— Настав час для слизеринців визначитися, кому вони віддані, — урвала його професорка Макґонеґел. — Іди буди своїх учнів, Горацію.
Гаррі вже не слухав, що бурмоче Слизоріг. Разом з Луною він побіг за професоркою Макґонеґел, яка зайняла позицію посеред коридору й підняла чарівну паличку.
— Пієртотум… ой, заради Бога, Філч, не тепер… Коридором саме шкандибав старий сторож, волаючи:
— Учні не сплять! Учні в коридорах!
— Так і має бути, тупий телепню! — крикнула Макґонеґел. — Краще зроби щось корисне! Знайди Півза!
— П-півза? — перепитав, затинаючись, Філч, немовби ніколи не чув цього імені.
— Так, Півза, дурню, Півза! Ти ж на нього нарікаєш ось уже чверть століття! Приведи його сюди, негайно!
Філч, очевидно, подумав, що професорка Макґонеґел з’їхала з глузду, та все ж пошкутильгав геть, згорбившись і бурмо¬чучи щось собі під ніс.
— А тепер… пієртотум локомотор! — крикнула професорка Макґонеґел.
І по всьому коридору з постаментів позістрибували статуї і лицарські обладунки, а з брязкоту, що долинув з верхніх і нижніх поверхів, Гаррі зрозумів, що те ж саме зробили їхні “колеги” по всьому замку.
— Гоґвортсу загрожує небезпека! — закричала професор¬ ка Макґонеґел. — Займайте позиції, захищайте нас, виконуйте свій обов’язок перед нашою школою!
З брязканням і криками юрба ожилих статуй протупала повз Гаррі — одні менші, інші значно більші, ніж насправді. Були там і тварини, а брязкітливі лицарські обладунки розмахували мечами й шпичастими ядрами на ланцюгах.
— А тепер, Поттере, — сказала Макґонеґел, — раджу тобі й міс Лавґуд повернутися до ваших друзів і привести їх усіх у Велику залу… а я піду будити решту ґрифіндорців.
Піднявшись на наступний поверх, вони розійшлися. Гаррі й Луна побігли шукати прихований вхід у кімнату на вимогу. Назустріч їм спішили ватаги учнів у дорожніх плащах, накинутих прямо на піжами. їх підганяли до Великої зали вчителі і старости.
— Це ж був Поттер!
— Гаррі Поттер!
— Це він був, клянусь, я його бачила!
Та Гаррі не озирався, і невдовзі вони вже підбігли до входу в кімнату на вимогу. Гаррі притулився до зачарованої стіни, вона його визнала, й вони з Луною помчали крутими схо¬дами вниз.
— Що?..
Коли Гаррі побачив кімнату, то ледь не послизнувся на східцях від шоку. Кімната була переповнена, людей було набагато більше, ніж тоді, як він звідси виходив. На нього дивилися Кінґслі й Люпин, а ще Олівер Вуд, Кеті Бел, Анжеліна Джонсон і Алісія Спінет, Білл і Флер, а ще містер і місіс Візлі.
— Гаррі, що там діється? — запитав Люпин, зустрівши його біля сходів.
— Волдеморт прямує сюди, школу огороджують оберегами. .. Снейп утік… а ви чого тут? Як ви довідалися?
— Ми розіслали звістки всім воїнам Дамблдорової армії, — пояснив Фред. — Невже ти, Гаррі, думав, що хтось захоче пропустити таку забаву? ДА повідомила Орден Фенікса — і так воно все й розрослося, як снігова лавина.
— З чого починаємо, Гаррі? — запитав Джордж. — Що там відбувається?
— Іде евакуація менших дітей, і всі збираються у Великій залі для організації оборони, — повідомив Гаррі. — Ми йдемо в бій!
Усі закричали й кинулися до сходів, притиснувши Гаррі до стіни. Бігли члени Ордену Фенікса, Дамблдорової армії і квідичної команди, в якій Гаррі колись грав. З чарівними паличками напоготові всі подалися до головного будинку замку.
— Ходімо, Луно, — гукнув, пробігаючи, Дін і подав їй руку. Луна схопилася й побігла за ним сходами нагору.
Натовп розсмоктувався. В кімнаті на вимогу ще залиша¬лася невеличка групка людей, і Гаррі до них підійшов. Місіс Візлі сварилася з Джіні. Їх оточили Люпин, Фред, Джордж, Білл та Флер.
— Ти ще неповнолітня! — кричала на дочку місіс Візлі. — Я не дозволяю! Хлопці — то таке, а ти вертайся додому!
— Я не повернуся!
Волосся Джіні розлетілося, коли вона вирвала долоню з материної руки.
— Я в Дамблдоровій армії…
— …це зграя підлітків!
— Зграя підлітків, яка збирається кинути виклик йому, чого досі ніхто не насмілився зробити! — обурився Фред.
— Їй тільки шістнадцять! — не вгавала місіс Візлі. — Вона ще мала! Чим ви, хлопці, думали, коли привели її сюди…
Фред і Джордж трохи засоромились.
— Джіні, мама правду каже, — лагідно всміхнувся Білл. — Тобі не можна. Усі неповнолітні повинні звідси піти, це буде правильно.
— Я не вернуся додому! — крикнула Джіні з сердитими слізьми на очах. — Тут уся моя родина, як я там сидітиму сама, не знаючи нічого й… — її очі вперше зустрілися з очи¬ма Гаррі. Вона дивилася благально, проте Гаррі похитав головою, і дівчина розчаровано відвернулася.
— Ну що ж, — буркнула вона, дивлячись на вхід у тунель до “Кабанячої голови”. —Тоді я з вами прощаюся і…
Почулося дряпання й глухий удар. Це хтось вилазив з тунелю, але втратив рівновагу й упав. Підвівся, схопившись за найближчий стілець, глянув на присутніх крізь пере¬кошені рогові окуляри й сказав:
— Я не дуже спізнився? Уже почалося? Я щойно довідався, і я… я…
Персі затнувся й замовк. Він явно не сподівався зустріти тут ледь чи не всю свою родину. Якийсь час панувала збентежена мовчанка, а тоді її перервала Флер, звернувшись до Люпина в очевидній спробі зняти загальне напруження:
— То… як т’ам наш к’ихітнийТедді? Люпин, здригнувшись, закліпав очима. Тиша між Візлі тверднула, як лід.
— Я… о, так… усе добре! — голосно відповів Люпин. — Так, він разом з Тонкс… у її матері.
Персі витріщався на всіх решту Візлів, а ті, заціпенівши, дивилися на нього.
— Ось, я взяв фото! — вигукнув Люпин, вийняв із внутрішньої кишені куртки фотографію і показав Флер та Гаррі знімок немовляти з бірюзовим чубчиком, що махало в об’єк¬тив пухкеньким кулачком.
— Я був дурнем! — раптом прокричав Персі так голосно, що Люпин ледь не випустив фотографію. — Ідіот, пихатий ідіот, я… я…
— Закоханий у міністерство баран, що зрікся родини заради влади, — підказав йому Фред.
Персі ковтнув слину.
— Так, такий я був!
— Що ж, цим усе сказано, — і Фред простяг Персі руку.
Місіс Візлі розридалася. Вона кинулася до Персі, відштовхнувши Фреда, й стисла його в обіймах, а він попліскував її по спині, не зводячи очей з батька.
— Пробач мені, тату, — сказав Персі.
Містер Візлі закліпав очима, теж підбіг до сина й обійняв.
— І чого це ти раптом прозрів, Персику? — поцікавився Джордж.
— Це вже давно мене мучило, — відповів Персі, витираючи очі під окулярами краєчком дорожнього плаща. — Я мусив знайти якийсь вихід, але це нелегко було зробити в міністерстві, бо там тільки те й роблять, що кидають за ґрати зрадників. Я зумів встановити контакт з Еберфорсом, і він мені десять хвилин тому натякнув, що Гоґвортс почи¬нає боротьбу. От я й прибув.
— Ми сподіваємося, що в такі складні часи тягар лідерства візьмуть на себе наші старости, — чудово зімітував Джордж пишномовну манеру Персі. — А тепер гайда нагору й готуймося до бою, бо для нас скоро не залишиться жодного нор¬мального смертежерчика.
— То ви тепер моя невістка? — запитав Персі й поручкав¬ся з Флер, коли вони разом з Біллом, Фредом і Джорджем крокували до сходів.
— Джіні! — гримнула місіс Візлі.
Джіні, скориставшись атмосферою примирення, спробувала прокрастися до сходів.
— Молі, а якщо так, — запропонував Люпин. — Хай Джіні залишається тут — принаймні буде в курсі подій, але сама участі в битві не братиме?
— Я…
— Це добра думка, — рішуче підтримав Люпина містер Візлі. — Джіні, залишайся в цій кімнаті, чуєш мене?
Джіні не надто сподобалась ця ідея, але, зустрівши незвично суворий батьків погляд, вона кивнула головою. Містер і місіс Візлі поспішили до сходів разом з Люпином.
— А де Рон? — запитав Гаррі. — Де Герміона?
— Мабуть, пішли вже до Великої зали, — припустив, озираючись, містер Візлі.
— Я щось не помічав, щоб вони повз мене проходили, — засумнівався Гаррі.
— Вони щось згадували про ванну кімнату, — сказала Джіні, — зразу після того, як ти звідси пішов.
— Про ванну кімнату?
Гаррі підійшов до відчинених дверей ванної й подивився. Там було порожньо.
— А ти певна, що вони казали про ван…
Але тут його шрам запалав вогнем, і кімната на вимогу зникла. Крізь високі ковані ворота з крилатими вепрами на колонах по обидва боки, над темними шкільними угіддями він дивився на замок, що сяяв вогнями. Наджіні лежала в нього на плечах. Він був одержимий тим холодним і жорс¬токим відчуттям мети, що завжди передувало вбивству.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
Битва за Гоґвортс

Зачарована стеля Великої зали була темна і всіяна зірками, а внизу за чотирма столами гуртожитків сиділи розкуйов¬джені учні, дехто в дорожніх плащах, а дехто ще в халатах. Де-не-де мерехтіли перламутрово-білі обриси шкільних привидів. Усі погляди — і живих, і мертвих — були прикуті до професорки Макґонеґел, що промовляла з помосту на чільному місці зали. За її спиною стояли інші викладачі, серед яких вирізнявся золотистий кентавр Фіренце, і члени Ордену Фенікса, що прибули для участі в битві.
— …евакуація відбудеться під наглядом містера Філча та мадам Помфрі. Старости, за моїм сигналом ви зберете своїх учнів і організовано виведете їх до місця евакуації.
Багато учнів наче скам’яніли. Але коли Гаррі проходив уздовж стін, шукаючи за ґрифіндорським столом Рона й Герміону, з-за гафелпафського столу підвівся Ерні Макмілан і крикнув:
— А якщо ми хочемо залишитись і взяти участь у бою?
Пролунали ріденькі оплески.
— Повнолітні можуть залишитися, — сказала професорка Макґонеґел.
— А що буде з нашими речами? — запитала якась дівчина за рейвенкловським столом. — 3 нашими валізами й совами?
— Часу збирати речі немає, — відповіла професорка Макґонеґел. — Головне, щоб ви самі вийшли звідси живі-здорові.
— А де професор Снейп? — крикнув хтось із слизеринських дівчат.
— Він, як то кажуть, накивав п’ятами, — відповіла професорка Макґонеґел, і ґрифіндорці, гафелпафці й рейвенкловці радісно закричали.
Гаррі йшов залою повз ґрифіндорський стіл, виглядаючи Рона й Герміону. Там, де він проходив, учні озиралися йому вслід і лунав збуджений шепіт.
— Ми вже встановили захист навколо замку, — вела далі професорка Макґонеґел, — та навряд чи він довго протримається, якщо ми його не посилимо. Тому я попрошу вас діяти швидко й спокійно, виконувати все, що ваші старости…
Проте останні її слова потонули в іншому голосі, що луною прокотився в залі. Голос був високий, холодний і чіткий. Не зрозуміло було, звідки він лунає; здавалося, він іде прямо зі стін. Неначе монстр, що століттями дрімав у цих стінах.
— Я знаю, що ви готуєтесь до бою! — серед учнів пролунали крики, дехто хапався за товаришів, з жахом озираючись у пошуках джерела цього звуку. — Ваші зусилля марні. Вам мене не перемогти. Я не хочу вас убивати. Я з великою пошаною ставлюся до гоґвортських викладачів. Не хочу проливати магічну кров.
У залі запала тиша. Вона тиснула на барабанні перетинки, вона була така велика, що не вміщалася в чотирьох стінах.
— Віддайте мені Гаррі Поттера, — пролунав Волдемортів голос, — і ніхто не постраждає. Віддайте мені Гаррі Поттера, і я не зачеплю школи. Віддайте мені Гаррі Поттера, і вам буде щедра винагорода.
— Ваш час минає опівночі.
І знову їх поглинула тиша. Усі голови повернулися до Гаррі, усі очі вп’ялися в нього, а він завмер у тисячах цих невиди¬мих променів. І тут з-за слизеринського столу хтось підвівся, і Гаррі впізнав Пенсі Паркінсон. Вона підняла тремтячу руку й заверещала:
— Та ось же він! Поттер тут! Хапайте його!
Не встиг Гаррі й слова сказати, як усі учні заметушилися. Ґрифіндорці всі як один зірвалися на ноги і стали спинами до Гаррі, а обличчями до слизеринців. Далі встали гафелпафці і, майже одночасно, рейвенкловці, захищаючи своїми тілами Гаррі. Їхні погляди були звернуті до Пенсі, і Гаррі, збентежений і вражений, бачив, як з-під плащів і з рукавів вистромилися чарівні палички.
— Дякую тобі, міс Паркінсон, — холодно кинула професорка Макґонеґел. —Ти перша підеш з цієї зали за містером Філчем. Інші учні вашого гуртожитку можуть вирушати слідом.
Гаррі почув порипування лав і тупіт ніг слизеринців, що виходили з зали.
— Далі йдуть рейвенкловці! — крикнула професорка Макґонеґел.
Поволі спорожніли всі чотири столи. За слизеринським столом не залишилося нікого, за рейвенкловським — кілька старшокласників дивилися, як покидають залу їхні това¬риші. Гафелпафців лишилося за столом значно більше, а ґрифіндорців — майже половина. Це змусило професорку Макґонеґел зійти з викладацького підвищення, щоб віді¬слати неповнолітніх.
— І не думай, Кріві! Іди звідси! І ти, Піксе!
Гаррі підбіг до родини Візлі, що сиділа за ґрифіндорським столом.
— Де Рон і Герміона?
— Хіба ти їх не знайшов?.. — почав було стривожений містер Візлі, однак замовк на півслові, коли на підвищення вийшов Кінґслі і звернувся до присутніх у залі:
— До півночі залишилося всього півгодини, тож діяти треба швидко! Гоґвортські викладачі та Орден Фенікса узгодили план битви. Професори Флитвік, Спраут і Макґонеґел від¬ведуть групи бійців на три найвищі вежі — рейвенкловську, астрономічну і ґрифіндорську, — звідки добре видно поле бою, і там зручні позиції для насилання заклять. Тим часом Ремус, — вказав він на Люпина, — Артур, — повернувся він до містера Візлі, що сидів за ґрифіндорським столом, — і я поведемо групи для наземного бою. Нам будуть потрібні люди для захисту входів у всі підземні тунелі…
— Бачу, це робота для нас, — озвався Фред, показуючи на себе й Джорджа, а Кінґслі схвально кивнув.
— Керівники, підходьте сюди, розділимо військо на загони!
— Поттере, — підбігла професорка Макґонеґел, коли учні, штовхаючись, заповнили поміст для отримання вказівок, — ти ж мав щось шукати!
— Що? Ой, — згадав Гаррі, — так!
Він трохи не забув про горокракс, трохи не забув, що сама битва мала точитися задля того, щоб він міг його знайти. Незрозуміла відсутність Рона і Герміони на якийсь час ви¬тіснила з його голови решту думок.
— То йди, Поттере, йди!
— Добре… зараз…
Він відчував, як його проводжали поглядами, коли він вибіг з Великої зали у вестибюль, і досі переповнений учнями, які не встигли евакуюватися. Піднявся з юрбою по мармурових сходах, але нагорі відділився й побіг безлюдним коридором. Страх і паніка заважали думати. Він намагався заспокоїтися, зосередитися на пошуках горокракса, але думки безтямно снували в голові, неначе оси у скляній пастці. Без допомоги Рона й Герміони він просто неспроможний був їх упорядку¬вати. Сповільнив ходу, зупинився посеред порожнього кори¬дору, сів на постамент, на якому ще недавно височіла чиясь статуя, і витяг з капшучка на шиї Карту Мародера. І ніде не побачив імен Рона чи Герміони, хоч юрба учнів, які йшли до кімнати на вимогу, була така величезна, що всі їхні цяточки зливалися в одну пляму, приховуючи, можливо, і його друзів. Відклав Карту, затулив обличчя руками й заплющив очі, щоб зосередитися…
Волдеморт думає, що я піднімуся на Рейвенкловську вежу.
Ось воно: конкретний факт, від якого можна відштовхуватись. Він послав Алекту Керроу в рейвенкловську вітальню, і пояснення цьому може бути єдине: Волдеморт боявся, що Гаррі вже довідався про зв’язок горокракса з цим гуртожитком.
Але єдина річ, хоч якось пов’язана з Рейвенкловом, була втрачена діадема… а як міг горокракс бути тією діадемою? Хіба ж таке можливо, щоб слизеринець Волдеморт знайшов діадему, жодних слідів якої не могли знайти цілі покоління рейвенкловців? Хто міг йому підказати, де шукати, якщо ніхто з нині живих цієї діадеми не бачив?
Ніхто з нині живих…
Очі Гаррі, затулені руками, широко розплющились. Він зістрибнув з постаменту й помчав назад тією ж дорогою, що й прибіг. Його гнала єдина й остання надія. Тупіт сотень ніг учнів, що поспішали до кімнати на вимогу, ставав дедалі гучніший, коли він, нарешті, добрався до мармурових схо¬дів. Старости давали розпорядження учням своїх гурто¬житків. Панувала штовханина. Гаррі побачив Захаріаса Сміта — він підганяв першокласників, щоб ті пробиралися в голову черги. Там і тут ридали молодші учні, а старші роз¬пачливо гукали друзів або рідних…
Гаррі помітив перламутрово-білу постать, що пропливала внизу над вестибюлем, і закричав щосили, перекриваючи загальний гамір:
— Нік! НІК! Мені треба з тобою поговорити!
Крізь натовп учнів Гаррі насилу продерся до початку сходів, де його чекав Майже-Безголовий-Нік, привид ґрифіндорської вежі.
— Гаррі! Мій любий хлопче!
Нік спробував потиснути Гаррі руки. Гаррі здалося, що їх опустили в крижану воду.
— Нік, ти мусиш мені допомогти. Хто привид рейвенкловської вежі? Майже-Безголовий-Нік здивувався і навіть трохи образився.
— Сіра Пані, хто ж іще? Невже тобі потрібні послуги привидок?
— Якби ж це була саме вона… ти знаєш, де вона зараз?
— Стривай…
Нікова голова погойдувалася над гофрованим коміром, коли він закрутив нею туди-сюди, щось виглядаючи над роїнням учнів.
— Отам, Гаррі, ота молода жінка з довгим волоссям.
Гаррі подивився туди, куди показував Нік прозорим пальцем, і побачив високу привидку. Впіймавши погляд Гаррі, вона підняла брови і відпливла крізь стіну.
Гаррі побіг за нею. Знайшовши двері коридору, в якому вона зникла, побачив її аж у самісінькому кінці. Вона плавно віддалялася.
— Гей… Зачекайте!… Поверніться!
Вона зупинилась і зависла за кілька дюймів над підлогою. Гаррі подумав, що колись вона була вродлива — з волоссям до пояса, у довжелезній, аж волочилася по підлозі, мантії. Водночас вигляд у неї був бундючний і пихатий. Роздивив¬шись її зблизька, він згадав, що кілька разів стикався з нею в коридорах, але ніколи не розмовляв.
— Ви Сіра Пані?
Вона мовчки кивнула головою.
— Привидка рейвенкловської вежі?
— Саме так.
Її тон не обнадіював.
— Прошу вас, мені потрібна допомога. Розкажіть мені все, що знаєте про втрачену діадему.
Холодна посмішка скривила її вуста.
— Боюся, — відвернулась вона, щоб пливти далі, — що я нічим тобі не допоможу.
— ЗАЖДІТЬ!
Він не збирався кричати, але злість і паніка вже його переповнювали. Глянув на годинник, поки вона ширяла перед ним. До півночі лишалося п’ятнадцять хвилин.
— Це терміново! — з люттю сказав він. — Якщо ця діадема в Гоґвортсі, я мушу негайно її знайти!
— Ти далеко не перший учень, що домагається діадеми, — зневажливо процідила вона. — До мене чіплялися цілі поко¬ління учнів…
— Йдеться не про оцінки! — крикнув Гаррі. — Йдеться про Волдеморта… про те, щоб його здолати… чи вас це не цікавить?
Вона не могла почервоніти, але її прозорі щоки потемніли, а голос зазвучав роздратованіше, коли вона відповіла:
— Авжеж, я… та як ти смієш припускати?..
— Тоді поможіть мені!
Вона втрачала самовладання.
— Це… це не питання… — почала вона затинатися. — Діадема моєї матері…
— Вашої матері?
Вона розсердилася на саму себе.
— За життя, — сказала вона негнучким голосом, — я була Геленою Рейвенклов.
— То ви її дочка? Тоді ви маєте знати, що сталося з діадемою!
— Хоч діадема й дарує мудрість, — вона явно намагалася себе опанувати, — та я сумніваюся, що вона допомогла б тобі здолати чаклуна, який називає себе лордом…
— Та я ж вам уже казав, що не збираюся її носити! — розлючено урвав її Гаррі. — Нема коли пояснювати… але якщо вам не байдужий Гоґвортс, якщо ви хочете, щоб було покінчено з Волдемортом, то розкажіть усе, що знаєте про діадему!
Вона незворушно висіла в повітрі, дивлячись на нього, і Гаррі почала охоплювати безнадія. Якби їй було щось відомо, то вона б розповіла про це Флитвіку чи Дамблдору, котрі, мабуть, не раз її розпитували. Він похитав головою і повернувся, щоб іти, коли вона ледь чутно промовила:
— Я вкрала материну діадему.
— Ви… що ви зробили?
— Я вкрала діадему, — повторила пошепки Гелена Рейвенклов. — Хотіла стати розумнішою, впливовішою за рідну матір. Я втекла з діадемою.
Він не знав, як йому вдалося завоювати її довіру, та й не питав про це. Він просто уважно слухав, а вона розповідала:
— Кажуть, мати не зізналася, що діадема зникла, а вдава¬ла, ніби коштовність усе ще в неї. Вона приховувала втрату й мою жахливу зраду навіть від інших засновників Гогвортсу.
— А тоді мати занедужала… смертельно занедужала. По¬при все моє віроломство, вона жадала знову зі мною поба¬читися. Послала одного чоловіка, що давно мене любив, хоч я й відхилила всі його залицяння, щоб той мене знайшов. Знала, що він не заспокоїться, поки не доб’ється свого.
Гаррі чекав. Вона важко зітхнула й відкинула назад голову.
— Він вистежив мене в лісі, де я переховувалась. Коли я відмовилася з ним повертатися, він знавіснів. Барон мав дуже запальну вдачу. Розлючений моєю відмовою і заздрячи моїй свободі, він пронизав мене ножем.
— Барон? Тобто?..
— Так, Кривавий Барон, — підтвердила Сіра Пані й відхили¬ла плащ, щоб показати темну рану на грудях. — Коли ж він побачив, що накоїв, то відчув муки каяття. Схопив той самий ніж і вбив — себе. І ось уже багато століть він носить ланцюги як символ каяття… а як же інакше, — додала вона з гіркотою.
— А… а діадема?
— Залишалася там, де я її заховала, коли почула, що барон бреде лісом, шукаючи мене. В одному дуплистому дереві.
— У дуплистому дереві? — перепитав Гаррі. — Якому саме дереві? Де це було?
— У лісі в Албанії. У безлюдному місці, котре, як я гадала, буде недосяжне для моєї матері.
— В Албанії, — повторив Гаррі. З хаосу й плутанини почав з’являтися сенс, і тепер він розумів, чому вона розповіла йому те, чого не хотіла казати Дамблдорові і Флитвіку. — Ви вже комусь розповідали цю історію? Якомусь іншому учневі?
Вона заплющила очі й кивнула.
— Я ж… і гадки не мала… він був такий… улесливий. Здавалося, що… все розумів… і співчував…
Так, подумав Гаррі, Том Редл добре розумів бажання Гелени Рейвенклов оволодіти легендарними речами, на які вона мала дуже мало прав.
— Ну, ви не єдина, з кого Редл зумів витягти потрібне йому, — пробурмотів Гаррі. — Коли він чогось прагнув, то вмів знайти підхід…
Отже, Волдеморт спромігся лестощами виманити в Сірої Пані інформацію про те, де лежить втрачена діадема. Він подався в той далекий ліс і забрав діадему зі схованки, можливо, відразу після того, як покинув Гоґвортс, ще перед тим, як почав працювати в “Борджина і Беркса”.
І чи не згадав Волдеморт ті глухі албанські ліси, коли набагато пізніше шукав надійного сховку, щоб залягти на довгі десять років?
Проте діадему, відколи вона стала його безцінним горокраксом, він не залишив у скромному дереві… ні, діадема таємно повернулася до свого справжнього дому, і Волде¬морт мусив заховати її десь тут…
— …того вечора, коли прийшов проситися на роботу! — вигукнув Гаррі, завершуючи свою думку.
— Я перепрошую?
— Він заховав діадему в замку того вечора, коли просив у Дамблдора дозволу тут викладати! — пояснив Гаррі. Висловивши думку вголос, він нарешті збагнув сенс усього. — Він заховав діадему по дорозі до кабінету Дамблдора, або ж коли з нього вертався! Хоч він, мабуть, домагався викла¬дацької посади ще й з іншої причини — він би тоді зміг украсти ще й Ґрифіндорів меч… дякую вам, дякую!
Гаррі залишив її в повітрі цілком збентежену. Завертаючи за ріг коридору, що вів у вестибюль, він ще раз глянув на годинник. До півночі залишалося п’ять хвилин, а він, хоч і знав тепер, що було останнім горокраксом, ні на крок не наблизився до розгадки, де саме він схований…
Багато поколінь учнів не зуміли знайти діадему. Це могло означати, що вона не у рейвенкловській вежі… але якщо не там, то де? Яку схованку міг виявити Том Редл у Гоґвортському замку, котра, на його думку, зберегла б таємницю навіки?
Занурений у розпачливі роздуми, Гаррі завернув за ріг, та не встиг ступити й кілька кроків, як вікно ліворуч відчини¬лося з оглушливим тріском і брязкотом. Він відскочив, а в вікно влетіло чиєсь велетенське тіло і вгатилося в проти¬лежну стіну. Від цієї істоти зі скавулінням від’єдналося щось велике й волохате, і це щось стрибнуло на Гаррі.
— Геґріде! — закричав Гаррі, відбиваючись від вовкодава Ікланя, що намагався його лизнути, а величезна бородата постать Ікланевого господаря почала спинатися на ноги. — Що за?..
— Гаррі, ти осьо тут! Ти — тут! Геґрід нахилився, швиденько обійняв Гаррі — аж у того затріщали ребра — і побіг назад до розбитого вікна.
— Файний хлопчик, Ґропику! — заревів він кудись униз. — За хвильку побачимось, будь си мені чемний!
За Геґрідовою спиною Гаррі побачив, як темряву ночі розкололи далекі спалахи світла, і почув дивний пронизливий крик. Зиркнув на годинник. Настала північ. Почався бій.
— Шляк би його трафив, Гаррі, — важко дихав Геґрід, — це вже? Пора до бою?
— Геґріде, звідки ти взявся?
— Та почув оно Відомо-Кого аж у печері, — похмуро пояснив Геґрід. — Голосно ж він кричєв, га? “Як не віддасте Поттера, то ваш час мине опівночі”. Але ж я знав, шо ти тут і шо має бути. Та годі вже, Ікланю! Ну, то ми всі й прийшли — я, Ґропик, Іклань. Прорвали всі ті кордони коло лісу. Ґропик ніс нас обох — Ікланя й мене. Я йому звелів занести мене в замок, то він і всадив мною у се віконце, дай йому Боже здоровлячка. Хоч я й не зовсім те мав на увазі, але… а де Рон і Герміона?
— Я й сам, — відповів Гаррі, — хотів би це знати. Ходім. Вони квапливо рушили коридором. Іклань вистрибував довкола них. Гаррі чув скрізь у коридорах метушню, тупо¬тіння ніг і крики, а з вікон було видно, як вдалині на темних шкільних угіддях спалахує світло.
— Де се ми йдемо? — засапано спитав Геґрід, гупаючи вслід за Гаррі своїми ножиськами, аж підлога тріщала.
— Я й сам добре не знаю, — відповів Гаррі, вкотре навмання завертаючи за ріг, — але Рон і Герміона мають бути десь тут.
У коридорі попереду лежали перші жертви битви: два кам’яні ґарґуйлі, що зазвичай охороняли вхід до вчитель¬ської, були розтрощені закляттям, що влетіло крізь ще одне розбите вікно. Їхні уламки ледь помітно ворушилися на під¬лозі, а коли Гаррі перестрибував відірвану кам’яну голову, та кволо простогнала:
— Ой, не зважайте на мене… я просто лежу собі й кришуся. Бридка ґарґуйляча пика нагадала раптом Гаррі мармурове погруддя Ровіни Рейвенклов, що стояло вдома у Ксенофілія з тим чудернацьким головним убором… та ще статую у рейвенкловській вежі з кам’яною діадемою на білих кучерях… Дійшовши до кінця коридору, пригадав ще одне кам’яне зображення: погруддя бридкого літнього чаклуна, якому Гаррі власноруч почепив на голову перуку й стару побиту тіару. Ця згадка обпалила його, наче ковток вогневіскі, і він аж спіткнувся, ледь не впавши. Нарешті він збагнув, де його чекає горокракс… Том Редл, який не довіряв нікому і завжди діяв сам, міг зарозуміло припустити, що лише він, він один, спромігся розгадати найсокровенніші таємниці Гоґвортського замку. Звісно, що Дамблдор і Флитвік, ці зразкові учні, ніколи не опинялися в цьому заповітному місці, а от його, Гаррі, свого часу заносило вбік від правильного шляху… отут, нарешті, й була та таємниця, відома тільки йому і Волдеморту, що так і залишилась недоступна Дамблдорові…
Його сполохала професорка Спраут, що пролетіла повз нього разом з Невілом та ще півдесятком інших учнів, які, затуливши вуха спеціальними навушниками, несли вели¬чезні рослини в горщиках.
— Мандрагори! — прокричав на бігу Невіл, озирнувшись на Гаррі. — Перекинемо їх через мур… їм не сподобається!
Гаррі тепер знав, куди йти. Наддав ходи, Геґрід з Ікланем намагалися не відставати. Вони минали портрет за портре¬том, і з ними бігли намальовані персонажі, усі ті чаклуни й відьми у гофрованих комірах і панталонах, в обладунках і мантіях. Вони перестрибували в сусідні картини й повідом¬ляли новини з інших частин замку. Коли Гаррі з Геґрідом добігли до кінця коридору, замком трусонуло, і на одному постаменті з шаленою силою вибухла велетенська ваза. Гаррі зрозумів, що вже діють набагато зловісніші чари, ніж ті, що їх вичакловували викладачі та члени Ордену.
— Усьо файно, Ікланю… всьо файно! — заволав Геґрід, але величезний пес-вовкодав кинувся навтьоки від скалок порцеляни, що пирснули навсібіч, наче шрапнель. Геґрід потупотів навздогін за переляканим псом, покинувши Гаррі на самоті. Тримаючи напоготові чарівну паличку, він ішов коридорами, що трусилися від влучань закляттями. В одному з коридорів його супроводжував, перестрибуючи з картини в картину, маленький намальований лицар сер Кадоґан. Він бряжчав обладунками й вигукував підбадьорливі слова, а його маленький коник трюхикав поруч.
— Трясогузки й гультіпаки, шолудиві пси, провчи їх усіх, Гаррі, нехай начуваються!
Гаррі завернув за ріг і побачив Фреда з групкою учнів, серед яких були Лі Джордан і Анна Ебот. Вони стояли біля ще одного порожнього постаменту, статуя з якого досі зату¬ляла таємний хід. Усі тримали напоготові чарівні палички і прислухалися, що діється в прихованому тунелі.
— Гарна нічка! — крикнув Фред, коли замок знову здригнувся, і Гаррі помчав далі, зляканий і водночас підбадьорений. Він забіг у ще один коридор, де було повно сов, а місіс Норіс сичала й намагалася дістати їх лапами — поза сумнівом, тільки для того, щоб загнати на місце…
— Поттере!
Еберфорс Дамблдор стояв, перегородивши коридор, з чарів¬ною паличкою напоготові.
— Через мій шинок перейшли вже сотні дітлахів, Поттере!
— Я знаю, ми їх евакуюємо, — сказав Гаррі. — Воддеморт…
— …напав, бо йому не вручили тебе, — закінчив за нього Еберфорс, — я не глухий, це чув цілий Гоґсмід. А ви не додумалися затримати кількох слизеринців заручниками? Там же були діти смертежерів, а ви їх просто переправили в без¬печне місце. Чи не розумніше було залишити їх тут?
— Це Волдеморта не спинило б, — заперечив Гаррі, — а крім того, ваш брат так не вчинив би.
Еберфорс заскрипів зубами й кудись побіг.
Ваш брат так не вчинив би… але ж це була правда, подумав Гаррі, знову перейшовши на біг. Дамблдор, який так довго захищав Снейпа, ніколи не вимагав би викупу за учнів…
Аж ось нарешті він завернув за останній ріг і, не знаючи, лютувати йому чи радіти, побачив їх — Рона й Герміону з оберемками довгих, вигнутих і брудних жовтуватих пред¬метів. У Рона під пахвою була ще й мітла.
— Де ж ви пропадали? — закричав Гаррі.
— У Таємній кімнаті, — відповів Рон.
— У Таємній… що? — перепитав Гаррі, зупиняючись.