Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— Е-е… навіщо?
Вона глибоко вдихнула, наче збиралася на силі, й сказала:
— Рон, — а в нас потроху й того, й того. Вище носа, зараз різдвяні канікули, і Луна буде вдома!
З відкритого вітрам схилу пагорба, куди вони роз’явилися на ранок, відкрився чудовий краєвид на село Отері-Сент-Кечпол. Згори село нагадувало колекцію іграшкових будиночків, красуючись у косому промінні сонця, що продиралося до землі в проміжках між хмарами. Хвилину-дві вони стояли й дивилися в бік “Барлогу”, долонями затуляючи очі від сонця, але не побачили нічого особливого, крім високого живоплоту та дерев у саду, що надавали кривобокому будиночку захист від маґлівських очей.
— Дивно — бути так близько і не зайти, — пробурмотів Рон.
— Наче ти їх давно не бачив. Ти ж був там на Різдво, — холодно сказала Герміона.
— Та я не був у “Барлозі”! — недовірливо розсміявся Рон. — Ти що, думаєш, я повернувся б додому, щоб розказати, як я вас покинув? Ага, Фредові з Джорджем це б дуже сподобалося. А Джіні, та взагалі носила б мене на руках.
— А де ж ти тоді був? — здивувалася Герміона.
— У новому домі Білла й Флер. У котеджі “Мушля”. Білл завжди мене розумів. Він… він не був у захваті від того, що я вчудив, але хоч не діставав мене. Він знав, що я й так себе караю. З родини більше ніхто не знав, що я в нього. Білл сказав мамі, що вони з Флер не приїдуть на Різдво, бо хочуть відсвяткувати вдвох. Знаєте, перше свято після одруження. Не думаю, що Флер була проти. Ви ж знаєте, як вона ненавидить Целестину Ворбек.
Рон повернувся до “Барлогу” спиною.
— Підемо сюди, — сказав він і повів їх на другий бік пагорба. Вони йшли декілька годин, і Герміона наполягла, щоб Гаррі заховався під плащем-невидимкою. Ґроно невисоких пагорбів виявилося цілком незаселеним — окрім однієї хатинки, на вигляд покинутої.
— Може, це їхня, а вони десь подалися на Різдво? — при пустила Герміона, зазираючи крізь вікно в охайну кухоньку з геранню на підвіконнях.
— Думаю, ти б одразу впізнала дім Лавґудів, якби зазирнула в їхнє вікно, — пирхнув Рон. — Пошукаймо на інших пагорбах.
І вони роз’явилися, щоб опинитися за кілька миль далі на північ. Вітер шарпав їм волосся і одяг.
— Ага! — вигукнув Рон, показуючи вгору, на вершину пагорба, на якому вони щойно явилися. Там височів надто химерний будинок — наче великий чорний циліндр вертикально здіймався в небо, а за ним у надвечір’ї висів примарний місяць. — Це точно Лунин будинок, бо хто б ще міг у такому жити? Він мені нагадує слона!
— Це зовсім не схоже на слона, — заперечила Герміона, дивлячись на дивний будинок.
— Я мав на увазі шахового слона, — пояснив Рон. — Тобто офіцера.
У Рона ноги були найдовші, тож він видерся на пагорб перший. Коли Гаррі з Герміоною його наздогнали, важко дихаючи й хапаючись за боки, він радісно шкірився.
— Це їхній, — сказав Рон. — Дивіться.
До поламаних воріт було прибито три намальовані вручну таблички. На першій було написано: “Базікало”. Головний редактор: К. Лавґуд”, на другій: “Збирайте власну омелу”, а на третій: “Не їсти керованих слив”.
Хвіртка відчинилася зі скрипом. Звивиста стежка, що вела до вхідних дверей, заросла чудернацькими рослинами, серед яких був і кущ, усіяний жовтогарячими, схожими на редиску, плодами, що їх іноді носила замість сережок Луна. Гаррі здалося, що він упізнав снарґалуфа, тож він обійшов засохлий пеньок здалеку. По обидва боки від вхідних дверей стояли, наче вартові, дві старезні дикі яблуні, погнуті вітром, безлисті, однак рясно вкриті червоними кислицями завбільшки як вишні та кущистими гронами омели з білими намистинками плодів. На одній гілці сиділа, дивлячись на них, малесенька сова з трохи приплюснутою, мов у яструба, голівкою.
— Гаррі, ти краще скинь плащ-невидимку, — сказала Герміона, — бо містер Лавґуд хоче допомогти тобі, а не нам.
Гаррі так і зробив, віддавши плаща їй, щоб поклала у свою безрозмірну сумочку. Потім Герміона тричі грюкнула калаталом у формі орла у товстезні чорні двері, оббиті залізними цвяхами.
Не минуло й десяти секунд, як двері розчинилися навстіж і на порозі з’явився босий Ксенофілій Лавґуд у якомусь балахоні, схожому на поплямовану нічну сорочку. Його довжелезне біле, схоже на цукрову вату волосся було брудне й розкошлане. Той Ксенофілій, що був на весіллі Білла й Флер, здавався справжнісіньким франтом порівняно з цим.
— Що? Що таке? Хто ви такі? Чого хочете? — закричав він високим роздратованим голосом, спочатку глянувши на Герміону, тоді на Рона й нарешті на Гаррі, від чого його рот роззявився, наче бездоганно кругле кумедне “О”.
— Добрий день, містере Лавґуд, — простяг руку Гаррі. — Я Гаррі, Гаррі Поттер.
Ксенофілій не потис поданої руки, хоч те око, що не було скошене до носа, ковзнуло по шраму в Гаррі на лобі.
— Нічого, якщо ми зайдемо? — спитав Гаррі. — Ми хотіли б вас щось запитати.
— Я… я не думаю, що це доцільно, — прошепотів Ксенофілій. Він ковтнув слину й обвів швидким поглядом садок. — Це така несподіванка… слово честі… я… я просто не думаю, що можу…
— Це недовго, — наполягав Гаррі, трохи розчарований не дуже теплою зустріччю.
— Я… о, ну що ж. Заходьте, швидко. Швидко!
Не встигли вони переступити поріг, як Ксенофілій з грюкотом зачинив за ними двері. Вони опинилися в кухні, дивнішої за яку Гаррі ще не бачив. Приміщення було ідеально кругле, тому складалося враження, ніби вони стоять у велетенській чашці. Тут усе — плита, раковина й буфет — було вигнуте й допасоване до круглих стін, та ще й розмальоване квітами, комахами і птахами яскравих чистих кольорів. Гаррі впізнав Лунин стиль. Ефект у такому закритому просторі просто приголомшував.
З-посеред кухні Гвинтові сходи з кованого заліза вели на верхні поверхи. Звідти долинав шалений брязкіт і гупання. Гаррі було цікаво, що там виробляє Луна.
— Ходімо краще нагору, — запропонував Ксенофілій, що почувався явно не у своїй тарілці, і став підніматися першим.
Кімната нагорі нагадувала поєднання вітальні з майстернею, а захаращена була ще гірше, ніж кухня. Набагато менша й така ж ідеально кругла, ця кімната була чомусь дуже схожа на кімнату на вимогу, коли та одного незабутнього дня перетворилася на величезний лабіринт з безліччю захованих за довгі століття предметів. Скрізь громадилися височенні стоси книжок та паперів. Зі стелі звисали ретельно виготовлені моделі усіляких небачених істот, що розмахували крильцями і клацали зубами.
Луни не було. Гуркіт лунав з дерев’яного пристрою, вкритого безліччю рухомих шестерень та коліщаток. Він нагадував якесь химерне поєднаня верстака і набору старих полиць, проте за якусь мить Гаррі збагнув, що це старомодна друкарська машина, бо побачив, як вона випльовує з себе “Базікало”.
— Вибачте, — Ксенофілій підійшов до машини, висмикнув з-під величезної гори книжок та паперів, що відразу посипалися на підлогу, брудну скатертину, й накрив нею друкарський верстат, трохи приглушивши голосне бахкання і брязкіт. Тоді він повернувся до Гаррі.
— Чого ти сюди прийшов?
Та Гаррі не встиг відповісти, бо Герміона раптом шоковано скрикнула.
— Містере Лавґуд… що це таке?
Вона показувала на величезний сірий, закручений спіраллю, ріг, можливо, ріг єдинорога. Він був почеплений на стіні й стирчав з неї на кілька футів.
— Це ріг зім’яторогого хропача, — пояснив Ксенофілій.
— Неправда! — заперечила Герміона.
— Герміоно, — пробурмотів зніяковіло Гаррі, — зараз не до того…
— Гаррі, це ріг різкопроривця! Належить до класу «Б» заборонених для продажу матеріалів і тримати його в домі вкрай небезпечно!
— Звідки ти знаєш, що це ріг різкопроривця? — миттю відсахнувся від рога Рон, що нелегко було зробити в цій захаращеній кімнаті.
— Його опис є у “Фантастичних звірах і де їх знайти”! Містере Лавґуд, ви повинні негайно його позбутися, невже ви не знаєте, що він може вибухнути від найменшого дотику?
— Зім’яторогий хропач, — проказав Ксенофілій дуже чітко, з упертим виразом обличчя, — це сором’язлива й дуже чародійна істота, а його ріг…
— Містере Лавґуд, я впізнала рифлені мітки біля основи, це ріг різкопроривця, і він страшенно небезпечний… я не знаю, де ви його взяли…
— Купив, — безапеляційно заявив Ксенофілій, — два тижні тому, у дуже приємного молодого чаклуна, котрий знав про моє захоплення рідкісними хропачами. Це мій Різдвяний дарунок Луні. Так отож, — знову звернувся він до Гаррі, — що тебе сюди привело, містере Поттер?
— Нам потрібна допомога, — сказав Гаррі перш, ніж Герміона встигла розкрити рота.
— Ага, — буркнув Ксенофілій. — Допомога. Гм. — Його нормальне око знову вп’ялося у шрам Гаррі. Він був нажаханий і водночас наче загіпнотизований. — Так. Річ у тім… що допомагати Гаррі Поттеру… доволі небезпечно…
— А хіба це не ви закликаєте всіх допомагати Гаррі? — здивувався Рон. — В оцьому вашому журналі?
Ксенофілій глипнув на друкарський верстат, що гуркотів і бряжчав під скатертиною.
— Е-е… так, я висловлював таку точку зору. Проте…
— …то все для інших, а не для вас особисто? — перебив його Рон.
Ксенофілій нічого не відповів. Він постійно ковтав слину, очі його бігали від гостя до гостя. Гаррі відчував, що в ньому відбувається болісна внутрішня боротьба.
— А де Луна? — запитала Герміона. — Спитаймо її думки.
Ксенофілій ледь не вдавився. Він ніби набирався відваги перед чимось неминучим. Нарешті сказав тремтячим голосом, ледве чутним у гуркоті друкарського верстата.
— Луна внизу, біля струмка, ловить прісноводних плімпів. Вона… вона б дуже хотіла вас побачити. Я піду її покличу, а тоді… так, дуже добре. Я спробую тобі допомогти.
Він спустився Гвинтовими сходами вниз, і вони почули, як грюкнули вхідні двері. Друзі перезирнулися.
— Старий боягузливий прищ, — буркнув Рон. — Луна вдесятеро сміливіша.
— Мабуть, переживає, що з ними буде, якщо смертежери довідаються про мій візит, — сказав Гаррі.
— А я згодна з Роном, — вимовила Герміона. — Старий паскудний лицемір, що закликає всіх тобі допомагати, а сам намагається викрутитись. І заради Бога, тримайтеся від того рога якнайдалі.
Гаррі підійшов до вікна навпроти. Звідти було видно струмок, що тонкою блискучою стрічкою дзюрчав біля підніжжя пагорба. Вони були дуже високо. Повз вікно, тріпочучи крильцями, пролетіла пташка, а він дивився у бік “Барлогу”, що ховався десь за пасмами горбів. Там була Джіні. Так близько одне від одного, як сьогодні, вони не були від самого весілля Білла та Флер, а вона й не здогадувалась, що він зараз дивиться в її бік і думає про неї. Втім, він мав би з цього радіти, бо ж усім, хто з ним спілкувався, загрожувала небезпека. Ксенофілієва поведінка це доводила.
Він відвернувся від вікна і погляд його впав на ще один своєрідний предмет, що стояв на захаращеному, вигнутому дугою серванті. Це було кам’яне погруддя вродливої, однак суворої відьми у напрочуд химерному головному уборі. Дві штучки, схожі на золоті слухові трубки, стирчали по обидва боки. Зверху в неї на голові був шкіряний пасок з парою блискучих синіх крилець, а з другого такого самого паска, що оперізував чоло, звисала знайома жовтогаряча редиска.
— Гляньте на це, — сказав Гаррі.
— Яка краса, — зіронізував Рон. — Дивуюся, що він не нап’яв цю штуку на весілля.
Вони почули, як грюкнули вхідні двері, і за мить по Гвинтових сходах видерся нагору Ксенофілій. Його тонкі ноги були тепер у високих гумових чоботях, у руках він тримав тацю з різнокаліберними чашками і паруючим чайничком.
— Ага, ти звернув увагу на мій улюблений винахід, — сказав він, подаючи тацю Герміоні, й підійшов до Гаррі, що стояв біля погруддя. — За взірець я взяв голову прекрасної Ровіни Рейвенклов. “Розум безмежний — це скарб величезний!”
Він показав на схожі на слухові трубки пристрої.
— Це руйносмикові сифони. Усувають усе, що заважає людині думати. Оце, — показав він на крихітні крильця, — козлокосів пропелер, він стимулює піднесений стан свідомості. І нарешті, — показав він на жовтогарячу редиску, — керована сливка для посилення здатності сприймати надзвичайне.
Ксенофілій повернувся до таці з чаєм, яку Герміоні вдалося не дуже надійно притулити на захаращеному приставному столику.
— Дозвольте запропонувати вам відвар гурдикореня, — сказав Ксенофілій. — Самі настоюємо. — Він почав розливати напій, схожий на буряковий сік, а тоді додав: — Луна аж за Нижнім мостом, вона страшенно рада, що ви тут. Зараз прийде, бо вже наловила достатньо плімпів на юшку. Сідайте, будь ласка, беріть цукор.
— Ну, ось, — він зібрав з крісла хиткий стос паперів і сів, схрестивши ноги в Гумових чоботях, — чим я можу допомогти, містере Поттер?
— Ну, — Гаррі зиркнув на Герміону, що підбадьорливо кивнула головою, — йдеться про той знак, що був у вас на шиї на весіллі Вілла і Флер, містере Лавґуд. Нам цікаво знати, що він означає.
Ксенофілій підняв брови.
— Ти маєш на увазі символ Смертельних реліквій?

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
Казка про трьох братів

Гаррі озирнувся на Рона й Герміону. Вони теж, здається, не зрозуміли, що мав на увазі Ксенофілій.
— Смертельних реліквій?
— Саме так, — підтвердив Ксенофілій. — Ви що, про них не чули? Це мене не дивує. Дуже й дуже мало чаклунів у них вірить. Візьміть отого молодого придурка на весіллі твого брата, — кивнув він у бік Рона, — котрий почав мене звинувачувати, ніби я ношу символ відомого темного чаклуна! Яке невігластво! У цих реліквіях немає нічого темного… принаймні не в тому примітивному сенсі. Цей символ використовують, щоб виявити себе одновірцям у надії, що вони допоможуть правовірному в Пошуку.
Він кинув у відвар гурдикореня кілька грудочок цукру, розмішав і випив.
— Вибачте, — сказав Гаррі. — Я щось не все зрозумів.
Він теж чемно відсьорбнув з чашки і трохи не вдавився — рідина була така гидотна, наче хтось розчинив у ній проносний горошок-на-всяк-смак із шмарклями.
— Бачиш, правовірні шукають Смертельних реліквій, — відповів Ксенофілій і цмакнув губами, явно насолоджую чись відваром.
— А що воно таке — Смертельні реліквії? — запитала Герміона.
Ксенофілій відсунув порожню чашку.
— Припускаю, всі ви знаєте “Казку про трьох братів”? Гаррі заперечив, а от Рон з Герміоною відповіли ствердно. Ксенофілій статечно кивнув головою.
— Ну-ну, містере Поттер, але ж усе починається з “Казки про трьох братів”… є десь тут у мене один примірник…
Він невпевнено роззирнувся по кімнаті, оглядаючи численні стоси пергаменту й книжок, але Герміона сказала:
— Я маю, містере Лавґуд, ось вона
І вийняла з вишитої бісером сумочки “Казки барда Бідла”.
— Оригінал? — гостро запитав у неї Ксенофілій, а коли вона кивнула головою, сказав: — Ну, то прочитай її вголос. Так ми найкраще все зрозуміємо.
— Е-е… гаразд, нервуючись і погодилася Герміона. Розгорнула книжку, і Гаррі побачив, що символ, який вони досліджували, був саме на цій сторінці вгорі. Герміона легенько прокашлялася й почала читати
— “Було собі троє братів, і брели вони якось у сутінках по безлюдній звивистій дорозі…”
— Мама нам завжди казала, що це було опівночі, — докинув Рон, потягуючись, і заклав руки за голову, щоб зручніше було слухати. Герміона роздратовано на нього зиркнула.
— Вибач, але мені здається, що опівночі звучить страшніше! — пояснив Рон.
— Наче нам і так не вистачає в житті страхіть, — не стримався Гаррі. Ксенофілій, здається, не звертав на це великої уваги, а просто дивився на небо у вікні. — Далі, Герміоно.
— “За якийсь час брати підійшли до річки. Вона була надто глибока, щоб перейти вбрід, і надто бурхлива, щоб перепливти. Однак брати навчені були мистецтву чарів, тому вони просто махнули чарівними паличками, і над підступною водою виник міст. Коли вони вже були на середині цього мосту, дорогу їм заступила постать у каптурі.
І ось з ними заговорила Смерть…”
— Вибач, — урвав її Гаррі, — але з ними заговорила Смерть?
— Це ж казка, Гаррі!
— О-о, так, вибач. Далі.
— “І ось з ними заговорила Смерть. Вона була сердита, що її обдурили, і що три нові Жертви вислизають у неї з-під носа, бо раніше всі подорожні топилися у цій річці. Але Смерть була підступна. Вона вдавано привітала трьох братів з такими успішними чарами і сказала, що кожен з них заслуговує від неї на винагороду за те, що так хитромудро її уникнув.
І от старший брат, що був дуже войовничий, забажав отримати наймогутнішу в світічарівну паличку: паличку, з якою він завжди перемагав би суперників, паличку, гідну чаклуна, котрий здолав саму Смерть! Смерть тоді підійшла до найстарішої на березі річки бузини, зробила з її гілки чарівну паличку і віддала її старшому братові.
Середульший брат, що був дуже пихатий, вирішив ще більше принизити Смерть і захотів здобути здатність воскрешати померлих. Смерть знайшла на березі річки камінь і подала його середульшому братові зі словами, що цим каменем він зможе воскрешати мертвих.
А тоді Смерть запитала третього, меншого брата, що він бажає. Менший брат був найскромніший і наймудріший з усіх братів і не повірив Смерті. Тому попросив дати йому щось таке, що дало б йому змогу звідти піти, і щоб Смерть не йшла за ним по п’ятах. І Смерть вельми неохоче вручила йому свій плащ-невидимку”.
— Смерть мала плащ-невидимку? — знову втрутився Гаррі.
— Щоб непомітно підкрадатися до людей, — пояснив Рон. — Бо іноді їй набридає підбігати до них, ляскати в долоні й верещати… вибач, Герміоно.
— “Тоді Смерть відійшла вбік і пропустила трьох братів, а вони пішли собі далі, з подивом обговорюючи пригоду, яка з ними сталася, й захоплюючись дарами Смерті.
Через деякий час шляхи братів розійшлися.
Старший брат ішов цілий тиждень чи й більше, і зайшов у далеке село, де жив його колега-чаклун, з яким він колись був посварився. Зрозуміло, що маючи за зброю найстарішу бузинову паличку, він легко переміг у двобої. Покинувши на підлозі мертвого суперника, старший брат пішов у шинок, де голосно вихвалявся могутньою чарівною паличкою, яку він забрав у самої Смерті, і яка зробила його нездоланним.
Тієї самої ночі до старшого брата, що лежав, сп’янілий від вина, на ліжку, підкрався інший чаклун. Злодій забрав його чарівну паличку, а на додачу ще й перерізав старшому братові горло.
Отак Смерть заволоділа першим братом.
Середульший брат тим часом помандрував до власного дому, де він жив сам-один. Там узяв він камінь, що мав здатність воскрешати мертвих, і тричі повернув його в руці. На його превеликий подив і радість перед ним з’явилася дівчина, з якою він колись сподівався одружитися, але яка несподівано померла.
Проте вона була сумна й холодна, відділена від нього немовби якимось серпанком. Хоч дівчина й повернулася у світ людей, та вона вже до нього не належала, а тому страждала. Врешті-решт середульший брат збожеволів від нездійсненної мрії бути з нею і, щоб поєднатися з дівчиною, сам себе вбив.
Отак Смерть заволоділа другим братом.
Та Смерть ніяк не могла знайти третього брата, хоч і шукала його роками. І аж тоді, як менший брат став старий-престарий, він зняв плащ-невидимку і віддав його синові. А тоді привітав Смерть як давню приятельку і радісно пішов за нею. І вони обоє, як рівні, покинули цей світ”.
Герміона закрила книжку. Минув якийсь час, поки Ксенофілій зрозумів, що вона вже перестала читати, одвів погляд від вікна і сказав:
— Ну от і все.
— Тобто? — розгублено перепитала Герміона.
— Це й були Смертельні реліквії, — пояснив Ксенофілій. Він узяв з захаращеного стола перо і витяг звідкілясь з-під книжок подертий аркуш пергаменту.
— Бузинова паличка, — сказав він і намалював на пергаменті пряму вертикальну лінію. — Воскресальний камінь, — додав він і домалював зверху до лінії коло. — Плащ-невидимка, — закінчив він і обвів цю лінію й коло трикутником, намалювавши таким чином символ, що так заінтригував Герміону. — Разом, — пояснив він, — це Смертельні реліквії.
— Але ж у казці немає ні слова про якісь там “Смертельні реліквії”, — засумнівалася Герміона.
— Авжеж, немає, — страшенно самовдоволено сказав Ксенофілій. — Бо це ж дитяча казочка, яку розповідають для розваги, а не щоб повчати. Але ті з нас, хто на таких речах розуміється, знає, що в стародавній казці йдеться про три предмети, або реліквії, здобувши які, можна стати володарем Смерті.
Запала коротка тиша. Ксенофілій, скориставшись нею, визирнув з вікна. Сонце було вже низенько на обрії.
— Луна скоро наловить достатньо плімпів, — неголосно сказав Ксенофілій.
— Коли ви кажете “володар Смерті”… — почав було Рон.
— Володар, — махнув безтурботно рукою Ксенофілій. — Завойовник. Переможець. Будь-який термін на ваш вибір.
— Але тоді… чи це означає… — поволі вимовила Герміона, і Гаррі відчув, що вона намагається позбутися скептичних ноток, — що ви вірите, ніби ці предмети… ці реліквії… справді існують?
Ксенофілій знову підняв брови.
— Існують.
— Але, — почала Герміона, і Гаррі зрозумів, що вона втрачає терпець, — містере Лавгуд, невже ви вірите?..
— Дівчино, Луна все мені про тебе розповіла, — сказав Ксенофілій, — ти, як я розумію, не позбавлена розуму, але страшенно обмежена. Недалека. Вузьколоба.
— Може, ти, Герміоно, поміряєш капелюха? — показав Рон на чудернацький головний убір. Голос його аж тремтів від стримуваного сміху.
— Містере Лавгуд, — не вгавала Герміона. — Ми всі знаємо, що плащі-невидимки існують. Вони хоч і рідкісні, але реальні. Але…
— Але третя реліквія — це справжній невидимий плащ, міс Ґрейнджер! Тобто не просто дорожній плащ, захищений закляттям “Розілюзнення” або наділений засліплювальними чарами чи навіть витканий з напівликової шерсті, що спочатку ховає власника, але з роками блякне і стає геть непрозорий. Ідеться про плащ, який по-справжньому й надійно робить того, хто його вбрав, невидимим. Плащ вічний, незмінний і здатний забезпечити постійне й непроникне укриття, хоч би які закляття на нього насилали. Скільки ти бачила таких плащів, міс Ґрейнджер?
Герміона відкрила було рота, щоб відповісти, та закрила його знов, помітно розгублена. Друзі перезирнулися, й Гаррі зрозумів, що всі вони думають про одне й те саме. Так сталося, що точнісінько такий плащ, як оце щойно описав Ксенофілій, був зараз з ними в цій кімнаті.
— Власне, — сказав Ксенофілій таким тоном, ніби завдав їм остаточної поразки неспростовним аргументом, — ніхто з вас такого і в очі не бачив. Власник такої речі був би незмірно багатий!
Він знову визирнув з вікна. Небо вже забарвилось у ледь помітний відтінок рожевого.
— Гаразд, — промовила збентежена Герміона. — Скажімо, плащ існує… а як же камінь, містере Лавґуд? Та штука, що ви її назвали воскресальним каменем?
— А що з ним?
— Як він може бути справжнім?
— А доведи, що не може, — відповів їй Ксенофілій. Герміону це просто обурило.
— Але ж це… вибачте, але це просто безглуздо! Як я можу довести, що його не існує? Ви що, сподіваєтесь, що я позбираю все… все каміння світу й перевірятиму? Тобто так можна що завгодно оголосити реальним, якщо єдина підстава для віри в його існування — те, що ніхто не довів протилежного!
— Ясно, що можна, — погодився Ксенофілій. — Я радий, що ти потроху звільняєш свідомість від обмежень.
— А та бузинова чарівна паличка, — швидко втрутився Гаррі, не даючи сказати слова Герміоні, — вона, на вашу думку, теж існує?
— Про це є безліч свідчень, — відповів Ксенофілій. — За бузиновою паличкою легко простежити завдяки тому, як вона переходить з рук у руки.
— І як же? — зацікавився Гаррі.
— Атак, що той, хто хоче нею заволодіти, мусить силою забрати її в попереднього власника, — пояснив Ксенофілій. — Ви ж чули, мабуть, як ця паличка опинилася в руках Еґберта Мерзенного теля того, як він замордував Емеріка Лихого? Або як Ґоделот помер у власному підвалі після того, як його син Гереворд забрав у нього чарівну паличку? Чи про жахливого Локсія, який відібрав паличку у Варнави Деверила, котрого потім убив? Кривавий слід бузинової палички тягнеться крізь усі сторінки чаклунської історії.
Гаррі глипнув на Герміону. Вона похмуро дивилася на Ксенофілія, але не сперечалася.
— А де зараз, на вашу думку, може бути бузинова чарівна паличка? — запитав Рон.
— А хто це може знати? — стенув плечима Ксенофілій, визираючи з вікна. — Хтозна, де захована бузинова паличка? Слід уривається на Аркусі й Лівію. Хто скаже, котрий з них насправді переміг Локсія і хто забрав чарівну палич ку? А кому відомо, хто потім здолав їх? Історія, на жаль, про це мовчить.
Запала тиша. Нарешті Герміона запитала напруженим голосом:
— Містере Лавґуд, а чи родина Певерелів якось причетна до Смертельних реліквій?
Ксенофілія це запитання застало зненацька, а Гаррі це прізвище щось нагадало, тільки він не міг пригадати, що саме. Певерел… десь він уже його чув…
— А ти ввела мене в оману, дівчино! — здивовано витріщився на Герміону Ксенофілій і випростався в кріслі. — Я думав, ти про пошук реліквій нічого не знаєш! Багато хто з нас, шукачів, вірить, що Певерели безпосередньо… найбезпосередніше!.. причетні до реліквій!
— А хто такі Певерели? — поцікавився Рон.
— Це прізвище було на тій могилі зі знаком, у Ґодриковій Долині, — пояснила Герміона, не зводячи очей з Ксенофілія. — Іґнотус Певерел.
— Отож! — повчально підняв вказівного пальця Ксенофілій. — Знак Смертельних реліквій на Іґнотусовій могилі — це переконливий доказ!
— Чого? — здивувався Рон.
— Та того, що три брати з казки — це й були брати Певерели: Антіох, Кадмус та Іґнотус! Що вони й були найпершими власниками реліквій!
Ще раз зиркнувши у вікно, він зіп’явся на ноги, узяв тацю й пішов до Гвинтових сходів.
— Залишитесь на вечерю? — крикнув він уже на сходах. — Усі завжди просять у нас рецепт юшки з прісноводних гогімпів.
— Мабуть, щоб показати у відділі отруєнь лікарні святого Мунґа, — ледве чутно пробурмотів Рон.
Гаррі дочекався, коли Ксенофілієві кроки залунали внизу, на кухні, і аж тоді заговорив.
— Що скажеш? — запитав він Герміону.
— Ой, Гаррі, — втомлено відповіла вона, — це таке несусвітне безглуздя. Знак має означати щось цілком інше. А це все — його дивне тлумачення. Шкода змарнованого часу.
— Якщо я не помиляюся, це він приніс нам зім’яторогих хропачів, — сказав Рон.
— То ти також у це не віриш? — запитав його Гаррі.
— Нє-а, це з тих казок, що розповідають дітям, коли їх повчають: “Не шукайте собі пригод, не встрявайте в бійки, не захоплюйтесь тим, що краще взагалі не займати! Сидіть собі тихенько, робіть своє, і все буде добре!” Та й узагалі, — додав Рон, — може, саме через цю казку вважається, що бузинові чарівні палички — нещасливі.
— Що ти маєш на увазі?
— Та різні забобони. “Хто у травні народився, той із маґлом одружився”. “Хто у сутінках чарує, того північ розчарує”. “Якщо палка з бузини — не знайдеш собі жони”. Та ви ж, мабуть, чули ці приказки. Мама їх безліч знає.
— Нас з Гаррі виховували маґли, — нагадала Герміона, — а в них інакші забобони. — Вона важко зітхнула, бо з кухні долинув ядучий запах. У тому, що її так дратував Ксенофілій, був і позитивний ефект — вона забувала сердитися на Рона. — Думаю, так воно і є, — погодилася вона з ним. — Це просто повчальна казочка, бо ж очевидно, який з дарів найкращий, і що треба вибирати…
Усі троє закінчили речення одночасно. Герміона сказала: “плащ”, Рон — “паличку”, а Гаррі — “камінь”.
Друзі здивовано перезирнулись і мало не розреготалися.
— Це ж ясно, що треба казати “плащ”, — сказав Герміоні Рон, — але навіщо бути невидимим тому, хто має таку паличку? Це ж всемогутня паличка, Герміоно, ти тільки подумай!
— Та й ми вже маємо плащ-невидимку, — додав Гаррі.
— І він нас не раз виручав, якщо ви ще не помічали! — пирхнула Герміона. — Тоді як чарівна паличка тільки при тягує всіляке лихо…
— …якщо забагато про неї патякати, — засперечався Рон. — Якщо бути таким дурним, щоб танцювати, розмахувати нею над головою й виспівувати: “Я маю всемогутню паличку, ану зачепіть мене, хто сміливий”. Просто треба тримати язика за зубами…
— Воно-то так, але чи довго б ти його втримав? — скептично скривилася Герміона. — Єдине, що ми від нього почули, то це те, що легенди про надмогутні чарівні палички існують уже не одну сотню років.
— Справді? — здивувався Гаррі.
Герміоні важко було стримувати роздратування. Вираз її обличчя був такий до болю знайомий, що Гаррі з Роном аж обмінялись косими посмішками.
— Жезл Смерті, паличка Долі — вони вже століттями під різними назвами з’являються в казках, причому найчастіше ними володіють темні чаклуни, і чомусь починають ними вихвалятися. Професор Бінс декого з них згадував, але… ой, та все це дурниці. Могутність чарівних паличок залежить від того, які чаклуни ними користуються. Дехто просто любить похвалитися, що його паличка найбільша й найкраща.
— А звідки ти знаєш, — засумнівався Гаррі, — що всі ці чарівні палички, такі як жезл Смерті і паличка Долі — це не одна й та сама чарівна паличка, тільки назви впродовж століть змінюються?
— І що всі вони — не та бузинова паличка, яку виготовила Смерть? — здивувався Рон.
Гаррі засміявся — дивна ідея, що стрілила йому в голову, була таки сміховинна. Його власна чарівна паличка, нагадав він собі, була з гостролисту, а не з бузини, до того ж виготовив її Олівандер — це було відомо, незважаючи на все, що вона виробляла тієї ночі, коли Волдеморт гнався за ним у небі. Та якби вона була всемогутня, то хіба ж зламалася б?
— А чого ти обрав камінь? — запитав у нього Рон.
— Якби можна було повертати людей, то з нами був би Сіріус… Дикозор… Дамблдор… мої батьки…
Ні Рон, ні Герміона не всміхнулися.
— Але ж вони, якщо вірити бардові Бідлу, не захочуть сюди повертатися, — сказав Гаррі, згадуючи казку. — А чи є ще й інші казки про камінь, що може воскрешати мертвих?— запитав він Герміону.
— Нема, — сумно відповіла вона. — Не думаю, що ще хтось, крім містера Лавґуда, вірить, що це можливо. Бідл, мабуть, позичив ідею з легенди про Філософський камінь. Замість каменя, що робить безсмертним, вигадав камінь, що завертає смерть.
Запах з кухні дедалі дужчав і чимось нагадував підгорілі труси. Гаррі сумнівався, що зможе з’їсти бодай дрібку Ксенофілієвої страви, щоб той не образився.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве