— Ми отримали твою звістку, Невіл є! Гаррі, Роне, Герміоно! Привіт вам! Ми так і думали, що ви тут!
Це були Луна й Дін. Шеймус задоволено загорлав і побіг обніматися зі своїм найкращим другом.
— Салют усім! — радісно привіталася Луна. — Ой, як гарно знов до вас повернутися!
— Луно, — розгубився Гаррі, — а ти чого тут? Як ти?..
— Я їй повідомив, — пояснив Невіл, показуючи фальшивий ґалеон. — Я обіцяв їй і Джіні, що дам їм знак, якщо ти тут з’явишся. Ми всі думали, що твоє повернення означатиме революцію. Що ми повстанемо проти Снейпа і тих Керроу.
— Звичайно, інакше й бути не може, — весело підтримала його Луна. — Правда ж, Гаррі? Ми починаємо боротьбу, щоб вигнати їх з Гоґвортсу?
— Послухайте, — Гаррі вже охоплювала паніка, — нам дуже прикро, але ми повернулися не для цього. Ми повинні щось зробити, а тоді…
— То ви просто покинете нас серед усього цього? — не вірив Майкл Корнер.
— Ні! — заперечив Рон. — Ми це робимо заради вас усіх, бо йдеться про те, щоб позбутися Відомо-Кого…
— Тоді дозвольте вам допомогти! — сердито сказав Невіл. — Ми теж хочемо взяти в цьому участь!
За їхніми спинами знову почувся шум, і Гаррі озирнувся. Серце його ледь не вискочило з грудей. З отвору в стіні вилазила Джіні, а за нею Фред, Джордж і Лі Джордан. Джіні подарувала Гаррі осяйну усмішку. Він зовсім забув чи ще й не усвідомив по-справжньому, яка вона гарна. І водночас він менше за все в житті хотів бачити її тут.
— Еберфорс уже психує — повідомив Фред, піднімаючи руку у відповідь на вітальні вигуки. — Він хоче виспатись, а його шинок перетворився на вокзал.
Гаррі аж рота роззявив. Зразу за Лі Джорданом з тунелю вибралася колишня симпатія Гаррі, Чо Чанґ. Вона всміхнулася.
— Я отримала звістку, — вона показала фальшивий ґалеон і сіла біля Майкла Корнера.
— То які в нас плани, Гаррі? — поцікавився Джордж.
— Немає ніяких планів, — відповів Гаррі, спантеличений несподіваною появою всіх цих людей і неспроможний думати через біль у шрамі.
— Щось придумаєш уже в процесі? Я так люблю найбільше, — зрадів Фред.
— Припини це все! — сказав Гаррі Невілові. — Навіщо ти їх усіх накликав? Якесь божевілля…
— Ми боремося, так? — запитав Дін, виймаючи свій фальшивий ґалеон. — Тут повідомлялося, що Гаррі повернувся, і ми йдемо в бій! Тільки мені треба дістати чарівну паличку…
— То ти не маєш палички?.. — здивувався Шеймус. Рон раптом повернувся до Гаррі.
— А може, хай нам допоможуть?
— Що?
— Вони нам можуть допомогти. — Він стишив голос, щоб не чув ніхто, крім Гаррі та Герміони, що стояла між ними. — Ми ж не знаємо, де це. А треба знайти якнайскоріше. Не мусимо їм казати, що це горокракс.
Гаррі глянув на Рона, тоді на Герміону. Дівчина пробурмотіла:
— Думаю, Рон має рацію. Ми ж навіть не знаємо, що треба шукати, без них ми не обійдемось. — А коли побачила, що Гаррі це не переконало, додала: — Ти ж не мусиш усе робити сам.
Гаррі швидко все обміркував, хоч голова й розколювалася з болю. Дамблдор попереджав, щоб нікому, крім Рона й Гермі¬они, не казати про горокракси… “Любов до таємниць і до брехні, так нас усіх виховували, тільки в Албуса… це вихо¬дило природно…” Невже він ставав схожий на Дамблдора, і приховував свої таємниці від усіх, нікому не довіряючи? Хоча… Дамблдор довірився Снейпові, і чим це все закінчи¬лося? Убивством на верхівці найвищої вежі…
— Добре, — ледь чутно сказав він найближчим друзям. — Добре, — звернувся він до решти присутніх у кімнаті, і гамір миттю вщух. Фред і Джордж, що розважали сусідів анекдота¬ми, принишкли. Усі схвильовано й уважно дивилися на Гаррі.
— Нам треба знайти одну штуку, — сказав Гаррі. — Це… це така річ, що допоможе нам знищити Відомо-Кого. Вона має бути десь у Гоґвортсі, але ми не знаємо де. Можливо, це належало Ровіні Рейвенклов. Чи чув хтось про такий предмет? Чи бачив хтось, скажімо, якусь річ з орлом на ній?
Він з надією глянув на невеличку групку рейвенкловців, на Падму, Майкла, Террі й Чо, але йому відповіла Луна, що сиділа на поручні Джиніного крісла.
— Ну, є ота її втрачена діадема. Я ж вам розповідала, пам’ятаєш, Гаррі? Про втрачену діадему Рейвенклов? Ту, що її намагається відтворити тато.
— Так, але ж якщо та діадема втрачена, — закотив очі Майкл Корнер, — то втрачена, Луно. Ось у чому біда.
— А коли її було втрачено? — запитав Гаррі.
— Кажуть, багато століть тому, — відповіла Чо, і в Гаррі все обірвалося в грудях.
— Професор Флитвік казав, що діадема пропала разом з самою Рейвенклов. Її шукали, але, — Луна глянула на друзів-рейвенкловців, — так і не знайшли. Жодних слідів.
Рейвенкловці закивали головами.
— Вибачте, а що таке діадема? — запитав Рон.
— Це ніби така корона, — пояснив Террі Бут. — Вважалося, що діадема Рейвенклов була наділена магічними властивостями, і хто її носив, ставав мудріший.
— Так, татові руйносмикові сифони… Але Гаррі не дав Луні договорити.
— І ніхто з вас нічого такого не бачив?
Усі захитали головами. Гаррі подивився на Рона й Герміону. У їхніх очах відбилося його власне розчарування. Предмет, загублений так давно й безслідно, навряд чи годився на роль горокракса, захованого в цьому замку… та не встиг він сформулювати нове запитання, як знову заговорила Чо.
— Гаррі, якщо хочеш побачити, яка була та діадема, то я тебе проведу в нашу вітальню, й покажу. Там є статуя Рейвенклов, і на голові в неї діадема.
Шрам знову запалав. На мить кімната на вимогу попливла перед очима, і замість неї він побачив далеко внизу темну землю і відчув вагу величезної змії, що обвила йому плечі. Волдеморт знову кудись летів: або до підземного озера, або сюди, в замок. Так чи так, а часу не залишалося.
— Він летить, — сказав Гаррі тихенько Ронові й Герміоні. Зиркнув на Чо, а тоді знову на друзів. — Слухайте, я розумію, що це нічого не дасть, але я піду й подивлюся на ту статую — хоч знатиму, яка та діадема. Зачекайте мене тут і дивіться, щоб нічого не сталося… ну, знаєте… з нею.
Чо вже підвелася, але Джіні раптом сердито вигукнула:
— Ні, нехай краще Луна відведе Гаррі! Добре, Луно?
— О-о-о, так, охоче, — зраділа Луна, а розчарована Чо знову сіла.
— А як звідси вийти? — запитав Гаррі Невіла.
— Отут.
Він завів Гаррі й Луну в куток, де за шафочкою почина¬лися стрімкі сходи.
— Вони ведуть щораз в інше місце, тому смертежери не можуть їх знайти, — пояснив він. — На жаль, ми й самі ніколи не знаємо, де опинимося, йдучи ними. Будьте обе¬ режні, Гаррі, бо вночі по коридорах бродять патрулі.
— Не турбуйся, — відповів Гаррі. — Скоро побачимось. Удвох з Луною вони побігли вгору. Сходи були довжелезні, освітлені смолоскипами, і різко завертали в найнесподівані¬ших місцях. Нарешті вони добігли до суцільної на вигляд стіни.
— Іди сюди, — сказав Гаррі Луні, вийняв плащ-невидимку й накрив їх обох. І легенько штовхнув стіну.
Вона розтанула від доторку, й вони вислизнули на другий бік. Гаррі озирнувся й побачив, що стіна знову стала суцільна, як і була. Вони стояли в темному коридорі. Гаррі затяг Луну в тінь, понишпорив у капшучку на шиї і дістав Карту Маро¬дера. Тримаючи її майже під самим носом, пошукав і на¬решті знайшов на ній свою й Лунину цяточки.
— Ми на шостому поверсі, — прошепотів він, дивлячись, як у наступному коридорі віддаляється від них Філч. — Сюди, ходімо.
Вони навшпиньки рушили далі.
Гаррі вже багато разів скрадався по замку вночі, але ніколи ще його серце не калатало так швидко, ніколи ще так багато не залежало від того, чи вдасться безпечно пройти. Ступаючи на квадратики місячного світла на підлозі, проминаючи обладунки, чиї шоломи порипували від їхніх тихих кроків, не знаючи, що очікує за наступним рогом, Гаррі з Луною йшли, зазираючи в Карту Мародера щоразу, як було хоч трохи світла, і двічі зупинялися, пропускаючи привидів, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Гаррі щомиті очікував якоїсь завади, найбільше побоюючись Півза, тому при кож¬ному кроці прислухався, щоб заздалегідь почути наближення Полтерґейста.
— Сюди, Гаррі, — ледь чутно прошепотіла Луна, смикнула його за рукав і потягла до Гвинтових сходів.
Вони полізли такими вузькими й закрученими сходами, що їм аж у головах запаморочилося. Гаррі ще ніколи тут не бував. Нарешті підійшли до дверей. На них не було ні ручки, ні шпарини для ключа. Нічого, крім гладенької дерев’яної поверхні з мідним дверним кільцем у формі орла.
Луна простягла бліду долоню — доволі моторошне видовище: рука, не поєднана з тілом, висить собі в повітрі. Стукнула раз кільцем, і цей звук у тиші здався Гаррі гарматним пострілом. Орел одразу роззявив дзьоба, та замість пташи¬ного клекоту пролунав м’який співучий голос:
— Що було спочатку — фенікс чи полум’я?
— Гммм… що думаєш, Гаррі? — замислено запитала Луна.
— Що? Хіба немає просто пароля?
— О ні, треба відповідати на запитання, — пояснила Луна.
— А що, як помилишся?
— То доведеться чекати, коли хтось дасть правильну відповідь, — сказала Луна. — Таким чином дізнаєшся щось нове, розумієш?
— Так… але, на жаль, Луно, ми не маємо часу сидіти й чекати, поки хтось прийде.
— Не маємо, я тебе розумію, — серйозним голосом відпо¬ віла Луна. — Ну, тоді, мабуть, правильна відповідь така: коло не має початку.
— Дуже розсудливо, — визнав голос, і двері відчинилися. Безлюдна Рейвенкловська вітальня виявилася широким круглим приміщенням, найпросторішим з бачених Гаррі у Гоґвортсі. Елегантні склепінчасті вікна підкреслювали красу стін, обтягнутих синім та червонувато-брунатним шов¬ком. Удень рейвенкловці могли насолоджуватися мальовничим гірським краєвидом. Стелю у формі купола було розмальовано зірками; такі ж зірки повторювалися на темно-синьому килимі. У вітальні стояли столи, стільці, книжкові шафи, а в ніші навпроти дверей височіла статуя з білого мармуру.
Гаррі впізнав Ровіну Рейвенклов, бо бачив її погруддя вдома у Луни. Статуя стояла біля дверей, що вели, як здогадався Гаррі, нагору, до спалень. Він підійшов до мармурової жінки, і вона мовби подивилася на нього з запитливою напівусмішкою на обличчі, прекрасному й водночас суворому. Голову її прикрашав елегантний мармуровий вінець. Він не був схо¬жий на ту діадему, що носила на своєму весіллі Флер. На цій діадемі були вигравіювані крихітними літерами слова. Гаррі скинув плащ і виліз на постамент, щоб їх прочитати.
“Розум безмежний — це скарб величезний!”
— А отже, в тебе в кишенях порожньо, дурню, — пролунав надтріснутий голос.
Гаррі крутнувся, зісковзнув з постаменту й упав на підлогу. Над ним нависла сутула постать Алекти Керроу, і поки Гаррі піднімав чарівну паличку, вона вже торкнулася коротким вказівним пальцем черепа й змії, витавруваних на її передпліччі.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ —
Відставка Северуса Снейпа

Щойно її палець торкнувся Мітки, як шрам у Гаррі дико запалав, зоряна кімната зникла з-перед очей, і він уже стояв на скелястому виступі під кручею, яку омивало море, а серце його повнилося тріумфом — вони спіймали хлопця.
Так голосно бахнуло, що Гаррі знов опинився там, де був насправді. Збитий з пантелику, він підняв чарівну паличку, але відьма вже падала лицем униз. Вона з такою силою гепну¬лась об підлогу, що аж задзеленчало скло в книжкових шафах.
— Я ще нікого не приголомшувала, хіба що на заняттях ДА, — з інтересом сказала Луна. — Значно більше шуму, ніж я припускала.
І справді, стеля над ними затремтіла. Швидких кроків за дверима, що вели до спалень, ставало більше. Лунине закляття побудило рейвенкловців нагорі.
— Луно, де ти? Мені треба сховатися під плащ!
Прямо з повітря виникла Лунина нога. Він підбіг до неї, й вона ледве встигла накинути на нього плащ, як двері відчинились, і ціла юрба рейвенкловців у нічних сорочках і піжамах заповнила вітальню. Почулися охкання й здивовані вигуки, коли вони побачили на підлозі непритомну Алекту. Поволі вони оточили її широким колом, неначе дику звірюку, яка щомиті може очуняти й кинутися на них. Якийсь від¬важний маленький першокласник рвонув до неї і штурхнув ногою в спину.
— Думаю, вона вмерла! — захоплено вигукнув він.
— Ой, дивись, — радісно прошепотіла Луна, коли рейвенкловці зусібіч оточили Алекту. — Вони такі раді!
— Ага… чудово…
Гаррі заплющив очі і, поки сіпався шрам, вирішив знову провалитись у Волдемортів мозок… він ішов крізь тунель до першої печери… вирішив поглянути на медальйон, перш ніж повертатися… це ж недовго…
Хтось затарабанив у вхідні двері і рейвенкловці завмерли. З того боку Гаррі почув м’який співучий голос дверного кільця:
— Де діваються зниклі предмети?
— Звідки я знаю?! Заткнися! — прогарчав грубий голос, що належав, як зрозумів Гаррі, братові Алекти — Амікусові Керроу. — Алекто? Алекто? Ти там? Ти його впіймала? Відчини двері!
Перелякані рейвенкловці перешіптувалися. Тоді, без попередження, пролунала серія голосних бахкань, наче хтось стріляв у двері з рушниці.
— АЛЕКТО! Якщо він прибуде, а в нас не буде Поттера… ти хочеш, щоб було, як з Мелфоями? ВІДПОВІДАЙ! — ревів Амікус, щосили трясучи дверима, проте вони не піддавалися. Рейвенкловці почали задкувати, а найбоягузливіші помчали сходами до спалень. І коли вже Гаррі думав, чи не висадити самому в повітря двері й не приголомшити Амікуса, поки смертежер нічого не придумав, за дверима пролунав інший, добре знайомий голос.
— Дозвольте запитати, що це ви робите, професоре Керроу?
— Намагаюся… зайти… в ці кляті… двері! — прокричав Амікус. — Піди по Флитвіка! Нехай їх негайно відчинить!
— А хіба ваша сестра не там? — запитала професорка Макґонеґел. — Хіба професор Флитвік не впустив її сюди ще ввечері, на ваше наполегливе прохання? Може, хай вона відчинить вам двері? Тоді не доведеться будити півзамку.
— Вона не відповідає, стара ти швабра! Сама їх відчини! Чула? Відчиняй негайно!
— Авжеж, як забажаєте, — з крижаним холодом у голосі відповіла професорка Макґонеґел. Легенько стукнула двер¬ним кільцем, і співучий голос знову запитав:
— Де діваються зниклі предмети?
— У небуття, тобто у вічність, — відповіла професорка Макґонеґел.
— Гарно сказано, — відповіло дверне кільце у формі орла і двері прочинилися.
Розмахуючи чарівною паличкою, Амікус увірвався до вітальні. Нечисленні рейвенкловці, котрі ще там залишалися, кинулися до сходів. Згорблений, як і сестра, Амікус мав бліде одутле обличчя з крихітними очицями, які одразу прикипіли до Алекти, нерухомо розпластаної на підлозі. Брат закричав від люті й страху.
— Що вони зробили, паршиві щенята? — волав він. — Я всіх закляну “Круціатусом”, поки не зізнаються, хто це зробив!.. Що ж тепер скаже Темний Лорд?! — репетував він, стоячи над сестрою й луплячи себе кулаком по лобі. — Хлопця немає, а вони взяли і її вбили!
— Її тільки приголомшено, — роздратовано урвала його професорка Макґонеґел, що вже встигла нахилитися й огля¬нути Алекту. — Нічого їй не станеться.
— Ні, чорта лисого, станеться! — ревів Амікус. — Станеться, якщо вона потрапить у руки Темному Лордові! Вона його викликала, я відчув, як запекла моя Мітка, і тепер він думає, що ми маємо Поттера!
— “Маємо Поттера”? — різко перепитала професорка Макґонеґел. — Як це розуміти: “маємо Поттера”?
— Він нам сказав, що Поттер спробує проникнути в рейвенкловську вежу, і щоб його негайно викликали, якщо зловимо Поттера!
— Навіщо це Гаррі Поттеру проникати в рейвенкловську вежу? Поттер належить до нашого гуртожитку!
Крім недовіри й гніву, Гаррі вловив у її голосі нотку гордості, і тепле почуття вдячності до Мінерви Макґонеґел розлилося в його грудях.
— Нам сказали, що він може тут з’явитися! — повторив Керроу. — Звідки мені знати навіщо?
Професорка Макґонеґел випросталася й обвела кімнату намистинками очей. Двічі її погляд ковзнув по тому місцю, де стояли Гаррі й Луна.
— Ми все звернемо на дітлахів, — вимовив Амікус, і на його поросячому обличчі раптом проступила хитрість. — Так і зробимо. Скажемо, що вилупки влаштували Алекті засідку, ну, ті дітлахи вгорі, — подивився він на зоряну стелю, над якою були спальні, — і скажемо, що вони приму¬сили її натиснути на Мітку, і тому він отримав фальшивий сигнал тривоги… нехай їх карає. Кількома щенятами більше, кількома менше, яка різниця?
— Така різниця, як між правдою і брехнею, між відвагою та боягузтвом, — пополотніла професорка Макґонеґел, — тобто різниця, якої ви з вашою сестрою не спроможні усвідо¬мити. Але хочу вам чітко розтлумачити одне: ви не посмієте звалити відповідальність за черговий ваш провал на учнів Гоґвортсу. Я вам не дозволю.
— Що-що?
Амікус підійшов до професорки Макґонеґел упритул, його пика була за кілька дюймів від її лиця. Вона не відступила ні на крок, а просто дивилася на нього так, ніби він був при¬липлим до кришки унітазу лайном.
— Твого дозволу ніхто не питатиме, Мінерво Макґонеґел. — Твій час минув. При владі зараз ми, і ти мене підтримаєш або заплатиш за все сповна. — І він плюнув їй у лице.
Гаррі зірвав плащ-невидимку, підняв чарівну паличку і сказав:
— Цього не треба було робити. Амікус різко обернувся, а Гаррі крикнув:
— Круціо!
Смертежера підкинуло. Він звивався на льоту, як потопельник, він метався й завивав з болю, а тоді з брязкотом і дзвоном розбитого скла вгатився в книжкову шафу й геп¬нувся, зіжмаканий і непритомний, на підлогу.
— Тепер я розумію, що мала на увазі Белатриса, — сказав Гаррі, в голову якому шугонула кров, — цього треба по-справжньому захотіти.
— Поттер! — прошепотіла професорка Макґонеґел, хапаючись за серце. — Поттере… ти тут! Що?.. Як?.. — Вона намагалася себе опанувати. — Поттере, це було безглуздя!
— Він на вас плюнув, — сказав Гаррі.
— Поттере, я… це було дуже… дуже галантно з твого боку… але невже ти не розумієш?..
— Я все розумію, — заспокоїв її Гаррі. Якимось чином її паніка заспокоїла його самого. — Професорко Макґонеґел, сюди наближається Волдеморт.
— О, хіба нам уже можна називати його ім’я? — з цікавістю визирнула з-під плаща-невидимки Луна. Поява ще однієї вигнанки остаточно збила з пантелику професорку Макґонеґел. Вона хитнулася, відступила на кілька кроків і впала в найближче крісло, хапаючись за комір свого ста¬рого картатого халата.
— Навряд чи зараз має значення, як його називати, — сказав Гаррі Луні, — він і так уже знає, що я тут.
У віддаленому закутку свідомості, в тій її частині, що була поєднана з почервонілим і пекучим шрамом, він бачив, як Волдеморт швидко лине поверхнею темного озера в при¬марному зеленому човні… він майже доплив до острівця, де стояла кам’яна чаша…
— Тобі треба тікати, — прошепотіла професорка Макґонеґел. — Негайно, Поттере, і якнайшвидше!
— Я не можу, — заперечив Гаррі. — Я мушу дещо зробити. Пані професорко, ви не знаєте, де діадема Ровіни Рейвенклов?
— Д-діадема Рейвенклов? Авжеж, не знаю… хіба ж її не було втрачено багато віків тому? — Вона випросталася в кріслі. — Поттере, це було божевілля, страшенне божевілля з твого боку — проникати в замок…
— Я мусив, — сказав Гаррі. — Пані професорко, тут сховано одну річ, яку я повинен знайти, і це може бути діадема… якби ж я міг поговорити з професором Флитвіком…
Засовався, забряжчав склом Амікус. Він очунював. Перш, ніж Гаррі чи Луна встигли щось зробити, професорка Макґонеґел встала, націлила чарівну паличку на напівпритом¬ного смертежера й сказала:
— Імперіо.
Амікус підвівся, підійшов до сестри, забрав її чарівну палич¬ку, потім слухняно почовгав до професорки Макґонеґел і вручив їй цю паличку разом зі своєю. А тоді ліг на підлогу біля Алекти. Професорка Макґонеґел знову змахнула чарівною паличкою — і не знати звідки виникла мерехтлива срібляста мотузка, що по-зміїному обвилася навколо брата й сестри, міцно зв’язавши їх докупи.
— Поттере, — професорка Макґонеґел обернулася до нього, цілком байдужа до парочки Керроу — якщо Той-Кого-Не- Можна-Називати справді знає, що ти тут…
На цих її словах Гаррі пронизала несамовита, буквально відчутна на дотик, лють, через неї шрам спалахнув пекучим вогнем, і він на цілу секунду зазирнув у чашу, зілля в якій ста¬ло прозоре… і побачив, що на дні немає золотого медальйона…
— Поттере, що з тобою? — пролунав чийсь голос, і Гаррі отямився. Він хапався за Лунине плече, щоб утриматися на ногах.
— Часу все менше, Волдеморт наближається. Пані професорко, я дію за наказом Дамблдора, я мушу знайти те, що він доручив мені знайти! Тільки треба вивести з замку всіх учнів, поки я тут шукатиму… Волдеморт полює на мене, проте він, не вагаючись, убиватиме всіх, хто потрапить йому під руку, особливо зараз… — “Зараз, коли він знає, що я нищу його горокракси”, — подумки закінчив речення Гаррі.
— Ти дієш за наказом Дамблдора? — вражено перепитала професорка й випросталася на повен зріст.
— Ми захистимо школу від Того-Кого-Не-Можна- Називати, поки ти шукатимеш цю… цю річ.
— Хіба це можливо?
— Думаю, що так, — незворушно відповіла професорка Макґонеґел, — ми, викладачі, досить добре володіємо чарами. Я переконана, що ми його затримаємо на якийсь час, якщо докладемо всіх зусиль. Звісно, треба буде щось зробити з професором Снейпом…
— Дозвольте мені…
— …а якщо Гоґвортс незабаром опиниться в стані облоги і з Темним Лордом біля воріт, то доречно було б забрати звідси якомога більше невинних душ. Якщо врахувати, що за мережею флу ведеться постійне стеження, а явлення в межах школи неможливе…
— Є один вихід, — швидко сказав Гаррі й розповів про тунель, що веде в “Кабанячу голову”.
— Поттере, йдеться про сотні учнів…
— Я знаю, пані професорко, але якщо Волдеморт і смертежери зосередяться на школі, їх не цікавитиме, хто там роз’являється з “Кабанячої голови”.
— Щось у цьому є, — погодилася вона. Націлила чарівну паличку на парочку Керроу — і на їхні зв’язані тіла впали сріблясті сіті, обвили їх і підняли. Брат і сестра повисли під синьо-золотою стелею, наче дві великі й огидні морські потвори. — Ходімо. Треба попередити вихователів інших гуртожитків. І краще накинь плаща.
Вона покрокувала до дверей і підняла чарівну паличку. З палички вистрибнули три срібні кішки з характерними цяточками навколо очей. Патронуси елегантно бігли попе¬реду, освітлюючи ґвинтові сходи срібним сяйвом, а профе¬сорка Макґонеґел, Гаррі й Луна поспішали за ними.
У коридорах, де вони пробігали, патронуси один по одному їх покидали. Поли картатого халата професорки Макґонеґел шелестіли по підлозі. Гаррі й Луна під плащем намагалися не відставати.
Вони вже спустилися на два поверхи вниз, коли до тупотін¬ня їхніх ніг приєдналися ще чиїсь м’які кроки. Гаррі, попри біль у шрамі, почув їх перший. Він почав намацувати в кап¬шучку на шиї Карту Мародера, та не встиг її витягти, як Макґонеґел теж зрозуміла, що вони не самі. Вона зупинилася, підняла чарівну паличку, приготувавшись до двобою, і спитала:
— Хто тут?
— Це я, — відповів тихий голос. З-за обладунків вийшов Северус Снейп. Побачивши його, Гаррі закипів ненавистю. Він уже забув окремі деталі Снейпової зовнішності, бо їх витіснила з пам’я¬ті величина його злочинів. Забув, як його масне чорне волосся обрамляло худе лице, забув холодний мертвотний погляд його очей. Снейп був не в піжамі, а в звичній чорній мантії, і теж наготував до бою чарівну паличку.
— Де Керроу? — спокійно запитав він.
— Мабуть, Северусе, там, де ти звелів їм бути, — відповіла професорка Макґонеґел.
Снейп підступив ближче і кинув погляд повз професорку Макґонеґел, ніби знав, що тут є й Гаррі. Гаррі теж тримав чарівну паличку напоготові.
— У мене було враження, — сказав Снейп, — що Алекта затримала якогось непроханого гостя.
— Справді? — перепитала професорка Макґонеґел. — І чому ж у тебе виникло таке враження?
Снейп ледь помітно смикнув лівою рукою, де на його шкірі була витаврувала Чорна мітка.
— Ой, ну аякже, — глузливо сказала професорка Макґонеґел. — У вас, смертежерів, є свої індивідуальні засоби зв’язку, я геть забула.
Снейп удав, що не чує. Його очі уважно оглядали простір навколо неї, він підступав дедалі ближче з таким виглядом, наче сам не розумів, що робить.
— Я й не знав, Мінерво, що сьогодні твоя черга патрулювати в коридорах.
— Тобі щось не подобається?
— Просто мені цікаво, що саме змусило тебе зірватися з ліжка такої пізньої пори?
— Мені здалося, що я почула якийсь галас, — пояснила професорка Макґонеґел.
— Справді? Та ж ніби все спокійно. Снейп зазирнув їй у очі.
— А ти не бачила Гаррі Поттера, Мінерво? Бо якщо бачила, то я наполягаю…
Професорка Макґонеґел так спритно махнула рукою, що Гаррі аж здивувався. Її чарівна паличка розсікла повітря, й на частку секунди Гаррі подумав, що Снейп повалиться непритомний на землю, але той так швидко вичаклував закляття “щит”, що Макґонеґел ледь не втратила рівноваги. Вона махнула чарівною паличкою на смолоскип — і він ви¬скочив зі скоби. Гаррі, що вже хотів було заклясти Снейпа, змушений був відтягти Луну далі від полум’я, що перетво¬рилося на вогняне кільце, заповнило собою коридор і мет¬нулося на Снейпа, мов аркан…
Але тут замість вогню з’явилася велика чорна змія, яку професорка Макґонеґел висадила в повітря й перетворила на дим. Цей дим одразу загус і з нього виник цілий рій летю¬чих кинджалів. Снейп ледве їх уник, затулившись обладунками, і з лунким брязкотом кинджали встромилися один по одному в ці металеві груди…
— Мінерво! — почувся писклявий голосочок, а коли Гаррі озирнувся, не забуваючи захищати Луну від заклять, що шугали тут і там, то побачив професорів Флитвіка й Спраут, що бігли до них по коридору в нічних сорочках, а трохи ззаду дріботів засапаний огрядний професор Слизоріг.
— Не вийде! — запищав Флитвік, піднімаючи чарівну паличку. —Ти більше не скоїш жодного вбивства у Гоґвортсі!
Флитвікове закляття влучило в обладунки, за якими ховався Снейп. Вони забряжчали й ожили. Снейп вивільнився з-під обладунків, що ледь його не розчавили, й чарами кинув їх на нападників. Щоб їх не зачепило, Гаррі й Луна впали, обладун¬ки врізалися в стіну й посипалися шматками понівеченого металу. Коли Гаррі підняв голову, Снейп уже щодуху тікав, а Макґонеґел, Флитвік і Спраут гналися за ним. Снейп заскочив у двері якогось класу і Гаррі почув, як кричить Макґонеґел:
— Боягуз! БОЯГУЗ!
— Що сталося, що сталося? — запитала Луна.
Гаррі поміг їй устати, й вони побігли коридором, тягнучи плащ-невидимку за собою. Нарешті вскочили в порожній клас. Біля розбитого вікна стояли професори Макґонеґел, Флитвік і Спраут.
— Вистрибнув, — повідомила професорка Макґонеґел, коли забігли Гаррі й Луна.
— Тобто він мертвий? — Гаррі підбіг до вікна, не звертаючи уваги на крики Флитвіка і Спраут, збентежених його несподіваною появою.
— Ні, не мертвий, — сердито відповіла Макґонеґел. — Навідміну від Дамблдора, він був при чарівній паличці… та й навчився ж дечого у свого господаря.
Гаррі з жахом побачив удалині велику кажанячу постать, що летіла крізь темряву до зовнішнього муру.
Ззаду почулися важкі кроки й відсапування. Це їх нарешті наздогнав Слизоріг.
— Гаррі! — задихаючись, вигукнув він, масажуючи широкі груди під смарагдово-зеленою шовковою піжамою. — Мій любий хлопчику… яка несподіванка… Мінерво, та ж поясни, будь ласка… Северусе… що?..
— Наш директор вирішив трохи перепочити, — сказала професорка Макґонеґел, показуючи у вікні дірку, що фор¬мою нагадувала фігуру Снейпа.
— Пані професорко! — крикнув Гаррі, притискаючи руки до чола. Він бачив під собою повне інферіїв озеро, відчув, як примарний зелений човен стукнувся об підземний берег. Волдеморт зістрибнув, відчуваючи в серці невгасиму жагу вбивати… — Пані професорко, треба захистити школу, він скоро буде тут!
— Дуже добре. Сюди прямує Той-Кого-Не-Треба-Назива-ти, — сказала професорка викладачам. Спраут і Флитвік охнули, Слизоріг тихо застогнав. — Поттер має в замку одну роботу, він діє за наказом Дамблдора. Ми повинні забезпе¬чити школу всім можливим захистом, поки Поттер діятиме.
— Ти, звісно, розумієш, що рано чи пізно Відомо-Хто прорве нашу оборону? — пропищав Флитвік.
— Ми його затримаємо, — сказала професорка Спраут.
— Дякую тобі, Помоно, — кивнула професорка Макґонеґел, і дві відьми обмінялися поглядами похмурого розуміння. — Пропоную встановити навколо замку базовий захист, а тоді зібрати всіх учнів у Великій залі. Переважну більшість треба буде евакуювати, хоча тих, хто досяг повноліття і виявить бажання залишитися й боротися, гадаю, можна залучити.
— Згода, — сказала професорка Спраут і відразу побігла до дверей. — За двадцять хвилин мої учні будуть у Великій залі.
Її вже не було видно, але бурмотіння ще якийсь час чулося:
— Тентакула. Пастка диявола. І снарґалуфові пеньки… хотіла б я бачити, як смертежери з ними битимуться.
— Я діятиму звідси, — сказав Флитвік, виставив чарівну паличку в розбите вікно й забурмотів якісь дуже складні заклинання. Гаррі почув незбагненний сильний гул, немов¬би Флитвік вивільнив на шкільні угіддя несамовитий вітер.
— Пане професоре, — підійшов Гаррі до крихітного вчителя замовлянь, — пане професоре, вибачте, що я вам заважаю, але це дуже важливо. Чи ви часом не знаєте, де може бути діадема Рейвенклов?
— …Протеґо горрібіліс… діадема Рейвенклов? — пропищав Флитвік. — Дещиця додаткової мудрості ніколи не завадить, Поттере, хоч я чомусь сумніваюся, що з неї буде велика користь у цій ситуації!
— Я мав на увазі одне… чи вам відомо, де вона? Чи ви її коли-небудь бачили?
— Чи я бачив? Та її ніхто ніколи не бачив! Її давно втрачено, хлопче!
Гірка безнадія, поєднана з розчаруванням і панікою, охопила Гаррі. Що ж тоді служить горокраксом?
— Філіусе! Зустрінемося з тобою і твоїми рейвенкловцями у Великій залі! — сказала професорка Макґонеґел, показуючи жестом Гаррі й Луні, щоб ішли за нею.
Вони вже підходили до дверей, коли раптом прорвало Слизорога.
— Це ж треба! — важко дихав він, блідий і спітнілий, з тремтячими моржовими вусами. — Що за метушня! Я не впевнений, Мінерво, що це мудро. Він усе одно прорветься, і всім, хто намагатиметься його затримати, загрожує смер¬тельна небезпека…
— За двадцять хвилин я чекатиму й тебе зі слизеринцями у Великій залі, — сказала професорка Макґонеґел. — Якщо захочеш покинути школу разом зі своїми учнями, тебе ніхто не зупинятиме. Але якщо хтось із вас спробує зірвати наш опір, чи підніме проти нас зброю, тоді, Горацію, ми зійде¬мось у двобої не на життя, а на смерть.
— Мінерво! — Слизоріг був у відчаї.