Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

Чарівна паличка висвітила його блискучу лисину, вибалушені очі, довжелезні сиві моржові вуса та начищені ґудзики темно-бордового оксамитового піджака, одягнутого на бузкову шовкову піжаму. Маківкою він ледве діставав Дамблдорові до підборіддя.
— Як ти здогадався? — пробурчав, похитуючись, старий, і далі розтираючи живота. Він був на диво не збентежений, наче це не його щойно викрили, коли він прикидався кріслом.
— Любий Горацію, — радісно пояснив Дамблдор, — якби сюди й справді завітали смертежери, то над будинком висіла б Чорна мітка.
Чаклун ляснув себе гладкою рукою по широкому лобі.
— Чорна мітка, — пробурмотів він. — Я знав, що чогось не вистачає… та нехай. Усе одно не було на це часу. Я саме наносив на оббивку останні штрихи, коли ви зайшли.
Він важко зітхнув, аж затремтіли кінчики вусів.
— Допомогти поприбирати? — ввічливо поцікавився Дамблдор.
— Будь ласка, — погодився чаклун.
Вони стали один до одного спинами — худий високий та товстий низенький — і махнули чарівними паличками однаковим стрімким рухом.
Меблі повернулися на свої місця; візерунки складалися прямо в повітрі; пір’я полетіло назад у подушки; подерті книжки склеювалися й шикувалися на полицях; гасові лампи вилітали на столики й запалювалися; велика колекція потовчених срібних рамочок для фотографій перелітала, виблискуючи, кімнату й розташовувалася, ціла й неушкоджена, на письмовому столі; затягувалися тріщини, розриви й дірки; стіни самі себе витирали.
— А чия то, до речі, була кров? — Дамблдор перекрикував бамкання зціленого, як новенького, старожитного годинника.
— На стінах? Драконяча, — теж закричав у відповідь чаклун на ім’я Горацій, бо саме в ту мить з оглушливим скреготом і дзенькотом угвинчувалася в стелю люстра.
І ось насамкінець бренькнуло піаніно, й запала тиша.
— Так, драконяча, — повторив чаклун. — Остання була пляшка, а ціни зараз аж до неба. Хоч, може, вдасться її використати ще раз.
Він пошкутильгав до кришталевої пляшечки, що стояла зверху на буфеті, й підніс її до світла, розглядаючи якусь густу рідину.
— Гм. Трохи запорошена.
Поставив пляшечку знову на буфет і зітхнув. І тут його погляд упав на Гаррі.
— Ого, — здивувався він, а його великі круглі очі метнулися до схожого на блискавку шраму в Гаррі на лобі. — Ого-го!
— Це, — сказав Дамблдор і ступив крок уперед, щоб зручніше було знайомити, — Гаррі Поттер. Гаррі, це мій давній друг і колега Горацій Слизоріг.
Слизоріг повернувся до Дамблдора і пронизав його проникливим поглядом.
— То он як ти хотів мене переконати? Албусе, я все одно відмовляюся.
Він пройшов повз Гаррі, рішуче відвертаючись із виглядом людини, що з усієї сили протистоїть спокусі.
— То, може, ми хоч вип’ємо по чарочці? — запитав Дамблдор. — За давню дружбу.
Слизоріг завагався.
— Ну, гаразд, по одній, — буркнув він непривітно. Дамблдор усміхнувся Гаррі і вказав йому на крісло, як дві краплі води схоже на те, що виявилося Слизорогом. Крісло стояло біля заново розпаленого каміна та яскравої гасової лампи. Гаррі сів, виразно відчуваючи, що Дамблдор чомусь хотів посадити його саме на цьому добре освітленому місці. Зрозуміло, що коли Слизоріг, поклопотавшись коло графинів та чарок, знову обернувся лицем до кімнати, то його погляд одразу впав на Гаррі.
— Гм, — гмикнув він і негайно відвернувся, наче боявся ушкодити очі. — На. — Подав чарку Дамблдорові, котрий, не чекаючи запрошення, давно вже сів; потім підштовхнув тацю до Гаррі, а тоді потонув у подушках відремонтованого дивана і напружено замовк. Його ноги були такі короткі, що не діставали до підлоги.
— То як тобі живеться, Горацію? — запитав Дамблдор.
— Не дуже, — відразу відповів Слизоріг. — Слабкість у грудях. Хрипіння. А ще й ревматизм. Не можу рухатися, як колись. Та воно й не дивно. Старість. Утома.
— Хоча ти досить прудко рухався, щоб приготувати нам таку зустріч за такий короткий час, — заперечив Дамблдор. — Ти ж мав на підготовку не більше, ніж три хвилини.
Слизоріг чи то роздратовано, чи то гордо уточнив:
— Дві. Не чув, як спрацювало моє закляття проти непроханих гостей, бо був у ванні. Але, Албусе, — додав він суворо, знову опановуючи себе, — це факт, що я стара людина. Втомлена стара людина, що заслужила право на спокійне життя та дрібку земних благ.
Що-що, а це він має, подумав Гаррі, розглядаючи кімнату. Вона була задушлива й захаращена, одначе ніхто не сказав би, що незатишна; були тут м’які крісла й ослінчики для ніг, напої та книжки, коробки шоколадних цукерок і пухкенькі подушечки. Якби Гаррі не знав, хто тут мешкає, то подумав би про якусь багату й примхливу бабусю.
— Ти, Горацію, ще не такий старий, як я, — заперечив Дамблдор.
— То, може й тобі вже пора подумати про пенсію, — відверто порадив Слизоріг. Його червонуваті очі помітили поранену Дамблдорову руку. — Бачу, не та вже реакція, що колись.
— Твоя правда, — спокійно погодився Дамблдор і струснув рукавом, показуючи кінчики обгорілих і почорнілих пальців; від їхнього вигляду Гаррі неприємно закололо в потилиці. — Без сумніву, я повільніший, ніж колись. Та з іншого боку…
Він знизав плечима і широко розвів руками, немовби демонструючи, що кожен вік має свої переваги, і Гаррі помітив на його неушкодженій руці перстень, якого він раніше в Дамблдора не бачив: великий, доволі грубо зроблений з якогось схожого на золото металу, оздоблений важким чорним каменем, тріснутим посередині. Слизорогові очі теж на якусь мить прикипіли до персня, і Гаррі помітив, як його широкий лоб збрижили дрібні зморшки.
— То всі ці запобіжні заходи проти непроханих гостей, Горацію… вони для смертежерів чи для мене? — поцікавився Дамблдор.
— А що треба смертежерам від такого нікчемного старого пенька, як я? — здивувався Слизоріг.
— Гадаю, вони були б не проти використати твої неабиякі здібності для насильства, катування і вбивства, — припустив Дамблдор. — Невже ти хочеш сказати, що вони тебе ще не вербували?
Слизоріг злісно зиркнув на Дамблдора, а тоді пробурмотів:
— Я не давав їм такої нагоди. Я цілий рік переїжджав. Ніколи не сидів на одному місці довше тижня. Міняв один маґлівський будинок на інший… господарі цієї хати зараз у відпустці на Канарських островах. Тут приємно, шкода буде покидати. Переселятися легко, досить зачарувати елементарним “Вогнеморозком” ту сміховинну сигналізацію від грабіжників, якою маґли користуються замість стереоскопів, і постаратися, щоб сусіди не бачили, як ти заносиш піаніно.
— Дотепно, — визнав Дамблдор. — Але ж це досить утомливий спосіб життя для нікчемного старого пенька, що прагне спокою. А от якби ти повернувся в Гоґвортс…
— Албусе, якщо ти хочеш сказати, що в тій мерзенній школі моє життя буде спокійніше, то краще помовч! Хоч я й переховуюся, але й до мене долітали деякі незрозумілі чутки, пов’язані з відходом Долорес Амбридж! Якщо ти так ставишся до вчителів…
— Професорка Амбридж посварилася з кентаврами, — урвав його Дамблдор. — Гадаю, що тобі, Горацію, вистачило б клепки не тинятися в Забороненому лісі, називаючи орду розлючених кентаврів “брудними покручами”.
— Оце вона таке утнула? — перепитав Слизоріг. — Ідіотка. Ніколи її не любив.
Гаррі захихотів, і Дамблдор зі Слизорогом озирнулися на нього.
— Вибачте, — швиденько сказав Гаррі. — Просто… мені вона теж не подобалася.
Дамблдор зненацька підвівся.
— Ти вже йдеш? — одразу озвався Слизоріг і в голосі його чулася надія.
— Та ні, хочу спитати, де в тебе туалет, — відповів Дамблдор.
— А-а, — розчаровано протяг Слизоріг. — Другі двері зліва по коридору.
Дамблдор перетнув кімнату. Коли двері за ним зачинилися, запала тиша. За якийсь час Слизоріг устав, але не знав, що робити далі. Нишком поглянув на Гаррі, а тоді пошкандибав до каміна й повернувся до нього спиною, гріючи свій широченний зад.
— Не думай, що я не знаю, чого він тебе привів, — раптом буркнув він.
Гаррі подивився на Слизорога. Слизорогові водянисті ковзнули по шраму, потім оглянули все обличчя Гаррі.
— Ти дуже схожий на батька.
— Мені вже казали, — погодився Гаррі.
— Крім очей. У тебе…
— Мамині очі, я знаю. — Гаррі так часто все це чув, що йому вже трохи набридло.
— Угу. Ну, так. Учителям, звісно, не можна мати улюбленців, але я її любив найбільше. Твою маму, — додав Слизоріг у відповідь на здивований погляд Гаррі. — Лілі Еванс. Така була розумниця. І жвава, знаєш. Чудова дівчинка. Я ще казав, що її місце в моєму гуртожитку. А вона завжди відповідала дуже зухвало.
— А який був ваш гуртожиток?
— Я був вихователем Слизерину, — пояснив Слизоріг. — О, знов, — швидко додав він, побачивши вираз обличчя Гаррі, і насварив його куцим пальцем, — не треба мати до мене претензій! Ти, мабуть, у Ґрифіндорі, як і вона? Так, це передається у спадок. Хоч і не завжди. Чув коли-небудь про Сіріуса Блека? Мусив чути… про нього писали газети… помер кілька тижнів тому…
Наче якась невидима рука стисла серце Гаррі й міцно тримала.
— Але в школі він був великим другом твого батька. Уся родина Блеків була в моєму гуртожитку, а от Сіріус опинився в Ґрифіндорі! Шкода… здібний же був хлопець. Згодом до мене потрапив його брат Реґулус, але я волів би мати повний комплект.
Слизоріг нагадував завзятого колекціонера, якого випередили на аукціоні. Заглибившись у спогади, він втупився в протилежну стіну, ліниво повертаючись то сюди, то туди, щоб рівномірно обігрівати озаддя.
— Мати твоя народилася маґелкою. Я повірити не міг, коли дізнався. Думав, вона чистокровка, така була обдарована.
— Моя найкраща приятелька теж з родини маґлів, — не втерпів Гаррі, — і вона найкраща в класі.
— Дивно, як воно іноді буває, правда? — сказав Слизоріг.
— Не дуже, — холодно озвався Гаррі.
Слизоріг здивовано на нього глянув.
— Не думай, що я упереджений! Ні-ні-ні! Хіба ж я щойно не казав, що твоя мама була моєю найулюбленішою ученицею за всі роки? А ще ж був Дерк Кресвел наступного після неї року — тепер він, звісно, голова служби зв’язку з ґоблінами, — теж з родини маґлів, дуже обдарований, і досі постачає мені надійну інформацію про те, що діється в Ґрінґотсі!
Слизоріг аж застрибав, самовдоволено всміхаючись, і вказав на комод, де в блискучих рамках стояло безліч фотографій з рухливими крихітними постатями.
— Усі колишні учні, з підписами. Там є Варнава Каф, видавець “Щоденного віщуна”, він завжди з цікавістю вислуховує мої коментарі останніх подій. Тоді Амброзій Флум з “Медових руць”… на кожен день народження присилає великий кошик, а все тому, що я зумів представити його Цицероні Гаркіс, яка запропонувала йому першу роботу. А там ззаду… витягни шию й побачиш… це Ґвеноґа Джонс, капітанка “Гарпій з Голігеду”… усі завжди дивуються, коли чують, що я з “Гарпіями” запанібрата, й коли завгодно дістаю безкоштовні квитки!
Ця думка страшенно його підбадьорила.
— І всі ці люди знають, як вас знайти, щоб вам щось вислати? — запитав Гаррі, який не міг зрозуміти, чому це смертежери досі не напали на слід Слизорога, якщо він спокійно отримує кошики з солодощами, квитки на квідич та ще й приймає відвідувачів, спраглих до його порад і коментарів.
Усмішка зникла зі Слизорогового обличчя ще швидше, ніж кров зі стін.
— Та звісно, що ні, — заперечив він, дивлячись на Гаррі. — Я ні з ким не спілкуюся вже цілий рік.
Гаррі здалося, що сказані слова приголомшили й самого Слизорога; якусь мить він був наче сам не свій. Тоді стенув плечима.
— У такі часи обачний чарівник намагається голови не піднімати. Дамблдорові добре говорити, але якщо я зараз обійму якусь посаду в Гоґвортсі, то це буде те саме, що проголосити свою відданість Орденові фенікса! І хоч я переконаний, що всі вони чудові, відважні й таке інше, та мені особисто не до вподоби рівень смертності…
— Щоб викладати в Гоґвортсі, не потрібно ставати членом Ордену, — заперечив Гаррі, не зумівши приховати презирливої нотки в голосі: важко було співчувати Слизорогові з його затишним існуванням, коли в пам’яті зринав Сіріус, який тулився в печері й харчувався щурами. — Більшість учителів до Ордену не належать і нікого з них ще не вбили… хіба що Квірела, але він отримав по заслузі, бо працював на Волдеморта.
Гаррі був переконаний, що Слизоріг — з тих чаклунів, які не можуть чути вимовлене вголос ім’я Волдеморта, і Слизоріг його не розчарував: він здригнувся і обурено верескнув, але Гаррі не звернув уваги.
— Я вважаю, що доки Дамблдор — директор, учителі перебувають у більшій безпеці, ніж усі інші; він же єдиний, кого боявся Волдеморт. Згодні? — вів далі Гаррі.
Слизоріг якусь мить дивився перед собою, ніби обмірковував слова Гаррі.
— Так, це правда, що Той-Кого-Не-Можна-Називати ніколи не рвався до бою з Дамблдором, — неохоче пробурмотів він. — І ніхто, мабуть, не заперечить, що раз я не долучився до смертежерів, то Той-Кого-Не-Можна-Називати навряд чи вважає мене другом… у такому разі, можливо, мені буде безпечніше трохи ближче до Албуса… не прикидатимусь, ніби смерть Амелії Боунз мене не вразила. .. якщо вона, з її міністерськими зв’язками та захистом…
До кімнати увійшов Дамблдор і Слизоріг аж підскочив, ніби забув, що той перебуває в будинку.
— Ой, Албусе, це ти, — пробелькотів він. — Щось тебе довго не було. Проблеми зі шлунком?
— Та ні, зачитався маґлівськими журналами, — відповів Дамблдор. — Люблю розглядати узори для плетіння. Ну, Гаррі, ми так довго зловживаємо Горацієвою гостинністю, час нам уже йти.
Анітрохи не бажаючи тут затримуватися, Гаррі схопився на ноги. Слизоріг такого, здається, не чекав.
— Ви йдете?
— Йдемо. Я ж бачу, що справа безнадійна.
— Безнадійна?..
Слизоріг помітно стривожився. Він заламував товсті пальці й метушився, дивлячись, як Дамблдор зав’язує дорожню мантію, а Гаррі затягує на куртці замок-блискавку.
— Шкода, Горацію, що ти відмовляєшся від цієї роботи, — сказав Дамблдор, піднімаючи на прощання неушкоджену руку. — У Гоґвортсі були б раді тебе бачити. Хоч ми й дуже посилили заходи безпеки, та все одно можеш приїжджати в гості, коли заманеться.
— Так… ну… дуже люб’язно… як то кажуть…
— Тоді бувай.
— До побачення, — попрощався Гаррі.
Вони вже підходили до дверей, коли ззаду пролунав крик.
— Добре, добре, згоден!
Дамблдор озирнувся й побачив, що Слизоріг стоїть ні живий ні мертвий у дверях вітальні.
— То ти повертаєшся з пенсії?
— Так-так, — нетерпляче повторив Слизоріг. — Мабуть, я здурів, але так.
— Чудово, —засяяв Дамблдор. —Тоді, Горацію, побачимося першого вересня.
— Побачимося, смію сподіватися, — буркнув Слизоріг.
Коли вони вже йшли садовою доріжкою, навздогін їм долинуло:
— Дамблдоре, я вимагаю вищої платні!
Дамблдор засміявся. За ними зачинилася хвіртка, й вони почали спускатися з пагорба крізь темний вируючий туман.
— Гаррі, ти молодець, — похвалив Дамблдор.
— Та я ж нічого не робив, — здивувався Гаррі.
— Ще й як робив. Ти чітко показав Горацієві, що зможе він здобути, повернувшись у Гоґвортс. Він тобі сподобався?
— Е-е…
Гаррі не знав, сподобався йому Слизоріг чи ні. Той ніби й мав деякі приємні риси, але водночас здавався пихатим і, хоч дуже це заперечував, був аж занадто здивований тим, що з маґелки може вийти добра чарівниця.
— Горацій, — Дамблдор позбавив Гаррі необхідності все пояснювати. — любить комфорт. І ще любить товариство відомих, успішних і могутніх осіб. Тішить себе думкою, що може на них впливати. Сам він ніколи не прагнув посісти трон; він надає перевагу задньому сидінню… там, бачиш, для нього більше місця. У Гоґвортсі він завжди добирав собі улюбленців, іноді через їхнє честолюбство чи розум, іноді через привабливість чи талант, але він мав безпомильний нюх на тих, хто згодом досягав визначних успіхів у різних галузях. Горацій створив довкола себе своєрідний клуб своїх улюбленців, перезнайомлюючи їх, нав’язуючи між ними корисні контакти, причому завжди з певною вигодою для себе — чи у вигляді подарованої коробки своїх улюблених зацукрованих ананасів, чи як нагоду відрекомендувати перспективного молодого кандидата на місце в службі зв’язку з ґоблінами.
Гаррі раптом яскраво уявив величезного роздутого павука, що плете навколо себе павутину і смикає то за ту, то за ту ниточку, підтягаючи ближче великих смачних мух.
— Я тобі це все розповідаю, — вів далі Дамблдор, — не для того, щоб налаштувати проти Горація… або, як маємо його тепер величати, професора Слизорога… а для того, щоб ти був напоготові. Він обов’язково спробує додати тебе, Гаррі, до своєї колекції. Ти став би там найкоштовнішим каменем: “Хлопчик, що вижив”… або, як тебе тепер називають, “Обранець”.
На цих словах Гаррі відчув холод, який не мав нічого спільного з туманом, що їх оточував. Йому згадалися інші слова, почуті кілька тижнів тому, слова, що мали для нього жахливе й особливе значення:
“Разом їм жити не судилося…”
Дамблдор зупинився біля церкви, яку вони проминали раніше.
— Прийшли, Гаррі. Тримай мене за руку.
І хоч Гаррі вже був готовий до явлення, та все одно не отримав від нього великої втіхи. Коли тиск зменшився і він знову міг дихати, то виявив, що стоїть біля Дамблдора сільській дорозі, а попереду видніється кривобокий силует його другої найулюбленішої в світі будівлі — “Барлогу”. Розвіявся жах, яким він щойно був охоплений — вигляд цієї хати не міг не поліпшити йому настрою. Там був Рон… а ще місіс Візлі, котра куховарила найкраще за всіх на світі…
— Гаррі, якщо не заперечуєш, — сказав Дамблдор, коли вони зайшли у двір, — я хотів би перемовитися з тобою кількома словами, перш ніж попрощатися. Наодинці. Може, отут?
Дамблдор показав на занедбану кам’яну прибудову, де Візлі тримали свої мітли. Розгублений Гаррі зайшов за Дамблдором у скрипучі дверцята приміщення, трохи меншого за середнього розміру шафу. Дамблдор засвітив кінчик своєї чарівної палички, щоб та палала, як смолоскип і всміхнувся до Гаррі.
— Сподіваюся, ти мені пробачиш, що про це згадую, Гаррі, але я радий і навіть трохи пишаюся тим, як ти добре даєш собі раду після всього, що сталося в міністерстві. Дозволь мені сказати, що Сіріус, мабуть, теж би тобою пишався.
Гаррі проковтнув слину, у нього пропав голос. Він не думав, що зможе говорити про Сіріуса. Боляче було чути, як дядько Вернон питав: “Його хрещений батько мертвий?”. Ще гірше було, коли Сіріусове ім’я мимохіть згадав Слизоріг.
— Це жорстоко, — м’яко вів далі Дамблдор, — що ви з Сіріусом так мало бували разом. Таке гірке завершення дружби, що мала тривати довго.
Гаррі кивнув, пильно втупившись у павука, що ліз по капелюхові Дамблдора. Він бачив, що Дамблдор усе розуміє, можливо, навіть підозрює, що доки йшов його лист, Гаррі увесь той час у Дурслів тільки й робив, що лежав на ліжку, нічого не їв і дивився в затуманене вікно, а на душі в нього була холодна пустка, яку він звик пов’язувати з дементорами.
— Просто важко усвідомлювати, — тихенько вимовив нарешті Гаррі, — що він ніколи більше не напише.
Очі йому раптом запекли і він закліпав. За межами Гоґвортсу існувала особа, яка, наче батько, дбала про нього за будь-яких обставин, дбала, хоч би там що — і це було в його житті найкраще… а тепер поштові сови вже ніколи не принесуть йому цієї радості…
— Сіріус дав тобі багато такого, чого ти раніше не знав, — лагідно сказав Дамблдор. — Я розумію, що ця втрата непоправна…
— Та поки я був у Дурслів, — голос у Гаррі знову зміцнів. — я збагнув, що не можу закритися від усіх або… зламатися. Сіріус теж би цього не хотів, правда? І взагалі, життя таке коротке… от хоч би мадам Боунз, чи Емеліна Венс… наступним можу стати я. Та якщо так, — сказав він палко. дивлячись прямо в сині Дамблдорові очі, що світилися в сяйві чарівної палички, — нехай я заберу з собою стільки смертежерів, скільки зможу, і Волдеморта теж, якщо подужаю.
— Це сказано сином своїх батьків і справжнім хрещеником Сіріуса! — виголосив Дамблдор, схвально поплескавши Гаррі по спині. — Знімаю перед тобою капелюха…тобто зняв би, якби не боявся засипати тебе павуками.
— А тепер, Гаррі, пов’язана з цим тема… я так розумію, що минулі два тижні ти отримував “Щоденного віщуна”?
— Так, — відповів Гаррі і серце його забилося швидше.
— Тоді ти мав помітити, що інформація про твої пригоди в залі Пророцтв не просто просочувалася, а текла рікою?
—Так, — повторив Гаррі. — І тепер усі знають, що я той…
— Ні, не знають, — урвав Дамблдор. — У цілому світі тільки двоє знають повний зміст пророцтва, зробленого про тебе й Лорда Волдеморта, і вони обидва стоять зараз у цьому смердючому, повному павуків, сарайчику для мітел.
Однак це правда — те, про що багато хто здогадався, — що Волдеморт посилав своїх смертежерів викрасти пророцтво і що це пророцтво стосувалося тебе.
Тобто я не помиляюся, вважаючи, що ти нікому не казав, що знаєш зміст пророцтва?
— Ні, — підтвердив Гаррі.
— Мудре загалом рішення, — схвалив Дамблдор. — Хоча, мені здається, ти можеш трохи послабити його незламність на користь пана Рональда Візлі та панни Герміони Ґрейнджер. Так, — уточнив він, відповідаючи на здивований погляд Гаррі, — я гадаю, що їм варто знати. Ти зробиш їм ведмежу послугу, якщо не поділишся такою важливою для тебе інформацією.
— Я не хотів…
— …їх тривожити чи лякати? — докінчив за нього Дамблдор, позираючи на Гаррі поверх окулярів, схожих на два півмісяці. — Чи, може, зізнатися, що ти й сам стривожений і наляканий? Гаррі, твої друзі тобі потрібні. Ти ж сам слушно сказав, що Сіріус не хотів би, щоб ти від усіх закрився.
Гаррі нічого не відповів, але Дамблдор, здається, і не потребував відповіді. Він продовжував:
— Ще одна — інша, хоч і пов’язана з попередньою, тема. Я хотів би цього року провести для тебе кілька приватних уроків.
— Приватних… з вами? — здивувався Гаррі, забувши гірки роздуми.
— Так. Пора мені серйозніше взятися за твою освіту.
— А чого ви мене будете навчати, пане професоре?
— Та трошки того, трошки сього, — безтурботно відповів Дамблдор. Він нічого не уточнював, тож Гаррі запитав ще про одне, що його трохи непокоїло.
— Якщо я ходитиму на уроки до вас, то вже не муситиму вивчати блокологію у Снейпа, так?
— У професора Снейпа, Гаррі… Ні, не муситимеш.
— Добре, — полегшено зітхнув Гаррі, — бо це був…
Він замовк, щоб не вибовкати те, що думав насправді.
— Думаю, найкраще тут підійде слово “провал”, — кивнув Дамблдор.
Гаррі засміявся.
— Тобто я тепер не часто бачитиму професора Снейпа, — радів Гаррі, — бо він не дозволить мені вивчати настійки, якщо я не отримаю відмінну СОВу, а я знаю, що такого не буде.
— Не варто рахувати сов, доки їх не отримаєш, — серйозно мовив Дамблдор. — Що, до речі, може статися вже сьогодні. І ще два моменти, Гаррі, перш ніж попрощатися.
По-перше, я хотів би, щоб відтепер ти постійно мав при собі плащ-невидимку. Навіть у Гоґвортсі. Про всяк випадок, зрозумів?
Гаррі кивнув.
— А по-друге, на час твого перебування тут “Барлогові” надано найвищу охорону, на яку тільки спромоглося Міністерство магії. Це додало певних незручностей Артурові й Молі… наприклад, усю їхню пошту спочатку перевіряють у міністерстві, і аж тоді доставляють сюди. Вони анітрохи не нарікають, бо їх турбує насамперед твоя безпека. Тому було б невдячно з твого боку, якщо ти, живучи в них, наражатимешся хоч на якийсь ризик.
— Я розумію, — швидко погодився Гаррі.
— Тоді дуже добре, — сказав Дамблдор, відчиняючи двері сарайчика й виходячи на подвір’я. — Бачу світло на кухні. Треба вже нарешті дати Молі змогу понарікати, який же ти худий.

— РОЗДІЛ П’ЯТИЙ —
Зайва Флегма

Гаррі з Дамблдором підійшли до “Барлогу” з чорного ходу, переступаючи через розкиданий знайомий мотлох — старі гумові чоботи та іржаві казани; Гаррі чув, як поодалік у курнику тихенько сокочуть сонні кури. Дамблдор тричі постукав, і Гаррі побачив як за кухонним вікном метнулася чиясь тінь.
— Хто там? — долинув нервовий голос і Гаррі впізнав місіс Візлі. — Назвіться!
— Це я, Дамблдор, привіз вам Гаррі.
Двері негайно відчинилися. За ними стояла місіс Візлі, низенька, пухкенька, в старому зеленому халаті.
— Гаррі, дорогенький! Господи, Албусе, ти мене налякав, ти ж казав, що ви будете аж уранці!
— Нам пощастило, — пояснив Дамблдор, переступаючи поріг слідом за Гаррі. — Слизорога вдалося вмовити значно легше, ніж я сподівався. Гаррі постарався, звісно. О, вітаю, Німфадоро!
Гаррі роззирнувся й побачив, що місіс Візлі, попри таку пізню годину, була не сама. За столом сиділа, тримаючи обіруч велику чашку, молода відьма з блідим серцеподібної форми лицем та мишасто-сірим волоссям.
— Вітаю, пане професоре, — озвалася вона. — Здоров, Гаррі.
— Привіт, Тонкс.
Гаррі подумав, що вона якась замучена, може, й хвора, а в усмішці її було щось силуване. Барвистості у вигляді поменшало, звичних рожевих, мов жуйка, пасем у волоссі не було.
— Я краще піду, — швиденько сказала вона, встаючи чи й натягаючи на плечі мантію. — Дякую, Молі, за чай і співчуття.
— Будь ласка, не йди, якщо це через мене, — люб’язно попросив Дамблдор. — Я все одно не залишаюся, мушу обговорити невідкладні справи з Руфусом Скрімджером.
— Ні-ні, мені треба йти, — заперечила Тонкс, не дивлячись Дамблдорові у вічі. — На добраніч…
— Дорогенька, може, прийдеш, у суботу на вечерю? Будуть Ремус і Дикозор…
— Та ні, Молі, що ти… та все одно дякую… усім на добраніч.
Тонкс прошмигнула повз Дамблдора й Гаррі надвір; ступивши кілька кроків за поріг, крутнулася на місці й розчинилася в повітрі. Гаррі помітив, що місіс Візлі чимось стурбована.
— Гаррі, до зустрічі у Гоґвортсі, — сказав Дамблдор. — Бережи себе. Молі, завжди до твоїх послуг.
Він уклонився місіс Візлі, вийшов надвір і зник точнісінько на тому самому місці, що й Тонкс. Місіс Візлі зачинила двері, а тоді за плечі підвела Гаррі до яскравої лампи, що стояла на столі, й почала його оглядати.
— Ти точно як Рон, — зітхнула вона, роздивляючись його. — На вас обох ніби наклали розтягувальні чари. Рон, відколи я купувала йому нові шкільні мантії, виріс сантиметрів на десять. Голодний, Гаррі?
— Так, — зізнався Гаррі, раптом усвідомлюючи, як він зголоднів.
— Сідай, любий, зараз я щось приготую.
Коли Гаррі сів, йому на коліна тут же вистрибнув і вмостився, муркочучи, рудий пухнастий кіт з приплюснутою мордочкою.
— То й Герміона тут? — радісно спитав Гаррі, чухаючи Криволапика за вушком.
— Так, позавчора приїхала, — повідомила місіс Візлі, постукуючи чарівною паличкою по великій залізній каструлі, та з гучним брязкотом стрибнула на плиту й одразу закипіла. — Усі вже, звісно, сплять, ми ж не чекали на тебе так рано. На, їж…
Вона знову стукнула каструлю, та злетіла вгору, полинула до Гаррі й нахилилася; місіс Візлі ледве встигла підставити миску, як у неї полився густий і паруючий цибуляний суп.
— Хліба, любий?
— Дякую, місіс Візлі.
Вона змахнула чарівною паличкою над плечем; до столу елегантно підлетіла хлібина й ніж. Коли хлібина сама себе покраяла, а каструля повернулася на плиту, місіс Візлі сіла коло Гаррі.
— То ти вмовив Горація Слизорога знову піти викладати?
Гаррі кивнув, бо мав повний рот супу й не міг говорити.
— Він навчав Артура й мене, — сказала місіс Візлі. — Працював у Гоґвортсі, здається, вічно; почав приблизно в той самий час, що й Дамблдор. Сподобався він тобі?
Гаррі тепер напхав рота хлібом, тож тільки стенув плечима.
— Розумію тебе, — кивнула місіс Візлі. — Він, коли захоче, може здаватися привабливим, хоч Артурові він ніколи особливо не подобався. Міністерство аж кишить колишніми Слизороговими улюбленцями — він уміє проштовхувати своїх, а от на Артура в нього ніколи не вистачало… мабуть, не покладав на нього великих надій. Та це тільки доводить, що навіть Слизоріг може помилятися. Не знаю, чи писав тобі про це Рон… це так недавно сталося… Артур отримав підвищення!
Видно було, що місіс Візлі аж розпирало бажання поділитися цією новиною. Гаррі необережно проковтнув цілу ложку паруючого супу і подумав, що від опіку в горлі йому повискакують пухирі.
— Це чудово! — видихнув він.
— Ти таке золотко, — засяяла місіс Візлі, мабуть, вирішивши, що це він заплакав від розчулення. — 3 огляду на нинішню ситуацію Руфус Скрімджер заснував кілька нових служб, і Артур тепер голова бюро виявлення та конфіскації фальшивих оборонних заклять та захисних предметів. Це серйозна посада, в нього тепер десятеро підлеглих!
—А навіщо це бюро?..
— Розумієш, через усю цю паніку, пов’язану з Відомо-Ким, скрізь почали торгувати якимись дивними штуками, що нібито мають оберігати від Відомо-Кого і смертежерів. Можеш собі уявити, що то за дурниці… так звані захисні настоянки, а насправді соуси й підливки з додачею буботрубного гною або інструкції для оборонного пристріту, від якого відпадають вуха… зловмисниками найчастіше виявляються такі типи, як Манданґус Флечер, що за все своє життя не зробили нічого порядного, а тепер користуються панічними настроями. А подекуди взагалі трапляється справжнє паскудство. Недавно Артур конфіскував коробку з зачарованими стереоскопами, явно підкинуту якимось смертежером. Отож, як бачиш, це дуже важлива робота, і я йому кажу, що нічого шкодувати за всякими тостерами, автомобільними свічками та іншими маґлівськими дурничками. — На завершення своєї промови місіс Візлі суворо глянула на Гаррі, наче це він наполягав, що треба шкодувати за автомобільними свічками.
— А містер Візлі й досі на роботі? — спитав Гаррі.
— І досі. Чесно кажучи, він уже трохи запізнюється… казав, що повернеться опівночі…
Вона зиркнула на великого годинника, що лежав боком на купі простирадл у кошику для білизни біля столу. Гаррі відразу його впізнав: на циферблаті було дев’ять стрілок з іменами членів родини. Раніше годинник висів у вітальні, а зараз, судячи з того, де він опинився, місіс Візлі, мабуть, узяла собі за звичку носити його по всій хаті. Усі дев’ять стрілок показували на позначку “смертельна небезпека”.
— Майже увесь час отак, — пояснила місіс Візлі непереконливо бадьорим голосом, — відколи Відомо-Хто почав діяти відкрито. Думаю, всім зараз загрожує смертельна небезпека… навряд чи це стосується тільки нашої родини… але не знаю, чи має ще хтось такого годинника, тому не можу перевірити. Ага!
Вона вказала на циферблат годинника. Стрілка містера Візлі пересунулася до позначки “в дорозі”
— Він вертається!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве