Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

Вони мовчки піднялися рухомими Гвинтовими сходами й зайшли в округлий кабінет. Він не знав, чого очікувати: можливо, кабінет буде завішаний чорною тканиною, чи там навіть лежатиме Дамблдорове тіло. Насправді все в кабінеті було таким самим, як і тоді, коли вони з Дамблдором кілька годин тому звідси виходили: срібні прилади сюрчали й випускали клубочки диму на столиках з тонкими ніжками, меч Ґрифіндора за склом виблискував собі у місячному сяйві, а Сортувальний Капелюх лежав на полиці за письмовим столом. Тільки Фоуксове сідало було порожнє — він і досі голосив на подвір’ї. Та ще галерея покійних директорів і директорок Гоґвортсу поповнилася новим портретом… Дамблдор дрімав у золотій рамі над столом, на його гачкуватому носі сиділи схожі на два півмісяці окуляри, а сам він був спокійний і вмиротворений.
Поглянувши на цей портрет, професорка Макґонеґел зробила дивний рух, наче додавала собі твердості, а тоді обійшла письмовий стіл і подивилася на Гаррі. Її пооране зморшками обличчя напружилось.
— Гаррі, — сказала вона, — я хотіла б знати, що ви з професором Дамблдором цього вечора робили, коли покинули межі школи.
— Я не можу вам цього сказати, пані професорко, — відповів Гаррі. Він очікував цього запитання й заздалегідь приготував відповідь. Саме тут, у цьому кабінеті, Дамблдор сказав йому, що Гаррі не може розповідати про зміст їхніх уроків нікому, крім Рона й Герміони.
— Гаррі, це може бути важливо, — наполягла професорка Макґонеґел.
— Так, — погодився Гаррі, — і навіть дуже, але він не хотів, щоб я комусь про це розповідав.
Професорка Макґонеґел суворо глянула на нього.
— Поттере, — Гаррі відзначив, що вона знову звернулася до нього офіційно, — з огляду на смерть професора Дамблдора, ти повинен розуміти, що ситуація змінилася…
— Я так не думаю, — стенув він плечима. — Професор Дамблдор не казав, щоб я перестав виконувати його накази, якщо він помре.
— Але…
— Вам треба знати лиш одне, перш ніж сюди прибуде хтось із міністерства: мадам Розмерта перебуває під дією закляття “Імперіус”, вона допомагала Мелфоєві і смертежерам, ось як те намисто й отруєний мед…
— Розмерта? — недовірливо урвала його професорка Макґонеґел, та не встигла вона сказати ще щось, як за їхніми спинами постукали в двері, і в кабінет ввалилися професори Спраут, Флитвік та Слизоріг, а за ними Геґрід, що й далі заливався рясними слізьми й здригався від горя усім своїм велетенським тілом.
— Снейп! — вигукнув Слизоріг, який був найбільше за всіх приголомшений, блідий і спітнілий. — Снейп! Я ж його навчав! Я вважав, що його знаю!
Але ніхто не встиг йому відповісти, бо високо вгорі зі стіни пролунав різкий голос: у свою порожню раму щойно повернувся чаклун з жовтавим обличчям і коротким чорним чубчиком.
— Мінерво, за кілька секунд тут буде пан міністр, він щойно роз’явився з міністерства.
— Дякую, Еверарде, — сказала професорка Макґонеґел і швидко обернулася до вчителів.
— Поки він не прийшов, я мушу поговорити про те, що буде з Гоґвортсом, — квапливо сказала вона. — Я особисто не впевнена, що наступного року варто відкривати школу. Смерть директора від рук нашого колеги залишиться страшною плямою в історії Гоґвортсу. Це жахливо.
— Я впевнена, що Дамблдор волів би, щоб школа працювала й далі, — заперечила професорка Спраут. — На мою думку, якщо сюди захоче приїхати хоч один-єдиний учень, то школа має залишатися відкритою навіть для нього.
— Але чи залишиться в нас після цього хоч єдиний учень? — засумнівався Слизоріг, витираючи спітнілого лоба шовковою хустинкою. — Батьки не захочуть відпускати дітей, і я б їх у цьому не винуватив. Хоч я особисто вважаю, що в Гоґвортсі перебувати не більш небезпечно, ніж будь-де, та навряд чи з цим погодяться матері. Вони бажатимуть, щоб їхні родини були разом, і це цілком природно.
— Я погоджуюся, — сказала професорка Макґонеґел. — Не можна сказати, що Дамблдор не передбачав ситуації, коли заняття в Гоґвортсі можуть бути скасовані. Коли знову було відкрито Таємну кімнату, він думав над тим, щоб закрити школу… а мушу сказати, що вбивство професора Дамблдора для мене значно страшніше, ніж перебування десь там, глибоко під замком, слизеринського монстра…
— Нам треба порадитися з опікунами, — запропонував писклявим голосочком професор Флитвік; на лобі в нього був великий синець, але, судячи з усього, він цілком одужав після того, як зомлів у Снейповім кабінеті. — Слід дотримуватися встановленого порядку. Таке рішення не можна приймати зопалу.
— Геґріде, ти щось нічого не кажеш, — звернулася до нього професорка Макґонеґел. — А як на твою думку — чи можна залишати Гоґвортс відкритим?
Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-скатертинку, підняв набряклі червоні очі й прохрипів:
— Йой, та я не знаю, пані професорко… най то вирішують вихователі гуртожитків і директорка…
— Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, — лагідно сказала Макґонеґел, — і я її ціную.
— Ну, я залишаюся, — сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними краплями зрошуючи кошлату бороду. — Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але… йой, я не знаю… Гоґвортс без Дамблдора…
Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.
— Ну що ж, — сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір’я, перевіряючи, чи не прибув міністр, — тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.
Тепер щодо відправки учнів додому… є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше. Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб “Гоґвортський експрес” прибув уже завтра…
— А як же похорон Дамблдора? — втрутився нарешті в розмову Гаррі.
— Ну… — затнулася професорка Макґонеґел, бо голос її затремтів, — я… я знаю, що Дамблдор хотів, щоб його поховали тут, у Гоґвортсі…
— Отже, так воно й буде? — сердито запитав Гаррі.
— Якщо в міністерстві вважатимуть, що так буде доречно, — пояснила професорка Макґонеґел. — Жоден інший директор чи директорка не були…
— Жоден інший директор чи директорка не зробили сій школі стілько всього файного, — прохрипів Геґрід.
— Гоґвортс має бути місцем останнього спочинку Дамблдора, — заявив професор Флитвік.
— Безперечно, — погодилася професорка Спраут.
— Але в такому разі, — сказав Гаррі, — ви не повинні відправляти учнів додому раніше, ніж відбудеться похорон. Вони ж захочуть з ним…
Останнє слово застрягло йому в горлі, але професорка Спраут договорила за нього.
—…попрощатися.
— Добре сказано, — пискнув професор Флитвік. — Просто чудово сказано! Наші учні повинні віддати останню шану як годиться. А додому їх можна відправити й після цього.
— Підтримую, — сказала професорка Спраут.
— Я гадаю… що так… — досить нервово погодився Слизоріг, а Геґрід замість згоди просто заридав.
— Він уже прибув, — повідомила раптом професорка Макґонеґел, виглядаючи у вікно. — Міністр… і з ним, здається, ціла делегація…
— Пані професорко, можу я вийти? — відразу запитав Гаррі.
Він не мав ані найменшого бажання розмовляти з Руфусом Скрімджером.
— Можеш, — відповіла професорка Макґонеґел, — швиденько.
Вона підійшла до дверей і відчинила їх перед ним. Гаррі збіг по ґвинтових сходах, потім помчав безлюдним коридором; він залишив плаща-невидимку на астрономічній вежі, але це не мало значення. Ніхто в коридорах не бачив, як він біжить; не було навіть Філча, місіс Норіс чи Півза. Він не зустрів ані душі, поки не завернув у перехід, що вів до ґрифіндорської вітальні.
— Це правда? — прошепотіла Гладка Пані, коли він до неї підбіг. — Це таки правда? Дамблдор… загинув?
— Так, — відповів Гаррі.
Гладка Пані заголосила й відхилилася, пропускаючи його, навіть не питаючи пароль.
Як і передбачав Гаррі, вітальня була набита учнями. Усі принишкли, коли він проліз крізь отвір за портретом. Дін і Шеймус сиділи неподалік: це означало, що в спальні нікого не було, чи майже нікого. Нічого не кажучи, не дивлячись нікому у вічі, Гаррі пройшов усю вітальню й зайшов у двері до хлопчачих спалень.
Як він і сподівався, там на нього чекав Рон, що вдягнений сидів на ліжку з чотирма стовпчиками. Гаррі сів на своє, і якусь мить вони просто дивилися один на одного.
— Вони кажуть, що треба закривати школу, — повідомив Гаррі.
— Люпин припускав, що таке може бути, — відповів Рон. Запала тиша.
— І що? — ледь чутно запитав Рон, ніби боявся, що їх підслухають меблі. — Чи ви знайшли його? Здобули? Той…горокракс?
Гаррі заперечно похитав головою. Усе, що відбувалося коло того чорного озера, тепер здавалося якимось давнім жахіттям: невже це справді сталося всього кілька годин тому?
— Ви його не здобули? — пригнічено перепитав Рон. — Його там не було?
— Ні, — відповів Гаррі. — Хтось його вже забрав і залишив там підробку.
— Уже забрав?..
Не кажучи ні слова, Гаррі вийняв з кишені фальшивий медальйон, розкрив його й передав Ронові. Подробиці можна буде розповісти пізніше… сьогодні це не має значення… ніщо не має значення, окрім кінця, кінця їхньої намарної пригоди, кінця Дамблдорового життя…
— Р.А.Б.. — прошепотів Рон. — а хто ж це такий?
— Не знаю, — знизав плечима Гаррі і, не роздягаючись, ліг на ліжко, байдуже дивлячись угору. Його зовсім не цікавило, хто такий той Р.А.Б. Він сумнівався, що його взагалі хоч щось тепер цікавитиме. Він лежав і раптом відчув, що на подвір’ї запанувала тиша. Це перестав співати Фоукс.
І він знав, невідь-як і невідь-чому, що фенікс відлетів, назавжди покинувши Гоґвортс, так само, як і Дамблдор покинув школу, покинув світ… покинув Гаррі.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ —
Біла гробниця

Усі уроки було скасовано, всі іспити відкладено. Протягом кількох наступних днів деякі батьки поспіхом забирали своїх дітей з Гоґвортсу… близнючки Патіл відбули ще до сніданку на другий день після Дамблдорової загибелі, а Захаріас Сміт покинув замок у супроводі свого бундючного батька. А от Шеймус Фініґан навідріз відмовився повертатися з матір’ю додому; вони бурхливо сперечалися у вестибюлі, після чого їй довелось погодитися, щоб син залишився на похорон. Шеймус розповів Гаррі й Ронові, як важко їй було знайти в Гоґсміді місце для ночівлі, бо в село прибували все нові й нові чаклуни та чарівниці, щоб віддати Дамблдорові останню шану.
Неабияке хвилювання серед молодших учнів, які ніколи такого не бачили, викликала блідо-блакитна карета з будинок завбільшки, запряжена дванадцятьма велетенськими крилатими кіньми, що під вечір напередодні похорону спустилася з неба й приземлилася на краю Лісу. Гаррі спостерігав з вікна, як вродлива чорнява велетка з обличчям оливкового кольору зійшла з приступки карети й кинулася в обійми Геґріда, що її чекав. Тим часом у замку розмістилася делегація міністерських високопосадовців на чолі з самим міністром магії. Гаррі старанно уникав будь-яких контактів з ними; він не мав сумніву, що рано чи пізно йому доведеться звітувати про останній Дамблдорів виїзд з Гоґвортсу.
Гаррі, Рон, Герміона й Джіні постійно були разом. Чудова погода ніби знущалася над ними; Гаррі міг лише уявляти, що було б, якби Дамблдор не загинув, а в них було б стільки вільного часу наприкінці навчального року після того, як Джіні склала б іспити, і ні на кого вже не тисли б домашні завдання… Минали години, а він ніяк не наважувався сказати те, що мусив сказати, зробити те, що треба було зробити, бо так важко було відмовитися від найбільшого джерела його спокою.
Двічі на день вони відвідували шкільну лікарню: Невіл уже виписався, а от Білл ще залишався там під наглядом мадам Помфрі. Його шрами не загоювалися; чесно кажучи, він тепер дуже нагадував Дикозора Муді, хоч мав, на щастя, цілі очі й ноги, та й характер його, здається, змін не зазнав. Тільки тепер невідь-звідки у нього з’явилася пристрасть до недосмажених стейків з кров’ю.
—.. .то йому ше дюже пошчастило, шо він одгушується зі мною, — пожартувала Флер, підбиваючи Біллові подушки, — бо тут усі стгашенно пегесмажують м’ясо, я завшти теє казала.
— Доведеться мені, мабуть, змиритися з тим, що він на ній ожениться, — зітхнула Джіні трохи згодом того ж вечора, коли сиділа з Гаррі, Роном та Герміоною біля відчиненого вікна ґрифіндорської вітальні й дивилася на оповиті сутінками шкільні угіддя.
. — Не така вона й погана, — знизав плечима Гаррі. — Хоч і негарна, — швиденько додав, коли Джіні підняла брови. Вона мимохіть засміялася.
— Ну, якщо вже мама її витримує, то я теж витримаю.
— Ще хтось зі знайомих помер? — запитав Рон Герміону, яка переглядала “Вечірній віщун”.
Герміона скривилася від награної твердості його голосу.
— Ні, — сказала вона, згортаючи газету. — Снейпа й досі розшукують, але жодних слідів…
— Певно, що жодних, — Гаррі гнівався щоразу, коли виринала ця тема. — Снейпа не знайдуть, поки не знайдуть Волдеморта, а судячи з того, що за весь цей час його так і не спромоглися знайти…
— Я йду спати, — позіхнула Джіні. — Я вже не спала нормально, відколи… ну… треба нарешті виспатися.
Вона поцілувала Гаррі (Рон демонстративно відвернувся), помахала всім іншим рукою й пішла до дівчачих спалень. Щойно за нею зачинилися двері, як Герміона нахилилася до Гаррі з надзвичайно “Герміониним” виразом обличчя.
— Гаррі, я сьогодні вранці в бібліотеці щось знайшла…
— Р.А.Б.? — запитав Гаррі й випростався.
Він не відчував такого, як колись, збудження, цікавості, палкого прагнення дістатися до самого дна таємниці; він просто знав, що необхідно з’ясувати правду про істинний горокракс, перш ніж він вирушить далі по тій темній і звивистій стежці, що простяглася перед ним, по стежці, на яку вони ступили разом з Дамблдором і яку тепер він повинен був пройти сам. Десь має бути не менше, як чотири горокракси, і кожен треба знайти і знищити, бо лише після того з’явиться хоч якась можливість убити Волдеморта. Гаррі подумки промовляв їхні назви, ніби таким чином міг хоч якось до них наблизитися: “медальйон… чашка… змія… щось від Ґрифіндора чи Рейвенклов… медальйон… чашка… змія… щось від Ґрифіндора чи Рейвенклов…”
Ця мантра пульсувала в свідомості, коли Гаррі лягав спати, і його сни були сповнені чашок, медальйонів та загадкових предметів, до яких він ніяк не міг добутися, хоч Дамблдор і пропонував Гаррі мотузяну драбину, що перетворювалася на змій одразу, як він починав по ній лізти…
На другий день після смерті Дамблдора Гаррі показав Герміоні записку з медальйона, і хоч вона відразу й не розпізнала, щоб ці ініціали належали якомусь маловідомому чаклунові, про якого вона могла десь читати, однак тепер бігала в бібліотеку значно частіше, ніж треба людині, яка не має домашніх завдань.
— Ні, — сказала вона сумно, — Гаррі, я намагалася, але нічого так і не знайшла… є двоє доволі відомих чаклунів з такими ініціалами… Розалінда Антігона Банґз… Руперт “Аксебанґер” Брукстентон… але вони тут не підходять. Судячи з тієї записки, особа, що викрала горокракс, знала Волдеморта, а я не можу знайти навіть мізерних свідчень, що Банґз чи Аксебанґер мали з ним щось спільне… Ні, власне кажучи, йдеться про… Снейпа.
Вона страшенно нервувалася, коли мусила вимовляти це ім’я.
— І що з ним? — гірко спитав Гаррі, знову падаючи в крісло.
— Тільки те, що я мала рацію у цій історії з Напівкровним Принцом, — невпевнено сказала вона.
— Герміоно, а ти можеш не сипати мені сіль на рану? Знаєш, як мені самому зараз погано?
— Ні… ні… Гаррі, я не це мала на увазі! — негайно заперечила вона, озираючись, чи ніхто їх не підслуховує. — Просто я мала рацію, що той підручник колись був пов’язаний з Айліною Принц. Розумієш… вона — Снейпова мати!
— Я бачив, що вона не красуня, — і собі докинув Рон. Герміона пропустила його слова повз вуха.
— Я переглянула всі старі “Віщуни”, і там було крихітне повідомлення, що Айліна Принц виходить заміж за Тобіаса Снейпа, а пізніше ще одне повідомлення про те, що вона народила…
—…вбивцю, — зронив Гаррі.
— Так, — погодилася Герміона. — Отже… я мала рацію. Снейпові подобалося бути “напівпринцом”, розумієш? Судячи з повідомлення у “Віщуні”, Тобіас Снейп був маґлом.
— Усе сходиться, — замислився Гаррі. — Він випинав чистокровну лінію свого родоводу, щоб мати змогу крутитися біля Луціуса Мелфоя та інших типів… він такий самий, як Волдеморт. Мати — чистокровка, батько — маґл… Соромився свого походження, прагнув, щоб його боялися, вдавався для цього до темних мистецтв, вигадав собі ефектне нове ім’я… Лорд Волдеморт… Напівкровний Принц… і як Дамблдор не розумів?..
Він замовк і задивився у вікно. Ніяк не міг перестати думати про ту непростиму Дамблдорову довіру до Снейпа… а Герміона щойно нагадала, що й він, Гаррі, піймався на подібний гачок… попри явну лиховісність тих нашкрябаних закарлючок-заклять, він відмовлявся думати погано про такого розумного хлопця, що так багато йому допоміг. .. Допоміг йому… зараз ця думка пекла мов рана…
— Я досі не збагну, чого він тебе не заклав за те, що ти користувався тим підручником, — здивувався Рон. — Він же ж мусив знати, де ти всього набрався.
— Він знав, — гірко буркнув Гаррі. — Він дізнався тоді, коли я вжив “Сектумсемпру”. Йому й виманології не треба було… а може, він збагнув ще раніше, коли Слизоріг почав хвалитися моїми блискучими успіхами у вивченні настійок… тільки навіщо він залишав свій старий підручник у шафі?
— Але ж чому він тебе не заклав?
— Навряд чи він хотів, щоб його ім’я пов’язували з тим підручником, — сказала Герміона. — Навряд чи Дамбддорові це сподобалося б, якби він довідався. Навіть, якби Снейп заперечував, що підручник належить йому, Слизоріг одразу впізнав би його почерк. Так чи так, але книжка лишилася в колишньому Снейповому класі, а Дамблдор знав, що Принц — прізвище його матері, у цьому я не сумніваюся.
— Треба було мені показати ту книжку Дамблдорові, — зітхнув Гаррі. — Він постійно мені показував, яким зловісним був Волдеморт ще в школі, а я мав докази, що Снейп теж був…
— “Зловісний” — це надто сильно сказано, — тихенько промовила Герміона.
— Ти ж сама увесь час казала, що книжка небезпечна!
— Гаррі, я маю на увазі, що ти береш на себе забагато вини. Я думала, що в Принца погане почуття гумору, але не могла й припустити, що він — потенційний убивця…
— Ніхто з нас не міг припустити, що Снейп… самі знаєте, — сказав Рон.
Друзі принишкли, заглибившись у свої думки, але Гаррі знав, що вони, як і він, уявляють собі завтрашній ранок, коли ховатимуть Дамблдора. Гаррі ще ніколи не бував на похороні; коли загинув Сіріус, тіла, щоб поховати, не було. Він не знав, чого сподіватися, й трохи непокоївся тим, що побачить і що відчуватиме. Хотів би знати, чи після похорону він нарешті усвідомить, що Дамблдор таки помер. Хоч бували моменти, коли ця жахлива реальність пригнічувала його й спустошувала, траплялися також і порожні смуги якогось заціпеніння, але попри те, що в цілому замку усі тільки й говорили про загибель Дамблдора, Гаррі однак важко було повірити, що директора й справді немає. Щоправда, він уже не шукав відчайдушно, як це було з Сіріусом, якоїсь лазівки, якоїсь зачіпки, що давала б надію на повернення Дамблдора… він намацав у кишені холодний ланцюжок фальшивого горокракса, що його тепер постійно носив з собою, не як талісман, а як нагадування, чого він був вартий, і скільки ще попереду роботи.
На другий день Гаррі встав ранесенько, щоб зібрати речі; “Гоґвортський експрес” вирушав через годину після похорону. У Великій залі всі були незвично тихі. Учні відповідно повдягалися, і ніхто не мав особливого апетиту. Схоже на трон крісло посередині учительського стола стояло порожнє. Геґрідове місце теж було вільне. Гаррі подумав, що в того, мабуть, зовсім не було настрою приходити на сніданок. Зате в Снейпове крісло безцеремонно всівся Руфус Скрімджер. Гаррі відвернувся від його жовтих очей, коли міністр обводив поглядом залу; він мав неприємне відчуття, що Скрімджер його розглядає. У Скрімджеровім ескорті Гаррі помітив руду чуприну й рогові окуляри Персі Візлі. Рон не подавав знаку, що знає про присутність Персі — хіба що з незвичною злістю різав на шматочки рибу.
За Слизеринським столом нишком про щось перемовлялися Креб і Ґойл. Хоч які вони були грізні здоровила, але тепер здавалися на диво самотніми й розгубленими без Мелфоя, що зазвичай височів між ними й керував їхніми діями. Гаррі не дуже часто згадував Мелфоя. Уся його лють зосередилася на Снейпі, проте він не забув, яким наляканим був Мелфоїв голос на вежі і як він опустив чарівну паличку перед тим, як прибігли смертежери. Гаррі не вірив, що Мелфой міг убити Дамблдора. Він і далі зневажав Мелфоя за його захоплення темними мистецтвами, але до цієї антипатії додалася ще й крихітна краплинка жалю. Де зараз той Мелфой, думав Гаррі, і що його примушує робити Волдеморт, погрожуючи вбити і його самого, і батьків?
Гаррі відірвався від своїх думок, коли Джіні штурхнула його під ребро. Підвелася Макґонеґел —і в залі одразу вщух скорботний гул.
— Уже час, — мовила вона. — Виходьте на подвір’я за вчителями своїх гуртожитків. Ґрифіндорці, за мною.
Усі мовчки встали. Гаррі побачив на чолі слизеринців Слизорога в розкішно розшитій сріблом довгій смарагдовій мантії. Він ще не бачив такою охайною виховательку Гафелпафа професорку Спраут — на її капелюшку не було жодної плямки, а коли вони вийшли у вестибюль та побачили там мадам Пінс і Філча — її в густій чорній вуалі аж до колін, а його в старомодному чорному костюмі й краватці, що смерділа нафталіном.
Вийшовши надвір, Гаррі побачив, що всі прямують до озера. Тепле сонце пестило йому обличчя, коли він ішов з мовчазною процесією за професоркою Макґонеґел до того місця, де стояли рядочками сотні стільців. Між ними просто по центру був прохід, а спереду стояв мармуровий стіл Був прекрасний літній день.
Майже половину стільців займала найдивовижніша публіка: обідранці й чепуруни, старі й молоді. Більшості присутніх Гаррі не знав, та були тут і знайомі, зокрема члени Ордену Фенікса: Кінґслі Шеклболт, Дикозор Муді, Тонкс, чиє волосся якимсь дивом знову стало яскраво-рожеве, Ремус Люпин, якого Тонкс, здається, тримала за руку, містер і місіс Візлі, Білл, якого підтримувала Флер, а за спиною в нього стояли в куртках з драконячої шкіри Фред і Джордж. Ще були мадам Максім, яка сама займала відразу два з половиною стільці, шинкар Том з “Дірявого Казана”, Поттерова сусідка-сквибка Арабела Фіґ, буйно-волоса бас-гітаристка з чаклунського гурту “Фатальні сестри”, водій “Лицарського автобуса” Ерні Пренґ, мадам Малкін з крамнички мантій на алеї Діаґон та ще деякі люди, що їх Гаррі знав лише з вигляду, такі як шинкар з “Кабанячої голови” або відьма, що розвозила візочки з їжею в “Гоґвортському експресі”. Замкові привиди з’явилися теж, ледь видимі на яскравому сонці, тож розрізнити їх можна було тільки тоді, коли вони, безтілесно мерехтячи, линули в ясній височіні.
Гаррі, Рон, Герміона й Джіні посідали скраю ряду при озері. Люди перешіптувалися; це нагадувало шелестіння трави під вітерцем, хоч співи пташок лунали значно голосніше. Присутніх дедалі більшало. Гаррі побачив, як Луна допомагала сісти Невілу, й відчув, як його охопила хвиля приязні до них обох. Вони єдині з усієї ДА відгукнулися на Герміонин заклик тієї ночі, коли загинув Дамблдор, і Гаррі розумів, чому: їм найбільше бракувало ДА… мабуть, вони постійно перевіряли свої монети в надії, що буде призначено чергову зустріч…
Пригнічений Корнеліус Фадж пройшов повз них у передні ряди, як завжди крутячи в руках зелений капелюх-котелок; трохи далі Гаррі впізнав Ріту Скітер і його розлютив записник, затиснутий у її руках з червоними нігтями; ще більшу лють викликала в нього Долорес Амбридж, на ропушачому лиці якої застигла непереконлива гримаса скорботи, а кучері металевого відтінку увінчував чорний оксамитовий капелюшок. Помітивши кентавра Фіренце, що стояв біля самої води, немов вартовий, вона здригнулася й рвонула шукати іншого місця якнайдалі від нього.
Нарешті посідали вчителі. Гаррі бачив Скрімджера, що скорботно й поважно сидів у першому ряду біля професорки Макґонеґел. Хотів би він знати, чи Скрімджера та й узагалі когось із цих офіційних осіб справді засмутила Дамблдорова смерть. Але тут зазвучала мелодія — дивна, не з цього світу мелодія, і Гаррі, одразу забувши про свою нелюбов до міністерства, почав видивлятися, звідки вона лине. Він був такий не один: ще багато хто стурбовано крутив головою, шукаючи джерела.
— Отам, — прошепотіла Джіні Гаррі на вухо.
І він побачив їх у прозорій зеленкуватій осяяній сонцем воді, на кілька сантиметрів під поверхнею, і це жахливо нагадало йому про інферіїв. Хор русалок співав дивною мовою, якої Гаррі не розумів; бліді обличчя співачок ховалися під дрібними хвильками, а розпущені бузкові коси плавали довкола них. Від цих співів настовбурчилися волосинки в Гаррі на шиї, хоч не скажеш, що мелодія була неприємна. Вона якнайкраще передавала горе й розпач утрати. Дивлячись на химерні обличчя співачок, він відчував, що вони принаймні щирі у своєму горі. Тут його знову штурхнула Джіні, й він озирнувся.
У проході між стільцями повільно брів Геґрід. Він ридав майже беззвучно, на лиці блищали сльози, а на руках, як здогадався Гаррі, він ніс загорнуте в розшитий золотими зірками пурпуровий оксамит тіло Дамблдора. Від цього видовища у Гаррі став клубок у горлі: на якусь мить ця дивовижна мелодія й усвідомлення, що мертвий Дамблдор зовсім поруч, немовби позбавили цей літній день його тепла. Рон сидів блідий і приголомшений. Рясні сльози котилися по щоках Джіні й Герміони і скрапували їм на коліна.
Друзям не видно було, що діється попереду. Геґрід, здається, дуже обережно поклав тіло на стіл. Тепер він повертався проходом назад, шморгаючи носом, ніби гучною сурмою, що викликало обурені погляди декого з присутніх, серед них, як помітив Гаррі, й Долорес Амбридж… але Гаррі знав, що Дамблдор не звертав би на таке уваги. Гаррі по-дружньому помахав Геґрідові рукою, але в того очі так напухли, що дивно було, як він узагалі бачить, куди йти. Гаррі глянув на задній ряд, до якого прямував Геґрід, і зрозумів, що саме було для нього орієнтиром — там сидів, одягнутий у куртку й штани, кожна холоша яких була завбільшки з шатро, велет Ґроп, чия величезна, бридка й схожа на валун голова була слухняно й майже по-людськи схилена. Геґрід сів біля свого брата по матері, і Ґроп поплескав його по голові, від чого ніжки Геґрідового стільця загрузли в землю. Гаррі мимоволі ледь не розсміявся. Але тут пісня стихла, і він знову подивився поперед себе.
Невисокий чоловічок у простій чорній мантії, з кущиками рідкого волосся на голові, звівся на ноги й зупинився перед Дамблдоровим тілом. Гаррі не міг розібрати, що той говорить. Над сотнями голів до них долинали тільки окремі слова. “Шляхетність духу”… “інтелектуальний внесок”… “велич серця”… Ці слова ні про що не свідчили. Вони не мали нічого спільного з тим Дамблдором, якого Гаррі знав. Він раптом пригадав слова, якими колись привітав їх Дамблдор: “бовдур”, “булька”, “кулька” і “круть”, і знову ледве стримався, щоб не захихотіти… та що це з ним таке?
Ліворуч від нього щось плюснуло, й він побачив, що русалки теж вигулькнули на поверхню, щоб послухати. Пригадалося, як два роки тому Дамблдор нагинався над водою неподалік від того місця, де тепер сидів Гаррі, й розмовляв русалчиною мовою з головною русалкою. Цікаво, де він навчився цієї мови, подумав Гаррі. Він ще стільки всього не встиг у нього запитати, і стільки сам би мав йому сказати…
І тут, без попередження, на нього навалилася жахлива істина, незаперечна й неспростовна. Дамблдор помер, його немає… Гаррі так міцно стис у руці холодний медальйон, що аж стало боляче; він не зміг стримати сліз, що виступили в нього на очах: відвернувся від Джіні та всіх інших і задивився десь далеко, понад озеро, в бік Лісу, а той чоловічок у чорному й далі бубонів… між деревами щось ворухнулося. Кентаври теж прийшли віддати шану. Вони не вийшли на відкрите місце, але Гаррі бачив, як вони стоять нерухомо, ховаючись у затінку, і розглядають чарівників, а сагайдаки зі стрілами звисають у них з боків.
І Гаррі пригадав свої перші кошмарні відвідини цього Лісу, перше своє зіткнення з тією почварою, що нею був тоді Волдеморт, пригадав, як опинився з ним віч-на-віч, і як невдовзі після того обговорював з Дамблдором тактику ведення безнадійного бою. Було важливо, сказав тоді Дамблдор, боротися й боротися, постійно продовжувати боротьбу, бо лише так можна стримати зло, хоч його й неможливо викорінити остаточно…
І раптом Гаррі дуже чітко побачив, сидячи тут під пекучим сонцем, як люди, що любили його, один по одному прикривали його собою: спочатку тато з мамою, тоді хрещений батько і нарешті Дамблдор; усі сповнені рішучості його вберегти; але тепер усе скінчилося. Він уже не дозволить, щоб хтось ставав між ним і Волдемортом; він повинен назавжди позбутися ілюзії, яку мав би втратити ще тоді, коли йому виповнився рік, — що батьківські руки захистять його від будь-якого лиха. Від цього жаху йому вже не прокинутись, ніхто вже не прошепоче в темряві заспокійливо, що насправді йому ніщо не загрожує, що все це тільки гра уяви; останній і найбільший його охоронець загинув, і Гаррі тепер такий самотній, як ще не був ніколи в житті.
Чоловічок у чорному нарешті перестав говорити і сів на своє місце. Гаррі чекав, що тепер підведеться хтось інший. Він сподівався чергових промов, можливо, від міністра, але ніхто так і не поворухнувся.
І раптом кілька людей зойкнуло. Яскраві, білі язики полум’я шугнули довкола покійного Дамблдора, навколо стола, на якому він лежав. Вони здіймалися вище й вище, закриваючи собою тіло. Білий дим завалував угору, набуваючи дивних обрисів: на одну запаморочливу мить Гаррі здалося, ніби він бачить фенікса, який радісно летить у небесну синь, та наступної миті вогонь ущух. Замість нього з’явилася біла мармурова гробниця; вона накрила і Дамблдора, і стіл, на якому він лежав.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук