— Це Рон, це його ідея! — важко дихаючи, пояснила Герміона. — Просто блискуча, правда? Ми ж чекали, коли ти пішов, і я сказала Ронові, що навіть як ми ту річ знайдемо, то як її знищити? Ми й чаші ще не позбулися! І тут йому сяйнула ця думка! Про Василіска!
— Про що?
— Про те, що нищить горокракси, — спокійно пояснив Рон. Гаррі глянув на те, що тримали в руках Рон і Герміона: великі вигнуті ікла, видерті, як він тепер зрозумів, з черепа мертвого Василіска.
— Як же ви туди потрапили? — здивувався він, дивлячись то на ікла, то на Рона. — Там потрібно говорити парселмовою!
— А він і говорив! — прошепотіла Герміона. — Покажи йому, Роне!
Рон жахливо, здушено засичав.
— Так ти робив, відкриваючи медальйон, — вибачливо пояснив він Гаррі. — Я мусив випробувати кілька варіантів, — він скромно стенув плечима, — і врешті-решт ми там опинилися.
— Рон був просто неймовірний! — захоплено сказала Герміона. — Неймовірний!
— Отже… — ледве стримував хвилювання Гаррі. — Отже…
— Отже, ще один горокракс був та загув, — повідомив Рон і вийняв з-під куртки потрощені рештки чаші Гафелпаф. — Це Герміона проштрикнула. Вирішила, що тепер її черга. Вона ще ж не отримувала того кайфу.
— Геніально! — вигукнув Гаррі.
— Та що там, — відмахнувся Рон, утім, явно собою задоволений. — Ну, а які новини в тебе?
На цих словах угорі щось вибухнуло. Вони глянули на стелю, з якої сипався порох, і почули віддалений крик.
— Я знаю, яка на вигляд діадема, і знаю, де вона лежить, — швидко пояснив Гаррі. — Він заховав її саме там, де я колись ховав свій старий підручник з настійок, де всі століттями ховали різні речі. Він думав, що, крім нього, ніхто там не знайде. Ходімо!
Стіни знову здригнулися, а він повів друзів через прихо¬ваний вхід, а тоді сходами вниз до кімнати на вимогу. Там не було нікого, крім трьох жінок: Джіні, Тонкс і підстарку¬ватої відьми в поїденому міллю капелюшку, в якій Гаррі відразу впізнав Невілову бабусю.
— А, Поттер, — сказала вона таким тоном, ніби вже давно його чекала. — Скажи, як там ситуація.
— Усе нормально? — запитали одночасно Джіні й Тонкс.
— Та ніби так, — відповів Гаррі. — А в переході до “Кабанячої голови” ще хтось є?
Він знав, що кімната не перетвориться, поки в ній залишається хоч хтось.
— Я нібито була остання, — сказала місіс Лонґботом. — Я ще й заблокувала тунель, бо нерозумно залишати його відкритим, якщо Еберфорс уже покинув шинок. Ти бачив мого внука?
— Він бере участь у битві, — відповів Гаррі.
— Ну, звісно, — гордо промовила стара пані. — Ви вже вибачте, але мушу піти йому на підмогу.
Навдивовижу спритно вона вибігла по сходах. Гаррі подивився на Тонкс.
— Я думав, ви з Тедді у твоєї матері.
— Я не могла витримати невідомості… — зболено пояснила Тонкс. — Вона з ним побуде… а Ремуса ви бачили?
— Він планував вести бійців у наземному бою… Нічого не кажучи, Тонкс вибігла.
— Джіні, — сказав Гаррі, — мені дуже прикро, але ти теж повинна піти. Ненадовго. А тоді знову повернешся.
Джіні аж зраділа, що може вийти зі сховища.
— А тоді знову повернешся! — крикнув він їй навздогін, на сходи, куди вона метнулася вслід за Тонкс. — Ти мусиш повернутися!
— Хвилинку! — різко сказав Рон. — Ми про когось забули! Про кого? — здивувалася Герміона.
— Про ельфів-домовиків, вони ж мають бути внизу на кухні.
— Маєш на увазі, що їх теж треба залучити до бою? — не зрозумів Гаррі.
— Та ні, — заперечив Рон, — я маю на увазі, що їм треба звідси тікати. Вистачить смерті одного Добі. Ми не можемо їм наказати гинути заради нас…
Василіскові ікла посипалися з Герміониних рук, вона підбігла до Рона, обвила його шию руками й міцно поцілувала в губи. Рон кинув ікла й мітлу і відповів їй на цілунок з таким завзяттям, що аж підняв Герміону над підлогою.
— Хіба зараз до цього? — тихим голосом запитав Гаррі, а коли Рон і Герміона ще міцніше злилися в обіймах і аж загойдалися, він підвищив голос: — Алло! Іде війна!
Рон і Герміона нарешті перестали цілуватися, але все ще не випускали одне одного з обіймів.
— Я знаю, старий, — сказав Рон з таким виглядом, ніби щойно отримав удар бладжером у потилицю, — тому, власне, або зараз, або ніколи!
— А про горокракс ви що, забули?! — крикнув Гаррі. — Мо¬же б, ви хоч… хоч трохи потерпіли, поки знайдемо діадему?
— Так… справді… вибач… — пробурмотів Рон і, зашарівшись, вони з Герміоною кинулися збирати ікла.
Коли друзі знову піднялися сходами і вийшли в коридор, стало зрозуміло: за ті кілька хвилин, що вони пробули в кімнаті на вимогу, ситуація в замку значно погіршилася. Стіни й стеля здригалися страшніше, ніж до цього. У повітрі висіла курява, а з найближчого вікна Гаррі побачив спалахи зеленого й голубого сяйва так близько до замку, що смертежери, зрозумів він, ось-ось можуть увірватися всередину. Глянувши вниз, Гаррі побачив велета Ґропа, що кудись брів, розмахуючи чимось схожим на кам’яного ґарґуйля, видер¬того з даху, й обурено ревів.
— Сподіваюся, він добряче їх потовче! — буркнув Рон, а неподалік знову пролунали крики.
— Аби тільки не когось із наших! — почувся чийсь голос. Гаррі озирнувся й побачив Джіні й Тонкс, які стояли з чарівними паличками напоготові біля сусіднього вікна з вибити¬ми шибками. Джіні в нього на очах старанно прицілилася й метнула закляття прямісінько в натовп бійців унизу.
— Молодчинка! — проревів хтось, пробігаючи крізь хмару куряви до них, і Гаррі знову впізнав Еберфорса. Його сиве волосся розвівалося, він вів за собою групку учнів.
— Здається, вони можуть прорвати північний мур, а ще вони привели з собою велетів!
— Ти бачив Ремуса? — гукнула йому навздогін Тонкс.
— Він бився з Дологовим, — крикнув їй Еберфорс, — а потім я його не бачив!
— Тонкс, — сказала Джіні, — Тонкс, я не сумніваюся, що з ним усе гаразд…
Але Тонкс уже зникла в куряві, майнувши вслід за Еберфорсом. Джіні безпомічно глянула на Гаррі, Рона й Герміону.
— З ними все буде добре, — сказав Гаррі, хоч і розумів, що це тільки порожні слова. — Джіні, ми зараз повернемось, ти, головне, нікуди не лізь, бережи себе… Побігли! — гукнув він Ронові й Герміоні, і вони помчали назад, туди, де за міцною стіною кімната на вимогу чекала наступного гостя, щоб виконати його наказ.
“Мені потрібне місце, де все заховано”, — почав благати її подумки Гаррі, і після третьої спроби в стіні матеріалізу¬валися двері.
Несамовитий галас бою вщух тієї ж миті, коли вони переступили поріг і зачинили за собою двері. Запала суцільна тиша. Вони були в приміщенні завбільшки як собор, вельми схожому на містечко, вибудуване з речей, захованих тися¬чами давно померлих учнів.
— І він навіть не подумав, що сюди може зайти хто завгодно? — здивувався Рон, і голос його луною відгукнувся в тиші.
— Він думав, що ніхто, крім нього, — відповів Гаррі. —Але йому не пощастило, бо мені колись довелося тут дещо заховати. .. сюди, — додав він, — я думаю, там…
Він проминув опудало троля і щезальну шафу, полагоджену торік Драко Мелфоєм з такими катастрофічними наслідками, а тоді завагався, придивляючись до проходів з різним мотлохом. Не міг пригадати, куди йти далі…
— Акціо діадема, — вигукнула у відчаї Герміона, проте ніщо до них не полетіло. Здавалося, що кімната, як і ґрінґотське підземелля, не бажає так легко розлучатися зі схова¬ними в ній речами.
— Давайте розділимось, — сказав Гаррі друзям. — Шукайте кам’яне погруддя старого чоловіка в перуці й тіарі! Воно стоїть на шафі, причому, десь зовсім близько…
Вони рушили кожен своїм переходом. Гаррі чув кроки друзів, що відлунювали від височенних стосів мотлоху — пляшок, капелюхів, кліток, стільців, книжок, зброї, мітел, биток…
— Це десь тут, — бурмотів сам собі Гаррі. — Десь тут… десь тут…
Він усе далі заглиблювався в цей лабіринт, шукаючи знайомі ще з попереднього відвідування кімнати предмети. Власне дихання голосно лунало у вухах… І раптом здригну¬лася, здається, вся його душа. Ось вона, попереду, потріска¬на стара шафа, в якій він колись заховав був свій підручник з настійок, а зверху на ній стоїть погруддя рябого кам’яного чаклуна, що мав на голові стару запорошену перуку і древню вицвілу тіару.
Він уже простяг по неї руку, хоч їх і відділяло ще зо три метри, коли почув за спиною чийсь голос:
— Не спіши, Поттер.
Він різко зупинився й озирнувся. Позаду стояли пліч-о-пліч Креб і Ґойл, цілячись у Гаррі чарівними паличками. У невеличкому проміжку між їхніми глузливо вишкіреними пиками він побачив Драко Мелфоя.
— У тебе, блін, моя чарівна паличка, Поттер, — сказав Мелфой і вистромив свою нову паличку в той проміжок між Кребом і Ґойлом.
— Уже не твоя, — важко видихнув Гаррі, міцніше стискаючи чарівну паличку з глоду. — Усе переможцям, Мелфою. А хто тобі позичив твою?
— Мати, — відповів Драко.
Гаррі всміхнувся, хоч у цій ситуації було не до сміху. Він ніде не чув Рона й Герміони. Мабуть, подалися десь в інший бік, шукаючи діадеми.
— А чого це ви не з Волдемортом? — поцікавився Гаррі.
— Бо нам дадуть винагороду, — відповів Креб. Його голос прозвучав на диво м’яко як для такого здорованя. Гаррі ще не доводилося чути такої його манери розмовляти. Креб усміхався, як мала дитина, котрій пообіцяли цілу торбу цукерок.
— Кароче, ми трохи відстали, Поттер. Вирішили не спішити. Вирішили привести йому тебе.
— Гарний задум, — глузливо зобразив захоплення Гаррі. Він просто не міг повірити, що опинився вже так близько, і все може зірватися через Мелфоя, Креба і Ґойла. Помалу позадкував до погруддя, на якому сидів скособочений горокракс. Якби ж йому пощастило його схопити, перш ніж почнеться бійка…
— А як ви сюди потрапили? — запитав він, намагаючись відвернути їхню увагу.
— Та я ж, блін, торік трохи що не жив у кімнаті захованих речей, — відповів різким голосом Мелфой. — Я знаю, як у неї потрапляти.
— Ми ховалися в коридорі, — прохрипів Ґойл. — Бо ми вже вміємо вичаклувати закляття “Розалюзення”! А тоді, кароче, — його пика тупо вишкірилась, — ти приперся прямо нам під ніс і сказав, що шукаєш якусь діводему! Що за діводема?
— Гаррі? — пролунав раптом Ронів голос по той бік стіни праворуч від Гаррі. — Ти з кимось там розмовляєш?
Махнувши чарівною паличкою, мов батогом, Креб наці¬лив її на п’ятнадцятиметрову гору старих меблів, поламаних скринь, старих книжок, мантій та іншого незрозумілого мотлоху і крикнув:
— Десендо!
Стіна захиталася й повалилася прямо на сусідній прохід, у якому стояв Рон.
— Роне! — заволав Гаррі, а десь неподалік заверещала невидима йому Герміона. Гаррі почув, як усі ті незліченні предмети падають на підлогу з другого боку хиткої стіни, крикнув: — Фініте! — і все стабілізувалося.
— Стій! — крикнув Мелфой, зупиняючи Кребову руку, коли той намірився повторити закляття. — Якщо ти, блін, тут усе розтрощиш, то назавжди поховаєш і ту діадему!
— А яка різниця? — не зрозумів Креб, вириваючи руку. — Темному Лорду потрібен Поттер, а кому треба та діводема?
— Поттер прийшов сюди по неї, — Мелфой ледве приховував роздратування тупістю напарника, — а це означає…
— “Це означає”? — Креб з неприхованою люттю втупився в Мелфоя. — Мені, блін, плювати, що це означає і що ти думаєш! Кароче, я більше не виконую твоїх наказів, Драко. Тобі й твоєму старому гаплик.
— Гаррі? — знову закричав Рон за стіною мотлоху. — Що там таке?
— Гаррі, — перекривив його Креб, — Що там… стій, Поттер! Круціо!
Гаррі метнувся по тіару. Кребове закляття в нього не влучило, але зачепило кам’яне погруддя, підкинувши його вгору. Діадема злетіла й зникла з очей, впавши на гору різних речей. Туди гухнуло й погруддя.
— СТОП! — крикнув Кребові Мелфой, і його голос луною прокотився у величезному приміщенні. — Темному Лордові він потрібен живий…
— А що? Хіба я, блін, його вбиваю? — зарепетував Креб, відкидаючи Мелфоєву руку, — але якщо зможу, то я його вб’ю, бо хіба Темному Лордові не все одно, живий він чи мертвий?
Струмінь яскраво-червоного світла пролетів повз Гаррі, ледь його не зачепивши. Герміона вибігла з-за купи непот¬ребу в нього за спиною й метнула приголомшливе закляття прямісінько в Кребову голову. Воно не влучило тільки тому, що Мелфой устиг смикнути Креба на себе.
— Це ж ця бруднокровка! Авада Кедавра!
Гаррі побачив, як Герміона пригнулася й відскочила, а його лють на Креба, котрий вистрілив смертельним закляттям, примусила забути про все інше. Він метнув у Креба приголомшливим закляттям, і той смикнувся, вибивши у Мелфоя з рук чарівну паличку. Паличка підлетіла вгору і впала десь за горою поламаних меблів та скринь.
— Не вбивати його! НЕ ВБИВАТИ! — заверещав Мелфой Кребові й Ґойлу, що обидва цілилися в Гаррі. Вони завагалися всього на частку секунду, та Гаррі тільки цього й було треба.
— Експеліармус!
Чарівна паличка вислизнула у Ґойла з руки й пропала в цілій скирті непотрібних речей за його спиною. Ґойл придуркувато застрибав на місці, намагаючись її дістати. Мелфой ухилився від другого Герміониного приголомшли¬вого закляття, а Рон, раптово вискочивши в кінці проходу, вистрілив у Креба закляттям “тілов’яз”, однак той устиг вивернутися.
Креб крутнувся на місці і знову загорлав:
— Авада Кедавра!
Рон, уникаючи струменя зеленого світла, щез. Мелфой, що залишився без палички, зіщулився за якоюсь шафою на трьох ніжках, а Герміона метнулася до них і влучила в Ґойла приголомшливим закляттям.
— Вона десь тут! — закричав їй Гаррі, вказуючи на купу мотлоху, де впала стара тіара. — Пошукай її, а я допоможу Ро…
— ГАРРІ! — заверещала вона.
Страшенний гуркіт за спиною примусив Гаррі озирну¬тися. Він побачив Рона й Креба, що бігли щодуху проходом.
— Хочеш зігрітися, падло?! — ревів на бігу Креб.
Та він, здається, вже сам не мав контролю над тим, що вичаклував. Їх наздоганяло полум’я, його величезні язики жадібно лизали стоси мотлоху, що обвалювалися й одразу оберталися на попіл.
— Аґваменті! — заволав Гаррі, але струмінь води, що вилетів з кінчика його чарівної палички, випарувався в повітрі.
— ТІКАЙМО!
Мелфой схопив приголомшеного Ґойла й поволік за собою.
Переляканий Креб перегнав усіх. Гаррі, Рон і Герміона мчали за ним, а вогонь їх переслідував. Це не було звичайне полум’я. Креб застосував заклинання, про яке Гаррі ніколи й не чув. Вони завернули за ріг, а вогняні язики гналися за ними, наче живі, чутливі, налаштовані на те, щоб убивати. Полум’я почало видозмінюватися, перетворюючись на веле¬тенських вогненних монстрів. Палаючі змії, химери й дра¬кони здіймалися, падали і знову здіймалися вгору, а все це віковічне сміття, яким вони живилися, летіло в їхні ікласті пащеки, прилипало до пазуристих лап і врешті-решт погли¬налося цими пекельними почварами.
Мелфой, Креб і Ґойл зникли з очей. Гаррі, Рон і Герміона заклякли на місці. Вогняні монстри їх оточували й насу¬валися дедалі ближче — пазуристі, рогаті, хвостаті, а жар довкола них був непроникний, як стіна.
— Що робити? — заволала Герміона, перекрикуючи оглуш¬ливий рев вогню. — Що робити?
— Тримайте!
Гаррі вихопив з найближчої купи непотребу дві важелезні на вигляд мітли й кинув одну з них Ронові, що зразу все зрозумів, посадив за собою Герміону і злетів. Гаррі закинув ногу на другу мітлу, і, щосили відштовхнувшись від підлоги, теж злетів, ледве вислизнувши з-під ороговілого дзьоба палаючого хижака, що пожадливо клацав на них щелепами. Дим і жар уже заповнили все. Зловісний вогонь поглинав унизу контрабандні товари багатьох поколінь зацькованих учнів, злочинні результати тисяч заборонених експеримен¬тів, таємниці незліченних душ, які шукали притулку в цій кімнаті. Гаррі ніде не бачив ані сліду Мелфоя, Креба чи Ґойла. Він опустився якомога нижче до хижих вогненних монстрів, намагаючись їх десь розшукати, та все було охопле¬но полум’ям. Яка жахлива смерть… він їм такого не бажав…
— Гаррі, тікаймо звідси, тікаймо! — ревів Рон, проте через чорний дим неможливо було визначити, де двері.
І серед цього жахливого реву й грому всепожирального полум’я Гаррі раптом почув тонкий і жалібний людський крик.
— Це… дуже… небезпечно! — заволав Рон, але Гаррі вже розвернувся в повітрі. Окуляри надавали очам хоч якогось захисту від диму, і він придивлявся до пожежі, що вирувала внизу, шукаючи якихось ознак життя, чийогось обличчя чи рук, які ще не почорніли, як обгоріле дерево…
І тут він їх побачив. Мелфой підтримував непритомного Ґойла, і вони обидва ледве трималися на вершечку хиткої вежі з обвуглених столів. Гаррі пірнув униз. Мелфой поба¬чив його й простяг руку, та щойно Гаррі за неї вхопився, як зрозумів, що сам не подужає. Ґойл був занадто важкий, і Мелфоєва спітніла рука відразу вислизнула з долоні Гаррі…
— ГАРРІ, ЯКЩО МИ ЧЕРЕЗ НИХ ЗАГИНЕМО, Я ТЕБЕ ПРИБ’Ю! — прогримів Ронів голос, і коли вже над ними нависла величезна палаюча химера, вони разом з Герміоною затягли Ґойла на свою мітлу і, важко похитуючись, знову злетіли вгору, а Мелфой видряпався на мітлу Гаррі і вчепився позаду.
— Двері, шукай двері, двері! — заверещав у вухо Гаррі Мелфой. Гаррі набрав швидкості й помчав за Роном, Гер¬міоною і Ґойлом крізь пелену густого чорного диму, що не давав дихати. Навколо них підлітали останні нечисленні предмети, ще не пожерті пожадливим вогнем. Святкуючи перемогу, їх підкидали створіння, породжені лиховісним полум’ям. Там були келихи і щити, іскристе намисто й стара вицвіла тіара…
— Що ти робиш, що ти робиш? Двері там! — заверещав Мелфой, але Гаррі стрімко розвернувся й пірнув униз. Діа¬дема ширяла в повітрі, наче на сповільнених кадрах, обер¬талася й виблискувала, падаючи в роззявлену пащеку вог¬ненного змія, але Гаррі встиг її впіймати й начепити собі на зап’ястя…
Гаррі зробив ще один крутий поворот, коли на нього кинув¬ся змій, злетів угору й помчав туди, де мали бути відчинені двері. Рон, Герміона і Ґойл зникли, Мелфой лементував і так міцно тримався за Гаррі, що було аж боляче. І тут Гаррі побачив крізь дим прямокутну латку на стіні. Він скерував туди мітлу, і вже за пару секунд його легені наповнилися чистим повітрям, і він врізався в стіну зовнішнього кори¬дор.
Мелфой упав з мітли й лежав долілиць, хапаючи ротом повітря, кашляючи і відпльовуючись. Гаррі перекрутився й сів долі. Двері кімнати на вимогу зникли. Рон і Герміона сиділи, відхекуючись, біля непритомного Ґойла.
— К-креб, — затинаючись, пробелькотів Мелфой, щойно до нього повернувся дар мови. — К-креб…
— Він мертвий, — різко кинув Рон.
Запала тиша, порушувана тільки натужним диханням і кашлем. Тут замок здригнувся від низки важких ударів, а повз них промчала на конях ціла кавалькада прозорих вершників, що тримали голови під пахвами й кровожерно горлали. Коли безголові мисливці проїхали, Гаррі, похиту¬ючись, устав і роззирнувся. Битва в замку тривала. Крім лементу безголових привидів лунали ще й інші крики. Його охопила паніка.
— Де Джіні? — різко запитав він. — Вона ж була тут. Мала повернутися в кімнату на вимогу.
— Нічого собі, невже ти думаєш, що кімната й далі діятиме після такої пожежі? — здивувався Рон, та все ж зірвався на ноги й почав розглядатися навсібіч, розтираючи собі груди. — Може, розділимося й пошукаємо?..
— Ні, — заперечила Герміона, також устаючи. Мелфой і Ґойл без чарівних паличок приречено лежали на підлозі. — Тримаймося разом. Краще підемо… Гаррі, що це в тебе на руці?
— Що? А, так…
Він стяг діадему з зап’ястя й підніс до очей. Вона була ще гаряча, почорніла від сажі, але, придивившись, він зміг розібрати крихітні слова, вигравіювані на ній: “Розум без¬межний — це скарб величезний”.
З діадеми крапало щось схоже на кров, темне й смолисте. Раптом Гаррі відчув, як вона шалено затряслась — і розва¬лилася прямо у нього в руках. І в цей час Гаррі здалося, ніби він почув слабесенький і далекий крик болю. Він лунав не з замку і не зі шкільних угідь, а з тієї речі, що розсипалася в його пальцях на шматочки.
— Мабуть, це був зложар! — вигукнула Герміона, не зводячи очей з уламків.
— Не зрозумів?
— Зложар… зачаклований вогонь… він належить до тих субстанцій, що нищать горокракси, але я б ніколи в житті не наважилася ним скористатися, бо він такий небезпечний. Як Креб міг знати, як?..
— Мабуть, навчився від Керроу, — похмуро буркнув Гаррі.
— Шкода тільки, що він неуважно слухав, коли вони пояснювали, як його зупинити, — пробурчав Рон. Його волосся, як і волосся Герміони, було місцями обсмалене, а обличчя — чорне. — Якби він не намагався нас трьох повбивати, то мені, можливо, було б жаль, що він загинув.
— А ви усвідомлюєте? — прошепотіла Герміона. — Тепер якби нам ще добратися до змії…
Та вона змовкла на півслові, бо в коридорі залунали вигуки, крики й легко розпізнаваний шум двобоїв. Гаррі озирнувся, і серце його мало не зупинилося. Смертежери вже прорвали¬ся в Гоґвортс. Він побачив Фреда й Персі, які задкували, обороняючись від людей у масках і каптурах.
Гаррі, Рон і Герміона кинулися їм на допомогу. Струмені світла шугали на всі боки, і чоловік, що бився з Персі, почав відступати. Тут його каптур зісковзнув — і вони побачили високе чоло й волосся з сивиною…
— Вітаю, пане міністре! — заревів Персі, поціливши Тікнесі влучним закляттям. Міністр впустив чарівну паличку і схо¬пився за мантію, явно почуваючись не в своїй тарілці. — Я вже казав, що йду у відставку?
— Жартуєш, Персику! — вигукнув Фред, коли смертежер, з яким він бився, впав додолу, підстрелений відразу трьома приголомшливими закляттями. Тікнесі теж упав, покриваю¬чись крихітними голками, наче перетворювався на морсь¬кого їжака. Фред захоплено зиркнув на Персі.
— Та ти й справді жартуєш, Персику… Я вже й не пригадую, коли ти востаннє так жартував…
Повітря розкололося від вибуху. Вони всі були поруч — Гаррі, Рон, Герміона, Фред, Персі і ще двоє смертежерів, що лежали в них під ногами, один — приголомшений, а другий — трансфігурований. І от за цю частку секунду, коли здава¬лося, що небезпека на якийсь час минула, світ розлетівся вщент. Гаррі відчув, що летить, і єдине, що він міг робити — це відчайдушно хапатися за той тоненький шматочок де¬рева, що був його єдиною зброєю, і затуляти голову руками. Почув крики й волання друзів, навіть не сподіваючись довідатися, що з ними сталося…
І ось цілий світ перетворився на біль і напівтемряву. Гаррі був напівпохований під камінням і штукатуркою коридору, що зазнав страхітливого нападу. Холодне повітря підказало йому, що вибухом розтрощило частину замкових мурів, а гаряча й липка рідина на щоці означала, що він стікає кров’ю. І тут він почув жахливий крик, що вивертав усе всередині і свідчив про нестерпний біль, якого неможливо завдати ні вогнем, ні закляттями. Гаррі звівся, похитуючись, на ноги, такий переляканий, як ще не був за цей важкий день, як ще не був, мабуть, за все своє життя…
Герміона теж спиналася на ноги серед цього розгардіяшу, а троє рудих юнаків припали до підлоги там, де вибухом рознесло стіну. Гаррі схопив Герміону за руку й вони подер¬лися, спотикаючись, через уламки каміння й дерева.
— Ні… ні… ні! — кричав хтось. — Ні! Фреде! Ні! Персі трусив брата, Рон стояв біля нього навколішки, але Фредові розплющені очі вже нічого не бачили, і лише тінь останньої усмішки ще залишалася на його обличчі.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ —
Бузинова паличка

Настав кінець світу — чому ж не стихла битва, не завмер від жаху замок, не склали зброї бійці? Гаррі падав у бездонну прірву, некерований, неспроможний осягнути неможливе, бо Фред Візлі не міг померти, і вся інформація, яка надхо¬дила Гаррі в органи чуття, була брехлива…
І тут чиєсь тіло впало повз вирву в мурі, і закляття поле¬тіли з темряви, влучаючи в стіну за їхніми головами.
— Лягай! — крикнув Гаррі, коли ніч розкололи нові закляття. Удвох з Роном вони схопили Герміону й потягли на підлогу, а Персі й далі лежав на Фредовому тілі, закриваючи його від подальших ушкоджень. А коли Гаррі закричав: — Персі, ходім, треба йти! — він тільки головою похитав.
— Персі! — Гаррі побачив сліди сліз, що посмугували вкрите пилом Ронове лице, коли той смикнув старшого брата за плече, проте Персі не зрушив з місця. — Персі, ти вже нічим йому не допоможеш! Ми мусимо…
Герміона заверещала, і Гаррі, обернувшись, не мусив питати чому. Потворний павук, завбільшки з легковий автомобіль, пролазив крізь діру в стіні — у бій вступали нащадки Араґоґа.
Рон з Гаррі крикнули одночасно. Їхні закляття зітнулися, потвора полетіла спиною вниз, жахливо дриґаючи лапись¬ками, і зникла в темряві.
— Він не один! — крикнув Гаррі друзям, зазираючи крізь отвір у мурі, роздовбаний закляттям. На будинок дерлися нові павуки, випущені із Забороненого лісу, в який, мабуть, проникли смертежери. Гаррі метнув на них приголомшливе закляття, влучив у вожака, той упав на інших, збиваючи їх униз, і всі вони щезли з очей. Нові закляття шугонули у Гаррі над головою — аж волосся йому розкуйовдилось.
— Ідемо звідси, НЕГАЙНО!
Підштовхнувши в спину Герміону й Рона, Гаррі нахилився, щоб попід пахви підняти вбитого Фреда. Персі зрозумів, що хоче зробити Гаррі, перестав припадати до тіла й допоміг. Разом, низько згинаючись, щоб уникнути заклять, що летіли знадвору, вони відтягай Фреда вбік.
— Сюди, — сказав Гаррі, й вони поклали вбитого в нішу, де раніше стояли лицарські обладунки. Йому не вистачало духу дивитися на Фреда, тому, переконавшись, що тіло сховане надійно, Гаррі кинувся навздогін за Роном і Герміоною. Мелфой і Ґойл уже десь зникли, проте в кінці коридору, всіяного скалками розбитих шибок, серед куряви, падаючого камін¬ня і штукатурки бігало туди й сюди багато людей, і годі було розібрати, друзі це чи вороги. Завернувши за ріг, Персі раптом заревів, наче бугай: — РУКВУД! — і кинувся за високим чоловіком, що переслідував двох учнів.
— Гаррі, сюди! — закричала Герміона.
Вона затягла Рона за якийсь гобелен. Вони почали там борюкатися, і на якусь божевільну мить Гаррі було подумав, що вони знову там обіймаються, але потім побачив, що то Гер¬міона намагається втримати Рона, не дає йому бігти за Персі.
— Послухай мене… ПОСЛУХАЙ, РОНЕ!
— Я хочу допомогти… я хочу вбивати смертежерів… Лице його було скривлене болем, укрите пилюкою й димом, він увесь тремтів з лютості й розпуки.
— Роне, тільки ми можемо з цим покінчити! Будь ласка… Роне… нам потрібна змія, ми повинні вбити змію! — дово¬дила йому Герміона.
Гаррі розумів, що відчуває Рон: гонитва за ще одним горокраксом не давала радості помсти. Він і сам хотів битися, карати їх — тих, що вбили Фреда, а ще він хотів розшукати решту Візлів, і понад усе — переконатися, упевнитися, що Джіні не… та він і думки такої не міг допустити…
— Ми будемо битися! — наполягала Герміона. — Доведеться битися, щоб добратися до змії! Тільки не забуваймо, що повинні зробити саме ми! Тільки ми це можемо зупинити!
Вона теж плакала й витирала сльози роздертим і обсмаленим рукавом, а тоді кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і, все ще міцно тримаючи Рона, повернулася до Гаррі:
— З’ясуй, де зараз Волдеморт, бо змія ж має бути з ним. З’ясуй, Гаррі… зазирни в нього!
Чому це було так легко? Тому, що його шрам уже кілька годин палав, прагнучи донести до нього Волдемортові думки Він заплющив очі, виконуючи її команду, й одразу крики вибухи й безладні звуки бою вщухли і стали ледве чутні немовби він перебував далеко-далеко…
Він стояв серед покинутої, проте на диво знайомої кімнати з обшарпаними шпалерами, з вікнами, забитими дошками. Звуки битви сюди долинали, однак були приглушені й дале¬кі. Крізь єдине вільне від дощок вікно виднілися віддалені спалахи біля замку, але в самій кімнаті було темно, бо одна гасова лампа не могла її освітити.
Він крутив у руках чарівну паличку, дивився на неї, але думками був у тій загадковій кімнаті в замку, яку міг знайти лише він, бо щоб її виявити, як і легендарну Таємну кімнату, треба мати дуже тонкий, лукавий і допитливий розум… він не сумнівався, що діадеми хлопець не знайде… втім, ця Дамблдорова маріонетка і так зайшла набагато далі, ніж він сподівався… занадто далеко…
— Володарю, — пролунав розпачливий і надтріснутий голос. Він озирнувся. У найтемнішому кутку сидів Луціус Мелфой, пошарпаний і досі ще зі слідами кари, якої він зазнав після останньої втечі хлопця. Одне око в нього було набрякле й не розплющувалось. — Володарю… будь ласка… мій син…
— Якщо твій син загинув, Луціусе, — це не моя вина. Він не прийшов до мене, як усі інші слизеринці. Може, вирішив подружитися з Гаррі Поттером?
— Ні… ніколи, — прошепотів Мелфой.
— На це єдина твоя надія.
— Ви… ви не боїтеся, володарю, що Поттер може загинути від чиєїсь іншої руки, а не від вашої? — запитав тремтячим голосом Мелфой. — Чи не було б… ви вже мені вибачте… розсудливіше зупинити бій, проникнути в замок і знайти його с-самому?
— Не прикидайся, Луціусе. Ти хочеш припинити бій, щоб з’ясувати, що сталося з сином. А Поттера мені й не треба шукати. Ще й ніч не мине, а Поттер сам до мене прийде.
Волдеморт знову опустив очі на чарівну паличку. Вона його непокоїла, а з тим, що непокоїло лорда Волдеморта, треба було щось робити…
— Сходи приведи Снейпа.
— Снейпа, в-володарю?
— Снейпа. Негайно. Він мені потрібен. Він повинен зробити мені одну… послугу. Іди.
Переляканий Луціус, спотикаючись у мороці, вийшов. А Волдеморт стояв, крутив у пальцях чарівну паличку, роздивляючись.
— Це єдиний вихід, Наджіні, — прошепотів він і озирнувся на величезну товсту змію, що висіла прямо в повітрі, граціозно скрутившись у захищеному просторі, вичаклуваному для неї хазяїном, у прозорій променистій кулі — чимсь середнім між блискучою кліткою і резервуаром.
Гаррі охнув, сахнувся й розплющив очі. І відразу ж у вуха ввірвалися верески й крики, гуркіт і бахкання битви.
— Він у Верескливій Халупі. Змія з ним, захищена яки¬мись чарами. Він щойно послав Луціуса Мелфоя по Снейпа.
— То Волдеморт відсиджується у Верескливій Халупі? — здивувалася Герміона. — Він навіть… навіть не бере участі в битві?
— Він вважає, що це зайве, — відповів Гаррі. — Думає, що я сам до нього прийду.
— А чому?
— Він знає, що я полюю на горокракси… тому тримає Наджіні біля себе… Тож цілком ясно, що мені доведеться до нього прийти, щоб до неї наблизитись…
— Правильно, — розправив плечі Рон. — А отже, тобі туди йти не можна, бо він цього хоче й чекає. Ти залишайся тут і бережи Герміону, а я піду по змію…