Він видушив з себе усмішку й повернувся до книжки. Видно було, що ніхто її не розкривав. Він погортав сторінки, розглядаючи фотографії. Майже зразу натрапив на ту, що шукав — юний Дамблдор та його вродливий товариш сміються з якогось давно забутого жарту. Гаррі прочитав підпис під фото.
“Албус Дамблдор невдовзі після смерті матері зі своїм другом Ґелертом Ґріндельвальдом”.
Кілька довгих секунд Гаррі вражено дивився на останнє слово. Його друг Ґріндельвальд. Скоса зиркнув на Герміону, що придивлялася до цього прізвища, ніби не вірила своїм очам. Поволі вона підняла погляд на Гаррі.
— Ґріндельвальд?
Не звертаючи уваги на решту фотографій, Гаррі гортав сторінки, шукаючи нових згадок цього фатального імені. Незабаром наштовхнувся на такий уривок, почав його пожадливо читати, але розгубився. Щоб збагнути зміст написаного, треба було повернутися трохи назад — і врешті-решт він опинився на самому початку розділу під назвою “Для загального добра”. Почав читати разом з Герміоною:

Напередодні свого вісімнадцятиліття Дамблдор закінчив Гоґвортс, купаючись у промінні слави — староста гуртожитку, староста школи, лауреат премії Барнабуса Фінклі за виняткові успіхи в насиланні чарів, представник британської молоді в Чарверсуді, володар золотої медалі міжнародної алхімічної конференції в Каїрі за неординарний внесок у цю науку. Свіжо-спечений випускник мав намір вирушити в навколосвітню подорож з Ельфаєсом Доджем-“Смердюхом”, тупуватим, але вірним йому хлопчиком на побігеньках, який ходив за ним хвостом ще в школі.
Двоє юнаків зупинилися на ніч у лондонському “Дірявому казані”, плануючи вранці вирушити в Грецію, коли це прибула сова з вісткою про смерть Дамблдорової матері. Додж-“Смердюх”, який відмовився давати інтерв’ю для цієї книжки, запропонував громадськості власну сентиментальну версію тих подій. Він змальовує смерть Кендри як трагічний удар для Дамблдора, а його рішення скасувати подорож — як акт шляхетної самопожертви.
Зрозуміло, Дамблдор одразу повернувся в Ґодрикову Долину нібито для “опіки” над меншими братом і сестрою. Та чи справді він ними опікувався?
“Та він був намаханий, той Еберфорс, — розповідає Еніда Смік, чия родина мешкала тоді на околиці Ґодрикової Долини. — Буйний. Ніби й шкода його було, коли віддали Богу душу тато й мама, але ж він, гад, кидався в мене козячими бурбуляшками. Не думаю, що Албус дуже ним переймався, бо я їх ніколи не бачила вдвох”.
То чим займався Албус, якщо не міг угамувати свого буйного меншого брата? Схоже на те, що забезпечував подальше ув’язнення сестри. Бо хоч і померла її перша й найпильніша наглядачка, жалюгідне життя Аріани Дамблдор не зазнало жодних змін. Сам факт її існування і далі був відомий усього кільком особам, які, як і Додж-“Смердюх”, вірили у вигадку про її “слабке здоров’я”.
Іншою такою легковірною приятелькою сім’ї була Батільда Беґшот, видатна історичка магії, котра багато років жила в Ґодриковій Долині. Кендра, звісно, різко відкинула Батільду, коли та спробувала привітати Дамблдорів з прибуттям у село. Проте через кілька років Батільда вислала Дамблдорові в Гоґвортс сову з листом, у якому написала, як приємно була вона вражена його статтею про трансформацію трансрізновидів, опублікованою в “Трансфігурації сьогодні”. Цей перший контакт призвів до знайомства з усією родиною Дамблдорів. Поки Кендра ще була жива, Батільда єдина в Ґодриковій Долині підтримувала близькі стосунки з Дамблдоровою матір’ю.
На жаль, той блиск, що Батільда проявила замолоду, давно потьмянів. “Вогонь ще жевріє, а казан уже порожній”, — сказав мені з цього приводу Айвор Ділонсбі, або, як дещо прозаїчніше висловилася Еніда Смік: — “Вона дурна, як білчині какулі”. Та все ж, завдяки деяким випробуваним прийомам журналістської техніки, мені вдалося роздобути достатню кількість достовірних фактів, щоб побачити усю цю скандальну історію в істинному світлі.
Як і всі інші представники чаклунської громади, Батільда вважала, що причиною передчасної смерті Кендри було “відбите закляття”, про що неодноразово розповідали в наступні роки Албус і Еберфорс. Батільда теж повторювала, наче папуга, родинні байки про Аріану, називаючи її “слабкою” та “хворобливою”. А от Батільдині спогади на іншу тему були варті зусиль, яких я доклала, щоб добути сироватку правди, адже виявилося, що тільки вона одна знає все про найбільшу таємницю Албуса Дамблдора. Тепер, коли цю таємницю вперше розкрито, виникають сумніви щодо всього, чим так захоплювалися прихильники Дамблдора: його показній ненависті до темних мистецтв, його боротьбі проти пригноблення маґлів, і навіть його любові до власної родини.
Того літа, коли Дамблдор повернувся додому в Ґодрикову Долину, ставши сиротою і єдиним годувальником родини, Батільда Беґшот погодилася, щоб у неї оселився її двоюрідний небіж Ґелерт Ґріндельвальд.
Прізвище Ґріндельвальд відоме, мабуть, усім. У переліку найнебезпечніших темних чаклунів усіх часів він не удостоївся першого місця тільки тому, що на покоління пізніше з’явився Відомо-Хто, відібравши в Ґріндельвальда його корону. Оскільки Ґріндельвальд не поширював свого терору на Британію, то подробиці його приходу до всемогутньої влади тут не так широко відомі.
Здобувши освіту в Дурмстрензі, школі, що вже в ті часи здобула недобру славу своїм надміру терпимим ставленням до темних мистецтв, Ґріндельвальд зарекомендувався не менш блискучим учнем, ніж Дамблдор. Та замість скерувати свої не по літах розвинені таланти на здобуття призів і нагород, Ґелерт Ґріндельвальд присвятив себе іншим заняттям. Коли йому виповнилося шістнадцять, навіть у Дурмстрензі відчули, що вже не можна дивитися крізь пальці на його потворні експерименти, і його виключили зі школи.
Досі нічого не було відомо про наступні пересування Ґріндельвальда, крім того, що він “кілька місяців подорожував за кордоном”. Тепер уже можна відкрити той факт, що насправді Ґріндельвальд провідував у Ґодриковій Долині двоюрідну тітку і що саме там (а ця новина може багатьох просто шокувати) він і завів близьку дружбу не з ким іншим, як з Албусом Дамблдором.
“Він був такий чудовий хлопчик, — бурмотіла Батільда, — і яка різниця, ким він став потім. Природно, що я познайомила його з бідолашним Албусом, котрому так бракувало спілкування з однолітками. Хлопці відразу відчули взаємну симпатію”.
Авжеж, відчули. Батільда показала мені листа, що в неї зберігався, якого Албус Дамблдор надіслав Ґелертові Ґріндельвальду одної ночі.
“Так, навіть після цілоденних розмов — а ці неймовірно талановиті хлопці аж вирували ідеями, немов казан на вогні — іноді я чула, як сова стукає у вікно Ґелертової кімнати, приносячи йому листа від Албуса! Його осявала якась думка, і він негайно хотів поділитися нею з Ґелертом!”
І що ж то були за ідеї? Хоч це й шокує численних шанувальників Албуса Дамблдора, та все ж ми пропонуємо вашій увазі деякі погляди їхнього сімнадцятирічного кумира, викладені в листі до нового друга (копію оригіналу цього листа можна побачити на 463-й сторінці):
Ґелерте…
Твоя думка про необхідність чаклунського панування ДЛЯ ВЛАСНОГО Ж БЛАГА МАҐЛІВ — це, як на мене, критичний момент. Так, ми володіємо потужною силою, так, ця сила дає нам право панувати, але вона також наділяє нас відповідальністю за тих, над ким ми пануємо. Треба всіляко на цьому наголошувати, ця ідея має стати наріжним каменем усієї нашої будівлі. Якщо в нас виникатимуть суперечки, а вони неодмінно виникатимуть, це стане основою для всіх наших контраргументів. Ми перебираємо на себе управління ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО БЛАГА. І з цього випливає, що там, де ми зустрінемо опір, ми повинні застосовувати тільки необхідну силу — і не більше. (Це була твоя головна помилка в Дурмстрензі! Хоч я не нарікаю, бо якби тебе не виключили, ми б ніколи не зустрілися.) Албус.
Хай які здивовані й приголомшені будуть його численні прихильники, але цей лист — безперечний доказ, що Албус Дамблдор колись мріяв про скасування Статуту про секретність і про встановлення чаклунського панування над маґлами. Який удар для тих, хто завжди змальовував Дамблдора як найбільшого захисника маґлородців! Якими облудними здаються всі його промови на захист маґлівських прав у світлі наведених тут убивчих свідчень! Який мерзенний вигляд має сам Албус Дамблдор, що інтригами прокладав собі шлях до влади замість оплакувати смерть матері та дбати про сестру!
Немає сумніву, що особи, рішуче налаштовані втримати Дамблдора на його крихкому п’єдесталі, торочитимуть, що він, врешті-решт, так і не здійснив своїх планів, що в нього відбулася болісна переоцінка цінностей, що він усвідомив свої помилки. Однак правда шокує.
Не минуло й двох місяців, відколи зав’язалася їхня тісна дружба, як Дамблдор і Ґріндельвальд розлучилися, щоб більше ніколи не бачити одне одного, аж до легендарного двобою між ними (більше про це в 22-му розділі). Що спричинило такий раптовий розрив? Може, Дамблдор усвідомив усю хибність їхніх ідей? Може, він сказав Ґріндельвальдові, що не бажає більше брати участі в його планах? На жаль, ні.
“Гадаю, до цього призвела смерть бідолашної Аріани, розповідає Батільда. — Це було жахливе потрясіння. Ґелерт був там, коли це сталося, і він повернувся в мій дім страшенно збентежений. Сказав, що хоче завтра вертатися додому. Був у жахливому стані. Тому я організувала для нього летиключ, і після цього ми з ним ніколи вже не бачилися.
Албус був сам не свій, коли померла Аріана. Це був жахливий удар для обох її братів. Вони залишилися самі на світі. Не дивно, що емоції взяли над ними гору. Еберфорс звинуватив Албуса, як це нерідко трапляється з людьми, що пережили страшне потрясіння. Крім того, Еберфорс був гострий на язик і трохи нестриманий, бідолашний хлопчик. Та хоч би там як, але, розквасивши Албусу носа під час похорону, він явно перестарався й повівся непристойно. Кендра, мабуть, перевернулася б у труні, якби побачила, як б’ються її сини над тілом її дочки. Шкода, що Ґелерт не зміг залишитися на похорон… може, він би хоч трохи заспокоїв Албуса…”
Ця недостойна бійка біля труни, відома тільки тим небагатьом, що були присутні на похороні Аріани Дамблдор, змушує нас поставити декілька запитань. Чому, власне, Еберфорс Дамблдор звинуватив Албуса у смерті сестри? Чи був це, як переконує нас Батті, звичайний емоційний зрив? А може, існували якісь конкретніші причини для цього раптового спалаху люті? Ґріндельвальд, якого вигнали з Дурмстренґу за напади на однокашників, що ледь не призвели до фатальних наслідків, зник з країни через кілька годин після смерті дівчини, і Албус (від сорому чи від страху?) більше ніколи з ним не бачився, доки його не змусили до цього заклики чаклунської спільноти.
Ні Дамблдор, ні Ґріндельвальд не згадували потім про цей короткий період їхньої дружби. Та немає сумнівів, що Дамблдор усі п’ять років безладу, катастроф та зникнення людей усіляко уникав зіткнення з Ґелертом Ґріндельвальдом. Може, Дамблдор так вагався, бо й далі відчував симпатію до цього чоловіка? Чи просто боявся, що всі довідаються про їхню тісну дружбу? Можливо, саме тому Дамблдор вельми неохоче вирушив на лови чоловіка, знайомством з яким був колись такий захоплений?
А як померла загадкова Аріана? Чи не стала вона випадковою жертвою якогось темного ритуалу? Може, вона ненавмисне зіткнулася з чимось таким, про що не повинна була знати, коли двоє юнаків робили різні експерименти у своєму прагненні до слави й панування? Чи, може, Аріана Дамблдор стала першою жертвою, принесеною “для загального блага”?

Розділ на цьому закінчився, і Гаррі відірвався від книжки. Герміона ще раніше дочитала сторінку. Вона забрала книжку в Гаррі, стривожено на нього поглядаючи, й закрила її, навіть не дивлячись, наче ховала щось непристойне.
— Гаррі…
Але він похитав головою. Якийсь стрижень зламався в його душі. Подібне він відчув, коли їх покинув Рон. Він довіряв Дамблдорові, вважав його втіленням добра й мудрості. Усе це пішло прахом. Ну скільки ж можна зазнавати втрат? Рон, Дамблдор, чарівна паличка з феніксовою пір’їною…
— Гаррі, — Герміона ніби читала його думки. — Послухай мене. Це… це не дуже приємно було читати…
— … ага, що й казати…
— …але не забувай, Гаррі, що це написала Ріта Скітер.
— Ти ж прочитала листа до Ґріндельвальда!
— Так… прочитала, — вона завагалася, колишучи чашку з чаєм у холодних долонях. — Це був, мабуть, найгірший шматок. Я знаю, що для Батільди то були звичайні балачки, але слова “Для загального блага” стали Ґріндельвальдовим гаслом, яким він виправдовував усі скоєні ним пізніше звірства. І… судячи з листа… саме Дамблдор підкинув йому цю ідею. Подейкують, що напис “Для загального блага” був навіть викарбуваний над входом у Нурменґард.
— А що таке Нурменґард?
— В’язниця, яку Ґріндельвальд збудував для своїх суперників. Урешті-решт він сам там опинився, коли його впіймав Дамблдор. Та хоч би там як, але… жахливо думати, що саме Дамблдорові ідеї допомогли Ґріндельвальду стати таким могутнім. З іншого боку, навіть Ріта не напише, що вони знали один одного більше, ніж один-два літні місяці, коли обидва були ще зовсім юні і…
— Я так і думав, що ти це скажеш, — урвав її Гаррі. Він не хотів виливати на неї свою жовч, але заспокоїтись було важко. — Я знав, що ти скажеш “вони були зовсім юні”. А вони були того самого віку, що й ми тепер. І ми ризикуємо життям, поборюючи темні мистецтва, а він обіймався зі своїм новим найкращим дружбаном і планував, як збільшити свою могутність для панування над маґлами.
Гаррі ледве стримувався. Зірвався на ноги й закрокував туди-сюди, намагаючись хоч щось збагнути.
— Я не виправдовую те, що написав Дамблдор, — сказала Герміона. — Усю ту нісенітницю про “право панувати”, усі ці гасла на зразок “Магія — це могутність” і таке інше. Але май на увазі, Гаррі, що в нього тоді щойно померла мати, і він залишився сам у тому домі…
— Сам? Та не був він сам! У нього були брат і сестра, рідна сестра-сквибка, яку він тримав під замком…
— Я в це не вірю, — заперечила Герміона, яка теж підвелася. — Не знаю, що було з тією дівчиною, але навряд чи вона була сквибкою. Ми ж знали Дамблдора, він би ніколи в житті не дозволив…
— Дамблдор, якого ми нібито знали, не збирався завойовувати маґлів силою! — закричав Гаррі, і його крик луною рознісся над безлюдним пагорбом, і зграйка чорних дроздів зірвалася в повітря, галасливо накручуючи спіралі на тлі перламутрового неба.
— Але він змінився, Гаррі, він змінився! У цьому вся суть! Можливо, він і вірив у все те, коли йому було сімнадцять, але решту життя він присвятив боротьбі з темними мистецтвами! Саме Дамблдор зупинив Ґріндельвальда! Це він завжди обстоював маґлівські права і необхідність захисту маґлів, це він від самого початку протистояв Відомо-Кому й загинув, намагаючись його зупинити!
Рітина книжка лежала в них під ногами, і Албус Дамблдор скорботно їм усміхався з фотографії.
— Гаррі, ти вибач, але мені здається, що ти на нього такий злий лише тому, що він сам тобі про все це не розповів.
— Може, й так! — закричав Гаррі й обхопив руками голову, чи то щоб стримати свій гнів, чи захищаючись від тягаря втрачених ілюзій. — Але дивися, чого він вимагав від мене, Герміоно! Ризикуй своїм життям, Гаррі! Знову! І знову! І не сподівайся, що я тобі все поясню, просто сліпо вір мені, вір, що я знаю, що роблю, вір мені, хоч я сам тобі не вірю! Він ніколи не казав мені всієї правди! Ніколи!
Його голос зривався від напруги. Вони дивилися одне на одного серед цієї засніженої пустки, і Гаррі відчував, що вони дрібні й незначні, мов комахи, під цим неозорим небом.
— Він тебе любив, — прошепотіла Герміона. — Я знаю, що любив.
Гаррі опустив руки.
— Не знаю, кого він там любив, Герміоно, але тільки не мене. Цей хаос, що дістався мені від нього — це не любов. Він набагато більше ділився своїми думками з Ґелертом Ґріндельвальдом, ніж зі мною.
Гаррі підняв Герміонину чарівну паличку, що випала в нього з рук, і знову сів біля входу в намет.
— Дякую за чай. Я ще тут повартую. А ти йди зігрійся.
Вона завагалася, але вирішила за краще погодитись. Підняла зі снігу книжку й пішла в намет, і, проходячи повз нього, розкуйовдила йому легенько волосся. Від цього доторку він заплющив очі й ненавидів сам себе, бо хотів, щоб її слова виявилися правдою: що Дамблдор таки справді його любив.

— РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ —
Срібна лань

Коли Герміона опівночі заступила на варту, уже йшов сніг. Гаррі снилося щось сумбурне й тривожне: Наджіні, що заповзала то у велетенський тріснутий перстень, то у вінок з чемерника, що квітне на Різдво. Він постійно прокидався, охоплений панікою, переконаний, що хтось його кликав здалеку, а вітер, що батожив по намету, нагадував йому то чиїсь кроки, то голоси.
Врешті-решт він підвівся з ліжка і в темряві пішов до Герміони, що, скрутившись клубочком, сиділа коло входу в намет і при світлі чарівної палички читала “Історію магії”. Густий сніг ішов і досі, тому вона з радістю підтримала його пропозицію спакуватися з самого ранку й перебратися деінде.
— Виберемо якесь затишніше місце, — погодилася вона й затремтіла, натягуючи светра поверх піжами. — Мені причулося, що там ходять якісь люди. Здається, навіть бачила їх раз чи й двічі.
Гаррі, що теж натягував джемпер, завмер і глянув на стіл, де стояв тихий і непорушний стервоскоп.
— Та то мені, мабуть, привиділося, — нервово сказала Герміона, — сніг, темрява — легко щось уявити… але, може, нам краще роз’явитися під плащем-невидимкою — про всяк випадок?
Десь за півгодини вони склали намет, Гаррі повісив на шию горокракс, Герміона схопила вишиту бісером сумочку, й вони роз’явилися. Їх уже звично стисло, ноги Гаррі відірвалися від засніженої землі, а тоді боляче вдарилися об замерзлий, присипаний листям, ґрунт.
— Де це ми? — запитав він, розглядаючи навколо нові нагромадження дерев. Герміона тим часом почала витягати з сумочки жердини для намету.
— Це Дінів ліс, — відповіла вона. — Колись ми сюди ходили в похід з мамою й татом.
На деревах тут теж лежав сніг і було страшенно холодно, зате хоч вітер не віяв. Цілий день вони просиділи в наметі, гріючись коло ясного синього полум’я, що його так вдало вичакловувала Герміона, щоб потім переносити його, куди потрібно, прямо в глечику. Гаррі відчував, ніби одужує після недовгої, але важкої хвороби, і це враження тільки посилювалося через постійну Герміонину опіку. По обіді з неба знову сіялися сніжинки, тож навіть їхню захищену од вітру галявину припорошило м’яким снігом.
Гаррі мало спав ці дві ночі, і, мабуть, тому всі його відчуття загострилися. Цього разу вони ледве врятувалися з Ґодрикової Долини, тож тепер Гаррі постійно відчував загрозливо-близьку присутність Волдеморта. Споночіло, і Гаррі не погодився, щоб Герміона змінила його на варті, звелівши їй лягати спати.
Він пересунув до входу в намет стару подушку і сів на неї, вбраний у всі свої светри, та все одно трясся від холоду. З кожною годиною темрява густішала, аж поки стала майже непроникна. Гаррі хотів було витягти Карту Мародера, щоб порозглядати цяточку з іменем Джіні, та згадав, що зараз Різдвяні канікули, і вона, скоріше за все, вдома в “Барлозі”.
Кожен малесенький порух ніби побільшувався в цих нескінченних лісових нетрях. Гаррі знав, що там повно живих істот, проте волів, щоб вони сиділи тихо й непорушно, даючи йому змогу відрізнити безневинне шарудіння й шурхіт від звуків, що свідчать про інші, зловісні рухи. Пригадав, як багато років тому почув серед опалого листя шелестіння плаща — і відразу здалося, що він знову чує цей звук. Струснув головою, відганяючи від себе цю мару… Закляття-обереги захищали їх уже кілька місяців. Чого б це вони перестали діяти зараз? І все ж він не міг позбутися відчуття, що цієї ночі щось змінилося.
Кілька разів Гаррі сахався, вириваючись зі сну. Шия боліла, бо засинав він, незручно прихилившись до стінки намету. Ніч сягнула такої оксамитово-чорної глибини, наче він застряг у перехідному стані між роз’явленням і явленням. Підніс до очей руку, щоб перевірити, чи видно пальці — і в цю мить щось сталося.
Яскраве срібне сяйво з’явилося попереду, рухаючись між дерев. Невідомо, яке було його джерело, проте пересувалося воно беззвучно, наче просто пливло до нього.
Він скочив на ноги — голос замерз у горлі — й підняв Герміонину чарівну паличку. Примружився, бо світло вже сліпило; силуети дерев на тлі цього світла були чорні як смола, а воно все наближалося…
І ось джерело світла з’явилося з-за дуба. Срібно-біла лань, яскрава, як місяць, безшумно прокладала собі шлях, не залишаючи слідів копит на пухнастій сніговій ковдрі. Вона підійшла до нього, високо тримаючи прекрасну голівку з великими очима й довжелезними віями.
Гаррі дивився на цю істоту, сповнений подиву, і не тому, що вона була аж така незвичайна, а тому, що була йому незбагненно знайома. Неначе він давно чекав її появи, та просто забув, аж до цього моменту, що вони домовлялися про зустріч. Імпульсивне бажання покликати Герміону, таке сильне ще мить тому, зникло. Він знав, він міг заприсягтися життям, що вона прийшла до нього, і лише до нього.
Вони дивились одне на одного кілька довгих секунд, а тоді вона розвернулася й пішла геть.
— Ні, — сказав він надтріснутим від довгого мовчання голосом. — Вернися!
Вона й далі неквапливо віддалялася, і незабаром її сяйво почали затуляти товсті чорні стовбури дерев. Якусь тремтливу мить він ще вагався. Природна обачність бурмотіла: це може бути омана, приманка, пастка. Проте інстинкт, нездоланний інстинкт підказував йому, що це не темна магія. Він подався за нею.
Сніг хрускотів у нього під ногами, а от лань линула повз дерева беззвучно, бо вона була самим світлом. Вела його глибше й глибше в ліс, і Гаррі йшов швидко, переконаний, що вона дозволить йому підійти, коли зупиниться. А тоді вона заговорить, і цей голос розкаже йому все, що він хотів знати.
Нарешті вона зупинилася. Ще раз повернула до нього свою прекрасну голівку, і він кинувся бігти. Запитання клекотіло в ньому, та не встиг він його вивільнити, як вона зникла.
Темрява поглинула її без останку, однак її осяйний образ закарбувався на сітківці його очей. Він затуманював зір, яскравішаючи при опущених повіках, він збивав з пантелику. З’явився страх — її присутність означала безпеку.
— Лумос! — прошепотів Гаррі — і кінчик чарівної палички засвітився.
З кожним кліпанням очей відбиток лані блякнув, а Гаррі стояв, прислухаючись до звуків лісу, до хрускоту гілочок удалині, до ледь чутного шарудіння снігу. На нього зараз нападуть? Вона заманила його в засідку? Чи йому ввижається, чи за межами освітленого кола хтось стоїть і за ним стежить? Підняв чарівну паличку вище. Ніхто не біг до нього, не спалахувало зелене світло з-за дерева. Чого ж вона його сюди привела?
Щось блиснуло у світлі чарівної палички, і Гаррі рвучко обернувся, але то було звичайне замерзле озерце, потріскана чорна крига на ньому замерехтіла, коли він підняв чарівну паличку ще вище, щоб добре роздивитися.
Обережно наблизився до озерця й глянув униз. Крига віддзеркалила його викривлену тінь і світло чарівної палички, однак глибоко під цим товстим туманно-сірим панциром блиснуло ще щось. Великий срібний хрест…
Серце вистрибувало з грудей. Гаррі впав навколішки на краєчку озерця й націлив чарівну паличку під таким кутом, щоб якомога краще освітити дно. Темно-червоний відблиск… це був меч з рубінами на руків’ї… на дні цього лісового озерця лежав Ґрифіндорів меч.
Затамувавши дух, він дивився вглиб. Хіба це можливо? Як він міг опинитися на дні лісового озера, так близько від того місця, де вони поставили намет? Може, Герміону привабили сюди якісь невідомі чари, чи, може, лань, яку він сприйняв за патронуса, була охоронцем цього озерця? Чи меч сюди поклали вже після їхнього прибуття саме тому, що вони тут опинилися? У такому разі де той, хто захотів передати меча Гаррі? І знову, обвівши чарівною паличкою довколишні дерева й кущі, він шукав обрисів людини чи блиску очей, але нічого не побачив. Додавши дещицю страху до п’янкого збудження, що його охопило, він знову звернув свою увагу на меч, що лежав на дні замерзлого озерця.
Націлився чарівною паличкою на срібні обриси меча й пробурмотів:
—Акціо меч.
Той не ворухнувся. Та Гаррі на це й не сподівався. Якби це було так легко, меч узагалі лежав би перед ним на землі, а не в глибинах замерзлого озера. Він вирішив обійти це крижане коло й пригадати, що сталося минулого разу, коли меч дався йому в руки. Тоді Гаррі був у страшній небезпеці й благав про допомогу.
— На поміч, — пробурмотів він, але меч залишався на озерному дні, байдужий і непорушний.
Що ж тоді ще було, питав себе Гаррі, обходячи озеро. Що сказав йому Дамблдор того разу, коли він отримав меча? “Тільки істинний ґрифіндорець міг би витягти його з капелюха”. А які саме риси визначають ґрифіндорця? Голосочок у Гаррі в голові відповів:
“живуть відважні учні там,
сміливі, горді як орли…”
Гаррі зупинився й тяжко зітхнув. Пара з рота швидко розчинилася в морозному повітрі. Він знав, що треба зробити. Якщо бути чесним з самим собою, то він знав, що до цього дійде, з першої ж секунди, як побачив під кригою меча.
Ще раз озирнувся на довколишні дерева, хоч цього разу був переконаний, що ніхто на нього не нападе. Напасти можна було, коли він ще йшов лісом, або коли оглядав озеро. Він тягнув час, бо його очікувала вельми неприваблива перспектива.
Неслухняними пальцями Гаррі почав скидати з себе численні одежини, що захищали його від холоду. Про яку “гордість” може йтися, сумно думав Гаррі. Можливо, вона в тому, що він не кличе Герміону зробити це замість нього.
Поки він роздягався, десь ухнула сова, і в серце стрілив болючий спогад про Гедвіґу. Він уже тремтів, зуби шалено цокотіли, та він і далі роздягався, поки не залишився на снігу босий, у самих трусах. Поклав зверху на одяг капшук з поламаною чарівною паличкою, маминим листом, уламком Сіріусового дзеркальця та стареньким сничем і націлив Герміонину паличку на кригу.
— Діфіндо.
Крига тріснула голосно, мов постріл серед тиші. Поверхня озерця розкололася й великі брили темного льоду затряслися на дрібних брижах води. Гаррі припустив, що глибина невелика, однак, щоб дістати меча, все одно треба було пірнати.
Роздуми не робили завдання легшим, а воду теплішою. Гаррі підступив до краю води й поклав засвічену Герміонину чарівну паличку на землю. Намагаючись не думати, що зараз йому буде ще холодніше чи як жахливо він тремтітиме незабаром, Гаррі стрибнув.
Кожнісінька пора його тіла залементувала протестом, повітря в легенях застигло кригою, коли він занурився по плечі в крижану воду. Він ледве міг дихати, а трусився так, що аж вода вихлюпувалася з берегів. Намацав занімілим пальцем ноги лезо. Волів пірнати лише один раз.
Ще на кілька секунд відклав пірнання, тремтячи й задихаючись, аж доки звелів собі, що мусить це зробити, зібрав усю свою волю в кулак і пірнув.
Холод був пекельний і обпалив його вогнем. Здавалося, навіть мозок замерз, коли він проштовхнувся крізь темну воду до самого дна й простяг руку, намацуючи меч. Обхопив руків’я й смикнув до себе.
Щось здушило йому горло. Подумав, що це водорості, хоч ніщо до нього не торкалося, коли пірнав — і вільною рукою спробував зірвати їх з себе. Але то були не водорості. Це ланцюжок горокракса обмотався навколо шиї й помалу стискав трахею.
Гаррі шалено заборсався, щоб виринути на поверхню, але тільки наштовхнувся на кам’янистий схил дна. Метаючись, задихаючись, хапався за ланцюжок, що його душив, проте задубілі пальці не могли послабити хватки, і в голові вже замерехтіли вогники. Він тонув, і не було рятунку, він нічого не міг вдіяти, а руки, що хапали його за груди, то були, звісно, руки Смерті…
Задихаючись і відпльовуючись, мокрющий і замерзлий до кісток, він отямився обличчям у снігу. Поруч хтось важко сопів, кашляв і човгав ногами. Герміона знову прийшла на порятунок, як і тоді, коли напала змія… хоч цей глибокий кашель і ці важкі кроки були геть не схожі на Герміонині…
Гаррі не мав сили підняти голову й поглянути на свого рятівника. Спромігся тільки на те, щоб сягнути тремтячою рукою до горла й помацати те місце, де медальйон глибоко врізався в тіло. Однак медальйона не було. Хтось його зірвав. І тут над головою пролунав засапаний голос:
— Ти… що… ошизів?
Тільки потрясіння, викликане тембром цього голосу, дало Гаррі силу встати. Тремтячи, як у пропасниці, він звівся, хитаючись, на ноги. Перед ним стояв Рон, тепло вдягнений, але мокрий як хлющ. Волосся прилипло до лоба, в одній руці — Ґрифіндорів меч, а в другій — горокракс, що звисав з розірваного ланцюжка.
— Що за чорт, — захекано проказав Рон, високо піднявши горокракса, що гойдався на вкороченому ланцюжку, неначе Рон пародіював сеанс гіпнозу, — чого ти не зняв цієї штуки перед тим, як пірнати?
Гаррі не знав, що відповісти. Срібна лань — то було ніщо порівняно з появою Рона, в яку він досі не міг повірити. Здригаючись від холоду, почав хапати одяг, що лежав біля самої води, й натягати на себе. Вдягаючи светр за светром, Гаррі дивився на Рона так, немов очікував, що той будь-якої миті може щезнути, та все ж він був реальний. Це він щойно пірнув у озеро й урятував Гаррі життя.
— Це т-ти? — видушив нарешті Гаррі. Зуби в нього цокотіли, а голос ледь сипів після зашморгу.
— Ну, так, — відповів трохи розгублено Рон.
— Т-ти вичаклував лань?
— Що? Ні, звичайно, ні! Я думав, це ти зробив!
— Мій патронус — олень.
— Ну, так. Я ще подумав, що він якийсь інакший. Безрогий. Гаррі повісив на шию Геґрідів капшучок, натяг останнього светра, нахилився, щоб підібрати з землі Герміонину чарівну паличку й знову подивився на Рона.
— Як ти тут опинився?
Рон, очевидно, сподівався, що це запитання прозвучить пізніше або його взагалі можна буде уникнути.
— Ну, я… знаєш…. я повернувся. Якщо… — Він прокашлявся. — Знаєш. Я вам ще потрібен.
Запала мовчанка, а згадка про Ронів відхід наче знову поставила між ними стіну. Але ж він був тут. Він повернувся. Він щойно врятував Гаррі життя.
Рон глянув собі на руки. Був ніби здивований тим, що саме в них тримає.
— Ось, я його витяг, — сказав він, хоч це й так було зрозуміло, і подав меча Гаррі. — Бо ти ж стрибав по нього?