Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— Так, — підтвердив Гаррі. — Тільки я не розумію. Як ти сюди добрався? Як нас знайшов?
— Довга історія, — відповів Рон. — Я тут давно вас шукаю, бо ліс цей величезний. І я вже хотів подрімати десь під деревом, дочекатися ранку, коли побачив ту лань, а потім тебе.
— А більше нічого не бачив?
— Ні, — відповів Рон. — Я…
І завагався, дивлячись на двоє дерев, що росли близько одне біля одного.
— …я не думаю, що там щось рухалося, просто я в той час уже біг до озера, бо ти зник і не виринав, тому я не мав часу перевіряти… гей!
Гаррі вже біг до того місця, на яке вказав Рон. Два дуби росли зовсім поруч. Відстань між стовбурами на рівні очей була буквально кілька сантиметрів, тобто це було ідеальне місце, щоб підглядати й залишатися непоміченим. Але на землі біля коріння не було снігу, тож Гаррі ніяких слідів не побачив. Повернувся до Рона, що стояв, тримаючи в руках меча й горокракс.
— Щось там було? — запитав Рон.
— Ні, — відповів Гаррі.
— А як цей меч сюди потрапив?
— Мабуть, його кинув у воду той, хто вичаклував патронуса. Хлопці дивилися на пишно оздоблений срібний меч, руків’я якого виблискувало рубінами при світлі Герміониної палички.
— Думаєш, справжній? — запитав Рон.
— Є спосіб перевірити, — відповів Гаррі.
Горокракс і далі гойдався у Ронових руках. Медальйон легенько смикався. Гаррі розумів — те, що всередині, знову стривожене. Воно відчуло присутність меча й намагалося вбити Гаррі, щоб меч не потрапив йому в руки. Часу для довгих розмов не було. Настала мить знищити медальйон, раз і назавжди. Гаррі озирнувся на всі боки, піднявши Герміонину чарівну паличку, і побачив відповідне місце — плаский камінь-валун під явором.
— Ходи сюди, — сказав він і підійшов до валуна, змів з нього сніг і простяг руку по горокракс. Але коли Рон подав йому ще й меч, Гаррі похитав головою.
— Ні, це маєш зробити ти.
— Я? — розгублено перепитав Рон. — Чому?
— Бо це ти витяг меч з озера. Я вважаю, що це право належить тобі.
Тут не йшлося про люб’язність чи щедрість. Так само, як він знав, що лань не заподіє йому зла, так тепер він знав, що саме Рон повинен узяти в руки меча. Дамблдор принаймні встиг навчити Гаррі дечого про певні види магії, про непередбачувану силу певних дій.
— Я його відкрию, — сказав Гаррі, — а ти рубай. Миттєво. Бо те, що там усередині, не здасться без бою. Частинка Редла, що була в щоденнику, намагалася мене вбити.
— А як ти його відкриєш? — здивувався Рон. Його охопив жах.
— Я звелю йому відкритися парселмовою, — пояснив Гаррі. Ця відповідь сама злетіла з його вуст, так, ніби він у глибині душі завжди її знав. Можливо, він усвідомив її завдяки недавньому зіткненню з Наджіні. Він подивився на вигнуту літеру “С”, інкрустовану блискучими зеленими камінчиками. Було досить легко уявити, що це крихітна змійка, яка лежить, скрутившись, на холодному валуні.
— Ні! — вигукнув Рон, — ні, не відкривай! Серйозно!
— Чому? — здивувався Гаррі. — Треба позбутися цієї гидоти, бо ми вже кілька місяців…
— Я не зможу, Гаррі, чесно… зроби сам…
— Але ж чому?
— Бо ця штука погано на мене впливає! — вигукнув Рон, задкуючи від медальйона на валуні. — Я нічого не можу вдіяти! Гаррі, я не виправдовуюся за те, що втік, але він на мене впливає гірше, ніж на тебе чи на Герміону. Я починаю думати різні дурниці, про які я й так би думав, але він усе погіршує, мені важко це пояснити, бо коли я його знімаю, то все стає на свої місця, але потім знову доводиться його начіпляти… Гаррі, я не зможу! — Він знову позадкував, тягнучи меча по землі й хитаючи головою.
— Ти зможеш, — сказав Гаррі, — зможеш! Ти щойно здобув меча, я знаю, що саме ти маєш ним рубати. Будь ласка, Роне, рубай!
Звучання його імені подіяло на Рона як стимулятор. Він ковтнув слину і, важко дихаючи довгим носом, повернувся до валуна.
— Скажеш коли, — прохрипів він.
— На рахунок “три”, — відповів Гаррі, дивлячись на медальйон, примруживши очі. Він зосередився на літері “С”, уявляючи змію, а медальйон торохтів, наче в ньому попався в пастку тарган. Його можна було б і пожаліти, якби не пекли так порізи на шиї.
— Раз… два… три… відкрийся!
Останнє слово він наполовину просичав, наполовину прогарчав, і золота кришечка медальйона тихо клацнула й розкрилася. За скляними віконечками на обох половинках медальйона кліпали очі, темні й гарні, такі, як були в Тома Редла до того, як перетворилися на яскраво-червоні з зіницями-щілинами.
— Рубай! — звелів Гаррі, притискаючи медальйон до валуна.
Рон підняв меча тремтячими руками. Його вістря нависло над очима, що крутилися, як скажені, а Гаррі міцно тримав медальйон, уявляючи, як зараз бризне зі спорожнілих віконечок кров.
І тут з горокракса засичав голос.
— Я бачив твоє серце, а це моє.
— Не слухай! — крикнув хрипко Гаррі. — Рубай його!
— Я бачив твої мрії, Рональде Візлі, і бачив твої страхи. Усі твої бажання можуть збутися, але все, чого ти жахаєшся, теж може збутися…
— Рубай! — заволав Гаррі. Його голос відбився луною від навколишніх дерев, вістря меча затремтіло, а Рон не зводив погляду з Редлових очей.
— Тобі завжди не вистачало материнської любові, бо мати обожнювала дочку… тепер тобі не вистачає дівочої любові, бо вона віддала перевагу твоєму другові… ти завжди був другий, вічно залишався в затінку…
— Роне, та вдар же ти його! — загорлав Гаррі. Він відчував, як затрусився під його руками медальйон, і боявся того, що зараз станеться. Рон ще вище підняв меча, а Редлові очі зблиснули яскраво-червоним сяйвом.
З віконечок медальйона, прямо з тих очей, наче дві гротескні бульбашки, виросли химерно викривлені голови Гаррі й Герміони.
Рон перелякано заверещав і відсахнувся, а з медальйона виростали постаті — спочатку груди, потім талії, ноги, і нарешті вони стали пліч-о-пліч у медальйоні, наче двоє дерев зі спільним корінням, погойдуючись над Роном і справжнім Гаррі, котрий відсмикнув пальці від медальйона, бо той раптом почав пекти й розжарився до білого.
— Роне! — закричав він, але Редл-Гаррі вже говорив Волдемортовим голосом, а Рон, мов заворожений, дивився йому в обличчя.
— Чого ти повернувся? Нам було без тебе краще, веселіше, ми були раді, що тебе немає… ми сміялися з твоєї тупості, боягузтва, зарозумілості..
— Зарозумілості! — повторила йому Редл-Герміона, вродливіша, але й жахливіша за справжню Герміону. Вона, регочучи, погойдувалася перед Роном, переляканим і приголомшеним, меч безцільно повис у його руках. — Кому ти був потрібний, хто б на тебе взагалі дивився, якщо поруч був Гаррі Поттер? Чого ти досяг у житті порівняно з “Обранцем”? Хто ти такий порівняно з “Хлопцем, що вижив”?
— Роне, рубай його, РУБАЙ! — горлав Гаррі, проте Рон не ворушився. Він дивився широко розплющеними очима, в яких віддзеркалювалися Редл-Гаррі і Редл-Герміона. Волосся в них звивалося, наче язики полум’я, очі сяяли червоним вогнем, а голоси зливалися в лиховісному дуеті.
— Твоя мати зізналася, — глузував Редл-Гаррі, а Редл-Герміона реготала, — що воліла б мати мене своїм сином, що поміняла б тебе на мене, не задумуючись…
— Хто б не віддав перевагу йому, яка б жінка захотіла бути з тобою? Ти нікчема, ти нуль, ти ніщо проти нього, — кепкувала Редл-Герміона, а тоді вигнулася, наче змія, і обвила тілом Редла-Гаррі, тулячись до нього в обіймах і зливаючись з ним у поцілунку.
Ронове обличчя скривилося від болю. Тремтячими руками він підняв меча.
— Рубай же, Роне! — кричав Гаррі.
Рон подивився на нього, й Гаррі здалося, що він побачив у його очах яскраво-червоний відблиск.
— Роне?..
Меч блиснув і метнувся. Гаррі ледве встиг відстрибнути, почувся брязкіт металу і довгий страхітливий вереск. Гаррі крутнувся, ковзаючись на снігу, готовий захищатися чарівною паличкою, але ніхто на нього не нападав.
Страхітливі копії його самого й Герміони зникли. Там був тільки Рон, він стояв, тримаючи меча обм’яклими руками, й дивився на розтрощені рештки медальйона на пласкому валуні.
Гаррі помалу підійшов до нього, не знаючи, що казати й що робити. Рон важко дихав. Його очі вже не мали червоного відблиску, а знову були нормальні й сині. А ще — вологі.
Гаррі нахилився, вдаючи, що цього не бачить, і підняв розрубаний горокракс. Ронів удар припав на обидва віконечка. Редлові очі щезли, а заплямлений шовк, що вистеляв медальйон, ще димів. Те, що жило в горокраксі, зникло — помучивши наостанок Рона.
Меч дзенькнув, коли Рон випустив його з рук. Хлопець упав навколішки, обхопивши голову руками. Ним трясло, та Гаррі бачив, що не від холоду. Гаррі запхав розбитий медальйон у кишеню, присів біля Рона й обережно поклав йому руку на плече. Був радий, що Рон її не відштовхнув.
— Коли ти пішов, — сказав він неголосно, вдячний, що Ронове лице сховане, — вона цілий тиждень проплакала. Можливо, й довше, просто не хотіла, щоб я це бачив. Ми цілими вечорами навіть не розмовляли. Тебе не було…
Він не договорив. Аж тепер, коли Рон знову був поруч, Гаррі усвідомив, як неймовірно важко їм було без нього.
— Вона мені як сестра, — вів він далі. — Я люблю її як сестру, і сподіваюся, що вона так само ставиться до мене. Так було завжди. Я думав, ти це знаєш.
Рон нічого не відповів, а відвернув обличчя від Гаррі й голосно витер носа рукавом. Гаррі знову звівся на ноги й пішов туди, де лежав велетенський Ронів рюкзак. Рон його скинув, коли мчав до озера рятувати Гаррі. Підняв його, надів на спину й повернувся до Рона. Той тим часом теж підвівся. Ронові очі почервоніли, та загалом він був спокійний.
— Вибач, — сказав він глухим голосом. — Вибач, що я вас покинув. Я знаю, що був…
Він роззирнувся в темряві, наче хотів там знайти міцне солоне слівце, щоб закінчити речення.
— Сьогодні ти вже все спокутував, — сказав Гаррі. — Здобув меча. Знищив горокракс. Урятував мені життя.
— На словах усе крутіше, ніж було насправді, — пробурмотів Рон.
— Таке завжди крутіше на словах, ніж насправді, — погодився Гаррі. — Я це тобі багато років товкмачу.
Вони одночасно ступили крок один одному назустріч і обнялися. Гаррі відчув, яка мокра Ронова куртка.
— А тепер, — сказав Гаррі, коли вони відпустили один одного, — залишається знайти наш намет.
Та знайти його було неважко. Хоч пробіжка темним лісом за ланню, здавалося, була довга, дорога назад пліч-о-пліч з Роном забрала на диво мало часу. Гаррі не міг дочекатися, щоб розбудити Герміону, тож, радісно схвильований, перший зайшов у намет, а Рон плентався трохи позаду.
Після озера й лісу намет, освітлений лише схожими на проліски язичками полум’я, що й досі мерехтіло в мисці на підлозі, зустрів їх розкішним теплом. Герміона так міцно спала, скрутившись клубочком під ковдрами, що й не поворухнулася, коли Гаррі кілька разів її покликав.
— Герміоно!
Нарешті вона заворушилася і рвучко сіла на ліжку, відкинувши з чола волосся.
— Що сталося? Гаррі? Усе нормально?
— Так, усе добре. Навіть дуже добре. У мене все чудово. Тут ще хтось є.
— Як це? Хто?..
Вона побачила Рона з мечем у руках. З його одягу крапала на потертий килим вода. Гаррі відійшов у темний куток, зняв з плечей Ронів рюкзак і спробував злитися з стіною намету.
Герміона зісковзнула з ліжка й рушила до Рона, як сновида, не зводячи очей з його блідого обличчя. Зупинилася просто перед ним з розтуленими вустами й широко розплющеними очима. Рон видушив з себе слабку усмішку надії й підняв руки.
Герміона раптом кинулась на нього й почала щосили гатити кулаками, куди бачила.
— Ой… ой… відчепися! Чого ти?.. Герміоно… ОЙ!
— Ти… справжня… дупа… Рональде… Візлі! Кожнісіньке слово вона посилювала ударом. Рон задкував, затуляючи голову, а Герміона наступала.
— Ти… приповз… сюди… через… місяці… місяці… де моя чарівна паличка?
Вона була готова вирвати її в Гаррі з рук, і той інстинктивно відреагував.
— Протеґо!
Між Роном і Герміоною виріс невидимий щит. Наштовхнувшись на нього, вона впала спиною на підлогу. Випльовуючи з рота волосся, знову зірвалася на ноги.
— Герміоно! — вигукнув Гаррі. — Та вгамуйся…
— Не вгамуюся! — закричала вона. Гаррі ще не бачив її в такому дикому стані; вона просто знавісніла.
— Віддай мою чарівну паличку! Віддай мені паличку!
— Герміоно, будь ласка, не…
— Не кажи мені, що я маю робити, Гаррі Поттер! — репетувала вона. — Не смій! Віддай паличку! А ТИ!
Вона звинувачувальним жестом показувала на Рона, мовби збиралася його проклясти, і Гаррі не здивувався, що Рон відсахнувся від неї на кілька кроків.
— Я бігла за тобою! Кликала тебе! Благала, щоб ти повернувся!
— Я знаю, — пробелькотів Рон. — Герміоно, мені так жаль, пробач…
— А, тобі жаль!
Вона пронизливо й нестримно зареготала. Рон зиркнув на Гаррі, шукаючи в нього підтримки, та Гаррі тільки безпомічно скривився.
— Ти повернувся через місяці… місяці… і думаєш, що все буде чудово, якщо ти просто скажеш “пробач”?
— А що ж мені ще казати? — крикнув Рон, і Гаррі зрадів, що Рон почав нарешті захищатися.
— Я навіть не знаю! — з ядучим сарказмом заволала Герміона. — Ану, подумай, Роне, напружся хоч на кілька секунд…
— Герміоно, — втрутився Гаррі, вважаючи це вже за удар нижче пояса, — він щойно мене врятував…
— Мені начхати! — верескнула вона. — Начхати, що він там зробив! Стільки часу! Та ми вже давно могли загинути…
— Я знав, що ви не загинули! — загорлав Рон, уперше її перекричавши, і підступив так близько, наскільки дозволяло закляття “щит”. — Про Гаррі постійно пише “Віщун”, про нього говорять по радіо, вас скрізь шукають, ходять чутки й дурнуваті балачки. Та якби ви загинули, я зразу б про це довідався. Ви просто не уявляєте, як це було…
— Як це було тобі?
Вона верещала на таких високих регістрах, що ще трохи — і ніхто, крім кажанів, її, мабуть, не почув би. Обурення її сягло апогею, вона на мить навіть утратила дар мови, і Рон миттю скористався з паузи.
— Я захотів повернутись тієї ж миті, як роз’явився, але нарвався на банду хапунів, Герміоно, й нікуди вже не міг піти!
— Банду кого? — перепитав Гаррі, а Герміона впала в крісло, так міцно схрестивши ноги й руки, що, здавалося, не зможе їх роз’єднати ще кілька років.
— Хапунів, — повторив Рон. — Ці банди скрізь, прагнуть заробити трохи золота, хапаючи маґлородців і зрадників роду, міністерство призначило винагороду за кожного впійманого. Я був сам, та ще й шкільного віку на вигляд, і вони страшенно зраділи, думали, що я маґлородець, що я переховуюсь. Довелося задурити їм голови, щоб не потягли в міністерство.
— І що ж ти їм наплів?
— Сказав, що я Стен Шанпайк. Перше, що прийшло в голову.
— І вони повірили?
— Та вони такі тупі! Один точно був наполовину троль, судячи зі смороду…
Рон зиркнув на Герміону, сподіваючись, що цей маленький жарт розм’якшить їй серце, але вона й далі дивилася з кам’яним обличчям, не розплітаючи рук.
— Так от, вони почали сперечатися, Стен я чи ні. Чесно кажучи, це було жалюгідне видовище, бо їх було п’ятеро, а я один, та ще ж вони забрали в мене чарівну паличку. Тоді двоє з них почали битися, а я скористався тим, що інші дивляться на них, ударив того, що мене тримав, у живіт, схопив його чарівну паличку, роззброїв другого, того, що тримав мою паличку, і роз’явився. Мені це не дуже добре вдалося, я знову половнувся… — Рон показав праву руку, де бракувало двох нігтів, та Герміона й бровою не повела, — і опинився за багато миль від вас. Поки я добрався до того берега річки, де ви були… ви вже звідти зникли.
— Боже, яка зворушлива історія, — зронила Герміона тим зарозумілим тоном, що з’являвся в неї, коли вона хотіла когось поранити словами. —Ти ж, мабуть, так перелякався. А ми тим часом побували в Ґодриковій Долині. І що там було, Гаррі? Ага, там з’явилася змія Відомо-Кого, й трохи не повбивала нас обох, а тоді прилетів сам Відомо-Хто. Він запізнився буквально на секунду, щоб нас зловити.
— Що? — Рон дивився то на неї, то на Гаррі, але Герміона не звертала на ці погляди уваги.
— Уяви собі, Гаррі, втратити нігті! Та наші біди порівняно з цим яйця виїденого не варті, правда?
— Герміоно, — тихо сказав Гаррі, — Рон щойно врятував мені життя.
Вона ніби й не чула.
— Я хотіла б дізнатися одне-єдине, — вона дивилася в простір над Роновою головою. — Як ти нас сьогодні знайшов? Це важливо. Коли це довідаємось, то зробимо так, щоб ті, кого ми не хочемо бачити, не змогли до нас потрапити.
Рон люто зиркнув на неї і вийняв з кишені джинсів маленький срібний предмет.
— Ось.
Вона мусила глянути на Рона, щоб побачити, що він їй показує.
— Світлогасник? — так здивувалася вона, що навіть забула напустити холодний і лютий вираз.
— Він не тільки гасить і запалює світло, — пояснив Рон. — Я не знаю, як він це зробив, і чому це сталося саме тоді, а не в якийсь інший час, бо я постійно хотів повернутися, з першої миті, як від вас пішов. А ранесенько на Різдво я слухав радіо й почув… почув тебе.
Він дивився на Герміону.
— Ти почув мене по радіо? — недовірливо перепитала вона.
— Ні, я почув тебе зі своєї кишені. Твій голос, — він знову підняв над собою світлогасника, — лунав звідси.
— І що ж я сказала? — запитала скептично й водночас зацікавлено Герміона.
— Назвала моє ім’я. “Рон”. І ще сказала… щось про чарівну паличку…
Герміона яскраво почервоніла. Гаррі пригадав: після зникнення Ронове ім’я тоді вперше прозвучало в їхній розмові. Герміона назвала його, коли говорила, що неможливо полагодити чарівну паличку.
— Отож я його вийняв, — вів далі Рон, дивлячись на світлогасник, — але він був такий самий, нічого не змінилося, хоч я й не сумнівався, що тебе чув. Тоді я ним клацнув. У кімнаті погасло світло, але інше світло з’явилося просто за вікном.
Рон підняв вільну руку й показав кудись перед собою. Його очі втупилися в щось таке, чого не бачили ні Гаррі, ні Герміона.
— Це була кулька світла, такого синюватого відтінку, і вона пульсувала, знаєте, як світло від летиключа.
— Ага, — машинально підтвердили в один голос Гаррі й Герміона.
— Я знав, що це було воно, — сказав Рон. — Я спакував свої речі, закинув рюкзак на плечі і вийшов у садок.
— Та світлова кулька висіла там, вона мене чекала, а коли я вийшов, знову почала рухатись, і я пішов за нею аж за сарай, атам… ну, вона ввійшла в мене.
— Вибач, що? — перепитав Гаррі, подумавши, що почув щось не те.
— Вона типу підлетіла до мене, — показав Рон цей рух вказівним пальцем вільної руки, — прямо до грудей, а тоді… просто увійшла всередину. Отут, — торкнувся він грудей біля самого серця, — я її відчував, вона була гаряча. А коли опинилася в мені, я вже знав, що маю робити, знав, що вона мене заведе, куди мені треба. Тож я роз’явився й вигулькнув на схилі пагорба. Усе там було засипане снігом…
— Ми там були, — підтвердив Гаррі. — Провели там дві ночі, і другої ночі я ніби чув, що хтось ходить неподалік у темряві й гукає!
— Ну, так. Це, мабуть, був я, — сказав Рон. — Але ваші закляття-обереги добре діють, бо я вас не бачив і не чув. Проте я був упевнений, що ви десь поблизу, тому врешті-решт заліз у спальний мішок і вирішив зачекати, коли хтось із вас там з’явиться. Думав, що вас побачу, коли ви будете складати намет.
— Де там, — заперечила Герміона. — Для безпеки ми роз’являлися під плащем-невидимкою. І ми пішли з того місця ранесенько, бо чули, як уже казав Гаррі, що там хтось тиняється.
— Я цілий день простирчав на тому пагорбі, — сказав Рон. — Мав надію, що ви ще з’явитесь. А як почало смеркати, я зрозумів, що вас проґавив, тому знову клацнув світлогасником, те синє світло спалахнуло й увійшло в мене, я роз’явився й прибув сюди, у цей ліс. Я й тут вас не бачив, тому надіявся на одне — що хтось із вас врешті себе виявить… і Гаррі це зробив. Ну, спочатку я, звичайно, побачив лань.
— Що ти побачив? — різко спитала Герміона.
Хлопці розповіли і про срібну лань, і про меч на дні озерця. Герміона, насупивши брови, дивилася то на одного, то на другого, і так захопилася розповіддю, що навіть забула гордо перехрещувати руки й ноги.
— Але ж це був патронус! — вигукнула вона. — Невже ви не бачили, хто його вичаклував? Узагалі нікого не бачили? І він підвів вас до меча! Я просто не вірю! І що далі?
Рон розказав, як він побачив, що Гаррі стрибнув у озерце, і чекав, коли той випірне. Та зрозумів, що сталася біда, пірнув за ним і врятував Гаррі, а тоді повернувся по меч. Він уже дійшов до того моменту, коли треба було відкривати медальйон, але завагався, і Гаррі доказав за нього. — …і Рон його розрубав мечем.
— І… і він розрубався? Так просто? — прошепотіла Герміона.
— Ну, він… він ще кричав, — сказав Гаррі, скоса зиркнувши на Рона. — Ось.
Він кинув медальйон їй на коліна. Вона боязко взяла його в руки й обдивилася розрубані віконечка.
Вирішивши, що небезпека минула, Гаррі помахом Герміониної чарівної палички зняв закляття “щит” і повернувся до Рона.
— Ти, здається, казав, що втік від хапунів із зайвою чарівною паличкою?
— Що? — перепитав Рон, спостерігаючи, як Герміона оглядає медальйон. — А… ну, так.
Він розстебнув пряжку на рюкзаку і вийняв з кишеньки коротку темну чарівну паличку.
— Ось. Я подумав, що запасна нам не завадить.
— Це точно, — погодився Гаррі, простягаючи руку. — Моя зламалася.
— Жартуєш? — не повірив Рон, але тут Герміона звелася на ноги, і він боязко на неї подивився.
Герміона поклала знешкоджений горокракс у вишиту бісером сумочку і, не кажучи ні слова, лягла в ліжко й накрилася. Рон подав Гаррі нову чарівну паличку.
— Обійшлося краще, ніж ти міг сподіватися, — пробурмотів Гаррі.
— Ага, — погодився Рон. — Могло бути й гірше. Пам’ятаєш тих птахів, що вона на мене наслала?
— Я про це ще подумаю, — почувся з-під ковдр приглушений Герміонин голос, проте Гаррі помітив, як тихо всміхнувся Рон, виймаючи з рюкзака свою темно-бордову піжаму.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ —
Ксенофілій Лавґуд

Гаррі не сподівався, що Герміонин гнів ущухне за одну ніч, тому анітрохи не здивувався, що вранці вона спілкувалася здебільшого за допомогою похмурих поглядів та в’їдливої мовчанки. Рон у відповідь старався в її присутності бути незвично сумним, демонструючи так своє каяття. Тепер, коли вони знову були утрьох, Гаррі почувався наче на малолюдному похороні, де він єдиний не був у жалобі. Зате в ті короткі хвилини, коли Рон залишався наодинці з Гаррі — йдучи по воду чи шукаючи в підліску грибів, — він ставав до непристойності жвавий.
— Хтось нам допоміг, — увесь час повторював він. — Хтось прислав ту лань. Хтось нас підтримує. Одному горокраксу капут, старий!
Підбадьорені знищенням медальйона, вони міркували про можливі схованки інших горокраксів, хоч і обговорювали цю тему вже безліч разів. До Гаррі повернулися оптимізм і переконаність, що після такого успіху їх чекають нові перемоги. Герміонин сердитий вигляд не міг зіпсувати його бадьорого настрою. Несподівана усмішка фортуни, поява загадкової лані, здобуття Ґрифіндорового меча і, насамперед, Ронове повернення, принесли Гаррі стільки радості, що йому важко було зберігати серйозний вираз обличчя.
Пополудні вони з Роном утекли від похмурої Герміони, сказавши, що пошукають на безлистих ожинових кущах неіснуючі ягоди, і продовжили обмін новинами. Гаррі нарешті розповів Ронові про всі повороти їхніх з Герміоною мандрів, разом з детальним описом подій у Ґодриковій Долині. Рон, своєю чергою, ділився з Гаррі всім, що вивідав про широку чаклунську спільноту за час своєї відсутності.
— …а як ви довідалися про табу? — запитав він у Гаррі, розповівши про численні відчайдушні спроби маґлородців уникнути переслідувань з боку міністерства.
— Про що?
— Та ви ж з Герміоною перестали називати ім’я Відомо-Кого!
— О, справді. Та це просто погана звичка до нас причепилася, — пояснив він. — Але я запросто можу називати його В…
— НІ! — загорлав Рон так, що Гаррі аж у кущ стрибонув, а Герміона, що сиділа при вході в намет, устромивши носа в книжку, сердито на них зиркнула. — Вибач, — Рон допоміг Гаррі видряпатися з ожинового куща. — Гаррі, на це ім’я наклали чари, щоб вистежувати людей! Використання цього імені ламає захисні закляття й викликає певного роду магічні збурення… саме так вони знайшли нас на Тотенгем-Корт-Роуд!
— Бо ми називали його ім’я?
— Отож бо! Треба визнати, що в цьому є сенс. Його відважувалися називати лише ті люди, що мали намір серйозно йому протистояти — такі, як Дамблдор. Тепер на це ім’я накладено табу, і кожного, хто його називає, можна вистежити — швидкий і легкий спосіб виявити членів Ордену! Саме так ледь не схопили Кінґслі…
— Жартуєш?
— Та ні. Білл розповідав, що зграя смертежерів загнала його в кут, і він ледве вирвався з їхніх лап. Тепер переховується, як і ми. — Рон замислено почухав собі підборіддя кінчиком чарівної палички. — Ти не думаєш, що ту лань міг прислати Кінґслі?
— Його патронус — рись, ми ж бачили її на весіллі, пам’ятаєш?
— Ну, так…
Вони пройшли вздовж кущів, подалі від намету і Герміони.
— Гаррі… а ти не думаєш, що це міг бути Дамблдор?
— Що, Дамблдор?
Рон трохи зніяковів, але тихенько пояснив:
— Дамблдор… — лань? Тобто, — Рон скоса стежив за Гаррі, — він же був останній, хто володів справжнім мечем?
Гаррі не розреготався з Рона, бо добре розумів, яке палке бажання стояло за цим запитанням. Думка, що Дамблдор зумів до них повернутися, що він пильнує за ними, дуже б їх підтримала.
— Дамблдор загинув, — похитав він головою. — Я бачив, як це сталось, я бачив його тіло. Він відійшов назавжди. Крім того, його патронусом був фенікс, а не лань.
— Але ж патронуси можуть мінятися? — не вгавав Рон. — Он у Тонкс змінився ж, правда?
— Так, але якби Дамблдор був живий, то чого б йому самому не з’явитися? Чого власноручно не вручити мені меча?
— Якби ж я знав, — знизав плечима Рон. — А чого він не дав його тобі, як ще був живий? І чого заповів тобі старого снича, а Герміоні — книжку дитячих казочок?
— А чого? — глянув Гаррі Ронові в очі, прагнучи знайти відповідь.
— Не знаю, — сказав Рон. — Іноді, як мене це все діставало, я думав, що він просто пожартував або… хотів усе ускладнити. Але я вже так не думаю, зовсім ні. Він знав, що робить, коли заповідав мені світлогасник, правда ж? Він… ну, — Ронові вуха спалахнули, і він раптом зацікавився жмутком трави на землі, тицяючи в нього ногою, — він, мабуть, знав, що я вас покину.
— Ні, — виправив його Гаррі. — Він, мабуть, знав, що ти захочеш повернутися.
Видно було, що Рон за це вдячний, але зніяковіння його не минуло. Щоб змінити тему, Гаррі запитав:
— Якщо зайшла мова про Дамблдора — ти чув, що написала про нього Скітер?
— Та чув, — одразу відповів Рон, — про це багато говорили. Звісно, в інші часи новина, що Дамблдор дружив з Ґріндельвальдом, стала б справжньою сенсацією, але тепер це тільки зайва причина покепкувати з нього для тих, хто й так не любив Дамблдора, і певне розчарування для тих, хто вважав його прекрасною людиною. А взагалі, я думаю, що з великої хмари пішов малий дощ. Дамблдор був ще зовсім юний, коли вони…
— Був нашого віку, — різко нагадав йому Гаррі, так само, як раніше Герміоні, і щось у виразі його обличчя підказало Ронові, що не варто більше зачіпати цю тему.
На кущі ожини в самому центрі замерзлого павутиння сидів великий павук. Гаррі націлив на нього чарівну паличку, яку дав йому вчора Рон. Герміона вже встигла оглянути цю паличку й вирішила, що її зроблено з терну.
— Енґорджіо!
Павук затремтів і підстрибнув на павутинні. Гаррі спробував ще раз. Цього разу павук трохи побільшав.
— Перестань, — різко сказав Рон, — я більше не буду казати, що Дамблдор був надто юний, добре?
Гаррі геть забув, що Рон терпіти не міг павуків.
— Вибач… редуціо.
Павук не зменшився. Гаррі глянув на тернову чарівну паличку. Навіть найменше закляття, яке він сьогодні випробував, було слабше за ті, що колись творила його паличка з феніксовою пір’їною. Нова чарівна паличка відчувалася чимось чужорідним, наче до його руки пришили чиюсь долоню.
— Треба просто потренуватися, — сказала Герміона, що нечутно підійшла до них ззаду й стурбовано дивилася, як Гаррі намагався збільшувати і зменшувати павука. — Головне, Гаррі, відчути впевненість.
Він знав, чому вона хотіла, щоб усе було добре. Вона й далі вважала себе винною в тому, що зламала його чарівну паличку. Він ледве стримався, щоб не огризнутися: от нехай сама візьме тернову чарівну паличку, якщо вважає, що немає великої різниці, а йому віддасть свою. Але він хотів, щоб вони всі нарешті помирилися, тому лише кивнув. Зате коли Рон спробував усміхнутися Герміоні, вона гордо відійшла й знову поринула в читання.
Як стемніло, усі троє повернулися в намет. Гаррі перший став на варту. Сидячи при вході, він пробував піднімати в повітря терновою чарівною паличкою камінчики, однак усі його чари виходили якісь неоковирні й не такі потужні, як раніше. Герміона лежала на ліжку й читала, а Рон, кілька разів нервово на неї глянувши, вийняв з рюкзака маленький дерев’яний радіоприймач і спробував щось пошукати.
— Є одна програма, — тихенько сказав він Гаррі, — де передають чесні новини. Усі інші підтримують Відомо-Кого й дотримуються вказівок міністерства, а ця… зачекай, сам почуєш, вона класна. Тільки вони не можуть передавати новини щовечора, бо мусять постійно міняти місце, щоб уникнути облави, і треба знати пароль, щоб настроїтися… на жаль, я прослухав, який був останній…
Він легенько постукав по приймачу чарівною паличкою, бурмочучи навмання різні слова. Кілька разів потай глипав на Герміону, явно побоюючись, що вона вибухне сердитою тирадою, однак та вдавала, що його тут просто немає. Хвилин з десять Рон тарабанив паличкою і бурмотів, Герміона гортала сторінки, а Гаррі тренувався виконувати закляття новою паличкою.
Нарешті Герміона злізла з ліжка. Рон негайно перестав тарабанити.
— Якщо це тебе дратує, я більше не буду! — нервово сказав він Герміоні.
Герміона не принизила себе відповіддю, а підійшла до Гаррі.
— Треба поговорити, — сказала вона.
Він подивився на книжку в її руках. Це було “Життя та сміття Албуса Дамблдора”.
— Про що? — боязко запитав. Він раптом згадав, що там був розділ, присвячений йому. Не дуже хотілося почути Рітину версію його стосунків з Дамблдором. Герміонина відповідь, одначе, була цілком несподівана.
— Я хочу відвідати Ксенофілія Лавґуда. Він витріщився на неї.
— Кого?
— Ксенофілія Лавґуда. Луниного батька. Хочу з ним поговорити.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук