Гаррі не дав йому договорити.
— Це ви залишайтеся тут, а я піду туди під плащем-невидимкою і повернусь одразу, як…
— Ні, — заперечила Герміона, — найрозумніше буде мені взяти плащ і…
— І не думай, — негайно втрутився Рон.
Та не встигла Герміона вимовити: — Роне, я не гірше за і вас… — як гобелен, що закривав сходи, на яких вони стояли, роздерся.
— ПОТТЕР!
За ним стояли двоє смертежерів у масках. Вони не встигли підняти чарівні палички, бо Герміона крикнула:
— Ґліссео!
Сходи в них під ногами стали гладеньким жолобом, і Гаррі, Рон та Герміона з’їхали ним донизу, не в змозі навіть контролювати швидкість, тож смертежерські приголомшливі закляття пролетіли високо над їхніми головами. Друзі про¬били маскувальний гобелен унизу сходів і покотилися по підлозі, вдарившись об протилежну стіну.
— Дуро! — крикнула Герміона, націливши чарівну паличку на гобелен, і майже відразу почулися два тупі голосні удари — гобелен перетворився на камінь, а смертежери-переслідувачі з розгону в нього вгатилися.
— Назад! — закричав Рон, і вони ледве встигли притиснутися до дверей, коли повз них протупотів табун письмових столів-скороходів, яких поганяла професорка Макґонеґел. Вона їх навіть не помітила. Бігла з розпатланим волоссям і глибоким порізом на щоці. Коли професорка забігла за ріг, до них долинув її крик:
— В АТАКУ!
— Гаррі, накинь плащ-невидимку, — порадила Герміона. — Про нас не думай…
Але він накинув плащ на всіх трьох. Хоч вони всі й не вміщалися, та Гаррі сумнівався, що хтось побачить їхні відокремлені від тіла ноги у цій куряві, що повисла стіною в повітрі, серед падаючого каміння і мерехтіння чарів.
Вони збігли ще одними сходами й опинилися в коридорі, де точилися запеклі двобої. У портретах на стінах юрмили¬ся персонажі, що вигукували поради й підбадьорливі слова, а смертежери в масках і без масок билися з учнями і викла¬дачами. Дін уже здобув собі чарівну паличку, бо зійшовся в двобої з Дологовим, а Парваті билася з Траверсом. Гаррі, Рон і Герміона миттю наготували чарівні палички, прагну¬чи вступити в бій, проте дуелянти так стрімко рухалися й кружляли, що легко можна було влучити у когось свого. Друзі, хоч і стояли тісно сплетені, стежили за боєм, готові щомиті втрутитись, але тут пролунав глузливий крик, і, глянувши вгору, Гаррі побачив Півза, що ширяв над битвою, жбурляючи у смертежерів снарґалуфові стручки, від чого голови нападників вкривалися якимись зеленими бульба¬ми, схожими на товстих червів.
— А-а!
Жменька цих бульбочок зачепила плащ над Роновою головою. Липкі зелені корінці неприродно зависли в повітрі, поки Рон намагався їх струсити.
— Там хтось невидимий! — крикнув смертежер у масці і показав пальцем.
Дін скористався цією єдиною миттю і нокаутував смертежера приголомшливим закляттям. Дологов спробував помститись, але Парваті влучила в нього закляттям “тілов’яз”.
— ПОБІГЛИ! — крикнув Гаррі. Друзі ще тісніше притулили¬ся одне до одного під плащем і, пригинаючи голови й ков¬заючи в калюжах снарґалуфового соку, побігли крізь гущу бійців до мармурових сходів, що спускалися до вестибюлю.
— Я — Драко Мелфой, я — Драко, я ваш!
На верхньому сходовому майданчику Драко благав у смертежера в масці пощади. Гаррі на ходу приголомшив смертежера. Мелфой радісно озирнувся, шукаючи свого рятівника, а Рон врізав йому з-під плаща кулаком по пиці. Спантеличений Мелфой повалився горілиць на смертежера, з розквашених губів у нього потекла кров.
— Це вже вдруге сьогодні тобі рятують життя, дволикий байстрюче! — крикнув Рон.
І на сходах, і у вестибюлі точилися двобої. Смертежери були скрізь, куди не глянь. Якслі бився біля вхідних дверей з Флитвіком, а поруч якийсь смертежер у масці зіткнувся в двобої з Кінґслі. Учні бігали у всіх напрямках, дехто ніс чи волочив поранених побратимів. Гаррі вистрілив приголомш¬ливим закляттям у смертежера в масці і не влучив, проте ледь не зачепив Невіла, що несподівано вискочив хтозна-звідки, розмахуючи цілими оберемками Отруйних Щупальців, які радісно вчепилися в найближчого до них смерте¬жера й почали його обмотувати.
Гаррі, Рон і Герміона збігли з мармурових сходів. Ліворуч од них задзвеніло скло, і зі слизеринського пісочного годин¬ника, що фіксував набрані гуртожитком очки, сипонули смарагди — люди, що бігали у вестибюлі, заковзалися й заспотикалися. Щойно друзі ступили у вестибюль, як з бал¬кона в них над головами впали два тіла, і сіра тінь, яку Гаррі спершу сприйняв за тварину, кинулася туди на чотирьох лапах і вп’ялася зубами в одне з них.
— НЕ СМІЙ! — заверещала Герміона, й оглушливим бахканням її чарівної палички Фенріра Ґрейбека далеко відкинуло від тіла Лаванди Браун, що ледве ворушилася. Вовкулака вдарився об мармурові поручні й спробував устати. Але тут зі сліпучо-білим спалахом і тріском на голову йому впала кришталева куля, він повалився додолу й більше не ворушився.
— Я маю ще! — заверещала згори професорка Трелоні, — ще, якщо хтось забажає! Ось вам!..
І зробивши рукою рух, що нагадував тенісну подачу, вихопила з сумки ще одну величезну кришталеву сферу, мах¬нула чарівною паличкою — і куля пролетіла над вестибюлем, розбила вікно і вилетіла надвір. У ту ж мить розчинилися навстіж важкі вхідні двері і у вестибюль поповзли зграї велетенських павуків.
Крики жаху розірвали повітря. Усі, і смертежери, і гоґвортці, кинулися хто куди, червоні й зелені пучки світла полетіли в цих почвар, вони затряслися й позадкували, ще страшніші, ніж досі.
— Як нам звідси вийти?! — перекричав Рон усі крики. Та не встигли Гаррі й Герміона хоч щось відповісти, як їх від¬кинуло вбік. Це Геґрід прогримотів по сходах, розмахуючи своєю квітчастою рожевою парасолею.
— Не рухайте їх, йой, не рухайте! — репетував він.
— ГЕҐРІДЕ, СТІЙ!
Гаррі забув про все на світі. Він кулею вилетів з-під плаща й побіг, зігнувшись удвоє, щоб уникнути заклять, що спалахували в залі.
— ГЕҐРІДЕ, НАЗАД!
Не встиг він пробігти ще й півшляху до Геґріда, як побачив, що сталося: Геґрід зник серед павуків, їхній бридкий рій у поспіху заворушився й відступив під зливою заклять, забираючи Геґріда з собою.
— ГЕҐРІДЕ!
Гаррі чув, як хтось його кличе, і йому було байдуже — друг то чи ворог. Збіг передніми сходами у темне подвір’я, через яке павуки тікали зі своєю здобиччю, і Геґріда навіть не видно було серед них.
— ГЕҐРІДЕ!
Гаррі нібито помітив помах величезної руки десь посеред павучого рою, але коли кинувся навздогін, дорогу йому заступила чиясь гігантська ступня, що опустилася з темряви на землю, і земля аж задвигтіла. Гаррі глянув угору. Перед ним стояв велет, заввишки метрів зо шість, голова його ховалася в темряві, виднілися тільки товстезні, як стовбури дерев, волохаті гомілки, підсвічені світлом з дверей замку. Одним потужним і плинним рухом масивного кулачиська він розтрощив вікно, і на Гаррі посипалися друзки, при¬мусивши його відступити під захист дверей.
— О Боже!.. — зойкнула Герміона, коли вони з Роном наздогнали Гаррі й побачили велета, що намагався крізь вікно дотягтися ручищем до людей у коридорі.
— НІ! — заволав Рон, хапаючи Герміону за руку з піднятою чарівною паличкою. — Ти його приголомшиш, а він розва¬лить півзамку…
— ГЕҐҐЕР?
З-за рогу замку похитуючись вийшов Ґроп. Лише тепер Гаррі зрозумів, що Ґроп і справді був порівняно низькорослий велет. Той колосальний монстр, що намагався почавити людей на верхніх поверхах, озирнувся й заревів. Затряслися кам’яні сходи, коли він важко рушив до свого меншого одно¬племінника. Ґроп роззявив перекошену пащеку, вишкірив жовті зубиська завбільшки як півцеглини кожен — і вони накинулись один на одного, як люті леви.
— ТІКАЙМО! — крикнув Гаррі. Велети бились, і ніч повни¬лася страшними криками і звуками ударів. Гаррі схопив за руку Герміону і збіг зі сходів на подвір’я, а Рон кинувся за ними. Гаррі не втрачав надії знайти й урятувати Геґріда. Він біг так швидко, що вже подолав половину шляху до лісу, коли їм знову довелося загальмувати.
Повітря навколо закрижаніло. Подих зупинився й закам’янів у Гаррі в грудях. У темряві рухалися тіні, мінливі обриси сконцентрованої чорноти. Вони линули до замку великою хвилею, із захованими під каптурами обличчями й деренч¬ливим диханням…
Рон з Герміоною притислися до Гаррі, а звуки бою за спинами раптом стихли, вмерли, бо ніч просякла густезною тишею, що її могли принести тільки дементори…
— Швидко, Гаррі! — звідкілясь здалеку почувся Герміонин голос, — патронуси, давай!
Він підняв чарівну паличку, однак глуха безнадія охопила його. Фред загинув, а Геґрід теж, мабуть, зараз помирає, якщо ще не помер. А скільки сьогодні полягло людей, яких він навіть не знав. Було таке відчуття, ніби душа вже поки¬нула тіло…
— ГАРРІ, ШВИДШЕ! — закричала Герміона.
Ціла сотня дементорів пливла на нього, наближалася, висмоктуючи собі шлях до Гарріної безнадії, що обіцяла їм розкішний бенкет…
Він побачив Ронового срібного пса-тер’єра, що злетів угору, кволо замерехтів і згас. Помітив Герміонину видру, що пере¬крутилась у повітрі і теж зникла. Чарівна паличка затремтіла в його руці, і він уже майже жадав цього забуття, обіцяної порожнечі, втрати відчуттів…
І тут над головами Гаррі, Рона й Герміони промайнули срібні заєць, вепр і лис. Дементори відкотилися від цих створінь. Ще троє людей прибуло з темряви і стало поруч з ними, тримаючи у простягнутих руках чарівні палички й вичакловуючи патронусів: Луна, Ерні та Шеймус.
— Усе гаразд, — підбадьорливо сказала Луна, так, ніби вони були на звичайному тренуванні ДА в кімнаті на вимо¬гу. —Усе гаразд, Гаррі… ану подумай про щось радісне…
— Щось радісне? — перепитав він надтріснутим голосом.
— Ми досі ще живі, — прошепотіла вона, — ми ще б’ємося. Думай, швиденько…
Спалахнула срібна іскорка, з’явилося мерехтливе сяйво, і ось, після неймовірних, надлюдських зусиль з кінчика чарівної палички Гаррі вистрибнув олень. Він легким гало¬пом помчав уперед, і дементори почали розбігатися по-справжньому. Ніч одразу потеплішала, а звуки довколиш¬ньої битви залунали у вухах набагато голосніше.
— Не знаю, як вам дякувати, — тремтячим голосом сказав Рон, повернувшись до Луни, Ерні та Шеймуса, — ви вряту¬ вали…
Щось заревіло, земля задвигтіла, наче від землетрусу, і з темного лісу вийшов ще один велет, розмахуючи довбнею, товщою за людину.
— ТІКАЙМО! — крикнув Гаррі, але міг би й не кричати. Усі розбіглися хто куди — і саме вчасно, бо наступної миті широченна стопа потвори тупнула точнісінько туди, де щойно всі стояли. Гаррі озирнувся. Рон і Герміона бігли за ним, а всі інші повернулися на поле бою.
— Тікаймо звідси! — зарепетував Рон, коли велет знову махнув довбнею і заревів так, що луна прокотилася над шкільними угіддями від краю до краю.
— До Войовничої Верби, — сказав Гаррі. — Бігом! Якимось чином він таки відгородив усе в голові, наче зіпхнув.
У комірчину, в яку не міг зараз навіть зазирнути: думки про Фреда й Джорджа, страх за всіх тих людей, яких так любив і які тепер билися — хто в замку, а хто на шкільному подвір’ї. Усе це мусить зачекати, бо їм треба бігти, треба знайти змію і Волдеморта, бо це був, як казала Герміона, єдиний шлях, щоб покінчити з цим жахом…
Він помчав, майже повіривши, що може перегнати саму смерть. Не зважав на пучки світла, що шугали навколо нього в темряві, на шум озера, що бушувало, неначе море, на шелест Забороненого лісу, хоч ніч була безвітряна. Він біг шкільними угіддями, що й самі, здається, повстали, біг швидко, як ніколи в житті, і саме він перший побачив це велике дерево, Вербу, що захищала таємний вхід при сво¬єму корінні гілками, схожими на батоги й різки.
Важко дихаючи й ковтаючи повітря, Гаррі вповільнив ходу, обминаючи гілля Верби, що шмагала повітря. Він придивлявся в темряві до її товстого стовбура, щоб побачити той єдиний сучок на корі, який міг її паралізувати. Підбігли Рон і Герміона. Герміоні забракло повітря, вона не могла говорити.
— Як… як нам туди пролізти? — хекав Рон. — Я бачу… це місце… якби ж у нас… був Криволапик…
— Криволапик? — прохрипіла Герміона, зігнувшись удвоє й хапаючись за груди. — Ти чарівник чи хто?
— О… так… ага…
Рон подивився навколо, націлився чарівною паличкою на гілочку, що лежала на землі, й сказав:
— Вінґардіум Левіоза! — Гілочка піднялася, перекрутила¬ся в повітрі, наче підхоплена подувом вітру, і прослизнула крізь лиховісне вимахування вербових гілок до самого стов¬бура. Торкнулася якогось місця біля коріння і невгамовне дерево миттєво завмерло.
— Чудово! — похвалила Рона Герміона.
— Заждіть.
На одну непевну секунду Гаррі завагався, прислухаючись до шуму й гуркоту битви. Волдеморт хотів, щоб він це зробив, хо¬тів, щоб прийшов… чи не заведе він Рона й Герміону в пастку?
Та потім реальність ніби насунулася на нього, жорстока й однозначна: єдиний вихід був — убити змію, а змія була з Волдемортом, а Волдеморт був по той бік цього тунелю…
— Гаррі, ми йдемо, залазь! — підштовхнув його Рон.
Гаррі прослизнув у земляну нору, сховану між корінням. Вона була значно вужча, ніж попереднього разу. Стеля в ту¬нелі була дуже низька. Чотири роки тому вони йшли, згина¬ючись, а зараз мусили просто повзти. Гаррі поліз перший із засвіченою чарівною паличкою, щомиті очікуючи якихось перешкод, але їх не було. Вони повзли мовчки, й Гаррі не зводив очей з хисткої плями світла, що падало з чарівної палички в його руці.
Нарешті тунель почав підніматися вгору, й Гаррі побачив попереду тонесеньку смужечку світла. Герміона смикнула його за ногу.
— Плащ! — прошепотіла вона. — Накинь плащ!
Він помацав за спиною, а вона тицьнула йому в долоню згорток ковзкої тканини. Він насилу накрився плащем, пробурмотів: — Нокс, — погасив чарівну паличку і якомога тихіше поповз далі на чотирьох. Усі його чуття були напруже¬ні, він щосекунди очікував, що його буде викрито, що він по¬чує різкий холодний голос, побачить спалах зеленого світла. І тут він почув голоси з кімнати в них над головами. Були вони трохи приглушені, бо вихід з тунелю загороджував якийсь старий ящик. Затамувавши дух, Гаррі наблизився до отвору й зазирнув у крихітну щілину між ящиком і стіною. Кімната була освітлена скупо, проте він побачив у ній Наджіні — вона звивалася, як річкова гадюка, у своїй надій¬но захищеній чарами променистій кулі, що висіла в повітрі сама собою. І ще він побачив краєчок столу й білу руку з довгими пальцями, що крутили чарівну паличку. Тут заго¬ворив Снейп, і серце в Гаррі тьохнуло. Снейп був за кілька дюймів від того місця, де сидів, скорчившись, Гаррі.
— …володарю, їхній опір майже зломлено…
— …і це відбувається без твоєї допомоги, — урвав його Волдеморт своїм високим, виразним голосом, — Хоч ти й досвідчений чаклун, Северусе, та навряд чи тепер від тебе щось залежатиме. Ми майже там… майже.
— Дозвольте мені знайти хлопця. Я приведу вам Поттера. Я знайду його, володарю. Прошу вас.
Снейп пройшов повз щілину, в яку зазирав Гаррі, і хлопець відсахнувся, не зводячи, однак, очей з Наджіні, міркуючи, чи немає якогось закляття, що подолало б захисні чари довкола неї, проте нічого такого не пригадав. А невдала спроба відразу його викриє…
Волдеморт підвівся. Гаррі бачив тепер його червоні очі, пласке зміїне лице, білизна якого легенько відсвічувала в напівтемряві.
— Маю проблему, Северусе, — тихо сказав Волдеморт.
— Яку, володарю? — стрепенувся Снейп.
Волдеморт делікатно й вишукано, наче диригент, підняв бузинову паличку.
— Северусе, чому вона мені не підкоряється?
Запала тиша й Гаррі здалося, що він чує сичання змії, яка згорталася в кільця й знову розгорталася. Чи, може, то було сипле дихання самого Волдеморта?
— В-володарю? — невиразно перепитав Снейп. — Я не розумію. Ви ж… ви ж виконували цією паличкою надзви¬чайні чари.
— Ні, — заперечив Волдеморт. — Звичайні мої чари. Це я надзвичайний, а от паличка… ні. Вона мені не явила обіцяних чудес. Я не відчуваю ніякої різниці між цієї чарівною паличкою і тією, що для мене виготовив багато років тому Олівандер.
Волдеморт говорив спокійним, замисленим тоном, але шрам Гаррі засіпався й запульсував. Біль ставав дедалі нестерпніший, і Гаррі зрозумів, що Волдеморт поступово закипає від люті.
— Ніякої різниці, — повторив Волдеморт.
Снейп не відповідав. Гаррі не бачив його обличчя і не знав, чи Снейп відчув небезпеку і тепер намагається знайти належні слова, щоб заспокоїти свого хазяїна.
Волдеморт закрокував по кімнаті. Гаррі кілька секунд його не бачив, але й далі чув той самий стриманий голос. Біль і лють переповнювали Гаррі.
— Я довго про це міркував, Северусе… чи ти знаєш, чому я покликав тебе сюди з поля бою?
На мить Гаррі побачив Снейпа у профіль. Той не зводив очей зі змії, що звивалася в зачарованій клітці.
— Ні, володарю, але я благаю дозволити мені повернутися туди. Дозвольте мені знайти Поттера.
— Ти заговорив, як Луціус. Ніхто з вас не розуміє Поттера так, як я. Його не треба шукати. Поттер сам до мене прийде. Я знаю його слабкість, його найбільшу ваду. Він не витри¬має, коли навколо гинутимуть люди — він же розуміє, що все це відбувається заради нього. Він захоче зупинити бійню за будь-яку ціну. Він прийде сам.
— Але ж, володарю, його випадково може вбити хтось інший, а не ви…
— Я дав своїм смертежерам чіткі вказівки. Зловити Поттера. Убивати його друзів… що більше, то краще… але не вбивати його самого.
— Але я хотів поговорити про тебе, Северусе, а не про Гаррі Поттера. Я дуже ціную твої послуги. Дуже ціную.
— Володарю, ви знаєте, що моє єдине прагнення — служити вам. Але… дозвольте мені знайти хлопця. Дозвольте привести його сюди. Я зумію…
— Ні, я вже тобі сказав! — урвав його Волдеморт, і коли він знову обернувся, Гаррі побачив, як блиснули червоним його очі, а шелест плаща нагадав шарудіння змії, і по тому, як бо¬ лісно засіпався шрам, він відчув, що Волдемортове нетер¬піння наростає. — Зараз, Северусе, мене найбільше турбує те, що станеться, як я нарешті зустрінуся з хлопцем віч-на-віч!
— Володарю, які ж можуть бути питання, усе наперед ясно…
— …є одне питання, Северусе. Є питання. Волдеморт зупинився, і Гаррі знову чітко бачив, як він стоїть, крутячи у своїх білих пальцях бузинову паличку, і дивиться на Снейпа.
— Чому обидві мої палички підводили мене, коли я скеровував їх на Гаррі Поттера?
— Я… я не можу на це відповісти, володарю.
— Не можеш?
Напад люті немовби штирем проткнув голову Гаррі. Він запхав собі кулака в рот, щоб не закричати від болю. За¬плющив очі і раптом став Волдемортом, що зазирав у бліде Снейпове обличчя.
— Моя тисова паличка виконувала всі мої прохання, Северусе, крім наказу вбити Гаррі Поттера. Двічі вона цього не зробила. Олівандер під тортурами зізнався про серцевини-близнюки й порадив скористатися іншою чарівною паличкою. Я так і зробив, але Луціусова чарівна паличка розлетілася на шматочки, зіткнувшись з Поттеровою.
— Я… я не маю пояснення, володарю.
Снейп не дивився на Волдеморта. Його темні очі були прикуті до змії, що звивалася в захисній кулі.
— Я шукав третю чарівну паличку, Северусе. Бузинову паличку, паличку Долі, жезл Смерті. Забрав її в попереднього власника. Забрав з могили Албуса Дамблдора.
Тепер Снейп глянув на Волдеморта, і Снейпове обличчя нагадувало посмертну маску. Було воно мармурово-біле й таке застигле, що коли він знову заговорив, не вірилося, що за цими порожніми очима є хтось живий.
— Володарю… дозвольте мені знайти хлопця…
— Цілу довгу ніч, коли до перемоги вже рукою подати, я просидів тут, — сказав Волдеморт ненабагато голосніше за шепіт, — і міркував, міркував, чому бузинова паличка відмовляється бути такою, якою мала б бути, відмовляється діяти так, як мала б діяти, за легендою, в руках законного власника… і мені здається, що я знайшов відповідь.
Снейп нічого не казав.
— Може, ти й сам знаєш? Ти ж усе-таки розумний чоловік, Северусе. Ти був мені добрим і вірним слугою, і мені прикро, що так має статися.
— Володарю…
— Бузинова паличка не може служити мені як належить, Северусе, бо я не є законним її господарем. Бузинова паличка належить тому чаклунові, що вбив її попереднього влас¬ника. Албуса Дамблдора вбив ти. Поки ти живий, Северусе, бузинова паличка не може стати моєю остаточно.
— Володарю! — запротестував Снейп, піднімаючи свою чарівну паличку.
— Інакше не може бути, — сказав Волдеморт. — Я повинен оволодіти цією паличкою, Северусе. Оволодію нею, то й Поттером нарешті оволодію.
І Волдеморт розсік повітря бузиновою паличкою. Зі Снейпом нічого не сталось, і він, мабуть, частку секунди думав, що смертний вирок йому відстрочено, але тоді Волдемортів намір став зрозумілий. Зміїна клітка прокотилася в повітрі і Снейп тільки й устиг, що крикнути, коли його голова й плечі опинилися в ній, а Волдеморт засичав парселмовою:
— Убий.
Крик був жахливий. Гаррі побачив, як Снейпове лице ще більше поблідло, як розширилися його чорні очі, коли змія вп’ялася йому в шию отруйними зубами, а він не зумів зіштовхнути з себе зачаровану клітку. Коліна йому підкосилися і він упав на підлогу.
— Прикро, — холодно зронив Волдеморт.
Він відвернувся, і обличчя його не виражало ні суму, ні каяття. Настав час покинути цю халупу й очолити битву, маючи чарівну паличку, що тепер виконає будь-яке його бажання. Він спрямував її на променисту клітку зі змією, і та злетіла вгору, вивільнивши Снейпа, що повалився боком додолу, а з ран на шиї бухнула кров. Волдеморт вискочив з кімнати, навіть не озирнувшись, і величезна змія полинула за ним у своїй захисній кулі.
Знову повернувшись у тунель і у власну свідомість, Гаррі розплющив очі. Він до крові покусав кулаки, стримуючи крик. Крізь крихітну щілину між ящиком і стіною видно було, як здригається на підлозі нога в чорному чоботі.
— Гаррі! — прошепотіла за спиною Герміона, але він уже націлився чарівною паличкою на ящик, що загороджував вихід. Змусив його на дюйм піднятися й безшумно відсунув убік. Якомога тихіше прослизнув у кімнату.
Не знав, навіщо це робить, навіщо підходить до помираючого. Не знав, що відчуває, бачачи біле Снейпове обличчя й пальці, якими той намагався затулити криваву рану на шиї. Гаррі скинув плащ-невидимку й поглянув на чоловіка, котрого так ненавидів. Снейп розширеними чорними очима побачив Гаррі і спробував заговорити. Гаррі нахилився до нього, а Снейп схопив його за мантію і підтяг нижче до себе.
Зі Снейпового горла долинуло жахливе хрипке булькання.
— Візьми… оце… візьми… оце…
Зі Снейпа лилася не тільки кров. З рота, вух і очей линуло щось сріблясто-голубе, не схоже ні на газ, ні на рідину, і Гаррі знав, що це було, але не знав, що з ним зробити…
Герміона кинула в його тремтячі руки колбу, вичаклувану прямо з повітря. Чарівною паличкою Гаррі почав заштов¬хувати туди сріблясту речовину. Коли колба була вже повна по самісінькі вінця, а зі Снейпа, здається, витекла вся кров, його рука, що вчепилася в мантію Гаррі, розм’якла.
— Глянь… на… мене… — прошепотів він.
Зелені очі зустрілися з чорними, але за секунду в глибині цих чорних колодязів щось зникло, вони стали застиглі, порожні й сліпі. Рука, що тримала Гаррі, впала на підлогу, і Снейп більше не ворухнувся.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ —
Принцова оповідь

Гаррі стояв навколішки біля Снейпа, просто дивився на нього і все — аж тут високий, холодний голос пролунав так близько, що Гаррі з колбою в руках підхопився, подумавши, що в кімнату повернувся Волдеморт.
Волдемортів голос відлунював од стін і підлоги, і Гаррі зрозумів, що той промовляє до Гоґвортсу та околиць, щоб мешканці Гоґсміда й усі, хто ще б’ється в замку, почули його так чітко, ніби він стояв у них за спиною, дихав їм у поти¬лицю, готовий завдати смертельного удару.
— Ви билися, — сказав високий холодний голос, — героїчно. Лорд Волдеморт високо цінує відвагу.
— Але ви зазнали тяжких утрат. Якщо ви продовжите чинити мені опір, то всі загинете, один по одному. Я не хочу, щоб так сталося. Кожна пролита краплина чаклунської крові — це велика й намарна втрата.
— Лорд Волдеморт милосердний. Я наказую своїм воїнам відступити, негайно.
— Ви маєте годину часу. Гідно поховайте полеглих. Надайте допомогу пораненим.
— А зараз, Гаррі Поттер, я звертаюся до тебе. Ти прирік своїх друзів на смерть замість того, щоб вийти на двобій зі мною. Я чекатиму тебе одну годину в Забороненому лісі. Якщо за цю годину ти не прийдеш до мене, не здашся, битва поновиться. Але тоді участь у ній візьму я. Я знайду тебе, Гаррі Поттер, і покараю кожнісінького чоловіка, жінку й ди¬тину, що намагалися сховати тебе від мене. Одна година!
Рон з Герміоною щосили захитали головами, дивлячись на Гаррі.
— Не слухай його, — сказав Рон.
— Усе буде добре, — гаряче запевнила Герміона. — Давай… повертаймося в замок, бо якщо він пішов у ліс, нам треба обміркувати новий план…
Вона глянула на мертвого Снейпа й поспішила до входу в тунель. Рон подався за нею. Гаррі взяв плащ-невидимку і подивився на Снейпа. Він відчував глибоке потрясіння від того, як і заради чого було вбито Снейпа…
Вони поповзли тунелем назад, ніхто нічого не казав, і Гаррі було цікаво, чи Волдемортові слова ще й досі бринять у Рона й Герміони у вухах так, як бринять у нього.
“Ти прирік своїх друзів на смерть замість того, щоб вийти на двобій зі мною. Я чекатиму тебе одну годину в Заборо¬неному лісі… одна година…”
Неначе невеликі клунки захаращували газон біля замку. До світанку залишалося трохи більше години, однак усе повивала густа, як смола, темрява. Друзі побігли до кам’я¬них сходів. Дерев’яний черевик завбільшки з маленький човник лежав, покинутий, перед ними. Більше не було ані сліду Ґропа ані його супротивника.
У замку панувала неприродна тиша. Не чулося ні спала¬хів, ні вибухів, ні криків, ні стогону. На плитах, що встеляли спорожнілий вестибюль, темніли плями крові. Скрізь валя¬лися смарагди впереміш з уламками мармуру й дерев’я¬ними трісками. Частину поручнів зірвало вибухом.
— Де це всі? — прошепотіла Герміона. Рон перший зайшов у Велику залу. Гаррі зупинився у дверях.
Столи гуртожитків пощезали, а сама зала була перепов¬нена. Ті, хто вцілів, стояли групами, обнявшись за плечі. Поранених обстежувала на помості мадам Помфрі з кілько¬ма помічниками. Фіренце був серед поранених — бік йому заливала кров, він лежав і здригався, не в змозі встати.
Загиблі лежали вряд посеред зали. Гаррі не бачив Фреда, бо його оточила родина. Джордж стояв навколішки біля голови, місіс Візлі припала до Фредових грудей і здригалася всім тілом, а містер Візлі гладив її по голові, і сльози річкою текли з його очей.
Нічого не сказавши Гаррі, Рон і Герміона пішли туди. Герміона підійшла до Джіні, витерла їй сльози з опухлого обличчя й лагідно пригорнула. Рон став коло Білла, Флер та Персі.
Персі поклав йому на плече руку. Коли Джіні й Герміона підступили ближче до решти родини, Гаррі побачив, хто ще лежить поруч з Фредом: Ремус і Тонкс, бліді, спокійні й умиротворені, немовби вони задрімали собі під темною зачаклованою стелею.
Велика зала ніби відлетіла, поменшала, стислася, й Гаррі відсахнувся від дверей. Він не міг дихати. Не міг подиви¬тись на інші тіла, щоб дізнатися, хто ще загинув за нього. Не мав відваги підійти до Візлів, не смів глянути їм у вічі… Якби він здався з самого початку, Фред би не загинув…
Він відвернувся й побіг мармуровими сходами. Люпин, Тонкс… він волів би нічого не відчувати… волів би вирвати собі серце, нутрощі, все, що зараз волало всередині…
Замок був порожнісінький. Навіть привиди, здається, приєдналися до загального оплакування у Великій залі. Гаррі біг не зупиняючись, стискаючи в руках кришталеву колбу з останніми Снейповими думками, і не вповільнив ходи, аж поки не опинився перед кам’яними ґарґуйлями, що охоро¬няли директорський кабінет.
— Пароль?
— Дамблдор! — крикнув, не задумуючись, Гаррі, бо саме його найбільше прагнув бачити, і, на превеликий його подив, ґарґуйлі ковзнули вбік, звільняючи дорогу до Гвинтових сходів у них за спинами.
Та коли Гаррі ввірвався в округлий кабінет, то побачив, що там сталися зміни. Портрети на стінах були порожні. Жод¬ного директора чи директорки в них не лишилося. Усі вони, здається, повтікали, перестрибуючи з картини в картину, щоб добре бачити, що відбувається в замку.
Гаррі безнадійно глянув на порожню раму Дамблдорового портрета, що висів одразу за кріслом директора, і повернувся до нього спиною. Кам’яне сито спогадів стояло в тій самій шафі, що й завжди. Гаррі поставив його на стіл і вилив Снейпові спогади в широку чашу з вирізьбленими по краях рунами. Втеча в чужу пам’ять могла принести благословенне полегшення… навіть те, що залишив йому Снейп, не могло бути гірше за його власні думки. Спогади завирували, срібно-білі й химерні — і без вагань, з якимось відчайдушним само¬зреченням, наче це хоч якось могло полегшити горе, Гаррі пірнув у них.
Він провалився в сонячний день, ноги торкнулися теплої землі. Випроставшись, він побачив, що опинився на майже безлюдному дитячому майданчику. На далекому обрії самот¬ньо височів величезний димар. Дві дівчинки гойдалися на гойдалці, а за ними з-за кущів стежив худорлявий хлопець. Його чорне волосся було задовге, а одяг настільки різнокалі¬берний, ніби його вдягли так зумисне: коротесенькі джин¬си, пошарпане й завелике пальто, наче з плеча дорослого чоловіка, і дивна, схожа на жіночу блузу, сорочка.
Гаррі підійшов до хлопця ближче. Снейп мав на вигляд не більше дев’яти-десяти років, був блідий, дрібний і жилавий. Неприхована жадібність світилася на худому лиці, коли він дивився на молодшу з двох дівчаток, що розгойдувалася дедалі вище за сестру.
— Лілі, не треба так! — крикнула старша сестра.
Але дівчинка вже випустила з рук гойдалку в найвищій точці й полетіла, буквально полетіла, вгору, до неба, з радіс¬ним сміхом, і замість упасти на асфальт ширяла якийсь час у повітрі, немов циркачка на трапеції, занадто довго там пробувши і занадто плавно приземлившись.
— Мама тобі казала так не робити!
Петунія зупинила гойдалку, з хрускотом загальмувавши підошвами сандалів, зіскочила на ноги і взялася в боки.
— Лілі, мама тобі не дозволяє!
— Та все ж добре, — хихотіла Лілі. — Туню, ти поглянь. Дивися, що я вмію.