Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— Ну що ж, — сказав Еберфорс, коли всі досхочу наїлися, а Гаррі й Рон сонно розвалилися в кріслах. — Треба подумати, як вам найкраще звідси вибратися. Вночі не можна, ви ж самі чули, що буває, коли хтось поночі виходить надвір. Спрацьовує закляття “котячий концерт”, і всі на вас накидаються, як посіпачки на доксині яйця. Навряд чи мені вдруге пощастить видати цапа за оленя. Дочекаймося світанку, коли мине комендантська година, тоді знов накинете плащ і підете звідси пішки. Як вийдете з Гоґсміда, тримайте курс на гори, а вже там зможете роз’явитися. Може, зустрінете Геґріда. Він переховується там у печері разом з Ґропом, бо їх хочуть заарештувати.
— Нікуди ми не підемо, — заперечив Гаррі. — Нам треба потрапити в Гоґвортс.
— Не мели дурниць, хлопче, — пирхнув Еберфорс.
— Ми мусимо, — повторив Гаррі.
— Ви мусите, — сказав Еберфорс, нахиляючись до нього, — звідси зникнути, і то якомога далі.
— Ви не розумієте. У нас мало часу. Ми мусимо потрапити в замок. Дамблдор… тобто ваш брат… хотів, щоб ми…
Від світла з каміна запорошені скельця Еберфорсових окулярів на мить утратили прозорість і стали матово-білі, нагадавши Гаррі сліпі очі велетенського павука Араґоґа.
— Мій брат Албус багато чого хотів, — проказав Еберфорс, — але через його грандіозні плани гинули й калічилися люди. Тримайся якнайдалі від цієї школи, Поттере, а якщо можеш, то взагалі втечи з країни. Забудь мого брата і його хитромудрі плани. Він зараз там, де вже ніщо йому не зашкодить, а ти йому нічого не винен.
— Ви не розумієте, — знову повторив Гаррі.
— Та невже? — тихо перепитав Еберфорс. — Думаєш, я не розумію рідного брата? Думаєш, ти знав Албуса краще, ніж я?
— Я не це мав на увазі, — сказав Гаррі, голова в нього думала повільно через утому та пересит від їжі й вина. — Просто… він доручив мені одну роботу.
— Он як? — спокійно проказав Еберфорс. — Гарна, мабуть, робота? Приємна? Легка? Така, що некваліфікований юний чаклун запросто виконає й не надірветься?
Рон похмуро засміявся. Герміона сиділа напружена.
— Я… вона нелегка, ні, — зізнався Гаррі. — Але я мушу…
— “Мусиш”? Чого це ти “мусиш”? Він же помер, чи ні? — грубо запитав Еберфорс. — Забудь про це, хлопче, якщо не хочеш піти услід за ним! Рятуй себе!
— Я не можу.
— Чому?
— Я… — Гаррі розгубився. Він не міг цього пояснити, тому вирішив перейти в наступ. — Ви ж теж боретеся, ви член Ордену Фенікса…
— Був, — відповів Еберфорс. — Ордену Фенікса немає. Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе. Ти ніколи не будеш тут у безпеці, Поттере, бо він прагне тебе впіймати. Тому тікай за кордон, ховайся, рятуйся. І цих двох забери з собою. — Він показав великим пальцем на Рона й Герміону. — Вони тепер довіку під загрозою, бо всі знають, що вони тобі помагали.
— Нікуди я не піду, — вперто повторив Гаррі. — Я мушу виконати цю роботу…
— Доручи її комусь іншому!
— Не можу. Це повинен зробити я, Дамблдор мені все по яснив…
— Та невже? І він усе чисто тобі розповів, щиро й до кінця?
Гаррі дуже хотів би сказати “так”, але чомусь це простеньке слово ніяк не злітало йому з вуст. Еберфорс, здається, читав його думки.
— Я добре знав брата, Поттере. Він з молоком матері всмоктав любов до таємниць. До таємниць і до брехні, так нас усіх виховували. Тільки в Албуса… це виходило природно.
Старий звів очі на портрет дівчини, що стояв на каміні. Це було, як уже помітив Гаррі, єдине зображення в цій кімнаті. Не було знімків Албуса Дамблдора чи будь-кого іншого.
— Містере Дамблдор, — боязко звернулася Герміона, — це ваша сестра? Аріана?
— Так, — зронив Еберфорс. — Що, читала Ріту Скітер? Навіть у червонуватому світлі з каміна було видно, як зашарілася Герміона.
— Нам про неї згадував Ельфаєс Додж, — втрутився Гаррі, рятуючи Герміону.
— Старий телепень, — буркнув Еберфорс, укотре сьорбнувши меду. — Йому здавалося, що в мого брата з усіх дірок сяяло сонце. Але так багато хто вважав, та й ви, судячи з усього, не виняток.
Гаррі промовчав. Не хотів ділитися тими сумнівами й ваганнями стосовно Дамблдора, що переповнювали його останніми місяцями. Він зробив свій вибір, коли копав могилу Добі. Вирішив і далі йти цією звивистою і небезпечною стежкою, на яку вказав йому Дамблдор, змиритися, що йому не розповіли про все, а просто вірити. Він не мав ані найменшої охоти знову піддавати все сумнівам і не хотів чути нічого такого, що відвертало б його від мети. Зустрівся з Еберфорсовим поглядом — таким вражаюче схожим на братів. Його ясно-блакитні очі, здавалося, так само пронизували співрозмовника, наче рентгеном, і Гаррі припускав, що Еберфорс читає його думки і зневажає його за них.
— Професор Дамблдор піклувався про Гаррі, причому, дуже, — сказала Герміона тихим голосом.
— Та невже? — перепитав Еберфорс. — Аж дивно, скільки тих людей, про яких дуже піклувався брат, чомусь опинилося в значно гіршому становищі, ніж якби він їх не чіпав.
— Що ви маєте на увазі? — ледь чутно запитала Герміона.
— Не має значення, — відмахнувся Еберфорс.
— Це дуже серйозне звинувачення! — не вгавала Герміона. — Ви що… ви говорите про сестру?
Еберфорс люто на неї зиркнув. Губи його заворушились, наче він жував слова, яким не дав зірватися з язика. А тоді він раптом вибухнув цілою тирадою.
— Коли моїй сестрі було шість років, на неї напало троє хлопців-маґлів. Вони побачили, як вона чаклувала — підглядали за нею крізь живопліт у саду. Вона була дитина, і не вміла ще стримуватися, жодна відьма або чаклун у її віці ще не вміє. Те, що вони побачили, їх, мабуть, налякало. Вони продерлися крізь живопліт, а коли вона не змогла їм показати свої фокуси, спробували провчити малу дивачку, щоб більше так не робила — але їх трохи занесло.
У світлі каміна Герміонині очі здавалися величезними. Рона, здається, трохи нудило. Еберфорс устав — височенний, як Албус, і раптом страшний зі злості й пекучого болю.
— Те, що вони зробили, її знищило. Вона вже не оклигала. Не могла вже чаклувати, але й позбутися чарів не могла. Вони вирували в ній і доводили до божевілля, свавільно й безконтрольно вибухали з неї, і тоді вона ставала дивна й небезпечна. Хоча здебільшого це була тихенька, перелякана й сумирна дівчина.
— Мій батько розшукав тих вилупків, що її скалічили, — вів далі Еберфорс, — і суворо їх покарав. Його за це ув’язнили в Азкабані. Він так і не зізнався, чому це зробив, бо якби в Міністерстві довідалися, що діється з Аріаною, то назавжди б запроторили її в лікарню Святого Мунґа. На їхню думку, вона поставила б під загрозу Міжнародний статут про секретність, бо була неврівноважена й вибухала чарами тоді, коли не могла їх стримувати.
— Ми мусили тримати її в безпечному й тихому місці. Перебралися в інше село, обставили все так, ніби вона захворіла, а мати її доглядала й робила все, щоб вона жила спокійно й щасливо.
— Вона мене дуже любила, — додав він, і з-за Еберфорсових зморшок та сплутаної бороди раптом визирнув замурзаний школярик. — Не Албуса, який, буваючи вдома, не вилазив зі своєї кімнати, де читав книжки, перелічував свої нагороди і листувався з “найвидатнішими чарівниками свого часу”, — зневажливо посміхнувся Еберфорс. — Про неї він не дбав анітрохи. Вона найбільше любила мене. Я її годував, коли мама не могла, я міг її заспокоїти, коли в неї починався черговий напад безумства, а коли вона була спокійна, то допомагала мені годувати кіз.
— А коли їй виповнилося чотирнадцять років… на жаль, мене вдома не було, — зітхнув Еберфорс. — Я зміг би її вгамувати, але… Стався приступ, а мати вже була не така молода, і… дійшло до нещасного випадку Аріана не змогла себе опанувати. І вбила матір.
Одночасно співчуття і відраза охопили Гаррі. Він не хотів більше його слухати, та Еберфорс розповідав далі, і Гаррі запитав себе, чи давно старий з кимось про це говорив і чи взагалі колись зачіпав у розмовах цю тему.
— Це зірвало навколосвітню подорож, у яку Албус зібрався з малим Доджем. Вони обидва приїхали на материн похорон, а тоді Додж подався в подорож сам, а Албус лишився вдома, як голова родини. Ха!
Еберфорс сплюнув у камін.
— Я йому казав, що сам її доглядатиму, що покину школу й сидітиму вдома з нею. Він заперечив, заявив, що я мушу вивчитися, а він замінить матір. Це, звісно, руйнувало всі плани нашого Генія, бо ніхто не давав би йому нагород за догляд напівбожевільної сестри, що ледь чи не щодня намагалася висадити в повітря будинок. Та кілька тижнів він якось давав усьому раду… поки не з’явився той.
На цих словах Еберфорсове обличчя набуло явно загрозливого вигляду.
— Ґріндельвальд. Нарешті брат мав рівного собі, мав співрозмовника, не менш розумного й талановитого, ніж він сам. Тож догляд за Аріаною відійшов на задній план, бо вони цілими днями виношували свої задуми про новий чарівницький порядок і шукали реліквій, чи що там ще їх цікавило. І що важила якась занедбана молода дівчина проти грандіозних планів вдосконалення чаклунського світу, чого вона була варта, якщо Албус працював для загального блага?
— Та минуло ще кілька тижнів, і мені набридло, я був ситий по горло. Я мав незабаром повертатися в Гоґвортс, тому сказав їм, їм обом, прямо у вічі, отак, як оце зараз стою перед тобою, — Еберфорс подивився на Гаррі, і не треба було багатої уяви, щоб побачити його в образі підлітка, затятого й сердитого, котрий наважився протистояти старшому братові. — Я сказав йому, щоб він покинув свої плани, її не можна перевозити, сказав я йому, вона не в тому стані, ти її не потягнеш з собою туди, де ти зібрався виголошувати свої хитромудрі тиради і набирати послідовників. Йому це не сподобалося, — вів далі Еберфорс, і очі його на мить сховалися, бо відблиски вогню з каміна впали на скельця окулярів і вони знов побіліли й неначе осліпли. — Ґріндельвальд, той взагалі цього не сприйняв. Він розізлився. Сказав мені, який я дурень, якщо намагаюся зупинити його і мого геніального брата… невже я не розумію, що моїй бідолашній сестрі не треба буде ховатися, коли вони змінять цей світ, дозволять чаклунам вийти зі схованок і вкажуть маґлам належне їм місце?
— Спалахнула суперечка… і я схопив свою чарівну паличку, а він — свою, і цей найкращий братів друг вразив мене закляттям “Круціатус”… Албус намагався йому завадити, і ось ми вже билися всі втрьох. Спалахи світла і стрілянина рознервували її, вона не витримала…
Еберфорс зблід, як полотно, наче йому завдали смертельної рани.
— …думаю, вона хотіла допомогти, але не тямила, що робить, і я не знаю, хто з нас винен, бо це міг зробити будь-хто… але вона була мертва.
На останніх словах його голос зірвався, і він впав у крісло. У Герміони лице блищало від сліз, а Рон сидів не менш блідий, ніж сам Еберфорс. Гаррі не відчував нічого, крім відрази. Краще б він цього не чув, краще вимів би це з голови.
— Мені так… мені так жаль, — прошепотіла Герміона.
— Відійшла, — прохрипів Еберфорс. — Назавжди відійшла. Він витер рукавом носа й прокашлявся.
— Ґріндельвальд, звісно, втік. Він і так уже мав недобру славу у своїй країні, і не хотів, щоб Аріану теж записали на його рахунок. А в Албуса були тепер розв’язані руки. Він був вільний від тягаря рідної сестри, вільний, щоб стати найвидатнішим чаклуном…
— Він ніколи не був вільний, — перебив його Гаррі.
— Тобто? — здивувався Еберфорс.
— Ніколи, — повторив Гаррі. — У той вечір, коли ваш брат загинув, він випив зілля, що довело його до безумства. Він почав кричати, благати когось невидимого. “Не зашкодь їм, прошу… краще мені завдай болю”.
Рон і Герміона не зводили з Гаррі очей. Він досі не розповідав деталей того, що діялось на острівці посеред озера. Події, що сталися після їхнього з Дамблдором повернення у Гоґвортс, цілком затьмарили все попереднє.
— Він думав, що знов опинився у минулому — з вами і з Ґріндельвальдом, я знаю, — сказав Гаррі, пригадуючи, як ридав і благав пощади Дамблдор. — Він думав, що бачить, як Ґріндельвальд калічить вас і Аріану… це були для нього страшні муки, якби ви побачили його тоді, то ніколи б не казали, що він був вільний.
Еберфорс розглядав свої жилаві руки й наче нічого не чув. Після довгої мовчанки сказав:
— Звідки ти можеш знати, Поттере, що ти його цікавив більше, ніж “загальне благо”? Як ти знаєш, що він би не пожертвував тобою так сама легко, як і сестричкою?
Наче уламок криги пронизав серце Гаррі.
— Я в це не вірю. Дамблдор любив Гаррі, — сказала Герміона.
— Чого ж він тоді не порадив йому заховатися? — відрізав Еберфорс. — Чого ж не підказав, як урятуватись, як вижити?
— Бо іноді, — відповів Гаррі, перш ніж Герміона зібралася з думками, — треба думати про щось більше, ніж власна безпека! Іноді потрібно думати про загальне благо! Бо це війна!
— Тобі ж тільки сімнадцять, хлопче!
— Я повнолітній і боротимусь далі, навіть якщо ви здалися!
— Хто сказав, що я здався?
— “Ордену Фенікса немає”, — повторив його слова Гаррі. — “Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе”.
— Я не кажу, що мені це подобається, але це правда!
— Ні, неправда, — заперечив Гаррі. — Ваш брат знав, як знищити Відомо-Кого, і передав це знання мені. Я не зупинюся, поки не переможу… або не помру. Не думайте, ніби я не знаю, чим це все може закінчитись. Я вже багато років це знаю.
Він очікував, що Еберфорс почне глузувати чи сперечатися, але той промовчав, хіба що спохмурнів ще дужче.
— Нам треба потрапити в Гоґвортс, — знову повторив Гаррі. — Якщо ви не можете нам допомогти, то ми дочекаємося світанку, дамо вам спокій і самі знайдемо вихід. Але якщо ви можете допомогти… то зараз непогана нагода про це сказати.
Еберфорс прикипів до крісла й дивився на Гаррі такими схожими на братові очима. Нарешті прокашлявся, встав, обійшов столик і підійшов до портрета Аріани.
— Ти знаєш, що робити, — сказав він.
Вона всміхнулася, відвернулась і кудись пішла, але не так, як це завжди роблять персонажі інших портретів — за край рами — ні, вона пішла довгим тунелем, намальованим за її спиною. Вони дивилися, як віддаляється худорлява постать, поки її не поглинула темрява.
— Е-е… що?.. — почав було Рон.
— Туди зараз веде лише один шлях, — пояснив Еберфорс. — Усі старі таємні переходи зараз перекрито з обох боків, дементори стоять на всіх мурах, а в самій школі, як я знаю зі своїх джерел, ходять патрулі. Школу ще ніколи так потужно не охороняли. Не знаю, як ви собі думаєте щось зробити, потрапивши всередину, коли Снейп — директор, а та парочка Керроу — його заступники?.. Втім, вам видніше. Ви ж кажете, що готові вмерти.
— Ой, що це?.. — насупилася Герміона, дивлячись на Аріанин портрет.
Наприкінці намальованого тунелю знову з’явилася крихітна біла цяточка, і стало видно, що це повертається Аріана, з кожним кроком більшаючи. Та вона йшла не сама — з нею був ще хтось, вищий за неї, що кульгав поруч, помітно схвильований. Волосся в нього було довжелезне, на обличчі яріли глибокі рани, а одяг був пошматований і подертий. Постаті наближались, більшали, і нарешті на портреті стало видно тільки голови й плечі. Потім увесь портрет відхилився від стіни, наче маленькі дверцята, відкриваючи вхід у справжній тунель. І з нього виліз не хто інший, як Невіл Лонґботом — з довжелезним волоссям, порізаним лицем і в подертому одязі. Він зістрибнув з каміна й радісно вигукнув:
— Я знав, що ти прийдеш! Я знав це, Гаррі!

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ —
Втрачена діадема

— Невіле… що за виг… як?.. Однак Невіл уже помітив Рона з Герміоною й пригортав їх до себе, захоплено щось вигукуючи. Що довше дивився Гаррі на Невіла, то краще роздивлявся, в якому той кепському стані. Одне око розпухле й жовто-фіолетове, обличчя порізане, та й уся його занедбаність свідчила, що він зараз живе в суворих умовах. Та попри все, Невілове пом’яте лице світилося щастям, коли він випустив з обіймів Герміону і знову сказав:
— Я знав, що ви прийдете! Увесь час казав Шеймусові, що рано чи пізно так буде!
— Невіле, що з тобою?
— Що? Це? — Невіл недбало махнув головою, не надаючи великого значення своїм ранам. — Та то ще нічого. У Шеймуса гірше. Побачите. То що, гайда? О, — зиркнув він на Еберфорса, — Еб, там ще кілька людей на підході.
— Ще кілька? — лиховісно перепитав Еберфорс. — Як це зрозуміти, Лонґботоме? У нас комендантська година, і все село зачакловане “котячим концертом”!
— Я знаю, тому вони і роз’являться прямо в шинку, — сказав Невіл. — Просто відправте їх у тунель, коли вони прибудуть, добре? Дуже вам дякую.
Невіл подав руку Герміоні й допоміг їй вилізти на камін і зайти в тунель. Рон поліз наступний, а за ним і сам Невіл. Гаррі глянув на Еберфорса.
— Не знаю, як вам і дякувати. Ви вже двічі нас врятували.
— Тепер самі про себе дбайте, — буркнув Еберфорс. — Утретє я вже, мабуть, не врятую.
Гаррі видерся на камін і поліз в отвір за Аріаниним портретом. По той бік були гладенькі кам’яні східці. Схоже було, що цей перехід існує вже багато років. Зі стін звисали мідні ліхтарі, а ґрунтова долівка була тверда і втоптана. Вони йшли і їхні тіні пливли за ними по стінах, наче крила.
— Давно тут цей тунель? — поцікавився Рон на ходу. — Його ж немає на Карті Мародера, правда, Гаррі? Мені зда¬валося, що під школою було тільки сім переходів.
— Їх усі перекрили ще до початку навчального року, — повідомив Невіл. — Зараз туди потрапити неможливо, бо всі входи запечатано чарами, а на виходах чатують смертежери й дементори. — Він розвернувся й пішов спиною вперед, сяючи усмішкою й радіючи, що бачить друзів. — Але то таке… Краще скажіть — це правда? Що ви вдерлися в “Ґрінґотс”? І втекли на драконі? Усі тільки про це й гово¬рять, Керроу недавно відлупцював Террі Бута, бо той під час вечері кричав про це на всю Велику залу!
— Так, це правда, — підтвердив Гаррі. Невіл радісно розреготався.
— А що ви зробили з драконом?
— Відпустили на волю, — відповів Рон. — Хоч Герміона хотіла залишити його своїм домашнім звірятком…
— Не перебільшуй, Роне…
— А що ви взагалі робили? Казали, Гаррі, що ти просто переховуєшся, але я так не думаю. Мабуть, ти таки щось задумав.
— Задумав, — погодився Гаррі, — але розкажи нам, Невіле, про Гоґвортс, ми ж нічого не знаємо.
— Тут було… ну, це вже геть не той Гоґвортс, — пояснив Невіл і усмішка зів’яла на його обличчі. — Ви чули щось про парочку Керроу?
— Про тих двох смертежерів, що тут викладають?
— Вони не тільки викладають, — уточнив Невіл. — Вони стежать за дисципліною. Їм, цим Керроу, подобається карати.
— Щось типу Амбриджки?
— Ні, вона проти них — лагідне курчатко. Усі викладачі, якщо ми чимось завинили, повинні відсилати нас до когось з Керроу. Але вони стараються цього не робити, якщо вдається. Викладачі їх ненавидять не менше, ніж ми.
— Той тип Амікус, викладає те, що колись називали “захист від темних мистецтв” — бо тепер це просто темні мистецтва.
Ми маємо випробовувати закляття “Круціатус” на учнях, яким призначено покарання…
— Що?
Гаррі, Рон і Герміона вигукнули це разом, і їхні злиті воєдино голоси луною прокотилися тунелем.
— Ага, — сказав Невіл. — Так я, до речі, заробив оце, — показав він на особливо глибоку рану на щоці, — бо відмо¬вився виконувати це закляття. А от декому це дуже подо¬бається. Креб і Ґойл отримують море кайфу. Це, мабуть, уперше вони хоч щось роблять краще за інших.
— Алекта, Амікусова сестра, викладає маґлознавство, це тепер обов’язковий предмет. Ми мусимо слухати її базікан¬ня, що маґли схожі на тварин, що вони тупі й брудні, і що вони загнали чаклунів у схованки, бо жорстоко до них ста¬вились, але тепер відновлюється природний порядок речей. А оце я заробив, — він показав іншу рану на обличчі, — коли поцікавився, скільки маґлівської крові у неї та її брата.
— Нічого собі, Невіле, — сторопів Рон, — може, іноді варто притримувати язика?
— Ви її просто не чули, — не погодився Невіл. — Ви б теж не стерпіли. Крім того, якщо не дозволяєш їм сісти собі на голову, то це дає надію усім. Я це помітив ще по тобі, Гаррі.
— Але ж вони тебе використовували як точила для ножів, — зіщулився Рон, коли вони проходили повз ліхтар, і Невілові страшні рани стало видно ще чіткіше.
Невіл знизав плечима.
— Нічого. Вони не хочуть проливати багато чистої крові, тому катують нас потроху, коли ми стаємо занадто язикаті, але все одно вбивати нас не збираються.
Гаррі навіть не знав, що гірше — страхіття, про які розповідав Невіл, чи його буденний тон.
— Справжня небезпека загрожує лише тим, чиї друзі або родичі завдають їм серйозного клопоту за межами школи. Ці учні стають заручниками. Старий Ксено Лавґуд забагато дозволяв собі в “Базікалі”, і смертежери зняли Луну прямо з поїзда, коли вона поверталася додому на Різдво.
— Невіле, з нею все нормально, ми її бачили…
— Та я знаю, вона передала мені звістку.
Він витяг з кишені золоту монетку, і Гаррі впізнав у ній фальшивий ґалеон — один з тих, що ними Дамблдорова армія користувалася для обміну інформацією.
— Вони просто класні, — усміхнувся Невіл Герміоні. — Керроу так і не розкусили, як ми підтримуємо зв’язок, і це їх страшенно бісило. Раніше ми ночами прокрадалися надвір і залишали на мурах написи типу “Дамблдорова армія, оголошується набір”. Снейп від цього просто казився.
— Раніше прокрадалися? — перепитав Гаррі, помітивши, що Невіл сказав це в минулому часі.
— Ну, з часом це стало складніше робити, — пояснив Невіл. — На Різдво ми втратили Луну, після Великодня не повернулася Джіні, а наша трійця була тут ніби лідерами. Керроу, здається, здогадувалися, що я багато до чого був причетний, тому почали серйозно мене діставати, а потім ще впіймали Майкла Корнера, коли він скидав ланцюги з першокласника, якого вони закували. Майкла дуже жорс¬токо катували. Багатьох це налякало.
— Не дивно, — пробурмотів Рон. Тунель тим часом пішов угору.
— Я ж не міг вимагати, щоб хтось ризикнув опинитися у Майкловій шкурі, тому ми всі ті наші вибрики припинили. Але боротися не перестали, пішли ніби як у підпілля. Проте кілька тижнів тому довелося й це припинити. Смертежери вирішили, що мене можна вгамувати одним-єдиним спосо¬бом — і напали на мою бабусю.
— Вони що? — одночасно вигукнули Гаррі, Рон і Герміона.
— Еге ж, — зітхнув Невіл, важко дихаючи, бо підйом був доволі крутий, — ну, ви ж знаєте хід їхніх думок. У них непогано все виходило, поки вони викрадали дітей, щоб угамувати батьків, тому рано чи пізно дійшло б і до зворот¬ного варіанту. Але так сталося, — повернувся він до друзів, і здивований Гаррі побачив усмішку на його обличчі, — що з бабусею вони трохи не розрахували своїх сил. Моя старенька жила сама-самісінька, тож вони, мабуть, подумали, що з нею впорається хто завгодно. Так чи так, — засміявся Невіл, — але Доліш і досі оклигує у Святого Мунґа, а бабуся десь ховається. Прислала мені листа, — він поляпав по на¬грудній кишені мантії, — пише, що мною пишається, що я гідний син своїх батьків, і щоб я продовжував у тому ж дусі.
— Круто, — зрадів за нього Рон.
— Ага, — відповів щасливий Невіл. — Та коли вони збагнули, що мене вже нічим не стримати, то вирішили, що Гоґвортс може взагалі обійтися без мене. Не знаю, вбити вони мене хотіли чи кинути в Азкабан, але я зрозумів, що пора зникати.
— Але ж, — геть розгубився Рон, — хіба… хіба ми зараз ідемо не у Гоґвортс?
— А куди ж, — сказав Невіл. — Самі побачите. Вже прийшли.
Вони звернули за ріг і побачили, що перехід закінчується. Ще один короткий сходовий марш вів до дверей, дуже схожих на ті, що були за Аріаниним портретом. Невіл їх штовхнув і поліз у отвір. Поки Гаррі ліз за ним, Невіл комусь гукнув:
— Дивіться, які гості! Хіба ж я не казав?
Гаррі вигулькнув у приміщенні за тунелем, і його зустріли захоплені крики…
— ГАРРІ!
— Це Поттер, це ПОТТЕР!
— Роне!
— Герміоно!
Він розгублено побачив перед собою барвисті гобелени, ліхтарі, численні обличчя. Його, Рона й Герміону оточили, обіймали, попліскували по плечах, куйовдили волосся, потискали руки не менше, ніж двадцять душ народу. Таке було враження, ніби вони оце щойно виграли фінальну гру з квідичу.
— Усе, все, заспокойтесь! — крикнув Невіл.
Коли юрба випустила їх з обіймів, Гаррі зміг нарешті роздивитися, де вони опинилися. Приміщення було йому геть незнайоме — величезне, і нагадувало інтер’єром радше якийсь розкішний курінь чи, можливо, велетенську кора¬бельну каюту. Різнобарвні гамаки звисали зі стелі й балкончика, що тягнувся вздовж глухих стін, обшитих темними дерев’яними панелями й завішаних яскравими гобеленами. Гаррі побачив на цих гобеленах золотого ґрифіндорського лева на яскраво-червоному тлі, чорного гафелпафського бор¬сука на жовтому і бронзового рейвенкловського орла на синьо¬му. Не було лише срібних і зелених слизеринських кольорів. Ще стояли переповнені книжками шафи, кілька мітел, спер¬тих на стіну, а в кутку—великий дерев’яний радіоприймач.
— Де це ми?
— У кімнаті на вимогу, де ж іще? — відповів Невіл. — Вона перевершила саму себе, скажи? За мною гналися обоє Керроу, і я зрозумів, що більше ніде не сховаюся, тож зумів зайти в двері, і от що я тут знайшов! Ну, коли я прибув, вона ще не була така — була значно менша, висів тільки один гамак і лише ґрифіндорські гобелени. Але що більше прибувало воїнів Дамблдорової армії, то просторішою вона ставала.
— А Керроу сюди не можуть проникнути? — запитав Гаррі, шукаючи очима двері.
— Ні, — сказав Шеймус Фініґан, якого Гаррі не впізнав, доки той не заговорив. Набрякле Шеймусове лице вкривали синці. — Це надійна схованка. Поки тут є хоч один наш, чужий сюди не зайде, бо двері не відчиняться. Це Невілова заслуга. Він справді розуміє цю кімнату. Її треба попросити точнісінько про те, що тобі потрібно… скажімо: “Я не хочу, щоб сюди могли потрапити Керроу чи їхні посіпаки”… і кімна¬та все це виконає! Треба лише стежити, щоб були перекриті всі можливі ходи! Невіл тут незрівнянний!
— Це все доволі просто, — скромно пояснив Невіл. — Я тут просидів майже півтори доби і страшенно зголоднів, тому й подумав, що непогано було б щось з’їсти — тоді й відкрився цей перехід до “Кабанячої голови”. Я пішов туди й зустрів там Еберфорса. Він забезпечує нас харчами, бо це єдина послуга, якої кімната чомусь не хоче надавати.
— Це тому, що їжа належить до одного з п’яти винятків Темпового закону природної трансфіґурації, — пояснив Рон, викликавши цим загальний подив.
— Ми тут переховуємося майже два тижні, — сказав Шеймус, — і щоразу, як нам потрібно, тут з’являються додаткові гамаки, а коли сюди почали прибувати дівчата, тут навіть виникла цілком пристойна ванна кімната…
— …бо дівчата вирішили, що непогано зрідка митися, — додала Лаванда Браун, яку Гаррі досі не помічав. Він ще раз уважно подивився на присутніх і впізнав чимало знайомих облич. Тут були обидві близнючки Патіл, а також Террі Бут, Ерні Макмілан, Ентоні Ґольдштейн і Майкл Корнер.
— Розкажіть, що ви замислили, — сказав Ерні, — бо тут уже ходило стільки чуток! Ми про вас дізнаємося з “Поттерварти”. — Він показав на радіо. — Ви ж не вдиралися в “Ґрінґотс”?
— Вдиралися! — вигукнув Невіл. — І про дракона теж правда!
Хтось заплескав у долоні, а хтось захоплено зойкнув. Рон жартівливо вклонився.
— А що ви там шукали? — очікувально запитав Шеймус.
Перш ніж Рон чи Герміона встигли кинути якесь зустрічне запитання, щоб уникнути прямої відповіді, Гаррі раптом відчув жахливий, нелюдський біль у шрамі-блискавці. Він різко відвернувся від усіх заінтригованих і захоплених облич, кімната на вимогу щезла, і він опинився у зруйнованій кам’яній хатині, під ногами валялися зогнилі, видерті з підлоги дошки, викопана з землі золота коробка лежала біля вилому відкрита й порожня, а Волдемортів дикий вереск розривав голову.
Неймовірним зусиллям він вирвався з Волдемортової свідомості й, захитавшись, отямився в кімнаті на вимогу. Піт заливав обличчя, під руку його підтримував Рон.
— Що з тобою, Гаррі? — допитувався Невіл. — Хочеш сісти? Мабуть, дуже втомився?..
— Ні, — заперечив Гаррі. Він подивився на Рона й Герміону, самими очима намагаючись дати їм зрозуміти, що Волдеморт щойно виявив пропажу одного свого горокракса. Часу лишалося все менше. Якщо Волдеморт зараз вирішить податися у Гоґвортс, то вони нічого не встигнуть.
— Нам треба йти, — сказав він, і з виразів облич обох Друзів побачив, що вони все зрозуміли.
— То що ти задумав, Гаррі? — запитав Шеймус. — Які в тебе плани?
— Плани? — перепитав Гаррі. Він зібрав усю волю в кулак, щоб не піддатися знову Волдемортовому безумству. Шрам болів. — Ну, ми просто… Рон, Герміона, я… нам треба дещо зробити, а тоді ми звідси зникнемо.
Ніхто вже не сміявся й не вигукував захоплено. Невіл розгубився.
— Як це “зникнете”?
— Ми прибули ненадовго, — Гаррі розтирав шрам, щоб притлумити біль. — Ми повинні зробити щось важливе…
— І що ж це?
— Я… я не можу вам сказати.
Усі забурмотіли, а Невіл насупив брови.
— Чому не можеш сказати? Ще щось пов’язане з Відомо-Ким?
— Ну, так…
— То ми вам допоможемо.
Інші воїни Дамблдорової армії закивали головами — хто з ентузіазмом, а хто урочисто. Дехто аж з місць позіскакував, щоб продемонструвати свою готовність до негайних дій.
— Ви не розумієте, — за останні кілька годин Гаррі, здається, вже не раз повторював цю фразу. — Ми… ми вам не можемо сказати. Ми це повинні зробити… самі.
— Чому? — не вгавав Невіл.
— Бо… — відчайдушно прагнучи почати пошуки останнього горокракса, чи хоч би обговорити з Роном і Герміоною наодинці, з чого ті пошуки починати, Гаррі ніяк не міг зібратися з думками. Шрам смикало. — Дамблдор доручив нам трьом виконати одну роботу, — пояснив він, обережно добираючи слова, — і ми не повинні нікому казати… це умова, тобто він хотів, щоб це зробили тільки ми, ми втрьох.
— Але ж це його армія, — наполягав Невіл. — Дамблдорова армія. Ми були тут, ми не давали їй розпастися, поки ви десь пропадали…
— Старий, це був не курорт, — зауважив Рон.
— Я такого й не казав, але я не розумію, чому ви нам не довіряєте. Усі присутні в цій кімнаті чинили опір, і всі опинилися тут, бо на них полювали Керроу. Усі присутні довели свою вірність Дамблдорові… і вірність тобі.
— Послухайте, — почав Гаррі, сам не знаючи, що казати, та це вже не мало особливого значення, бо за спиною в нього щойно відчинилися двері тунелю.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве