Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Гаррі мав напоготові відповідь, якби вони запитали, чому він не захотів зробити рівненьку могилу чарівною паличкою, проте нічого пояснювати не довелося. Хлопці мовчки зіскочили в яму з лопатами і стали копати всі разом, доки яма стала достатньо глибокою.
Гаррі турботливо загорнув ельфа у свою куртку. Рон сів на край могили, скинув черевики й шкарпетки і поклав коло босих ельфових ніг. Дін вичаклував вовняну шапочку і Гаррі обережно надів її Добі на голову, заховавши його кажанячі вуха.
— Треба закрити йому очі.
Гаррі й не чув, як у темряві підійшли всі інші друзі. Білл був у дорожньому плащі, Флер — у великому білому фартусі, з кишені якого стирчала пляшечка косторосту. Бліда Герміона, закутана в позичений халат, ледве трималася на ногах. Коли вона підійшла, Рон її пригорнув. Луна, в накинутій наопашки шубі Флер, нахилилася й делікатно торкнулася пальцями ельфових повік, прикриваючи ними його скляний погляд.
— Отак, — тихо сказала вона. — Тепер він може спати. Гаррі поклав ельфа в могилу, розташував його крихітні руки-ноги так, наче той відпочиває, а тоді виліз нагору і востаннє подивився на маленьке тільце. Він ледве стримав ридання, пригадавши похорон Дамблдора, численні ряди золотих стільців, міністра магії в першому ряду, перелік Дамблдорових досягнень, велич білої мармурової гробниці. Він відчував, що Добі заслуговує не менш урочистого похорону, однак ельф лежав поміж кущів у грубо викопаній ямі.
— Мабуть, треба щось сказати, — порушила тишу Луна. — Я перша, можна?
Усі глянули на неї, а вона звернулася до мертвого ельфа на дні могили.
— Дуже-дуже тобі дякую, Добі, за те, що визволив мене з того підвалу. Це так несправедливо, що загинув саме ти, такий добрий і відважний. Я ніколи не забуду, що ти для нас зробив. Маю надію, що зараз ти щасливий.
Вона повернулася й очікувально глянула на Рона. Той прокашлявся і сказав охриплим голосом:
— Так… дякую, Добі.
— Дякую, — пробурмотів Дін.
Гаррі ковтнув слину.
— Прощавай, Добі, — сказав він. Більше він ні на що не спромігся, втім, Луна все за нього висловила. Білл підняв чарівну паличку — і купа свіжовикопаної землі здійнялася й акуратно засипала могилу, утворивши невеличкий червонястий горбик.
— Ви не проти, якщо я ще трохи тут побуду? — запитав Гаррі друзів.
Вони щось нерозбірливо пробурмотіли. Хтось легенько поплескав його по спині і всі пішли назад до будинку, залишивши Гаррі наодинці з ельфом.
Він роззирнувся — клумби були обкладені великими білими, відполірованими морем каменями. Він узяв чи не найбільший і поклав його, наче подушку, над тим місцем, де спочивала голова Добі. Намацав у кишені чарівну паличку.
Їх там було аж дві. Він уже забув перебіг подій, не міг зараз пригадати, чиї це були чарівні палички. Лише пам’ятав, як вихоплював їх у когось із рук. Вибрав коротшу, бо вона була приємніша в руці, і націлив на камінь.
Поволі, підкоряючись його вказівкам, на поверхні каменя з’явилися викарбувані літери. Він знав, що Герміона зробила б це охайніше і, мабуть, швидше, але хотів сам позначити це місце, так само, як і сам хотів викопати могилу. Коли Гаррі розігнувся, на камені лишився напис:

Тут лежить Добі, вільний ельф.

Ще кілька секунд дивився на свою роботу і поволеньки пішов. Шрам посіпувався, а в голові юрмилися думки, що сяйнули йому в могилі, ідеї, що сформувалися в темряві — захопливі й жахливі.
Коли він зайшов у коридорчик, усі сиділи у вітальні, уважно слухаючи Білла. Кімната була світла й гарна, а в каміні палахкотіли принесені морем дрова. Гаррі не хотів забруднити килим, тому залишився стояти у дверях і прислухався.
— …пощастило, що Джіні на канікулах. Якби вона була в Гоґвортсі, то її схопили б раніше, ніж ми туди встигли б. Тепер ми знаємо, що вона теж у безпеці. Білл озирнувся й побачив біля порога Гаррі.
— Я забрав усіх з “Барлогу”, — пояснив він. — Перевіз до Мюріелів. Смертежери вже знають, що Рон з тобою, і тепер наша родина стане їхньою мішенню… не проси пробачення, — додав він, побачивши, як Гаррі міняється на лиці. — Тато вже кілька місяців казав, що все це лише питання часу. Нас і так завжди вважали найбільшими зрадниками роду.
— Як вони захищені? — запитав Гаррі.
— Чарами Довіри. Тато — тайнохоронець. Цей будинок ми теж захистили. Тут тайнохоронець — я. Ніхто з нас не ходить на роботу, але це зараз не найважливіше. Коли оклигають Олівандер і Ґрипхук, ми їх теж відправимо до Мюріелів. Тут небагато місця, а в них — повно. Ґрипхукові ноги вже гояться, Флер напоїла його косторостом. Мабуть, десь за годину зможемо його вже перевезти…
— Ні, — заперечив Гаррі, і Білла це здивувало. — Вони обидва будуть мені потрібні тут. Я мушу з ними побалакати. Це дуже важливо.
Відчув у своєму голосі владність, переконливість і усвідомлення мети, що прийшли до нього під час копання могили для Добі. Усі повернулися до нього, збентежені.
— Піду помиюся, — сказав Гаррі Біллові, дивлячись на руки, замащені землею та кров’ю Добі. — І після цього негайно мушу з ними побачитися.
У маленькій кухоньці підійшов до раковини під вікном, що виходило на море. Світанок уже проривався на обрії і, поки він умивався, доганяючи потяг думок, що осяяли його в темному саду, небо стало золотисто-рожеве…
Добі вже ніколи не розповість їм, хто його послав у підвал, але Гаррі знав, що саме він побачив. Проникливе блакитне око глянуло на нього з уламка дзеркальця, а тоді прийшла допомога. “У Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить”.
Гаррі витер руки, не помічаючи краси світанку за вікном і не чуючи розмов у вітальні. Він дивився десь за море і почувався, як ніколи, дуже близьким до суті всього, що відбувалося.
А шрам поколював, і він знав, що Волдеморт теж прямує до цієї мети. Гаррі розумів усе і водночас не розумів нічого. Інтуїція підказувала йому одне, а розум — зовсім інше. Дамблдор у Гаррі в голові всміхнувся, дивлячись поверх кінчиків молитовно складених пальців.
Ви дали Ронові світлогасник. Ви зрозуміли його… і дали йому змогу повернутися…
І Червохвоста ви теж розуміли… ви знали, що в глибині його душі ховається крихітка каяття…
А якщо ви розуміли їх… то що вам було відомо про мене, Дамблдоре?
Невже я маю знати, але не шукати? Чи ви розуміли, що мені важко буде збагнути? Тому все так і ускладнили? Щоб я мав час у всьому розібратися?
Гаррі стояв непорушно, втупивши очі туди, де на обрії сходив яскраво-золотий краєчок сліпучого сонця. Тоді глянув на свої чисті руки, здивувався, що тримає в них ганчірку, поклав її і пішов у передпокій. І тут його шрам сердито запульсував, а у свідомості майнули, наче віддзеркалення пролітаючої над водою бабки, контури дуже добре йому знайомої будівлі.
Білл і Флер стояли біля сходів.
— Я мушу поговорити з Ґрипхуком і Олівандером, — сказав Гаррі.
— Ні — запротестувала Флер. —Тгеба затшекати, ’Аггі. Вони дюше хвогі і втомлені…
— Вибач, — сказав він без натиску, — але це не може чекати. Мушу поговорити з ними негайно. Наодинці… і з кожним окремо. Це невідкладно.
— Гаррі, що це, в біса, означає? — здивувався Білл. — Ти з’являєшся з мертвим ельфом-домовиком і напівпритомним ґобліном, у Герміони вигляд, наче її катували, а Рон відмовляється бодай щось мені пояснити…
— Ми не можемо тобі сказати, що робимо, — категорично заявив Гаррі. — Білл, ти член Ордену і знаєш, що Дамблдор довірив нам виконати певну місію. Ми не маємо права про це розповідати.
Флер нетерпляче пирхнула, але Білл на неї не глянув. Він не зводив очей з Гаррі. Його пошрамоване лице не виражало жодних емоцій. Нарешті Білл промовив:
— Гаразд. З ким ти хочеш поговорити спочатку?
Гаррі завагався. Він знав, як багато залежало від його рішення. Часу майже не лишалося. Треба було робити вибір: горокракси чи реліквії?
— З Ґрипхуком, — сказав Гаррі. — Спочатку поговорю з Ґрипхуком.
Серце калатало в грудях, наче він бігцем щойно подолав неймовірну перешкоду.
— Тоді нагору, — сказав Білл і пішов перший.
Гаррі вже піднявся на кілька сходинок, проте зупинився й озирнувся.
— Ви теж мені потрібні! — крикнув Ронові й Герміоні, що ховалися в затінку коло дверей вітальні.
Вони вийшли на світло, і дивне полегшення проступило на їхніх обличчях.
— Як ти там? — запитав Гаррі Герміону. — Ти така молодчина. .. вигадала цілу історію, коли вона тебе катувала…
Герміона слабко всміхнулась, а Рон стис їй руку.
— Що робимо далі, Гаррі? — спитав він.
— Побачите. Ходімо.
Гаррі, Рон і Герміона піднялися за Біллом крутими сходами до маленького сходового майданчика. Там було троє дверей.
— Сюди, — сказав Білл, відчиняючи двері їхньої з Флер спальні. Тут вікно теж виходило на море, поцятковане золотом світанку. Гаррі підійшов до вікна, повернувся спиною до яскравого видовища, склав руки і став чекати. Шрам пульсував. Герміона сіла на крісло біля туалетного столика, а Рон примостився на його поручні.
Знову з’явився Білл з маленьким ґобліном на руках, поклав його обережно на ліжко. Ґрипхук хрипко подякував, і Білл вийшов, зачинивши за собою двері.
— Вибач, що витяг тебе з ліжка, — почав Гаррі. — Як твої ноги?
— Болять, — відповів ґоблін. — Але гояться.
Він і досі не випускав з рук Ґрифіндорів меч і вигляд мав якийсь дивний: чи то войовничий, чи то заінтригований. Гаррі звернув увагу на землисту ґоблінову шкіру, на довгі тонкі пальці, на чорнющі очі. Флер його роззула. Довгі ступні були брудні. Він був вищий, ніж ельфи-домовики, та не набагато. Зате його опукла голова була значно більша, ніж у людей.
— Ти, мабуть, не пам’ятаєш… — почав Гаррі.
— …що я — той ґоблін, який показав тобі твій сейф, коли ти вперше в житті відвідав “Ґрінґотс”? — договорив за нього Ґрипхук. — Я все пам’ятаю, Гаррі Поттер. Ти навіть серед ґоблінів дуже відомий.
Гаррі й ґоблін обмінялися оцінюючими поглядами. Гаррін шрам не переставав боліти. Хотілося якомога скоріше закінчити цю розмову з Ґрипхуком — і водночас він боявся зробити хибний хід. Поки думав, як краще викласти своє прохання, ґоблін перший порушив тишу.
— Ти поховав ельфа, — несподівано злісно сказав він. — Я бачив тебе з вікна сусідньої кімнати.
— Так, — підтвердив Гаррі.
Ґрипхук скоса зиркнув на нього зизуватими очима.
— Ти якийсь дивний чаклун, Гаррі Поттер.
— Чому це? — машинально потер шрам Гаррі. — Ти викопав могилу.
— Той що?
Ґрипхук не відповів. Гаррі подумав, що той, мабуть, насміхається, бо він діяв як маґл, проте його мало обходило, схвалює Ґрипхук поховання Добі чи ні. Він зосередився для атаки.
— Ґрипхук, я хочу попросити…
— А ще ти врятував ґобліна.
— Що?
— Ти забрав мене сюди. Урятував мене.
— Я думаю, ти не шкодуєш? — трохи нетерпляче сказав Гаррі.
— Ні, Гаррі Поттер, — відповів Ґрипхук і накрутив на палець ріденьку чорну борідку, що стирчала з його підборіддя, — але ти дуже дивний чаклун.
— Добре, — сказав Гаррі. — Грипхуче, мені потрібна допомога, і ти можеш мені її надати.
Ґоблін нічим не виявив свого схвалення, і далі насуплено позираючи на Гаррі, наче ніколи такого, як він, не бачив.
— Мені треба проникнути в один Ґрінґотський сейф. Гаррі не мав наміру говорити це так відверто. Слова самі вилетіли, коли біль пронизав його шрам-блискавку, і він знову побачив контури Гоґвортсу. Він рішуче заблокував свій мозок. Спочатку мав завершити справу з Ґрипхуком. Рон з Герміоною дивилися на Гаррі так, наче він збожеволів.
— Гаррі… — почала було Герміона, але Ґрипхук її перебив.
— Проникнути в Ґрінґотський сейф? — перепитав ґоблін і зморщився, змінюючи позу на ліжку. — Це неможливо.
— Ні, можливо, — заперечив йому Рон. —Таке вже бувало.
— Так, — погодився Гаррі. — У той самий день, коли ми вперше з тобою зустрілися, Ґрипхуче. На мій день народження, сім років тому.
— Той сейф уже був порожній, — огризнувся ґоблін, і Гаррі зрозумів, що, навіть пішовши з “Ґрінґотсу”, Ґрипхук з образою сприймав саму думку, що можна прорвати захисні банківські редути. — Він тоді був майже незахищений.
— Зате сейф, у який потрібно проникнути, не буде порожній, а його захист буде надзвичайно потужний, — сказав Гаррі. — Він належить Лестранжам.
Він бачив, як ошелешено перезирнулися Рон з Герміоною, але він ще встигне їм усе пояснити після того, як Ґрипхук дасть свою відповідь.
— У тебе немає шансів, — рішуче заперечив Ґрипхук. — Жодного шансу. “Бо як шукатимеш у нас багатств, яких ти не припас…”
— “тоді, злочинцю, не забудь…” — так, я знаю, я пам’я таю, — сказав Гаррі. — Але я не шукаю собі багатств, я не прагну особистої користі. Ти мені віриш?
Ґоблін подивився на Гаррі скоса. Шрам-блискавка заколов, та Гаррі не звертав уваги, відмовляючись знати, біль це чи заманювання.
— Якщо і є такий чаклун, якому б я повірив, що він не прагне особистої користі, — сказав нарешті Ґрипхук, — то це ти, Гаррі Поттер. Ґобліни й ельфи не звикли, щоб їх захищали чи поважали, а ти сьогодні це продемонстрував. На відміну від інших паличконосців.
— Паличконосців, — повторив Гаррі. Слово було дивне для вух, але тут дужче заболів шрам, бо Волдеморт повернув думки на північ, а йому вже не терпілося розпитувати Олівандера, що був у сусідній кімнаті.
— Чаклуни й ґобліни, — тихо сказав Ґрипхук, — дуже довго змагалися за право носити чарівні палички.
— Але ж ґоблінам для чарів не потрібні палички, — докинув Рон.
— Не в цьому суть! Чаклуни відмовляються ділитися секретами виготовлення чарівних паличок з іншими магічними істотами, вони не дають нам змоги вдосконалити свої сили!
— Ґобліни теж не діляться таємницями своїх чарів, — не вгавав Рон. — Ви ж не розказуєте нам, як робити мечі і обладунки. Ґобліни роблять з металами таке, що чаклунам і не снилося…
— Не має значення, — зупинив його Гаррі, помітивши, що Ґрипхукове лице змінило колір. — Тут не йдеться про протистояння між чаклунами й ґоблінами або якимись іншими магічними істотами…
Ґрипхук огидно реготнув.
— А от і ні, бо йдеться саме про це! Темний Лорд стає дедалі могутніший, а це означає, що ваша раса ще більше вивищиться над моєю! “Ґрінґотс” потрапив у руки чаклунів, ельфів-домовиків ріжуть, як худобу, а хто з паличконосців протестує?
— Ми! — вигукнула Герміона. Вона випросталася, очі її заблищали. — Ми протестуємо! І на мене полюють так само, як на будь-якого ґобліна чи ельфа, Ґрипхуче! Бо я бруднокровка!
— Не кажи так на себе… — пробурмотів Рон.
— Чому не казати? — заперечила Герміона. — Я бруднокровка, і я цим пишаюся! За нового режиму моє становище не краще, ніж твоє, Ґрипхуче! Це ж мене катували у Мелфоїв!
Говорячи, вона відхилила комір халата, щоб показати тонкий поріз на горлі, завданий Белатрисою — яскраво червоний на тлі білої шкіри.
— А ти знав, що це Гаррі звільнив Добі? — запитала вона. — Ти знав, що ми кілька років боролися за визволення ельфів?— Рон ніяково засовався на поручні Герміониного крісла. — Ніхто не бажає здолати Відомо-Кого більше, ніж ми, Ґрипхуче!
Ґоблін дивився на Герміону з не меншим подивом, ніж перед тим на Гаррі.
— Що саме ти шукаєш у сейфі Лестранжів? — запитав він раптом. — Меч, який там лежить, підроблений. Справжній — оцей. — Він обвів їх по черзі поглядом. — Думаю, ви це вже знаєте. Ви ж самі попросили, щоб я збрехав.
— Але ж у цьому сейфі лежить не тільки підроблений меч? — запитав Гаррі. — Може, ти там бачив ще щось?
Серце калатало ще дужче. Він подвоїв зусилля, щоб ігнорувати посіпування шраму.
Ґоблін знову накрутив борідку на палець.
— Наші закони забороняють розкривати таємниці “Ґрінґотсу”. Ми охоронці казкових скарбів. Ми з повагою ставимося до предметів, відданих під нашу опіку, багато з яких були виготовлені нашими руками.
Ґоблін погладив меч, а його чорні очі блукали від Гаррі до Герміони, від Герміони до Рона і знову до Гаррі.
— Такий юний, — сказав він врешті, — а ворогів так багато.
— То ти нам допоможеш? — запитав Гаррі. — Без допомоги ґобліна ми туди не проникнемо. Ти — наша єдина надія.
— Я… про це подумаю, — сказав Ґрипхук дратівливо.
— Але… — обурився було Рон, та Герміона штурхнула його під ребро.
— Дякую, — сказав Гаррі.
Ґоблін схилив велику опуклу голову й кілька разів зігнув-розігнув свої короткі ноги.
— Думаю, — сказав він, демонстративно влягаючись на ліжку Білла й Флер, — що косторіст уже своє зробив. Нарешті зможу спати. Вибачайте…
— Так, звичайно, — сказав Гаррі, та перш ніж вийти з кімнати, нахилився й забрав Ґрифіндорів меч, що лежав біля ґобліна. Ґрипхук не протестував, але Гаррі здалося, що він помітив обурення в ґоблінових очах, коли зачиняв за собою двері.
— Малий прищ, — прошепотів Рон. — Йому подобається тримати нас у непевності.
— Гаррі, — зашепотіла Герміона, відводячи хлопців далі від дверей, на саму середину темного тісного сходового майданчика, — чи я правильно тебе зрозуміла? Ти хочеш сказати, що в сейфі Лестранжів лежить горокракс?
— Так, — підтвердив Гаррі. — Белатриса так злякалася, коли подумала, що ми туди проникли. Була сама не своя. Чому? Що ми могли там побачити, що ще могли звідти забрати? Вона до смерті боялась, що Відомо-Хто довідається, що ми те щось забрали.
— Я думав, що ми шукаємо місця, у яких побував Відомо-Хто, де він здійснив щось важливе, — розгублено запитав Рон. — Хіба ж він бував у сейфі Лестранжів?
— Не знаю, чи він бував у “Ґрінґотсі”, — відповів Гаррі. — У юності він не міг зберігати там золото, бо йому ніхто нічого у спадок не залишив. Хоча, коли він уперше побував на Алеї Діаґон, то міг бачити банк, принаймні, зовні.
Шрам засіпався, але Гаррі не звертав на це уваги. Він хотів, щоб Рон і Герміона зрозуміли все про “Ґрінґотс”, перш ніж починати розмову з Олівандером.
— Думаю, що він заздрив усім, хто мав ключі до ґрінґотських сейфів. Думаю, що для нього це була ознака причетності до світу чаклунів. І ще не забувайте, що він довіряв Белатрисі та її чоловікові. Це були найвідданіші його слуги аж до його падіння. А коли він зник, вони скрізь його шукали. Я сам чув, як він сказав це тієї ночі, коли повернувся.
Гаррі потер шрам.
— Навряд чи він сказав Белатрисі, що то горокракс. Він не розкрив Луціусу Мелфою правди про свій щоденник. Можливо, він пояснив їй, що це річ, яку він високо цінує, і попросив заховати в сейф. Геґрід казав, що в цілому світі немає надійнішого місця, щоб там щось зберігати… крім Гоґвортсу.
Коли Гаррі закінчив, Рон похитав головою.
— Ти так добре його розумієш.
— Тільки частково, — заперечив Гаррі. — Частково… Та краще б я хоч би настільки розумів Дамблдора. Втім, побачимо. Йдемо… тепер Олівандер.
Рон і Герміона, спантеличені і вражені почутим, пішли за ним до дверей навпроти спальні Білла і Флер. Гаррі постукав.
— Заходьте! — почувся слабкий голос.
Майстер чарівних паличок лежав на одному з двох односпальних ліжок, дальньому від вікна. Він понад рік просидів у темниці, й Гаррі знав, що його там катували — принаймні, раз. Був виснажений, з-під жовтуватої шкіри обличчя випиналися кістки. Великі сірі очі здавалися ще більшими у темних проваллях очниць. Руки, що лежали поверх ковдри, були худі, як у скелета. Гаррі сів на вільне ліжко поруч з Роном і Герміоною. Вранішнього сонця звідси не було видно. Вікно кімнати виходило в сад на верхівці кручі з свіжою могилою.
— Містере Олівандер, вибачте, що ми вас турбуємо, — сказав Гаррі.
— Мій любий хлопчику. — Голос в Олівандера був дуже кволий. — Ви нас урятували. Я вже думав, що ми там і помремо. Я ніколи… ніколи не зможу вам віддячити… як годиться.
— Ми раді, що все вдалося.
Шрам засіпався. Гаррі знав, був переконаний, що майже не лишилося часу, щоб випередити Волдеморта чи завадити йому досягти мети. Гаррі відчув, як його охопила паніка… але ж він зробив свій вибір, коли вирішив спочатку поговорити з Ґрипхуком. Удаючи спокій, якого й близько не відчував, Гаррі понишпорив у капшучку на шиї і вийняв дві половинки поламаної чарівної палички.
— Містере Олівандер, мені потрібна допомога.
— Усе що завгодно. Усе, — кволо пообіцяв майстер.
— Ви можете її полагодити? Чи це можливо? Олівандер простяг тремтячу руку, і Гаррі поклав йому на долоню дві половинки, що ледве трималися купи.
— Гостролист і феніксова пір’їна, — вимовив Олівандер тремтливим голосом. — Одинадцять дюймів. Гарна й гнучка.
— Так, — підтвердив Гаррі. — Зможете?..
— Ні, — прошепотів Олівандер. — Мені прикро, страшенно прикро, але чарівну паличку, що зазнала таких тяжких пошкоджень, неможливо полагодити жодними відомими мені способами.
Гаррі був готовий почути таку відповідь, та все одно удар був важкий. Він забрав половинки чарівної палички і знову сховав їх у капшучок. Олівандер дивився туди, де зникла потрощена паличка, і відвів погляд аж тоді, як Гаррі вийняв з кишені дві чарівні палички, що їх забрав у Мелфоїв.
— Ви можете впізнати ці чарівні палички? — запитав Гаррі. Майстер узяв першу паличку, підніс її близенько до вицвілих очей, покрутив у вузлуватих пальцях і легенько зігнув.
— Горіх і драконячі серцеві струни, — сказав він. — Дванадцять і три чверті дюйма. Незламна. Ця паличка належала Белатрисі Лестранж.
— А ця?
Олівандер так само ретельно оглянув другу паличку.
— Глід і волосина єдинорога. Рівно десять дюймів. Доволі пружна. Це була паличка Драко Мелфоя.
— Була? — перепитав Гаррі. — А тепер що, ні?
— Мабуть, ні. Якщо ти її забрав…
— …забрав…
— …то вона може стати твоєю. Зрозуміло, багато залежить від того, як її забирали. А також від самої чарівної палички. Та загалом чарівна паличка, здобута в бою, міняє господаря.
У кімнаті запанувала тиша, яку порушував хіба що далекий шум моря.
— Ви кажете про чарівні палички так, ніби вони щось відчувають, — сказав Гаррі, — ніби володіють здатністю самостійно мислити.
— Паличка сама обирає чарівника, — пояснив Олівандер. — Це добре знають ті, хто вивчав мистецтво виготовлення чарівних паличок.
— А можна користуватися паличкою, яка тебе не вибрала? — поцікавився Гаррі.
— Так, якщо ти хоч трохи чарівник, ти зможеш чаклувати за допомогою практично будь-якого інструмента. Однак найкращі результати бувають лише тоді, як існує взаємна прихильність між чарівником і чарівною паличкою. Ці зв’язки дуже непрості. Спочатку взаємне тяжіння, а потім спільне збагачення досвідом, коли паличка вчиться у чаклуна, а чаклун у своєї палички.
Морські хвилі якось скорботно накочувалися й відкочувалися.
— Я силою забрав цю паличку в Драко Мелфоя, — сказав Гаррі. — Чи безпечно мені тепер нею користуватися?
— Думаю, безпечно. Існують витончені закони, що визначають володаря чарівної палички, але завойована паличка зазвичай підкоряється новому власнику.
— То я можу користуватись і цією? — запитав Рон, вийняв з кишені Червохвостову чарівну паличку і подав Олівандеру.
— Каштан і драконячі серцеві струни. Дев’ять з чвертю дюйма. Ламка. Невдовзі після мого викрадення мене змусили її виготовити для Пітера Петіґру. Тож якщо ти її завоював, вона повинна виконувати усі твої накази краще за будь-яку іншу чарівну паличку.
— І це стосується всіх чарівних паличок? — запитав Гаррі.
— Думаю, що так, — відповів Олівандер, дивлячись на Гаррі опуклими очима. — Ти ставиш непрості запитання, містере Поттер. Виготовлення чарівних паличок — це складна й загадкова галузь магії.
— Тобто не обов’язково вбивати попереднього власника, щоб стати справжнім володарем чарівної палички? — не вгавав Гаррі.
— Обов’язково? Ні, я б не сказав, що обов’язково треба вбивати.
— Хоч існують легенди, — сказав Гаррі, і серце його закалатало ще швидше, а біль у шрамі значно посилився. Він був переконаний, що Волдеморт вирішив здійснити свої задуми. — Легенди про чарівну паличку.. або палички… що переходили з рук у руки через убивство.
Олівандер зблід. На тлі білосніжної подушки він став світло-сірим, а величезні, з кров’яними прожилками, очі світилися страхом.
— Така паличка лише одна, наскільки я знаю, — прошепотів він.
— І Відомо-Хто нею зацікавився, правда? — наполягав Гаррі.
— Як… звідки?.. — прохрипів Олівандер і благально подивився на Рона й Герміону, шукаючи в них допомоги. — Звідки ти це знаєш?
— Він вимагав, щоб ви йому сказали, як подолати зв’язок між нашими чарівними паличками, — сказав Гаррі.
Олівандера охопив жах.
— Він мене катував, зрозумій! Закляттям “Круціатус”, і я… я не мав іншого виходу й мусив розповісти йому все, що знаю або про що здогадуюся!
— Я розумію, — сказав Гаррі. — Ви йому сказали про серцевини-близнюки? Сказали, що йому просто треба позичити чарівну паличку в іншого чаклуна?
Олівандер був переляканий і приголомшений тим, як Гаррі все добре знав. Повільно кивнув головою.
— Та це не спрацювало, — вів далі Гаррі. — Моя паличка знову здолала тепер уже позичену чарівну паличку. Ви знаєте, чому так сталося?
Олівандер заперечно, але теж дуже повільно, похитав головою.
— Я ще… ніколи про таке не чув. Тієї ночі твоя чарівна паличка здійснила щось нечуване. Зв’язок між серцевинами-близнюками — це вже дуже рідкісне явище, а от чому твоя чарівна паличка зламала позичену, я взагалі не знаю…
— Ми тут згадували іншу чарівну паличку — паличку, що переходить з рук у руки завдяки вбивству. Коли Відомо-Хто зрозумів, що моя чарівна паличка зробила щось дивне, він прийшов вас розпитати про ту іншу паличку?
— Звідки ти це знаєш? Гаррі не відповідав.
— Так, прийшов, — прошепотів Олівандер. — Він хотів довідатися все, що я знаю про чарівну паличку, яку називають жезлом Смерті, паличкою Долі або ж бузиновою паличкою. Гаррі скоса зиркнув на Герміону. Вона була вражена.
— Темному Лорду, — сказав Олівандер тихим переляканим голосом, — завжди подобалася та чарівна паличка, що я йому зробив… тис і феніксова пір’їна, тринадцять з половиною дюймів… аж поки не виявив зв’язку між серцевинами- близнюками. Тепер він шукає іншу, потужнішу, паличку, яка допоможе йому здолати твою.
— Але він скоро довідається, якщо ще не довідався, що моя чарівна паличка зламана, і полагодити її неможливо, — неголосно промовив Гаррі.
— Ні, Гаррі! — злякано заперечила Герміона. — Він цього не може знати! Звідки він може?..
— Пріорі інкантатем, — пояснив Гаррі. — Ми покинули твою, Герміоно, чарівну паличку і мою тернову паличку у Мелфоїв. Якщо вони їх належно оглянуть, якщо примусять відтворити останні закляття, наслані паличками, то побачать, що твоя чарівна паличка зламала мою, побачать, як ти марно намагалася її полагодити, і зрозуміють, що відтоді я користувався терновою паличкою.
Той ледве помітний рум’янець, що з’явився було на її щоках після прибуття сюди, знову зник. Рон кинув на Гаррі докірливий погляд і сказав:
— Не треба зараз цим журитися…
Але містер Олівандер не дав йому договорити.
— Темний Лорд шукає тепер бузинову паличку не тільки для того, щоб знищити тебе, містере Поттер. Він прагне нею заволодіти, бо вірить, що стане тоді по-справжньому невразливим.
— І стане?
— Власник бузинової палички повинен завжди боятися нападу, — сказав Олівандер, — проте сама думка про Темного Лорда з жезлом Смерті… це колосально.
Гаррі раптом пригадалася їхня перша зустріч, коли він не збагнув, подобається йому Олівандер чи ні. Навіть зараз, після Волдемортових катувань і ув’язнення, думка, що Темний Лорд оволодіє цією чарівною паличкою, не тільки лякала майстра, а й захоплювала.
— То ви… ви, містере Олівандер, серйозно вважаєте, що така чарівна паличка існує? — запитала Герміона.
— О, так, — підтвердив Олівандер. — Причому цілком можливо простежити шлях цієї чарівної палички протягом усієї історії. Існують, звісно, певні прогалини, досить довгі періоди, коли вона зникала, її тимчасово губили чи ховали, але невдовзі вона завжди з’являлася. Вона має певні визначальні характеристики, і хто вивчав мистецтво виготовлення чарівних паличок, їх легко впізнає. Є старі записи, деякі трохи туманні, зроблені мною та іншими майстрами чарівних паличок для кращого розуміння й вивчення нашого ремесла. Вони доволі достовірні.
— То ви… ви не думаєте, що це просто казка чи міф? — з надією запитала Герміона.
— Ні, — заперечив Олівандер. — Я не знаю, чи неминуче треба скоїти вбивство, щоб оволодіти нею. Її історія кривава, але, можливо, це тому, що вона така бажана річ, що збурює чаклунські пристрасті. Неймовірно потужна, небезпечна, коли потрапляє в лихі руки, вона незмінно вабила своєю могутністю всіх нас, хто вивчав можливості чарівних паличок.
— Містере Олівандер, — запитав Гаррі, — це ви сказали Відомо-Кому, що бузинова паличка була в Ґреґоровича?
Олівандер зблід іще більше — якщо це було можливо. Він тепер нагадував примару.
— Але як ти це… звідки ти?.. — ковтнув він слину.
— Хай вас не турбує, звідки я це знаю, — сказав Гаррі й на мить заплющив очі, коли запалав його шрам, і він на кілька секунд побачив головну вуличку Гоґсміда, ще темну, бо школа лежала набагато північніше. — Ви сказали Відомо-Кому, що Ґреґорович мав цю чарівну паличку?
— Це були чутки, — прошепотів Олівандер. — Чутки, що ходили багато років тому, задовго до твого народження! Я думаю, Ґреґорович сам їх поширював. Ти ж розумієш, як сприяли його бізнесу розмови про те, що він досліджував і відтворював властивості бузинової палички!
— Так, я розумію, — погодився Гаррі. Він звівся на ноги. — Містере Олівандер, останнє запитання, і відпочивайте. Що вам відомо про Смертельні реліквії?
— Про… про що? — пробурмотів спантеличений майстер чарівних паличок.
— Про Смертельні реліквії.
— Боюся, що я й гадки не маю, про що ти говориш. Це також пов’язане з чарівними паличками?
Гаррі пильно вдивився в його запале обличчя й повірив, що Олівандер не прикидається. Він справді не чув про реліквії.
— Дякую вам, — сказав Гаррі. — Дуже вам дякую. Відпочивайте.
Олівандер був вражений.
— Він мене катував! — зойкнув він. — Закляттям “Круціатус”… ти й уявити собі не можеш…
— Я можу, — заперечив Гаррі. — Ще й як можу. Відпочивайте, будь ласка. Дякую за все, що ви нам розповіли.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук