Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Він сів. Виявилось, що тіло неушкоджене. Торкнувся лиця. Окулярів він уже не носив.
Тоді дивний шум долинув до нього крізь несформовану порожнечу, яка його оточувала: м’яке й неголосне тупання чогось, що чапало, крутилося й пручалося. Це були звуки жалісливі і водночас трохи непристойні. Гаррі відчув певну незручність, немовби підслуховував щось приховане й ганебне. Уперше йому захотілося бути вдягнутим. Ледве бажання виникло в голові, як неподалік з’явилася мантія. Він її взяв і накинув на себе: вона була м’яка, чиста й тепла. Було щось надзвичайне в тому, як вона з’явилася — просто так, у ту ж мить, як він забажав…
Він зіп’явся на ноги і роззирнувся. Може, це була якась величезна кімната на вимогу? Що довше він дивився, то більше починав бачити. Високо вгорі виблискував під сонцем великий скляний купол. Можливо, це був палац. Скрізь пану¬вала тиша й непорушність, окрім того дивного тупання і скиглення, що долинало з імли десь неподалік…
Гаррі поволі повертався на місці, і навколишнє немовби само себе творило в нього на очах. Широкий відкритий про¬стір, яскравий і чистий, приміщення, набагато більше за Велику залу, з прозорим куполоподібним скляним дахом. І було порожньо. Він був тут єдиний, окрім…
Він аж відскочив. Помітив те, що створювало дивні звуки. Воно скидалося на малу голу дитину, що скрутилася калачи¬ком на підлозі. Шкіра в дитини була подразнена і в ранах, наче її здирали з неї, і ця дитина лежала, трясучись, під стіль¬цем, де хтось її покинув, запхав, щоб не бачити, і тепер вона, нікому не потрібна, відчайдушно хапала ротом повітря.
Він її боявся. Була маленька, квола й поранена, але він не хо¬тів до неї підходити. Проте підступив на кілька кроків, готовий щомиті відскочити. Підійшов так близько, що міг до неї доторкнутися, проте не наважувався. Почувався останнім боягузом. Мав би її заспокоїти, але вона викликала в нього відразу.
— Їй нічим не допоможеш.
Він різко обернувся. До нього йшов Албус Дамблдор, бадьо¬рий і стрункий, у просторій темно-синій мантії.
— Гаррі. — Він широко розставив руки — білі, цілі й неушкоджені. — Ти чудовий, ти відважний, ти хоробрий. Пройдімося.
Дамблдор повів приголомшеного Гаррі від обдертої дитини, що лежала й скиглила, до двох сидінь, яких Гаррі раніше не помітив і які стояли трохи віддалік під високою блискучою стелею. Дамблдор сів на одне, а Гаррі впав на друге, не зво¬дячи очей з обличчя старого директора. Дамблдорове довге срібне волосся й борода, пронизливі блакитні очі під окуля¬рами у формі двох півмісяців, гачкуватий ніс. Усе було таке, як він пам’ятав. І все ж…
— Але ж ви мертві, — сказав Гаррі.
— О, так, — буденно підтвердив Дамблдор.
— Тоді… я теж мертвий?
— Ох, — ще ширше всміхнувся Дамблдор. — Гарне питання. Якщо брати загалом, любий хлопче, то гадаю, що ні.
Вони дивилися один на одного, а старий і далі сяяв усмішкою.
— Ні? — перепитав Гаррі.
— Ні, — підтвердив Дамблдор.
— Але ж… — Гаррі машинально підняв руку до шраму-блискавки. Його, здається, не було. — Але ж я мав загинути… я навіть не захищався! Я ж хотів, щоб він мене вбив!
— І саме це, на мою думку, — сказав Дамблдор, — і було найсуттєвішим.
Дамблдор просто променився щастям, наче світлом. Гаррі ще не бачив його таким безмежно і цілковито задоволеним.
— Поясніть, — попросив Гаррі.
— Ти ж уже й сам знаєш, — відказав Дамблдор і стулив кінчики пальців.
— Я дозволив йому мене вбити, — сказав Гаррі. — Це ж так?
— Так, — кивнув головою Дамблдор. — Далі!
— Тому та частинка його душі, що була в мені… — Дамблдор ще радісніше закивав головою й заусміхався, спонукаючи Гаррі говорити далі. — …зникла?
— О, так! — підтвердив Дамблдор. — Так, він її знищив, Гаррі. Твоя душа тепер цілісна і належить лише тобі.
— Але тоді…
Гаррі озирнувся туди, де під стільцем тремтіла мала покалічена істота.
— Що це таке, пане професоре?
— Те, чому жоден з нас уже ніяк не допоможе, — відповів Дамблдор.
— Але ж, якщо Волдеморт наслав смертельне закляття, — знову почав Гаррі, — і ніхто цього разу не загинув, захищаючи мене… чого ж я живий?
— Думаю, ти знаєш, — відповів Дамблдор. — Подумай, що було. Згадай, що він зробив у своєму невігластві, жадобі й жорстокості.
Гаррі замислився. Обвів поглядом усе, що його оточувало. Якщо вони й справді сиділи в палаці, то це був якийсь дивний палац — з короткими рядами лавок, з огорожками то там, то тут, і, крім нього, Дамблдора й тієї хирлявої істоти під сидінням тут більше нікого не було. Тоді відповідь сама, без жодних зусиль, злетіла з його вуст.
— Він узяв мою кров, — сказав Гаррі.
— Точно! — вигукнув Дамблдор. — Він узяв твою кров, щоб відтворити собі живе тіло! Твоя кров тече в його жилах, Гаррі, Лілін захист — у вас обох! Поки він живе, ти житимеш теж!
— Я житиму… поки він живе? Але я думав… я думав, що станеться якраз навпаки! Я думав, що ми обидва помремо? Хіба це одне й те саме?
Його увагу відвернуло скиглення й тупання нещасної істоти у них за спинами, і він знову на неї глянув.
— Ви певні, що ми нічого не можемо зробити?
— Тут уже нічим не допоможеш.
— Тоді поясніть… більше, — попросив Гаррі, і Дамблдор усміхнувся.
— Ти був сьомим горокраксом, Гаррі, горокраксом, якого він не мав наміру творити. Він довів свою душу до такого нетривкого стану, що вона розкололася, коли він скоїв те невимовне зло — вбивство твоїх батьків, спробу вбивства дитини. Та з вашого дому вирвалася навіть менша частка його, ніж він думав. Він тоді втратив не лише тіло. Він зали¬шив частинку себе, причеплену до тебе, до вцілілої жертви.
— Гаррі, його знання завжди були жалюгідні й поверхові! Те, чого Воддеморт не цінує, він навіть не намагається збагну¬ти. Про ельфів-домовиків і дитячі казочки, про любов, вір¬ність і невинність Воддеморт нічого не знає і нічого не розуміє. Нічогісінько. Він так і не осягнув тієї істини, що все це має силу більшу, ніж у нього, силу, що сягає за межі всіляких чарів.
— Він узяв твою кров, вірячи, що вона його посилить, прийняв у своє тіло крихітну часточку чарів, що їх твоя мати, помираючи, наклала на тебе, щоб захистити. Її жертовні чари живуть у його тілі, і поки вони там, живеш ти сам і живе Волдемортова остання надія.
Дамблдор усміхнувся Гаррі, а Гаррі дивився на нього з подивом.
— І ви це знали? Увесь час?
— Я здогадувався. Але мої здогади переважно справджуються, — радісно повідомив Дамблдор, і досить довгий час вони сиділи мовчки, а істота за їхніми спинами скиглила й тряслася.
— Це ще не все, — сказав Гаррі. — Я ще не все збагнув. Чому моя чарівна паличка зламала ту, що він позичив?
— Щодо цього в мене немає впевненості.
— То спробуйте здогадатися, — запропонував Гаррі, і Дамбл¬дор засміявся.
— Зрозумій, Гаррі, ви з Лордом Волдемортом побували в таких магічних сферах, які досі були нікому не знані й ніким не розвідані. Та мені здається, що сталося щось небувале, таке, що не зміг би передбачити або пояснити Волдеморту жоден майстер чарівних паличок.
— Як ти вже знаєш, Лорд Волдеморт, коли повернув собі людське тіло, сам того не бажаючи, удвоє посилив зв’язок між вами. Часточка його душі і так була поєднана з твоєю, а бажаючи себе зміцнити, він прийняв у себе часточку само¬пожертви твоєї матері. Якби ж він міг збагнути, якою ціле¬спрямованою і страхітливою силою наділена ця самопо¬жертва — можливо, він би тоді не посмів торкатися твоєї крові… проте якби він це розумів, то не був би Лордом Вол¬демортом і нікого б не вбивав.
— Забезпечивши цей подвійний зв’язок, поєднавши ваші долі так тісно, як ніколи за всю історію не були пов’язані між собою двоє чаклунів, Волдеморт вирішив напасти на тебе з чарівною паличкою, що мала спільну з твоєю палич¬кою серцевину. А тоді, як ми вже знаємо, сталося щось дивне. Серцевини відреагували так, що Лорд Волдеморт, який не знав, що твоя чарівна паличка — близнюк його палички, цього аж ніяк не сподівався.
— Того вечора, Гаррі, він перелякався більше за тебе. Ти змирився, навіть сприйняв можливість своєї смерті, а от Лорд Волдеморт на таке був не здатен. Твоя відвага пере¬могла, твоя чарівна паличка здолала його паличку. І тут щось відбулося між цими двома паличками, щось таке, що віддзеркалювало стосунки між їхніми господарями.
— Я думаю, що твоя чарівна паличка ввібрала того вечора частину сили і властивостей Волдемортової палички, тоб¬то, можна сказати, що відтепер вона містила в собі частину самого Волдеморта. Тому твоя чарівна паличка впізнала його, коли він гнався за тобою, впізнала чоловіка, спорід¬неного з нею і водночас її смертельного ворога, тому вона вивергла на нього частину його власних чарів, чарів наба¬гато могутніших, ніж могла витворити Луціусова паличка. Твоя паличка тепер містила в собі твою надзвичайну хороб¬рість і Волдемортів смертоносний хист. Що проти неї могла вдіяти нещасна паличка Луціуса Мелфоя?
— Якщо моя чарівна паличка була така могутня, то як її змогла зламати Герміона? — запитав Гаррі.
— Мій любий хлопче, ці її дивовижні властивості виявлялися лише в протистоянні з Волдемортом, який так необачно експериментував з найсокровеннішими законами магії. Лише у двобої з ним ця паличка ставала неприродно могутня. А поза тим вона була така сама, як і всі інші чарівні палички… хоч і дуже непогана, поза сумнівом, — лагідно завершив думку Дамблдор.
Гаррі тривалий час, а може, лише кілька секунд, сидів у роздумах. Тут важко було з певністю судити про такі явища, як час.
— Він убив мене вашою чарівною паличкою.
— Він не зумів тебе вбити моєю паличкою, — виправив Дамблдор. — Думаю, ми обидва згодні, що ти не мертвий… хоча, зрозуміло, — додав він, наче побоюючись, що висловився не досить чемно, — я аж ніяк не хочу применшити твоїх, без сумніву, нестерпних страждань.
— Але зараз я почуваюся чудово, — сказав Гаррі, дивлячись на свої бездоганно чисті руки. — А де ж ми є?
— Це я хотів би тебе запитати, — сказав, оглядаючись навколо, Дамблдор. — Де ми, на твою думку, опинилися?
Поки Дамблдор про це не питав, Гаррі не мав ані найменшої гадки. Але тепер у нього раптом з’явилася готова відповідь.
— Це схоже, — поволі проказав він, — на вокзал Кінґс-Крос. Тільки тут він набагато чистіший, безлюдний і немає поїздів.
— Вокзал Кінґс-Крос! —Дамблдор нестримно захихотів. — Це ж треба! Та невже?
— А де ж ми, по-вашому? — розгубився Гаррі.
— Мій любий хлопче, я не знаю. Це ж, як то кажуть, твоя гра.
Гаррі й гадки не мав, що це означає. Дамблдор доводив його до нестями. Гаррі глянув на нього і пригадав питання, значно важливіше, ніж місце їхнього перебування.
— Смертельні реліквії, — сказав він і з радістю побачив, що ці слова стерли усмішку з лиця Дамблдора.
— А, так, — Дамблдор здавався навіть дещо стурбованим.
— І що?
Чи не вперше за увесь час їхнього знайомства Дамблдор не був схожий на поважного старого чоловіка. Анітрохи не схожий. Мигцем він нагадав маленького хлопчика, впійма¬ного на шкоді.
— Пробач мені, — пробурмотів він. — Пробач, що я тобі не довіряв. Що тобі не розповів. Гаррі, я просто боявся, що в тебе нічого не вийде, як не вийшло в мене. Я боявся, що ти повториш мої помилки. Пробач мені, Гаррі, благаю. Тепер я вже знаю, що ти кращий за мене.
— Що ви таке говорите? — розгубився Гаррі, спантеличений Дамблдоровим тоном і слізьми, що несподівано проступили в нього на очах.
— Реліквії, реліквії, — пробурмотів Дамблдор. — Мрія зневіреної людини!
— Але ж вони справжні!
— Справжні, небезпечні і знадливі для дурнів, — пояснив Дамблдор. — І я був таким дурнем. Ти ж це знаєш, так? Я вже не приховую від тебе ніяких таємниць. Ти знаєш.
— Що знаю?
Дамблдор розвернувся до Гаррі всім своїм тілом, у його яскраво-синіх очах ще іскрилися сльози.
— Володар смерті, Гаррі, володар Смерті! Хіба ж я, зрештою, був кращий за Волдеморта?
— Звичайно, кращий, — заперечив Гаррі. — Звичайно… як можна в цьому сумніватися? Ви ніколи нікого не вбивали, якщо можна було цього уникнути!
— Це правда, правда, — підтвердив Дамблдор, наче дитина, що шукає розради. — Однак я, Гаррі, теж шукав шляхів подолання смерті.
— Але ж ви шукали не те, що він, — стояв на своєму Гаррі. Після всієї злості на Дамблдора дивно було сидіти тут, під високим склепінням даху, й виправдовувати Дамблдора перед ним самим. — Реліквії, а не горокракси.
— Реліквії, — пробурмотів Дамблдор, — а не горокракси. Це точно.
Запала тиша. Істота за їхніми спинами скиглила, але Гаррі більше не озирався.
— Ґріндельвальд теж їх шукав? — поцікавився він. Дамблдор на мить заплющив очі і кивнув.
— Саме це нас, насамперед, і зблизило, — тихо промовив він. — Двоє розумних самовпевнених хлопців, одержимих одним і тим самим. Він захотів побувати в Ґодриковій Долині, як ти вже й сам, безперечно, здогадався, заради могили Іґнотуса Певерела. Хотів дослідити місце, де помер третій брат.
— То це правда? — запитав Гаррі. — Усе це? Брати Певерели…
— …були трьома братами з казки, — ствердно кивнув Дамблдор. — Гадаю, що так. Чи зустріли вони на безлюдній дорозі Смерть?.. На мою думку, найімовірніше, що брати Певерели просто були обдаровані й небезпечні чаклуни, яким вдалося створити такі могутні предмети. Оповідь про те, що реліквіями володіла сама Смерть, як на мене, належить до тих легенд, які виникають навколо подібних творінь.
— Плащ, як ти вже знаєш, віками передавався від батька до сина, від матері до дочки, аж поки його отримав останній живий нащадок Іґнотуса, котрий, як і сам Іґнотус, народився в селі Ґодрикова Долина.
Дамблдор усміхнувся до Гаррі.
— Я?
— Ти. Я знаю, ти здогадався, чому в той вечір, коли загинули твої батьки, плащ був у мене. Джеймс показав його мені буквально за кілька днів до того. Стало зрозуміло, як йому вдавалося робити в школі стільки шкоди й не попа¬датися. Я не міг повірити в побачене. Попросив, щоб він мені його позичив для обстеження. Я давно вже кинув мрію знайти й поєднати всі реліквії, але не міг стриматися, не міг собі відмовити в бажанні його роздивитися… Такого плаща я ще ніколи не бачив, неймовірно старий і досконалий з усіх поглядів… а тоді твій батько загинув, і я нарешті мав у своєму розпорядженні дві реліквії! Він це сказав з неймовірною гіркотою.
— Але плащ усе одно їх не врятував би, — поспішив його заспокоїти Гаррі. — Волдеморт знав, де живуть мама й тато. Плащ не захистив би їх від закляття.
— Це правда, — зітхнув Дамблдор. — Правда.
Гаррі чекав, але Дамблдор нічого не казав, тож він вирішив йому нагадати.
— Отже, коли ви побачили плащ, то перестали шукати реліквії?
— О, так, — кволо відповів Дамблдор. Здавалося, що він си¬лує себе дивитися Гаррі в очі. — Ти знаєш, що сталося. Знаєш. Ти не можеш зневажати мене більше, ніж я сам себе зневажаю.
— Та я й не думаю вас зневажати…
— А повинен, — не вгавав Дамблдор. Він глибоко вдихнув. — Ти знаєш таємницю хвороби моєї сестри, знаєш, що їй зро¬били ті маґли і яка вона стала. Знаєш, як мій бідолашний батько прагнув помсти і заплатив за це сповна, померши в Азкабані. Знаєш, як моя мати присвятила своє життя Аріані.
— Гаррі, мене це дратувало.
Дамблдор сказав це холодно й відверто. Він тепер дивився в далечінь у Гаррі над головою.
— Я був обдарований, я був талановитий. Хотів уникнути цього всього. Хотів сяяти. Прагнув слави.
— Зрозумій мене правильно, — додав він, і мука так спотворила його лице, що воно знову стало старече. — Я їх любив. Я любив батьків, любив брата й сестру, але я був егоїстом, Гаррі — набагато егоїстичнішим, ніж ти можеш собі уявити, бо ти на диво безкорислива людина.
— Отож, коли померла мати, і на мене впала відповідальність за хвору сестру й свавільного брата, я повернувся в рід¬не село сердитий і роздратований. Я думав, що занапастив своє життя у цій пастці! А тоді, звісно, з’явився він…
Дамблдор знову подивився прямо Гаррі у вічі.
— Ґріндельвальд. Гаррі, ти не можеш собі уявити, як його ідеї захопили мене, як запалили. Маґли змушені нам слу¬жити. Ми, чаклуни, тріумфуємо. Удвох з Ґріндельвальдом стаємо молодими славетними вождями революції.
— О, деякі вагання в мене були. Та я заспокоював сумління порожніми словами. Це все для загального блага, а завдані збитки буде устократ відшкодовано здобутими для чаклунів привілеями. Чи відчував я в глибині душі, ким він був, той Ґелерт Ґріндельвальд? Думаю, що відчував, але заплющу¬вав на це очі. Якби ми втілили наші плани, то здійснилися б усі мої мрії.
— І в основі усіх наших задумів і проектів лежали Смертельні реліквії! Як вони його захоплювали, як вони захоплювали нас обох! Всемогутня чарівна паличка — зброя, що приведе нас до влади! Воскресальний камінь — Ґелертові тут ішлося про армію інферіїв, хоч я вдавав, що нічого не розумію! Я ж, мушу зізнатися, мріяв воскресити батьків, щоб зняти із своїх плечей тягар відповідальності.
— І плащ… чомусь про плащ ми з ним, Гаррі, майже не говорили. Ми обидва чудово могли ховатися й без плаща, справжні чари якого полягали в тому, щоб захищати й обе¬рігати не лише власника, а й інших. Можливо, якби ми його знайшли, він би знадобився для переховування Аріани, проте нас цей плащ цікавив лише тому, що був третьою реліквією, а, за легендою, людина, що здобула б усі три речі, ставала справжнім володарем смерті, тобто, як ми це розу¬міли, ставала нездоланною.
— Нездоланні володарі смерті — Ґріндельвальд і Дамблдор! Два місяці суцільного божевілля, жорстоких мрій і нехтуван¬ня двома членами родини, що мали бути під моєю опікою.
— А тоді… ти знаєш, що сталося. Я знову зіштовхнувся з реальністю в особі мого грубого, неосвіченого і незрівнян¬но достойнішого брата. Я не хотів чути тих правдивих слів, що він їх мені тоді вигукував. Не хотів чути, що мені не можна вирушати на пошуки реліквій, якщо я відповідаль¬ний за хвору й неврівноважену сестру.
— Сварка переросла в бійку. Ґріндельвальд утратив самовладання. Те, що я завжди в ньому відчував, хоч намагався не помічати, перетворило його на жахливу істоту. А моя сестра Аріана… після років материнської уваги й турботи… лежала на підлозі мертва.
Дамблдор охнув і заплакав по-справжньому. Гаррі простяг руку і був радий, виявивши, що може його торкнутися. Міц¬но стис старечу руку, і Дамблдор поступово заспокоївся.
— Ґріндельвальд утік, як і передбачали всі, крім мене. Зник разом зі своїми планами захоплення влади, проектами кату¬вання маґлів і мріями про Смертельні реліквії, мріями, які я підтримував і заохочував. Він утік, а я лишився, щоб поховати сестру й нести тягар провини і страшного горя. Така була ціна моєї ганьби.
— Минали роки. Про нього ходили різні чутки. Подейкували, що він здобув чарівну паличку неймовірної потужності. Мені тим часом пропонували посаду міністра магії, і не раз, а кілька разів. Звісно, я відмовлявся. Я розумів, що мені не можна довіряти владу.
— Та ви були б кращі, набагато кращі за Фаджа чи Скрімджера! — вигукнув Гаррі.
— Думаєш? — важко зітхнув Дамблдор. — Я в цьому не впевнений. Ще замолоду я довів, що влада — моя слабкість і моя спокуса. Цікаво те, Гаррі, що при владі найкраще бути тим, хто ніколи її не прагнув. Таким, як ти, кому лідерство нав’язали, хто підняв цей тягар, бо мусив — і виявив, на свій подив, що несе його добре.
— У Гоґвортсі мені було безпечніше. Гадаю, що я був непоганим учителем…
— Ви були найкращі…
— Ти дуже люб’язний, Гаррі. Та поки я виховував юних чарівників, Ґріндельвальд збирав військо. Кажуть, він мене боявся, можливо, так воно й було, але я його боявся ще більше.
— Ні, не смерті, — заперечив Дамблдор у відповідь на запитальний погляд Гаррі. — Не того, що він міг заподіяти мені чарами. Я знав, що тут ми з ним були рівні, можливо, я навіть був трохи вправніший. Але я боявся правди. Розу¬мієш, я так і не знав, хто з нас під час тієї останньої жах¬ливої бійки наслав закляття, що вбило мою сестру. Можеш вважати мене боягузом, і це буде правильно. Гаррі, мене понад усе на світі жахала думка, що саме я приніс їй смерть. Не лише через мою зарозумілість і тупість, а й тому, що саме я міг завдати того удару, що позбавив її життя.
— Думаю, він це знав, знав, чого я боюся. Я відтягував зустріч з ним, і врешті-решт було вже просто ганебно впира¬тися далі. Гинули люди, ніхто не міг його зупинити, і я мусив зробити усе, що міг.
— Ну, ти знаєш, що було далі. Я переміг у двобої. І здобув чарівну паличку.
Знову мовчанка. Гаррі не спитав, чи Дамблдор довідався, хто саме вбив Аріану. Він не хотів цього знати, а ще менше хотів, щоб про це сказав сам Дамблдор. Нарешті він збагнув, що саме бачив Дамблдор, коли дивився в дзеркало Яцрес, і чому Дамблдор з таким розумінням ставився до того, чим воно так вабило Гаррі.
Досить довго вони сиділи мовчки, і скиглення істоти за їхні¬ми спинами вже майже не турбувало Гаррі. Нарешті він сказав:
— Ґріндельвальд намагався зупинити Волдеморта в його пошуках чарівної палички. Він йому збрехав, сказав, що ніколи її не мав.
Дамблдор кивнув головою, дивлячись собі на коліна, а сльози й досі блищали на його гачкуватому носі.
— Кажуть, на старість він розкаявся, коли сидів у одиночній камері в Нурменґарді. Маю надію, що так воно й було. Хочеться думати, що він відчув увесь жах і ганебність того, що накоїв. Можливо, збрехавши Волдеморту, він намагався хоч якось спокутувати свої гріхи… перешкодити Волдемортові здобути реліквію…
— …чи завадити проникненню у вашу гробницю? — припустив Гаррі, а Дамблдор витер рукою очі.
Після чергової короткої паузи Гаррі сказав:
— Ви пробували скористатися воскресальним каменем. Дамблдор кивнув.
— Коли я виявив через стільки років у покинутій хатині Ґонтів реліквію, якої жадав понад усе… хоч замолоду з ціл¬ком інших причин… я втратив голову, Гаррі. Я геть забув, що це горокракс, що перстень, безперечно, зачаклований. Я взяв його й надів, і на мить уявив, що зараз побачу Аріану, матір, батька, і попрошу в них пробачення за все…
— Я був такий дурний, Гаррі. За стільки років я так нічого й не навчився. Я був недостойний поєднати смертельні реліквії, я в цьому переконувався багато разів, а це був оста¬точний доказ.
— Чому? — запитав Гаррі. — Це ж було так природно! Ви захотіли побачити рідних. Що тут поганого?
— Гаррі, можливо, тільки одна людина з мільйона могла б поєднати реліквії. Я міг володіти тільки найслабшою з них, найменш дивовижною. Міг володіти бузиновою паличкою, але не вихвалятися нею і не вбивати. Мені було дозволено її підкорити й нею користуватися, бо я здобув її не для вигоди й завоювань, а щоб урятувати від неї інших.
— А от плащ я взяв з пустої цікавості, тому він не міг мені служити так, як служив тобі, справжньому його власникові. Каменем я скористався б, щоб повернути тих, хто спочиває у спокої, а не щоб вчинити самопожертву, як це зробив ти. Саме ти — гідний володар реліквій.
Дамблдор поплескав Гаррі по руці, а Гаррі глянув на старого і всміхнувся, не міг не всміхнутися. Хіба можна тепер сердитись на Дамблдора?
— Навіщо ви все так ускладнили? Дамблдор усміхнувся якось несміливо.
— Гаррі, я розраховував, що тебе стримуватиме міс Ґрейнджер. Я боявся, що твоя гаряча голова пересидить твоє добре серце. Боявся, що довідавшись про існування таких принадних речей, ти, як і я сам, здобув би реліквії у невідповідний час і для хибної мети. Я хотів бути певний, що коли вони опиняться в твоїх руках, ти володітимеш ними без небезпеки для себе. Ти справжній володар смерті, бо справжній володар ніколи не тікатиме від Смерті. Він мириться з тим, що мусить померти, і розуміє, що на світі є багато значно гіршого за смерть.
— А Волдеморт так і не довідався про реліквії?
— Думаю, що ні, бо він не впізнав воскресальний камінь і перетворив його на горокракс. Та навіть якби він, Гаррі, про них довідався, то я сумніваюся, що його зацікавила б якась реліквія, крім першої. Він подумав би, що плащ йому не потрібен, а щодо каменя — то кого б він захотів викли¬кати з мертвих? Він боїться мертвих. Він не знає любові.
— Але ви здогадувалися, що він шукатиме чарівну паличку?
— Я у цьому впевнився після того, як твоя чарівна палич¬ка здолала Волдемортову на цвинтарі Малого Генґелтона. Спочатку він боявся, що ти переміг його завдяки вищій майстерності. Та коли він викрав Олівандера, то довідався про існування серцевин-близнюків. Він думав, що цим усе пояснюється. Але позичена чарівна паличка знову не впоралася з твоєю! Тому Волдеморт, замість замислитись, які саме риси в тобі надають такої могутності твоїй чарівній паличці і яким недоступним йому даром ти наділений, по¬чав шукати ту єдину чарівну паличку, що, за переказами, долає всі інші. Він став одержимий бузиновою паличкою так само, як був одержимий тобою. Він вважав, що бузи¬нова паличка усуне залишки його слабкості і зробить його нездоланним. Бідолашний Северус…
— Якщо ви планували свою смерть від руки Северуса, то, мабуть, очікували, що бузинова паличка опиниться в нього?
— Визнаю, такий був мій намір, — підтвердив Дамблдор, — та не все вийшло так, як я хотів.
— Так, — погодився Гаррі. — Усе вийшло трохи не так.
Істота за їхніми спинами смикнулася й застогнала, а між Гаррі і Дамблдором запала довга мовчанка. Усвідомлення того, що буде з ним далі, поступово огорнуло Гаррі, неначе сніг, що м’яко падає згори.
— Я повинен повернутися, так?
— Вирішуй сам.
— Я маю вибір?
— О, так. — Дамблдор йому всміхнувся. — Ти кажеш, що ми на Кінґс-Крос? Думаю, якщо ти вирішиш не поверта¬тися, ти зможеш… скажімо так… сісти на поїзд.
— І куди він мене повезе?
— Далі, — відповів Дамблдор просто. Знову запала тиша.
— Волдеморт має бузинову паличку.
— Справді. Волдеморт має бузинову паличку.
— Але ви хочете, щоб я повернувся.
— Я думаю, — сказав Дамблдор, — що коли ти обереш повернення, то є шанс покінчити з ним раз і назавжди. Я не можу цього пообіцяти. Але я знаю, Гаррі, що ти значно менше боїшся ще раз потрапити сюди, ніж він.
Гаррі знову подивився на жалюгідну істотку, що тремтіла й задихалася в закутку під сидінням.
— Не жалій мертвих, Гаррі. Жалій живих, а понад усе тих, що живуть без любові. Якщо ти повернешся, менше душ буде скалічено, менше родин розірвано. Якщо ти вважаєш, що це гідна мета, то ми, на разі, попрощаємось.
Гаррі кивнув головою і зітхнув. Покинути цей світ буде значно легше, ніж перед тим зайти в Заборонений ліс, але тут тепло, світло й затишно, а там, він знав, його чекає біль і страх нових утрат. Він підвівся, Дамблдор теж. Вони довго дивилися один одному у вічі.
— Скажіть мені останнє, — попросив Гаррі. — Це все справжнє? Чи відбувається лише в моїй голові?
Дамблдор засяяв усмішкою, і його голос прозвучав голосно й чітко у Гаррі в вухах, хоч яскрава імла знов опустилася, ховаючи його постать.
— Авжеж, Гаррі, це відбувається в твоїй голові, але чого ж воно має бути несправжнім?

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ —
Прогалина в плані

Він знову лежав долілиць на землі. Запах лісу наповнював ніздрі. Відчував холодний твердий ґрунт під щокою, а оправа окулярів, збитих набік при падінні, боляче врізалася в скро¬ню. Боліла кожна клітинка тіла, а місце, куди влучило смер¬тельне закляття, посиніло, наче від удару залізним кулаком. Він не ворушився, лежав там, де впав, з неприродно вигнутою лівою рукою й роззявленим ротом.
Сподівався почути крики тріумфу й радості з приводу його смерті, однак чув лише швидкі кроки, шепіт і стурбо¬ване бурмотіння.
— Володарю… володарю…
Це був Белатрисин голос, і вона мовби розмовляла з коханим. Гаррі не наважувався розплющити очі, зате дозволив усім іншим чуттям дослідити його скрутне становище. Він знав, що чарівна паличка усе ще не випала з мантії, бо відчував, як притискає її грудьми до землі. Живіт опинився наче на якійсь подушечці, і це йому підказало, що плащ-невидимка теж з ним, схований від чужих очей.
— Володарю…
— Годі вже, — пролунав Волдемортів голос.
Знову кроки: кілька людей позадкувало з того місця. Відчайдушно прагнучи побачити, що відбувається, Гаррі буквально на міліметр розплющив очі.
Волдеморт, здається, намагався встати. Смертежери один за одним розбігалися від нього, повертаючись у натовп, що оточував галявину. Сама лише Белатриса, яка стояла навколішки, залишилася біля Волдеморта.
Гаррі знову заплющив очі й обміркував побачене. Смертежери юрмилися довкола Волдеморта, що, вочевидь, упав на землю. Щось сталося, коли він влучив у Гаррі смертельним закляттям. Чи Волдеморт теж знепритомнів? Здається, так.
Вони обидва впали і на якийсь час знепритомніли, а тепер обидва поверталися до тями…
— Володарю, дозвольте мені…
— Я не потребую допомоги, — холодно урвав Волдеморт, і хоч Гаррі цього й не бачив, але міг уявити, як Белатриса опускає свою послужливо простягнуту руку. — Хлопець… він мертвий?
На галявині запала мертва тиша. Ніхто не наближався до Гаррі, але він відчував на собі зосереджені погляди, що не¬наче втискали його міцніше в землю, і лише потерпав, щоб не смикнувся зрадливо палець або повіка.
— Ти, — звелів Волдеморт, а тоді щось бахнуло й почувся короткий скрик болю. — Оглянь його. Скажи мені, чи він мертвий.
Гаррі не знав, кого послали для перевірки. Він тільки й міг, що лежати, слухаючи, як по-зрадницьки калатає серце, й чекати, поки його обстежать. Та водночас він помітив, хоч це й неве¬лика була радість, що Волдеморт остерігається до нього підхо¬дити, бо підозрює, мабуть, що не все пішло за його планом…
Руки, лагідніші, ніж Гаррі очікував, торкнулися його лиця, підняли повіку, залізли під сорочку й лягли на груди, перевіряючи, чи не б’ється серце. Він чув швидке дихання жінки, її довге волосся лоскотало йому обличчя. Він знав, що вона відчувала під ребрами ритмічні удари життя.
— Драко живий? Він у замку?
Шепіт був ледь-ледь чутний. Її вуста були за дюйм від його вуха, а голова нахилена так низько, що довге волосся зату¬ляло його обличчя від свідків.
— Так, — видихнув він у відповідь.
Відчув, як стислася рука в нього на грудях, аж нігті вп’ялися в шкіру. Тоді вона забрала руку і випросталася.
— Він мертвий! — сповістила всім Нарциса Мелфой.
І аж тепер усі закричали, переможно загорлали й затупотіли ногами, і Гаррі побачив крізь повіки спалахи червоного й срібного світла, яким смертежери, святкуючи, стріляли вгору.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве