Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— Якби ж якось пропхати меч у ручку… але як туди вилізти? До полиці, на якій стояла чаша, не дістав ніхто, навіть найвищий з усіх Рон. Жар від зачарованих скарбів здіймався хвилями, піт стікав Гаррі по обличчі, по спині, а він одчайдушно намагався придумати, як добратися до чаші. І тут з-за дверей долинув рев дракона й почувся брязкіт.
Вони були в пастці. Іншого виходу, крім дверей, звідси не було, а до них з того боку перла ціла зграя ґоблінів. Гаррі глянув на Рона й Герміону, і побачив, який жах їх охопив.
— Герміоно, — сказав Гаррі, прислухаючись до наростання брязкоту, — мені треба туди піднятися, щоб її позбутися…
Вона підняла чарівну паличку, навела на Гаррі й прошепотіла:
— Левікорпус.
Підвішений у повітрі за ногу, Гаррі зачепив якісь обладунки, з них почали вилітали копії, наче розпечені до білого постаті, заповнюючи й так обмежений простір. Рон, Герміона й обидва ґобліни кричали від болю, бо їх кинуло на інші речі, що теж почали подвоюватися. Напівзасипані горою розжарених скарбів, вони пручалися й репетували, а Гаррі тим часом таки підчепив чашу Гафелпаф, пропхнувши лезо меча крізь її ручку.
— Імпервіус! — прохрипіла Герміона, намагаючись захистити себе, Рона й ґоблінів від розпеченого металу.
Тут пролунав ще жахливіший крик, що примусив Гаррі глянути вниз. Рон і Герміона були вже по пояс засипані скарбами і намагалися втримати на поверхні Боґрода, а от Ґрипхук уже геть пропав з очей, хіба що стирчали кінчики його довжелезних пальців.
Гаррі схопив Ґрипхука за ці пальці й потягнув. Укритий пухирями ґоблін помалу вилазив з-під купи скарбів, виючи, мов пес.
— Ліберакорпус! — крикнув Гаррі і разом з Ґрипхуком гепнувся на гору коштовностей, що й далі розросталася. Меч вилетів у Гаррі з рук.
— Ловіть! — заволав Гаррі, переборюючи біль від розпеченого металу, а Ґрипхук знову видерся йому на плечі, рішуче не бажаючи стикатися з дедалі більшою кількістю розжарених до червоного предметів. — Де меч? На ньому була чаша!
Брязкіт по той бік дверей став просто оглушливий… було вже надто пізно…
— Он!
Це Ґрипхук побачив меча й кинувся по нього, а Гаррі в цю мить збагнув, що ґоблін і не сподівався, що вони дотримають слова. Однією рукою міцно тримаючись за чуб Гаррі, щоб не впасти у вируюче море розпеченого золота, Ґрипхук схопив руків’я меча й високо підняв — якнайдалі від Гаррі.
Золота чаша, настромлена ручкою на лезо меча, злетіла вгору. Гаррі, з ґобліном на плечах, метнувся і впіймав її, і хоч вона обпекла йому руку, він не випустив здобичі навіть тоді, як зі жмені посипалися незліченні чаші. Відчинилися двері й Гаррі відчув, як бурхливий потік вогняного золота й срібла підхоплює його, Рона й Герміону, щоб викинути зі сховища.
Майже не реагуючи на біль від опіків, що вкривали все тіло, линучи на хвилях цього самовідтворюваного скарбу, Гаррі запхав чашу в кишеню й простяг руку, щоб забрати меч, проте Ґрипхука вже не було. Той, за першої ж нагоди, миттєво зісковзнув з Гаррі й кинувся шукати захисту між ґоблінами, що їх оточили. Розмахуючи мечем і волаючи:
— Злодії! Злодії! На поміч! Злодії! — він розчинився в юрбі, що насувалася з кинджалами в руках. Брати-ґобліни без зайвих розпитувань прийняли його у свої лави.
Ковзаючи на розпеченому металі, Гаррі ледве звівся на ноги, знаючи, що єдиний вихід — іти напролом.
— Закляктус! — загорлав він, а Рон і Герміона до нього приєдналися. Струмені червоного світла шугнули в натовп, і деякі ґобліни полетіли шкереберть, проте інші й далі насувалися. Окрім того, Гаррі побачив, як з-за рогу вибігло кілька чаклунів-охоронців.
Заревів прикований дракон — і ґоблінів обпалило вогнем з його пащеки. Чаклуни, позгинавшись, побігли назад, а Гаррі відчув напад чи то натхнення, чи то божевілля. Націлившись чарівною паличкою на товстелезні кайдани, що приковували потвору до підлоги, він закричав:
— Релашіо!
Кайдани зі страшенним брязкотом розкололися.
— Сюди! — заволав Гаррі й кинувся до сліпого дракона, відстрілюючись від ґоблінів приголомшливими закляттями.
— Гаррі… Гаррі… що ти робиш?! — крикнула Герміона.
— Сюди, вилазьте на нього, швидше…
Дракон ще не второпав, що його звільнили. Гаррі намацав ногою вигин його задньої лапи й видерся йому на спину. Драконяча луска була тверда як сталь. Звір навіть не відчув на собі хлопця. Гаррі простяг руку, Герміона вхопилася, за нею виліз і Рон. Наступної секунди дракон збагнув, що він розкутий.
Він заревів і став дибки. Гаррі притисся до нього коліньми, з усієї сили вчепившись за нерівну луску. І тут дракон змахнув крильми, розкидавши на всі боки, наче кеглі, верескливих ґоблінів, і злетів. Гаррі, Рона й Герміону, що припали йому до спини, боляче тернуло об стелю, коли дракон пірнув униз, летячи до отвору в коридорі, а ґобліни, переслідуючи його, метали кинджали, що відскакували від панцирних боків.
— Ми тут не прослизнемо, він завеликий! — закричала Герміона, але дракон роззявив пащу, з неї знову вирвався вогонь, стіни похилого тунелю тріснули й обвалилися. Наділений страшною силою дракон пазурами розчищав собі дорогу. Гаррі міцно заплющив очі від пилюки й жару. Оглушений гуркотом каміння і драконячим ревом, він відчайдушно чіплявся за луску, боячись будь-якої миті зірватися вниз, і тут почувся Герміонин крик:
— Дефодіо!
Вона допомагала драконові розширити коридор, зрізаючи брили зі стелі, а він рвався до свіжішого повітря, подалі від крикливих і брязкітливих ґоблінів. Гаррі й Рон теж почали громити стелю довбальними закляттями. Вони проминули підземне озеро, і величезний ревучий плазун відчув попереду простір і волю. Позаду залишався коридор, у якому метався його шпичастий хвіст, падали здоровенні брили каміння, розколювалися велетенські сталактити, і дедалі глухіше лунав ґоблінський брязкіт, а полум’я з драконячої пащеки розчищало їм дорогу вперед…
І ось нарешті, поєднавши могуття своїх заклять і грубу драконячу силу, вони прорвали останню перешкоду і влетіли прямо в мармурову залу. Ґобліни й чаклуни заверещали й поховалися хто куди, а в дракона нарешті з’явився простір, щоб розправити крила. Він занюхав за вхідними дверима свіже прохолодне повітря, повернув туди свою ороговілу голову і злетів разом з Гаррі, Роном та Герміоною, які міцно вчепилися йому за спину. Дракон проломив металеві двері, що так і повисли, зігнуті й зірвані з завіс, пролетів над Алеєю Діаґон і стрімко здійнявся в небо.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИИ —
Остання схованка

Про керування польотом не було й мови. Дракон не бачив, куди летить, а Гаррі знав, що варто було драконові зробити різкий поворот або перекрутитися в повітрі, і їх ніщо вже не втримає на його широченній спині. І все ж, поки вони здіймалися вище й вище, а під ними мовби розгорталася сіро-зелена карта Лондона, Гаррі охопила шалена вдячність за цю, здавалося б, таку неможливу втечу. Припавши до шиї цієї потвори, він міцно тримався за її схожу на метал луску, прохолодний вітерець приємно обвівав його обпечене і вкрите пухирями тіло, а драконячі крила ляскали в повітрі, наче крила вітряка. За його спиною, чи то від захоплення, чи зі страху, голосно лаявся Рон, а Герміона, здається, ридала.
Минуло якихось п’ять хвилин, і Гаррі перестав боятися, що дракон скине їх зі спини, бо той, здається, просто хотів якомога далі відлетіти від своєї підземної в’язниці. Правда, думка про те, як і де вони з нього злізуть, навівала справжній жах. Гаррі не мав зеленого поняття, як довго дракони можуть літати без посадки, і як оцей конкретний присліпкуватий дракон визначить безпечне місце для приземлення. Гаррі постійно роззирався навсібіч, і йому здавалося, що його шрам починає сіпатися…
Скільки часу мине, поки Волдеморт довідається, що вони вдерлися у сховище Лестранжів? Як швидко ґрінґотські ґобліни повідомлять про це Белатрисі? Як скоро вони з’ясують, що саме вкрадено? І що, зрештою, станеться, коли виявлять, що зникла золота чашечка? Волдеморт нарешті збагне, що вони полюють на горокракси?..
Драконові, здається, подобалося прохолодне свіже повітря. Він невпинно здіймався вгору — вони летіли вже на одному рівні з пасмами холодних хмар, і Гаррі вже не розрізняв різнокольорові цяточки машин, що в’їжджали в столицю і виїжджали з неї. Вони летіли все далі понад зеленими й коричневими латками полів, понад дорогами й річками, що звивалися стрічками уздовж цих пейзажів.
— Як думаєш, що він шукає? — крикнув Рон, роздивившись, що летять усе далі на північ.
— Поняття не маю, — прокричав Гаррі. Його руки закоцюбли від холоду, та він не наважувався їх відпускати. Йому не давало спокою питання, що робити, якщо вони побачать внизу узбережжя, а дракон полетить у відкрите море. Гаррі цокотів зубами від холоду і страшенно хотів їсти й пити. Цікаво, а коли востаннє жерла ця потвора? Мабуть, невдовзі і їй закортить перекусити? А що, як вона допне, що в неї на спині смачнюща людятина — аж три штуки?..
Сонце котилося до обрію, небо темніло й ставало синьо-фіолетове. Дракон летів і летів, міста і села пропливали й зникали під ними, а його величезна тінь ковзала по землі, наче велетенська темна хмара. Кожна клітинка Гарріного тіла муляла й боліла від постійних намагань утриматися на драконячій спині.
— Чи мені здається, — крикнув Рон після довгої мовчанки, — чи то ми й справді заходимо на посадку?
Гаррі глянув униз і побачив темно-зелені гори та мідно-зелені, в променях призахідного сонця, озера. Ландшафт ставав виразніший і детальніший. Гаррі зазирнув ще далі і, зауваживши яскраві відблиски на воді, здивувався — невже дракон зачув прісну воду? Дракон опускався нижче й нижче, неначе по великій спіралі, обравши, вочевидь, для посадки якесь озерце.
— Треба стрибати, коли він добряче знизиться! — крикнув Гаррі друзям. — Стрибнемо в воду, перш ніж до нього дійде, що ми тут!
Вони погодилися, хоч Герміона, щоправда, без особливого ентузіазму.
І ось Гаррі побачив, як величезне жовте черево дракона віддзеркалюється на дрібненьких хвильках.
— ПОЇХАЛИ!
Він зісковзнув з дракона і стрибнув у озеро. Падати довелося довше, ніж сподівався, і він, боляче вдарившись об поверхню озера, каменем шубовснув у крижане, зелене, заросле водоростями нутро. Виринув, відсапуючись, з води, і побачив великі брижі, що колами розходилися там, де впали Рон і Герміона. Дракон, здається, так нічого й не помітив. Він низько летів над озером за якихось п’ятнадцять метрів од них, зачерпуючи своєю пошрамованою пащею воду. Коли Рон і Герміона, відпльовуючись і хапаючи ротом повітря, вигулькнули з озера, дракон уже долетів до дальнього берега і там приземлився.
Друзі попливли у протилежний бік. Озеро було не дуже глибоке. Невдовзі вони вже не так пливли, як брели, продираючись крізь водорості й намул. Нарешті, мокрі, засапані і виснажені, попадали на слизьку траву.
Напівжива Герміона страшенно кашляла й тремтіла. Пересилюючи бажання трохи полежати й подрімати, Гаррі звівся, похитуючись, на ноги, витяг чарівну паличку й почав вичакловувати довкола них звичні захисні закляття.
Закінчивши, долучився до друзів. Відколи вони вирвалися зі сховища, він уперше міг належно їх роздивитися. Обличчя й руки в обох були вкриті запаленими червоними опіками, а одяг місцями був обсмалений. Вони здригалися від болю, кроплячи свої численні рани есенцією ясенця. Герміона подала флакончик Гаррі і витягла три пляшки гарбузового соку, прихопленого з котеджу “Мушля”, а заодно і три чисті сухі мантії. Вони перевдягайся й почали жадібно дудлити сік.
— Ну, що ж, добре те, що ми здобули горокракс, — озвався нарешті Рон, що сидів і дивився, як відростає шкіра на його руках. — А погано те, що…
— …нема меча, — процідив крізь зуби Гаррі, кроплячи ясенцем дірку в джинсах, під якою червонів опік.
— Нема меча, — повторив Рон. — Це шахраювате мале падло…
Гаррі скинув мокру куртку, вийняв з кишені горокракс і поклав на траву перед ними.
Чашечка поблискувала на сонці, а вони дивилися на неї, допиваючи сік.
— Добре, що цього разу хоч не доведеться тарабанити це на собі, — а було б прикольно чалапати з чашкою на шиї, — сказав Рон, витираючи рукою рота.
Герміона подивилася на той бік озера, де й досі хлебтав воду дракон.
— Як думаєте, що з ним зроблять? — запитала вона. — Усе буде нормально?
— Ти вже, як Геґрід, — усміхнувся Рон. — Це ж дракон, Герміоно, він дасть собі раду. Подумай краще про нас.
— Тобто?
— Ну, я не знаю, як тобі на це делікатно натякнути, — зіронізував Рон, — але я припускаю, що хтось таки міг помітити, як ми вдерлися у “Ґрінґотс”.
Вони всі втрьох розреготалися й довго не могли зупинитись. Хоч боліли ребра і в голові паморочилося від голоду, Гаррі упав горілиць на траву й реготав, дивлячись на багряне небо, аж йому пересохло в горлі.
— То що ж нам тепер робити? — запитала нарешті Герміона, гикаючи й намагаючись говорити серйозно. — Він зрозуміє, правда? Відомо-Хто зрозуміє, що ми довідалися про горокракси!
— Може, вони побояться йому сказати? — з надією озвався Рон. — Може, це все замнуть…
Небо, пахощі озерної води, звук Ронового голосу — усе раптом зникло. Біль пронизав голову Гаррі, наче удар меча. Він опинився у тьмяно освітленій кімнаті, перед ним півколом виструнчилися чаклуни, а на підлозі до його ніг припала чиясь маленька тремтяча постать.
— Що ти варнякнув? — голос його був високий і холодний, але всередині все палало від люті й жаху. Єдине, чого він так боявся… але це просто неможливо — як? яким чином?..
Ґоблін тремтів, не в силах бачити над собою ці червоні очі.
— Повтори! — пробурмотів Воддеморт. — Ану повтори!
— В-володарю, — затинаючись, пробелькотів ґоблін і чорнющі очі вирячилися з жаху, — в-володарю… ми п-пробували їх з-зупинити… обманом, володарю… вдерлися… вдерлись у… сховище… Лестранжів…
— Обманом? Як це обманом? Я думав, що в “Ґрінґотсі” уміють виявляти обман? І хто ж це був?
— Це був… це був… т-той хлопець П-поттер і д-двоє спільників…
— І що вони взяли? — запитав він голосніше, охоплений неймовірним жахом. — Кажи мені! Що вони взяли?
— М-маленьку золоту ч-чашечку, м-мій пане…
Розлючений вереск, вереск несприйняття, вирвався з нього, наче з когось чужого. Він оскаженів, знавіснів — цього не могло бути, це ж неможливо, ніхто про це не знав! Як міг би цей хлопчисько розгадати його таємницю?
Бузинова паличка розітнула повітря і в кімнаті спалахнуло зелене сяйво. Ґоблін, що стояв навколішках, повалився мертвий, а нажахані чаклуни кинулися врозтіч. Белатриса й Луціус Мелфой випередили всіх, намагаючись першими добігти до дверей, але чарівна паличка знову й знову батожила повітря, умертвляючи тих, хто ще лишався живий, усіх без винятку — за те, що принесли йому цю неможливу звістку про золоту чашечку…
Він метався кімнатою серед трупів, і в голові промайнули видіння: його скарби, його обереги, його рятівні якорі безсмертя… щоденник було знищено, а чашу викрадено. А що, як цей хлопець знає про все інше? Невже знає, невже почав діяти, невже знайшов ще щось? Можливо, це все почав Дамблдор? Дамблдор, який завжди його підозрював, Дамблдор, якого вбили за його наказом, Дамблдор, чиєю чарівною паличкою він зараз володів, але який досяг його навіть з безчестя смерті руками хлопця, хлопця…
Але ж якби той хлопчисько і знищив котрийсь із горокраксів, то він, Лорд Волдеморт, знав би про це, відчув би це? Він, найвидатніший чаклун, він, убивця Дамблдора і безлічі інших дрібних нікчем, ім’я яким Ніхто і звати яких Ніяк. Як міг не знати цього Лорд Волдеморт, якби він, він сам, єдиний і неповторний, зазнав нападу чи був покалічений?
Щоправда, він цього не відчув, коли було знищено щоденник, але ж, на його переконання, це було тому, що він тоді ще не мав тіла, яке могло б відчувати, він навіть не був привидом,., ні, безсумнівно, решті горокраксів нічого не загрожує.. . вони неторкані…
Але він мусить це знати, мусить переконатися… Він крокував кімнатою, віджбурнувши ногою труп ґобліна, а в його розпалених мізках зринали невиразні видіння: озеро, хатина, Гоґвортс…
Краплинка розсудливості охолодила його лють. Як хлопець міг знати, що він заховав персня у Ґонтовій хатині? Ніхто ніколи не знав, що він родич Ґонтам, він приховав цей зв’язок, ті вбивства ніколи не пов’язували з ним: перстень, безумовно, був у безпеці.
А як би міг хлопець, та й будь-хто інший, дізнатися про печеру або зламати там усі захисні чари? Думка, що медальйон можливо викрасти, була абсурдна…
Або, скажімо, школа: та ж тільки він один знав, де розміщено горокракс, бо лише він проник у найсокровенніші таємниці того місця…
А ще була Наджіні, яку треба тепер тримати коло себе і більше не посилати виконувати його розпоряджень, оберігати її й захищати…
Проте для певності, для цілковитої певності, він мусить знову побувати в усіх своїх схованках, мусить подвоїти захист довкола кожного горокракса… і цю роботу, як і пошук бузинової палички, він мусить виконати сам…
Що треба перевірити насамперед? де найбільша небезпека? В його нутрі знову заворушилася стара притлумлена тривога. Дамблдор знав, як його звати по-батькові… Дамблдор міг намацати зв’язок із Ґонтами… покинута ними хатина — то була, мабуть, найнезахищеніша з усіх його схованок, саме туди він вирушить спочатку…
Озеро… ні, це неможливо… хоча й існувала малесенька ймовірність, що Дамблдор довідався про деякі з його старих “подвигів” у сиротинці.
І Гоґвортс… він знав, що його горокракс там у безпеці, бо Поттеру нізащо не потрапити непоміченим навіть у Гоґсмід, не кажучи вже про саму школу. Однак доречно було б попередити Снейпа про небезпеку, якщо хлопець спробує проникнути в замок… звичайно, безглуздо було б пояснювати Снейпові, чому саме хлопець може повернутися. Величезною помилкою було те, що він довірився Белатрисі й Мелфою. Хіба ж їхня тупість і недбальство уже вкотре не довели, наскільки безглуздо взагалі комусь довіряти?
Отже, він спочатку побуває в Ґонтовій хатині, і візьме з собою Наджіні. Відтепер вони нерозлучні… Він вийшов з кімнати, перетнув передпокій і опинився в темному саду, де дзюркотів фонтан. Покликав парселмовою змію, і вона приповзла до нього, неначе довжелезна тінь…
Гаррі розплющив очі і змусив себе повернутися назад. Він лежав на березі озера в промінні призахідного сонця, а Рон з Герміоною дивилися на нього. Судячи з їхніх стурбованих поглядів і постійного сіпання шраму, його несподівана мандрівка Волдемортовою свідомістю не лишилася непомічена. Він ледве випростався, майже не дивуючись, що й досі був мокрий і тремтів. Побачив чашку, що безневинно лежала перед ним на траві, і темно-синє озеро, поцятковане золотою доріжкою низького сонця.
— Він знає, — його власний голос звучав якось дивно і неприродно низько після пронизливих Волдемортових вересків. — Він знає, і збирається все перевірити, а останній, — Гаррі зірвався на ноги, — у Гоґвортсі. Я знав це. Я знав.
— Що?
Рон дивився на нього, роззявивши рота. Герміона стурбовано стала навколішки.
— А що ти побачив? Звідки ти знаєш?
— Я бачив, як саме він довідався про чашку, я… я був у його голові, він… — Гаррі пригадав усі вбивства, — він неймовірно розлючений, а ще нажаханий, він не може зрозуміти, як ми про це довідались, і тепер хоче перевірити, чи всі інші горокракси в безпеці, а почне з персня. Він гадає, що в Гоґвортсі найбезпечніше, бо там Снейп, і туди дуже важко проникнути непомітно — мабуть, він буде там насамкінець, але все одно це може статися за кілька годин…
— А ти бачив, де саме воно в Гоґвортсі? — запитав Рон, і теж зірвався на ноги.
— Ні, він зосередився на тому, щоб попередити Снейпа, він не думав, де саме воно лежить…
— Заждіть, заждіть! — вигукнула Герміона, коли Рон схопив горокракс, а Гаррі вже накидав плащ-невидимку. — Ми не можемо так просто взяти й зірватися без жодного плану, нам треба…
— Нам треба рушати, — рішуче заперечив Гаррі. Він сподівався виспатись, мріяв залізти в новий намет, але тепер про це не було й мови. — Ти хоч уявляєш, що він почне витворяти, коли довідається, що зникли перстень і медальйон? А що, як він забере гоґвортський горокракс, бо вирішить, що там він у небезпеці?
— Але ж як ми туди потрапимо?
— Гайнемо в Гоґсмід, — пояснив Гаррі, — і спробуємо з’ясувати все на місці, коли побачимо, як саме захищена школа. Ставай під плащ, Герміоно, я хочу, щоб цього разу ми трималися купи.
— Та ми ж не помістимось…
— Там буде темно, ніхто не помітить наших ніг.
Над почорнілою водою відлунням рознісся ляскіт величезних крил. Це дракон нарешті досхочу напився і злетів. Друзі завмерли, дивлячись, як він усе вище й вище здіймався чорною плямою на тлі потемнілого неба, аж доки сховався за найближчою горою.
Герміона підійшла до друзів і стала між ними. Гаррі якомога нижче опустив плащ до землі, вони усі разом крутнулися і зникли в задушливій темряві.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ —
Зникле дзеркальце

Ноги Гаррі торкнулися дороги. Він побачив до болю знайому головну вулицю Гоґсміда: темні вітрини крамничок, обриси чорних гір за селом, поворот дороги до Гоґвортсу, світло з вікон “Трьох мітел”. Серце йому тьохнуло, і він з пронизливою чіткістю пригадав, як приземлився тут майже рік тому, підтримуючи жахливо ослабленого Дамблдора. Усе це тривало якусь секунду, а тоді, не встиг він ще й відпустити Ронову й Герміонину руки, як щось сталося.
Повітря розкололося від вереску, схожого на Волдемортів, коли той довідався про викрадення чаші. Цей вереск пронизав кожнісінький нерв у тілі Гаррі, і він зрозумів, що вереск спричинила їхня поява. Ледве встиг глянути на друзів під плащем, як двері “Трьох мітел” розчинилися навстіж і з них висипав з чарівними паличками напоготові з десяток смертежерів у плащах з каптурами.
Гаррі схопив за руку Рона, що вже піднімав чарівну паличку. Смертежерів було дуже багато, всіх не приголомшиш. А спроба вистрілити закляттям миттєво викрила б їх. Один смертежер махнув чарівною паличкою — і вереск затих, однак відлуння ще й досі відбивалося в горах.
— Акціо плащ! — проревів інший смертежер. Гаррі схопився за поли плаща, та той і не збирався зникати. Замовляння-викликання на нього не діяло.
— Ти що, не під плащем, Поттере?! — закричав смертежер і звелів своїм напарникам: — Шукати скрізь. Він тут.
Шестеро смертежерів побігли прямо на них. Гаррі, Рон і Герміона спритно позадкували й заскочили в найближчу бічну вуличку, хоч смертежери ледь їх не зачепили. Друзі чекали в темряві, прислухаючись до кроків, що тупотіли там і тут, а пучки світла зі смертежерівських чарівних паличок розганяли довколишню темряву.
— Треба звідси тікати! — прошепотіла Герміона. — Роз’являймося зараз!
— Добра думка, — підтримав її Рон, але Гаррі не встиг відповісти, бо закричав якийсь смертежер: — Ми знаємо, Поттере, що ти тут, і ти звідси не вислизнеш! Ми тебе знайдемо!
— Вони нас чекали, — прошепотів Гаррі. — Вичаклували це закляття, щоб знати, коли ми з’явимося. А ще вони, мабуть, вичаклували щось таке, щоб нас звідси не випустити, тримати в пастці…
— А якщо дементорів? — запитав інший смертежер. — Якщо їм розв’язати руки, вони швиденько його знайдуть!
— Темний Лорд хоче вбити Поттера власноручно…
— …та дементори його не вб’ють! Темному Лордові потрібно Поттерове життя, а не душа. Та й убити його після Цілуночка буде легше!
Смертежери схвально загомоніли, а Гаррі відчув, як його охоплює жах. Щоб відігнати дементорів, доведеться вичакловувати патронусів, і цим вони себе відразу викриють.
— Гаррі, мусимо роз’являтися! — пошепотіла Герміона.
Не встигла вона це сказати, як він відчув, що вуличку заповнив неприродний холод. Раптом зникло все світло, навіть від зірок. У непроглядній темряві Гаррі відчув, як Герміона взяла його за руку, й вони утрьох крутнулися на місці.
Повітря, в якому вони мали б переміщатися, раптом загусло. Вони не могли роз’явитися, чари були надто потужні. Холод дедалі глибше проникав Гаррі в шкіру. Він, Рон і Герміона позадкували бічною вуличкою, рухаючись навпомацки вздовж стіни й намагаючись не викрити себе ані найменшим звуком. І тут з-за рогу безшумно вигулькнули дементори, десятеро чи й більше, видимі навіть у темряві, бо їхня темінь була густіша за навколишню; в чорних плащах, з напівзогнилими, у струпах, руками. Чи відчували вони, що хтось неподалік охоплений страхом? Гаррі був у цьому впевнений, бо вони почали рухатися швидше, чути вже було їхнє тягуче, хрипке дихання, яке він так ненавидів; вони відчули в повітрі смак відчаю і насувалися…
Гаррі підняв чарівну паличку. Він не хотів зазнати Цілунку дементорів, цього не буде, хоч би що сталося потім. Думаючи про Рона й Герміону, він прошепотів:
— Експекто патронум!
З його чарівної палички вистрибнув срібний олень і кинувся вперед. Дементори розлетілися хто куди, і тут почувся тріумфальний крик.
— Це він, отам, отам, я бачив його патронуса — оленя! Дементори відступили, на небі знову замерехтіли зірки, а тупотіння смертежерів наблизилося. Та не встиг охоплений панікою Гаррі придумати, що робити, як неподалік заскреготів засув, з лівого боку вузенької вулички прочинилися двері, і чийсь охриплий голос сказав:
— Поттере, сюди! Бігом!
Він послухався не вагаючись. Усі троє заскочили у відчинені двері.
— Нагору, не скидайте плаща, і тихо! — пробурмотів високий чоловік, проходячи повз них на вулицю і з грюкотом зачиняючи за собою двері.
Гаррі спочатку й гадки не мав, куди вони потрапили, а тоді побачив у тремтливому світлі свічки брудний, запорошений шинквас “Кабанячої голови”. Вони забігли за ляду, а тоді в інші двері, що вели до хитких дерев’яних сходів, якими вони прудко вибігли нагору. Сходи вели до вітальні з пошарпаним килимом і невеличким каміном, над яким висів великий, написаний олією, портрет білявої дівчини, що поглядала на кімнату якимось відсутнім, але дуже приємним поглядом.
Знадвору долинули крики. Не скидаючи плащ-невидимку, друзі підкралися до бруднющого вікна й визирнули. Їхній рятівник, у якому Гаррі тепер упізнав шинкаря з “Кабанячої голови”, єдиний був без каптура.
— Ну, то й що?! — кричав він смертежерам. —То й що?! Ви наслали на мою вулицю дементорів, то я й нацькував на них патронуса! Їх тут немає, я вам уже сказав, у мене їх немає!
— То був не твій патронус! — сказав смертежер. — То був олень, його наслав Поттер!
— Олень?! — заревів шинкар і витяг чарівну паличку. — Олень! Ти ідіот… експекто патронум!
Щось величезне й рогате вирвалося з його чарівної палички. Нагнувши голову, воно помчало до головної вулиці й зникло.
— Я не таке бачив… — пробурмотів смертежер, але вже не так упевнено.
— Хтось порушив комендантську годину, ти ж чув вереск, — сказав шинкареві смертежерів напарник. — Хтось був надворі всупереч розпорядженню…
— Якщо мені треба вивести надвір кицьку, то я виведу, і плював я на вашу комендантську годину!
— То це через тебе спрацювало закляття “котячий концерт”?
— А хоч би й так? Що, кинете мене в Азкабан? Уб’єте за те, що я посмів виткнути носа з власних дверей? То давайте, чого чекаєте! Лишень маю надію, що вам вистачило глузду не натискати свої чорні міточки й не викликати його. Він, мабуть, не дуже зрадіє, якщо припреться сюди через мене й мою стару кішку.
— Ти про нас не турбуйся, — огризнувся якийсь смертежер, — про себе краще подумай, коли порушуєш комендантську годину!
— А через кого ж ви будете переправляти зілля й отруту, якщо закриють мій шинок? Накриється тоді ваша комерція.
— Ти що, погрожуєш?..
— Усе, я закрив рота. Ви ж для того й прийшли, щоб я заткнувся, га?
— А я все одно кажу, що бачив патронуса-оленя! — вигукнув перший смертежер.
— Оленя?! — заревів шинкар. —Та то був цап, дебіле!
— Що ж, ми помилилися, — буркнув другий смертежер. — Але ще раз порушиш комендантську годину, то ми вже не будемо такі поблажливі!
Смертежери подалися назад до Високої вулиці. Герміона полегшено застогнала, вислизнула з-під плаща й сіла на стілець з хиткими ніжками. Гаррі щільно завісив штори і скинув плаща з себе й Рона. Вони чули, як шинкар унизу запирає двері на засув і піднімається вгору сходами.
Гаррі подивився на камін. На ньому під портретом дівчини стояло маленьке прямокутне дзеркальце.
Шинкар зайшов до кімнати.
— Кляті дурбелики! — різко кинув він, розглядаючи їх по черзі. — Що ви собі думали, коли сюди перлися?
— Дякуємо вам, — пробурмотів Гаррі, — навіть не знаємо, як вам віддячити. Ви нас врятували.
Шинкар щось буркнув. Гаррі підійшов до нього, намагаючись розгледіти лице під довгим цупким сивим волоссям і бородою. Шинкар був в окулярах. За брудними скельцями ховалися пронизливі блакитні очі.
— Це ж ваше око я бачив у дзеркальці. У кімнаті запала тиша. Гаррі й шинкар дивилися один на одного.
— Це ви прислали Добі.
Шинкар кивнув і пошукав поглядом ельфа.
— Думав, він буде з вами. Де ви його залишили?
— Він загинув, — відповів Гаррі. — Його вбила Белатриса Лестранж.
На шинкаревому лиці не здригнувся жоден м’яз. Помовчавши, він сказав:
— Прикро це чути. Непоганий був ельф.
Він відвернувся й, тицяючи чарівною паличкою, почав засвічувати лампи.
— Ви — Еберфорс, — сказав Гаррі, втупившись у його спину. Той цього не підтвердив і не заперечив, а просто нахилився, щоб розпалити камін.
— Де ви його взяли? — запитав Гаррі, підходячи до Сіріусового дзеркальця, точнісіньку копію якого він розбив майже два роки тому.
— Купив у Данґа десь рік тому, — відповів Еберфорс. — Албус мені тоді сказав, що це таке. Я намагався тримати тебе на оці.
Рон аж зойкнув.
— Срібна лань! — схвильовано вигукнув він. — Це теж були ви?
— Що ти таке мелеш? — здивувався Еберфорс.
— Хтось вислав нам патронуса лань!
— З такою головою, синку, ти міг би стати смертежером. Хіба ж я щойно не показав, що мій патронус — цап?
— О, — зніяковів Рон. — Так… Я ж голодний! — додав він, захищаючись, коли в животі в нього страшенно забурчало.
— Зараз щось пошукаю, — сказав Еберфорс і вийшов з кімнати, а невдовзі повернувся з великою паляницею, сиром та олов’яним глечиком з хмільним медом і поставив це все на столик біля каміна. Вони почали жадібно їсти й пити, і якийсь час панувала тиша, порушувана тільки потріскуванням вогню, дзенькотом келихів і плямканням.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве