Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— Він знепритомнів, — сказала Герміона, й сама доволі бліда. Вона вже не була схожа на Мафальду, хоч у волоссі де-не-де ще проступала сивина. — Витягни корок, Гаррі, бо в мене руки трусяться.
Гаррі витяг з пляшечки корок, і Герміона покропила криваву рану трьома крапельками есенції. Заструменів зеленкуватий дим, а коли він розтав, Гаррі побачив, що кровотеча спинилася. Складалося враження, що рана гоїлася вже кілька днів. Там, де щойно була рвана кривава рана, все затяглося новою шкірою.
— Ого, — здивувався Гаррі.
— Більше нічого не можу зробити, — голос Герміонин тремтів. — Існують замовляння, які негайно поставили б його на ноги, але я боюся їх випробовувати, щоб не наробити ще більшої шкоди… він і так утратив стільки крові…
— Як це він поранився? Тобто, — Гаррі потрусив головою, намагаючись її прочистити, збагнути, що ж саме з ними сталося, — чому ми опинилися тут? Я ж думав, ми вертаємося на площу Ґримо?
Герміона глибоко вдихнула. Здавалося, вона ось-ось розплачеться.
— Гаррі, навряд чи вдасться туди повернутися.
— А що таке?
— Коли ми роз’являлися, Якслі встиг мене вхопити, і я не могла від нього відчепитися, бо він дуже сильний і не відпускав мене, поки ми не прибули на площу Ґримо, і тоді… він, мабуть, побачив двері й подумав, що ми там зупинимося, тому послабив хватку, а я зуміла вислизнути з його рук і перенесла нас осюди!
— А де ж тоді він? Стривай… Невже він на площі Ґримо? Він же не зайде?
Очі її заблищали слізьми й вона похилила голову.
— Гаррі, я думаю, що зайде. Я… я змусила його відпустити мене відразливим закляттям, але він уже опинився в полі дії чарів Довіри. Коли помер Дамблдор, ми стали тайнохоронцями, тому я, мабуть, зрадила йому таємницю?
Що тут було казати? Гаррі не сумнівався, що так і є. Це був серйозний удар. Якщо Якслі міг зайти в будинок, то їм нізащо не можна туди повертатися. Можливо, він зараз явленням закидає туди інших смертежерів. Хоч який похмурий і гнітючий той будинок, але то був їхній єдиний надійний прихисток, а після того, як Крічер став набагато веселіший і приязніший, вони почувалися там майже як удома. Гаррі відчув напад жалю, що не мав нічого спільного з голодом, уявивши, як ельф-домовик зараз готує біфштекс і пиріг з нирками, а Гаррі, Ронові й Герміоні все це їсти вже не доведеться.
— Гаррі, пробач, мені так прикро!
— Не будь дурна, ти не винна! Власне кажучи, це все моя вина…
Гаррі поліз у кишеню й витяг Дикозорове око. Герміона з жахом відсахнулася.
— Амбриджка вставила його в двері свого кабінету, щоб підглядати за людьми. Я просто не міг його там залишити… тому вони й дізналися, що хтось до них проник.
Герміона не встигла нічого сказати, бо Рон раптом застогнав і розплющив очі. Він і досі був сірого кольору, а обличчя блищало від поту.
— Як ти почуваєшся? — прошепотіла Герміона.
— Паскудно, — прохрипів Рон і зіщулився, помацавши поранену руку. — Де це ми?
— У лісі, де проходив Кубок світу з квідичу, — пояснила Герміона. — Я хотіла щось таке закрите, де можна сховатися…
— …і він перший спав тобі на думку, — договорив за неї Гаррі, окинувши оком безлюдну галявину. Він не міг не згадати, що сталося, коли вони минулого разу явилися на перше місце, що спало Герміоні на думку, і як смертежери вирахували їх за кілька хвилин. Може, то була виманологія? Чи Волдеморт або його поплічники вже знають, куди їх перенесла Герміона?
— Думаєш, треба звідси тікати? — запитав у Гаррі Рон, і Гаррі бачив по його обличчю, що того тривожать схожі думки.
— Я не знаю.
Блідий і спітнілий Рон навіть не пробував сісти — не мав для цього сили. Перспектива нести його на руках аж ніяк не тішила.
— Поки що побудьмо тут, — сказав Гаррі. Герміона з полегшенням скочила на ноги.
— Куди це ти? — поцікавився Рон.
— Якщо ми залишаємося тут, то треба захистити це місце закляттями-оберегами, — відповіла вона, підняла чарівну паличку й почала ходити навколо Гаррі й Рона широкими колами, нашіптуючи заклинання. Гаррі бачив, як замерехтіло повітря — наче Герміона вичакловувала навколо галявини теплий серпанок.
— Сальвіо гексія… Протеґо тоталум… Репелло маґлетум… Глушилято… Гаррі, витягай намет…
— Намет?
— Там, у торбинці!
— А-а, в торбинці… справді, — дійшло до Гаррі.
Тепер він не нишпорив навмання, а відразу скористався замовлянням-викликанням. Намет вискочив грудкуватим згортком полотна, мотузок і жердин. Гаррі впізнав — частково через котячий запах, — що це той самий намет, у якому вони спали на Кубку світу з квідичу.
— Я думав, це намет того типа з міністерства, Перкінса, — зауважив Гаррі, виплутуючи зі шворок кілочки.
— Йому він непотрібний, у нього розгулявся ревматизм, — Герміона виконала чарівною паличкою складну фігуру з восьми рухів, — тож Ронів тато сказав, що я можу його позичити. Еректто! — вона спрямувала чарівну паличку на безформне полотно, й те одним плавним рухом піднялося вгору, розклалося в повітрі в намет і опустилося прямо перед Гаррі; кілочок вислизнув з його рук, встромився в землю й обмотався шнуром, що підтримував центральну стійку намета.
— Каве інімікум, — завершила захисні процедури Герміона помахом палички до неба. — Зробила все, що могла. Як мінімум, довідаємось, якщо вони наближатимуться, хоч я не гарантую, що це врятує від Вол…
— Не називай це ім’я! — грубо урвав її Рон. Гаррі й Герміона перезирнулися.
— Вибач, — Рон зі стогоном спробував трохи піднятися, щоб їх бачити, — але це звучить наче… заклинання чи щось таке там. Чи не можна казати на нього “Відомо-Хто”?.. Будь ласка.
— Дамбддор казав, що боятися імені… — почав було Гаррі.
— Якщо ти не звернув уваги, то мушу нагадати, що називання Відомо-Кого на ім’я Дамбдцорові не дуже допомогло, — огризнувся Рон. — Просто… просто майте до Відомо-Кого хоч трохи пошани, чуєте?
— Пошани? — перепитав Гаррі, але Герміона застережливо на нього зиркнула. Справді, не варто було сперечатися з Роном, коли він ще такий ослаблений.
Гаррі з Герміоною затягли Рона в намет. Інтер’єр був точнісінько такий, як його запам’ятав Гаррі: невеличка квартира з ванною і крихітною кухонькою. Він відсунув старе крісло й поклав Рона на нижнє місце двоповерхового залізного ліжка. Навіть від цього коротенького переміщення Рон ще дужче поблід, тож коли вони його вклали на матрац, він знову заплющив очі й деякий час мовчав.
— Я зварю чаю, — сказала, відсапуючись, Герміона, вийняла з глибин своєї сумочки чайника з кухлями й пішла на кухню.
Гаррі гарячий чай допоміг не менше, ніж вогневіскі тієї ночі, коли загинув Дикозор. Він ніби випік рештки страху, що тріпотіли в грудях. Минула хвилина-дві, і Рон порушив тишу.
— Як думаєте, що сталося з Катермолами?
— Вони мали б утекти, — відповіла Герміона, для впевненості стискаючи гарячий кухоль. — Якщо в містера Катермола хоч трохи варить голова, він забрав місіс Катермол “Явленням-пліч-о-пліч” і зараз вони тікають з країни разом з дітьми. Їй так порадив Гаррі.
— Чорт, надіюся, вони втекли, — сказав Рон, спираючись на подушки. Чай йому допоміг, обличчя трохи порожевіло. — Хоч у мене було таке відчуття, ніби той Реґ Катермол доволі тупуватий, судячи з того, як усі зі мною розмовляли, коли я під нього маскувався. Боже, хоч би вони встигли… якщо вони через нас потраплять в Азкабан…
Гаррі подивився на Герміону й питання, яке він їй хотів задати — чи відсутність у місіс Катермол чарівної палички не завадила б їй явитися пліч-о-пліч з чоловіком — так і не зірвалося в нього з язика. Герміона дивилася, як переймається Рон долею Катермолів, і в її очах було стільки ніжності, що Гаррі аж ніяково стало, наче він застав їх за поцілунком.
— То він у тебе? — запитав Гаррі, частково для того, щоб нагадати про свою присутність.
— У мене… що в мене? — розгубилася дівчина.
— Те, заради чого ми заварили всю цю кашу! Медальйон! Де медальйон?
— То ви його маєте?! — вигукнув Рон, піднімаючись трохи вище на подушках. — І мовчите! Нічого собі, могли б хоч натякнути!
— Та ми ж рятувалися від смертежерів, — сказала Герміона. — Ось.
Вона вийняла з кишені мантії медальйон і передала Ронові.
Медальйон був завбільшки з куряче яйце. Декоративна літера “С”, інкрустована маленькими зеленими камінчиками, тьмяно поблискувала в розсіяному світлі, що сочилося крізь тканину намету.
— А не міг його хтось знищити після крадіжки у Крічера? — з надією запитав Рон. — Тобто, чи це й досі горокракс?
— Думаю, що так, — сказала Герміона, забираючи медальйон у Рона й уважно оглядаючи. — Якби його хтось нищив чарами, то залишилися б сліди втручання.
Вона подала медальйон Гаррі, і він покрутив його в пальцях. Прикраса була ціла й неушкоджена. Йому пригадалися подерті рештки щоденника і те, як тріснув камінь у персні-горокраксі, коли його знищував Дамблдор.
— Думаю, Крічер не помилявся, — сказав Гаррі. — Треба вирішити, як відкрити цю штуку, перш ніж її знищити.
Несподівано Гаррі вразило усвідомлення, що саме він тримає і що ховається за цими золотими дверцятками. Навіть після всіх зусиль, потрачених на пошуки, він відчував шалене бажання викинути медальйон якнайдалі. Знову себе опанував і спробував підняти кришечку пальцями, потім вдався до чарів, якими Герміона відчинила двері Регулусової спальні. Не допомогло. Знову віддав медальйон Ронові й Герміоні, і ті теж перепробували все, що знали — і теж безуспішно.
— А ви це відчуваєте? — запитав приглушеним голосом Рон, стискаючи медальйон у кулаці.
— Що?
Рон передав горокракс Гаррі.
Минуло кілька секунд, і Гаррі зрозумів, що мав на увазі Рон. Це пульсувала в жилах його власна кров чи все ж таки билося щось у самому медальйоні, неначе крихітне металеве серце?
— І що нам з ним робити? — запитала Герміона.
— Тримати в надійному місці, поки не придумаємо, як його знищити, — відповів Гаррі і, хоч дуже й не хотів, повісив ланцюжок з медальйоном на шию, заховавши на грудях під мантією, де той собі й похитувався поряд з капшучком, подарованим Геґрідом.
— Думаю, треба по черзі вартувати біля намету, — звернувся він до Герміони, а тоді встав і потягся. — І ще треба буде подумати про їжу. А ти лежи, — звелів він Ронові, коли той спробував сісти й бридкувато позеленів.
Гаррі й Герміона обережно встановили на столику стереоскоп, подарований Герміоною на Гаррін день народження, і до вечора почергово стояли на варті. Стереоскоп, одначе, цілісінький день перебував у мовчазному й нерухомому стані, і взагалі, можливо, завдяки закляттям-оберегам та маґлонепроникним чарам, що їх Герміона встановила навколо намету, а може, просто тому, що люди рідко заходили в цей ліс аж так далеко, але їх ніхто не турбував, окрім випадкових птахів та білок. Увечері також нічого не змінилося. Гаррі запалив чарівну паличку, заступивши на варту замість Герміони о десятій вечора, й споглядав ліс, де не було нікого й нічого, крім кажанів, що тріпотіли крильцями високо над ним, перетинаючи клаптик зоряного неба, видимий з їхньої захищеної галявини.
Хотілося їсти, аж трохи паморочилось у голові. Герміона не поклала в свою чарівну сумочку харчів, бо думала, що ночувати вони повернуться на площу Ґримо. Крім грибів, назбираних Герміоною під сусідніми деревами і зварених в похідному казанку, вони нічого не їли. Рон ковтнув кілька ложок тієї бурди і його трохи не знудило, а от Гаррі мужньо тримався — щоб не псувати Герміоні настрій.
Навколишню тишу вряди-годи порушував якийсь шурхіт або тріск гілочок. Гаррі думав, що це були скоріше звірі, ніж люди, однак про всяк випадок тривав чарівну паличку напоготові. У шлунку, й так замученому гумовими на смак грибами, тривожно поколювало.
Він думав, що радітиме, якщо їм пощастить викрасти горокракс, проте не радів. Сидячи і вдивляючись у темряву, тільки крихітну частинку якої освітлювала його чарівна паличка, він тривожився, що ж буде далі. Так, ніби він тижнями, місяцями, чи, може, й роками прагнув наблизитися до цієї точки, але тепер раптово зупинився, втративши орієнтир.
Десь мали бути інші горокракси, та він не мав ані найменшої гадки, де їх шукати. Він навіть не знав, які вони будуть. А ще не знав, як знищити той єдиний роздобутий горокракс, що зараз торкався до його грудей. Цікаво, що медальйон анітрохи не нагрівався від тепла його тіла, а був холоднющий, наче його щойно витягли з крижаної води. Коли-не-коли Гаррі причувалися удари крихітного серця, що невлад билося з його власним.
Невиразні передчуття наповзали на нього з темряви. Він їм опирався, відганяв од себе, та вони вперто поверталися. “Разом їм жити не судилося”. Рон і Герміона, які впівголоса про щось розмовляли в наметі за його спиною, могли б, якби забажали, піти звідси, а от він цього зробити не міг. Гаррі намагався опанувати свій страх і виснаження, а горокракс у нього на грудях, здавалося, відклацує час, який йому ще залишився… “Безглузда думка, — сказав він сам собі, — не треба про таке…”
Шрам знову почав поколювати. Він боявся, що накликає цей біль своїми думками, і спробував скерувати їх в інше русло. Згадав бідолашного Крічера, що так і не дочекався їх удома, отримавши замість них Якслі. Мовчатиме ельф чи розповість смертежерові все, що знає? Гаррі хотів вірити, що за минулий місяць Крічер змінив своє ставлення до нього, що він буде йому вірний, але хтозна, як воно складеться. А що, як смертежери ельфа катуватимуть? Хворобливі видіння заполонили мозок Гаррі, і він їх теж відганяв, бо все одно нічим не міг допомогти Крічерові. Вони з Герміоною вже вирішили, що недоцільно його сюди викликати. А що, як разом з ним припреться хтось із міністерства? Навряд чи ельфові вдасться роз’явитися непомітно, не повторивши тієї помилки, що змусила Герміону прибути на площу Ґримо разом з Якслі, який вчепився за її рукав.
Шрам пік уже нестерпно. Він подумав, як багато всього вони не знають. Люпин правду казав про чари, з якими вони ніколи ще не стикались і навіть уявити їх не могли. Чому Дамблдор пояснив їм так мало? Може, думав, що ще має час, що житиме ще багато років або століть, як його приятель Ніколас Фламель? Якщо це так, то він гірко помилявся… Снейп про це подбав… Снейп, сплячий змій, що вжалив на верхівці вежі… І Дамблдор почав падати… падати… — Віддай мені, Ґреґорович.
Гаррі говорив високим, чистим і холодним голосом. Чарівну паличку тримав перед собою в довгопалій білій руці. Чоловік, на якого вона була націлена, висів униз головою в повітрі, хоч ніяких мотузок не було видно. Він поволі обертався, зв’язаний невидимими й жахливими путами, руки були притиснуті до тіла, його перелякане, багрове від крові, що прилила в голову, обличчя висіло на одному рівні з очима Гаррі. Він мав біле-білісіньке волосся й густу, кошлату бороду — зв’язаний Дід Мороз.
— Я не мати, я вже не мати! Від мене вкрасти багато років тому!
— Не бреши Лордові Волдеморту, Ґреґорович. Він знає… він завжди знає.
Зіниці в підвішеного чоловіка розширилися з жаху, вони, здавалося, розбухали, більшали й більшали, аж поки всього Гаррі засмоктав їхній чорний морок…
І ось Гаррі вже поспішав темним коридором за огрядним коротуном Ґреґоровичем, який тримав ліхтаря. Ґреґорович заскочив у кімнату наприкінці коридору, і його ліхтар освітив щось схоже на майстерню. У хиткому світлі виблискувала дерев’яна стружка й золото, а на підвіконні сидів навпочіпки, наче велетенський птах, золотоволосий юнак. Світло ліхтаря освітило його на частку секунди, але Гаррі встиг помітити радість на його вродливому обличчі, а тоді цей непроханий гість вистрілив зі своєї чарівної палички приголомшливим закляттям, засміявся і плавно вистрибнув з вікна спиною вперед.
І Гаррі знову вислизнув з цих широченних, мов тунелі, зіниць, і побачив перекошене жахом обличчя Ґреґоровича.
— Хто той злодій, Ґреґорович? — запитав пронизливий холодний голос.
— Я не знати, ніколи не знати, якийсь юнак… ні… будь ласка… БЛАГАЮ!
Крик, нескінченний крик, і спалах зеленого світла…
— Гаррі!
Він розплющив очі, важко дихаючи, а його чоло пульсувало. Він знепритомнів біля намету й лежав, розпластаний, на землі. Подивився на Герміону — її густе волосся затулило крихітний клаптик неба, що проступав між темним гіллям високо вгорі.
— Сон, — пояснив він, швидко сідаючи й роблячи під лютим Герміониним поглядом якомога безневинніше лице. — Задрімав, мабуть, вибач.
— Я знаю, що це через шрам! Мені достатньо на тебе глянути! Ти знову проник у Вол…
— Не називай цього імені! — долинув з намету Ронів голос.
— Добре, — огризнулася Герміона. — Хай буде — у мозок Відомо-Кого!
— Я не хотів! — гаркнув Гаррі. — Це був сон! Ти що, Герміоно, контролюєш свої сни?
— Якби ти навчився застосовувати блокологію…
Але Гаррі не збирався слухати її нарікання. Він хотів обговорити щойно побачене.
— Герміоно, він знайшов Ґреґоровича, і, думаю, вбив його, але перед тим, як убити, проник Ґреґоровичу в мозок, і я побачив…
— Мабуть, я краще заміню тебе на варті, якщо ти так втомився, що засинаєш, — холодно зронила Герміона.
— Я можу ще постояти!
— Ні, ти явно перевтомився. Іди лягай спати.
Вона рішуче і вперто сіла при вході в намет. Гаррі розсердився, але вирішив уникнути сварки й зайшов усередину.
З нижнього ліжка визирало бліде Ронове лице. Гаррі видерся на верхній ярус, ліг і втупився в темну тканину стелі. Минув якийсь час і Рон заговорив дуже тихо, щоб не почула Герміона біля входу.
— Що робить Відомо-Хто?
Гаррі міцно стис повіки, щоб пригадати кожну деталь, і зашепотів у темряві:
— Він знайшов Ґреґоровича. Підвісив його, зв’язаного, вниз головою і катував.
— А як Ґреґорович мав зробити йому нову чарівну паличку, якщо був підвішений і зв’язаний?
— Не знаю… незбагненно, скажи?
Гаррі заплющив очі, міркуючи про побачене й почуте. Що більше він пригадував деталей, то менше міг зрозуміти… Волдеморт ані словом не згадав про чарівну паличку Гаррі, не сказав, що вона — близнюк його власної, не пропонував Ґреґоровичу зробити нову, потужнішу паличку, щоб та пересилила паличку Гаррі…
— Він щось вимагав у Ґреґоровича, — сказав Гаррі, не розплющуючи очей. — Звелів, щоб той віддав йому це щось, але Ґреґорович сказав, що в нього його вкрали… і тоді… тоді…
Гаррі пригадав, як він у личині Волдеморта проник у очі Ґреґоровичу, а тоді — далі, в його спогади…
— Він проник у мозок Ґреґоровича, і я побачив якогось юнака, що сидів на підвіконні, наче на сідалі, а тоді цей тип вистрілив у Ґреґоровича закляттям і вистрибнув. Він украв те, що шукає Відомо-Хто. І мені… мені здається, що я його десь бачив…
Якби ж Гаррі ще хоч на мить побачив усміхнене обличчя того хлопця. Якщо вірити Ґреґоровичу, крадіжка сталася багато років тому. Чому той юний злодій був йому такий знайомий?
У наметі майже не чулося, як шумить навколо ліс. До Гаррі долинало тільки Ронове дихання. Після паузи Рон прошепотів:
— А ти не побачив, що той злодій тримав?
— Ні… мабуть, щось маленьке.
— Гаррі?
Ронове ліжко зарипіло, коли він повернувся, щоб лягти зручніше.
— Гаррі, а ти не думаєш, що Відомо-Хто шукає щось таке, що можна перетворити на ще один горокракс?
— Не знаю, — поволі вимовив Гаррі. — Можливо. Але ж це було б для нього вкрай небезпечно. Герміона казала, що він і так уже довів свою душу до краю.
— А може, він цього не знає?
— Ага… можливо, — сказав Гаррі.
Він був переконаний, що Волдеморт намагається побороти труднощі, пов’язані з їхніми паличками-близнюками з однаковими серцевинами, був переконаний, що Волдеморт хотів, аби старий майстер паличок допоміг йому вирішити цю проблему… проте він його вбив, не випитавши професійних секретів виготовлення чарівних паличок.
Що Волдеморт шукав? Чому, маючи контроль над Міністерством магії та й над усією чаклунською громадою, він опинився десь у чужих краях, полюючи на якусь річ, що колись належала Ґреґоровичу і яку в того вкрав невідомий злодій?
Перед очима в Гаррі стояв образ білявого юнака з веселим і дикуватим обличчям. Воно світилося так, як світилися обличчя у Фреда й Джорджа, коли їм вдавалася чергова витівка. Він злетів з підвіконня, мов птах, і Гаррі десь його бачив раніше, але не міг пригадати, де…
Після смерті Ґреґоровича загроза нависла саме над цим злодієм з усміхненим обличчям, і думки Гаррі були зосереджені на ньому. З нижнього ліжка долинуло голосне Ронове хропіння, і Гаррі теж поволі поринув у сон.

— РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ —
Помста Ґобліна

На другий день рано-вранці, поки друзі ще спали, Гаррі вибрався з намету на пошуки найстарішого, найвузлуватішого й найміцнішого в цьому лісі дерева. Під ним він поховав око Дикозора Муді й позначив місце, вирізавши чарівною паличкою на стовбурі маленький хрестик. Більше Гаррі не міг зробити, але відчував, що Дикозорові радше сподобалось би це, аніж стирчати у дверях Долорес Амбридж. Після цього повернувся в намет — дочекатися, коли прокинуться друзі й порадитись, що робити далі.
Гаррі й Герміона вважали, що краще надовго не залишатися на одному місці, і Рон з ними погодився з єдиною умовою — що наступний маршрут наблизить їх туди, де можна буде знайти хоч якийсь бутербродик. Отож Герміона зняла закляття, що захищали галявину, а Гаррі й Рон замели всі сліди, що свідчили про їхній тимчасовий табір. Потім вони роз’явилися, обравши місцем призначення околиці невеличкого базарного містечка.
Коли вони поставили намет у маленькому гайку й оточили його новими закляттями-оберегами, Гаррі в плащі-невидимці подався на пошуки провіанту. Та не все сталося, як гадалося. Не встиг він зайти в містечко, як несподіваний холод, низький туман і зненацька потемніле небо змусили його вклякнути на місці.
— Та ти ж умієш вичакловувати патронуса! — почав нарікати Рон, коли Гаррі повернувся з порожніми руками й, важко дихаючи, вичавив з себе одне-єдине слово:
— Дементори!
— Я цього разу… не зміг, — задихався він, хапаючись за бік. — Нічого… не вийшло.
Гаррі стало соромно, коли він побачив, які вони перелякані й розчаровані. Це був наче страшний сон — бачити, як з туману віддалеки виринають дементори, задихатися від холоду, що паралізував легені, чути, як далекий крик наповнює вуха — і бути неспроможним захиститися. Гаррі довелося зібрати в кулак усю свою волю, щоб змусити себе зірватися з місця й тікати, лишивши безоких дементорів літати поміж маґлів, які їх не бачили, хоч, звісно, відчували той відчай, що скрізь супроводжував тих почвар.
— То в нас і далі нічого їсти.
— Цить, Роне, — розсердилася Герміона. — Гаррі, що таке? Чому ти не зміг вичаклувати патронуса? Учора тобі це прекрасно вдалося!
— Я сам не знаю.
Він сів у старе Перкінсове крісло, відчуваючи страшне приниження. Боявся, що з ним сталися незворотні внутрішні зміни. Учорашній день залишився в далекому минулому, сьогодні ж він знову почувався тринадцятирічним хлопчаком, який єдиний з усіх зомлів у “Гоґвортському експресі”.
Рон штурхнув ногою стільця.
— Що? — загарчав він на Герміону. — Я здихаю з голоду! Після того, як я трохи не стік кров’ю, я, крім твоїх мухоморів, і ріски в роті не мав!
— То йди й порозганяй дементорів, — кинув йому зачеплений за живе Гаррі.
— Я й пішов би, та в мене рука на перев’язі, якщо ти не помітив!
— Гарна відмовка.
— Що ти цим хочеш?..
— А, звичайно! — Герміона ляснула себе по лобі, від чого хлопці здригнулися й замовкли. — Гаррі, дай мені медальйон! Швидше, — нетерпляче клацнула вона перед його носом пальцями, бо він одразу не зреагував, — горокракс, Гаррі! Ти ж його носиш!
Вона простягла руку, а Гаррі зняв з шиї золотий ланцюжок. Щойно він перестав торкатися шкіри, як Гаррі відчув дивовижну легкість. Він навіть не усвідомлював, що увесь був мокрий від поту і який тягар тиснув йому на шлунок, поки не позбувся медальйона.
— Так краще? — запитала Герміона.
— У сто разів!
— Гаррі, — сіла вона біля нього навпочіпки й заговорила, ніби до важкохворого, — ти не думаєш, що тобою щось оволоділо, ні?
— Що? Ні! — обурився Гаррі. — Я пам’ятаю все, що ми робили, поки я його носив. А якби я був одержимий, то навряд чи розумів би, що зі мною діється. Джіні мені розповідала, що інколи вона нічого не могла пригадати.
— Гм, — подивилася Герміона на важкий медальйон. — Все одно, може, краще не носити його на собі. Може, сховати його десь у наметі.
— Не можна залишати горокракс, — рішуче заперечив Гаррі. — Якщо ми його загубимо, або його вкрадуть…
— Ну, добре, добре, — сказала Герміона й повісила медальйон собі на шию, сховавши під футболку. — Тоді будемо носити його по черзі, щоб ні в кого не залишався надовго.
— Чудово, — роздратовано буркнув Рон, — про це домовились. Тепер, може, подумаємо нарешті про їжу?
— Добре, але пошукаймо її в якомусь іншому місці, — сказала Герміона і зиркнула скоса на Гаррі. — Немає сенсу залишатися там, де аж кишить дементорами.
Врешті-решт вони розташувалися на ніч на занедбаному полі біля самотнього хутора, на якому зуміли роздобути яєць і хліба.
— Це ж не крадіжка, правда? — стурбовано запитала Герміона, коли вони вже поглинали смажені яйця з грінками. — Я залишила в курнику під сідалом гроші.
Рон закотив очі і пробубонів з повнісіньким ротом:
— ’Емі…оно, не теа ’так ’е’еживати. ’озслабся!
І справді, набагато легше було розслабитися, добряче попоївши. Того вечора вони так реготали, що забули й про дементорів, а Гаррі почувався бадьорим і повним надій, коли заступав на першу нічну варту.
Це вони вперше зіткнулися з тим фактом, що повний шлунок сприяє гарному настрою, а порожній викликає сварки й роздратування. Для Гаррі це, власне кажучи, не було щось несподіване, бо в Дурслів він страждав від недоїдання частенько. Герміона порівняно добре витримувала вечори, коли їм не вдавалося роздобути нічого, крім ягід або черствого печива, хіба що спалахувала частіше та мовчала похмуріше. А от Рон звик смачно харчуватися тричі на день завдяки мамі і гоґвортським ельфам-домовикам, тому довгі періоди голодування робили його дратівливим і нерозсудливим. Коли ж не тільки бракувало їжі, а ще й наставала Ронова черга носити горокракс, він ставав просто нестерпний.
— То що далі? — постійно повторював він. Сам він не мав нових ідей, але сподівався, що Гаррі з Герміоною невпинно розроблятимуть нові плани, тоді як він сидітиме в гірких роздумах про обмежені запаси харчів. Відповідно Гаррі й Герміона цілими годинами безплідно намагалися здогадатися, де шукати інші горокракси і як знищити той, що вони вже мали. Розмови ці ставали дедалі нудніші й монотонніші через відсутність нової інформації.
Дамблдор казав Гаррі, що, на його переконання, Волдеморт заховав горокракси у важливих для нього місцях, тому вони постійно, наче монотонну молитву, повторювали назви місць, у яких, як їм було відомо, Волдеморт жив або бував. Сиротинець, де він народився й виховувався, Гоґвортс, де він навчався, крамниця “Борджин і Беркс”, де працював після закінчення школи, а тоді Албанія, де він довгі роки перебував у вигнанні. Саме довкола цих місць і точилися їхні розмови.
— Ага, подамося в Албанію. Вистачить півдня, щоб обшукати всю країну, — саркастично кепкував з них Рон.
— Там нічого не може бути. Він зробив п’ять горокраксів ще перед вигнанням, а Дамблдор був переконаний, що шостий горокракс — це змія, — заперечила Герміона. — Ми знаємо, що змія не може бути в Албанії, бо вона переважно з Вол…
— Хіба я не просив не називати?!
— Добре! Змія переважно з Відомо-Ким… Щасливий?
— Не дуже.
— Навряд чи він щось заховав у “Борджина і Беркса”, — Гаррі вже не раз висловлював цю думку, а зараз її повторив просто, щоб порушити напружену мовчанку. — Борджин і Беркс — знавці темних предметів, вони одразу б розпізнали горокракс.
Рон недвозначно позіхнув. Ледве стримавшись, щоб чимось у нього не кинути, Гаррі повів далі:
— Я вважаю, що він міг щось заховати в Гоґвортсі. Герміона зітхнула.
— Гаррі, тоді б Дамблдор його знайшов!
Гаррі ще раз повторив аргумент, який уже не раз наводив на підтримку цієї теорії.
— Дамблдор сам мені зізнавався, що не знає всіх таємниць Гоґвортсу. Я кажу вам, якщо для Вол…
— А-а!
— Для ВІДОМО-КОГО, добре! — закричав Гаррі, втрачаючи терпець. —Так от, якщо для Відомо-Кого й існувало якесь важливе місце, то це був Гоґвортс!
— Ой, не сміши, — глузливо скривився Рон. — Школа?
— Так, школа! Це був його перший справжній дім, там його визнали особливим, школа значила для нього все, і навіть коли він її закінчив…
— Це ти говориш про Відомо-Кого? Чи, може, про себе? — в’їдливо запитав Рон. Він смикав за ланцюжок з горокраксом, що висів у нього на шиї. У Гаррі промайнуло бажання схопити його за цей ланцюжок і задушити.
— Ти нам розповідав, що Відомо-Хто просив Дамблдора дати йому якусь роботу після закінчення школи, — нагадала Герміона.
— Саме так, — підтвердив Гаррі.
— І Дамблдор думав, що той хотів повернутися, щоб щось знайти, можливо, якусь річ, що належала комусь із засновників, а тоді зробити з неї ще один горокракс?
— Так, —погодився Гаррі.
— Але він тієї роботи так і не отримав, правда? — допитувалася Герміона. — Отож він не зміг знайти щось таке, що належало засновникові, і сховати цей предмет у школі!
— Ну, що ж, — визнав поразку Гаррі. — Забудьте про Гоґвортс.
Не маючи інших ниточок, щоб розплутати клубок, вони подалися в Лондон і там, сховавшись під плащем-невидимкою, почали шукати сиротинець, у якому ріс Волдеморт. Герміона крадькома проникла в міську бібліотеку і з’ясувала, що той будинок давним-давно знесено. Вони відвідали це місце й побачили замість сиротинця цілий квартал височенних офісних будівель.
— Може, розкопати фундамент? — нерішуче запропонувала Герміона.
— Він би не ховав горокракс тут, — заперечив Гаррі. Він знав це з самого початку. З сиротинця Волдеморт завжди хотів утекти. Він би ніколи не заховав там частку своєї душі. Дамблдор продемонстрував Гаррі, що Волдеморт шукав для своїх схованок величні й таємничі місця. Цей сірий і похмурий закуток Лондона був Гаррі якнайменше схожий на Гоґвортс, на міністерство чи, скажімо, на “Ґрінґотс”, чаклунський банк з його позолоченими дверима й мармуровою підлогою.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук