Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Навколо цих акуратно виписаних слів було безліч закарлючок, доданих чаклунами та чарівницями, що відвідували місце, де врятувався “Хлопець, що вижив”. Дехто просто написав своє ім’я вічним чорнилом, дехто вирізав у деревині ініціали, а дехто залишив свої побажання. Найсвіжіші, що ясніли серед павутиння нашкрябаних за шістнадцять років магічних написів, були дуже схожі.
“Успіху тобі, Гаррі, хоч би де ти був”. “Якщо ти це прочитаєш, Гаррі, знай, що ми з тобою!” “Хай живе Гаррі Поттер!”
— Як можна писати на такій табличці! — обурилася Герміона. Однак Гаррі сяйнув до неї усмішкою.
— Це прекрасно. Я радий, що вони це написали. Я…
Він замовк на півслові. Добре вкутана людина шкандибала по вулиці до них, і яскраве світло ліхтарів з далекого майдану висвітлювало її силует. Важко було розібрати, проте Гаррі чомусь одразу подумав, що це жінка. Вона йшла поволі, мабуть, боялася послизнутися на засніженій землі. Її сутулість, огрядність, її важка хода свідчили, що вона дуже стара. Вони мовчки спостерігали, як жінка наближалася. Гаррі чекав, чи не зайде вона в якийсь із тих будиночків, які минала, але інстинктивно відчував, що цього не буде. Нарешті вона зупинилася за кілька кроків од них, і так стояла собі на підмерзлій дорозі, дивлячись у їхній бік.
Герміоні навіть не треба було щипати його за руку. Просто неможливо було уявити, що ця жінка — маґелка, бо вона стояла й дивилася на будинок, якого б не побачила, якби не була відьмою. Та навіть якщо припустити, що вона відьма, її поведінка дивувала, бо чого б це серед ночі, у такий холод іти аж сюди, щоб подивитися на старі руїни? До того ж, за всіма законами нормальної магії, вона ніяк не могла бачити Гаррі й Герміону. Однак Гаррі мав дивне відчуття, що вона знає про їхню присутність і знає, хто вони такі. Щойно він дійшов цього тривожного висновку, як вона підняла руку в рукавичці й поманила їх до себе.
Герміона ближче присунулася до нього під плащем, притислася до руки.
— Звідки вона знає?
Він розгублено похитав головою. Жінка поманила їх ще наполегливіше. Гаррі міг назвати безліч причин не підкорятися її поклику, одначе з кожною хвилиною, стоячи на цій безлюдній вуличці, у нього росла підозра, що він знає, хто це така.
Невже вона могла чекати їх усі ці довгі місяці? Невже це Дамблдор звелів їй чекати, пообіцявши, що Гаррі рано чи пізно тут з’явиться? Можливо, це вона скрадалася в тіні на цвинтарі, а тоді чимчикувала за ними аж сюди? Навіть її здатність відчувати їхню присутність свідчила про неймовірну, “Дамблдорівську” силу, з якою їм ще ніколи не доводилося стикатися.
Гаррі раптом заговорив, а Герміона з несподіванки аж зойкнула і підстрибнула.
— Ви — Батільда?
Закутана постать кивнула і знову їх покликала.
Гаррі й Герміона перезирнулися під плащем. Гаррі запитально вигнув брови, а Герміона нервово й ледь помітно кивнула.
Вони рушили до жінки, а вона відразу розвернулася й пошкандибала туди, звідки прийшла. Проминувши кілька будинків, завернула у ворота. Вони пішли за нею стежкою через садок, зарослий не менше, ніж той, біля якого вони щойно побували. Перед вхідними дверима вона пошукала в кишенях ключа, відімкнула замок і відступила вбік, пропускаючи гостей.
Від неї дуже смерділо, хоч, може, то смердів сам її будинок. Гаррі аж скривився, боком проходячи повз неї й скидаючи плащ-невидимку. Лише тепер він усвідомив, яка вона низенька. Згорблена літами, вона ледве сягала йому до грудей. Зачинивши рябими й синіми від холоду руками облуплені двері, вона обернулася й глянула Гаррі в лице. Очі її, каламутні від катаракти, тонули в складках прозорої шкіри, а все лице було поцятковане потрісканими жилками й старечими плямами. Він навіть засумнівався, що вона його бачить, а якщо й бачить, то хіба що лисуватого маґла, під якого він замаскувався.
Запах старості, бруду, непраного одягу та несвіжих харчів тільки посилився, коли вона зняла з голови побиту міллю чорну шаль, відкривши рідесеньке сиве волосся, з-під якого просвічувала шкіра.
— Батільда? — повторив Гаррі.
Вона знову кивнула. Гаррі відчув медальйон у себе на грудях. Те, що в ньому, іноді цокало, іноді калатало, а зараз знову ожило й він відчув його пульсацію крізь холод золота. Невже воно знало, невже відчувало, що річ, яка його знищить, уже близько?
Батільда почовгала повз них, відштовхнувши вбік Герміону, наче її не бачила, і зникла, здається, у вітальні.
— Гаррі, щось я сумніваюся, — прошепотіла Герміона.
— Та подивись на неї — якщо буде треба, ми з нею впораємося, — відповів Гаррі. — Слухай, я мав би тебе попередити, що в неї не всі вдома. Мюріель казала, що в неї поїхав дах.
— Сюди! — покликала з сусідньої кімнати Батільда. Герміона підскочила й ухопила Гаррі за руку.
— Усе нормально, — заспокоїв її Гаррі й повів за собою до вітальні.
Батільда човгала по кімнаті, запалюючи свічки, однак усе одно було дуже темно. І страшенно брудно. Товстий шар пилу хрускотів під ногами, а, крім вологості та цвілі, ніс Гаррі вловив щось значно гірше — неначе сморід протухлого м’яса. Цікаво, подумав він, коли хтось востаннє заходив до Батільди, щоб перевірити, як вона дає собі раду. Стара, здається, забула, що вміє користуватися чарами, бо незграбно запалювала свічки вручну, ризикуючи підпалити свої мереживні манжети.
— Давайте, я запалю, — запропонував Гаррі й забрав у неї сірники. Вона стояла й дивилася, як він запалював недогарки свічок, що по всій кімнаті стояли в блюдцях на стосах книжок чи на столиках, заставлених потрісканими й зацвілими чашками.
Останню свічку Гаррі побачив на похиленому комоді, де, крім неї, стояло багато різних фотографій. Коли вогник ожив, його відображення затанцювало на запорошеному склі та срібних рамках цих знімків. Гаррі завважив на фотографіях ледь помітні рухи. Коли Батільда почала порпатися біля каміна, щоб його запалити, Гаррі пробурмотів: — “Терґео”. — З фотографій зник порох, і Гаррі відразу побачив, що в найбільших і найкрасивіших рамках не вистачає з півдесятка знімків. Гаррі було цікаво, чи їх забрала сама Батільда, чи хтось інший. Тоді його погляд упав на найдальшу фотографію, і він, не стримавшись, негайно її вхопив.
Зі срібної рамки ліниво всміхався до Гаррі золотоволосий життєрадісний злодій — юнак, що сидів колись у Ґреґоровича на підвіконні. І Гаррі відразу згадав, де він бачив цього юнака раніше: в “Житті та смітті Албуса Дамблдора” його рука лежала на плечі юного Дамблдора. Решта фотографій, яких тут не вистачало, були, мабуть, там само — в Рітиній книзі.
— Місіс… міс… Беґшот, — звернувся він до неї трохи тремтячим голосом. — Це хто?
Батільда стояла посеред кімнати, дивлячись, як Герміона розпалює вогонь у каміні.
— Міс Беґшот? — повторив Гаррі й ступив до неї з фотографією в руках. Батільда почула його голос і підняла голову, а горокракс ще швидше закалатав у нього на грудях.
— Хто ця людина? — запитав Гаррі, простягаючи знімок їй під очі.
Батільда серйозно глянула на фото, а тоді на Гаррі.
— Ви знаєте, хто це такий? — перепитав він повільніше й голосніше. — Цей чоловік? Ви його знаєте? Як його звати?
Батільда дивилася відсутнім поглядом. Гаррі відчув страшне розчарування. І як та Ріта Скітер зуміла витиснути з Батільди її спогади?
— Хто цей чоловік?! — повторив він запитання, зриваючись на крик.
— Гаррі, що ти робиш? — стривожилася Герміона.
— Герміоно, на цьому фото той злодій, що пограбував Ґреґоровича! Будь ласка! — знову попросив він Батільду. — Хто це?
Та вона тільки дивилася й мовчала.
— Чого ви нас покликали за собою, місіс… міс… Беґшот? — втрутилася Герміона. — Ви щось хотіли нам сказати?
Ніби не почувши Герміони, Батільда почовгала до Гаррі. Легенько смикнула головою й озирнулася на коридор.
— Ви хочете, щоб ми звідси пішли? — запитав він.
Вона знову смикнула головою, але тепер показала спочатку на нього, тоді на себе, а тоді на стелю.
— А, ясно… Герміоно, здається, вона хоче, щоб я пішов з нею нагору.
— Добре, — погодилась Герміона, — ходімо.
Та коли Герміона зрушила з місця, Батільда на диво енергійно захитала головою, знову показуючи спочатку на Гаррі, а потім на себе.
— Вона хоче, щоб я пішов з нею сам.
— Чому? — запитала Герміона, і її пронизливий високий голос луною розійшовся в освітленій свічками кімнаті. Стара тільки головою похитала, почувши цей вигук.
— Може, Дамблдор звелів їй віддати меча мені і тільки мені одному?
— А ти думаєш, вона знає, хто ти такий?
— Так, — відповів Гаррі, дивлячись у каламутні очі, що прикипіли поглядом до його очей, — думаю, що знає.
— Ну що ж, іди. Але не затримуйся там, Гаррі.
— Показуйте дорогу, — сказав Гаррі Батільді.
Вона, здається, зрозуміла, бо почовгала до дверей. Гаррі заспокійливо зиркнув на Герміону, хоч не знав, чи вона це помітила. Обхопивши себе руками за плечі, дівчина стояла серед усього цього розгардіяжу й дивилася на книжкову шафу. Виходячи з кімнати, Гаррі непомітно від Герміони й Батільди сховав під куртку фотографію невідомого злодія в срібній рамці.
Сходи були круті й вузенькі. Гаррі відчував спокусу впертися про всяк випадок руками в широку Батільдину спину, щоб стара не повалилася на нього, що було цілком імовірно. Помаленьку, сопучи, вона видерлася на сходовий майданчик, одразу ж повернула праворуч і повела його до спальні з низенькою стелею.
Там було темно, наче в підвалі, й нестерпно смерділо. Гаррі встиг помітити нічний горщик, що виднівся з-під ліжка, але Батільда зачинила двері, й усе поглинула непроникна темрява.
— Лумос, — вимовив Гаррі, і його чарівна паличка засвітилася. Він здригнувся — за ці кілька секунд темряви Батільда підступила до нього зовсім близько, хоч її кроків він і не чув.
— Ти Поттер? — прошепотіла вона.
— Так, це я.
Вона кивнула — поволі, серйозно. Гаррі відчував, що горокракс закалатав дуже швидко, швидше за його серце. Відчуття було неприємне й тривожне.
— Ви щось для мене маєте? — запитав Гаррі, але її увагу, здається, відвернув освітлений кінчик його чарівної палички.
— Ви маєте щось для мене? — повторив він.
Тут вона заплющила очі, й одночасно сталося кілька подій: шрам Гаррі боляче засмикався; горокракс сіпнувся так, що аж светр на грудях ворухнувся; а темна й смердюча кімната на мить ніби розчинилася. Він відчув наплив радості і сказав високим, холодним голосом: “Тримай його”.
Гаррі захитався. Темна смердюча кімната з’явилася знову. Він не розумів, що сталося.
— Ви щось для мене маєте? — втретє й значно голосніше повторив він.
— Отам, — прошепотіла вона, показуючи в куток. Гаррі підняв чарівну паличку й побачив перед завішеним шторами вікном контури захаращеного туалетного столика.
Тепер старій не треба було вести його за собою. Гаррі прослизнув між нею та неприбраним ліжком, тримаючи над собою чарівну паличку. Не хотів випустити її з очей.
— Що це таке? — запитав, підійшовши до туалетного столика, де лежала ціла купа чогось виглядом і смородом схожого на брудну білизну.
— Там, — показала вона на цю безформну масу.
Та в ту ж мить, коли він відвернувся, шукаючи серед лахміття й бруду руків’я меча з рубіном, стара якось дивно ворухнулася. Він помітив це краєчком ока, панічно озирнувся й завмер від жаху, побачивши, як повалилося на землю старече тіло, а з того місця, де була шия, виповзла величезна змія.
Гаррі підняв чарівну паличку, але змія вже кинулася на нього. Вона так сильно вкусила його за передпліччя, що чарівна паличка, крутячись, полетіла аж під стелю. Її світло заметалося по кімнаті й згасло. Тут він отримав такий потужний удар зміїним хвостом у груди, що аж дух забило. Він відлетів спиною на туалетний столик, завалений брудною білизною… Відкотився вбік, ледве уникнувши нового удару хвостом, що вгатив щосили по тому місцю, де щойно лежав Гаррі. Він упав на підлогу, і на нього посипалися скалки скляної стільниці.
Знизу долинув Герміонин крик:
— Гаррі?
Йому забракло повітря в легенях, щоб відгукнутися. Важке слизьке тіло збило його додолу, й він відчув, як змія обкручується навколо нього, могутня й мускулиста…
— Ні! — зойкнув він, притиснутий до підлоги.
— Так, — прошепотів чийсь голос. — Оссссь так… тримаю тебе… тримаю…
— Акціо… Акціо чарівна паличка…
Та нічого не сталося, і він не міг вивільнити руки, щоб скинути з себе змію, що обкручувалася навколо його грудей, витискаючи повітря і вчавлюючи в тіло горокракс, крижану кульку, що пульсувала життям за кілька сантиметрів від його власного ошалілого серця, а його мозок заливало холодне біле світло, всі думки щезали, дихання завмирало, усе зникало, лише чулися віддалені кроки…
Металеве серце билося в нього на грудях, а він летів, летів з радістю в серці, без мітли і без тестрала…
Раптом він отямився в смердючій темряві — Наджіні його відпустила. Ледве зіп’явся на ноги й побачив обриси змії на тлі світла зі сходів. Вона стрибнула, а Герміона з вереском від неї вивернулася. Герміонине закляття рикошетом влучило в зашторене вікно, розбивши його на друзки. Кімнату заповнило морозне повітря, а Гаррі нагнувся, затуляючись від нової зливи скалок. Його нога послизнулася наче на олівці… на його чарівній паличці…
Він устиг її схопити, але в кімнату знову заповзла, розмахуючи хвостом, змія. Герміони не було видно, і Гаррі уявив найгірше, але тоді щось голосно бахнуло, спалахнуло червоне світло і змія підлетіла вгору, боляче вдаривши Гаррі по лиці. Важкі кільця звивалися до самої стелі. Гаррі підняв чарівну паличку, але його шрам зненацька так нестерпно, так сильно заболів, як не болів уже багато років.
— Він близько! Герміоно, він наближається!
Поки він кричав, змія з лютим сичанням впала. Панував суцільний хаос. Змія позбивала зі стін полички і на Гаррі полетіли уламки порцеляни. Гаррі перестрибнув ліжко і схопив якусь темну постать — він знав, що то Герміона…
Вона заверещала з болю, коли він перекинув її через ліжко.
Змія знову приготувалася до стрибка, та Гаррі знав, що наближається щось гірше за змію, воно, можливо, вже біля воріт, бо голова розколювалася від болю в шрамі…
Змія кинулася на Гаррі. Він відскочив, тягнучи за собою Герміону. Герміона крикнула:
— Конфрінґо! — і її закляття шугонуло по кімнаті, розтрощивши дзеркало на шафі, відбилося рикошетом назад і заметалося від підлоги до стелі. Гаррі відчув, як воно своїм жаром обпалило йому руку. Скло порізало Гаррі щоку, коли він, не випускаючи з рук Герміону, стрибнув з ліжка до розтрощеного туалетного столика, а потім через розбите вікно в порожнечу. Її крик луною розколов ніч, коли їх закрутило в повітрі.
А тоді його шрам прорвало, і він знову був Волдемортом, який увірвався в смердючу спальню, і вчепився довгими білими пальцями в підвіконня, і на мить побачив лисуватого чоловіка й маленьку жіночку, котрі крутнулися й зникли, а він загорлав з люті, і цей крик змішався з криком дівчини й луною прокотився над темними садами й церковними дзвонами, що видзвонювали настання Різдва…
І його крик став криком Гаррі, його біль був болем Гаррі… бо це знову сталося тут, де вже ставалося раніше… тут, зовсім поряд з будинком, де він колись ледь не довідався, що таке — вмирати… вмирати… біль був такий жахливий… його видерло з власного тіла… але як… якщо він більше не мав тіла, то чому його голова розколювалася від болю, якщо він помер, то чому йому було так нестерпно, хіба біль не припиняється разом зі смертю, хіба він не зникає…

“Того вітряного й вологого вечора двоє дітей, перевдягнених на гарбузи, дибали через майдан, а вітрини крамничок були оздоблені паперовими павуками, цими дешевими прикрасами маґлівського світу, у який він не вірив… а він ішов сам-один і відчував доцільність, силу й справедливість своєї місії, як завжди в подібних ситуаціях… не гнів… бо гнів — то для слабших за нього душ… а тріумф, так… він цього чекав і сподівався…
— Гарний у вас костюм, пане!
Він бачив, як зів’яла хлопчикова усмішка, коли він підійшов ближче й зазирнув під каптур його плаща, бачив, як перекосило його розмальоване лице страхом, а тоді малий розвернувся і втік… він намацав пальцями під плащем чарівну паличку… один простенький рух — і ця дитина вже ніколи не побачить матері… але це непотрібно, геть непотрібно…
І він пішов по іншій, темнішій вулиці, де вже виднілася мета його подорожі. Чари Довіри було зламано, хоч вони цього ще не знали… і він скрадався безшелесніше, ніж зів’яле листя, що шурхотіло на хіднику, коли він підійшов до темного живоплоту й зазирнув за нього…
Вони не зашторили вікна і він дуже добре бачив їх у маленькій вітальні — високого чорнявого чоловіка в окулярах, що випускав з чарівної палички кільця кольорового диму, розважаючи малесенького чорнявого хлопчика в синій піжамі. Дитина сміялася, намагаючись упіймати дим, зловити його долоньками…
Відчинилися двері й зайшла мати, говорячи якісь нечутні йому слова, довге темно-каштанове волосся спадало їй на лице. Батько згріб сина в оберемок і передав матері. Кинув чарівну паличку на диван, потягся й позіхнув…
Ворота легенько скрипнули, коли він їх прочиняв, проте Джеймс Поттер не почув. Білою рукою він витяг з-під плаща чарівну паличку, націлив на двері й вони розчинилися навстіж.
Він уже переступав поріг, коли в коридор вибіг Джеймс. Це було легко, занадто легко, бо той навіть не прихопив з собою чарівної палички.
— Лілі, хапай Гаррі й тікай! Це він! Тікай! Тікай! Я його затримаю… Затримати його, не маючи в руках чарівної палички!.. Він зареготав і вже тоді метнув закляття…
— Авада Кедавра!
Зелене світло наповнило тісний коридор, освітило дитячий візочок під стіною. Поручні блиснули, наче громовідводи, а Джеймс Поттер повалився, як маріонетка, якій обрізали мотузки…
Він почув, як заверещала вона в пастці другого поверху, та якби вона була розсудлива, то могла б не боятись… він підіймався по сходах, з посмішкою прислухаючись до її спроб забарикадуватися… у неї теж не було при собі чарівної палички… які ж бо вони були дурні і які довірливі, гадаючи, що друзі забезпечать їм надійний захист і що зброю можна відкладати навіть на секунду…
Він силою відчинив двері, одним лінивим помахом чарівної палички відкинувши стільця і якісь коробки, що вона їх поспіхом нагромадила під дверима… і ось вона стояла перед ним з дитиною на руках. Побачивши його, кинула сина в ліжечко в себе за спиною й закрила його собою, розкинувши руки, наче це могло якось допомогти, наче, закриваючи його, вона сподівалася, що виберуть її…
— Не Гаррі, не Гаррі, тільки не Гаррі!
— Відійди, дурне дівчисько… відійди негайно…
— Не Гаррі, прошу, тільки не Гаррі, убий мене замість нього…
— Це моє останнє попередження…
— Не Гаррі! Благаю… змилуйся… помилуй його… Не Гаррі! Не Гаррі! Благаю… я зроблю все, що треба…
— Відійди… відійди, дівчисько…
Він міг би силоміць одігнати її від ліжка, проте обачніше було покінчити відразу з ними всіма…
Зелений спалах — і вона впала додолу так само, як щойно впав її чоловік. Малий увесь цей час не плакав. Він стояв, тримаючись за бильця ліжечка і з цікавістю дивився на непроханого гостя. Можливо, думав, що це батько сховався під плащем, блискаючи звідти якимось кумедним світлом, а мати зараз засміється і встане…
Він акуратно націлив чарівну паличку хлопчикові в личко. Хотів бачити, як це станеться, як буде знищено цю єдину незбагненну йому загрозу. Дитя заплакало, побачивши, що це не Джеймс. Йому не сподобався цей плач, він терпіти не міг дитячого скиглення ще в сиротинці…
— Авада Кедавра!
І тут він просто розвалився. Він став нічим, нічим, окрім болю і жаху, він мусив десь заховатися, але не тут, серед уламків зруйнованого будинку, де верещала загнана в пастку дитина, а далеко… десь дуже далеко…

— Hi, — застогнав він.

Змія з шурхотом повзла по брудній захаращеній підлозі, а він убив хлопця, і водночас він був тим хлопцем…

— Ні…

А тепер він стояв біля розбитого вікна в Батільдинім домі, поринувши в спогади про свою найбільшу втрату, а біля його ніг звивалася серед потрощеної порцеляни і скла величезна змія… він глянув униз і щось побачив… щось неймовірне…

— Ні…
— Гаррі, все нормально, з тобою все нормально!

Він нахилився й підняв подерту фотографію. На ній був той невідомий злодій, злодій, якого він шукав…

— Ні… я її загубив… випала з рук…
— Гаррі, все добре, прокинься, прокинься!
Він був Гаррі… Гаррі, а не Волдеморт… а шурхотіла не змія… Він розплющив очі.
— Гаррі, — прошепотіла Герміона. — Як ти почуваєшся? Добре?..
— Так, — збрехав він.
Гаррі лежав у наметі, накритий кількома ковдрами на нижньому ліжку. Дивлячись на холодне й застигле світло, що пробивалося крізь брезентовий намет, він зрозумів, що надворі почало світати. Він був наскрізь просякнутий потом. Відчував піт на простирадлах і на ковдрах.
— Ми врятувалися.
— Так, — підтвердила Герміона. — Я скористалася літальними чарами, щоб покласти тебе на ліжко, бо не мала сили підняти. Ти був… ну, ти не був зовсім…
Під її карими очима темніли фіолетові тіні, в руках вона тримала губку, якою витирала йому обличчя.
— Тобі було погано, — нарешті сказала вона. — Дуже погано.
— Давно ми звідти втекли?
— Кілька годин тому. Скоро вже ранок.
— І я що… був непритомний?
— Не зовсім, — ніяково пробурмотіла Герміона. — Ти кричав і стогнав і… і все таке інше, — додала вона тоном, від якого Гаррі стало моторошно. Що він такого робив? Викрикував прокльони, як Волдеморт? Плакав, наче немовля в люльці?
— Я не могла зняти з тебе горокракс, — сказала Герміона, і він зрозумів, що вона хоче змінити тему. — Він прилип тобі до грудей. Аж слід лишився. Вибач, я мусила застосувати відривальні чари, щоб його віддерти. А ще тебе вжалила змія, але я рану почистила й приклала ясенець…
Він стяг пропотілу футболку й глянув на груди. Просто над серцем яскраво червонів пропалений медальйоном овальний слід. На передпліччі гоїлися проколи від зміїних зубів.
— Де ти діла горокракс?
— Поклала в сумочку. Думаю, треба від нього відпочити. Він знову ліг на подушку й подивився на її виснажене посіріле обличчя.
— Не треба було лізти в ту Ґодрикову Долину. Це я винен, це все я винен, Герміоно, пробач.
— Не ти винен. Я теж туди хотіла. Я справді думала, що Дамблдор там залишив для тебе меча.
— Ну, то… ми обоє помилилися, правда?
— Що сталося, Гаррі? Що сталося, коли вона повела тебе нагору? Змія там десь ховалася? Виповзла, вбила її й напала на тебе?
— Ні, — заперечив він. — Це вона була змією… або змія була нею… увесь той час.
— Щ-що?
Він заплющив очі. І досі відчував на собі сморід того дому. Це допомагало з неймовірною чіткістю пригадати все те жахіття.
— Батільда, мабуть, недавно померла. Змія була… була у ній усередині. Відомо-Хто залишив її в Ґодриковій Долині чекати. Ти мала рацію. Він знав, що я повернуся.
— Змія була у неї всередині?
Він знову розплющив очі. Герміону аж нудило.
— Люпин казав, що ми зіткнемося з чарами, яких і уявити не могли, — сказав Гаррі. — Вона не хотіла розмовляти при тобі, бо це була парселмова, я не збагнув тоді, що це парселмова, бо я її розумію. Коли ми піднялися нагору, змія послала про це повідомлення Відомо-Кому, я це чув у своїй голові, я відчув його збудження, він наказав мене затримати… а тоді…
Він пригадав, як змія виповзала з Батільдиної шиї. Не варто було переповідати ці деталі Герміоні.
— …вона змінилася, стала змією й напала. Він подивився на слід від укусу.
— Вона не повинна була мене вбивати, а тільки затримати до приходу Відомо-Кого.
Якби ж він зумів ту змію вбити, то все було б не намарно… Він розчаровано сів на ліжку й відкинув покривала.
— Гаррі, лежи, тобі треба відпочити!
— Це тобі треба поспати. Не ображайся, але вигляд у тебе жахливий. Зі мною все гаразд. Я трохи побуду на варті. Де моя чарівна паличка?
Вона не відповіла, а тільки дивилася на нього.
— Герміоно, де моя чарівна паличка?
Вона закусила губу, і з її очей бризнули сльози.
— Гаррі…
— Де моя паличка?
Вона сягнула рукою під ліжко й простягла йому чарівну паличку.
Гостролистова його паличка була фактично розламана надвоє. Два дерев’яні уламки трималися разом лише завдяки тоненькій феніксовій пір’їні всередині. Гаррі взяв її в руки, наче живу істоту, яку жахливо поранили. Він не міг думати — усе зливалося в суцільну смугу паніки й страху. Простяг паличку Герміоні.
— Зціли її. Будь ласка.
— Гаррі, навряд, вона ж переломилася…
— Будь ласка, Герміоно, спробуй!
— Р-репаро.
Дві частинки чарівної палички поєдналися. Гаррі підніс її догори.
— Лумос!
Паличка ледь-ледь зажевріла і знову погасла. Гаррі націлився нею на Герміону.
— Експеліармус!
Герміонина чарівна паличка трохи смикнулася, але не вилетіла з її рук. Ця квола спроба чарування виявилася для щойно склеєної палички завеликим навантаженням і вона знову розламалася надвоє. Гаррі дивився, охоплений жахом, неспроможний сприйняти те, що бачив… чарівна паличка, яка стільки всього пережила…
— Гаррі, — прошепотіла Герміона так тихенько, що він ледве почув. — Мені… мені так прикро. Це, мабуть, я винна. Коли ми вже тікали, а змія, знаєш, стрибнула на нас, я вистрілила вибуховим закляттям, а воно зрикошетило на всі боки і, мабуть… мабуть, влучило…
— Ти ж незумисне, — машинально озвався Гаррі. Він був приголомшений і відчував у грудях порожнечу. — Ми… ми якось її полагодимо.
— Гаррі, навряд чи це можливо, — заперечила Герміона зі слізьми на щоках. — Пам’ятаєш… пам’ятаєш Рона? Коли розбилася машина й він зламав свою чарівну паличку? Її так і не полагодили, він мусив діставати нову.
Гаррі подумав про Олівандера, якого захопив у полон Волдеморт, і про Ґреґоровича, що вже помер. Як же тепер знайти собі нову чарівну паличку?
— Ну, — сказав він вдавано бадьорим голосом, — ну, то я просто поки що позичу твою. Доки стоятиму на варті.
Герміона, заливаючись слізьми, простягла йому чарівну паличку, і він залишив дівчину біля ліжка, бажаючи єдиного — бути від неї якнайдалі.

— РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ —
Життя та сміття Албуса Дамблдора

Сходило сонце. Над Гаррі простягалася чиста, безбарвна широчінь неба, байдужа до нього і до його страждань. Гаррі сів біля входу в намет і глибоко вдихнув свіжого повітря. Просто бути живим і дивитись, як сходить сонце над іскристими засніженими вершинами гір — це, либонь, найдорожчий на землі скарб, проте він не міг його оцінити. Його пронизувало горе від утрати чарівної палички. Дивився на долину, вкриту сніговою ковдрою… З далини крізь цю сліпучу тишу долинала мелодія церковних дзвонів.
Він мимоволі впивався нігтями в руки, наче перевіряв себе на стійкість до фізичного болю. Він уже стільки разів проливав свою кров, що втратив лік. Одного разу позбувся всіх кісток у правій руці, а остання подорож додала нових шрамів на грудях і передпліччі на додачу до тих, що вже були на чолі й на долоні. Та ще ніколи він не почувався таким фатально ослабленим, вразливим і незахищеним, немовби з нього просто вирвали з м’ясом найкоштовнішу частку його магічної сили. Він знав, що сказала б Герміона, якби він розповів їй про свій стан: чарівна паличка нічого не варта без чарівника. Та вона помилялася. У його випадку все було інакше. Вона ж не знала, як його чарівна паличка крутилася, мов стрілка компаса, метаючи золотисте полум’я на його ворога. Він втратив захист подвійної серцевини, і аж тепер, коли палички не стало, зрозумів, як на неї покладався.
Витяг з кишені зламану паличку і, не дивлячись, запхав у Геґрідів капшучок, що висів на шиї. Капшучок був переповнений зламаними й ні до чого не придатними предметами, і паличка вже не влазила. Гаррі намацав через кротячу шкурку старий снич і ледве втримався від спокуси вийняти його й викинути. Незбагненний, непридатний, нікудишній, як і все, залишене Дамблдором по собі…
І раптом шалена лють на Дамблдора залила його, наче лава, випалюючи зсередини, вимітаючи всі інші почуття. Щоб остаточно не впасти у відчай, вони з Герміоною вмовили себе, що в Ґодриковій Долині знайдуть відповідь на всі запитання, повірили, що їм конче треба там побувати, що то початок таємної стежки, яку проклав їм Дамблдор. Та не було ніякої карти, ніякого плану. Дамблдор покинув їх напризволяще у цілковитій темряві, щоб брели навпомацки й боролися, самотні й безпорадні, з невідомістю і з таким жахіттям, що й не насниться. Ніхто нічого не пояснив, нічим не допоміг, меча не було, а тепер Гаррі навіть чарівної палички не мав. І ще він загубив фотографію злодія, і тепер Волдеморт легко встановить, хто то такий… Волдеморт тепер мав усю інформацію…
— Гаррі?
Герміона ніби боялася, що він вразить її закляттям з її ж палички. Вона присіла навпочіпки біля нього, тримаючи дві чашки чаю в тремтячих руках та щось незручне під пахвою.
— Дякую, — сказав він, беручи чашку.
— Можна з тобою поговорити?
— Так, — погодився він, не бажаючи її образити.
— Гаррі, ти хотів знати, хто той чоловік на фотографії. Ну… я маю ту книжку.
Вона боязко поклала йому на коліна новесенький примірник “Життя та сміття Албуса Дамблдора”.
— Звідки… як?..
— Вона була в Батільдиній вітальні, лежала собі… а зверху була приліплена записка.
Герміона прочитала вголос кілька рядків, написаних ядучо-зеленим чорнилом.
— “Дорога Батті, дякую за допомогу. Це примірник моєї книжки, надіюся, вам сподобається. Це все ваші слова, навіть якщо ви їх не пригадуєте. Ріта”. — Думаю, справжня Батільда отримала книжку ще за життя, проте вже, мабуть, не змогла її прочитати.
— Мабуть, що не змогла.
Гаррі глянув на Дамблдорове обличчя й відчув раптом напад дикого задоволення. Тепер він, незалежно від волі Дамблдора, знатиме все, про що той і не збирався йому розповідати.
— Ти й досі на мене сердишся? — запитала Герміона. Він побачив, як з її очей знову бризнули сльози, і зрозумів, що лють не зійшла з його обличчя.
— Ні, — сказав тихо. — Ні, Герміоно, я розумію, що то була випадковість. Ти все робила, щоб ми вирвалися звідти живі, і це було правильно. Якби не ти, я вже давно був би мертвий.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве