Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— Йдеться не про довіру. Мій час, як ми обидва знаємо, дуже обмежений. Мені вкрай важливо дати хлопцеві до¬статньо інформації, щоб він міг зробити те, що мусить.
— А чому мені не можна отримати цю інформацію?
— Я намагаюся не класти всі свої таємниці в один кошик, тим паче в кошик, що вже так давно погойдується в руці Лорда Волдеморта.
— Я це роблю за твоїм наказом!
— І робиш надзвичайно добре. Не думай, Северусе, що я недооцінюю ту небезпеку, якій ти постійно себе піддаєш. Давати Волдемортові нібито безцінну інформацію, прихо¬вуючи водночас найсуттєвіші деталі — такої роботи я не зміг би довірити нікому, крім тебе.
— Однак ти значно більше покладаєшся на хлопця, неспроможного освоїти блокологію, котрий чаклує дуже посередньо і має прямий зв’язок зі свідомістю Темного Лорда!
— Волдеморт боїться цього зв’язку, — відказав на це Дамблдор. — Нещодавно він на собі відчув, що для нього насправді означає можливість поділитися з Гаррі свідомістю. Це був біль, якого він ще не зазнавав ніколи. Він більше не наважиться опанувати свідомістю Гаррі, я в цьому переконаний. Принаймні, не таким чином.
— Я не зрозумів.
— Покалічена душа Лорда Волдеморта не витримує близького контакту з такою душею, як у Гаррі. Як не витримує контакту язик із замерзлим металом або людська плоть з вогнем…
— Душа? Але ж ми говорили про свідомість, про розум!
— У випадку з Гаррі й Лордом Волдемортом, кажучи про одне, маєш на увазі й інше.
Дамблдор озирнувся, переконуючись, що вони самі. Дійшли вже майже до Забороненого лісу, а поблизу нікого не було видно.
— Після того, як ти мене вб’єш, Северусе…
— Ти не хочеш мені нічого розповідати, і водночас сподіваєшся від мене цієї послуги! — огризнувся Снейп, і справж¬ній гнів спалахнув на його худому лиці. — Дамблдоре, ти вважаєш, що це само собою зрозуміло! А може, я вже пере¬думав!
— Ти дав мені слово, Северусе. До речі, про послуги, які ти пообіцяв зробити — ти ж нібито погодився пильнувати за нашим юним слизеринським другом?
Снейп ішов сердитий і бунтівний. Дамблдор зітхнув.
— Приходь до мене в кабінет, Северусе, об одинадцятій вечора, і ти не нарікатимеш, що я тобі не довіряю…
Вони знову опинилися в Дамблдоровому кабінеті. За вікнами було вже темно. Фоукс мовчав, Снейп сидів нерухомо, а Дамблдор ходив довкола нього й говорив.
— Гаррі не повинен нічого знати до останньої миті, поки це не стане необхідно, бо інакше де в нього візьметься сила зробити те, що він мусить зробити?
— А що він мусить зробити?
— Це залишиться поміж Гаррі і мною. А зараз слухай уважно, Северусе. Настане час… після моєї смерті… не сперечайся і не перебивай! Настане час, коли Лорд Волдеморт почне боятися за життя своєї змії.
— Наджіні? — здивувався Снейп.
— Саме так. Якщо настане час, коли Лорд Волдеморт перестане посилати свою змію виконувати його накази, а триматиме її задля безпеки біля себе, під магічним захистом, тоді, гадаю, можна буде Гаррі сказати.
— Що сказати?
Дамблдор важко зітхнув і заплющив очі.
— Сказати, що тієї ночі, як Лорд Волдеморт намагався його вбити, а Лілі захистила його своїм життям, наче щитом, смертельне закляття рикошетом вразило самого Лорда Волдеморта, і часточка Волдемортової душі відкололася, щоб з’єднатися з єдиною живою душею, що залишалася в зруйнованому домі. Часточка Лорда Волдеморта живе в самому Гаррі, і саме через це він наділений здатністю розмовляти зі зміями і має той зв’язок зі свідомістю Лорда Волдеморта, якого він і досі ще не збагнув. І доки ця часточка душі, про яку не знає й сам Волдеморт, залишається поєднана з Гаррі й захищена ним, Лорд Волдеморт не може померти.
Здавалось, ніби Гаррі стежить за цими двома чоловіками з кінця довжелезного тунелю, так далеко були вони від ньо¬го й так дивно відлунювали в його вухах їхні голоси.
— Отже, хлопець… хлопець має померти? — незворушно запитав Снейп.
— До того ж, від руки Волдеморта, Северусе. Це дуже суттєво.
Знову запала мовчанка. Тоді Снейп сказав:
— Я думав… усі ці роки… що ми оберігали його заради неї. Заради Лілі.
— Ми оберігали його, бо треба було його навчити, виховати, дати змогу випробувати свою силу, — пояснив Дамблдор, не розплющуючи очей. — Тим часом зв’язок між ними дедалі міцнішає, поширюється, наче вірус. Інколи мені здавалося, що він уже й сам це запідозрив. Якщо я в ньому не помиля¬юся, він так усе влаштує, що коли вже вирушить назустріч смерті, то це означатиме і справжній, остаточний, кінець Волдеморта.
Дамблдор розплющив очі. Снейп сидів, охоплений жахом.
— Ти оберігав його життя, щоб він міг померти в належний час?
— Не треба так дивуватися, Северусе. Скільки людей померло в тебе на очах?
— Останнім часом люди помирали тільки тоді, як я не міг їх урятувати, — відповів Снейп і встав. —Ти мене використав.
— Тобто?
— Я шпигував заради тебе, брехав заради тебе, ризикував життям заради тебе. Усе це робилося буцімто для того, щоб син Лілі Поттер був у безпеці. А тепер ти мені кажеш, що вирощував його, наче свиню на забій…
— Це навіть зворушливо, Северусе, — серйозно сказав Дамблдор. — Невже ти таки зумів хлопця полюбити?
— Його? — вигукнув Снейп. — Експекто патронум!
З кінчика його чарівної палички вистрибнула срібна лань, опустилася на підлогу кабінету, оббігла навколо нього й вистрибнула у вікно. Дамблдор дивився, як вона відлетіла, а коли її срібне сяйво згасло, знову повернувся до Снейпа, і в очах у нього стояли сльози.
— Аж через стільки часу?
— Завжди, — відповів Снейп.
Видиво змінилося. Тепер Гаррі бачив, як Снейп розмовляє з портретом Дамблдора за його письмовим столом.
— Дай Волдемортові правильну дату від’їзду Гаррі від його тітки й дядька, — сказав Дамблдор. — Бо інакше виникнуть підозри, оскільки Волдеморт вважає, що ти в курсі всього. І спробуй підкинути ідею двійників-принад… думаю, це гарантуватиме Гаррі безпеку. Спробуй конфундувати Манданґуса Флечера. І ще, Северусе, якщо тебе змусять узяти участь у гонитві, дій якомога переконливіше… Не підмочи своєї репутації в очах Лорда Волдеморта, інакше Гоґвортс опиниться в руках брата й сестри Керроу…
І ось Снейп уже сидить разом з Манданґусом у якійсь незнайомій таверні. Манданґусове обличчя на диво порожнє, а Снейп зосереджено супиться.
— Ти запропонуєш Орденові Фенікса скористатися приманками. Багатозільна настійка. Поттери-двійники. Тільки це може щось дати. Ти забудеш, що це я тобі запропонував. Подаси як свою ідею. Зрозумів?
— Зрозумів, — пробурмотів Мандангус з туманними очима…
У наступному видиві темної безхмарної ночі Гаррі летів на мітлі поруч зі Снейпом. Їх супроводжували інші смертежери в каптурах, а попереду летіли Люпин з Гаррі, що насправді був Джорджем… один смертежер випередив Снейпа і підняв чарівну паличку, цілячись Люпинові у спину…
— Сектумсемпра! — крикнув Снейп.
Але закляття, скероване на смертежерову руку з чарівною паличкою, пролетіло повз ціль і влучило в Джорджа…
А далі — Снейп стоїть навколішки у Сіріусовій кімнаті. Сльози крапають з кінчика його гачкуватого носа, а він читає старого листа Лілі. На другій сторінці було всього кілька слів:

товаришував будь-коли з Ґелертом Ґріндельвальдом.
Я осо¬бисто думаю, що вона вже починає втрачати глузд!
З великою любов’ю, Лілі

Снейп узяв аркуш, що зберігав підпис Лілі та її любов, і заховав під мантію. Тоді роздер надвоє фотографію, яку також тримав у руках, залишив собі ту половинку, з якої всміхалася Лілі, і кинув на підлогу під комод ту, де були Джеймс і Гаррі…
Ще одне видиво: Снейп знову стоїть у директорському кабінеті, а у власний портрет поспіхом забігає Фінеас Ніґелус.
— Директоре! Вони розбили намет у Діновім лісі! Бруднокровка…
— Не вживай цього слова!
— …ну, те дівчисько Ґрейнджер назвала це місце, коли відкривала свою сумочку, і я почув!
— Добре! Дуже добре! — вигукнув портрет Дамблдора з-за директорського крісла. — Тепер, Северусе, меч! Не забувай, що його можна отримати лише за великої потреби і справж¬ньої мужності… і він не повинен знати, що його поклав ти! Якщо Волдеморт прочитає думки Гаррі й довідається, що ти йому допомагаєш…
— Я знаю, — коротко кинув Снейп. Він підійшов до Дамблдорового портрета і потяг його вбік. Портрет відсунувся, відкривши приховану нішу, з якої він дістав Ґрифіндорів меч.
— Ти й досі не хочеш мені сказати, чому так важливо дати Поттерові цього меча? — запитав Снейп, накидаючи на мантію дорожній плащ.
— Не хочу, — відповів портрет Дамблдора. — Він знатиме, що з ним робити. І ще, Северусе, будь дуже обережний, бо вони твою появу можуть сприйняти не дуже люб’язно після того, що сталося з Джорджем Візлі…
Снейп озирнувся біля самих дверей.
— Не турбуйся, Дамблдоре, — сказав холодно. — У мене є план…
І вийшов з кабінету. Гаррі виринув із сита спогадів, а наступної миті він уже лежав на встеленій килимами підлозі того ж таки кабінету — так, ніби Снейп щойно зачинив за собою двері.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ —
І знову ліс

Нарешті правда. Лежачи долілиць на запилюженому килимі в кабінеті, де колись, як йому здавалося, він пізнавав таєм¬ниці подвигу, Гаррі збагнув, що йому не судилося вижити. Його завдання полягало в тому, щоб спокійно піти в гостинні обійми смерті. По дорозі він мав би знищити все, що пов’я¬зувало Волдеморта з життям, щоб урешті-решт перетнути Волдемортову стежку й навіть не намагатися захиститися чарівною паличкою. Це буде остаточний кінець, і те, що не було завершено в Ґодриковій Долині, матиме невідворотну розв’язку: жоден з них не залишиться живий, жоден не вціліє.
Він відчував, як несамовито калатає в грудях серце. Як дивно, що під загрозою смерті воно починало битися силь¬ніше, героїчно підтримуючи в ньому життя. Але незабаром воно мусить зупинитися, і то дуже швидко. Його удари полі¬чено. Скільки ще лишилося часу, щоб встати, востаннє пройтися замком, вийти на подвір’я і зайти в ліс?
Жах скував його на підлозі, у грудях гупав похоронний барабан. Чи боляче вмирати? Усі ті рази, коли йому вдавалося в останню мить уникнути смерті, він і не замислювався по-справжньому, що воно таке. Його воля до життя завжди була набагато сильніша за страх смерті. А зараз йому й на думку не спадало втекти, випередити Волдеморта. Це був кінець, він це знав, і йому залишилось єдине й неминуче: померти.
Якби ж він був помер того літнього вечора, коли востаннє вийшов з будинку номер чотири на Прівіт-драйв, а шляхетна чарівна паличка з феніксовою пір’їною його врятувала! Якби ж він був помер, як Гедвіґа, так швидко, що нічого не встиг би й збагнути! Або якби він міг стати грудьми перед чиєюсь чарівною паличкою, рятуючи тих, кого любить… Він заздрив тепер навіть тому, як загинули його батьки. Бо це холоднокровне наближення миті власного нищення по¬требуватиме зовсім іншої відваги. Відчув, як затремтіли пальці, і спробував їх опанувати, хоч ніхто його й не бачив. Усі портрети на стінах були порожні.
Поволі, дуже поволі, він сів, і відчув себе таким живим, відчув своє живе тіло, як не відчував ніколи досі. Чому він не цінував це диво: мозок, нерви і серце, що стукає в грудях? Це все назавжди зникне… або, краще сказати, він назавжди зникне. Дихання стало повільне й глибоке, у роті і в горлі пересохло, очі теж були сухі.
Дамблдорова зрада майже нічого не означала. Звичайно, існував інший, важливіший план. Просто Гаррі був такий наївний, що сам цього не бачив і зрозумів усе аж зараз. Він ніколи не сумнівався, що Дамблдор хотів урятувати йому життя. А тепер розумів, що тривалість його життя була напе¬ред визначена часом, потрібним на знищення горокраксів. Дамблдор доручив йому цю роботу, і він слухняно обрізав усі ниточки, що пов’язували з життям не лише Волдеморта, але і його самого! Як вишукано, як елегантно, не марнувати життя інших людей, а доручити небезпечне завдання хлоп¬цеві, котрому й так невдовзі вже йти на забій, і чия смерть не обернеться бідою для інших, але завдасть непоправного удару Волдемортові.
І ще Дамблдор знав, що Гаррі не втече, що піде до кінця, навіть якщо це буде його кінець — він бо добре вивчив Гаррі. Дамблдор знав, так само, як знає Волдеморт, що Гаррі не дозволить нікому гинути заради себе, коли дізнається, що може все зупинити сам. Образи Фреда, Люпина і Тонкс, що лежали мертві у Великій залі, знову виникли в його свідомос¬ті, і на якусь мить йому забило дух: Смерть така нетерпляча…
Але Дамблдор його переоцінив. Він провалив завдання. Змія й досі жива. Це той один-єдиний горокракс, що втри¬має Волдеморта на землі навіть після смерті Гаррі. Авжеж, знищити його буде неважко. Гаррі подумав, хто міг би це зробити… Рон і Герміона, звісно, знали б, що треба зро¬бити. .. мабуть, саме тому Дамблдор і хотів, щоб Гаррі всім ділився з друзями… бо навіть якщо суджене йому долею здійсниться трохи раніше, вони довершать задумане…
Ці думки, наче дощ по холодному вікні, періщили й по твердій поверхні тієї незаперечної істини, що він мусить померти. Я мушу померти. Це мусить закінчитися.
Здавалося, Рон і Герміона десь далеко, на іншому краю світу. Він відчував, що розлучився з ними хтозна-коли. Не буде ні прощань, ні пояснень, він це твердо вирішив. У цю дорогу вони не могли вирушити разом, а їхні спроби його зупинити лише змарнують дорогоцінний час. Подивився на пошарпаний золотий годинник, подарований йому на сімнадцятиліття. Минуло майже півгодини часу, виділеного Волдемортом, щоб здатися.
Підвівся. Серце знавіснілим птахом билося в клітці ребер. Мабуть, воно знало, як мало йому залишилось, можливо, хоті¬ло завчасно вичерпати увесь запас визначених йому в цьому житті ударів. Не озираючись, Гаррі зачинив за собою двері.
Замок був порожній. Почувався привидом, що блукає тут самотньо, немовби вже помер. У портретах на стінах і досі не було персонажів. Скрізь було тихо й непорушно, наче всі залишки життєвої енергії зосередились у Великій залі, заповненій мертвими і тими, хто їх оплакував.
Гаррі накинув плащ-невидимку й почав спускатися на нижні поверхи, аж поки зійшов у вестибюль. Крихітна іскорка надії, що хтось його відчує, побачить, зупинить, ще жевріла, проте плащ був, як завжди, непроникний і доско¬налий, тож Гаррі без перешкод дійшов до вхідних дверей.
І там ледь не зіштовхнувся з Невілом. Удвох із кимось вони заносили з двору мертвого. Гаррі глянув і відчув чер¬говий тупий удар у живіт. Колін Кріві, ще неповнолітній, мабуть, нишком прокрався в замок, як і Мелфой з Кребом та Ґойлом. Мертвий, він здавася ще дрібнішим, ніж живий.
— Знаєш, я донесу сам, — сказав Олівер Вуд, закинув Коліна на плече, як це роблять пожежники, і поніс його до Великої зали.
Невіл притулився до одвірка і витер рукою чоло. Він був наче старий дід. Потім повернувся й знову пішов у темряву збирати мертвих.
Гаррі кинув погляд на вхід у Велику залу. Там ходили люди, заспокоювали одне одного, тамували спрагу, припадали біля мертвих, але ніде він не бачив найдорожчих для себе людей. Не було ні Герміони, ні Рона, ні Джіні чи когось із родини Візлів, не було й Луни. Він би віддав увесь відведений йому час, щоб востаннє їх побачити, та чи вистачить йому тоді сили відірвати від них погляд? Може, так воно було й краще.
Він зійшов сходами вниз і опинився в темряві. Надходила четверта ранку, і мертва тиша панувала на шкільних угід¬дях, наче вони самі затамували дух, щоб побачити, чи здійс¬нить він те, що мусить.
Гаррі підійшов до Невіла, що схилився над чиїмось тілом.
— Невіле.
— О Боже, Гаррі, в мене трохи серце не стало!
Гаррі скинув плащ-невидимку. Ця ідея щойно стрілила йому в голову, породжена його бажанням не схибити.
— Куди це ти зібрався? — підозріло запитав у нього Невіл.
— Усе за планом, — відповів Гаррі. — Я мушу дещо зробити.
— Послухай… Невіле…
— Гаррі! — Невіл раптом перелякався. — Гаррі, ти ж не надумав здатися?
— Ні, — легко збрехав Гаррі. — Авжеж, ні… це геть інше. Але якийсь час мене тут не буде. Невіле, ти знаєш Волдемортову змію? Він має таку величезну зміюку… назвав її Наджіні…
— Я чув, ага… і що з нею?
— Її треба вбити. Рон і Герміона про це знають, але про всяк випадок, якщо вони…
Жахливе усвідомлення такої можливості здушило йому горло, не даючи говорити. Але він знову себе опанував. Це було суттєво, він мусить чинити, як Дамблдор, мусить зберігати ясний розум, забезпечити дублерів, які могли б завершити справу. Дамблдор помирав, знаючи, що ще троє знають про горокракси. Тепер Невіл стане на місце Гаррі, і таємницю знатимуть знову троє.
— Про всяк випадок, якщо вони… будуть зайняті… а тобі трапиться нагода…
— Убити змію?
— Убити змію, — підтвердив Гаррі.
— Добре, Гаррі. З тобою все гаразд?
— Усе гаразд. Дякую, Невіле. Гаррі хотів було йти, але Невіл ухопив його за руку.
— Гаррі, ми всі битимемося й далі. Ти це знаєш?
— Так, я… Він знову відчув, як здушило горло, і не зміг договорити.
Невілові це не здалося дивним. Він поплескав Гаррі по плечу, відпустив руку й пішов шукати загиблих.
Гаррі знову накинув плащ і побрів далі. Іще хтось ворухнувся неподалік, нахилившись над тілом, що лежало на землі. Підійшовши, Гаррі зрозумів, що це Джіні.
Він спинився, мов укопаний. Джіні присіла біля дівчини, яка пошепки кликала маму.
— Усе нормально, — заспокоювала її Джіні. — Усе добре. Зараз ми занесемо тебе в замок.
— Я хочу додому, — шепотіла дівчина. — Я вже не хочу воювати!
— Я розумію, — голос Джіні зірвався. — Усе буде добре.
У Гаррі мороз пішов по спині. Він хотів розірвати ніч криком, хотів, щоб Джіні знала, що він тут, поруч, хотів, щоб знала, куди він іде. Хотів, щоб його зупинили, відтягли звідси силоміць, відіслали додому…
Але ж він і був удома. Гоґвортс — його перший і найкращий дім. Усі покинуті хлопці — і він, і Волдеморт, і Снейп — знайшли тут свій дім…
Джіні стала навколішки біля пораненої дівчини, тримаючи її за руку. Величезним зусиллям волі Гаррі примусив себе йти далі. Йому здалося, що Джіні озирнулася, коли він її проминав. Можливо, вона відчула чиюсь присутність, але він не заговорив і не обернувся.
З темряви випливла Геґрідова хижа. Вікна не світилися, Іклань не шкрябався в двері й не зустрічав гостей глухим гавкотом. Гаррі згадав усі візити до Геґріда, блиск мідного чайника на вогні, тверде, як камінь, печиво і велетенських черв’яків, і його широченне бородате обличчя, і Рона, що блював сли¬маками, й Герміону, що допомагала рятувати Норберта…
Пішов далі, вийшов на узлісся й зупинився.
Між деревами аж кишіло дементорами. Він відчував їхній холод і не мав певності, що зможе повз них пройти. Сили вичаклувати патронуса вже не було. Він не міг стримати тремтіння. Помирати, зрештою, не так і легко. Кожен його подих, пахощі трави, подув прохолодного вітерцю на облич¬чі — це все таке дорогоцінне. Інші люди мали перед собою довгі роки, час, який можна марнувати, час, який тягнувся повільно — а він хапався за кожнісіньку секунду. Думав, що вже не може ступити й кроку, і водночас розумів, що мусить це зробити. Завершилася довга гра, снич уже в руках, пора спускатися на землю… Снич. Негнучкими пальцями він намацав його в капшучку на шиї і вийняв.
Я відкриваюся наприкінці.
Швидко й важко дихаючи, придивився до нього. Зараз, коли він хотів, щоб час спливав якомога повільніше, а час, навпаки, пришвидшився, розуміння прийшло негайно, випередивши думки. Наприкінці — це ж зараз. Ця мить настала.
Він притулив золотистий метал до вуст і прошепотів:
— Я скоро помру.
Металева оболонка розкрилася. Він опустив тремтячу руку, підняв під плащем Дракову чарівну паличку й пробурмотів:
— Лумос.
Між двома половинками снича лежав чорний камінь з нерівною тріщиною по центру. Воскресальний камінь тріснув по вертикальній лінії, що символізувала бузинову паличку. Трикутник і коло, символи плаща й каменя, ще можна було розрізнити.
І знову Гаррі все збагнув, навіть не замислюючись. Не йшло¬ся про те, щоб повернути їх сюди, бо він сам незабаром мав до них приєднатися. Не він їх витягував, а вони кликали його.
Він заплющив очі і тричі повернув камінь у руках. Він знав, що це сталося, бо почув навколо себе легенькі порухи — і припустив, що це тендітні тіла шукають точки опори на землі, на всіяному гілочками ґрунті узлісся.
Вони не були привидами, хоч і були доволі безплотні. Радше нагадували Редла, що колись давно вирвався зі щоденника і був майже матеріалізованою пам’яттю. Реальніші за привидів, хоч і не такі, як живі тіла, вони рухалися до нього, і їхні обличчя осявали приязні посмішки.
Джеймс був на зріст точнісінько такий, як і Гаррі. У тому одязі, в якому загинув, волосся розкуйовджене, окуляри трохи перекошені, як у містера Візлі.
Сіріус був високий, гарний і набагато молодший, ніж його пам’ятав Гаррі. Він ішов легко й елегантно, тримаючи руки в кишенях і всміхаючись.
Люпин теж був молодший і не такий занедбаний, з темнішим і густішим волоссям. Видно було, що він радий опинитися в знайомих місцях, де він усе обходив юнаком.
Лілі всміхалася йому найширше. Підійшовши близько, вона відкинула своє довге волосся і її зелені очі, такі ж, як у нього, жадібно вбирали кожну рисочку його обличчя, не¬мовби вона ніяк не могла надивитися.
— Ти такий відважний.
Він не міг говорити. Милувався мамою, не зводячи очей, і думав, що міг би дивитися на неї вічно, і все йому було б мало.
— Ти вже майже там, — сказав йому Джеймс. — Дуже близько. Ми так… пишаємося тобою.
— Це боляче?
Наївне питання зірвалося з уст Гаррі, перш ніж він спохопився.
— Помирати? Анітрохи, — відповів Сіріус. — Швидше й легше, ніж засинати.
— І він воліє, щоб це сталося швидко. Хоче покласти цьому край, — додав Люпин.
— Я не хотів, щоб ти помер, — сказав Гаррі. Ці слова злетіли самі по собі. — Ніхто з вас. Вибачте… Він звертався насамперед до Люпина, благаючи його. — …якраз, коли в тебе народився син… Ремусе, мені так гірко…
— Мені теж гірко, — зітхнув Люпин. — Жаль, що я його вже не побачу… але він знатиме, для чого я загинув, і маю надію, що зрозуміє. Я намагався зберегти світ, у якому він житиме щасливо.
Прохолодний вітерець, що линув, здавалося, з самих нетрів лісу, розкуйовдив волосся в Гаррі над чолом. Він розумів, що вони не скажуть йому йти далі, що це має бути його власне рішення.
— Ви будете зі мною?
— До самого кінця, — відповів йому Джеймс.
— А вони вас не побачать? — запитав Гаррі.
— Ми — частина тебе самого, — пояснив Сіріус. — Невидима для інших.
Гаррі глянув на маму.
— Будь біля мене, — тихенько попросив.
І пішов далі. Холод дементорів на нього не діяв. Він пройшов повз них, захищений своїми супутниками, що були за патронусів. Вони разом проминали старі зарослі дерева з покрученим вузлуватим корінням, з переплетеними гілками. Гаррі міцніше закутався у цій пітьмі у плащ і заглиблювався усе далі в ліс, не маючи й гадки, де може бути Волдеморт, але знаючи, що він його знайде. Поруч з ним майже безшелесно ішли Джеймс, Сіріус, Люпин і Лілі, їхня присутність стала його відвагою і допомагала йому ступати крок за кроком далі.
Його тіло й свідомість зараз існували ніби відокремлено, кінцівки рухалися без усвідомлених інструкцій мозку, наче він був пасажиром, а не водієм у тілі, яке незабаром мав покинути. Небіжчики, що йшли поруч із ним у лісі, здава¬лися йому реальнішими за живих, що лишалися в замку. Рон, Герміона, Джіні й усі інші стали для нього примарними. Він відчував це, ковзаючись, спотикаючись і наближаю¬чись до завершення свого життя, до Волдеморта…
Щось гупнуло і почувся шепіт. Неподалік заворушилися якісь живі істоти. Гаррі зупинився, не знімаючи плаща, роззирнувся й прислухався. Його батьки, Люпин і Сіріус теж зупинилися.
— Там хтось є, — пролунав грубий шепіт на відстані руки. — У плащі-невидимці. Може, це?..
З-за найближчого дерева з’явилися дві постаті. Їхні чарівні палички світилися, і Гаррі побачив Якслі й Дологова, що вдивлялися в темряву — саме туди, де стояв Гаррі, його бать¬ки, Сіріус і Люпин. Смертежери, очевидно, нічого не бачили.
— Я точно щось чув, — завагався Якслі. — Звір, мабуть, що скажеш?
— Той причмелений Геґрід тримав тут повно різних почвар, — відповів, озираючись, Дологов.
Якслі зиркнув на годинник.
— Час майже скінчився. Поттер мав годину. Вже не прийде.
— Він був певний, що прийде! Він не зрадіє.
— Краще вертаймося, — сказав Якслі. — Послухаємо, що далі робити.
Вони з Дологовим розвернулися й подалися вглиб лісу. Гаррі пішов за ними, знаючи, що вони його виведуть саме туди, куди треба. Скоса глянув на батьків, і мама йому всміх¬нулася, а тато підбадьорливо кивнув головою.
Ішли всього кілька хвилин, і ось Гаррі помітив попереду світло. Якслі з Дологовим вийшли на галявину, де, як упізнав Гаррі, колись жив потворний Араґоґ. Рештки його величезної павутини ще збереглися, а от зграю нащадків, яких він на¬плодив, смертежери погнали звідси воювати на їхньому боці.
Посеред галявини палахкотіло вогнище, в його мерехтливому світлі видно було юрбу мовчазних і пильних смертежерів. Дехто й досі був у масках і каптурах, а дехто вже від¬крив обличчя. Трохи поодаль сиділо двоє велетів, кидаючи позад себе здоровенні тіні. Обличчя в них були жорстокі і мовби грубо витесані з каменю. Гаррі побачив Фенріра, що тинявся по галявині, гризучи свої довжелезні кігті. Білявий здоровило Роул мацав закривавлену губу. Побачив Луціуса Мелфоя, розбитого й охопленого жахом, і Нарцису з запалими й повними страху очима.
Усі погляди були звернуті до Волдеморта, що стояв, схиливши голову й склавши білі руки на бузиновій паличці.
Могло здатися, що він комусь молився або щось подумки рахував, і Гаррі, що стояв тихенько на краю галявини, стрі¬лила в голову абсурдна думка про дитину, що лічить до п’яти у грі в хованки. За Волдемортовою головою, наче потворний ореол, звивалася кільцями у летючій зачарованій клітці величезна змія Наджіні. Коли до кола підступили Дологов і Якслі, Волдеморт підняв голову.
— Його ніде не видно, володарю, — повідомив Дологов.
Волдемортове лице не змінилося. Червоні очі палали у відблисках вогню. Він покрутив довжелезними пальцями бузинову паличку.
— Володарю…
Заговорила Белатриса. Вона сиділа найближче до Волдеморта, була розпатлана, із закривавленим лицем, хоч загалом неушкоджена.
Волдеморт підняв руку, зупиняючи її, і вона вмовкла, захоплено й благоговійно дивлячись на нього.
— Я думав, що він прийде, — прорік Волдеморт своїм високим чітким голосом, не зводячи очей з язиків полум’я. — Я сподівався, що він прийде.
Усі мовчали. Вони, здається, були перелякані не менше за Гаррі, чиє серце так билося об ребра, наче вирішило втекти з цього тіла, яким він усе одно мав пожертвувати. Його руки спітніли, коли він скинув з себе плащ-невидимку і запхав його під мантію разом з чарівною паличкою. Щоб не було спокуси вступити у двобій.
— Здається, я… помилився, — сказав Волдеморт.
— Не помилився.
Гаррі сказав це якомога голосніше, зібравши в кулак усю свою волю. Він не хотів видати свій страх. Воскресальний камінь вислизнув з онімілих пальців, і краєм ока він побачив, як зникли батьки, Сіріус і Люпин, коли він ступив наперед, на світло вогнища. У цю мить відчув, що ніхто й ніщо вже не має значення, крім Волдеморта. Залишилися тільки вони вдвох.
Ця ілюзія розвіялась так само швидко, як і з’явилася. Заревіли велети, смертежери зірвалися на ноги, залунали крики, охкання, навіть регіт. Волдеморт закляк на місці, однак його червоні очі знайшли Гаррі й дивилися, як він підходить, і ось їх уже не розділяло нічого, крім вогню. І тут хтось закричав…
— ГАРРІ! НЕ ТРЕБА!
Він озирнувся. Геґрід, скручений і прив’язаний до дерева на краю галявини, розпачливо рвався всім своїм великим тілом, аж тряслося гілля над головою.
— НІ! НЕ ТРЕБА! ГАРРІ, ТИ ШО?!
— ТИХО! — гаркнув Роул, махнув чарівною паличкою — і Геґрід затих.
Белатриса, зірвавшись на ноги, напружено поглядала то на Волдеморта, то на Гаррі, а її груди пришвидшено підіймали¬ся й опускалися. Усі заклякли, окрім вогню і змії, що звива¬лася кільцями в блискучій клітці за Волдемортовою головою.
Гаррі відчував на грудях свою чарівну паличку, але не робив жодної спроби її вийняти. Він знав, що змію добре захищено, і розумів, що й не встигне ще націлити чарівну паличку на Наджіні, як у нього влучить з півсотні заклять. Тож Волдеморт і Гаррі й далі дивилися один на одного, тільки Волдеморт тро¬хи нахилив убік голову, оцінюючи хлопця, що стояв перед ним, і дивно безрадісна посмішка скривила його безгубий рот.
— Гаррі Поттер, — вкрадливо сказав він. Його голос зливався з шелестом вогню. — Хлопець, що вижив.
Ніхто зі смертежерів не ворухнувся. Вони чекали. Усі і все чекало. Геґрід пручався на дереві, Белатриса важко дихала, а Гаррі несподівано подумав про Джіні, про її палкий погляд, про смак її вуст на його губах…
Волдеморт підняв чарівну паличку. Голова його все ще була схилена набік, наче в допитливої дитини, якій цікаво знати, що буде далі. Гаррі подивився прямо в ці червоні очі, воліючи, щоб усе відбулося зараз, швидко, поки він ще стоїть на ногах, поки він ще панує над своїми почуттями і не вика¬зує свого страху…
Він побачив, як ворухнувся рот і спалахнуло зелене світло, а тоді все зникло.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ —
Кінґс-Крос

Він лежав долілиць, слухаючи тишу. Був абсолютно сам. Ніхто за ним не стежив. Нікого не було. Він навіть не мав певності, що сам там був.
Через якийсь час, якщо взагалі можна було говорити про час, до нього дійшло, що він існує, що він щось більше, ніж безтілесна думка, бо він лежав, безумовно, лежав на якійсь поверхні. Отож він мав чуття дотику, і те, на чому лежав, теж існувало.
Майже одразу після того, як дійшов такого висновку, Гаррі усвідомив, що абсолютно роздягнутий. Був упевнений у своїй цілковитій самотності, тому це не надто його схвилювало, радше трохи заінтригувало. Стало цікаво, чи він тільки від¬чуває на дотик, чи може й бачити? Розплющив очі, і в такий спосіб пересвідчився, що вони в нього є.
Він лежав у яскравій імлі, зовсій не схожій на звичайний туман. Усе навколишнє не було сховане за цією імлистою мрякою. Радше, ця мряка ще не сформувалася в оточення. Підлога, на якій він лежав, сприймалася білою — не теплою й не холодною, вона просто була — щось пласке й невиразне, на чому можна було бути.