Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— Роне, тут усе має значення! Якщо ми хочемо проник¬нути в міністерство і не потрапити нікому на очі, коли там неодмінно чатуватимуть на всіх непроханих гостей, то має значення кожна найдрібніша деталь! Ми вже стільки про це говорили! Який сенс у всіх цих розвідувальних вилазках, якщо ти не вважаєш за потрібне сказати нам…
— Та досить, Герміоно, ну забув я одну дрібничку…
— Ти хоч розумієш, що зараз, мабуть, у цілому світі немає для нас небезпечнішого місця, ніж міністерство ма…
— Думаю, нам треба це зробити завтра, — урвав її Гаррі. Герміона завмерла на півслові з відвислою щелепою. Рон захлинувся супом.
— Завтра? — перепитала Герміона. — Ти серйозно, Гаррі?
— Серйозно, — підтвердив Гаррі. — Навряд чи ми підготуємося до цього краще, хоч би й місяць простовбичили біля входу в міністерство. Що довше будемо затягувати, то далі опиниться медальйон. Цілком можливо, що Амбридж і так уже закинула його кудись під три чорти. Він же не відкрива¬ється.
— Хіба що, — зауважив Рон, — додумалась, як його відкри¬ти і тепер стала скажена.
— Різниці ніхто не помітить, бо вона й так була зла, як мегера, — знизав плечима Гаррі.
Герміона закусила губу, занурившись у роздуми.
— Ми знаємо, що важлива кожна дрібничка, — Гаррі звертався до Герміони. — Знаємо, що в міністерстві тепер заборонено являтися чи роз’являтися. Знаємо, що лише найвищим посадовцям міністерства дозволено під’єднувати свої будинки до мережі порошку флу, бо Рон чув, як нарікали на це два невимовники. Ми приблизно знаємо, де розташо¬ваний кабінет Амбриджки, бо ти підслухала, що казав той бородатий тип своєму напарникові…
— “Я буду на першому рівні Долорес хоче мене бачити…”, — негайно процитувала Герміона.
— Точно, — кивнув Гаррі. — І ще ми знаємо, що потрапити туди можна за допомогою тих смішних монеток чи жетонів, бо я бачив, як одна відьма позичала їх у іншої…
— Але ж у нас їх нема!
— Якщо задум спрацює, то будемо мати, — незворушно відказав Гаррі.
— Не знаю, Гаррі, не знаю… так багато речей, які можуть нам усе перекапустити, стільки залежатиме від щасливого збігу обставин…
— Але це все не зміниш, навіть якщо готуватися три місяці, — стояв на своєму Гаррі. — Пора вже діяти.
Він бачив по обличчях Рона й Герміони, що вони бояться. Він і сам не був особливо впевнений, проте не сумнівався, що настав час втілювати їхній задум у життя.
Уже місяць вони по черзі одягали плащ-невидимку і шпигували за головним входом у міністерство, яке Рон, завдяки містерові Візлі, добре знав ще змалку. Вони стежили за міністерськими працівниками, підслуховували їхні розмови і поступово з’ясували, наприклад, хто щодня приходить на роботу сам і в точно визначений час. Інколи щастило крадькома вихопити з чийогось портфеля свіжий номер “Щоденного віщуна”. Помалу в них назбиралося багатенько ескізів карт та різних записів — і все це зараз лежало перед Герміоною.
— Що ж, — поволі промовив Рон, — хай буде завтра… Думаю, нам треба туди піти вдвох із Гаррі.
— Ой, не починай знову! — зітхнула Герміона. — Скільки можна товкти воду в ступі?
— Тинятися біля входу під плащем — то одне, а тут, Герміоно, йдеться про інше, — Рон тицьнув пальцем у “Щоденний віщун” десятиденної давності. — Ти у списку маґлородців, які не з’явилися на співбесіду!
— А ти зараз помираєш від бризкухи в “Барлозі”! Якщо комусь і залишатися тут, то це має бути Гаррі, бо його голову оцінили в десять тисяч ґалеонів…
— Чудово, я залишуся, — пирхнув Гаррі. — Але не забудьте повідомити, коли знищите Волдеморта.
Рон і Герміона розсміялися, а шрам у Гаррі на лобі сіп¬нувся з болю. Він схопився за нього рукою. Побачив, як звузилися Герміонині очі, і вдав, ніби просто відкидає з очей волосся.
— Якщо ми підемо всі втрьох, то нам треба буде роз’являтися поодинці, — сказав Рон. — Ми всі вже не вмістимося під одним плащем.
Біль у шрамі посилювався. Гаррі встав. До нього одразу ж підбіг Крічер.
— Хазяїн не доїв суп, а може, хазяїн волів би скуштувати смачненького тушкованого м’ясця, чи пирога з мелясою, до якого хазяїн такий небайдужий?
— Дякую, Крічере, я зараз повернуся… е-е… біжу в туалет.
Розуміючи, що Герміона дивиться на нього з підозрою, Гаррі швидко вибіг по сходах у коридор, тоді на другий поверх, заскочив у ванну кімнату й зачинив за собою двері. Стогнучи від болю, важко повалився на чорну ванну з кра¬нами у формі змійок з роззявленими пащеками й заплющив очі…
Він плавно рухався по тьмяно освітленій вуличці. Будинки по обидва боки були з високими дерев’яними фронтонами й нагадували пряничні хатки з казки.
Він підійшов до одного й побачив при дверях свою білу руку з довжелезними пальцями. Постукав. Відчув, як наростає хвилювання…
Двері відчинила усміхнена жінка. Коли вона побачила Гаррі, лице її застигло, радість зникла, а натомість з’явився жах…
— Ґреґорович? — пролунав пронизливий холодний голос. Вона захитала головою; спробувала зачинити двері. Біла рука міцно їх притримала, не давши захряснутись…
— Мені потрібен Ґреґорович.
— Er wohnt hier nicht mehr! — закричала жінка, хитаючи головою. — Він тут не жити! Він тут не жити! Я його не знати!
Облишивши спроби зачинити двері, вона почала відступати вглиб темного коридору, а Гаррі насувався на неї, тримаючи в довжелезних пальцях чарівну паличку.
— Де він?
— Das weifi ich nicht! Він виїхати! Я не знати, я не знати! Він підняв паличку. Вона закричала. У коридор вибігло двоє маленьких дітей. Вона спробувала затулити їх руками. Спалахнуло зелене світло…
— Гаррі! ГАРРІ!
Він розплющив очі; сповз на підлогу. Герміона гатила в двері.
— Гаррі, відчини!
Він зрозумів, що, мабуть, кричав. Підвівся і відчинив. Герміона одразу ввірвалася у ванну, ледь не втративши рівноваги, і підозріло роззирнулася довкола. Рон забіг за нею й розгублено почав тицяти чарівною паличкою в кожен куток прохолодної ванної кімнати.
— Що ти тут робив? — суворо запитала Герміона.
— А що тут, на твою думку, роблять? — з удаваною бравадою відповів він.
— Ти верещав, наче тебе різали! — пояснив Рон.
— Та ну… Мабуть, задрімав чи…
— Гаррі, не треба мати нас за дурнів, — глибоко вдихнула Герміона. — Ми ще внизу зрозуміли, що в тебе заболів шрам, бо ти став білий, як стіна.
Гаррі сів на краєчку ванни.
— Що ж. Я бачив, як Волдеморт убив якусь жінку. Тепер, мабуть, уже повбивав усіх її рідних. Хоч йому це було ні до чого. Просто вони, як тоді Седрік, опинилися не там…
— Гаррі, не допускай, щоб таке повторювалося! — Герміонин голос луною пронісся по ванній кімнаті. — Дамблдор хотів, щоб ти захищався блокологією! Він вважав, що цей зв’язок небезпечний… Гаррі, цим може скористатися Волдеморт! Що доброго в тому, щоб бачити, як він катує і вбиває, чим це допоможе?
— Зате я знаю, що він робить, — пробурмотів Гаррі.
— То ти навіть не намагаєшся його заблокувати?
— Герміоно, я не можу. Ти знаєш, що я поганий блоколог, у мене це ніколи не виходило.
— Бо ти не старався! — палко заперечила вона. — Я не розумію, Гаррі… тобі що, подобається мати цей особливий зв’язок, чи спорідненість, чи що там воно…
Вона затнулася від погляду, який він на неї кинув, коли підвівся.
— Подобається? — тихо перепитав він. — А тобі б таке сподобалося?
— Я… ні… вибач, Гаррі, я не хотіла…
— Я це ненавиджу! Ненавиджу, що він може влазити в мене, що я мушу бачити його, коли він найстрашніший. Але я цим скористаюся.
— Дамблдор…
— Забудь про Дамблдора. Це мій вибір, а не когось іншого. Я хочу знати, чому він полює на Ґреґоровича.
— На кого?
— Це закордонний майстер чарівних паличок, — пояснив Гаррі. — Він зробив Крумову паличку, і Крум вважає його генієм.
— Ти ж нібито сам казав, — утрутився Рон, — що Волдеморт тримає десь під замком Олівандера. Якщо він уже має одного майстра паличок, навіщо йому інший?
— Може, він згоден з Крумом, може, думає, що Ґреґорович кращий… або думає, що Ґреґорович зуміє пояснити, що вчудила моя чарівна паличка, коли він за мною гнався, бо Олівандер цього не знає.
Гаррі глянув у тріснуте запорошене дзеркало й побачив, як Рон з Герміоною в нього за спиною обмінюються скеп¬тичними поглядами.
— Гаррі, ти постійно кажеш про те, що вчудила твоя паличка, — сказала Герміона, — але ж це ти її змусив! Чому ти ніяк не хочеш повірити у власну силу?
— Бо я знаю, що то був не я! І Волдеморт це знає, Герміоно! Ми обидва знаємо, що сталося насправді!
Вони гнівно дивилися одне на одного. Гаррі розумів, що він Герміону не переконав, і що вона зараз шукає аргумен¬тів і проти його теорії про власну чарівну паличку, і проти того, що він дозволяє собі проникати у Волдемортів мозок. На щастя для Гаррі, в розмову втрутився Рон.
— Облиш його, — порадив він їй. — Хай робить, що хоче. Але якщо ми збираємося завтра бути в міністерстві, то зараз треба ретельно обміркувати план.
Герміона дуже неохоче погодилася відкласти розмову на пізніше, хоч Гаррі не сумнівався, що вона знову накинеться на нього за першої-ліпшої нагоди. Та поки що вони спус¬тилися в підвал на кухню, і Крічер нагодував їх тушкованим м’ясом та пирогом з мелясою.
Вони полягали спати пізно вночі, кілька годин провівши за обговоренням свого плану, аж доки вивчили його назубок і могли переказувати одне одному дослівно. Гаррі, що спав тепер у Сіріусовій кімнаті, лежав у ліжку, спрямувавши світло чарівної палички на стару фотографію батька, Сіріуса, Люпина та Петіґру, і ще хвилин з десять бурмотів собі під ніс деталі плану. Проте, погасивши чарівну паличку, він думав не про багатозільну настійку, батончики-блювончики чи темно-сині мантії працівників технічної служби. Він думав про майстра чарівних паличок Ґреґоровича і чи довго той зуміє ховатися від Волдеморта, котрий так наполегливо його шукає.
Світанок настав непристойно швидко.
— Жахливий вигляд у тебе, — привітався Рон, коли зайшов у спальню будити Гаррі.
— Це ненадовго, — позіхнув Гаррі.
Герміону вони знайшли на кухні. Крічер подав їй каву й гарячі булочки, і вона снідала з тим маніакальним виразомна лиці, що його Гаррі зазвичай пов’язував з наближенням екзаменаційної сесії.
— Мантії, — ледь чутно сказала вона, реагуючи на їхню появу нервовим кивком голови і продовжуючи порпатись у вишитій бісером сумочці, — багатозільна настійка… плащ-
невидимка… детонатори-приманки… про всяк випадок для кожного з нас має бути по два… батончики-блювончики, пампушечки-зносаюшечки, видовжені вуха…
Вони похапцем проковтнули сніданок і пішли нагору, а Крічер довго кланявся їм услід і обіцяв до їхнього повер¬нення приготувати біфштекс та пиріг з нирками.
— Дай йому, Боже, здоров’я, — ніжно сказав Рон. — А я ще колись фантазував, що гарно відтяти б йому голову й почепити на стіну.
Надзвичайно обережно вони вийшли на ґаночок перед дверима. З того боку вкритої ранковою імлою площі стежили за будинком два смертежери. Герміона спершу роз’явилася з Роном, а тоді повернулася по Гаррі.
Після короткого проміжку темряви й душняви Гаррі опинився в крихітному провулочку, де, за планом, мав почати¬ся перший етап їхньої операції. Там не було нікого й нічого, крім кількох великих баків для сміття. Перші міністерські працівники раніше восьмої години не з’являлися.
— Ну що ж, — зиркнула на годинник Герміона. — Вона має тут бути хвилин за п’ять. Коли я її приголомшу…
— Ми знаємо, Герміоно, — буркнув Рон. — Але мені здавалося, що перед тим, як вона прийде, нам треба відімкнути двері…
Герміона аж пискнула.
— Я трохи не забула! Відійдіть…
Вона навела чарівну паличку на розписані графіті протипожежні двері з висячим замком, і двері з гуркотом розчахнулися. Темний коридор за ними вів, як вони вже знали завдяки своїм розвідувальним вилазкам, до порожнього театру. Герміона потягла двері на себе, щоб здавалося, ніби вони також замкнені.
— А тепер, — звернулася вона до своїх напарників у провулочку, — ми знову накинемо плащ…
— …і зачекаємо, — договорив за неї Рон, накинув плащ Герміоні на голову, наче завісу на клітку з папужкою, і ско¬сив очі на Гаррі.
Не минуло й хвилини, як легенько ляснуло і маленька міністерська відьма з розкуйовдженим сивим волоссям роз’явилася за фут від них, кліпаючи очима від яскравого світла, бо з-за хмари саме вийшло сонце. Та не встигла вона насолодитися цим неочікуваним теплом, як Герміона влу¬чила їй у груди безмовним приголомшливим закляттям — і відьма беркицьнула на землю.
— Молодчина, Герміоно, — похвалив Рон, виходячи з-за сміттєвого бака біля дверей театру. Гаррі тим часом зняв плащ-невидимку. Разом вони занесли маленьку відьму в тем¬ний перехід, що вів за лаштунки. Герміона висмикнула з її голови кілька волосинок і кинула у колбу з каламутною багатозільною настійкою, яку витягла з вишитої бісером сумочки. Рон тим часом обнишпорив сумочку маленької відьми.
— Це Мафальда Гопкірк, — повідомив він, читаючи візитівку, з якої випливало, що їхня жертва працює асистенткою у відділі боротьби з надуживанням чарами. — На, Герміоно, візьми. І жетони теж.
Він передав їй кілька золотих монеток з викарбуваними на них літерами “М.М.”, які були у відьми в гаманці.
Герміона випила багатозільну настійку приємного бузкового кольору й за кілька секунд перетворилася на копію Мафальди Гопкірк. Зняла з Мафальди й начепила собі на носа окуляри, а Гаррі зиркнув на годинник.
— Треба спішити, бо містер “техслужба” буде з секунди на секунду.
Вони швидко зачинили двері, ховаючи за ними справж¬ню Мафальду. Гаррі й Рон накинули плащ-невидимку, а Герміона залишилась чекати на видноті. Минуло кілька секунд, і знову ляснуло — перед ними виник маленький, схожий на тхора, чаклун.
— О, вітаю, Мафальдо.
— Доброго ранку! — озвалася Герміона тремтячим голосом. — Як здоров’я?
— Та не дуже, правду кажучи, — відповів чимось страшенно засмучений маленький чаклун.
Герміона з чаклуном подалися до центрального входу, Гаррі з Роном, крадучись, ішли за ними.
— Це в тебе через погоду, — перебила Герміона маленького чаклуна, що спробував у деталях описати всі свої болячки. Найважливіше було не дати йому вийти на вулицю. — Ось, на цукерку…
— Е-е? Та ні, дякую…
— Бери-бери! — доволі агресивно потрусила Герміона в нього перед лицем торбинкою з батончиками. Маленький чаклун аж злякався, однак узяв одного батончика.
Ефект був миттєвий. Щойно батончик торкнувся його язика, як чаклун почав блювати так несамовито, що й не помітив, як Герміона видерла з його маківки пучечок волосся.
— Ой лихо! — забідкалася вона, поки він загиджував провулочок блювотинням. — Краще візьми сьогодні відгул!
— Ні… ні! — він задихався і блював, намагаючись іти, але не міг ступити й кроку. — Я мушу… сьогодні… мушу піти…
— Та це дурість! — занепокоїлася Герміона. — Не можна тобі працювати в такому стані… треба поїхати в лікарню Святого Мунґа, хай тобі поставлять діагноз!
Чаклун упав, став рачки й попробував так лізти на центральну вулицю.
— Тобі не можна з’являтися в такому вигляді на роботі! — крикнула Герміона.
Нарешті він, здається, визнав її правоту. Використавши скривлену від огиди Герміону як підпору для повернення у вертикальне положення, він крутнувся на місці й щез, нічо¬го не лишивши по собі, крім портфеля, якого Рон встиг вихо¬пити у нього з рук, та кількох летючих згустків блювотиння.
— Бе-е, — Герміона підняла край мантії, обминаючи калюжі блювоти. — Було б значно охайніше приголомшити і його.
— Ага, — погодився Рон, вигулькуючи з-під плаща з чаклуновим портфелем у руках, — але я все одно думаю, що ціла купа непритомних тіл могла б привернути зайву увагу. Але як він рвався на роботу, га?! Ану давай волосся й настійку.
Через дві хвилини Рон уже був маленький і схожий на тхора, як і той забльований чаклун. У портфелі лежала складена темно-синя мантія, і Рон її нап’яв.
— Дивно, що він її не одягнув ще вдома — він же так рвався на роботу. Але то таке, а я тепер, судячи з ярличка на спині, Реґ Катермол.
— А тепер зачекай нас тут, — сказала Герміона Гаррі, який і досі був під плащем-невидимкою, — дістанемо волосся й для тебе.
Довелося чекати хвилин з десять, і вони здалися Гаррі безкінечними, доки він самотньо тинявся в забльованому провулочку біля дверей, за якими лежала приголомшена Мафальда. Нарешті Рон з Герміоною повернулися.
— Не знаємо, хто це такий, — сказала Герміона, простягаючи Гаррі кілька кучерявих чорних волосинок, — але він побіг додому з жахливою кровотечею з носа! Ось, він досить високий, потрібна буде більша мантія…
Вона витягла набір старих мантій, що їх виправ для них Крічер, і Гаррі трохи відійшов, щоб випити настійку й перевдягтися.
Коли завершилася болюча трансформація, він став десь метр вісімдесят на зріст і, судячи з м’язистих рук, був доволі сильний. А ще — бородатий. Запхав плащ-невидимку й оку¬ляри в кишеню нової мантії і приєднався до друзів.
— Чорт, це досить страшно, — подивився Рон на Гаррі, що височів над ним.
— Візьми Мафальдин жетон, — сказала Герміона Гаррі, — і ходімо, вже скоро дев’ята.
Вони вийшли з провулочка. Через п’ятдесят метрів забитого людьми тротуару виднілися шпичасті чорні поручні, що обмежували два ряди сходів. Над одним був напис “Чоловіки”, а над другим — “Жінки”.
— Ну, скоро побачимось, — нервово сказала Герміона й невпевнено пострибала сходами у жіночий туалет. Гаррі з Роном приєдналися до групи дивно одягнених чоловіків, що спускалися у звичайнісінький на вигляд підземний гро¬мадський туалет, обкладений брудними чорними й білими кахлями.
— Доброго ранку, Реґ! — привітався інший чаклун у темно-синій мантії, заходячи в туалетну кабінку, для чого вставив у щілину на дверцятах золотистий жетон. — От вигадали дурість! Щоб ми отак ходили на роботу! Вони що, чекають, що сюди припреться Гаррі Поттер?
Чаклун розреготався із власного дотепу. Рон силувано всміхнувся.
— Еге ж, — погодився він, — дурість. І вони з Гаррі зайшли в сусідні кабінки.
Гаррі почув, як справа й зліва від нього спускають воду. Він нагнувся й зазирнув попід стінкою саме вчасно, щоб побачити, як у сусідній кабінці хтось вилазить на унітаз. Глянув ліворуч і побачив, як на нього витріщається Рон.
— Ми повинні змити себе в унітаз? — прошепотів він.
— Схоже на те, — зашепотів у відповідь Гаррі. Голос у нього був низький і хрипкий.
Обидва випростались. Почуваючись останнім дурнем, Гаррі видерся на унітаз.
І одразу зрозумів, що все зробив правильно. Хоч нібито й стояв у воді, однак взуття, ноги та мантія були абсолютно сухі. Простяг руку, смикнув за ланцюжок і в наступну мить шубовснув униз коротким жолобом, щоб вилетіти з каміна в Міністерстві магії.
Незграбно звівся на ноги. Він ще не призвичаївся до свого громіздкого тіла. Велика зала здавалася темнішою, ніж її пам’ятав Гаррі. Колись у центрі зали стояв золотий фонтан, що відкидав мерехтливі цятки світла на стіни й поліровану дерев’яну підлогу. Тепер тут височіла велетенська скульп¬турна група з чорного каменю. Це були дві страшненькі статуї чаклуна й відьми, що сиділи на вишукано різьблених тронах і дивилися на працівників міністерства, які безпе¬рервно вигулькували з камінів. Великими літерами на постаменті під статуями було викарбувано: МАГІЯ — ЦЕ МОГУТНІСТЬ.
Гаррі отримав важкий удар ззаду по ногах. З каміна в нього за спиною вилетів наступний чаклун.
— З дороги, ти що… ой, вибач, Ранкорне!
Явно перелякавшись, лисуватий чаклун поспіхом побіг геть. Той Ранкорн, якого втілював зараз Гаррі, був, очевидно, грізний тип.
— Пс-с! — почув він чийсь голос, а як озирнувся, побачив розпатлану маленьку відьму і схожого на тхора чарівника з технічної служби, котрі махали йому руками з-за статуй. Гаррі швиденько підійшов.
— Нормально добрався? — прошепотіла Герміона.
— Та ні, він і досі борсається в нужнику, — зронив Рон.
— Ой, як смішно… жахіття, правда? — запитала вона в Гаррі, що дивився на статуї. — Ти бачив, на чому вони сидять?
Гаррі придивився уважніше і розібрав, що декоративні різьблені трони — то насправді пагорби з висічених з ка¬меню людських постатей: сотні й сотні оголених тіл, чоло¬вічих, жіночих, дитячих, з тупими потворними обличчями, скручені й зліплені докупи, щоб підтримувати двох роз¬кішно вбраних чаклунів.
— Маґли, — прошепотіла Герміона. — На відповідному для них місці. Ходімо звідси.
Вони злилися з потоком чаклунів і чарівниць, що рухався до золотих воріт наприкінці зали, й нишком позирали на¬всібіч, однак ніде не було й натяку на характерну постать Долорес Амбридж. Крізь ворота пройшли в меншу залу, де стояли черги біля двадцяти золотих ґрат, що загороджували стільки ж ліфтів. Не встигли зайняти чергу до найближчого ліфта, як хтось гукнув:
— Катермол! Вони озирнулися. У животі в Гаррі щось перевернулося.
До них спішив один з тих смертежерів, що були свідками Дамблдорової загибелі. Міністерські працівники, що стояли поблизу, принишкли і втупили очі в підлогу. Гаррі відчував, як їх пронизує страх. Зле й тупувате обличчя цього чоловіка не пасувало до його розкішної мантії, розшитої золотою ниткою. Хтось із юрби біля ліфтів улесливо привітався:
— Доброго ранку, Якслі! Якслі навіть на нього не глянув.
— Катермол, щоб хтось із технічної служби навів лад у моєму кабінеті. Там і досі йде дощ.
Рон озирнувся, мовби надіючись, що хтось йому допоможе, але всі мовчали.
— Дощ… у вашому кабінеті? Це… це не дуже добре. Рон нервово захихотів. Якслі вирячив очі.
— Катермол, ти думаєш, що це смішно? Дві відьми вийшли з черги й кудись побігли.
— Ні, — відповів Рон, — авжеж, ні…
— Тобі ж відомо, що я ось іду вниз допитувати твою дружину? Я, правду кажучи, взагалі дивуюся, чого ти не сидиш зараз там, тримаючи її за руку. Вирішив її позбутися як непотребу? Може, це й наймудріше. Наступного разу будь розумніший і одружуйся з чистокровними.
Герміона пискнула від жаху. Якслі глянув на неї. Вона закашлялася й відвернулась.
— Я… я… — почав затинатися Рон.
— Проте якби це мою дружину звинуватили, що вона бруднокровка… — вів далі Якслі, — …хоч про жодну мою колишню дружину навіть помилково не можна було такого подумати… а керівник відділу дотримання магічних законів доручив би мені якусь роботу, то я, Катермоле, усі сили від¬ дав би, щоб виконати його доручення. Ти мене зрозумів?
— Так, — прошепотів Рон.
— Тоді виконуй, Катермол, і якщо в моєму кабінеті через годину не буде абсолютно сухо, то я дуже сумніваюся, що твоїй дружині вдасться отримати підтвердження Кровного статусу.
Золоті ґрати перед ними з брязкотом розсунулися. Кивнувши головою й гидко усміхнувшись до Гаррі, який, очевидно, мав схвально оцінити таке його ставлення до Катермола, Якслі перейшов до іншого ліфта. Гаррі, Рон і Герміона зайшли в ліфт, але ніхто не зайшов за ними, неначе вони були заразні. Ґрати з брязкотом засунулися, й ліфт почав підніматися.
— Що мені тепер робити? — негайно запитав у друзів ошелешений Рон. — Якщо я не погоджуся, то мою дружину… тобто Катермолову дружину…
— Ми підемо з тобою, нам треба бути разом… — почав було Гаррі, але Рон гарячково закрутив головою.
— Це дурість, бо в нас мало часу. Ви шукайте Амбриджку, а я піду наведу лад у кабінеті Якслі… але ж як мені зупинити той дощ?
— Спробуй “Фініте інкантатем”’, — одразу порадила Герміона, — це може зупинити дощ, якщо його вичаклувано закляттям чи заклинанням, а якщо ні, то щось, мабуть, зіпсувалося в атмосферних чарах, а їх буде важче полаго¬дити, тому, як тимчасовий захід, спробуй “Імперіус”, щоб його речі не намокли…
— Ще раз повтори, поволі… — попросив Рон, розпачливо шукаючи в кишенях хоча б недогризок пера, але в цю мить ліфт здригнувся й зупинився. Безтілесний жіночий голос повідомив:
— Четвертий рівень, відділ нагляду й контролю за магічними істотами, включно з підрозділами звірів, людських істот та духів, відомством зв’язків з ґоблінами та дорадчим бюро боротьби зі шкідниками.
Ґрати розсунулись і до ліфту зайшли два чаклуни й зале¬тіло кілька блідо-фіолетових паперових літачків, закруж¬лявши навколо лампи, що звисала зі стелі ліфта.
— Доброго ранку, Альберте, — всміхнувся до Гаррі чоловік з густими бакенбардами. Ліфт знову рушив угору, а чоловік кинув погляд на Рона й Герміону. Герміона поспіхом нашіптувала Ронові інструкції. Чаклун нахилився, вишкірившись, до Гаррі і пробурмотів: — Дерк Кресвел? Зі служби зв’язків з ґоблінами? Непогано, Альберте. Тепер я майже впевнений, що займу його посаду!
Він підморгнув. Гаррі всміхнувся у відповідь, сподіваючись, що цього вистачить. Ліфт зупинився. Ґрати знову розсуну¬лись.
— Другий рівень, відділ дотримання магічних законів, включно з управлінням нелегального використання чарів, штаб-квартирою аврорів та адміністративними службами “Чарверсуду”, — повідомив безтілесний відьомський голос.
Гаррі побачив, як Герміона легенько підштовхнула Рона і той вискочив з ліфта разом з іншими чаклунами, зали¬шивши Гаррі й Герміону самих. Щойно зачинилися золоті двері, як Герміона дуже швидко випалила:
— Знаєш, Гаррі, треба мені було піти з ним, навряд чи він розуміє, що робить, а якщо його зловлять, то увесь наш задум…
— Перший рівень, міністр магії та допоміжні служби. Золоті ґрати знову розсунулись, і Герміона охнула. Перед ними стояло четверо людей, з них двоє заглибились у роз¬мову — довговолосий чаклун у чудовій чорно-золотій мантії та присадкувата, схожа на ропуху, відьма з оксамитовим бантом у коротенькому волоссі, що притискала до грудей дощечку з нотатками.

— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —
Комісія з реєстрації маґлородців

— А, Мафальда! — вигукнула Амбридж, дивлячись на Герміону. — Траверс тебе прислав?
— Т-так, — пискнула Герміона.
— Добре, ти чудово впораєшся. — Амбридж звернулася до чаклуна в чорно-золотій мантії. — Справу вирішено, пане міністре. Якщо Мафальда вестиме реєстрацію, то можна відразу починати. — Вона глянула у свій нотатник. — Сьогодні десятеро, причому одна — дружина міністерсько¬го службовця! Отак-то… навіть тут, у самому міністерстві! — Вона зайшла в ліфт до Герміони, а з нею — два чаклуни, присутні при розмові з міністром. — Поїдемо відразу вниз, Мафальдо. Все потрібне знайдеш у судовій залі. Доброго ранку, Альберте. Ти що, не виходиш?
— Виходжу, аякже, — відповів Гаррі низьким голосом Ранкорна.
Гаррі вийшов з ліфта. Золоті ґрати з брязкотом засу¬нулися за його спиною. Озирнувшись, Гаррі побачив, як зникає з очей стурбоване обличчя Герміони. По обидва боки від неї стояли два високі чаклуни, а десь на рівні її плеча виднівся оксамитовий бант, уплетений у волосся Амбридж.
— Що тебе сюди, Ранкорне, привело? — поцікавився новий міністр магії. Його довге чорне волосся й борода були позначені сивиною, а високе чоло нависало над блиску¬чими очима, нагадуючи краба, що визирає з-під каменя.
— Маю деякі питання до… — Гаррі на частку секунди завагався, — Артура Візлі. Хтось казав, що його бачили на першому рівні.
— Ага, — сказав Пій Тікнесі. — Його що, помітили у зв’язках з Небажаним?
— Ні, — заперечив Гаррі і в горлі йому вмить пересохло. — Нічого подібного.
— Ну, добре. Це все справа часу, — сказав Тікнесі. — Якщо хочеш знати, зрадники роду нічим не кращі за бруднокровців. До побачення, Ранкорне.
— До побачення, пане міністре.
Гаррі дивився, як Тікнесі крокує по встеленому товстою килимовою доріжкою коридору. Щойно міністр зник йому з очей, як Гаррі витяг з-під важкої чорної мантії плащ-невидимку, накинув на себе й подався у протилежний бік. Ранкорн був такий височенний, що Гаррі довелося згорбитися, аби з-під плаща не стирчали довжелезні ноги.
Паніка пульсувала в шлунку. Проминав одні поліровані дерев’яні двері за одними — на кожних була табличка з прізвищем та посадою власника кабінету — і тільки тепер потроху почав усвідомлювати усю могутність міністерства, його хитромудрість і складність, а план, що його вони розробляли увесь минулий місяць, здавався тепер смішним і дитячим. Вони зосередили всі свої зусилля на тому, як непомітно пробратися всередину, проте нікому з них і на думку не спало замислитися, що робити, якщо їх там змусять роз’єднатися. Тепер Герміона застрягла на судовому засіданні, яке, поза сумнівом, триватиме не одну годину, Рон даремно намагався вичаклувати те, що було понад його сили, але від чого, можливо, залежала доля якоїсь жінки, а сам Гаррі безцільно тинявся на найвищому поверсі, прекрасно розуміючи, що здобич вислизнула в нього з-під носа і зараз опускається ліфтом донизу.
Він зупинився, притулився до стіни й спробував поміркувати, що ж йому робити далі. Тиша тиснула на нього. Не чути було метушні, розмов або чиїхось швидких кроків. У коридорах з пурпуровими килимовими доріжками було так тихо, немовби хтось наслав сюди закляття “Глушилято”.
“Десь тут мав би бути її кабінет”, — подумав Гаррі.
Малоймовірно, щоб Амбридж тримала свої коштовності в кабінеті, одначе було б справжньою дурістю в цьому не пересвідчитись. Тому він знову пішов коридором, не зустрівши нікого, крім насупленого чаклуна, що бурмотів інструкції перу, яке линуло перед ним, шкрябаючи щось на сувої пергаменту.
Приглядаючись до прізвищ на табличках, Гаррі завернув за ріг. Наступний коридор посередині розширювався в чималий відкритий майданчик, де з дванадцятеро чаклунів і чарівниць сиділи рядами за невеличкими столиками, схожими на шкільні парти, але до блиску відшліфованими й вільними від школярських написів. Гаррі аж зупинився, дивлячись на них, бо видовище було гіпнотичне. Присутні синхронно розмахували й крутили чарівними паличками, а на всі боки від них, наче маленькі рожеві повітряні змії, розліталися квадратні аркуші кольорового паперу. Минуло кілька секунд, і Гаррі зрозумів, що в цих діях є певний ритм, що аркуші складаються до ладу, а ще через кілька секунд він збагнув, що спостерігає за виготовленням брошур, що квадратні аркуші чарами зшиваються в книжечки, а книжечки акуратними стосиками нагромаджуються біля кожного чаклуна й чарівниці.
Гаррі підкрався ближче, хоч працівники були такі заклопотані роботою, що навряд чи звернули б увагу на його приглушені килимом кроки, і висмикнув одну готову вже брошурку зі стосу біля якоїсь молодої відьми. Переглянув її під плащем-невидимкою. На рожевій обкладинці було витиснено золотом назву:

БРУДНОКРОВЦІ
і загроза, яку вони несуть
мирному чистокровному суспільству

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве