! Снейп, мабуть, приголомшив Флитвіка, але ми, Гаррі, цього не зрозуміли, й дали Снейпові змогу втекти!
— Це не ваша вина, — заперечив Люпин. — Герміоно, якби ви не підкорилися Снейпові й не зійшли з його дороги, то він би вас з Луною вбив.
— Отож він побіг нагору, — сказав Гаррі, уявляючи, як Снейп вибігає мармуровими сходами, за спиною в нього, як завжди, розвівається чорна мантія, і як він на ходу виймає чарівну паличку, — і знайшов, де точиться бій…
— Ми були в скрутному становищі і програвали битву, — глухо пояснила Тонке. — Ґіббона ми знищили, але всі інші смертежери готові були битися не на життя, а на смерть. Невіла поранило. На Білла напав Ґрейбек… було темно… скрізь шугали закляття… Мелфой зник — мабуть, вислизнув і піднявся на вежу… за ним кинулося ще кілька смертежерів, і один з них заблокував за собою сходи якимось закляттям… Невіл туди побіг, але його підкинуло вгору…
— Ми не могли прорватися, — додав Рон, — а той здоровило-смертежер і далі стріляв на всі боки закляттями, які відбивалися від стін і лише чудом не влучали в нас…
— А тоді з’явився Снейп, — сказала Тонкс, — а потім знову зник…
— Я бачила, як він біг до нас, але в мене ледь не влучило закляття величезного смертежера, тож я ухилилася й втратила його з очей, — пояснила Джіні.
— А я бачив, як він проскочив повз бар’єр закляття, наче й не було жодної перешкоди, — додав Люпин. — Я кинувся за ним, але мене віджбурнуло, як і Невіла…
— Мабуть, він знав якесь невідоме нам закляття, — прошепотіла Макґонеґел. — Зрештою, він викладав захист від темних мистецтв… я хибно припустила, що він женеться за тими смертежерами, що повтікали на вежу…
— А він і гнався, — розлючено сказав Гаррі, — тільки щоб їм допомогти, а не щоб зупинити… думаю, проникати крізь бар’єр помагала Чорна Мітка… а що було, коли він повернувся?
— Той величезний смертежер саме метнув закляття, яке обвалило стелю й заодно розблокувало сходи, — пояснив Люпин. — Ми всі кинулися туди… принаймні ті, хто ще тримався на ногах… і тут з цього стовпа пилюки вибігає Снейп разом з хлопцем… ясно, що ми на них не нападали…
— Ми їх пропустили, — пробубоніла Тонкс, — ми думали, що за ними женуться смертежери… а наступної миті таки з’явилися смертежери і Ґрейбек, і знову почалася битва… здається, Снейп щось крикнув, але не знаю, що саме…
— Він крикнув: “Кінець”, — сказав Гаррі. — Бо він виконав своє завдання.
Усі замовкли. Плач фенікса й досі відлунював десь над темним подвір’ям. Той спів бринів у повітрі, а в голові у Гаррі виникали непрохані й неочікувані думки… чи вже забрали з-під вежі Дамблдорове тіло? Що буде далі? Де його поховають? Він міцно стиснув у кишенях кулаки. Відчув кісточками пальців правої руки холодний доторк маленького фальшивого горокракса.
Лікарняні двері раптом відчинилися, і всі аж підскочили: в палату ввірвалися містер і місіс Візлі, а за ними Флер, чарівне личко якої перекосилося від жаху.
— Молі… Артуре… — поспіхом привітала їх професорка Макґонеґел, схоплюючись на ноги. — Мені так прикро…
— Білл, — прошепотіла місіс Візлі, побачивши понівечене Біллове обличчя, й метнулася повз професорку Макґонеґел до сина. — Ой, Біллику!
Люпин і Тонкс поспіхом повставали і відійшли, щоб містер і місіс Візлі могли сісти біля самого ліжка. Місіс Візлі нахилилася над сином і припала вустами до його закривавленого чола.
— Кажеш, на нього напав Ґрейбек? — збентежено запитав професорку Макґонеґел містер Візлі. — Але ж він не перевтілювався? То що це означає? Що буде з Біллом?
— Ще невідомо, — зізналася професорка Макґонеґел, безпорадно поглядаючи на Люпина.
— Можливо, Артуре, виникне якесь зараження, — зітхнув Люпин. — Це дуже дивний випадок, просто унікальний… ми не знаємо, яка буде його поведінка, коли він прокинеться…
Місіс Візлі взяла в мадам Помфрі мазь з огидним запахом і почала натирати Біллові рани.
— А Дамблдор… — сказав містер Візлі. — Мінерво, це правда… він справді…
Професорка Макґонеґел кивнула, а Гаррі відчув, як Джіні поворухнулася в нього за спиною, й озирнувся. Звузивши очі, вона невідривно стежила за Флер, яка з застиглим обличчям розглядала Білла.
— Дамблдор відійшов, — прошепотів містер Візлі, але місіс Візлі не бачила нічого, крім старшого сина; вона заридала, і сльози падали на Біллове понівечене обличчя.
— Авжеж, немає значення, яка буде його зовнішність… це не т-так і важливо… але ж він б-був такий гарненький хлопчик… такий гарнесенький… і з-збирався одружитися!
— І шо ви м’аєте на увазі? — вигукнула раптом на весь голос Флер. — Як теє, збигався одгушитися?
Місіс Візлі здивовано підняла заплакане обличчя.
— Ну… тільки те, що…
— Ви думаєте, шо Б’ілл уже не захотше зі мною одгушитися? — вимагала відповіді Флер. — Ви думаєте, шо чегез ті укуси він мене пегестане люб’ити?
— Ні, я такого не…
— Бо я не пегестану! — випросталася Флер на повен зріст і відкинула довжелезну гриву сріблястого волосся. — Шоден вовкулака не змусить мене розгюбити Білла!
— Так, так, я й не сумнівалася, — пробурмотіла місіс Візлі, — просто я подумала… враховуючи, як… як він…
— Ви подумали, шо я не захотшу з ним одгушитися? Тши, може, тсього сподівалися? — вигукнула Флер, і ніздрі її затремтіли. — Шо мені до т’ого, яка в нього зовнішність? Нам обом вистачить моєї зовнішності! Усі ці шгами доводять, що мій тшоловік відвашний! І я сама це згоблю! — вона відштовхнула місіс Візлі, забравши в неї мазь.
Місіс Візлі притулилася до чоловіка й дивилася, як несхожа на саму себе Флер змащує Біллові рани. Усі мовчали. Гаррі боявся поворухнутися. Він, як і всі інші, чекав, коли місіс Візлі вибухне.
— Наша люба тітонька Мюріель, — сказала після довгої паузи місіс Візлі, — має чудову діадему… ґоблінської роботи… і я впевнена, що вона позичить цю діадему на ваше весілля. Вона страшенно любить Білла, знаєш, а діадема дуже пасуватиме до твого волосся.
— Д’якую вам, — стримано сказала Флер. — Я впевнена, шо теє буде гагно.
А тоді… Гаррі навіть не помітив, як це сталося… обидві жінки ридали, вже обнявшись. Спантеличений, дивуючись, чи не збожеволів раптом увесь білий світ, він озирнувся: Рон був не менш приголомшений, ніж Гаррі, а Джіні з Герміоною обмінювалися враженими поглядами.
— Ти бачиш! — пролунав напружений голос. Тонкс уважно дивилася на Люпина. — Вона все одно хоче за нього заміж, хоч він і покусаний! Їй це байдуже!
— Це інша ситуація, — ледве ворушив устами Люпин, що раптом аж заціпенів. — Білл не буде справжнім вовкулакою. Ці випадки зовсім…
— Але мені теж байдуже, мені це байдуже! — схопила Тонкс Люпина за мантію й затрясла. — Я вже мільйон разів тобі казала…
І Гаррі раптом зрозумів, що означав патронус Тонкс, і її сіре волосся, і чому вона прибігла по Дамблдора, коли почула, що на когось напав Ґрейбек; Тонкс і справді була закохана, тільки не в Сіріуса…
— А я тобі казав уже мільйон разів, — відповів Люпин, уникаючи її погляду і дивлячись у підлогу, — що я для тебе надто старий, і вбогий… і небезпечний…
— Ремусе, я завжди казала, що ця твоя позиція просто сміховинна, — втрутилася місіс Візлі, визираючи з-за плеча Флер і поплескуючи її по спині.
— Нічого не сміховинна, — наполягав на своєму Люпин. — Тонкс заслуговує молодого й дужого.
— Але ж вона хоче тебе, — ледь-ледь усміхнувся містер Візлі. — До того ж, Ремусе, молоді й дужі чоловіки не завжди такими залишаються. — Він засмучено показав на свого сина, що лежав між ними.
— Зараз… не час це обговорювати, — відповів Люпин і збентежено озирнувся, намагаючись ні на кого не дивитися. — Дамблдор помер…
— Дамблдор був би просто щасливий, якби знав, що в світі стало хоч на крихту більше любові, — зронила професорка Макґонеґел, і тут знову відчинилися двері й увійшов Геґрід.
Ті місця його обличчя, що не заросли волоссям та бородою, були вогкі й напухлі; він здригався від ридань, тримаючи в руці свою плямисту хустинку-як-скатертинку.
— Я… я си все зробив, пані професорко, — ледве вимовив він. — 3-забрав його. Професорка Спраут повкладала діточок у ліжка. Професор Флитвік ще си лежить, але каже, що з ним усьо буде файно, а професор Слизоріг просив переказати, що міністерство вже поінформоване.
— Дякую, Геґріде, — сказала професорка Макґонеґел, негайно вставши й обвівши поглядом усіх, хто зібрався навколо Біллового ліжка. — Мушу зустріти представників міністерства, коли вони сюди прибудуть. Геґріде, передай вихователям гуртожитків… Слизоріг хай представляє Слизерин… що я негайно хочу їх бачити у своєму кабінеті, їй теж приходь.
Геґрід кивнув, розвернувся й почовгав з палати, а Макґонеґел подивилася на Гаррі.
— Гаррі, перед зустріччю з ними, я хотіла б поговорити з тобою. Ходімо…
Гаррі встав, пробурмотів Ронові, Джіні й Герміоні: “Бувайте”, — і вийшов за професоркою Макґонеґел з палати. У коридорах було безлюдно й тихо, і лише вдалині лунала пісня фенікса.
Минуло кілька хвилин, перш ніж Гаррі збагнув, що вони йдуть не до кабінету професорки Макґонеґел, а до Дамблдорового кабінету, а ще за кілька секунд він усвідомив, що й справді — вона ж була заступницею директора… отже, зараз вона директорка… тому той кабінет з гаргуйлем належить їй…