Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— “Реєстрація маґлородців”, — зачитала вона вголос. — “Міністерство магії почало процедуру інспектування так званих маґлородців, щоб установити, як їм вдалося оволодіти таємницями магії.
Недавні дослідження, проведені відділом таємниць, виявили, що чари передаються від однієї особи до іншої тільки через біологічне відтворення чаклунів. Отже, у випадках, коли не існує доказів чаклунського походження, так звані маглородці могли здобути магічні властивості тільки шляхом крадіжки або насильства.
Міністерство сповнене рішучості вивести начисту воду цих узурпаторів магічної сили, і в зв’язку з цим запрошує всіх так званих маґлородців з’явитися на співбесіду в новостворену комісію з реєстрації осіб маґлівського роду”.
— Люди не допустять, щоб це сталося, — обурився Рон.
— Це вже сталося, Роне, — відказав Люпин. — Ми тут говоримо, а в цей час проводять облави на маґлородців.
— Та як же це можна “вкрасти” чари? — не вгавав Рон. — Це ж якась шизуха! Якби можна було красти чари, то не існувало б сквибів!
— Знаю, — погодився Люпин. — Проте якщо людина не зможе довести, що має хоча б близького родича-чаклуна, то вважатиметься, що вона здобула магічні здібності неза¬конно, і її буде покарано.
Рон зиркнув на Герміону й сказав:
— А якщо чистокровні та напівкровні поклянуться, що маґлородець — член їхньої родини? Я всім казатиму, що Герміона — моя двоюрідна сестра…
Герміона поклала свою руку на Ронову й міцно стисла.
— Дякую, Роне, але я не хочу, щоб ти…
— Вибору в тебе немає, — твердо сказав Рон і теж стис її руку. — Вивчиш наше родове дерево і зможеш відповісти на всі їхні запитання.
Герміона невпевнено всміхнулася.
— Роне, це не має значення, бо ми переховуємося разом з Гаррі Поттером, якого розшукують по всій країні. Якби я поверталася до школи, то це була б інша річ. А що Волдеморт планує зробити з Гоґвортсом? — запитала вона Люпина.
— Відвідування тепер обов’язкове для всіх юних чаклунів та відьом, — відповів він. — Про це було оголошено вчора. Це зміна, бо раніше не було примусового навчання. Зрозу¬міло, майже всі британські чаклуни й чарівниці і так позакінчували Гоґвортс, але їхні батьки мали право навчати їх удома чи, скажімо, відсилати за кордон. А тепер Волдеморт зможе контролювати всю чаклунську спільноту від наймо¬лодшого віку. До того ж, це ще один спосіб відсіяти маґло¬родців, бо учням буде заборонено відвідувати школу, якщо вони не отримають підтвердження так званого Кровного статусу, для чого їм треба буде надати міністерству докази свого чаклунського походження.
Гаррі відчув роздратування й лють. У цю мить схвильовані одинадцятирічні дітлахи переглядають стоси щойно придбаних підручників, не підозрюючи, що декому з них не доведеться побачити Гоґвортсу, а може, навіть власних родин.
— це… це… — він намагався знайти слова, щоб передати увесь той жах, який його охопив, але Люпин тихо промовив:
— Я знаю. Люпин вагався.
— Гаррі, я тебе зрозумію, якщо ти не підтвердиш, але в Ордені вважають, що Дамблдор доручив тобі якусь місію.
— Доручив, — відповів Гаррі, — Рон і Герміона все знають і йдуть зі мною.
— Чи не міг би зі мною поділитися, яка мета цієї місії? Гаррі подивився на пооране передчасними зморшками обличчя, на густе, але сивіюче волосся, й пошкодував, що не зможе відповісти.
— Не можу, Ремусе, мені дуже прикро. Якщо тобі не сказав сам Дамблдор, то, думаю, і я не маю права.
— Я так і думав, — відповів розчарований Люпин. — Але я міг би хоч якось тобі допомогти. Ти знаєш мене й мої можливості. Я міг би піти з тобою для захисту. І не треба було б мені пояснювати, що саме ти задумав.
Гаррі завагався. Пропозиція була спокуслива, хоч він не міг собі уявити, як можна утримати завдання в таємниці від Люпина, якщо той постійно буде з ними.
А от Герміону це трохи збентежило.
— А як же Тонкс? — запитала вона.
— А що Тонкс? — не зрозумів Люпин.
— Ну, — спохмурніла Герміона, — ви ж одружені! Як вона поставиться до того, що ти підеш з нами?
— Тонкс буде в цілковитій безпеці, — відповів Люпин. — Поживе в батьків.
Було в Люпиновому тоні щось дивне, щось холодне. Та й сама думка, що Тонкс ховатиметься в батьків, теж диву¬вала. Вона ж була членом Ордену і, наскільки знав її Гаррі, воліла б бути у вирі подій.
— Ремусе, — боязко запитала Герміона, — чи все гаразд… ну, знаєш… між тобою і…
— Усе гаразд, дякую, — гостро відказав Люпин. Герміона порожевіла. Запала тиша, дивна й ніякова, а тоді Люпин сказав так, ніби зізнався в чомусь неприємному:
— Тонкс завагітніла.
— Ой, як гарно! — пискнула Герміона.
— Прекрасно! — зрадів Рон.
— Поздоровляємо! — додав Гаррі.
Люпин видушив силувану усмішку, більше схожу на гримасу, і сказав:
— То… ви приймаєте мою пропозицію? Чи стане трійка четвіркою? Мені не віриться, щоб Дамблдор цього не схва¬лив, це ж він, зрештою, призначив мене вашим учителем захисту від темних мистецтв. А слід сказати, що вас очіку¬ють, на мою думку, чари, з якими ви ще не стикалися і яких уявити собі не можете.
Рон і Герміона подивилися на Гаррі.
— Я тільки… тільки хочу уточнити, — сказав він. — Ти хочеш залишити Тонкс у її батьків і податися з нами?
— Вона там буде в цілковитій безпеці, вони її берегти¬муть, — відповів Люпин. Він говорив це з категоричністю, що межувала з байдужістю. — Гаррі, я не сумніваюся — Джеймс хотів би, щоб я був з тобою.
— А я, — поволі протяг Гаррі, — сумніваюся. Думаю, батько хотів би насамперед знати, чому ти не хочеш залишатися з рідною дитиною.
Люпин зблід. Здавалося, що в кухні стало холодніше градусів на десять. Рон дивився вбік, наче отримав завдання запам’ятати інтер’єр кухні, а Герміона позирала то на Гаррі, то на Люпина.
— Ти не розумієш, — сказав нарешті Люпин.
— То поясни, — наполягав Гаррі.
Люпин ковтнув слину.
— Я… я зробив величезну помилку, одружившись з Тонкс. Я зробив це всупереч самому собі і дуже про це шкодую.
— Ясно, — сказав Гаррі, — і тепер ти хочеш покинути її з дитиною й утекти з нами?
Люпин зірвався на ноги, перекинувши стільця; він глянув на них таким лютим поглядом, що Гаррі вперше побачив у його людському обличчі тінь вовчої подоби.
— Невже ви не розумієте, що я накоїв зі своєю дружиною і зі своєю ще не народженою дитиною? Я не мав права з нею одружуватись, я зробив з неї парію!
Люпин віджбурнув ногою перекинутого стільця.
— Ви мене досі бачили тільки серед членів Ордену або під опікою Дамблдора в Гоґвортсі! Ви не уявляєте, як більшість чаклунської спільноти ставиться до таких, як я! Коли про мою ваду довідуються, то й розмовляти зі мною не хочуть! Невже ви не бачите, що я накоїв? Навіть її власна родина обурена нашим одруженням! Які батьки хотіли б, щоб їхня єдина дочка виходила заміж за вовкулаку? А дитина… дитина…
Люпин почав рвати на собі волосся й мав напівбожевільний вигляд.
— Такі як ми, зазвичай, не розмножуються! Дитина вдасться в мене, я переконаний… Як я зможу сам собі пробачити, якщо я свідомо йшов на ризик передати свою хворобу невинній дитині? А якщо якимось дивом вона й не буде така, як я, то все одно для неї буде в сто разів краще взагалі не мати батька, ніж його все життя соромитися!
— Ремусе! — прошепотіла Герміона зі слізьми на очах. — Не кажи так… чого б це дитина тебе соромилась?
— Ох, не знаю, Герміоно, — втрутився Гаррі. — Я б його, наприклад, соромився.
Гаррі не знав, де взялася в ньому лють, але вона підняла його на ноги. Люпин дивився на Гаррі так, наче той його вдарив.
— Якщо новий режим вважає маґлородців недостойними, — сказав Гаррі, — то що він зробить з напіввовкулакою, чий батько — член Ордену? Мій тато загинув, захищаючи мене й маму, а ти чомусь вважаєш, що він би тобі порадив поки¬нути рідну дитину й податися з нами на пошуки пригод?
— Та як… як ти смієш? — процідив Люпин. — Ідеться не про прагнення… небезпек чи особистої слави… як ти смієш навіть думати…
— Ти, мабуть, вважаєш себе відчайдушним сміливцем, — урвав його Гаррі. — Хочеш зіграти роль Сіріуса…
— Не треба, Гаррі! — благала Герміона, але Гаррі не зводив лютого погляду з посинілого Люпинового лиця.
— Я сам собі не вірю, — не вгавав Гаррі. — Людина, що навчила мене боротися з дементорами — боягуз!
Люпин так стрімко вихопив чарівну паличку, що Гаррі не встиг сягнути по свою. Голосно бахнуло — і він полетів спиною назад, наче хтось його нокаутував. Гахнувся об стіну й сповз на підлогу, встигнувши тільки побачити, як майнув і зник за дверима край Люпинового плаща.
— Ремусе, Ремусе, вернися! — гукнула Герміона, проте Люпин не відповів. За мить вони почули, як грюкнули вхідні двері.
— Гаррі! — застогнала Герміона. — Як ти міг?
— Легко, — відповів Гаррі. Вік підвівся. Відчував, як росте ґуля там, де головою вдарився об стіну. Він і далі тремтів від злості.
— Чого ти на мене так дивишся! — ревкнув Герміоні.
— Не смій її чіпати! — вибухнув Рон.
— Стійте… стійте… тільки не бийтеся! — закричала Герміона, кидаючись поміж них.
— Не треба було казати таке Люпинові, — сказав Рон.
— Він сам напросився, — огризнувся Гаррі. У його голові блискавично мінялися уривки образів: Сіріус падає крізь завісу; Дамблдор нерухомо завис у повітрі; спалах зеленого світла і голос матері, що благає пощади…
— Батьки, — сказав Гаррі, — не повинні кидати дітей, хіба що… хіба що в них немає виходу.
— Гаррі… — Герміона заспокійливо простягла руку, але Гаррі її відштовхнув і відступив убік, дивлячись на вичаклуваний Герміоною вогонь. Колись він з цього каміна розмов¬ляв з Люпином, шукаючи розради через Джеймса, і Люпин його тоді заспокоїв. Тепер йому здалося, що в повітрі перед ним знову плаває бліде й замучене Люпинове обличчя. Він відчув неприємний приплив каяття. Рон і Герміона мовчали, але Гаррі не сумнівався, що вони переглядаються в нього за спиною, обмінюючись мовчазними репліками.
Він обернувся й устиг побачити, як вони поспіхом одвели очі одне від одного.
— Я розумію, що не треба було називати його боягузом.
— Не треба було, — одразу погодився Рон. —Але ж він саме так поводиться.
— Усе одно… — сказала Герміона.
— Розумію, — буркнув Гаррі. —Але якщо він тепер повернеться до Тонкс, то, може, варто було на таке піти?
Його слова прозвучали як благання. Герміона глянула на нього співчутливо, а Рон — невпевнено. Гаррі дивився собі під ноги, думаючи про батька. Чи Джеймс підтримав би Гаррі після всього сказаного Люпину, чи, навпаки, розгнівався б за те, як син повівся з його давнім шкільним другом?
Тиша, що зависла в кухні, аж бриніла напругою недавньої сцени й невисловленими докорами Рона та Герміони. “Щоденний віщун”, що його приніс Люпин, лежав на столі, й обличчя Гаррі дивилося в стелю з першої сторінки. Він підійшов, сів за стіл, розгорнув навмання газету й удав, що читає. Не сприй¬мав ані слова, бо в голові й далі миготіли картини його зіткнення з Люпином. Був певний, що Рон і Герміона відновили своє мовчазне спілкування, затулені від нього “Віщуном”. З шурхотом перегорнув сторінку — і тут йому в очі впало Дамблдорове ім’я. Минуло кілька секунд, поки він сприйняв суть надрукованої там родинної фотографії. Під знімком був підпис: “Сім’я Дамблдора — зліва направо: Албус, Персіваль з новонародженою Аріаною, Кендрата, Еберфорс!”.
Гаррі тепер значно уважніше придивився до фотографії. Дамблдорів батько, Персіваль, був привабливий чоловік, очі його світилися, здається, навіть на цьому старому побляк¬лому знімку. Немовля, Аріана, була завбільшки з хлібину, та й сама ще нагадувала паляничку. Мати, Кендра, стояла зі стягнутим у пучок чорним, як смола, волоссям. Гідність була ніби викарбувана на її обличчі. Попри шовкову сукню з високим коміром, у яку вона була вбрана, Гаррі, придивив¬шись до її темних очей, високих вилиць та прямого носа, чомусь подумав про американських індіанців. Албус та Еберфорс одягнені були в однакові блузи з мереживними комірцями й мали однакове, до плечей, волосся. Албус зда¬вався на кілька років старшим, проте в усьому іншому обидва хлопці були дуже схожі, бо ніс в Албуса не був злама¬ний і він ще не носив окулярів.
Родина здавалася цілком нормальною й щасливою, усі сяяли з газетної сторінки безжурними усмішками. Аріана легенько помахувала ручкою з-під покривальця. Гаррі глянув вище й побачив заголовок:

ЕКСКЛЮЗИВНИЙ УРИВОК З ГОТОВОЇ ДО ДРУКУ БІОГРАФІЇ АЛБУСА ДАМБЛДОРА, укладеної Рітою Скітер

Сумніваючись, що стаття може ще більше зіпсувати й так уже пропащий настрій, Гаррі почав читати:

Гордовита й зарозуміла, Кендра Дамблдор не хотіла більше залишатися в Моулді-на-Волді після гучного арешту й ув’яз¬нення в Азкабані її чоловіка Персіваля. Ось чому вона вирішила всією сім’єю зірватися з насидженого місця й переїхати в Ґодрикову Долину, село, що згодом прославилося завдяки дивовижній втечі Гаррі Поттера від Відомо-Кого.
Як і в Моулді-на-Волді, в Ґодриковій Долині знайшло при¬тулок чимало чаклунських родин, одначе Кендра ні з ким не була знайома, тому й уникла розпитувань про злочин чоловіка, чого в рідному селі їй би не вдалося. Відкидаючи спроби нових сусідів-чарівників встановити дружні стосунки, вона невдовзі домоглася того, що її сім’ю залишили в спокої.
“Грюкнула дверима просто в мене перед носом, коли я завіта¬ла до неї зі щойно спеченими домашніми пирогами”, — розпо¬відає Батільда Беґшот. — “У перший рік після їхнього переїзду в наше село я іноді бачила тільки двох її синів. Я б і не знала про існування дочки, якби на другу зиму, коли я збирала під місяцем тужливчиків, випадково не побачила, як Кендра вивела Аріану в садок за хатою. Пройшлася з нею по траві, міцно тримаючи за руку, і завела назад у будинок. Я не знала, що й думати”.
Кендра, як видається, вважала, що переїзд у Ґодрикову Долину — чудова нагода раз і назавжди сховати Аріану від людей, а задум цей, мабуть, визрівав у неї багато років. Час для цього вона вибрала вдало. Аріані щойно виповнилося сім років, коли вона зникла з очей, а сім років — це той вік, коли, на думку більшості експертів, чари, якщо вони наявні, повинні проявитися. Ніхто з іще живих свідків не пригадує, щоб Аріана демонструвала хоча б натяк на магічні здібності. Тож цілком очевидно, що Кендра вирішила за краще приховати існування рідної дочки, ніж згодом страждати від того ганебного факту, що вона народила сквибку. Тримати її під замком було значно легше, коли поряд не жили друзі та сусіди, які знали Аріану. Можна було також надіятися, що цю таємницю не викаже та незначна кількість близьких Аріані осіб, серед яких були й двоє її братів, що на всі незручні запитання відповідали фразою, якої їх навчила мати: “Сестра надто хвороблива для школи”.
Наступного тижня: “Албус Дамблдор у Гоґвортсі — призи і претензії”.

Гаррі помилявся: прочитане ще більше зіпсувало йому настрій. Він знову подивився на фото щасливої родини. Невже це правда? Як можна з’ясувати? Він хотів відвідати Ґодрикову Долину, навіть якщо Батільда вже не в тому стані, щоб з ним поговорити. Він хотів відвідати місце, де і він, і Дамблдор втратили рідних. Почав було опускати газету, щоб порадитися з Роном та Герміоною, коли це щось оглушливо ляснуло на кухні.
Чи не вперше за ці три дні Гаррі геть забув про Крічера. Перша його думка була, що то повернувся й увірвався на кухню Люпин, тож якусь частку секунди він не міг зрозуміти, що за клубок кінцівок, борюкаючись, з’явився прямо з по¬вітря біля його стільця. Він зірвався на ноги, а Крічер виборсався з клубка, низько вклонився Гаррі і проскрипів:
— Крічер повернувся зі злодюжкою Манданґусом Флечером, хазяїне.
Манданґус випростався й вихопив чарівну паличку, але Герміона виявилася спритнішою.
— Експеліармус!
Манданґусова паличка підлетіла вгору й Герміона її впіймала. Вирячивши очі, Манданґус кинувся до сходів. Рон перехопив його, наче регбіст, і Манданґус глухо гепнувся на кам’яну підлогу.
— Шо? — заревів він, пручаючись, щоб вивільнитися з Ройової хватки. — Шо я зробив? Нацькували на мене клятого ельфа, та шо ви собі думаєте, шо я вам зробив, пустіть мене, пустіть, бо…
— Не в тому ти стані, щоб нас лякати, — урвав його Гаррі. Він кинув газету, двома великими кроками перетнув кухню й присів біля Манданґуса, що перестав пручатися й дивився на нього з жахом. Рон, важко дихаючи, встав і дивився, як Гаррі навмисне націлив чарівну паличку просто в Манданґусів ніс. Манданґус смердів старим потом і тютюновим димом. Волосся в нього було сплутане, а мантія засмальцьована.
— Крічер просить вибачення, хазяїне, за затримку з доставкою злодія, — прохрипів ельф. — Флечер знає, як уникати полону, він має багато схованок і спільників. Але Крічер таки загнав його в кут.
— Ти дуже добре все зробив, Крічере, — сказав Гаррі, і ельф низенько вклонився.
— Так, маємо до тебе кілька запитань, — сказав Гаррі Манданґусові, але той одразу закричав:
— Та я запанікував, ясно? Я не хотів у це влазити, ти вибачай, братан, але я не збирався на халяву підставляти заради тебе свій зад, і той клятий Відомо-Хто налетів прямо на мене, та хто завгодно дав би звідти драла, я ж сто разів казав, шо не хочу з вами…
— До твого відома — крім тебе, ніхто не роз’явився, — урвала його Герміона.
— Ну, ви ж там усі такі герої, а я не герой, я ніколи не вдавав, ніби хочу на барикади…
— Нас не цікавить, чого ти втік і покинув напризволяще Дикозора, — сказав Гаррі, ще ближче підносячи чарівну паличку до мішкуватих і налитих кров’ю Манданґусових очей. — Ми й тоді вже знали, що на таке лайно, як ти, не можна покладатися.
— Ну, то нашо ти нацькував на мене домашніх ельфів? Ти шо, знов згадав про ті келихи? Та в мене їх давно нема, інакше б я їх тобі…
— Мене цікавлять не келихи, хоч це вже тепліше, — ска¬зав Гаррі. — Заткнися й слухай.
Як добре, що в нього нарешті з’явилася справа, що він нарешті міг здобувати крихти правди. Його чарівна паличка була вже так близько до злодієвого носа, що той аж очі ско¬сив, щоб бачити її кінчик.
— Коли ти почистив цей будинок від усього коштовного, — почав було Гаррі, але Манданґус знову не дав йому договорити.
— Та Сіріус плювати хтів на те все барахло…
Задріботіли чиїсь кроки, блиснула мідь, голосно брязнуло й почувся болісний зойк. Це Крічер налетів на Манданґуса і вгатив його каструлею по голові.
— Заберіть його, заберіть, замкніть його! — зарепетував і зіщулився Манданґус, бо Крічер знову підняв над собою важку посудину.
— Крічере, не смій! — вигукнув Гаррі.
Крічерові тоненькі ручки тремтіли під вагою каструлі, піднятої над головою.
— Може, ще разочок, хазяїне Гаррі? На щастя… Рон зареготав.
— Він нам потрібен притомний, Крічере, але якщо його тре¬ба буде переконати, ти зробиш йому таку честь, — мовив Гаррі.
— Дуже вам дякую, хазяїне, — ще раз уклонився Крічер і відступив на кілька кроків, з ненавистю дивлячись на Манданґуса великими вицвілими очима.
— Коли ти почистив цей будинок від усіх коштовностей, —І знову почав Гаррі, — ти забрав багато речей з серванта на кухні. Там був один медальйон. — У Гаррі раптом пересохло в роті. Він відчував, що Рона й Герміону теж охопило хвилю¬вання. — Що ти з ним зробив?
— А шо? — відповів питанням на питання Манданґус. —: Хіба він цінний?
— Він і досі в тебе! — крикнула Герміона.
— Ні, не в нього, — проникливо заперечив Рон. — Він просто в розпуці, що не взяв за нього більше грошей.
— Більше? — перепитав Манданґус. — Це було б, зараза, дуже непросто… я й так віддав його на шару, єпересете. А шо я мав робити?
— Тобто?
— Я продавав собі на Алеї Діаґон, а вона підходить і питає, чи маю я ліцензію на торгівлю магічними предметами. Нишпорка паскудна. Хотіла мене оштрафувати, але їй упав у око медальйончик, і вона його забрала й сказала, шо на цей раз мені пощастило.
— І хто ж то була? — запитав Гаррі.
— Не знаю, якась міністерська карга. Манданґус на мить замислився, насупивши брови. — Така маленька. З бантом на голові.
Він спохмурнів і додав:
— Схожа на ропуху.
Гаррі впустив чарівну паличку. Вона вдарила Манданґуса по носі й вистрілила червоними іскрами. Іскри влучили полоненому в брови, й вони загорілися.
— Аґваменті! — крикнула Герміона, і з її чарівної палички вдарив струмінь води, заливши Манданґуса з голови до ніг, аж він мало не захлинувся, плюючи й кашляючи.
Гаррі подивився на Рона з Герміоною й побачив у їхніх очах віддзеркалення власного шоку. Йому здалося, що шрами з зовнішнього боку долоні знову запекли.

— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —
Магія — це могутність

Серпень догорав, квадратик недоглянутої трави посеред площі Ґримо зів’яв під сонцем, пожух і побурів. Сусіди ніколи не бачили мешканців будинку номер дванадцять, втім, як і самого будинку. Маґли, що жили на площі Ґримо, давно вже змирилися з кумедною помилкою в нумерації будинків, коли після одинадцятого номера одразу йшов тринадцятий. Але тепер на площі дедалі частіше з’являлися люди, яких немовби заінтригувала ця аномалія. Не минало й дня, щоб на площу Ґримо не прибували одна-дві особи, які, здавалося, не мали іншої мети, крім як, спершись на огорожу, цілісінь¬кими днями стирчати перед одинадцятим і тринадцятим будинками і вдивлятися в щілину між ними. Споглядаль¬ники були щодня інші, однак усіх їх, здається, поєднувала нехіть до нормального одягу. Перехожі лондонці, переважно звиклі до всіляких оригіналів, не звертали на них уваги, хіба що вряди-годи дехто озирався, дивуючись, навіщо це за такої спеки кутатися в довжелезні плащі.
Видно було, що цілодобове пильнування не приносить спостерігачам особливого задоволення. Іноді дехто схви¬льовано ступав крок уперед, немовби нарешті помітив щось цікаве, проте одразу ж розчаровано вертався назад.
Першого вересня цих чатувальників на площі побільшало. З півдесятка чоловіків у довжелезних плащах стояли й придивлялись, як завжди, до будинків номер одинадцять та номер тринадцять, однак те, чого вони очікували, залиша¬лося для них невловиме. Надвечір, коли з неба несподівано, чи не вперше за останні тижні, вперіщила холодна злива, якраз і трапилася така незбагненна мить, коли вони нібито помітили щось незвичне. Чоловік з перекошеним обличчям показав пальцем, і його куций, блідий, наче мрець, сусід кинувся вперед, та вже наступної миті вони заспокоїлись і знову стояли бездіяльні, сердиті й розчаровані.
Тим часом у будинку номер дванадцять Гаррі зайшов у коридор. Він ледь не втратив рівновагу, коли явився на ґанку прямо біля вхідних дверей, і подумав, що смертежери могли помітити його лікоть, що на секунду вислизнув з-під плаща-невидимки. Обережно зачинив за собою двері, зняв плаща, перекинув через руку й по темному коридору по¬дався у підвал, стискаючи в руці щойно поцуплений номер “Щоденного віщуна”.
Його привітав звичний шепіт “Северус Снейп?”, обвіяв холодний вітер, а язик на мить прилип до піднебіння.
— Я вас не вбивав, — проказав він одразу, як язик попустило, і затамував подих, дивлячись, як вибухає порохом фігура-закляття. Уже на середині сходів до кухні, дале¬ченько від вух місіс Блек та від хмари пилу, гукнув:
— Є новини, але вони вам не сподобаються.
Кухню неможливо було впізнати. Там усе аж сяяло: мідні каструлі та сковорідки були начищені до блиску, натерта дерев’яна стільниця відбивала світло, келихи й тарілки, розставлені до вечері, іскрилися від вогню, що весело палахкотів у каміні під казаном, у якому щось булькало. Проте ніщо в приміщенні не змінилося так докорінно, як зовнішність ельфа-домовика, що саме вибіг назустріч Гаррі, вбраний у білосніжний рушник, з чистим і пухнастим, наче вовна, волоссям, що стирчало йому з вух, і з Реґулусовим медальйоном на кістлявих грудях.
— Роззуйтеся, якщо ваша ласка, хазяїне Гаррі, й помийте руки перед вечерею, — проквакав Крічер, схопив плаща-невидимку й поніс до вішака на стіні, де вже висіло чимало свіжовипраних старомодних мантій.
— Що сталося? — з острахом запитав Рон. Вони з Герміоною саме переглядали цілу гору аркушів з недбало нашкря¬баними записами та намальованими від руки картами, що захаращували край довжелезного кухонного стола, однак тепер не зводили очей з Гаррі. Він підійшов і кинув на розкидані аркуші пергаменту газету.
Знайомий гачконосий, чорноволосий чоловік дивився на них з великого знімка під заголовком: “СЕВЕРУСА СНЕЙПА ПРИЗНАЧЕНО ДИРЕКТОРОМ ГОҐВОРТСУ”.
— Ні! — вигукнули одночасно Рон і Герміона.
Герміона була меткіша — вона схопила газету й почала читати статтю вголос.
— Северуса Снейпа, багатолітнього викладача настійок у Гоґвортській школі чарів та чаклунства, сьогодні було призначено на посаду її директора. Це найважливіша з чис¬ленних змін викладацького складу в стародавній школі. Після того, як у відставку пішла колишня викладачка маґлознавства, її посаду обійняла Алекта Керроу, а її брат Амікус став викладачем захисту від темних мистецтв.
— “Я радий, що отримав нагоду підтримати наші найкращі чаклунські традиції та цінності…” — Мабуть, такі, як скоєння вбивств і відрізання людям вух! Снейп буде директором! Снейп у Дамблдоровому кабінеті… Мерлінові кальсони! — Герміона так верескнула, що Гаррі з Роном аж підстрибнули. Герміона вискочила з-за столу й вибігла з кухні, крикнувши на ходу: — Я на хвилинку!
— “Мерлінові кальсони?” — повторив здивовано Рон. — Вона, мабуть, таки вражена. — Він підсунув газету й пере¬глянув статтю про Снейпа.
— Інші викладачі не терпітимуть. Макґонеґел, Флитвік і Спраут знають правду, вони знають, як загинув Дамблдор. Вони не визнають Снейпа директором. А що то за Корови чи як там їх?
— Керроу, смертежери, — відповів Гаррі. — Там, усередині, є їхні знімки. Вони були на верхівці вежі, коли Снейп убивав Дамблдора, тож усе це давні друзяки. Але, — гірко зітхнув Гаррі, беручи стільця, — я не бачу, щоб в інших викладачів був якийсь вихід, крім як залишитися. Якщо Снейпа під¬тримує міністерство і Волдеморт, то в них нема вибору, крім залишатися й викладати або провести кілька гарних років у Азкабані… та й то, якщо їм пощастить. Думаю, вони зали¬шаться, щоб хоч якось захищати учнів.
До стола метушливо підбіг Крічер з великою супницею в руках і почав розливати суп у чистісінькі миски, насвис¬туючи крізь зуби якусь мелодію.
— Дякую, Крічере, — сказав Гаррі й перевернув “Віщуна”, щоб не бачити Снейпової пики. — Принаймні ми тепер точно знаємо, де буде Снейп.
Він зачерпнув ложкою супу. Якість Крічерового куховарства неймовірно поліпшилася, відколи він отримав Реґулусів медальйон. Смачнішого французького цибульного супу Гаррі рідко коли й куштував.
— За будинком і далі стежить купа смертежерів, — повідомив він Ронові, ковтаючи суп, — більше, ніж завжди. Наче вони сподіваються, що ми вийдемо зі шкільними валізами й поплуганимося на “Гоґвортський експрес”.
Рон зиркнув на годинник.
— Я цілий день про це думав. Експрес вирушив майже шість годин тому. Дивно якось, що ми не в ньому, правда?
Гаррі уявив яскраво-червоний потяг, за яким вони з Роном линули колись в повітрі, а він звивався поміж полів та па¬горбів, неначе довга червона гусінь. Знав напевне, що зараз у поїзді сидять разом Джіні, Невіл та Луна, і, можливо, нама¬гаються вгадати, де зараз Гаррі, Рон та Герміона, або мірку¬ють, як краще нашкодити новому Снейповому режиму.
— Вони мене ледь не засікли, — повідомив Гаррі. — Я невдало приземлився на ґанку і з мене ледь не злетів плащ.
— Зі мною щоразу таке буває. Ага, ось і вона, — сказав Рон, розвертаючись на стільці, щоб краще бачити Герміону, яка повернулася на кухню. — І що ж то за справа, гідна Мерлінових найобвисліших кальсонів?
— Я згадала ось про що, — важко дихаючи, відповіла Герміона.
Вона принесла велику картину в рамі, поставила її на підлогу і вийняла з кухонної шафки свою маленьку вишиту бісером сумочку. Відкрила її й почала запихати в неї карти¬ну, явно завелику, щоб поміститися в малесенькій сумочці. Проте за кілька секунд картина щезла, як досі багато чого іншого, в бездонних глибинах сумочки.
— Фінеас Ніґелус, — пояснила Герміона, кидаючи сумочку на кухонний стіл зі звичним уже важким брязкотом.
— Тобто? — здивувався Рон, але Гаррі все зрозумів. Намальований фарбами образ Фінеаса Ніґелуса Блека мав здатність переміщатися між тим своїм портретом, що був на площі Ґримо, і тим, що висів у директорському кабінеті в Гоґвортсі: круглій кімнаті на вершині вежі, де зараз, поза сумнівом, сидів Снейп і з тріумфом розглядав колишнє Дамблдорове майно — колекцію витончених срібних магіч¬них інструментів, кам’яне сито спогадів, Сортувальний Капе¬люх і, якщо його ще не перенесли деінде, Ґрифіндорів меч.
— Снейп міг послати Фінеаса Ніґелуса обстежити наш будинок, — пояснила Герміона Ронові, сідаючи. — Нехай спробує, бо тепер Фінеас Ніґелус нічого не побачить, крім нетрів моєї сумочки.
— Добре придумала! — вражено похвалив її Рон.
— Дякую, — всміхнулася Герміона, підсуваючи до себе суп. — Ну, Гаррі, що там ще сьогодні сталося?
— Нічого, — відповів Гаррі. — Я годин сім стежив за міністерством, її ніде не було. Але бачив твого тата, Роне. Вигляд у нього непоганий.
Рон схвально кивнув. Вони вирішили, що це небезпечно — встановлювати контакт з містером Візлі, коли він заходить чи виходить з міністерства, бо він завжди оточений іншими працівниками. Та все ж було дуже приємно побачити його бодай отак мигцем, хоч було зрозуміло, що всередині він увесь напружений і стривожений.
— Тато завжди казав, що найчастіше працівники міністерства добираються на роботу за допомогою порошку флу, — сказав Рон. — Ось чому ми ніколи не бачили Амбриджку, бо вона не ходить пішки, вважає, що занадто по¬важна для цього.
— А як там ота смішна стара відьма й чарівничок у темно-синій мантії? — поцікавилася Герміона.
— Ага, той тип з технічної служби, — додав Рон.
— А звідки ти знаєш, що він працює в їхній технічній службі? — здивувалася Герміона, а її ложка з супом зависла в повітрі.
— Тато казав, що в тій службі всі носять темно-сині мантії.
— А ти нам такого не казав!
Герміона відклала ложку й підсунула до себе гору нотаток і карт, що їх переглядала з Роном тоді, як на кухню зайшов Гаррі.
— Тут ніде немає про темно-сині мантії, нічогісінько! — вигукнула вона, гарячково гортаючи аркуші.
— Та яке це має значення?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве