Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— Є простіший спосіб, — сказала Герміона, поки Гаррі витирав об джинси липкі від чорнила пальці. Вона підняла чарівну паличку й промовила:
— Акціо медальйон!
Нічого не сталося. Рон, який обмацував складки вилинялих штор, був розчарований.
— Оце й усе? Його тут нема?
— Він може й досі тут бути, але зачаклований протизакляттями, — пояснила Герміона. — Тобто чарами, що перешкод¬жають викликати його магічним шляхом.
— Волдеморт наклав подібні чари на кам’яну чашу в печері, — пригадав Гаррі, що теж не зміг викликати фальшивий медальйон.
— То як же нам його знайти? — запитав Рон.
— Пошукаємо вручну, — відповіла Герміона.
— Чудова ідея, — закотив очі Рон й поновив обмацування штор.
Понад годину вони обшукували кімнату, та врешті-решт були змушені визнати, що медальйона в ній нема.
Сонце вже зійшло; його проміння сліпило їх навіть крізь запорошені вікна сходового майданчика.
— Він може бути захований деінде в будинку, — підбадьорливим тоном сказала Герміона, коли вони спускалися по сходах. У ній наростала рішучість, тоді як Гаррі з Роном помалу занепадали духом. — Зумів Реґулус знищити медаль¬йон чи ні, але йому треба було ховати його від Волдеморта, правда? Пам’ятаєте всі ті жахливі штуки, яких нам доводило¬ся позбуватись, коли ми тут були минулого разу? Годинник, що шпурлявся шурупами, або старі мантії, що намагалися задушити Рона? Можливо, Реґулус поставив їх для захисту схованки з медальйоном, хоч ми того не усвідомили в… в…
Гаррі й Рон подивилися на неї. Вона завмерла з піднятою ногою і з таким безглуздим виглядом, наче її щойно обро¬били забуттятусом; навіть очі розфокусувалися.
— …в той час, — закінчила вона пошепки фразу.
— Щось не так? — стривожився Рон.
— Ми знайшли медальйон.
— Що? — вигукнули разом Гаррі й Рон.
— У вітальні в шафі. Ніхто не міг його відкрити. А ми… ми…
Гаррі наче хто бухнув цеглиною. Він пригадав: він навіть тримав ту штуку в руках, коли вони по черзі намагалися її відкрити. Її ще потім кинули в мішок з непотребом разом з тютюнницею, де був порошок для бородавок, та з катерин¬кою, від музики якої всі засинали…
— Крічер тоді багато чого від нас заникав, — пригадав Гаррі. Це був єдиний шанс, їхня єдина слабка надія, і він збирався до останнього чіплятися за цю соломинку. — У нього там був цілий склад різного мотлоху в комірчині біля кухні. Ходімо.
Перестрибуючи через дві сходинки, він побіг сходами вниз, друзі кинулися за ним. У коридорі вони наробили такого галасу, що розбудили портрет Сіріусової матері.
— Нечисть! Бруднокровці! Мерзота! — верещала вона, та вони вже влетіли в розташовану в підвалі кухню й захряс¬нули за собою двері.
Гаррі перебіг приміщення, зупинився біля Крічерового буфета й шарпнув дверцята. Там було кубло зі старих брудних ковдр, у якому колись спав ельф-домовик, проте блискучих дрібничок, що їх любив збирати Крічер, вони не виявили. Там узагалі нічого не було, крім старої книжки під назвою “Шляхетність природи: чаклунська генеологія”. Не вірячи власним очам, Гаррі схопив ковдри й почав їх трусити. Дохла миша випала й зловісно покотилася по підлозі. Рон застогнав і впав на кухонний стілець, а Герміона заплю¬щила очі.
— Це ще не все, — буркнув Гаррі і голосно покликав: — Крічере!
Щось гучно ляснуло, і ельф-домовик, якого Гаррі так неохоче перебрав як спадщину від Сіріуса, виник хтозна-звідки перед холодним і порожнім каміном: крихітний, пів-людського зросту заввишки, з обвислою складками блідою шкірою і білим волоссям, що густо стирчало з кажанячих вух. Він і досі носив на стегнах ту саму брудну ганчірку, що й у день їхньої першої зустрічі, а зневажливий погляд, яким він зміряв Гаррі, свідчив, що його ставлення до нового влас¬ника змінилося не більше, ніж його костюм.
— Хазяїне, — проквакав Крічер і низько вклонився, бурмочучи під ніс:
— Знову в старому будинку моєї хазяєчки зрадник роду Візлі з бруднокровкою…
— Я тобі забороняю називати будь-кого “зрадником роду” чи “бруднокровкою”, — прогарчав Гаррі. Навіть якби ельф і не видав Сіріуса Волдемортові, Гаррі все одно вважав би, що ця істота з довгим, схожим на хобот, носом і налитими кров’ю очима мерзенна й бридка.
— Маю до тебе питання, — подивився Гаррі на ельфа й серце його закалатало, — і наказую відповідати правдиво. Зрозумів?
— Так, хазяїне, — Крічер вклонився ще нижче. Гаррі бачив, як беззвучно ворушаться його губи, поза сумнівом, шепо¬чучи образи, які йому заборонили промовляти вголос.
— Два роки тому, — почав Гаррі, серце в якого мало не вилітало з грудей, — у вітальні нагорі був великий золотий медальйон. Ми його тоді викинули. Ти його вкрав?
На мить запала тиша, ельф випростався, щоб глянути Гаррі в обличчя. І сказав:
— Так.
— І де він зараз? — зрадів Гаррі, а Рон і Герміона аж засвітилися.
Крічер заплющив очі, ніби не хотів бачити їхньої реакції на його відповідь.
— Пропав.
— Пропав? — перепитав Гаррі, і вся його радість наче випа¬рувалась. — Як це пропав?
Ельф затрусився. Він вагався.
— Крічере, — розлютився Гаррі, — наказую тобі…
— Манданґус Флечер, — проквакав ельф, не розплющу¬ючи очей. — Манданґус Флечер усе вкрав: фотографії міс Бели і міс Циссі, рукавички моєї хазяєчки, орден Мерліна першого ступеня, келихи з родинним гербом і… і…
Крічер хапав ротом повітря. Його запалі груди швидко здіймалися й опускалися, а тоді він розплющив очі і так заверещав, що аж кров похолола в жилах.
— …і медальйон, медальйон хазяїна Реґулуса, Крічер зробив погано, Крічер не зміг виконати його наказу!
Гаррі зреагував інстинктивно: коли Крічер нахилився до коцюби біля каміна, він стрибнув на ельфа й притис його до підлоги. Герміонин крик додався до Крічерового лементу, однак Гаррі перекричав їх обох:
— Крічере, наказую тобі заспокоїтись!
Він відчув, що ельф завмер, і послабив хватку. Крічер лежав пластом на холодній кам’яній підлозі, а з його булькатих очей рікою текли сльози.
— Гаррі, пусти його! — прошепотіла Герміона.
— Щоб він відчихвостив себе коцюбою? — пирхнув Гаррі, стаючи біля ельфа навколішки. — Думаю, не варто. Так, Крічере, кажи правду: звідки ти знаєш, що це Манданґус Флечер украв медальйон?
— Крічер сам бачив! — зойкнув ельф, а сльози стікали з його рила в рот, повний сірих зубів. — Крічер бачив, як він вилазив з Крічерової комірчини з повними руками Крічерових скарбів. Крічер сказав злодюзі зупинитися, але Ман¬данґус Флечер зареготав і в-втік…
— Ти сказав, що це був медальйон “хазяїна Реґулуса”, — допитувався Гаррі. — Чому? Де він узявся? Що з ним робив Реґулус? Крічере, сядь і розкажи мені все, що знаєш про цей медальйон і що з ним робив Реґулус!
Ельф сів, скрутився клубком, встромив мокре лице між коліна й почав гойдатися туди-сюди. Коли заговорив, голос його був глухий, однак цілком виразний у лункій тиші кухні.
— Хазяїн Сіріус утік звідси, то й скатертю дорога, бо він був поганий хлопець і мучив мою хазяєчку своїми брудними витребеньками. А от хазяїн Реґулус мав гідність. Він з по¬шаною ставився до доброго імені Блеків і до свого шляхет¬ного чистокровного походження. Роками він говорив про Темного Лорда, що мав вивести чаклунів зі схованки, щоб керувати маґлами й тими, хто був маґлівського роду… а як йому виповнилося шістнадцять, хазяїн Реґулус приєднався до Темного Лорда. Він був такий гордий, такий гордий, такий радий служити…
— Минув рік, і якось хазяїн Реґулус зайшов на кухню побачитися з Крічером — хазяїн Реґулус завжди добре ставився до Крічера. І хазяїн Реґулус сказав… він сказав…
Старий ельф загойдався ще швидше.
— …сказав, що Темному Лордові потрібен ельф.
— Волдемортові був потрібен ельф? — перепитав Гаррі і глянув на Рона й Герміону, спантеличених так само, як і він.
— О, так, — простогнав Крічер. — І хазяїн Реґулус добровільно зголосився віддати Крічера. Це була велика честь, сказав хазяїн Реґулус, велика честь для нього і для Крічера, котрий мав виконати те, що йому накаже Темний Лорд… а потім п-повернутися додому.
Крічер загойдався ще швидше, його дихання перерива¬лося схлипуванням.
— Ото Крічер і подався до Темного Лорда. Темний Лорд не сказав Крічерові, що треба робити, а взяв Крічера з собою в печеру коло моря. А в тій печері була ще одна печера, а в ній велике чорне озеро…
Волосся в Гаррі на потилиці стало сторч. Здавалося, ніби Крічерів скрипучий голос долинає з-над тієї чорної води. Він бачив усе, що там відбувалося, ніби сам був при цьому присутній.
— …там був човен…
Авжеж, там був човен. Гаррі знав цей човен, примарно-зелений, крихітний, і зачаклований так, щоб перевозити до острівця посеред озера одного чаклуна й одну жертву. То он як Волдеморт перевірив надійність захисних чарів навколо горокракса: позичивши нікому не потрібну істоту, ельфа-домовика…
— Там, на острові, б-була чаша, повна якогось зілля. Т-темний Лорд примусив Крічера його випити…
Ельф затрусився з голови до п’ят.
Крічер випив, а як випив, то побачив жахливе… у Крі¬чера всередині все палало… Крічер ридав і кликав хазяїна Реґулуса, щоб той його порятував, кликав хазяєчку Блек, але Темний Лорд тільки сміявся… він примусив Крічера випити все зілля до дна… вкинув медальйон у порожню чашу… і знову наповнив її зіллям.
— А тоді Темний Лорд поплив собі геть і покинув Крічера на острові…
Гаррі уявляв, як це було. Бачив, як зникало в пітьмі біле зміїне обличчя Волдеморта, як його червоні очі безжалісно дивилися на ельфа, що корчився в муках, і який умер би за кілька хвилин, якби скорився нестерпній спразі, що мучила жертв палючого зілля… але далі уява Гаррі не йшла, бо він не розумів, як це Крічер зумів урятуватися.
— Крічер хотів води, він підповз до краю острова й випив з чорного озера… і руки, мертві руки, висунулися тоді з води й затягли Крічера під воду…
— А як ти врятувався? — запитав Гаррі і не здивувався, що вимовив це пошепки.
Крічер підвів потворну голову й подивився на Гаррі великими, налитими кров’ю очима.
— Хазяїн Реґулус звелів Крічеру повернутися, — відповів він.
— Я знаю… але як ти врятувався від інферіїв? Крічер, здається, не розумів.
— Хазяїн Реґулус звелів Крічеру вернутися, — повторив він.
— Я знаю, але…
— Та це ж очевидно, Гаррі! — здивувався Рон. — Він роз’явився!
— Але… в тій печері не можна було являтися чи роз’являтися, — засумнівався Гаррі, — інакше Дамблдор…
— Ельфівські чари інакші, ніж людські, — сказав Рон. — Тобто вони можуть являтися і роз’являтися навіть у Гоґвортсі, а ми не можемо.
Запала тиша, поки Гаррі перетравлював почуте. Як міг Волдеморт припуститися такої помилки? Та поки він мір¬кував, крижаним голосом заговорила Герміона.
— Зрозуміло, Волдеморт недооцінював можливості ельфів-домовиків, бо, як і всі чистокровні чаклуни, ставився до них, як до тварин… йому б і на думку не спало, що вони володіють недоступними йому чарами.
— Найвищим законом для ельфа-домовика є наказ хазяї¬на, — прорік Крічер. — Крічеру було велено повернутися додому, тому Крічер і повернувся додому…
— То ти й зробив, як тобі було велено, — лагідно промовила Герміона. — Ти ж виконав наказ!
Крічер захитав головою, ще швидше розгойдуючись.
— А що було, коли ти повернувся? — запитав Гаррі. — Що сказав Реґулус, коли ти розповів йому, що сталося?
— Хазяїн Реґулус був дуже стурбований, дуже, — прохрипів Крічер. — Хазяїн Реґулус наказав Крічерові заховатися й не виходити з дому. А тоді… це вже було трохи пізніше… хазяїн Реґулус якось уночі знайшов Крічера в його комірчині, й хазяїн Реґулус був якийсь дивний, не такий, як завжди, дуже стурбований, Крічер це помітив… і він звелів Кріче¬рові одвести його в печеру, в ту печеру, у якій Крічер був з Темним Лордом…
Отож вони вирушили туди. Гаррі дуже чітко їх уявляв — охопленого жахом старого ельфа й худого чорнявого ловця, так схожого на Сіріуса… Крічер знав, як відкривається зачарований вхід у печеру, знав, як піднімати з дна озера крихітного човника. Тепер з ним був його улюблений Реґулус, і вони разом пливли до острова з чашею отрути…
— І він примусив тебе випити зілля? — обурено запитав Гаррі.
Але Крічер затряс головою й заридав. Герміона затулила руками рота: здається, вона щось зрозуміла.
— Х-хазяїн Реґулус вийняв з кишені такого самого медальйона, як був у Темного Лорда, — сказав Крічер, і сльози лилися по обидва боки його довгого, мов хобот, носа. — І він звелів Крічерові його взяти, а коли чаша спорожніє, помі¬няти медальйони… — Крічерове ридання заважало йому говорити.
Гаррі мусив добре зосередитися, щоб його зрозуміти.
— І він наказав… Крічерові піти… без нього. І він сказав Крічерові… йти додому… і не казати моїй хазяєчці… що він зробив… але знищити… перший медальйон. І він випив… усе зілля… і Крічер поміняв медальйони… і дивився… як хазяїна Реґулуса… затягло під воду… і…
— Ой, Крічере! — застогнала, заливаючись слізьми, Герміона. Вона впала навколішки біля ельфа й спробувала його пригорнути. Він негайно скочив на ноги й одсахнувся од неї з відвертою відразою.
— Бруднокровка торкнулася Крічера, він цього не допустить! Що б сказала його хазяєчка?
— Я тобі звелів не казати на неї “бруднокровка”! — гаркнув Гаррі, однак ельф уже й сам себе карав. Він упав на землю й гахнув лобом об підлогу.
— Спини його… спини! — закричала Герміона. — Та невже ти й досі не бачиш, як це бридко, що вони мусять підкорятися?
— Крічере… стоп! Зупинися! — наказав Гаррі.
Ельф лежав на підлозі, важко дихаючи й трясучись, зелений слиз блищав під його хоботом, синець розцвітав на блідому лобі в місці удару, а очі набрякли й ще більше налилися кров’ю та слізьми. Гаррі ще в житті не бачив такого жалюгідного видовища.
— Отже, ти приніс медальйон додому, — невблаганно розпитував він, рішуче налаштований вислухати цю оповідь до кінця. — І спробував його знищити?
— Що тільки Крічер не робив, та все дарма, — простогнав ельф. — Крічер усе пробував, усе, що знав, та ніщо, ніщо не діяло… на футлярі було так багато потужних заклять, Крі¬чер не сумнівався, що його треба відкрити, щоб знищити медальйон, та футляр не піддавався… Крічер себе карав, пробував знову, знову карав і знову пробував. Крічер не міг виконати наказ, Крічер не міг знищити медальйон! А хазя¬єчка божеволіла з горя, бо хазяїн Реґулус пропав, а Крічер не міг їй сказати, що сталося, бо хазяїн Реґулус з-з-заборонив йому розповідати р-р-рідним, що с-с-сталося в печері…
Крічер так гірко заридав, що годі було розібрати хоч слово. Сльози текли по Герміониних щоках, але вона тільки дивила¬ся на Крічера й не наважувалася більше до нього торкатися. Навіть Рон, який ніколи не ставився до Крічера прихильно, стояв збентежений. Гаррі потрусив головою, намагаючись прояснити думки.
— Я тебе не розумію, Крічере, — сказав він урешті. — Волдеморт намагався тебе вбити, Реґулус загинув, щоб знищити Волдеморта, а ти все одно з радістю видав Волдемортові Сіріуса? Ти з радістю побіг до Нарциси й Белатриси, щоб передати через них інформацію для Волдеморта…
— Гаррі, Крічер мислить не так, — сказала Герміона, витираючи рукою сльози. — Він же раб, а ельфи-домовики звикли до поганого, навіть жорстокого ставлення до себе, і те, що зробив з Крічером Волдеморт, мало чим від цього відрізнялося. Яке значення мають війни між чаклунами для такого ельфа, як Крічер? Він вірний тим людям, що були з ним добрими, можливо, так до нього ставилася місіс Блек і, безперечно, Реґулус, тому він служив їм з охотою і повто¬рював, як папуга, їхні ідеї й погляди. Я знаю, що ти хочеш сказати, — зупинила вона Гаррі, котрий хотів було запере¬чити, — що Реґулус змінив свої погляди… але ж він, схоже на те, не пояснив цього Крічерові. І я, здається, знаю чому. Крічерові й Реґулусовій родині було безпечніше й далі дотри¬муватися старої чистокровної традиції. Реґулус намагався усіх їх захистити.
— Сіріус…
— Сіріус жахливо поводився з Крічером, і не дивися так на мене, бо сам знаєш, що це правда. Крічер уже давненько був самотній перед тим, як тут оселився Сіріус, і потребував, можливо, хоч крихти тепла. Я переконана, що “міс Циссі” і “міс Бела” добре до нього поставилися, коли Крічер у них з’явився, тож він і зробив їм послугу, розповівши все, що вони хотіли знати. Я завжди попереджала, що чаклунам ще доведеться розплачуватися за своє ставлення до ельфів-домовиків. Так сталося з Волдемортом …із Сіріусом теж.
Гаррі не знав, що й відповісти. Дивлячись на Крічера, який ридав на підлозі, він пригадав Дамблдорові слова, сказані буквально через кілька годин після Сіріусової смерті: “Не думаю, що Сіріус сприймав Крічера як істоту з розвине¬ними, як у людини, почуттями…”
— Крічере, — сказав за якийсь час Гаррі, — коли відчуєш, що готовий, е-е… то сядь, будь ласка.
Минуло кілька хвилин, поки Крічер, на якого напала гикав¬ка, нарешті затих. Потім він сів, розтираючи кулачками очі, наче мала дитина.
— Крічере, я хочу попросити, щоб ти щось зробив, — сказав Гаррі й подивився на Герміону, чекаючи від неї підмоги. Він хотів наказати м’яко, і водночас не міг вдава¬ти, що це не наказ. Проте вона схвально оцінила зміну його тону і підбадьорливо всміхнулася.
— Крічере, будь ласка, знайди Манданґуса Флечера. Нам треба з’ясувати, де зараз цей медальйон… медальйон хазяїна Реґулуса. Це дуже важливо. Ми хочемо завершити справу, яку розпочав хазяїн Реґулус, ми хочемо… е-е… довести, що він помер недаремно.
Крічер опустив кулачки й подивився на Гаррі.
— Знайти Манданґуса Флечера? — проквакав він.
— І привести його сюди, на площу Ґримо, — додав Гаррі. — Ти зможеш це зробити?
Крічер кивнув головою і встав, а Гаррі раптом відчув піднесення. Він дістав Геґрідів гаманець і вийняв з нього фальшивий горокракс, медальйон-замінник, у якому Реґулус залишив свою записку Волдемортові.
— Крічере, я, е-е, хочу тобі дати оце, — сказав він, кладучи медальйон у ельфову долоню. — Це належало Реґулусові, думаю, він хотів би, щоб ти мав цей знак вдячності за все, що ти…
— Перестарався, старий, — сказав Рон, коли ельф глянув на медальйон, завив стражденно і вражено, і знову бухнувся на підлогу.
Майже півгодини довелося Крічера заспокоювати, бо він був такий ошелешений тим, що йому дарують фамільну коштовність роду Блеків, що аж на ногах не міг стояти — так у нього трусилися коліна. Коли він нарешті спромігся ступити кілька кроків, вони підвели його до комірчини, простежили, як він надійно загортає медальйон у свої бруднющі ковдри, й запевнили, що, поки ельфа не буде, вони стерегтимуть коштовність як зіницю ока. Ельф по цьому двічі низько вклонився Гаррі й Ронові, і навіть якось кумедно дриґнув рукою в бік Герміони, що можна було розцінити як шанобливий жест — і роз’явився зі звичним голосним ляскотом.

— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —
Хабар

Якщо Крічер зміг утекти з озера, що аж кишіло інферіями, то Гаррі не сумнівався, що на взяття в полон Манданґуса вистачить щонайбільше кілька годин, а тому цілий ранок він протинявся в будинку у стані збудженого очікування. Проте Крічер не повернувся ні зранку, ні навіть пополудні. Під вечір Гаррі почав занепадати духом і непокоїтись, а їхня надто скромна трапеза, що складалася здебільшого з запліс¬нявілого хліба, що його Герміона не раз безуспішно нама¬галася трансфігурувати, аж ніяк не додала йому настрою.
Крічер не повернувся ні наступного дня, ні через день. А от на площі біля будинку номер дванадцять з’явилося двоє чоловіків у плащах, і вони стояли там навіть уночі, погля¬даючи в бік будинку, якого не могли бачити.
— Явно смертежери, — сказав Рон, визираючи з Гаррі та Герміоною у вікно. — Гадаєте, вони знають, що ми тут?
— Навряд, — сказала Герміона, хоч видно було, що вона боїться, — бо інакше вони, мабуть, вислали б по нас Снейпа.
— Думаєш, він тут був і закляття Муді зв’язало йому язика? — запитав Рон.
— Так, — відповіла Герміона, — бо інакше він би сказав цим типам, як сюди зайти. Вони, мабуть, чекають, коли ми тут з’явимося. Вони ж знають, що дім належить Гаррі.
— А звідки це їм?.. — почав було Гаррі.
— Чаклунські заповіти перевіряють у міністерстві, пам’ятаєш? Вони вже знають, що Сіріус передав це все тобі у спадок.
Присутність смертежерів на площі погіршила й так гнітючий настрій мешканців будинку номер дванадцять. Вони не мали жодної вістки ні від кого поза межами площі Ґримо, відколи тут побував патронус містера Візлі, і внутрішня напруга давалася взнаки. Стривожений і роздратований Рон виробив прикру звичку гратися в кишені світлогасником. Це особливо сердило Герміону, котра заповнювала одноманітні години очікування Крічера читанням “Казок барда Бідла” і дуже дратувалася, коли світло постійно то гасло, то загорялося.
— Та годі, скільки можна! — обурилася вона на третій вечір Крічерової відсутності, коли лампи у вітальні вкотре погасли.
— Вибач, вибач! — клацнув Рон світлогасником, знову їх запалюючи. — Це вийшло ненароком!
— А ти не можеш знайти якесь корисніше заняття?
— Яке? Читання дитячих казок?
— Роне, мені цю книжку залишив Дамблдор…
— …а мені він залишив світлогасника — може, я мушу ним користуватися!
Не маючи бажання слухати сварку, Гаррі вислизнув непомітно для друзів з кімнати. Пішов униз на кухню, яку тепер відвідував регулярно, бо був переконаний, що Крічер, найімовірніше, з’явиться саме там. Однак за кілька сходинок до коридору він почув стукіт у двері, а згодом металеве клацання й брязкіт ланцюга.
Його нерви натяглися, мов струни. Він вихопив чарівну паличку, сховався в тінь біля голів ельфів-домовиків і чекав. Двері відчинилися. На мить стало видно освітлену ліхта¬рями площу та постать у плащі, що прослизнула в коридор і зачинила за собою двері. Щойно непроханий гість ступив один крок, як голос Муді запитав: — Северус Снейп? — А тоді з кінця коридору звелася фігура з пороху й рушила до прибульця, піднявши мертву руку.
— То не я тебе вбив, Албусе, — промовив спокійний голос.
Закляття зламалося: порохова фігура знову вибухла, і прибулий зник за густо-сірою хмарою куряви.
Гаррі націлився чарівною паличкою в центр хмари.
— Не рухатись!
Він забув про портрет місіс Блек. Від його крику відхилилися портьєри, що її затуляли, й вона заверещала:
— Бруднокровці й нечисть ганьблять мій дім…
Рон з Герміоною злетіли по сходах до Гаррі, спрямувавши, як і він, чарівні палички на невідомого, що стояв, піднявши руки.
— Не стріляйте, це я, Ремус!
— Ой, слава Богу, — слабко пискнула Герміона й замість прибульця спрямувала паличку на місіс Блек. Щось бахнуло, портьєри знову затулилися й запала тиша. Рон теж опустив чарівну паличку, а от Гаррі не опустив.
— Покажися! — крикнув він.
Люпин вийшов під світло лампи, тримаючи руки вгору, наче здавався.
— Я Ремус Джон Люпин, вовкулака, іноді відомий під іменем Муні, один з чотирьох авторів Карти Мародера, одружений з Німфадорою, більше відомою як Тонкс, і я навчив тебе, Гаррі, вичакловувати патронуса у формі оленя.
— Ой, цього досить, — вибачливо сказав Гаррі й опустив чарівну паличку, — але ж я мусив перевірити, правда?
— Як твій колишній учитель захисту від темних мистецтв, я цілком з цим погоджуюсь. А от вам, Роне й Герміоно, не варто було так швидко знімати захист.
Вони збігли зі сходів до нього. Загорнутий у важкий чорний дорожний плащ, він був стомлений, але радий, що їх побачив.
— Северус ще не з’являвся? — поцікавився він.
— Ні, — відповів Гаррі. — Як ситуація? Чи всі живі?
— Так, — сказав Люпин, — але за нами стежать. На площі стоять двоє смертежерів…
— …ми знаємо…
— …я мусив являтися точнісінько на найвищу сходинку перед вхідними дверима, щоб вони мене не побачили. Смертежери не знають, що ви тут, інакше їх було б значно більше. Вони спостерігають за всім, що хоч якось пов’язане з тобою, Гаррі. Ходімо вниз, я багато чого маю вам розповісти і розпитати, що було з вами, відколи ви покинули “Барліг”.
Вони спустилися до кухні, Герміона спрямувала чарівну паличку на камін. Миттю зайнявся вогонь, створюючи ілюзію затишку серед голих кам’яних стін і відблискуючи на дерев’яній поверхні довжелезного столу. Люпин витяг з-під плаща кілька пляшок маслопива і всі посідали на стільці.
— Я міг би прибути ще три дні тому, але мусив позбутися смертежера, що за мною стежив, — сказав Люпин. — Отже, після весілля ви подалися прямо сюди?
— Ні, — відповів Гаррі, — аж після того, як нарвалися на двох смертежерів у кав’ярні на Тотенгем-Корт-Роуд.
Люпин аж облився маслопивом.
— Що?
Вони пояснили, що сталося. Коли закінчили, Люпин був спантеличений.
— Як же вони так швидко вас знайшли? Неможливо простежити за тим, хто роз’являється, хіба що вчепитися за нього перед тим, як він зникне!
— Але ж малоймовірно, щоб вони в такий час просто собі прогулювалися по Тотенгем-Корт-Роуд? — знизав плечима Гаррі.
— Ми подумали, — боязко почала Герміона, — чи не міг на Гаррі залишитися Слід?
— Неможливо, — заперечив Люпин. Рон запишався, а Гаррі відчув, ніби йому з плечей упала гора. — До речі, якби Слід усе ще був на ньому, вони б уже точно знали, що Гаррі тут. Але я не збагну, як вони тебе вирахували на Тотенгем-Корт-Роуд, це дуже тривожно, дуже тривожно.
Однак, на думку Гаррі, зараз не це було найважливіше.
— Розкажи, що сталося після того, як ми зникли, бо ми від вас нічого не чули, відколи Ронів тато повідомив, що сім’я в безпеці.
— Нас усіх урятував Кінґслі, — пояснив Люпин. — Завдяки його попередженню більшість весільних гостей устигли роз’явитися ще до їхньої появи.
— А то були смертежери чи люди з міністерства? — втрутилася Герміона.
— І ті, й ті, бо тепер вони заодно, — відповів Люпин. — Їх було з десяток, але вони не знали, Гаррі, що ти теж там був. До Артура дійшли чутки, що перш ніж убити Скрімджера, вони тортурами хотіли витягти з нього інформацію про місце твого перебування. Якщо це справді так, то він тебе не видав.
Гаррі зиркнув на Рона й Герміону. Їхні обличчя віддзеркалювали шок і вдячність водночас. Гаррі недолюблював Скрімджера, але якщо Люпин казав правду, то на порозі смерті Скрімджер його все-таки захистив.
— Смертежери обшукали увесь “Барліг” згори донизу, — розповідав далі Люпин. — Знайшли упиря, але не захотіли до нього наближатися… потім багато годин допитували тих наших, хто не встиг утекти. Думали вибити хоч якусь інформацію про тебе, але ж ніхто, крім членів Ордену, не знав, що ти був у “Барлозі”.
— Одночасно із вторгненням на весілля інші смертежери вривалися в усі будинки, мешканців яких підозрювали у зв’язках з Орденом. Це діялося по всій країні. Нікого не вбили, — одразу додав він, випереджаючи запитання, — але поводилися жорстоко. Спалили дім Дідалуса Діґла, хоч його, як ви знаєте, там не було, і закляли “Круціатусом” родину Тонксів. Знову ж таки, хотіли з’ясувати, куди ти подався, побувавши в них. Отож усі живі… звичайно, пережили потрясіння, але загалом з ними все гаразд.
— То смертежери зламали всі захисні закляття? — запи¬тав Гаррі, пригадавши, як надійно діяли чари того вечора, коли він упав у саду в батьків Тонкс.
— Гаррі, зрозумій — тепер на боці смертежерів уся потуга міністерства, — пояснив Люпин. — Вони мають повнова¬ження виконувати найбрутальніші закляття, не боячись, що їх засічуть або заарештують. Вони подолали всі захисні закляття, які ми начаклували проти них, і навіть не прихо¬вували, навіщо прийшли.
— А як вони виправдовують тортури, за допомогою яких хочуть дізнатися, де перебуває Гаррі? — ледве чутно запитала Герміона.
— Ну… — Люпин повагався й дістав складений учетверо номер “Щоденного віщуна”.
— Ось, — він штовхнув газету по столу до Гаррі, — рано чи пізно ви все одно довідаєтесь. Ось як вони пояснюють полювання на тебе.
Гаррі розгорнув газету. На першій шпальті була його величезна фотографія. Він прочитав заголовок над нею:

РОЗШУКУЄТЬСЯ ДЛЯ ДОПИТУ ЩОДО ЗАГИБЕЛІ
АЛБУСА ДАМБЛДОРА

Рон і Герміона обурено скрикнули, а от Гаррі промовчав. Він відштовхнув газету. Не хотів її читати, бо й так знав, що там написано. Тільки той, хто був на верхівці вежі, коли Дамблдор загинув, знав, хто його насправді вбив, а Ріта Скітер уже розтрубила на всю чаклунську громаду, що Гаррі Поттера бачили, як він тікав з того місця одразу після того, як Дамблдор упав з вежі.
— Співчуваю, Гаррі, — сказав Люпин.
— То смертежери вже й “Щоденний віщун” контролю¬ють? — розлючено запитала Герміона.
Люпин кивнув.
— Але ж люди розуміють, що відбувається?
— Переворот відбувся гладенько і майже без розголосу, — відповів Люпин. — За офіційною версією, Скрімджера не вбили, а він пішов у відставку. Міністерство очолив Пій
Тікнесі — вони його закляли “Імперіусом”.
— А чого сам Волдеморт не оголосив себе міністром магії? — здивувався Рон. Люпин усміхнувся.
— Йому це не потрібно, Роне. Він і так виконує роль мініст¬ра, але навіщо йому ще й сидіти за столом у міністерстві? Його маріонетка Тікнесі веде всі поточні справи, а Волдеморт тим часом поширює свою владу далеко за межі міністерства.
— Цілком природно, що багато людей розуміє, що ста¬лося. За ці кілька днів міністерство радикально змінило свою політику, і люди шепочуться, що за цим усім стоїть Волдеморт. Але, на жаль, тільки шепочуться. Усі остерігаються одне одного й не знають, кому можна вірити. Бояться говорити відверто, бо якщо їхні підозри виправдані, то небезпека загрожуватиме їхнім родинам. Волдеморт веде дуже тонку гру. Якби він себе засвітив, то це могло б стати приводом для бунту, а він не виходить з тіні, і це породжує розгубленість, непевність і страх.
— І ця радикальна зміна міністерської політики, — спитав Гаррі, — полягає також у тому, що замість боротися з Волдемортом чаклунську громаду нацьковують на мене?
— Безумовно, — підтвердив Люпин, — причому хід цей дуже вдалий. Тепер, коли Дамблдор загинув, саме ти — “хлопець, що вижив” — мав стати символом і об’єднавчим стрижнем опору Волдемортові. Однак, запустивши в обіг думку, що ти сам причетний до смерті старого героя, Волде¬морт не тільки призначив ціну за твою голову, а й посіяв зерна сумніву й страху серед тих, хто мав би тебе захищати.
— А тим часом міністерство почало утиски осіб маґлівського роду.
Люпин показав на “Щоденний віщун”.
— Гляньте на другу сторінку.
Герміона розгорнула газету з такою ж огидою, як тоді, коли мала справу з “Таємницями найтемніиюго мистецтва”.