Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і напівкровний принц”

І справді за якусь мить у задні двері постукали. Місіс Візлі підскочила й побігла туди; узявшись за ручку і припавши до дерев’яних дверей щокою, тихенько запитала:
— Це ти, Артуре?
— Так, — долинув утомлений голос містера Візлі. — Але я сказав би це, навіть якби був смертежером. Запитай щось інше!
— Ой, та що ти…
— Молі!
— Ну, добре-добре… яке твоє найпалкіше бажання?
— Довідатись, як тримаються в повітрі літаки.
Місіс Візлі кивнула й потягла було за ручку, але містер Візлі, мабуть, міцно тримав її з того боку, бо двері не відчинилися.
— Молі! Я мушу ще в тебе щось запитати!
— Артуре, це казна-що.
— Як ти любиш, щоб я тебе називав, коли ми наодинці?
Навіть у тьмяному світлі Гаррі побачив, що місіс Візлі зашарілася; він і сам відчув, як у нього палають шия й вуха, і взявся швидко сьорбати суп, голосно дзенькаючи по мисці ложкою.
— Молісюсінька, — прошепотіла напівмертва місіс Візлі
— Правильно, — підтвердив містер Візлі. — Можеш тепер мене впускати.
Місіс Візлі відчинила двері і зайшов її чоловік — худий, лисуватий, рудоволосий чарівник у рогових окулярах та довгій запорошеній дорожній мантії.
— Я все одно не розумію, навіщо це все повторювати щоразу, коли ти вертаєшся додому, — сказала місіс Візлі, помагаючи чоловікові знімати мантію; її щоки ще й досі пашіли. — Та будь-який смертежер витисне з тебе цю відповідь перш ніж перевтілитися в тебе!
— Знаю, люба, але це міністерська процедура, а я повинен подавати приклад. Що це так гарно пахне? Цибуляний суп?
Містер Візлі радо глянув на стіл.
—Гаррі! А ми тебе до ранку й не чекали!
Вони обмінялися потисками рук, і містер Візлі сів на стілець біля Гаррі. Місіс Візлі поставила й перед ним миску з супом.
— Дякую, Молі. Важка була ніч. Якийсь телепень почав продавати видозмінні медалі. Почепиш таку на шию і можеш за бажанням міняти зовнішність. Сто тисяч масок. усього за десять ґалеонів!
— А що від них буває насправді?
— Найчастіше просто набуваєш неприємного жовтогарячого кольору, однак у кількох осіб по всьому тілу повискакували бородавки зі щупальцями. Наче в лікарні святого Мунґо й так мало роботи!
— Фред і Джордж люблять такі штуки, — завагалася місіс Візлі. — Ти не думаєш, що…
— Не думаю! — вигукнув містер Візлі. — Хлопці б такого не робили, особливо зараз, коли всі відчайдушно шукають хоч якогось захисту!
— То ти запізнився через ті видозмінні медалі?
— Та ні. До нас ще дійшли чутки про небезпечний відбивальний пристріт, насланий у районі “Слон і замок”, та, на щастя, поки ми туди дісталися, магічний загін спецпризначення усе вже владнав…
Гаррі затулився рукою й нишком позіхнув.
— Спати, — миттю заявила місіс Візлі, від очей якої це не сховалося. — Я вже приготувала для тебе кімнату Фреда й Джорджа, житимеш там.
— Як, а вони де?
— На алеї Діаґон, сплять у крихітній квартирці над своєю крамничкою жартів, бо мають багато роботи, — пояснила місіс Візлі. — Мушу сказати, що я спочатку була проти, але в них, здається, таки є діловий нюх! Ходімо, дорогенький, твоя валіза вже нагорі.
— На добраніч, містере Візлі, — попрощався Гаррі, відставляючи стільця. Криволапик легенько зіскочив з його колін і вислизнув з кухні.
— На добраніч, Гаррі, — відповів містер Візлі.
Коли вони виходили з кухні, Гаррі помітив, як місіс Візлі зиркнула на годинник у кошику для білизни. Усі стрілки були знову на позначці “смертельна небезпека”.
Кімната близнюків була на третьому поверсі. Місіс Візлі націлила чарівну паличку на лампу, що стояла на столику біля ліжка, й та негайно спалахнула, заливаючи кімнату приємним золотавим світлом. Хоч на письмовому столі біля вікна стояла велика ваза з квітами, їхній аромат не міг перебити стійкий запах стрілецького пороху, як визначив його Гаррі. Підлога була завалена запечатаними картонними коробками без жодних позначок. Серед них стояла й валіза Гаррі. Кімната нагадувала тимчасовий склад.
Гедвіґа привітала Гаррі радісним ухканням зі свого сідала на шафі, а тоді вилетіла у вікно; він знав, що вона хотіла його побачити перед тим, як вирушати на полювання. Гаррі сказав місіс Візлі “на добраніч”, одягнув піжаму й ліг у ліжко. Відчув під наволочкою щось тверде. Понишпорив і знайшов липку фіолетово-помаранчеву цукерку, в якій упізнав батончика-блювончика. Усміхнувшись, він перевернувся на бік і одразу заснув.
Минуло всього кілька секунд, як здалося Гаррі, і його розбудив гарматний залп, з яким розчинилися навстіж двері. Сівши на ліжку, він почув, як з шурхотом розсуваються штори: в очі боляче вдарило сліпуче сонячне світло. Затуляючись однією рукою, другою він почав намацувати окуляри.
— Шотуттаке?
— А ми й не знали, що ти вже тут! — прокричав радісний голос і хтось ударив Гаррі по потилиці.
— Роне, не бий його! — у дівчачому голосі чувся докір.
Гаррі нарешті знайшов окуляри і нап’яв їх на носа, але світло було таке яскраве, що він і далі майже нічого не бачив. Перед ним хиталася висока розмита тінь; він закліпав, і тінь помалу перетворилася на широко усміхненого Рона Візлі.
— Усе кльово?
— Краще не буває, — Гаррі потер потилицю і знову впав на подушку. — А в тебе?
— Непогано, — Рон підтяг картонну коробку й сів на неї. — Коли ти тут з’явився? Мама оце аж зараз нам сказала!
— Десь о першій ночі.
— А з маґлами все гаразд? Вони до тебе добре ставилися?
— Як завжди, — відповів Гаррі, а Герміона тим часом сіла на краєчку ліжка. — Зі мною вони майже не розмовляли, але мені так навіть більше подобається. А як ти, Герміоно?
— Ой, та зі мною все добре, — сказала Герміона, уважно дивлячись на Гаррі, мов на хворого.
Він розумів, чим це викликано, але не мав найменшого бажання обговорювати Сіріусову смерть чи якісь інші скорботні теми, тому запитав:
— А котра вже година? Я що, пропустив сніданок?
— Про це не журись, мама тобі все принесе; вона вважає. що ти страшенно схуд, — закотив очі Рон. — То що там відбувалося?
— Нічого такого. Я собі нидів у тітки з дядьком.
— Ой, не треба понтів! — скривився Рон. — Ти ж десь був з Дамблдором!
— Там не було нічого цікавого. Він хотів, щоб я йому допоміг умовити одного старого вчителя повернутися з пенсії. Такий собі Горацій Слизоріг.
— А-а, — Рон був помітно розчарований. — А ми думали…
Герміона застережливо зиркнула на Рона, і Рон на повній швидкості змінив курс. —.. .ми так і думали, що нічого цікавого. — Та невже? — пирхнув Гаррі. —Так… так, бо Амбриджки вже немає, тож ясно, що нам потрібен новий учитель захисту від темних мистецтв. Ну, е-е, і який він?
— Схожий на моржа і був колись вихователем Слизерину, — пояснив Гаррі. — Що з тобою, Герміоно?
Герміона увесь цей час дивилася на нього так, ніби чекала, що от-от проявляться якісь дивні симптоми. Поспіхом вона зобразила непереконливу усмішку.
— Та ні, нічого! То, гм, як по-твоєму, добрий учитель вийде зі Слизорога?
— Не знаю, — знизав плечима Гаррі. — Гірших за Амбриджку бути не може.
— Я знаю ще гіршу за Амбриджку, — пролунало від дверей. У кімнату з роздратованим виглядом зайшла, горблячись, молодша Ронова сестра. — Привіт, Гаррі.
— Що з тобою? — здивувався Рон.
— Це все вона, — буркнула Джіні, з розгону сідаючи на ліжко біля Гаррі. — Я від неї скоро здурію.
— А що вона тепер зробила? — співчутливо поцікавилася Герміона.
— Та так зі мною говорить… наче мені три рочки!
— Я знаю, — Герміона стишила голос. — Вона цікавиться лише собою.
Гаррі був приголомшений, що Герміона так відгукується про місіс Візлі, й тому чудово зрозумів Рона, коли той сердито кинув:
— Ви можете хоч на п’ять секунд дати їй спокій?
— О, давай, захищай її, — огризнулася Джіні. — Ми знаємо, що ти нею захоплений.
Ці слова якось не пасували до Ронової матері; відчуваючи, що він чогось не розуміє, Гаррі запитав:
— Про кого це ви?..
Відповідь на своє запитання він одержав, ще й не договоривши. Двері спальні знову рвучко відчинилися, й Гаррі інстинктивно з такою силою смикнув на себе ковдру, що Герміона й Джіні попадали з ліжка.
У дверях стояла дівчина такої запаморочливої вроди, що в кімнаті раптом наче забракло повітря. Висока й струнка, з довгим білявим волоссям, вона, здавалося, випромінювала легеньке сріблясте сяйво. А довершувала це досконале видіння важка таця зі сніданком в її руках.
— ‘Аггі, — вимовила вона гортанним голосом. — Тсе
бульо дюже довго!
Дівчина переступила поріг і пішла до нього; за нею дріботіла сердита місіс Візлі.
— Не треба було брати тацю, я й сама віднесла б!
— Тсе бульо не вашко, — сказала Флер Делякур, ставлячи тацю Гаррі на коліна, а тоді нахилилася й поцілувала його в щоку: він відчув, як палає те місце, якого торкнулися її вуста. — Я так готіла його батшити. Пам’ятаєш мою сестгу, Ґабгіель? Вона не пегестає говогити пго ‘Аггі Поттега. Вона буде гада побатшити тебе знову.
— О… то вона теж тут? — прохрипів Гаррі.
— Ні-ні, дугненький, — дзвінко розсміялася Флер, — я казала пго наступне літо, коли ми… то ти не знаєш?
Її великі сині очі округлилися й вона докірливо глянула на місіс Візлі, котра почала виправдовуватися:
— Ми просто ще не встигли йому сказати.
Флер знову повернулася до Гаррі, тріпнувши своїм сріблястим волоссям, аж воно хльоснуло місіс Візлі по обличчю.
— Ми з Біллом збираємося одгушитись!
— Он як, — пробелькотів Гаррі. Він не міг не помітити, що місіс Візлі, Герміона й Джіні уникають дивитися одна одній у вічі. — Ого. Е-е… поздоровляю!
Вона нахилилася й знову його поцілувала.
— Білл загаз дюже зайнятий, багато пгацює, а я пгацюю на півставки в Ґгінґотсі, шоб поліпшити свій вімова, тому він запгосив мене на кілька днів сюди, шоб кгашче зазнайомитися з його годиною. Я так згаділа, коли потшула, шо ти пгиідеш… тут нічого гобити, хіба шо любиш кугей чи куховагити! Ну… смашного тобі, ‘Аггі!
На цих словах вона граціозно крутнулася й випливла з кімнати, тихенько причинивши за собою двері.
Місіс Візлі прошипіла щось схоже на “пхи”!
— Мама її ненавидить, — спокійно повідомила Джіні.
— Неправда! — сердито заперечила місіс Візлі. — Просто я вважаю, що вони поспішили з заручинами!
— Вони вже рік знайомі, — втрутився Рон, що, ніби причмелений, не зводив очей із зачинених дверей.
— Хіба це довго! Я, звісно, розумію, чому так сталося. Усе через непевність, пов’язану з поверненням Відомо-Кого, бо люди думають, що завтра їх може не стати, тому й поспішають з усілякими рішеннями, над якими раніше поміркували б. Так само було й під час його попередньої могутності — люди тікали зі своїми коханими світ за очі…
— А серед них і ви з татом, — хитро додала Джіні.
— Це так, але ми з батьком чудово пасували одне одному, навіщо нам було чекати? — заперечила місіс Візлі. — Тоді як Білл і Флер… ну… що вони мають спільного? Він працьовитий, практичний, а вона…
— Корова, — підказала Джіні, киваючи головою. — Але Білл не такий уже й практичний. Він же спеціаліст зі зламувань проклять і любить пригоди, любить ефектність… думаю, саме тому він і волочиться за Флегмою.
— Не називай її так, Джіні, — розсердилася місіс Візлі, а Гаррі з Герміоною розреготалися. — Ну, мені вже треба йти… їж, Гаррі, яєчню, поки тепла.
Вона вийшла. Ронове очманіння не миналося; він сіпав головою, наче пес, що намагається струсити воду з вух.
— Хіба до неї не можна звикнути, живучи в одному домі? — спитав Гаррі.
— Воно-то так, — погодився Рон, — але коли наштовхуєшся на неї несподівано, як оце зараз…
— Жалюгідно, — люто чмихнула Герміона й відійшла від Рона аж до стіни, а там розвернулася, склала на грудях руки і втупилася в нього.
— Невже ти хочеш, щоб вона тут тинялася завжди? — недовірливо спитала Джіні в Рона. Коли той тільки знизав плечима, сестра додала:
— А я впевнена, що мама покладе цьому край. — Як же вона зуміє? — поцікавився Гаррі.
— Вона цілий час намагається запросити в гості Тонкс. Має, мабуть, надію, що Білл накине на неї оком. Я теж на це сподіваюся. Краще б у нашій родині була вона.
— Так їй і вдасться, — саркастично зауважив Рон. — Послухайте, та жоден нормальний чувак не вибере Тонкс, якщо поруч буде Флер. Тобто Тонкс класна, коли не робить ідіотських фокусів з волоссям і носом, але…
— Вона в сто разів приємніша за Флегму, — заперечила Джіні.
— І значно розумніша, бо вона аврор! — додала з кутка Герміона.
— Флер теж не дурна, не забувайте, що вона брала участь у Тричаклунському турнірі, — сказав Гаррі.
— Хоч ти не починай! — огризнулася Герміона.
— Мабуть, тобі подобається, як вона каже “‘Аггі”? — зневажливо кинула Джіні.
— Ні, — заперечив Гаррі, вже не радий, що втрутився, — я тільки казав, що Флегма… тобто Флер…
— Я воліла б мати в родині Тонкс, — повторила Джіні. — Вона хоч весела.
— Щось вона останнім часом не дуже веселить, — заперечив Рон. — Я її бачив кілька разів і вона більше нагадувала Плаксиву Мірту.
— Це несправедливо, — обурилася Герміона. — Вона й досі не відійшла від того, що сталося… усе ж… він її двоюрідний брат!
У Гаррі стислося серце. От і до Сіріуса добралися. Він схопив виделку й почав закидати в рота яєчню, щоб у розмову не втягли і його.
— Тонкс і Сіріус майже не знали одне одного! — вигукнув Рон. — Сіріус просидів в Азкабані пів її життя, а до того їхні родини навіть не зустрічалися…
— Не в тому річ, — заперечила Герміона. — Вона вважає, що винна в його смерті!
— Чого це? — не зміг стриматися Гаррі.
— Бо це вона билася з Белатрисою Лестранж. Мабуть, відчуває, що якби тоді її перемогла, то Белатриса не змогла б убити Сіріуса.
— Це дурість, — сказав Рон.
— Це почуття вини з боку того, хто вижив, — сказала Герміона. — Я знаю, що Люпин намагався її заспокоїти, але вона й досі в депресії. Їй навіть її метаморфомагія не вдається!
— Що?..
— Не може змінювати собі зовнішність, як звикла, — пояснила Герміона. — Мабуть, на її дар вплинув шок.
— Я й не знав, що таке могло статися, — здивувався Гаррі.
— Я теж, — зізналася Герміона, — але, мабуть, якщо перебувати в стані сильної депресії…
Знову відчинилися двері і з’явилася голова місіс Візлі.
— Джіні, — прошепотіла вона, — іди вниз, допоможи приготувати обід.
— Я ж розмовляю з людьми! — обурилася Джіні.
— Хутко! — додала місіс Візлі й пішла.
— Вона мене кличе тільки тому, що не хоче залишатися з Флегмою! — сердито буркнула Джіні. Тріпнула довгим рудим волоссям, дуже вдало перекривляючи Флер, і пішла штучною ходою, піднявши руки над собою, наче балерина.
— Вам усім теж раджу швиденько йти вниз, — додала вона, виходячи з кімнати.
Гаррі скористався тимчасовою мовчанкою, щоб доїсти сніданок. Герміона роздивлялася Фредові з Джорджем коробки, час від часу нишком поглядаючи на Гаррі. Рон, частуючись Гарріною грінкою, й далі замріяно дивився на двері.
— А це що таке? — запитала Герміона, тримаючи щось схоже на маленький телескоп.
— Не знаю, — відповів Рон, — але якщо Фред і Джордж залишили його тут, то він, мабуть, ще не готовий для крамнички жартів, тому будь обережна.
— Твоя мама казала, що крамничка процвітає, — згадав Гаррі. — Казала, що у Фреда з Джорджем виявився справжній діловий нюх.
— Це ще м’яко сказано, — мовив Рон. — Вони гребуть ґалеони лопатами! Не дочекаюся, щоб глянути на цю крамничку. Ми ще не були на алеї Діаґон, бо мама каже, що для додаткової безпеки з нами має піти тато, який зараз страшенно зайнятий на роботі, але там має бути класно.
— А як там Персі? — поцікавився Гаррі (третій за віком Ронів брат був у родині білою вороною). — Чи він уже розмовляє з твоїми батьками?
— Нє-а, — відповів Рон.
— Але ж він знає, що твій тато мав абсолютну рацію щодо повернення Волдеморта…
— Дамблдор каже, що людям значно легше прощати помилки інших, ніж їхню правоту, — втрутилася Герміона. — Я чула, Роне, як він це казав твоїй мамі.
— Хто ще, крім Дамблдора, казатиме такі божевільні речі, — стенув плечима Рон.
— Цього року він даватиме мені приватні уроки, — сказав, ніби між іншим, Гаррі.
Рон ледь не вдавився грінкою, а Герміона охнула.
— Чого ж ти мовчав! — вигукнув Рон.
— Та я щойно згадав, — чесно зізнався Гаррі. — Він це сказав учора вночі у вашому сарайчику для мітел.
— Нічого собі… приватні уроки у Дамблдора! — Рон був вражений. — Цікаво, чого це він?..
Рон загнувся на півслові. Гаррі помітив, що вони з Герміоною перезирнулися. Гаррі відклав ножа й виделку, і серце його забилося швидше, хоч він так само без руху сидів на ліжку. Дамблдор радив розповісти… чом би й не зараз?
Він втупився поглядом у виделку, що поблискувала на колінах, і сказав:
— Не знаю точно, чому він даватиме мені уроки, але це, мабуть, пов’язано з пророцтвом.
Рон з Герміоною мовчали як риби. Гаррі навіть здалося, що вони заклякли. Він повів далі, не зводячи погляду з виделки:
— З тим, яке намагалися викрасти в міністерстві.
— Але ж ніхто не знає, про що в ньому йшлося, — швидко додала Герміона. — Воно ж розбилося.
— Хоч у “Віщуні” писали, що… — почав було Рон, проте за зашипіла:
— Цс!
— “Віщун” писав правду, — підтвердив Гаррі, з великим зусиллям переводячи погляд на друзів: видно було, що Герміона налякана, а Рон захоплений. — Та скляна куля, що розбилася, то був не єдиний запис пророцтва. Я його повністю почув у Дамблдоровім кабінеті. Пророцтво було зроблене для нього, тож він міг мені сказати. Зі змісту випливає, — Гаррі важко зітхнув, — що саме я маю покінчити з Волдемортом… принаймні там сказано, що разом нам жити не судилося.
Якусь мить усі троє мовчки дивилися одне на одного. Тоді щось голосно бабахнуло, і Герміона зникла за стіною чорного диму.
— Герміоно! — крикнули Гаррі з Роном. Таця для сніданку з брязкотом полетіла на підлогу.
Герміона з’явилася, кахикаючи, з-за хмари диму, тримаючи в руці телескоп і демонструючи свіжий фіолетовий синець під оком.
— Я його стиснула, а він… а він мене вдарив! — зойкнула вона.
І справді, тепер вони побачили крихітний кулачок на довжелезній пружині, що стирчав з одного кінця телескопа.
— Не журися, — заспокоїв Рон, насилу стримуючи сміх, — мама тебе вилікує, вона добре гоїть дрібні поранення…
— Ой, та не звертайте уваги! — махнула рукою Герміона. — Гаррі, ой, Гаррі…
Вона знову сіла на краєчок його ліжка.
— Ми думали, коли вже повернулися з міністерства…звісно, ми нічого не хотіли тобі казати, але з того, що Луціус Мелфой говорив про пророцтво, ніби воно про тебе й Волдеморта… то ми так і думали, що це щось таке… ой, Гаррі… — Вона подивилися на нього й прошепотіла: — Тобі страшно?
— Не так, як спочатку, — зізнався Гаррі. — Коли я вперше про це почув, то злякався… але тепер мені здається, ніби я завжди знав, що врешті-решт маю з ним зіткнутися…
— Коли ми почули, що Дамблдор забиратиме тебе особисто, то ми так і подумали, що він тобі щось скаже, або покаже щось, пов’язане з пророцтвом. — палко додав Рон. — І ми не помилилася, правда? Він би не давав тобі уроків, якби думав, що тобі нічого не світить, не витрачав би на тебе часу… він думає, що в тебе є шанс!
— Це правда, — погодилася Герміона. — Цікаво, Гаррі, чого саме він тебе навчатиме? Мабуть, найвищої захисної магії… могутніх протизаклять… антипристріту…
Гаррі не дуже прислухався. По тілі розтікалося тепло, що не мало нічого спільного з сонячним сяйвом; тягар у грудях розчинявся й зникав. Він знав, що Рон і Герміона шоковані набагато більше, ніж по них видно, але те, що вони були біля нього, заспокоювали його й підбадьорювали, а не сахалися, як від заразного чи небезпечного, варте було більшого, ніж він міг їм висловити.
— …і загальних ухильних заклять, — договорила Герміона. — Зате ти знаєш хоч один предмет, який цього року вивчатимеш. На один більше, ніж ми з Роном. Цікаво, коли вже ми отримаємо наші підсумкові СОВи?
— Мабуть, скоро, бо вже минув цілий місяць, — припустив Рон.
— Стривайте, — пригадав Гаррі ще одну тему вчорашньої розмови. —Дамблдор, здається, казав, що ми отримаємо СОВи вже сьогодні!
— Сьогодні? — зойкнула Герміона. — Сьогодні? А чому ж ти… о, Боже… треба ж було сказати…
Вона схопилася на ноги.
— Подивлюся, чи не прилетіли поштові сови…
Та коли за десять хвилин Гаррі вдягнувся і зійшов униз з порожньою тацею в руках, то побачив Герміону, що сиділа, розгублена, за кухонним столом, та місіс Візлі, яка намагалася зменшити Герміонину схожість зі смугастою пандою.
— Не зникає, — стурбовано говорила місіс Візлі, стоячи над Герміоною з чарівною паличкою і книжкою “Помічник цілителя”, розгорнутою на сторінці “Синці, порізи й подряпини”. — Завжди ж діяло. Нічого не розумію.
— Цілком у стилі Фреда з Джорджем. Вони зробили так, щоб синець не зникав, бо вважали, що це смішно, — сказала Джіні.
— Він мусить зійти! — пискнула Герміона. — Не буду ж я отак скрізь ходити!
— Не будеш, люба, ми знайдемо ліки, не переживай, — заспокоювала її місіс Візлі.
— Білл мені гозповідав, які веселі Фгед і Джогдж! — сяйнула безтурботною усмішкою Флер.
— Ага, я зараз лусну зі сміху, — огризнулася Герміона.
Вона схопилася й, заламуючи руки, забігала по кухні.
— Місіс Візлі, ви впевнені, що зранку сови не прилітали?
— Так, люба, я б їх помітила. — терпляче підтвердила місіс Візлі. — Але ж іще немає й дев’ятої, попереду море часу…
— Я знаю, що завалила “Стародавні руни”, — гарячково бурмотіла Герміона, — я там точно зробила одну серйозну помилку в перекладі. А практичний іспит із захисту від темних мистецтв мені взагалі не вдався. Раніше мені здавалося, що з трансфігурацією я впоралася непогано, але зараз…
— Герміоно, замовкни вже, ти не одна нервуєшся! — не витримав Рон. — От як отримаєш своїх одинадцять відмінних СОВ…
— Ні-ні-ні! — істерично сплеснула долонями Герміона. — Я знаю, що все провалила!
— А що буде, якщо ми провалимо іспити? — запитав Гаррі, ні до кого конкретно не звертаючись, але відповіла на це знову Герміона.
— Обговоримо можливі варіанти з вихователькою нашого гуртожитку. Я питала про це професорку Макґонеґел наприкінці навчального року.
У Гаррі закрутило в животі. Краще б він не їв так багато за сніданком.
— А ми в Бобатоні, — самовдоволено сказала Флер, — все гобили інакше. Гадаю, так бульо кгаще. Ми здавали іспити після шести гоків навчання, а не п’яти, а тоді…
Флерині слова заглушив вереск. Герміона показувала на вікно кухні. У небі чітко виднілися три чорні цятки, що швидко збільшувалися.
— Це точно сови, — прохрипів Рон, підстрибуючи й стаючи біля вікна поруч з Герміоною.
— І їх три, — додав Гаррі, швидко займаючи місце з другого боку.
— По одній для кожного, — перелякано прошепотіла Герміона. — Ой, ні… ой, ні… ой, ні…
Вона міцно схопила Гаррі й Рона за лікті.
Сови летіли прямісінько до “Барлогу”, три гарні сірі сови, і кожна, як стало помітно, коли вони знизилися над стежкою, що вела до будинку, несла великого квадратного конверта.
— Ой, ні — репетувала Герміона.
Місіс Візлі протиснулася повз них і відчинила кухонне вікно. Одна, друга, третя — сови по черзі залетіли в кухню і посідали на столі рівненьким рядком. Тоді всі три підняли праві лапки.
Гаррі підійшов до них. Лист, адресований йому, був прив’язаний до лапки середньої сови. Тремтячими пальцями він його відв’язав. Ліворуч від нього Рон намагався відчепити власні результати; праворуч у Герміони так тремтіли пальці, що її сова теж почала трястися.
Ніхто в кухні не промовив ані слова. Нарешті Гаррі спромігся відв’язати свого конверта. Швидко його розірвав, вийняв і розгорнув аркуш пергаменту.

ПІДСУМКОВІ СЕРЕДНІ ОЦІНКИ ВЗІРЦЕВОГО УЧНЯ

Позитивні оцінки: Відмінно (В) Негативні оцінки: Погано (П)
Добре(Д) Жахливо (Ж)
Задовільно (3) Троль (Т)
ГАРРІ ДЖЕЙМС ПОТТЕР ОТРИМАВ:

Астрономія: З
Догляд за магічними істотами: Д
Заклинання: Д
Захист від темних мистецтв: В
Віщування: П
Гербалогія: Д
Історія магії: Ж
Настійки: Д
Трансфігурація: Д

Гіррі перечитав пергамент кілька разів, і з кожним разом йому ставало легше дихати. Усе було нормально: він знав, що провалить віщування, і не мав жодної надії, що складе історію магії, після того, як зомлів прямо на іспиті, але ж усе інше він склав! Провів пальцем по оцінках…непогано впорався з трансфігурацією і гербалогією, і навіть за настійки отримав оцінку “добре”! А найкраще, що він отримав “відмінно” за захист від темних мистецтв!
Гаррі озирнувся. Герміона стояла до нього спиною, схиливши голову, а от Рон мав цілком задоволений вигляд.
— Я провалив тільки віщування та історію магії, але кому вони потрібні? — радісно повідомив він Гаррі. — На…Міняймося…
Гаррі переглянув Ронові оцінки: відмінних там не було…
— Я знав, що тобі найкраще піде захист від темних мистецтв, — штурхнув Рон Гаррі в плече. — Ми класно справилися, скажи?
— Молодчина! — гордо вигукнула місіс Візлі, розкуйовдивши Ронові волосся. — Сім СОВ, це більше, ніж Фред і Джордж отримали разом!
— Герміоно, — невпевнено заговорила Джіні, бо Герміона й досі стояла до них спиною. — Як там у тебе?
— У мене… непогано, — ледь чутно пробурмотіла Герміона.
— Ой, не треба, — скривився Рон, а тоді підійшов і висмикнув з рук табель. — Так… десять оцінок “відмінно” й однісіньке “добре” за захист від темних мистецтв. — Він подивився на неї трохи здивовано і водночас сердито. — І ти ще, мабуть, розчарована, га?
Герміона похитала головою, а Гаррі розреготався.
— Отепер ми всі можемо здавати НОЧІ! — радів Рон. — Мамо, ковбасок не лишилося?
Гаррі ще раз глянув на свої оцінки. Кращих годі було й сподіватися. Одного тільки було трохи жаль… це означало кінець його честолюбним мріям стати аврором. Він не отримав належної оцінки за настійки. Знав, що так буде, але все одно відчував пустку в грудях, дивлячись знову й знову на малесеньку чорну літеру “Д”.
Колись замаскований смертежер перший сказав Гаррі, що з нього вийде добрий аврор, і ця думка так його захопила, що він уже не міг уявити для себе іншого покликання. Ба навіть більше: хіба ж могла його чекати інша доля після того, як він місяць тому почув пророцтво… разом їм жити не судилося… хіба б не виконав він пророцтва, якби влився в лави цих прекрасно вишколених чаклунів, чиїм завданням було знайти і знищити Волдеморта?

— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —
Дракові манівці

Наступні кілька тижнів Гаррі не покидав “Барлогу”. Переважно тільки те й робив, що вдень грав у Візлівському садочку в квідич два-на-два (він з Герміоною проти Рона й Джіні; Герміона грала жахливо, а Джіні добре, тож команди були приблизно рівні), а вечорами поглинав по три порції кожнісінької страви, що ними напихала його місіс Візлі.
Це були б щасливі й спокійні канікули, якби не новини про зникнення, дивні аварії і навіть про смертельні випадки, які мало не щодня з’являлися на шпальтах “Віщуна”. Часом Білл та містер Візлі приносили ці звістки додому раніше, ніж про них повідомляли в газеті. Місіс Візлі була незадоволена, що святкування шістнадцятиліття Гаррі було зіпсоване неприємними новинами, якими поділився за столом похмурий і виснажений Ремус Люпин. Його каштанове волосся щедро посмугували сиві пасма; а одяг був як ніколи обшарпаний і полатаний.
— Було ще кілька нападів дементорів, — повідомив він, поки місіс Візлі передавала йому великий шматок святкового торта. — А ще в хижі на півночі знайшли тіло Ігоря Каркарофа. Згори над хижею висіла Чорна мітка… хоча, чесно кажучи, я взагалі дивуюся, що він майже рік протримався після того, як порвав зі смертежерами; Сіріусів брат Реґулус, пригадую, протримався всього кілька днів.
— Може, — насупилася місіс Візлі, — поговоримо про щось інше?
— Ремусе, а ти чув про Флореана Фортеск’ю? — поцікавився Білл, якого частувала вином Флер. — Того чоловіка, що мав…
— кафе-морозиво на алеї Діаґон? — втрутився Гаррі, відчувши неприємну порожнечу в грудях. — Він завжди пригощав мене морозивом. Що з ним сталося?
— Його викрали, судячи з вигляду його закладу.
— Чому? — запитав Рон, а місіс Візлі гостро зиркнула на Білла.
— Хтозна. Щось їм, мабуть, не сподобалося. Добрий був чолов’яга, цей Флореан.
— Якщо вже ми згадали алею Діаґон, — додав містер Візлі, — то містер Олівандер теж, здається, зник.
— Майстер чарівних паличок? — перелякано спитала Джіні.
— Він. Майстерня порожня. Слідів боротьби нема. Ніхто не знає, пішов він добровільно чи його викрали.
— А де ж люди братимуть палички?
— Звернуться до інших майстрів, — сказав Люпин. — Проте Олівандерові були найкращі, тож якщо він тепер у їхніх лапах, то для нас це не найліпший поворот подій.
На другий день після цього доволі похмурого дня народження з Гоґвортсу прибули листи та перелік підручників. Гаррі отримав несподівану новину: його обрали квідичним капітаном.
— Тепер ти маєш однаковий статус зі старостами! — зраділа Герміона. — Можеш користуватися нашим спецтуалетом і таке інше!
— Ого! Пригадую, коли такий був у Чарлі, — захоплено розглядав капітанський значок Рон. — Гаррі, це круто, тепер ти мій капітан… якщо візьмеш мене знову в команду, ги-ги…
— Мабуть, більше не можна тягти з поїздкою на алею Діаґон, раз ви це все отримали, — зітхнула місіс Візлі, переглядаючи перелік Ронових підручників. — Вирушимо в суботу, якщо татові знову не доведеться мчати на роботу. Без нього я не поїду.
— Мамо, невже ти думаєш, що Відомо-Хто ховається за книжковою полицею у “Флоріш і Блотс”? — захихотів Рон.
— А Фортеск’ю й Олівандер поїхали відпочивати, так? — миттю завелася місіс Візлі. — Якщо ти вважаєш, що за ходи безпеки не варті виїденого яйця, то залишайся тут, я й сама все для тебе куплю..
— Ні, я поїду, хочу бачити крамничку Фреда й Джорджа! — поспіхом сказав Рон.
— То краще подумай про свою поведінку, юначе, щоб я не вирішила, що ти ще не дозрів їхати з нами! — сердито гиркнула місіс Візлі, а тоді схопила сімейний годинник, усі дев’ять стрілок якого й далі вказували на позначку “смертельна небезпека”, й поклала його на купу щойно випраних рушників. — Це стосується і повернення в Гоґвортс!
Рон скептично глянув на Гаррі, а його мама схопила кошика з білизною й годинником і вибігла з кімнати.
— Нічого собі… уже й пожартувати не можна…
Та наступні кілька днів Рон старанно уникав будь-яких легковажних натяків на Волдеморта. Субота настала без особливих вибухів з боку місіс Візлі, хоч за сніданком видно було, що вона дуже напружена. Білл, який залишався вдома з Флер (на превелику радість Джіні й Герміоні), подав Гаррі понад столом повний гаманець грошей.
— А мені? — розширилися від подиву Ронові очі.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве