Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Петунія озирнулася. На майданчику нікогісінько не було, крім них самих та Снейпа, про якого дівчатка й гадки не мали. Лілі підняла квітку, що впала з куща, за яким при¬чаївся Снейп. Петунія зацікавлено наблизилась, хоч явно цього не схвалювала. Лілі зачекала, поки Петунія підійде ближче, щоб добре все бачити, і простягла долоню. Квітка лежала на руці, розкриваючи й закриваючи пелюстки, наче химерна багатовуста устриця.
— Припини! — заверещала Петунія.
— Тобі ж це не зашкодить, — заспокоїла її Лілі, але стис¬нула квітку в кулаці, а тоді кинула на землю.
— Так не можна, — буркнула Петунія, однак провела поглядом квітку, поки та падала, і потім не зводила з неї очей. — Як ти це робиш? — запитала вона, і в голосі її відчувалася заздрість.
— Та це ж і так ясно! — Снейп уже не міг стримуватися й вискочив з-за кущів. Петунія заверещала й позадкувала до гойдалок, а Лілі, хоч теж злякалася, залишилася на місці. Снейп уже пошкодував, що викрив себе. Слабенький рум’я¬нець з’явився на його блідих щоках, коли він глянув на Лілі.
— Що ясно? — перепитала Лілі.
Снейпа охопило нервове збудження. Зиркнувши на Петунію, що вешталася віддалеки, біля гойдалки, він притишив голос і сказав:
— Я знаю, хто ти така.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти… ти відьма, — прошепотів Снейп. Її це образило.
— Таке нечемно говорити людям!
Вона відвернулася, задерла носа й пішла до сестри.
— Стій! — вигукнув Снейп. Він уже увесь розпашівся, і Гаррі дивувався, чому він не скине це дурнувате важке пальто, хіба що він соромився своєї жіночої блузи.
Снейп почимчикував до дівчат, уже тоді нагадуючи смішного кажана.
Обидві сестри дивилися на нього несхвально, тримаючись за стовпи гойдалок, наче це було місце, щоб застукатись під час гри в піжмурки чи лованки.
— Це правда, — сказав Снейп Лілі. — Ти справді відьма. Я вже давно за тобою спостерігаю. Але в цьому немає нічого поганого. Моя мама теж відьма, а я — чаклун.
Петунія зареготала, наче вилила на них відро холодної води.
— Чаклун! — заверещала вона, знову ставши відважною, бо страх від його несподіваної появи минув. — Я знаю, хто ти такий. Ти Снейпів малий! Вони живуть на Прядильному Кінці біля річки, — сказала вона Лілі тоном, який одразу давав зрозуміти, що ця вуличка має в неї не найкращу репу тацію. — Чого ти за нами шпигував?
— Я не шпигував, — заперечив Снейп, йому було гаряче й не¬зручно, масне волосся аж блищало під яскравим сонцем. — При¬наймні, не за тобою, — додав він уїдливо, — бо ти — маґелка.
Хоч Петунія і не зрозуміла значення цього слова, однак тон, яким це було сказано, її обурив.
— Лілі, ходімо звідси! — різко звеліла вона. Лілі відразу скорилася, люто блимнувши на Снейпа. Той стояв і дивився, як вони йдуть з майданчика, і Гаррі, єдиний, хто це бачив, відчув гірке Снейпове розчарування, зрозумів, що Снейп давно вже планував цю зустріч, але все вийшло геть не так, як він сподівався…
Це видиво раптом зникло, проте майже відразу прийшло інше. Він тепер був у невеличкому гайку. Бачив за деревами річку, що блищала під сонцем. Тіні від дерев творили побіля неї прохолодні зелені галявинки. Двоє дітей сиділи на землі одне навпроти одного, схрестивши ноги. Снейп уже був без пальта. Його химерна жіноча блуза не здавалась у плетиві тіней такою вже й незвичною.
— …і міністерство може тебе покарати, якщо чаруватимеш за межами школи, прийдуть листи.
— Та я ж уже чарувала за її межами!
— Нам можна. Ми ще не маємо чарівних паличок. До дітей не чіпляються, бо ми ще себе не контролюємо. Але коли виповнюється одинадцять, — значуще кивнув він головою, — і тебе віддають на навчання, тоді вже треба бути обережним.
Запала недовга мовчанка. Лілі підняла з землі гілочку й покрутила нею в повітрі, а Гаррі знав, що вона собі уявила, як з гілочки сипляться іскри. Кинула гілочку, нахилилася до хлопця й запитала:
— А школа справжня? Це не жарт? Петунія каже, що ти мені брешеш. Петунія каже, що не існує ніякого Гоґвортсу. То справжня чи ні?
— Справжня для нас, — відповів Снейп. — Не для неї. І ми отримаємо листи — ти і я.
— Серйозно? — прошепотіла Лілі.
— Побачиш, — підтвердив Снейп, і навіть попри погано підстрижене волосся і чудернацький одяг він справляв не¬абияке враження, недбало розвалившись перед нею і де¬монструючи непохитну впевненість у долі, що їй судилася.
— І справді листи принесуть сови? — прошепотіла Лілі.
— Як правило, — відповів Снейп. — Але ти маґлівського роду, тому має прибути посланець зі школи, щоб твоїм батькам усе пояснити.
— А хіба є якась різниця, якщо я маґлівського роду?
Снейп завагався. Гострий погляд його чорних очей ковзнув із зеленкуватого затінку по її блідому обличчі, по темно-рудому волоссю.
— Ні, — відповів він. — Нема ніякої різниці.
— Добре, — зраділа Лілі. Було помітно, що це її турбувало.
— Ти так чудово володієш чарами, — сказав Снейп. — Я ж бачив. Я увесь час на тебе дивився…
Він не договорив, але вона й не слухала, лежачи на зеленій траві й дивлячись на густе віття дерев над головою. Він ди¬вився на неї так само жадібно, як і на дитячому майданчику.
— Що там у тебе вдома? — запитала Лілі.
Між бровами у нього з’явилась маленька зморшка.
— Все добре, — буркнув він.
— Більше не сваряться?
— Та ні, сваряться, — зізнався Снейп. Вирвав цілу жменю листочків і почав їх дерти, не усвідомлюючи, що робить. — Та ще трохи, і я звідси поїду.
— Твій тато не любить чарів?
— Він узагалі нічого не любить, — буркнув Снейп.
— Северусе?
Снейпові губи скривилися в ледь помітній усмішці, коли вона назвала його на ім’я.
— Що?
— Розкажи мені ще раз про дементорів.
— Нащо тобі це треба?
— Якщо я чаруватиму поза межами школи…
— За це тебе не віддадуть дементорам! Дементори для тих людей, що справді роблять погане. Вони охороняють чаклун¬ську тюрму, Азкабан. Тобі не загрожує Азкабан, ти дуже…
Він знову почервонів і зірвав ще жменю листя. Тут у Гаррі за спиною щось зашаруділо, і він озирнувся. То посковзну¬лася Петунія, що ховалася за деревом.
— Туню! — здивовано й радісно вигукнула Лілі, а Снейп схопився на ноги.
— То хто тепер шпигує? — крикнув він. — Що тобі треба?
Петунія втратила дар мови, стривожена тим, що її викрили. Гаррі бачив, що вона шукає найдошкульніших слів.
— А що це ти, до речі, нап’яв? — запитала вона, показуючи на Снейпові груди. — Мамину блузку?
Голосно тріснуло і впала гілка, що була в Петунії над головою. Лілі закричала. Гілка вдарила Петунію по плечах, та хитнулась назад і залилася слізьми.
— Туню!
Але Петунія вже втекла. Лілі напосілася на Снейпа.
— Це ти так зробив?
— Ні, — він дивився на неї з викликом і водночас злякано.
— Це ти! — вона позадкувала від нього. — Це ти зробив! Ти зробив їй боляче!
— Ні… це не я!
Проте брехня не переконала Лілі. Востаннє обпаливши його лютим поглядом, вона побігла з гаю за сестрою, а Снейп залишився, розгублений і жалюгідний…
І знов усе змінилося. Гаррі озирнувся. Це була платформа дев’ять і три чверті, Снейп стояв, згорбившись, біля кощавої похмурої жінки з землистим обличчям, дуже схожої на нього. Снейп дивився на сім’ю з чотирьох душ, що стояла поблизу. Дві дівчини про щось говорили, відійшовши трохи від бать¬ків. Лілі, здається, про щось благала сестру.
Гаррі підступив ближче, щоб послухати.
— …вибач мені, Туню, мені так прикро! Послухай… — вона схопила сестру за руку й не випускала, хоч Петунія й намагалася вирватись. — Може, як я вже буду там… ні, ти послухай, Туню! Може, як я вже буду там, то піду до профе¬сора Дамблдора й переконаю його змінити думку!
— Я не… хочу… туди… їхати! — крикнула Петунія, вириваю¬чи руку з сестриних лещат. — Думаєш, я хочу пертися в якийсь дурнуватий замок, щоб навчитися, як стати… як стати?..
Її світлі очі поглянули на платформу, де нявчали на руках у господарів коти, тріпотіли крильми й ухкали одна на одну сови в клітках, де учні, дехто вже в довгих чорних мантіях, тягли валізи й скрині на яскраво-червоний потяг або радісно вітали одне одного, побачившись після літніх канікул.
— …думаєш, я хочу бути такою… такою почварою?
Лілі на очі навернулися сльози, і Петунія нарешті висмикнула свою руку.
— Я не почвара, — сказала Лілі. — Не кажи такого страшного.
— Бо ти туди їдеш, — з насолодою додала Петунія. — У спецшколу для почвар. Ти і той Снейпів хлопець… двоє виродків, ось хто ви такі. Це й добре, що вас відсіяли від нормальних людей. Нам так безпечніше.
Лілі подивилася на батьків, які зі щирим задоволенням розглядали платформу, насолоджуючись цим видовищем. Тоді знову глянула на сестру й заговорила пошепки з люттю в голосі:
— Чомусь ти не вважала, що то школа для почвар, коли писала листа директорові і благала, щоб він тебе прийняв.
Петунія стала яскраво-червона.
— Благала? Я не благала!
— Я бачила його відповідь. Дуже чемну.
— Ти не мала права читати… — прошепотіла Петунія. — То особистий лист… як ти могла?..
Лілі видала себе, мимохіть зиркнувши туди, де стояв Снейп. Петунія охнула.
— Його знайшов цей хлопець! Ти з цим хлопцем нишпо¬рила в моїй кімнаті!
— Ні… ми не нишпорили… — почала боронитися Лілі. — Северус побачив конверт і не повірив, що маґелка може спілкуватися з Гоґвортсом, от і все! Він каже, що на пошті, мабуть, працюють замасковані чаклуни, які займаються…
— Мабуть, ті чаклуни скрізь пхають свого носа! — вигукнула Петунія, збліднувши. — Почвара! — ще раз обізвала вона сестру й кинулася до батьків…
І знову картинка змінилася. Снейп квапливо йшов коридором “Гоґвортського експреса”, що вистукував колесами повз села й поля. Снейп уже перевдягся у шкільну мантію, скориставшись, мабуть, найпершою ж нагодою позбутися свого жахливого маґлівського одягу. Нарешті він зупинився біля купе, в якому їхало кілька галасливих хлопців. У кутку біля вік¬на сиділа, зіщулившись, Лілі і притискала обличчя до шибки.
Снейп відчинив двері купе й сів навпроти Лілі. Вона глянула на нього й знову відвернулась до вікна. Була заплакана.
— Не хочу з тобою говорити, — сказала вона здавленим голосом.
— Чому?
— Туня мене н-ненавидить. Бо ми побачили того листа від Дамбддора.
— Той що?
Вона зміряла його лютим поглядом.
— А те, що вона моя сестра!
— Вона звичайна… — він вчасно спохопився. Лілі, що саме непомітно витирала очі, його не почула.
— Але ж ми їдемо! — сказав він, не в змозі стримати приємне збудження в голосі. — Оце головне! Ми їдемо в Гоґвортс!
Вона кивнула, витираючи очі, і, попри все, не могла не всміхнутися.
— Добре було б, якби ти потрапила в Слизерин, — Снейп зрадів, що в неї поліпшується настрій.
— Слизерин?
Якийсь хлопець, що досі сидів у купе, не виявляючи ніякого інтересу до Лілі і Снейпа, почувши це слово, повернувся до них, і Гаррі, досі зосереджений лише на двох пасажирах біля вікна, побачив батька. Худорлявий, чорнявий, як і Снейп, однак наділений тою невловимою аурою людини, оточеної любов’ю й піклуванням, чого так явно бракувало Снейпові.
— Хто б ото хотів бути в Слизерині? Я б звідти просто втік. А ти? — запитав Джеймс хлопця, що, відкинувшись, сидів навпроти. Гаррі, здригнувшись, упізнав у ньому Сіріуса. Сіріус навіть не всміхнувся.
— У Слизерині навчалися всі мої рідні, — відповів він.
— Овва! — здивувався Джеймс, — а я думав, що ти нормальний!
Сіріус вишкірився.
— Можливо, я поламаю цю традицію. А куди б ти пішов, якби мав таку можливість?
Джеймс підняв удаваного меча.
— “Ґрифіндор — живуть відважні учні там!” Як і мій тато. Снейп зневажливо пхикнув. Джеймс напосівся на нього. — Тобі щось не подобається?
— Та ні, — заперечив Снейп, хоча його глузлива посмішка свідчила про інше. — Якщо вам важливіші м’язи, ніж розум…
— А куди ж ти підеш, якщо в тебе ні того, ні того? — докинув Сіріус.
Джеймс заревів з реготу. Лілі випросталася, почервонів¬ши, й зміряла Джеймса та Сіріуса недобрим поглядом.
— Ходімо звідси, Северусе, пошукаємо собі інше купе.
— Ооооооо…
Джеймс і Сіріус, кривляючись, копіювали її зарозумілий тон. Джеймс спробував підставити Снейпові ногу, коли той його минав.
— Бувай, Слинявус! — крикнув їм услід хтось із хлопців, і двері купе зачинилися…
І знову відбулася зміна декорацій…
Гаррі стояв у Снейпа за спиною, дивлячись на освітлені свічками столи гуртожитків, за кожним — по два ряди захоплених облич. Професорка Макґонеґел викликала:
— Еванс, Лілі!
Він бачив, як у його мами трусилися й підгиналися ноги, поки вона йшла до хиткого ослінчика. Підійшла, сіла. Професорка Макґонеґел поклала їй на голову Сортувальний Капе¬люх. Щойно він торкнувся її темно-рудого волосся, як одразу вигукнув:
— Ґрифіндор!
Гаррі почув, як Снейп ледь чутно застогнав. Лілі зняла Капелюх, віддала професорці Макґонеґел і пішла до ґрифіндорців, що радісно її вітали. Однак по дорозі вона озирнулась на Снейпа, і на її обличчі промайнула сумна усмішка. Гаррі побачив, як Сіріус підсунувся на лавці, звільняючи їй місце. Вона глянула на нього, згадала, що бачила його в поїзді, склала руки на грудях і рішуче повернулась до нього спиною.
Сортування йшло далі. Гаррі бачив, як до Лілі й Сіріуса за ґрифіндорським столом приєдналися Люпин, Петіґру і Джеймс. Врешті-решт, коли нерозподілених учнів лишалося близько десятка, професорка Макґонеґел викликала Снейпа.
Гаррі підійшов з ним до ослінчика й побачив, як той наді¬ває Капелюх.
— Слизерин! — закричав Сортувальний Капелюх.
І Северус Снейп подався в протилежний від Лілі край зали, де його привітали слизеринці й поплескав по спині Луціус Мелфой зі значком старости на грудях. Снейп сів з ним поруч…
Знову змінилася сцена…
Лілі й Снейп ішли подвір’ям замку, про щось сперечаючись. Гаррі швиденько наздогнав їх і прислухався. Вони вже значно підросли. Від часу Сортування минуло, напевне, кілька років.
— …думав, що ми з тобою друзі? — звертався до неї Снейп. — Найкращі друзі?
— Ми друзі, Сев, просто мені не подобаються деякі люди, з якими ти крутишся! Ти вже вибач, але мене аж нудить від тих Ейвері і Мульцибера! Мульцибер! Сев, ну, що ти в ньому знайшов? Він же гидкий! Знаєш, що він недавно хотів зробити Мері Макдональд?
Лілі підійшла до колони й сперлася на неї, дивлячись у Снейпове худе землисте обличчя.
— Нічого страшного, — сказав Снейп. — Пожартував, та й годі…
— Це була темна магія, і якщо тобі здається, що це смішно…
— А що ти тоді скажеш про те, що виробляють Поттер і його дружки? — вибухнув Снейп. Він аж почервонів, не¬спроможний стримати образу.
— А до чого тут Поттер? — здивувалася Лілі,
— Вони ночами кудись щезають. З тим Люпином діється щось дивне. Куди він увесь час ходить?
— Він хворий, — сказала Лілі. — Кажуть, він хворіє…
— Раз на чотири тижні, коли повний місяць? — гмикнув Снейп.
— Я знаю твою теорію, — холодно відказала Лілі. — Чого ці хлопці так тебе турбують? Яка тобі різниця, що вони роблять ночами?
— Я просто хочу тобі показати, що вони не аж такі пречудові, як усі вважають.
Його напружений погляд змусив її зашарітися.
— Але ж вони не бавляться з темною магією, — вона стишила голос. — До того ж, ти дуже невдячний. Я чула, що було вночі. Ти прокрався за ними в тунель біля Войовничої Верби, а Джеймс Поттер врятував тебе від того, що там є…
Снейпове обличчя викривилося і він бризнув слиною:
— Врятував? Врятував? Думаєш, він такий герой? Він рятував свою шкуру — свою і своїх дружків! Навіть не починай… я не дозволю тобі…
— Ти не дозволиш? Не дозволиш мені?
Ясно-зелені очі Лілі звузилися до щілин. Снейп негайно почав виправдовуватися.
— Я не те мав на увазі… просто я не хочу бачити, як ти з нього робиш… ти йому подобаєшся, ти подобаєшся Джеймсові Поттеру! — Ці слова вилетіли всупереч його волі. — А він не… Усі думають… Великий герой квідичу… — Снейпа так переповнювали гіркота й ворожість, що він не міг зв’язати кількох слів. Ліліні брови від подиву піднімалися дедалі вище.
— Я знаю, що Джеймс Поттер — зарозумілий йолоп, — урвала вона Снейпа. — Мені про це не треба нагадувати. Але жарти Мульцибера й Ейвері просто зловісні. Зловісні, Сев. Я не розумію, як ти можеш з ними товаришувати.
Гаррі сумнівався, що Снейп узагалі почув, що вона сказала про Мульцибера й Ейвері. Коли вона образила Джеймса Поттера, Снейпове тіло розслабилось, а хода стала пружніша…
І знову змінилися декорації…
Гаррі побачив, як Снейп вийшов з Великої зали після іспи¬тів на СОВи із захисту від темних мистецтв, побачив, як він покинув замок і випадково опинився неподалік того місця під березою, де сиділи Джеймс, Сіріус, Люпин і Петіґру Але Гаррі цього разу тримався поодаль, бо знав, що сталося після того, як Джеймс підняв Северуса в повітря і глузував з нього. Він знав, що тоді було зроблено й сказано, і не мав ані наймен¬шого бажання вислухати це ще раз. Дивився, як Лілі підійшла до хлопців і почала захищати Снейпа. Здалеку почув, як принижений і розлючений Снейп обізвав її непрощенним словом:
— Бруднокровка.
Картина змінилася…
— Вибач мені.
— Мені начхати.
— Вибач мені!
— Дарма стараєшся…
Була ніч. Лілі стояла в халаті, склавши на грудях руки, пе¬ред портретом Гладкої Пані біля входу в Ґрифіндорську вежу.
— Я вийшла тільки тому, що Мері казала, ніби ти намірився тут спати.
— Ага. Я так би й зробив. Я не хотів назвати тебе бруднокровкою, це просто…
— Само вискочило? — Лілі говорила без найменшого співчуття. —Тепер уже пізно. Я роками тобі вибачала. Мої друзі не розуміють, чому я взагалі з тобою розмовляю. Ти зі своїми дорогоцінними дружками-смертежерами… бачиш, ти цього навіть не заперечуєш! Ти навіть не заперечуєш, що й сам хочеш стати таким! Ніяк не дочекаєшся, щоб приєднатися до Відомо-Кого?
Він роззявив було рота, та так нічого й не сказав.
— Я більше не можу прикидатися. Ти обрав свій шлях, а я — свій.
— Ні… послухай, я ж не хотів…
— …називати мене бруднокровкою? Та ти ж, Северусе, усіх таких, як я, називаєш бруднокровцями. Навіщо робити для мене виняток?
Він намагався знайти якісь слова, але вона зміряла його зневажливим поглядом, розвернулася й полізла назад у отвір за портретом…
Коридор зник, але нова сцена виникла не одразу. Гаррі немовби летів крізь якісь мінливі форми й кольори, поки все навколо не ущільнилося знову. Він опинився на вершині пагорба, стояв самотній і змерзлий у непривітній темряві, а вітер свистів у гіллі кількох безлистих дерев. Дорослий Снейп озирався навсібіч, важко дихав, міцно стискав у руці чарівну паличку, чекаючи на когось або на щось… Його страх передався й Гаррі, хоч він і розумів, що йому ніщо не може зашкодити, але зазирав Снейпові за плечі, хотів збагнути, на що саме той чекає…
І тут повітря прорізав сліпучий, зазубрений струмінь білого світла. Гаррі подумав було, що це блискавка, але Снейп упав навколішки, чарівна паличка вислизнула у нього з руки.
— Не вбивай мене!
— Я й не збирався.
Звук Дамблдорового явлення потонув у свисті вітру в гіл¬ках. Албус височів над Снейпом, його мантія розвівалася на вітрі, лице підсвічувала знизу чарівна паличка.
— Ну, Северусе? Яку вістку хоче мені переказати Лорд Волдеморт?
— Ні… ніякої вістки… я тут із власної волі! Здавалося, Снейп збожеволів — він заламував руки, чорне волосся мотилялося навколо голови.
— Я… я прийшов з попередженням… ні, з проханням… будь ласка… Дамблдор легенько махнув чарівною паличкою. Хоч листя й гілляччя, як і раніше, хиталося від нічого вітру, одначе те місце, де він стояв перед Снейпом, огорнула тиша.
— З яким це проханням може звертатися до мене смертежер?
— Пе… передбачення… пророцтво… Трелоні…
— Ясно, — сказав Дамблдор. — І що ж ти розповів Волдемортові?
— Усе… все, що почув! — відповів Снейп. — Ось чому… з цієї причини… він думає, що там ідеться про Лілі Еванс!
— У пророцтві не згадується ніяка жінка, — сказав Дамблдор. — Там ідеться про хлопця, що народився наприкінці липня…
— Ти знаєш, що я маю на увазі! Він думає, що там ідеться про її сина, він полюватиме на неї… і вб’є їх усіх…
— Якщо вона для тебе така важлива, — глузливо дивився Дамблдор, — то, може, Лорд Волдеморт її пощадить? Ти не попросив у нього милосердя для матері в обмін на сина?
— Я вже… я вже його просив…
— Який же ти ниций, — кинув Дамблдор, і Гаррі ще не чув такої погорди в його голосі. Снейп аж зіщулився. — Отже, тобі байдуже, що загинуть її чоловік і син? Вони можуть померти, аби тільки ти здобув те, чого жадаєш?
Снейп мовчки дивився на Дамблдора.
— То сховай їх усіх, — прохрипів він. — Тримай її… їх… у безпечному місці. Прошу тебе.
— І що я за це від тебе матиму, Северусе?
— Від мене… за це? — Снейп приголомшено дивився на Дамблдора, і Гаррі чекав, що він почне протестувати, однак той після довгої паузи сказав: — Усе, що завгодно.
Вершина пагорба зникла, Гаррі вже стояв у Дамблдоровім кабінеті, і хтось жахливо ревів, наче поранений звір. Снейп повалився долілиць у крісло, а Дамблдор похмуро стояв над ним. За якусь мить Снейп підняв обличчя. Здавалося, що після тієї розмови на вершині пагорба для нього минуло кількасот років невимовних мук.
— Я думав… ти зумієш… її… вберегти…
— Вони з Джеймсом довірилися не тій людині, — відповів Дамблдор. — Як і ти, Северусе. Ти ж, мабуть, сподівався, що Лорд Волдеморт її пощадить? Снейп ледве дихав.
— Її син вижив, — додав Дамблдор.
Снейп смикнув головою, наче відганяв набридливу муху.
— Її син живий. Очі — точнісінько, як у неї. Ти ж, мабуть, пам’ятаєш, які очі були в Лілі Еванс?
— НІ! — заревів Снейп. — її нема… Померла…
— Це каяття, Северусе?
— Краще б… краще б я вмер…
— А кому це потрібно? — холодно сказав Дамблдор. — Якщо ти любив Лілі Еванс, якщо ти справді її любив, то ти знаєш, як жити далі.
— Що… що ти маєш на увазі?
— Ти знаєш, як і чому вона померла. Зроби так, щоб смерть її не була марна. Допоможи мені захистити Ліліного сина.
— Йому не потрібен захист. Темного Лорда немає…
— …Темний Лорд повернеться, а коли це станеться, Гаррі Поттеру загрожуватиме смертельна небезпека.
Запала довга мовчанка. Снейп помалу опанував себе й по¬чав дихати рівніше. Нарешті сказав:
— Ну що ж. Ну що ж. Але ніколи… ніколи й нікому про це не кажи, Дамблдоре! Хай це залишиться між нами! Покля¬нися! Я цього не витримаю… тим паче Поттерів син… дай мені слово!
— Даю тобі слово, Северусе, що ніколи не розкрию твоїх найкращих намірів, — зітхнув Дамблдор, дивлячись на люте, перекошене мукою Снейпове обличчя. — Якщо ти так наполягаєш…
Кабінет зник, але майже одразу з’явився знову. Снейп крокував туди-сюди перед Дамблдором.
— …посередність, зарозумілий, як і його батько, злісний порушник правил, постійно прагне слави, привертає до себе увагу, зухвалець…
— Северусе, ти бачиш те, що хочеш бачити, — урвав його Дамблдор, уважно переглядаючи свіжий номер “Трансфігурації сьогодні”. — Інші викладачі кажуть, що хлопець скромний, приємний і доволі здібний. Мені особисто зда¬ється, що він цілком нормальна дитина. Дамблдор перегорнув сторінку і сказав, не підводячи очей:
— Стеж за Квірелом, добре?
Барвистий вир, усе потемніло, і ось уже Снейп і Дамблдор стоять недалеко один від одного у вестибюлі, а повз них проходять у свої гуртожитки учні, що затрималися на Різд¬вянім балу.
— Ну? — пробурмотів Дамблдор.
— У Каркарофа теж потемніла Мітка. Він у паніці, боїться відплати. Ти ж знаєш, як він допомагав міністерству після падіння Темного Лорда. — Снейп скоса зиркнув на Дамблдорів профіль з гачкуватим носом. — Якщо Мітка почне пекти, Каркароф має намір тікати.
— Справді? — тихо сказав Дамблдор, зачекавши, коли повз них пробіжать, хихочучи, Флер Делякур і Роджер Девіс. — Ти теж хочеш утекти з ним?
— Ні, — заперечив Снейп, дивлячись, як віддаляються Флер і Роджер. — Я ж не такий боягуз.
— Так, — погодився Дамблдор. — Ти набагато відважні¬ший за Ігоря Каркарофа. Знаєш, іноді мені здається, що Сортувальний Капелюх наплутав…
І він пішов, покинувши враженого Снейпа…
А тепер Гаррі знову стояв у директорському кабінеті. Була ніч і Дамблдор, похилившись набік, сидів у своєму схожому на трон кріслі за письмовим столом, як видно, напівпри¬томний. Права рука звисала, почорніла й обсмалена. Снейп бурмотів заклинання, спрямувавши чарівну паличку на за¬п’ястя цієї руки, а своєю лівою рукою тим часом перехиляв Дамблдорові в горло кубок, повний густого золотистого зілля. Минуло кілька секунд, Дамблдорові очі закліпали й розплю¬щилися.
— Навіщо, — без жодного вступу запитав Снейп, — навіщо ти надів цей перстень? Ти ж знав, що він заклятий. Навіщо було його торкатися?
На столі перед Дамблдором лежав перстень Ярволода Ґонта. Він був розрубаний. Поряд лежав Ґрифіндорів меч. Дамблдор скривився.
— Я… був дурний. Спокусився на свою голову…
— Чим спокусився? Дамблдор не відповів.
— Це просто чудо, що ти взагалі лишився живий! — люто крикнув Снейп. — Цей перстень зачаклований надзвичайно могутнім закляттям. Ми можемо його хіба що на якийсь час стримати. Я тимчасово заблокував закляття лише в одній руці…
Дамблдор підняв почорнілу недіючу руку й поглянув на неї так, ніби побачив рідкісну антикварну річ.
— Северусе, ти дуже добре зробив. Як гадаєш, скільки мені ще лишилося?
Дамблдор спитав це буденним тоном, ніби цікавився прогнозом погоди. Снейп завагався, а тоді відповів:
— Не можу сказати точно. Може, з рік. Таке закляття не¬ можливо стримати назавжди. Рано чи пізно воно поширить¬ся далі, цей вид заклять з часом тільки набирає сили.
Дамблдор усміхнувся. Новина про те, що йому залишалося жити не більше року, здається, анітрохи його не турбувала.
— Мені так пощастило, просто неймовірно пощастило, що є ти, Северусе.
— Якби ти покликав мене хоч трохи раніше, я міг би зробити більше, зберегти тобі ще трохи часу! — сердито відказав Снейп. Він подивився на розламаний перстень і на меч. — Ти думав, що, зламавши перстень, зламаєш закляття?
— Щось таке. Поза сумнівом, це була маячня… — відповів Дамблдор. З великим зусиллям він випростався в кріслі. — Але тепер це лише спрощує справу.
Снейп глянув спантеличено. Дамблдор усміхнувся.
— Я маю на увазі план Лорда Волдеморта щодо мене. За його задумом, мене має вбити бідолаха Мелфой.
Снейп сів на стілець, на якому так часто сидів Гаррі — біля стола навпроти Дамблдора. Гаррі відчував, що він хотів ще щось додати про ушкоджену закляттям Дамблдорову руку але той підняв її вгору, ввічливо відмовляючись розмовляти на цю тему Снейп насупився і сказав:
— Темний Лорд і не сподівається, що Драко зуміє тебе вбити. Це лише кара за недавні Луціусові провали. Повільні тортури для Дракових батьків, які тільки й можуть, що спостерігати, як він урешті-решт зазнає невдачі і заплатить за це сповна.
— Словом, хлопцеві оголосили смертний вирок так само, як і мені, — сказав Дамблдор. — Так ось, мені здається, що наступним виконавцем убивства після Дракової невдачі цілком природно маєш стати ти.
Якусь мить вони мовчали.
— Гадаю, саме так Темний Лорд і задумав.
— Чи передбачає Лорд Волдеморт у найближчому майбутньому ситуацію, коли йому вже не потрібен буде шпигун у Гоґвортсі?
— Так, він вірить, що школа незабаром опиниться в його руках.
— А якщо вона й справді опиниться в його руках, — ска¬зав Дамблдор ніби сам до себе, — дай мені слово, що зробиш усе можливе для захисту учнів.
Снейп скупо кивнув головою.
— Добре. Так-от. Насамперед з’ясуй, що там задумав Драко. Переляканий підліток — загроза не лише іншим, а й йому самому. Запропонуй йому допомогу й підтримку, він погодиться, він тебе любить…
— …значно менше після того, як його батько потрапив у неласку. Драко звинувачує в цьому мене, думає, що це я зазіхнув на Луціусове місце.
— Нічого, спробуй. Мене не так турбує власна доля, як випадкові жертви його завзяття. Бо якщо ми хочемо вряту¬вати хлопця від гніву Лорда Волдеморта, то існує тільки один вихід.
Снейп підняв брови і в’їдливо запитав:
— Ти дозволиш йому тебе вбити?
— Авжеж, ні. Мене вб’єш ти. Запала довга мовчанка, яку переривало тільки якесь дивне клацання. Це фенікс Фоукс обгризав хрящ каракатиці.
— То, може, мені це зробити зараз? — з їдкою іронією запитав Снейп. — Чи дати тобі ще кілька хвилин — скласти епітафію?
— Ні, ще трохи зашвидко, — усміхнувся у відповідь Дамблдор. — Насмілюся стверджувати, що потрібна мить сама виникне в належний час. А враховуючи те, що сталося сьогодні, — показав він свою засохлу руку, — можна не сум¬ніватися, що така мить настане впродовж цього року.
— Якщо ти не проти вмерти, — грубо сказав Снейп, — то чому б не дати такої можливісті Драко?
— Він свою душу ще не надто занапастив, — відказав Дамблдор. — Я не хочу, щоб через мене вона в нього пропала.
— А моя душа, Дамблдоре? Моя?
— Тільки ти один знаєш, чи зашкодить твоїй душі, якщо ти допоможеш старій людині уникнути мук і принижень, — сказав Дамблдор. — Я прошу тебе, Северусе, зробити мені цю велику послугу, бо смерть і так наближається до мене так само невідворотно, як і той факт, що “Гармати з Чадлі” опиняться цього року на самому дні турнірної таблиці. Зізнаюся, що надаю перевагу швидкому й безболісному відходу замість повільної й неприємної історії, якою все це може стати, якщо вони, наприклад, залучать Ґрейбека… я чув, що Волдеморт його завербував? Або ж любу Белатрису, яка любить погратися з їжею, перш ніж її проковтнути.
Він говорив це невимушено, проте його блакитні очі пронизували Снейпа так, як часто пронизували Гаррі — ніби він бачив душу, про яку йшлося. Нарешті Снейп іще раз скупо кивнув.
— Дякую, Северусе… — Дамблдор був задоволений.
Кабінет зник, і ось у сутінках Снейп і Дамблдор бредуть разом по безлюдній території замку.
— Що ти з Поттером робиш вечорами, коли замикаєтеся вдвох? — запитав зненацька Снейп.
Дамблдор був стомлений.
— А що таке, Северусе? Хочеш йому призначити додат¬кове покарання? Хлопець незабаром більше часу відбува¬тиме покарання, ніж робитиме щось інше.
— Він стає копією батька…
— З вигляду — можливо, але в глибині душі значно більше схожий на маму. Я віддаю розмовам з Гаррі так багато часу, бо нам є що обговорити. Я повинен поділитися з ним певною інформацією, поки ще не пізно.
— Інформацією… — повторив Снейп. — Ти довіряєш йому… і не довіряєш мені.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве