Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Алея Діаґон, Гоґвортс, будинок Редлів, “Борджин і Беркс”, Албанія — Рон з Герміоною знову й знову прокручували в уяві всі ті місця, де, як їм було відомо, жив, працював, перебував чи скоював убивства Том Редл. Гаррі долучався лише для того, щоб Герміона йому не докучала. Він із задоволенням посидів би в тиші, намагаючись проникнути у Волдемортові думки, щоб з’ясувати щось про бузинову паличку, однак Рон наполягав, що їм треба побувати в найнеймовірніших місцях — тільки для того, не сумнівався Гаррі, щоб не засиджуватися на місці.
— Усе може бути, — відповідав на закиди Рон. — Верхній Флеґлі — чаклунське село, він міг там жити. Треба побувати там і самим усе рознюхати.
Під час цих періодичних вилазок на чаклунську територію їм траплялося бачити хапунів.
— Деякі з них нічим не кращі за смертежерів, — казав Рон. — Ті, на яких я нарвався, були, звичайно, нікчемні, але Білл вважає, що деякі дуже небезпечні. У “Поттерварті” навіть казали…
— Де-де? — не зрозумів Гаррі.
— У “Поттерварті”, хіба я не казав, як вона називається? Це та програма, яку я увесь час хочу зловити по радіо, єдина, що повідомляє правду про все, що діється! Майже всі інші радіостанції підтримують політику Відомо-Кого. Всі, крім “Поттерварти”. Добре було б, щоб ви самі її почули, але дуже важко настроїтися…
Рон щовечора відбивав чарівною паличкою різні ритми на своєму бездротовому радіоприймачі, ручечки якого крутилися самі собою. Іноді крізь тріск ефіру проривалися уривки порад, як лікувати драконячу вітрянку, а якось вони навіть почули кілька тактів шлягеру “Казан, повний любові”. Тарабанячи по приймачу, Рон намагався вгадати пароль, навмання бурмочучи всілякі випадкові слова.
— Переважно це щось пов’язане з Орденом, — казав він. — Біллові чомусь завжди вдається вгадати пароль. Нічого, рано чи пізно вгадаю…
Однак Ронові пощастило аж у березні. Гаррі сидів на варті біля входу в намет, ліниво спостерігаючи, як пробиваються крізь холодний ґрунт пагони гадючої цибульки, коли з намету почувся схвильований крик Рона.
— Зловив! Зловив! Пароль був “Албус”! Гаррі, сюди! Уперше за багато днів забувши про Смертельні реліквії, Гаррі поспіхом забіг у намет і побачив, як Рон з Герміоною стоять навколішки біля маленького радіоприймача. Герміона, що з нудьги натирала до блиску Ґрифіндорів меч, сиділа з роззявленим ротом і дивилася на крихітний динамік, з якого лунав добре знайомий голос.
— …просимо вибачення за нашу тимчасову відсутність в ефірі, яку спричинили візити чемності, з якими до багатьох у нашому регіоні завітали симпатяги-смертежерчики.
— Та це ж Лі Джордан! — вигукнула Герміона.
— Знаю! — засяяв Рон. — Круто, скажіть?
— …ми знайшли собі нове безпечне місце, — вів далі Лі, — і я радий вітати в студії наших постійних працівників, які вестимуть передачу разом зі мною. Добрий вечір, хлопці!
— Привіт.
— Добрий вечір, Річко.
— “Річка” — це Джордан, це ж від річки Йордан, — пояснив Рон. — Вони всі мають кодові імена, хоч їх легко впізнати…
— Цсс! — засичала Герміона.
— Та перш, ніж почати розмову з Роялом і Ромулом, — продовжував Лі, — зробимо коротке повідомлення про ті смерті, які навіть не згадували, вважаючи їх не надто важливими, “Чаклунська радіомережа новин” та “Щоденний віщун”. З великим сумом сповіщаємо нашим слухачам про вбивство Теда Тонкса і Дерка Кресвела.
Гаррі стало млосно. Він злякано перезирнувся з Роном і Герміоною.
— Також було вбито ґобліна на ім’я Ґорнук. Як нам відомо, маґлородець Дін Томас та ще один ґоблін, які подорожували разом з Тонксом, Кресвелом і Ґорнуком, врятувалися. Якщо Дін нас чує, або хтось знає, де він перебуває, повідомляємо, що його батьки й сестри відчайдушно чекають хоч якоїсь звістки.
— Тим часом у Ґедлі було знайдемо мертвими у власному будинку родину з п’яти маґлів. Маґлівська влада пояснює їхню смерть витоком газу, але, за інформацією, яку мені надали члени Ордену Фенікса, це було смертельне закляття — ще одне свідчення, на додачу до безлічі інших, що вбивства маґлів стають за нового режиму таким собі спортом, розвагою.
— А ще ми з жалем інформуємо слухачів, що в Ґодриковій Долині було знайдено останки Батільди Беґшот. Усе свідчить про те, що вона померла кілька місяців тому. За повідомленням Ордену Фенікса, на її тілі виявлено сліди ушкоджень, завданих темною магією.
— Шановні слухачі, дозвольте оголосити хвилину мовчання на пам’ять про Теда Тонкса, Дерка Кресвела, Батільду Беґшот, Ґорнука та безіменних, але гідних не меншого жалю маґлів, замордованих смертежерами.
Радіо вмовкло, і Гаррі, Рон та Герміона також не промовили ні слова. Гаррі прагнув почути новини — і водночас боявся того, що може прозвучати далі. Уперше за тривалий час він відчув такий тісний зв’язок із зовнішнім світом.
— Дякую, — пролунав голос Лі. — А зараз ми попросимо нашого постійного співробітника Рояла розповісти нам останні новини про те, якої шкоди завдає новий чаклунський режим маґлівській спільноті.
— Дякую, Річко, — прозвучав низький, неквапливий і заспокійливий голос, що його неможливо було сплутати з жодним іншим.
— Кінґслі! — заволав Рон.
— Та знаємо! — цитьнула на нього Герміона.
— Маґли й досі нічого не знають про джерело їхніх нещасть, численних втрат і невимовних страждань, — повідомив Кінґслі. — Однак до нас доходять зворушливі й натхненні розповіді про чаклунів і чарівниць, які ризикують життям, захищаючи своїх друзів та сусідів-маґлів, хоч ті часто й гадки про це не мають. Я хотів би закликати всіх наших слухачів наслідувати цей приклад, можливо, захищаючи закляттями-оберегами маґлівські помешкання, розташовані на вашій вулиці. Завдяки цим простеньким заходам можна буде зберегти не одне невинне життя.
— А що б ти сказав, Рояле, тим слухачам, які скажуть, що в ці небезпечні часи треба керуватися принципом “чаклуни насамперед”? — запитав Лі.
— Я сказав би, що від “чаклунів насамперед” один маленький крок до “чистокровних насамперед”, а тоді й до “смертежерів”, — відповів Кінґслі. — Ми ж усі люди, чи як? Кожне людське життя однаково цінне й варте рятунку.
— Чудові слова, Рояле, я голосуватиму за тебе на посаду міністра магії, якщо цей хаос колись закінчиться, — сказав Лі. — А зараз перед мікрофоном Ромул з його популярною рубрикою “Поттерові друзі”.
— Дякую, Річко, — пролунав ще один дуже знайомий голос. Рон хотів щось сказати, але Герміона випередила його своїм шепотом.
— Ми знаємо, що це Люпин!
— Ромуле, чи ти й далі, як і завжди, коли з’являєшся в цій програмі, стверджуєш, що Гаррі Поттер ще живий?
— Так, — рішуче заявив Люпин. — Я не маю ані крихти сумніву, що про його смерть, якби таке сталося, смертежери розтрубили б по всіх усюдах, бо це був би смертельний удар для морального духу тих, хто чинить опір новому режиму.
“Хлопець, що вижив” залишається символом усього, за що ми боремося: тріумфу добра, могутності чистоти, потреби чинити опір.
Гаррі відчув, як його охопила вдячність, змішана з соромом. Невже це означає, що Люпин пробачив йому ті жахливі слова, що зірвалися з його уст під час останньої їхньої зустрічі?
— Ромуле, а що б ти сказав Гаррі, якби знав, що він тебе чує?
— Я сказав би йому, що душею ми всі з ним, — промовив Люпин, а тоді трохи завагався. — І ще я порадив би йому прислухатися до своєї інтуїції, бо вона дуже добра і майже завжди правильна.
Гаррі глянув на Герміону, очі в якої були повні сліз.
— Майже завжди правильна, — повторила вона.
— О, хіба я вам не казав? — здивовано вигукнув Рон. — Білл мені розповідав, що Люпин знову живе з Тонкс! І в неї, здається, вже досить великий животик.
— …і наші традиційні новини про тих друзів Гаррі Поттера, що зазнають страждань через вірність йому? — звернувся до Люпина Лі.
— Як уже знають наші постійні слухачі, було ув’язнено ще кількох відвертих прихильників Гаррі Поттера, серед них і колишнього головного редактора “Базікала” Ксенофілія Лавґуда… — повідомив Люпин.
— Принаймні він ще живий! — пробурмотів Рон.
— Ми також дізналися кілька годин тому, що Рубеус Геґрід… — троє друзів одночасно охнули, і ледь не прослухали головне, — … відомий лісник у Гоґвортській школі, ледве уник арешту прямо на шкільних угіддях Гоґвортсу, де він, за чутками, організував у своїй хатині вечірку “Підтримаймо Гаррі Поттера”. Проте Геґріда не зуміли затримати, і він зараз, як нам відомо, десь переховується.
— Мабуть, для порятунку від смертежерів непогано мати зведеного брата заввишки п’ять метрів? — спитав Лі.
— Це має свої переваги, — серйозно погодився Люпин. — Хотів би додати, що, захоплюючись у нашій “Поттерварті” силою Геґрідового духу, ми все ж таки закликаємо навіть найпалкіших прихильників Гаррі не наслідувати Геґрідового прикладу. Проводити вечірки на підтримку Гаррі Поттера за нинішньої ситуації вкрай нерозсудливо.
— Саме так, Ромуле, — погодився Лі, — тому ми закликаємо вас і далі демонструвати свою відданість юнакові із шрамом-блискавкою, слухаючи “Поттерварту”! А тепер переходимо до новин про чаклуна, що виявився не менш невловимим, ніж Гаррі Поттер. Ми його називаємо “Шеф смертежерів”, а своїми думками про деякі найбожевільніші чутки, що кружляють довкола його персони, поділиться наш новий кореспондент Гризун.
— Гризун? — перепитав ще один знайомий голос, а Гаррі, Рон і Герміона одночасно вигукнули:
— Фред!
— Ні… чи це Джордж?
— Думаю, що Фред, — підсунувся ближче Рон, а хтось із його братів-близнюків сказав:
— Не буду я Гризуном, і не мрій, я ж тобі казав, що я Рапіра!
— Ой, ну добре. Рапіро, розкажи, як ти сприймаєш різні історії, що їх розповідають про шефа смертежерів?
— Зараз, Річко, розкажу, — відповів Фред. — Як нашим слухачам уже добре відомо (звісно, якщо вони не ховаються на дні ставочка у власному саду чи в іншому подібному місці), обрана Відомо-Ким стратегія перебувати в тіні створює приємну й милу атмосферу загальної паніки. До речі, якщо вірити усім повідомленням про його появи, то виходить, що по країні гасає щонайменше дев’ятнадцятеро Відомо-Кого.
— Що його, зрозуміло, цілком задовольняє, — додав Кінґслі. — Атмосфера таємничості нагнітає більше жаху, ніж якби він справді з’являвся.
— Згоден, — сказав Фред. — Тому, народ, давайте трохи заспокоїмось. Справи й так доволі кепськуваті, навіщо ж вигадувати собі додаткові жахіття. Скажімо, нова плітка, що Відомо-Хто може вбивати своїм поглядом. Він що — Василіск, люди добрі! Пропоную простенький тест: перевірте, чи та штука, що на вас дивиться, має ноги. Якщо має, то можете спокійно дивитись їй у вічі, втім, якщо це справді буде Відомо-Хто, то більше ви нічого у своєму житті не побачите. Уперше за багато-багато тижнів Гаррі засміявся. Відчув, як спадає з плечей тягар напруги.
— А чутки, що його періодично бачать за кордоном? — запитав Лі.
— А кому б не хотілося перепочити після такої тяжкої роботи, як у нього? — відповів питанням на питання Фред. — Головне, народ, не заколисуйте себе цими чутками, не створюйте фальшивої атмосфери безпеки, вважаючи, що він десь за межами країни. Може, це й так, а може й ні, та незаперечно те, що він, якщо захоче, пересувається швидше, ніж Северус Снейп, побачивши шампунь для волосся, тому, плануючи ризиковані акції, не розраховуйте, що він буде десь далеко. Я ніколи не думав, що з моїх уст таке прозвучить, але — безпека насамперед!
— Дуже тобі дякую за мудрі слова, Рапіро, — сказав Лі. — Шановні слухачі, на цьому закінчується черговий випуск програми “Поттерварта”. Ми ще не знаємо, коли знову вдасться вийти в ефір, але не сумнівайтеся, що ми до вас ще повернемось. Крутіть і далі ручки настройки. Наш наступний пароль буде “Дикозор”. Бережіть одне одного і не втрачайте віри. На добраніч.
Кругла шкала радіоприймача закрутилася, а лампочки, що освітлювали панель настройки, згасли. Гаррі, Рон і Герміона сяяли від щастя. Знайомі приязні голоси, щойно ними почуті, подіяли наче потужний тонізуючий засіб. Гаррі вже так звик до ізольованості, що майже забув про існування людей, які чинять опір Волдемортові. Це було мовби прокинутись після довгого сну.
— Добре, га? — радісно запитав Рон.
— Класно, — відповів Гаррі.
— Вони такі відважні, — захоплено зітхнула Герміона. — Якби їх знайшли…
— Вони постійно переміщаються, — сказав Рон. — Як і ми. — А чули, що сказав Фред? — схвильовано запитав Гаррі.
Тепер, коли передача закінчилася, його думки знову повернулися до всепоглинаючої манії.
— Він за кордоном! Він і досі шукає чарівну паличку, я так і знав!
— Гаррі…
— Герміоно, чого ти так уперто не хочеш цього визнати? Вол…
— ГАРРІ, НЕ СМІЙ!
— … деморт шукає бузинову паличку!
— Це ім’я — табу! — загорлав Рон, зриваючись на ноги, бо надворі коло намету щось голосно ляснуло. — Я ж тобі казав, Гаррі, що нам більше не можна його називати… треба захиститися новими закляттями-оберегами… швидко… вони так знаходять…
Але зненацька Рон замовк, і Гаррі знав чому. Стереоскоп на столі засвітився й закрутився. Почулися голоси, вони швидко наближалися — грубі й збуджені голоси. Рон витяг з кишені світлогасник і клацнув. Усі лампи згасли.
— Виходьте з піднятими руками! — пролунав у темряві хрипкий голос. — Ми знаємо, що ви там! На вас націлено півдесятка чарівних паличок, і нам плювати, в кого влучать закляття!

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ —
Маєток Мелфоя

Гаррі глянув на друзів, але в темряві розрізнив тільки їхні силуети. Побачив, що Герміона націлила чарівну паличку, але не надвір, а йому в лице. Щось бахнуло, спалахнуло біле світло, і він аж зігнувся від болю, нічого не бачачи. Відчув долонями, як швидко розбухає обличчя, й важкі кроки затупали навколо нього.
— Вставай, паскудо!
Незнайомі руки грубо підняли Гаррі з землі. Не встиг він їх зупинити, як хтось понишпорив у його кишенях і забрав тернову чарівну паличку. Гаррі затулив долонями обличчя, що нестерпно боліло й було якесь незнайоме під пальцями — обважніле, набрякле й пухке, наче від сильної алергії. Очі перетворилися на щілинки, крізь які він ледве бачив. Окуляри десь упали, коли його витягали з намету. Розрізняв розмиті постаті чотирьох чи п’ятьох чоловіків, що приборкували Рона й Герміону.
— Геть… від… неї! — закричав Рон. Звук ударів кулаками по тілу годі було з чимось переплутати. Рон застогнав від болю, а Герміона крикнула:
— Не займайте його, не рухайте!
— Твоєму кавалерові буде ще гірше, якщо він виявиться в моєму списку, — пролунав до жаху знайомий хрипкий голос. — Дуже приємна дівчинка… яке задоволення… я так люблю м’якеньку шкірку…
Гаррі трохи не знудило. Він упізнав цей голос — Фенрір Ґрейбек, вовкулака, якому дозволили носити мантію смертежера як подяку за його звірячу жорстокість.
— Обшукати намет! — звелів інший голос.
Хтось жбурнув Гаррі долілиць на землю. Глухий удар засвідчив, що поруч кинули Рона. Чулися кроки й гуркіт. Це чоловіки перекидали стільці, обшукуючи намет.
— Ану глянемо, хто тут у нас, — пролунав над головою зловтішний Ґрейбеків голос, і Гаррі перекинули на спину. Світло чарівної палички впало на лице і Ґрейбек зареготав.
— Такі мармизи треба маслопивом запивати. Що з тобою сталося, почваро?
Гаррі відповів не зразу.
— Я тебе питаю, — повторив Ґрейбек, а Гаррі отримав удар у живіт, від якого аж зігнувся, — що сталося?
— Ужалило, — пробурмотів Гаррі. — Щось мене вжалило.
— Ага, схоже на це, — пролунав другий голос.
— Як твоє прізвище? — прогарчав Ґрейбек. —Дадлі, — відповів Гаррі.
— А ім’я?
— Я… Вернон. Вернон Дадлі.
— Перевір список, Скабіор, — розпорядився Ґрейбек, і Гаррі почув, як той почовгав до Рона. — А ти хто, рудий?
— Стен Шанпайк, — відповів Рон.
— Так ми й повірили, — сказав чоловік на прізвище Скабіор. — Що ми, Стена Шанпайка не знаємо? Він же на нас працює.
Знову почувся глухий удар.
— Я… Б-барді, — застогнав Рон, і Гаррі зрозумів, що в нього в роті повно крові. — Барді Візлі.
— Візлі? — проскреготів Ґрейбек. — То ти пов’язаний зі зрадниками роду, навіть якщо й сам не бруднокровець. І нарешті, твоя юна гарненька подружка… — Він це сказав так пожадливо, що в Гаррі мороз пройшов по спині.
— Не спіши, Ґрейбек, — застеріг Скабіор, а інші загиготіли.
— Ой, та я ще не кусаю. Ану, чи пригадає вона своє ім’я швидше за Барні. Ти хто, симпатюля?
— Пенелопа Клірвотер, — відповіла Герміона. Голос її, хоч і повний жаху, звучав переконливо.
— Який твій Кровний статус?
— Напівкровна, — сказала Герміона.
— Легко перевірити, — втрутився Скабіор. — Але, судячи з вигляду, уся ця шпана ще мала б ходити в Гоґвортс…
— Ми по’инули ш’олу, — пояснив Рон.
— Покинули, рудий? — перепитав Скабіор. — І що, надумали піти в турпохід? І так собі, для хохми, назвати ім’я Темного Лорда?
— Не ’ля ’охми, — заперечив Рон. — Випа’ково.
— Випадково? — Усі аж зігнулися з реготу.
— А ти знаєш, Візлі, де полюбляють називати ім’я Темного Лорда? — прогарчав Ґрейбек. — В Ордені Фенікса. Ці слова щось для тебе означають?
— Ні.
— А вони там не виявляють належної пошани до Темного Лорда, тому на це ім’я накладено табу. Ми вже так вирахували кількох членів Ордену. Але побачимо. Зв’яжіть їх разом з іншими двома затриманими!
Хтось схопив Гаррі за волосся, поволік, примусив сісти, прив’язав спиною до інших спин. Гаррі усе ще був напівсліпий і майже нічого не бачив набряклими очима. Коли чоловік, що його зв’язував, відійшов, Гаррі зашепотів до інших бранців.
— Хтось має чарівну паличку?
— Ні, — озвалися Рон і Герміона по обидва боки від нього.
— Це все я винен. Я назвав його ім’я, пробачте мені…
— Гаррі?
Це був новий, хоч і знайомий голос, а пролунав він у Гаррі за спиною, ліворуч від Герміони.
— Дін?
— Це ти! Якщо вони з’ясують, кого піймали!.. Це хапуни, вони шукають таких, як ми, школярів і видають їх за гроші…
— Непоганий улов для одного вечора, — почулося Ґрейбекове гарчання. Повз Гаррі прогупали підбиті цвяхами черевики, а в наметі знову щось загуркотіло. — Бруднокровка, ґоблін-утікач і три прогульники. Скабіоре, ти вже перевірив їхні прізвища у списку? — проревів він.
— Ага. Нема там Вернона Дадлі, Ґрейбек.
— Цікаво, — вишкірився Ґрейбек. — Це цікаво.
Він присів біля Гаррі, і той побачив крізь вузесенькі щілинки між набряклими повіками поросле сплутаною сірою бородою та вусами обличчя з гострющими жовтими зубами й виразками в кутках рота. Ґрейбек смердів, як і тоді, на верхівці вежі, коли загинув Дамблдор: брудом, потом і кров’ю.
— То, значить, тебе не шукають, Верноне? Чи ти в цьому списку під іншим прізвищем? У якому гуртожитку ти був у Гоґвортсі?
— У Слизерині, — машинально відповів Гаррі.
— От кумедія, вони всі думають, що нам це подобається чути, — вишкірився Скабіор, що стояв у тіні. — Але ніхто й гадки не має, де там вітальня.
— У підвалі, — чітко відповів Гаррі. — Заходити крізь стіну. Там повно черепів і всякого такого, а ще вона під озером, тому там зелене світло.
На мить запала тиша.
— Ну-ну, здається, ми справді вловили пацана зі Слизерину, — буркнув Скабіор. — Радій, Верноне, бо слизеринців серед бруднокровців небагато. А хто твій батько?
— Працює в міністерстві, — збрехав Гаррі. Він знав, що достатньо найменшої перевірки — і вся його шита білими нитками історія розсиплеться, та, з іншого боку, ця гра й так триватиме лише доти, доки його обличчя знову не стане нормальне. — У відділі магічних нещасних випадків і катастроф.
— Знаєш, Ґрейбек, — озвався Скабіор. — Здається, там є якийсь Дадлі.
Гаррі затамував подих. Може, завдяки такому щасливому збігу вони якось викрутяться?
— Ну-ну, — буркнув Ґрейбек, і Гаррі відчув у цьому бездушному голосі ледь помітну нотку стурбованості. Він зрозумів, що Ґрейбек боїться, чи не напав він на сина міністерського працівника. Серце в Гаррі ледь не вискакувало з грудей, обв’язаних мотузками. Він би не здивувався, якби довідався, що Ґрейбек це бачить.
— Якщо ти кажеш правду, почваро, то тобі нічого боятися відвідин міністерства. Думаю, твій батько ще нагороду нам покладе за те, що забрали тебе звідси.
— Але, — почав було Гаррі, в горлі якого пересохло, — якщо ви нас…
— Гей! — покликав хтось з намету — Ґрейбек, дивися, що тут!
Темна постать поспішала до них, і Гаррі побачив у світлі чарівних паличок відблиск срібла. Вони знайшли Ґрифіндорів меч.
— Ду-у-уже гарно, — прицмокнув язиком Ґрейбек, забираючи меч у напарника. — Справді дуже гарно. Здається, ґоблінської роботи. Де взяли?
— Це батьків, — збрехав Гаррі, покладаючи всю надію на те, що в темряві Ґрейбек не побачить імені, викарбуваного під самим руків’ям. — Ми позичили, щоб дрова рубати…
— Стривай, Ґрейбек! Глянь ось, у “Віщуні”!
Коли Скабіор це вигукнув, шрам Гаррі, що неприродно розтягся на розпухлому лобі, дико запалав. Набагато чіткіше, ніж усе те, що було навколо нього, Гаррі побачив височенну будівлю — похмуру фортецю, чорну й непривабливу. Волдемортові думки зненацька знову стали виразні й гострі, як бритва. Він линув до цієї велетенської споруди, відчуваючи спокійну радість мети…
Так близько… так близько…
Величезним напруженням волі Гаррі заблокував свідомість від Волдемортових думок, і повернувся в темряву, де сидів, прив’язаний до Рона, Герміони, Діна й Ґрипхука, і прислухався до Ґрейбека і Скабіора.
— “Герміона Ґрейнджер”, — читав Скабіор, — “бруднокровка, котра, як відомо, тиняється разом з Гаррі Поттером”.
Шрам палав у тиші, але він зробив неймовірне зусилля, щоб залишитися тут і не зісковзнути у Волдемортову свідомість. Почув, як зарипіли Ґрейбекові черевики, коли той присів навпочіпки біля Герміони.
— А знаєш, симпатюля, хтось на цій фотці дуже на тебе схожий.
— Це не я! Не я!
Нажаханий Герміонин крик був немовби підтвердженням цього факту.
— “…котра, як відомо, тиняється з Гаррі Поттером”, — неголосно повторив Ґрейбек.
Усі довкола завмерли. Шрам несамовито болів, та Гаррі з останніх сил чинив опір Волдемортовим думкам. Ще ніколи не було так важливо залишатися самим собою.
— Ну, це вже інша справа, скажи? — прошепотів Ґрейбек. Усі мовчали. Гаррі відчув, як завмерла в очікуванні зграя хапунів, як затремтіла Герміонина рука. Ґрейбек розігнувся й ступив кілька кроків до того місця, де сидів Гаррі, знову нахилився й уважно придивився до безформних рис його обличчя.
— А що це в тебе на лобі, Верноне? — м’яко запитав він, війнувши на Гаррі смородом з рота, і притис брудного пальця до розтягнутого шраму.
— Не торкайся! — крикнув Гаррі, не в змозі втриматися. Боявся, що його зараз знудить від болю.
— Поттер, ти ж начебто носив окуляри? — видихнув Ґрейбек.
— Я знайшов окуляри! — вигукнув якийсь хапун, що ховався позаду. — У наметі були окуляри, Ґрейбек, зараз…
І за кілька секунд Гаррі нап’яли на носа окуляри. Хапуни підступили ближче, придивляючись.
— Це він! — проскрипів Ґрейбек. — Ми вловили Поттера! Вони аж відсахнулися на кілька кроків, приголомшені тим, що зробили. Гаррі боровся, щоб зберегти свою присутність у розколотій болем голові, і не придумав, що й сказати. Фрагменти видінь проривалися на поверхню свідомості…
… він линув навколо високих мурів чорної фортеці…
Ні, він був Гаррі, зв’язаний, обеззброєний, і в смертельній небезпеці…
…дивився вгору, на найвище вікно найвищої вежі…
Він — Гаррі, а вони упівголоса вирішували його долю…
…час летіти…
— …у міністерство?
— Під три чорти міністерство! — прогарчав Ґрейбек. — Вони припишуть усі заслуги собі, а ми лишимося ні з чим. Я віддав би його прямо в руки Відомо-Кому.
— Ти його викличеш? Сюди? — з благоговійним трепетом запитав Скабіор.
— Ні, — гаркнув Ґрейбек, — я не маю… кажуть, його база — у Мелфоїв. Доставимо хлопця туди.
Гаррі подумав, що знає, чому Ґрейбек не може викликати Волдеморта. Вовкулаці дозволяли носити смертежерську мантію, якщо хотіли його для чогось використати, але тільки найближче до Волдеморта коло осіб було позначене Чорними мітками. Ґрейбек не був удостоєний цієї найвищої честі.
Шрам знову запекло…
…і він здійнявся в нічне небо та й полетів до вікна на верхівці вежі…
— …а це точно він? Бо якщо ні, Ґрейбек, то ми всі трупи.
— Хто тут командує? — заревів Ґрейбек, приховуючи хвилинну розгубленість. — Я кажу, що це Поттер, а він плюс його чарівна паличка — це двісті тисяч ґалеонів на бочку! Але якщо ви такі боягузи й не хочете зі мною, то нехай усе буде моє, а як пощастить, то ще й дівулька на додачу!
…вікном була звичайна щілина в чорному камені, й туди ніяк не міг пролізти чоловік… у вікні виднілася худа, як скелет, людина, що скорчилася під ковдрою… мертва чи спить?..
— Добро! — озвався Скабіор. — Добро, ми з тобою, Ґрейбек! А що робити з цими?
— Та теж можна взяти. Маємо двох бруднокровців, це ще десять ґалеонів. І дай мені меча. Якщо то рубіни, то теж набіжить кругленька сума.
Полонених поставили на ноги. Гаррі чув, як швидко й нажахано дихає Герміона.
— Тримайте їх міцно. Я беру Поттера! — сказав Ґрейбек і схопив Гаррі за волосся. Довгі жовті нігті дряпнули його по голові. — На рахунок “три”! Раз… два… три…
Вони роз’явилися, тягнучи бранців за собою. Гаррі пручався, намагався скинути Ґрейбекову руку, та це було безнадійно. Рон і Герміона були міцно притиснуті до нього з боків, він не міг від’єднатися від групи, ледве дихав, а шрам запік ще болючіше…
…він змією протиснувся у щілину вікна й невагомо, як: туман, опустився на підлогу схожої на камеру кімнатки…
Полонені попадали одне на одного, приземлившись на якійсь сільській вуличці. Набряклі очі Гаррі якусь мить призвичаювались, а тоді він побачив ковану залізну браму з двох половин, за якою починалася довга під’їзна алея. Відчув тонесеньку цівочку полегшення, бо Волдеморта там не було. Гаррі, чинячи опір видінням, знав, що той зараз у якійсь дивній фортеці на самому вершечку вежі. Скільки Волдемортові треба часу, щоб повернутися, коли він довідається, що Гаррі тут, то вже інша річ…
Один хапун підійшов до брами й потрусив її.
— Як нам зайти? Тут замкнуто, Ґрейбек, я не можу… чорт!
Він злякано відсмикнув руки. Залізо звивалося й вигиналося, викручуючись з абстрактних завитків та кілець у страхітливе лице, що заговорило деренчливим лунким голосом:
— Назвіть мету прибуття!
— Ми маємо Поттера! — тріумфально заявив Ґрейбек. — Упіймали Гаррі Поттера!
Брама відчинилася.
— Ходімо! — звелів Ґрейбек своїм поплічникам, і бранців потягли за браму, а далі алеєю між рядами високого живоплоту, що притишував їхні кроки. Гаррі побачив над собою примарний білий силует і зрозумів, що то павич-альбінос. Спіткнувся, але Ґрейбек швидко поставив його на ноги. Він ішов, хитаючись, боком, прив’язаний спиною до спин чотирьох інших бранців. Заплющивши набряклі очі, на мить дозволив пекучому болю в шрамі себе подолати, бо хотів знати, що зараз робить Волдеморт, чи вже знає, що Гаррі впіймали…
…виснажена людина заворушилася під ковдрою й повернулася до нього схожим на череп обличчям… кволий чоловік спробував сісти і втупився великими запалими очима в нього, у Волдеморта, а тоді засміявся. У роті в нього майже не було зубів…
— То ти таки прийшов. Я знав, що ти прийдеш… колись. Але прийшов ти дарма. Я ніколи її не мав.
— Брешеш!
Гаррі охопила Волдемортова лють, шрам, здавалося, вибухне з болю, але він повернувся свідомістю у власне тіло, намагаючись там залишатися, поки бранців штурхали по гравію.
Їх усіх залило світлом.
— У чому справа? — запитав холодний жіночий голос.
— Нам треба побачити Того-Кого-Не-Можна-Називати! — проскрипів Ґрейбек.
— Ти хто такий?
— Ви ж мене знаєте! — У голосі вовкулаки почулася образа. — Фенрір Ґрейбек! Ми вловили Гаррі Поттера!
Ґрейбек схопив Гаррі й розвернув обличчям до світла, примусивши інших полонених теж розвернутися.
— Я розумію, що він розпух, мадам, але це він! — втрутився Скабіор. — От придивіться й побачите шрам. А оце дівчисько бачите? Це та бруднокровка, що з ним тинялася, мадам. Немає сумніву, що це він, а ще ми маємо його чарівну паличку! Осьо, мадам…
Гаррі бачив, що Нарциса Мелфой розглядає його набрякле лице. Скабіор кинув їй тернову чарівну паличку. Нарциса підняла брови.
— Заведіть їх сюди, — звеліла.
Штурханами й копняками Гаррі та інших бранців загнали по широких кам’яних сходах в обвішаний портретами передпокій.
— Ідіть за мною, — сказала Нарциса й повела їх через передпокій. — Мій син, Драко, вдома на весняних канікулах. Якщо це Гаррі Поттер, він його впізнає.
Вітальня сліпила очі після темряви надворі. Навіть з напівзаплющеними очима Гаррі бачив, яка ця кімната велика. Зі стелі звисала кришталева люстра, а на темно-фіолетових стінах портретів було ще рясніше, ніж у передпокої. Коли хапуни заштовхали полонених до вітальні, з крісел біля пишно оздобленого мармурового каміна підвелися дві постаті.
— Що таке?
Гаррі впізнав жахливо знайомий манірний голос Луціуса Мелфоя. Він запанікував, не бачачи виходу. Однак тепер, коли його охопив ще більший жах, легше стало блокувати Волдемортові думки, хоча шрам усе одно палав.
— Вони кажуть, що впіймали Поттера, — пролунав холодний Нарцисин голос. — Драко, ану підійди.
Гаррі не наважувався поглянути прямо на Драко, але бачив краєм ока цю трохи вищу за нього постать, що підвелася з крісла, з блідим загостреним обличчям і тьмяними очима під білявим волоссям.
Ґрейбек знову примусив бранців розвернутися так, щоб Гаррі став просто під люстрою.
— Ну, хлопче? — прохрипів вовкулака.
Гаррі опинився перед великим позолоченим дзеркалом з вигадливими завитками на рамі, що стояло на каміні. Уперше після площі Ґримо він крізь щілинки очей побачив себе в дзеркалі.
Обличчя в нього було величезне, блискуче й рожеве, усі риси спотворені Герміониними чарами. Чорне волосся сягало плечей, на щоках чорніла тінь заросту. Якби він не знав, що це справді він, то дуже б здивувався, хто ж це нап’яв його окуляри. Вирішив мовчати, бо голос його зрадив би, а ще уникав зорового контакту з Драко, поки той наближався.
— Ну, Драко? — запитав пожадливо Луціус Мелфой. — Це він? Гаррі Поттер?
— Я не… я точно не скажу, — вагався Драко. Він тримався віддалеки від Ґрейбека і, здається, боявся дивитись на Гаррі так само, як Гаррі на нього.
— Та придивися уважніше! Підійди ближче!
Гаррі ще не чув, щоб Луціус Мелфой так хвилювався.
— Драко, якщо саме ми передамо Поттера Темному Лордові, то нам усе буде проба…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве