Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— А як же плащ? — повільно проказав Рон. — Невже ви не бачите, що тут він таки правду казав? Я вже так звик до Гарріного плаща й до того, який він надійний, що навіть не задумувався про це. Я не чув, щоб хтось ще мав такий плащ, як Гаррі. Він безвідмовний. Нас ще ні разу під ним не побачили…
— Ясно, що не побачили, Роне! Ми ж стаємо під ним невидимі!
— Але все, що він казав про інші плащі — а то не якісь там дешевинки по десять за кнат — то, знаєте, правда! Я про це якось раніше не думав, але не раз чув про плащі, з яких від старості вивітрюються чари, або вони зношуються й рвуться від заклять. Плащ Гаррі належав ще його батькові, тож не скажеш, що він новенький, але він просто… досконалий!
— Ну добре, Роне, нехай. Але ж камінь…
Поки вони пошепки сперечалися, Гаррі ходив по кімнаті, майже їх не слухаючи. Підійшов до Гвинтових сходів, ковзнув очима вгору і одразу прикипів поглядом. Зі стелі горішньої кімнати на нього дивилося його власне обличчя.
Після короткого збентеження він зрозумів, що то не дзеркало, а картина. Заінтригований, він поліз сходами нагору.
— Гаррі, що ти робиш? Не лізь туди без нього! Але Гаррі вже був на третьому поверсі.
Луна прикрасила стелю своєї кімнати п’ятьма чудово намальованими обличчями своїх друзів: Гаррі, Рона, Герміони, Джіні та Невіла. Вони не рухалися, на відміну від портретів у Гоґвортсі, однак певна магія в них відчувалася. Гаррі здалося, що вони дихають. Навколо картин звивалося неначе п’ять золотих ланцюжків, з’єднуючи їх між собою, та коли Гаррі уважно придивився, то виявив, що то не ланцюжок, а одне-єдине слово, написане тисячі разів золотим чорнилом: друзі… друзі… друзі..
Гаррі відчув приплив приязні до Луни. Роззирнувся по кімнаті. Біля ліжка була велика фотографія малої Луни з дуже схожою на неї жінкою. Вони обнімалися. Луна на знімку була охайна й доглянута — в житті Гаррі її такою не бачив. Фотокартку вкривав порох. Це Гаррі трохи здивувало. Він озирнувся ще раз.
Щось тут було не так. На блідо-голубому килимі теж лежав товстий шар пилу. У шафі з нещільно зачиненими дверцятами не було одягу. Ліжко було якесь холодне й непривітне, мовби на ньому не спали вже кілька тижнів. Павутина затягувала найближче вікно, за яким світилося криваво-червоне небо.
— Що там таке? — поцікавилася Герміона, коли Гаррі зійшов униз, та він не встиг відповісти, бо з кухні саме піднімався Ксенофілій з тацею, заставленою мисками.
— Містере Лавґуд, — запитав Гаррі. — А де Луна?
— Не зрозумів?
— Де Луна?
Ксенофілій завмер на сходах.
— Я… я ж вам уже казав. Вона там, біля Нижнього мосту, ловить плімпів.
— А чого ж у вас на таці лише чотири миски?
Ксенофілій спробував щось сказати, але не видушив з себе ні звуку. Тишу порушувало тільки невтомне пихкання друкарського верстата та легке бряжчання таці в тремтячих руках Ксенофілія.
— Таке враження, що Луни тут не було вже кілька тижнів, — сказав Гаррі. — Нема її одягу, і на ліжку вже давно ніхто не спав. Де вона? І чому ви постійно дивитесь у вікно?
Ксенофілій впустив тацю. Миски гойднулися й порозбивалися. Гаррі, Рон і Герміона вихопили чарівні палички і Ксенофілій завмер, з рукою, що ледь-ледь не встигла сягнути в кишеню. У цю мить друкарський верстат голосно бахнув і на підлогу з-під скатертини посипалися численні номери “Базікала”; верстат нарешті замовк.
Герміона, не відводячи чарівної палички від містера Лавґуда, нахилилася й підняла один журнал.
— Гаррі, подивись.
Незважаючи на розгардіяш, він швидко підійшов до неї. На першій сторінці “Базікала” красувався його знімок з написом “Небажаний номер один” і повідомленням про винагороду за нього.
— Що, “Базікало” змінив редакційну політику? — холодно поцікавився Гаррі, а мозок його працював на повних обер тах. — Цікаво, що ви робили, містере Лавґуд, коли вийшли з будинку? Посилали сову в міністерство?
Ксенофілій облизав губи.
— Вони забрали Луну, — прошепотів він. — За все те, що я досі писав. Забрали мою Луну, і я не знаю, де вона, і що з нею зробили. Але вони можуть її повернути, якщо я… якщо я…
— Здасте їм Гаррі? — договорила за нього Герміона.
— Нічого не вийде, — категорично заперечив Рон. — Геть з дороги, ми звідси йдемо. Ксенофілій був схожий на примару — постарішав років на сто, губи скривились у страхітливій посмішці.
— Вони тут будуть з секунди на секунду. Я мушу врятувати Луну. Я не можу втратити Луну. Ви звідси не підете.
Він розставив руки перед сходами, і в Гарріній уяві на мить постала його мати, що зробила те саме, захищаючи його ліжечко.
— Не змушуйте нас завдавати вам шкоди, — попередив Гаррі. — 3 дороги, містере Лавґуд!
— ГАРРІ! — закричала Герміона.
Повз вікна пролітали постаті на мітлах. Скориставшись тим, що гості відвернули очі, Ксенофілій вихопив чарівну паличку. Гаррі вчасно зрозумів їхню помилку. Він кинувся вбік і ледве встиг відштовхнути Рона й Герміону з траєкторії приголомшливого закляття. Воно пролетіло кімнату і влучило в ріг різкопроривця.
Стався колосальний вибух. Кімнату розтрощило вщент. На всі боки полетіли уламки дерева, шматки паперу і всякий мотлох, усе навколо огорнула непроникна хмара густого білого пилу. Гаррі підлетів угору, а тоді гахнувся об підлогу, нічого не бачачи й затуляючи руками голову від уламків, що сипалися на нього. Чув, як верещить Герміона і кричить Рон. Щось зі страхітливим брязкотом загуркотіло додолу сходами, і він зрозумів, що то падає спиною вниз збитий з ніг вибухом Ксенофілій.
Гаррі спробував вибратися з-під уламків, що мало не засипали його з головою. Через густу куряву ледве міг дихати й бачити. Півстелі обвалилося і край Луниного ліжка звисав у діру. Погруддя Ровіни Рейвенклов без половини обличчя лежало неподалік, у повітрі кружляли клапті роздертого пергаменту, а друкарський верстат лежав на боці, перекриваючи сходи на кухню. Поблизу заворушилася ще одна біла постать, і Герміона, вкрита пилом і сама схожа на статую, притулила пальця до вуст.
Унизу, грюкнувши, відчинилися навстіж двері.
— Траверсе, чи ж я тобі не казав, що нема чого спішити? — пролунав грубий голос. — Хіба не казав, що в цього психа просто почалися чергові галюцинації?
Щось бахнуло, і Ксенофілій закричав з болю.
— Ні… ні… нагорі… Поттер!
— Я ж тобі ще на тому тижні казав, Лавгуде, що ми повернемося тільки заради надійної інформації! Пригадуєш минулий тиждень, коли ти хотів обміняти дочку на ідіотський головний убір, що стікав кров’ю? А тиждень перед тим… — знову щось бахнуло й пролунав крик… — коли ти думав, що ми її віддамо, якщо ти надаси нам докази існування зім’ято… — бах! —… рогих… — бах! — хропачів?
— Ні… ні… благаю вас! — ридав Ксенофілій. — Там справді Поттер! Справді!
— А тепер ти нас покликав, щоб підірвати! — проревів смертежер. Посипався град ударів упереміш з воланням агонізуючого Ксенофілія.
— Селвине, зараз тут усе обвалиться, — почувся інший, холодний, голос, і відлуння від нього гайнуло покрученими сходами. — Сходи нагору завалило. Якщо розчистимо, будинок може впасти.
— Брехлива ти паскудо! — крикнув чаклун, якого звали Селвин. — Ти ніколи в житті не бачив Поттера? Думав заманити нас сюди і вбити? І ти ще надієшся повернути собі своє дівчисько?
— Я присягаюся… клянуся… Поттер нагорі!
— Геменум ревеліо, — пролунав голос під сходами.
Гаррі почув, як охнула Герміона, і його охопило дивне відчуття, ніби щось налетіло на нього, заливши все тіло своєю тінню.
— Селвине, нагорі справді хтось є, — різко сказав другий чоловік.
— Це Поттер, я ж кажу вам, що це Поттер! — ридав Ксено філій. — Будь ласка… прошу вас… віддайте мені Луну, поверніть мою Луну…
— Ти забереш своє дівчисько, Лавгуде, — сказав Селвин, — якщо піднімешся нагору й приведеш сюди Гаррі Поттера. Але якщо це змова, якщо це якась твоя витівка, і там сидить у засідці твій спільник, щоб заманити нас у пастку, то ми ще подумаємо, чи залишати тобі хоч шматок дочки, щоб було що поховати.
Ксенофілій заскиглив зі страху й відчаю. Щось засовалося й заскреготіло — Ксенофілій намагався продертися крізь завал на сходах.
— Швиденько, — прошепотів Гаррі, — треба зникати.
Він почав вибиратися з-під руїн, маскуючись шумом, що його здійняв на сходах Ксенофілій. Рона майже з головою засипало уламками. Гаррі й Герміона якомога тихіше підповзли до нього й спробували зіпхнути з його ніг важкий комод. Ксенофілієве гупання й скрегіт лунали дедалі ближче. Тим часом Герміона зуміла вивільнити Рона заклинанням “Політ”.
— Ну що ж, — видихнула Герміона, коли почав трястися потрощений друкарський верстат, що перекривав сходи. Ксенофілій був за кілька кроків. Білими від пилюки губами Герміона спитала:
— Гаррі, ти мені довіряєш? Гаррі кивнув головою.
— Тоді добре, — пошепотіла Герміона, — дай мені плащ-невидимку. Роне, накинь його.
— Я? А Гаррі…
— Будь ласка, Роне! Гаррі, міцно тримай мене за руку, Роне, хапайся за моє плече.
Гаррі простяг ліву руку. Рон зник під плащем. Друкарський верстат, що перекривав сходи, завібрував. Ксенофілій намагався пересунути його заклинанням “Політ”. Гаррі не знав, чого чекає Герміона.
— Тримайтеся, — прошепотіла вона. — Тримайтеся… будь-якої секунди…
Над поваленим сервантом з’явилося біле, як папір, обличчя Ксенофілія.
— Забуттятус! — крикнула Герміона, спрямувавши чарівну паличку йому в лице, а тоді повернула її на підлогу під ногами:
— Депрімо!
Вона пробила діру в підлозі. Друзі каменем шугонули вниз, Гаррі відчайдушно чіплявся за Герміонину руку. Знизу пролунав крик, і він ще встиг побачити двох чоловіків, що намагалися вислизнути з-під уламків стелі та потрощених меблів, що градом посипалися на них згори. Герміона крутнулася в повітрі і гуркіт від падіння будинку загримів у вухах Гаррі, коли вона знову потягла його в темряву.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ —
Смертельні реліквії

Гаррі, важко дихаючи, впав на траву й одразу ж схопився на ноги. Вони приземлилися в сутінках на краю поля. Герміона вже бігала навколо них, розмахуючи чарівною паличкою.
— Протеґо тоталум… Сальвіо гексія…
— Зрадливий старий кровожер! — засапаний Рон виліз з-під плаща-невидимки й кинув його Гаррі. — Герміоно, ти геніальна, просто геніальна, я й досі не вірю, що ми вислизнули!
— Каве інімікум… чи ж я йому не казала, що то був ріг різкопроривця? Чи не попереджала? А тепер його будинок рознесло вщент!
— Так йому й треба, — буркнув Рон, оглядаючи свої подерті джинси й порізи на ногах. — Як думаєш, що вони з ним зроблять?
— Ой, маю надію, що не вб’ють! — простогнала Герміона. — Я тому й хотіла, щоб смертежери на мить побачили Гаррі, перш ніж ми зникнемо, й пересвідчилися, що Ксенофілій не брехав!
— А чого ж ти тоді заховала мене? — здивувався Рон.
— Бо всі думають, Роне, що ти лежиш хворий на бризкуху! Вони викрали Луну, бо її батько підтримував Гаррі! А що було б з твоєю родиною, якби вони довідалися, що ти з нами?
— А як же твої мама й тато?
— Вони в Австралії, — відповіла Герміона. — 3 ними все має бути добре. Вони ні про що й не здогадуються.
— Ти геніальна, — захоплено повторив Рон.
— Так, Герміоно, геніальна, — палко підтримав його Гаррі, — не знаю, що б ми без тебе робили. Вона сяйнула усмішкою, але відразу спохмурніла.
— А що ж буде з Луною?
— Якщо вони кажуть правду і вона ще жива… — почав було Рон.
— Не кажи такого, не кажи! — обурилася Герміона. — Вона мусить бути жива, мусить!
— Тоді вона, мабуть, в Азкабані, — припустив Рон. — Та от чи вона там виживе… мало хто зумів…
— Виживе, — урвав його Гаррі. Він і думати не хотів про щось інше. — Луна живуча, значно живучіша, ніж вам здається. Мабуть, розповідає зараз іншим в’язням про руйносмиків і нарґлів.
— Маю надію, що так воно і є, — зітхнула Герміона і провела рукою по очах. — Мені було б так шкода Ксенофілія, якби…
— …якби він щойно не намагався видати нас смертежерам, — договорив за неї Рон.
Вони поставили намет і залізли всередину. Рон зварив чаю. Після вкрай ризикованого порятунку холодний зацвілий намет здавався їм рідним домом, безпечним і затишним.
— Ох, і чого ми туди поперлися? — простогнала Герміона після кількох хвилин мовчання. — Гаррі, ти правду казав, знову повторилася Ґодрикова Долина, тільки час змарнували! Смертельні реліквії… яке безглуздя… хоч може, — їй, здається, стрілила в голову думка, — він усе це вигадав на ходу? Можливо, він і сам не вірить у ті смертельні реліквії, а просто хотів нас затримати розмовою, аж поки прилетять смертежери!
— Навряд, — засумнівався Рон. — У стресовому стані щось вигадувати в сто разів важче, ніж ви думаєте. Я це зрозумів, коли потрапив у лапи хапунам. Набагато легше було прикинутися Стеном, про якого я хоч щось знав, ніж удавати абсолютно нову людину. Старий Лавґуд був страшенно напружений, коли намагався втримати нас у себе. Гадаю, він казав правду, або те, що сам вважає за правду, щоб зацікавити нас розмовою.
— Не думаю, що все те має якесь значення, — зітхнула Герміона. — Навіть, якщо він говорив щиро, я ще за все своє життя не чула відразу стільки нісенітниць.
— Зачекай, — сказав Рон. — Про Таємну кімнату теж казали, що то вигадка.
— Та Смертельні реліквії просто не можуть існувати, Роне!
— Кажи, що хочеш, але одна з них цілком реальна, — заперечив Рон. — Плащ-невидимка нашого Гаррі.
— “Казка про трьох братів” — вигадана, — рішуче не погодилася Герміона. — Розповідь про страх людей перед смертю. Якби уникнути її було так само легко, як заховатися під плащем-невидимкою, то ми б уже мали все, що нам потрібно!
— Не знаю. Я б не відмовився від всемогутньої чарівної палички, — пробурмотів Гаррі, крутячи в пальцях таку нелюбу йому тернову паличку.
— Таких паличок не існує, Гаррі!
— Ти ж сама казала, що було безліч чарівних паличок, таких, як той жезл Смерті чи як там їх називали…
— Ну нехай. Навіть якщо ти хочеш замакітрити собі голову, ніби бузинова паличка існує насправді, то що ти скажеш про “воскресальний камінь”? — Пальцями вона зобразила лапки над останніми словами, вимовляючи їх підкреслено саркастично. — Мертвих не воскресити жодними чарами — це ж ясно!
— Коли моя чарівна паличка з’єдналася з паличкою Відомо-Кого, з’явилися мої мама й тато… і Седрик…
— Але ж вони насправді не воскресли з мертвих, — заперечила Герміона. — Це просто… просто бліді копії людей, яких уже не оживити.
— Ота дівчина з казки — вона ж теж насправді не ожила. У казці і йдеться про те, що мертві люди належать до царства мертвих.
— Проте середульший брат таки зумів її побачити і з нею розмовляти. Він навіть прожив з нею якийсь час…
Він помітив у Герміони на обличчі стурбованість і ще щось таке, що нелегко було описати. Коли вона зиркнула на Рона, Гаррі зрозумів, що то був страх: він налякав її своїми розмовами про життя з небіжчиками.
— А той тип Певерел, похований у Ґодриковій Долині, — поспіхом змінив він тему, намагаючись говорити розсудливо й нормально, — ти щось про нього знаєш?
— Ні, — відповіла вона з явним полегшенням. — Я шукала згадок про нього після того, як побачила знак на його могилі. Якби він був відомий або зробив щось важливе, то точно був би у якійсь нашій книжці. Я знайшла прізвище Певерел тільки в книжці “Шляхетність природи: чаклунська генеологія”. Я позичила її у Крічера, — пояснила вона, коли Рон підняв брови. — Там перелічено чистокровні роди, що не мали продовження по чоловічій лінії. Очевидно, Певерели були серед перших вимерлих родів.
— Вимерлих по чоловічій лінії? — перепитав Рон.
— Це означає, — пояснила Герміона, — що прізвище Певерел зникло багато століть тому. Вони могли мати нащадків, але вже під іншими прізвищами.
І тут Гаррі осяяло, звучання прізвища Певерел розбурхало йому пам’ять. Він згадав брудного діда, що тицяв огидного персня під ніс міністерському службовцеві, і вигукнув:
— Ярволод Ґонт!
— Що-що? — перепитали одночасно Рон і Герміона.
— Ярволод Ґонт! Дід Відомо-Кого! У ситі спогадів! З Дамблдором! Ярволод Ґонт сказав, що його рід походить від Певерелів!
Рон з Герміоною були приголомшені.
— Той перстень, перстень, який став горокраксом, Ярволод Ґонт казав, що на ньому був герб Певерела! Я бачив, як він розмахував ним перед тим типом з міністерства, ледь не запхнув йому в носа!
— Герб Певерела? — різко перепитала Герміона. — А ти бачив, який він?
— Не дуже, — намагався пригадати Гаррі. — 3 того, що я пам’ятаю, там не було нічого особливого, хіба що кілька рисок. Фактично, зблизька я побачив перстень аж після того, як його розламали.
З того, як округлилися її очі, Гаррі зрозумів, що Герміона щось збагнула. Рон здивовано поглядав то на нього, то на неї.
— Нічого собі… ви думаєте, то знову був цей знак? Символ реліквій?
— Чом би й ні? — схвильовано озвався Гаррі. — Ярволод Ґонт був старий тупий невіглас, що жив, як свиня, й цікавився лише своїм походженням. Якщо той перстень століттями передавали з рук у руки, то він міг уже й не знати, що то було насправді. У його хаті не було жодної книжки, і можете мені повірити, що він геть не був схожий на людину, яка читає дітям казочки. Зрозуміло, він волів би думати, що ті риски на персні — то герб, бо вважав, що ті, в кому тече чиста кров, мають майже королівську велич.
— Так… це все дуже цікаво, — обережно почала Герміона, — однак, Гаррі, якщо ти думаєш про те, що мені здається, то ти думаєш…
— А чому ні? Чому ні?— відкинув обережність Гаррі. — На ньому ж був камінь, так? — Він глянув на Рона, шукаючи підтримки. — А що, як то й був воскресальний камінь?
Рон аж рота роззявив.
— Нічого собі… але чи він би й далі діяв, якщо Дамблдор розламав…
— Чи діяв би? Діяв? Роне, та він ніколи не діяв! Не існує ніякого воскресального каменя! — Герміона аж на ноги зірвалася, роздратована й сердита. — Гаррі, ти тепер усе намагаєшся підганяти під ту легенду про реліквії…
— Усе підганяти? — перепитав він. — Герміоно, та воно само все збігається! Я знаю, що на камені з персня був символ Смертельних реліквій! Ґонт сам хвалився, що він походить від Певерелів!
— Хвилину тому ти казав, що не роздивився того каменя!
— А де цей перстень може бути зараз? — запитав у Гаррі Рон. — Що з ним зробив Дамблдор після того, як розламав?
Проте уява в Гаррі вже буяла набагато бурхливіше за Ронову чи Герміонину…
“Три предмети, або реліквії, здобувши які, можна стати володарем Смерті., володарем… завойовником… переможцем… останній ворог, якого буде знищено — це смерть…”
І він побачив самого себе, володаря реліквій, у двобої з Волдемортом, чиї горокракси не йшли з ними в жодне порівняння “разом їм жити не судилося”… чи це й була відповідь? Реліквії проти горокраксів? Чи міг би він таким чином стати переможцем? Якби він став володарем Смертельних реліквій, то був би в безпеці?
— Гаррі?
Але він майже не чув Герміону. Узяв плащ-невидимку й почав його обмацувати. Тканина була плинна, як вода, й невагома, наче повітря. За всі ці сім років перебування у світі чарівників йому ще не траплялося нічого подібного. Плащ був саме такий, яким його описував Ксенофілій: “плащ, який по-справжньому й надійно робить того, хто його вбрав, невидимим. Плащ вічний, незмінний і здатний забезпечити постійне й непроникне укриття, хоч би які закляття на нього насилали”.
І тут він аж зойкнув, коли пригадав…
— Цей плащ був у Дамблдора тієї ночі, коли загинули мої батьки!
Його голос затремтів, і Гаррі відчув, як кров ударила в лице, та його це не обходило.
— Моя мама сказала Сіріусові, що Дамблдор позичив плаща! То он навіщо! Він хотів його обстежити, бо думав, що це третя реліквія! Іґнотус Певерел похований у Ґодриковій Долині… — Гаррі, немов сліпий, ходив по колу в наметі; він відчував, як перед ним відкриваються нові горизонти істини. — Він мій предок! Я походжу від молодшого брата! Усе збігається!
Він відчував, що у своїй вірі в реліквії озброєний тепер упевненістю, немовби сама думка про оволодіння ними надавала йому захист. Повернувся до друзів, охоплений радістю.
— Гаррі, — знову сказала Герміона, проте він не почув, бо розв’язував тремтячими пальцями капшучок, що висів у нього на шиї.
— Прочитай, — він упхнув їй у руку маминого листа. — Прочитай! Плащ був у Дамблдора, Герміоно! Для чого ще він би його брав? Йому плащ не був потрібен, бо він умів вичаклувати таке потужне закляття “Розілюзнення”, що ставав невидимий без плаща!
Щось упало на підлогу й закотилося, виблискуючи, під крісло. Це, виймаючи листа, він випадково витяг з капшучка снича. Нахилився по нього, і тут щойно виявлене джерельце неймовірних прозрінь наділило його новим дарунком. Здивування й шок вибухнули в ньому так потужно, що він аж закричав.
— ВІН ТУТ! Він залишив мені перстень… він у сничі!
— Ти… ти так думаєш?
Він не зрозумів, чого Рон такий приголомшений. Це ж було так очевидно, так безсумнівно для Гаррі: все збігалося, все… його плащ був третьою реліквією, а коли він з’ясує, як відкрити снича, то матиме й другу, і йому тільки залишиться знайти першу реліквію, тобто бузинову паличку, а тоді…
Та тут наче завіса впала перед залитою світлом сценою — усе його хвилювання, усі надії й радість миттю згасли, й він опинився сам у суцільній темряві, наче хтось зламав прекрасні чари.
— То он на що він полює.
Зміна його голосу ще більше налякала Рона та Герміону.
— Відомо-Хто шукає бузинову паличку.
Він відвернувся від їхніх напружених і недовірливих облич. Знав, що це правда. Тут теж усе збігалося. Волдеморт не шукав для себе нової чарівної палички. Він шукав стару, власне кажучи, найстарішу паличку. Забувши про Рона й Герміону, Гаррі підійшов до виходу з намету й замислено задивився в ніч…
Волдеморт виріс у маґлівському сиротинці. В дитинстві ніхто не міг розповідати йому “Казок барда Бідла”, як ніхто не розповідав їх і Гаррі. Мало хто з чаклунів вірив у Смертельні реліквії. Чи міг Волдеморт якось про них дізнатися?
Гаррі вдивлявся в темряву… якби Волдеморт знав про Смертельні реліквії, він би неодмінно їх шукав, зробив би все, щоб ними заволодіти, бо ж ці три предмети робили власника володарем Смерті. Але якби він знав про Смертельні реліквії, то йому б тоді не були потрібні горокракси. Невже той простий факт, що він узяв реліквію і перетворив її на горокракс, не свідчив, що він не знає про цю останню видатну чаклунську таємницю?
А це означало, що Волдеморт шукав бузинову паличку, не усвідомлюючи всієї її могуті, не розуміючи, що вона — одна з трьох реліквій… та ще й така реліквія, якої не втаїш, про існування якої було відомо майже все… “кривавий слід бузинової палички тягнеться крізь усі сторінки чаклунської історії…”
Гаррі дивився на захмарене небо. По білому обличчю місяця постійно пропливали срібні та сірі пасма хмаринок. Від усіх цих дивовижних прозрінь аж у голові паморочилося.
Він знову зайшов у намет. Здивовано побачив, що Рон і Герміона стоять на тих самих місцях. Герміона тримала в руках листа Лілі, Ронове обличчя було стурбоване. Невже вони не зрозуміли, як багато змінилося за ці кілька хвилин?
— Отак-от, — сказав Гаррі, намагаючись передати їм хоч крихту своєї дивовижної осяйної впевненості. — Тепер усе ясно. Смертельні реліквії існують насправді, і я вже маю одну з них… а можливо, й дві…
Він підняв угору снича.
— …а Відомо-Хто вишукує третю, хоч і не знає… він думає, що це просто дуже могутня чарівна паличка…
— Гаррі, — Герміона підійшла до нього, щоб віддати маминого листа, — вибач, але я думаю, що ти дуже помиляєшся.
— Та хіба ти не бачиш? Усе збігається…
— Ні, не збігається, — заперечила вона. — Не збігається, Гаррі, ти просто захопився. Будь ласка, — додала вона, — будь ласка, подумай і дай мені відповідь на таке: якби Смертельні реліквії справді існували і Дамблдор про них знав, знав про те, що той, хто ними всіма заволодіє, стане володарем Смерті… Гаррі, чому ж тоді він тобі про все це не сказав? Чому?
Його відповідь не забарилася.
— Герміоно, ти ж сама це вже пояснювала! Бо їх треба знайти самому! Це ж Пошук!
— Та я сказала тільки, щоб переконати тебе відвідати Лавґудів! — роздратовано вигукнула Герміона. — Я й сама не вірила!
Гаррі не звернув уваги.
— Дамблдор завжди давав мені змогу до всього доходити самому. Дозволяв мені випробовувати власну силу, ризикувати. Це все якраз у його стилі.
— Гаррі, це ж не забава, не експеримент! Це щось дуже справжнє, а Дамблдор дав тобі чіткі інструкції: знайти і знищити горокракси! Цей символ нічого не означає, забудь про Смертельні реліквії, нам не можна збиватися на манівці…
Гаррі її майже не слухав. Знову й знову крутив у пальцях снича, сподіваючись, що той якось відкриється — і він продемонструє воскресальний камінь, доведе Герміоні, що не помилявся, що Смертельні реліквії існують.
Вона з надією подивилася на Рона.
— Ти ж теж у це не віриш, правда?
Гаррі глянув на нього. Рон вагався.
— Я не знаю… тобто… щось там наче й збігається, — забелькотів Рон. — Але якщо подивитися загалом… — Він важко зітхнув. — Я думаю, Гаррі, що наше завдання — позбутися горокраксів. Це нам звелів робити Дамблдор. Може… може, краще забути про різні там реліквії.
— Дякую, Роне, — зраділа Герміона. — Я вартуватиму перша.
І вона пройшла повз Гаррі й сіла при вході в намет, поставивши таким чином крапку в їхній дискусії.
Уночі Гаррі майже не спав. Думка про Смертельні реліквії оволоділа ним і він не міг заспокоїтися, бо в розпаленій свідомості вирували ідеї й образи: чарівна паличка, камінь і плащ. Якби ж він зумів ними всіма оволодіти…
“Я відкриваюся наприкінці”… але наприкінці чого? Чому не можна здобути камінь негайно? Отримавши цей камінь, він розпитав би про все самого Дамблдора… і Гаррі почав бурмотіти сничеві різні слова, випробував усе, навіть парселмову, але золотий м’ячик не відкривався…
А паличка, бузинова чарівна паличка, де вона захована? Де її зараз шукає Волдеморт? Гаррі навіть захотів, щоб знову почав палати його шрам, щоб виявив йому Волдемортові думки — бо чи не вперше їх з Волдемортом об’єднали пошуки однієї й тієї самої речі… Герміоні, звісно, це не сподобалося б… але ж вона просто не вірила… Ксенофілій у чомусь мав рацію… “Обмежена. Недалека. Вузьколоба”. Правда полягала в тому, що її лякала навіть думка про Смертельні реліквії, особливо про воскресальний камінь… І Гаррі знову притулився губами до снича, цілував його й ледь не ковтав, проте холодний метал не піддавався…
От-от мало світати, коли він раптом згадав про Луну, що самотньо сиділа в камері Азкабану, оточена дементорами, і йому стало страшенно соромно за себе. У гарячкових роздумах про реліквії він геть забув про неї. Якби ж її можна було врятувати! Проте дементори у таких великих кількостях були практично нездоланні. Думка про дементорів нагадала, що він ще не пробував терновою чарівною паличкою вичаклувати патронуса… зранку треба буде спробувати…
Якби ж можна було якось дістати кращу чарівну паличку…
І його знову охопило палке бажання здобути бузинову паличку, паличку Смерті, нездоланну і всемогутню…
Уранці вони склали намет і рушили далі під акомпанемент страшенної зливи. Дощ переслідував їх до узбережжя, де вони увечері поставили намет, і лив цілісінький тиждень, погіршуючи Гаррі настрій, і так похмурий від розкислих безрадісних пейзажів. Він міг думати тільки про Смертельні реліквії. Так, наче в ньому всередині палало полум’я, яке ні відверта Герміонина невіра, ні вперті Ронові сумніви погасити не могли. Та що палкіша була його жага до реліквій, то менше радості в ньому лишалося. Він звинувачував Рона й Герміону — їхня непохитна байдужість впливала на його настрій ще гірше, ніж безжальний дощ, проте ніщо не могло похитнути його впевненості — вона була непохитна. Віра в реліквії і прагнення їх роздобути так захопили Гаррі, що він почувався відірваним від друзів та їхньої одержимості горокраксами.
— Одержимості? — перепитала його Герміона крижаним тихим голосом, коли Гаррі якось увечері необачно промовив це слово після того, як вона прочитала йому нотацію про відсутність в нього інтересу до пошуку нових горокраксів. — Ми не одержимі, Гаррі! Ми просто хочемо зробити те, що нам доручив Дамблдор!
Та Гаррі був глухий до цієї завуальованої критики. Дамблдор залишив Герміоні знак реліквій, щоб вона його розшифрувала, а ще він, був переконаний Гаррі, заховав у золотому сничі воскресальний камінь. “Разом їм жити не судилося… володар смерті”… чому цього не розуміють Рон і Герміона?
— “Останній ворог, якого буде знищено — це смерть”, — спокійно процитував Гаррі.
— Я думала, ми маємо боротися з Відомо-Ким? — різко кинула йому Герміона, і Гаррі вирішив, що сперечатися з нею безнадійно.
Навіть таємниця срібної лані, яку намагалися обговорити друзі, здавалася Гаррі не такою важливою, несуттєвою і другорядною. Певне значення мало для нього хіба що поколювання в шрамі, яке з’явилося знову, хоч він робив усе можливе, щоб це приховати. Коли воно приходило, Гаррі усамітнювався, проте побаченим був розчарований. Видива, якими він обмінювався з Волдемортом, змінили якість — стали якісь розмиті й хисткі, то різкішали, то знову розпливалися. Гаррі розрізняв невиразні обриси предмета, схожого на череп, та ще ніби якоїсь гори, більше схожої на тінь, ніж на щось матеріальне. Гаррі, звиклий до чітких, як реальність, образів, був прикро вражений такими змінами. Його непокоїло, що зв’язок між ним і Волдемортом пошкоджено, зв’язок, якого він і боявся, і водночас, хоч би що казав Герміоні, цінував. Гаррі чомусь пов’язував незадовільну якість видінь з пошкодженням своєї чарівної палички, неначе нова тернова паличка була винна, що він не бачить так чітко, як раніше, що діється у Волдемортовій свідомості.
Тижні повзли, і Гаррі не міг не помітити, навіть крізь свою самозаглибленість, що Рон помалу перебирає ініціативу. Може, вирішив надолужити згаяне за час своєї відсутності, а, може, апатичність Гаррі пробудила в ньому приспані задатки лідера, та саме Рон тепер підштовхував і закликав друзів до дій.
— Залишилося три горокракси, — невтомно повторював він. — Потрібен план дій! Де ми ще не шукали? Ану, пройдімося ще раз. Сиротинець…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве