Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Усе ще прикидаючись мертвим, він усе зрозумів. Нарциса знала, що проникнути в Гоґвортс і знайти там сина можна було тільки в лавах завойовників. Та їй уже було байдуже, чи переміг насправді Волдеморт.
— Бачите?! — верескливо крикнув Волдеморт, заглушивши галас. — Гаррі Поттер загинув від моєї руки, й жодна жива людина тепер мені не загрожує! Дивіться! Круціо!
Гаррі цього очікував. Знав, що його тілу не дозволять спокійно лежати в цьому лісі, знав, що його піддадуть приниженню, щоб довести Волдемортову перемогу. Його підкинуло в повітря, і треба було неабияких зусиль, щоб звисати без¬вольно, проте сподіваного болю він не відчув. Його знову і знову підкидали в повітря. З нього злетіли окуляри, а ще він відчув, як трохи сповзла під мантією чарівна паличка, та все одно вдавав, ніби його тіло обм’якле і неживе. Коли він уже востаннє упав на землю, уся галявина вибухла глуз¬ливими криками й пронизливим реготом.
— А тепер, — сказав Волдеморт, — підемо в замок і покажемо їм, що сталося з їхнім героєм. Хто волочитиме труп? Ні… Стривайте…
Усі знову зареготали, і за кілька секунд Гаррі відчув, як затряслася під ним земля.
— Понесеш його, — звелів Волдеморт. — Його буде чудово видно на твоїх руках. Ну, бери свого юного дружка, Геґріде. І окуляри… начепіть на нього окуляри… треба, щоб його впізнавали.
Хтось зумисне грубо насунув Гаррі на носа окуляри, однак величезні руки підняли його напрочуд делікатно. Гаррі від¬чував, як тряслися Геґрідові руки від стримуваних ридань, як великі сльозини бризкали згори, коли Геґрід узяв його попід плечі й коліна, наче кладучи в колиску, проте Гаррі не посмів ні порухом, ні словом натякнути Геґрідові, що не все ще втрачено.
— Пішов, — наказав Волдеморт, і Геґрід пошкандибав, продираючись крізь густі хащі, виходячи з лісу. Гілки чіпля¬ли Гаррі за волосся й одяг, але він лежав непорушно з трохи висолопленим язиком і заплющеними очима. Смертежери радісно репетували в темряві, Геґрід ридав, бредучи наос¬ліп, і нікому й на думку не спало перевірити, чи не прослуховується пульс на незахищеній шиї Гаррі Поттера…
Двоє велетів ступали за смертежерами. Гаррі чув, як тріщать і падають дерева на їхньому шляху. Велети зчиняли стільки шуму, що птахи зривалися в небо й пронизливо верещали, і навіть крики смертежерів тонули в цьому галасі. Переможна процесія прямувала до узлісся, і за якийсь час Гаррі навіть із заплющеними очима відчув, як розступа¬ється темрява, і зрозумів, що дерева вже ростуть рідше.
— БЕЙН!
Гаррі ледь не розплющив очі від цього несподіваного Геґрідового вигуку.
— Шо, тішитеся, шо не встрягли в бійку, боягузливі ви шкапи? Радієте, шо Гаррі Поттер… п-п-помер?..
Геґрід не зміг говорити далі, бо знову залився слізьми. Гаррі було цікаво, скільки кентаврів спостерігає за їхньою процесією, та він не наважувався розплющити очі. Деякі смертежери, проходячи, дражнили кентаврів. Трохи згодом Гаррі відчув, що повітря наче посвіжішало, а отже, вони вийшли на узлісся.
— Стій.
Гаррі подумав, що Геґріда, мабуть, силою змусили виконати Волдемортів наказ, бо він трохи хитнувся. І раптом війнуло холодом, почулося хрипке дихання дементорів, що чатували біля крайніх дерев. Вони тепер нічого не могли Гаррі вдіяти. Те, що він вижив, палахкотіло в ньому талісманом-оберегом, так, ніби батьків олень залишився сторо¬жем його серця.
Хтось пройшов недалеко від Гаррі, і він зрозумів, що то сам Волдеморт, бо за хвилю той заговорив і його посилений чарами голос загримів над землею, гатячи Гаррі по бара¬банних перетинках.
— Гаррі Поттер мертвий. Його вбили, коли він тікав, рятуючи свою шкуру, поки ви тут гинули заради нього. Ми принесли вам його труп на доказ, що вашого героя не стало.
— Битва закінчилася перемогою. Ви втратили половину бійців. Мої смертежери переважають вас кількістю, а “хлоп¬цеві, що вижив” настав кінець. Воювати немає сенсу. Усіх, хто й далі чинитиме опір, чоловіків, жінок чи дітей, буде знищено разом з усіма членами їхніх родин. Виходьте негай¬но із замку, падайте переді мною на коліна, і я вас помилую. Ваші батьки й діти, ваші брати й сестри залишаться живі, я подарую їм прощення, і ви всі долучитеся до мене в новому світі, що ми його побудуємо разом.
У замку й навколо нього панувала тиша. Волдеморт стояв так близько, що Гаррі знову не наважився розплющити очі.
— Ходімо, — звелів Волдеморт, і Гаррі почув, як він пішов уперед. Геґріда змусили йти за ним. Гаррі ледь-ледь роз¬плющив очі й побачив перед собою Волдеморта, що йшов з величезною змією Наджіні на плечах, і змія вже була без зачарованої клітки. Однак Гаррі не мав змоги вихопити чарівну паличку, сховану під мантією, бо це неминуче помі¬тили б смертежери, що тупотіли по обидва боки від них у дедалі світліших передсвітанкових сутінках…
— Гаррі, — ридав Геґрід. — Йой, Гаррі… Гаррі…
Гаррі знову міцно заплющив очі. Він знав, що вони підходять до замку, й нашорошив вуха, прислухаючись, чи не почує понад глузливі голоси смертежерів та їхній тупіт хоч якісь ознаки життя, що свідчили б про ситуацію всередині.
— Стій.
Смертежери зупинились. Гаррі почув, як вони шикуються в шеренгу навпроти відчинених вхідних дверей школи. Навіть крізь заплющені повіки пробивалося червонувате світло з вестибюля. Він чекав. Ось-ось люди, заради яких він хотів пожертвувати життям, побачать його мертвого в Геґрідових руках.
— НІ!
Цей крик був такий жахливий, що Гаррі не сподівався й не уявляв, що професорка Макґонеґел може так голосити. По¬чув поблизу регіт іншої жінки, і зрозумів, що це Беатриса впивається горем Макґонеґел. Він знову на секунду розмру¬жив повіки й побачив, що у дверях збираються люди, вцілілі після битви, як вони йдуть назустріч своїм переможцям, щоб самим пересвідчитися, чи Гаррі справді мертвий. Поба¬чив Волдеморта недалеко перед собою — той одним пальцем гладив Наджіні по голові. Гаррі знову заплющив очі.
— Ні!
— Ні!
— Гаррі! ГАРРІ!
Голоси Рона, Герміони і Джіні були ще страшніші, ніж у Маꬴонеґел. Гаррі нічого так не хотів, як відгукнутися, проте змусив себе лежати мовчки. Крики його друзів подіяли як збудник, і юрба вцілілих оборонців вибухла прокльонами й образами у бік смертежерів, аж доки…
— ТИХО! — крикнув Волдеморт, пролунало бахкання, спалахнуло яскраве світло, й закляття змусило всіх замовкну¬ти. — Це кінець! Поклади його сюди, Геґріде, мені до ніг, де йому й місце!
Гаррі відчував, як його поклали на траву.
— Бачите? — сказав Волдеморт, і Гаррі почув, як той ходить туди-сюди біля нього. — Гаррі Поттер мертвий! Ви це нарешті розумієте, сліпці? Бо він завжди був нічим, нікчемою, звичайним хлопчиськом, який вважав, що інші повинні жертвувати собою заради нього!
— Він тебе переміг! — заволав Рон, і Волдемортове закляття зламалося. Захисники Гоґвортсу знову закричали й загукали, але друге, потужніше, бахкання заглушило їхні голоси ще раз.
— Його вбили, коли він намагався непомітно вислизнути з території замку, — Волдеморт насолоджувався власною брехнею, — вбили, коли він намагався врятувати свою…
Волдеморт замовк на півслові. Гаррі почув шум бійки і крик, знову бахнуло, спалахнуло світло і хтось застогнав з болю. Він непомітно розплющив очі. Хтось вискочив з натовпу й напав на Волдеморта. Гаррі побачив, як той хтось, роззброєний, упав на землю, а Волдеморт відкинув чарівну паличку нападника й зареготав.
— І хто ж це такий? — засичав він, як змія. — Хто добровільно вирішив продемонструвати, що буде з кожним, хто не припинить опору, хоч битву вже програно?
Белатриса вдоволено розреготалася.
— Це Невіл Лонґботом, володарю! Хлопець, який завдавав стільки клопоту братові й сестрі Керроу! Син аврорів, пам’ятаєте?
— А, так, пам’ятаю, — сказав Волдеморт, дивлячись, як Невіл намагається встати, беззбройний і безборонний, у нейтральній зоні між смертежерами та вцілілими оборонцями замку.
— Але ж ти чистокровний, правда, відважний хлоп¬че? — запитав Волдеморт у Невіла, що стояв перед ним, стиснувши кулаки.
— Ну то й що? — голосно озвався Невіл.
— Ти показуєш силу духу й відвагу, і ти походиш зі шляхетної родини. Ти можеш стати дуже добрим смертежером. Нам потрібні такі, як ти, Невіле.
— Я буду з вами, як рак свисне! — глузливо кинув Невіл. — Дамблдорова армія! — вигукнув він, і у відповідь залунали схвальні вигуки натовпу, проти якого глушильні чари Волдеморта виявились безсилі.
— Дуже добре, — сказав Волдеморт, і Гаррі відчув у його шовковому тоні більше загрози, ніж у найпотужнішому заклятті. — Якщо це твій вибір, Лонґботоме, то повернемось до попереднього плану. Ти сам цього забажав, — сказав він м’яко. — На свою голову.
Дивлячись крізь вії, Гаррі побачив, як Волдеморт махнув чарівною паличкою. Наступної миті щось схоже у напівтем¬ряві на безформного птаха вилетіло з розбитого вікна замку прямо Волдемортові в руки. Він узяв цю вкриту цвіллю річ за гострий кінчик і струснув. Це був порожній і пошарпаний Сортувальний Капелюх.
— У Гоґвортській школі більше не буде сортувань, — пові¬домив Волдеморт. — Не буде гуртожитків. Усі матимуть єдину емблему, щит і кольори мого шляхетного предка Салазара Слизерина. Чув, Невіле Лонґботоме?
Він навів чарівну паличку на Невіла, від чого той завмер, і натягнув Капелюх Невілові на голову по самі очі. Натовп оборонців замку завирував, і смертежери всі як один під¬няли чарівні палички, тримаючи гоґвортських бійців на відстані.
— Невіл зараз продемонструє, що станеться з кожним, кому вистачить дурості продовжувати опір, — сказав Волдеморт і від помаху його чарівної палички Сортувальний Капелюх запалав.
Крики розкололи світанок, Невіла охопило полум’ям, а він завмер на місці і був безсилий навіть ворухнутися. Гаррі вже не міг цього стерпіти, він мусив діяти…
І тут почалося.
З дальніх меж шкільної території долинув гул, немовби сотні людей перелазили через невидимі звідси мури і з бо¬йовими криками мчали до замку. Одночасно з-за рогу замку важко вичалапав Ґроп і заревів:
— ГЕҐҐЕР!
У відповідь загарчали Волдемортові велети. Вони побігли до Ґропа, наче слони, аж земля задвигтіла. Тоді почувся тупіт копит, затенькали тятивами луки, і стріли градом сипонули на смертежерів, які порозбігалися на всі боки, репетуючи з несподіванки. Гаррі висмикнув з-під мантії плащ-невидимку, накинув його на себе і скочив на ноги. Невіл теж заворушився.
Одним швидким, плавним рухом Невіл вивільнився з накладеного закляття “тілов’яз”. Палаючий Капелюх злетів з нього, і він витяг з його глибин щось срібне, з сяючими рубінами на руків’ї…
За галасом дедалі ближчої юрби, за ревом велетів, що зійшлися в смертельній сутичці, за тупотом кентаврів ніхто й не почув, як розітнуло повітря срібне лезо, але якимось дивом усі це побачили. Одним ударом з плеча Невіл відру¬бав величезну зміїну голову, і вона, крутячись, підлетіла високо вгору, виблискуючи в світлі, що лилося з вестибюлю. Волдемортів рот роздер лютий вереск, але ніхто його не почув, і зміїний тулуб глухо впав йому під ноги…
Ховаючись під плащем-невидимкою, Гаррі вичаклував закляття “щит” між Невілом і Волдемортом, перш ніж Темний Лорд устиг підняти чарівну паличку. І тут, перекриваючи крики, рев і громове тупання велетів, заволав Геґрід:
— ГАРРІ! — кричав Геґрід, — ГАРРІ… ДЕ ГАРРІ? Панував хаос. Атака кентаврів розметала смертежерів, усі тікали, щоб не потрапити велетам під ноги, й дедалі ближче шуміло підкріплення, що з’явилося хтозна-звідки. Гаррі по¬бачив великих крилатих істот, що ширяли над головами Волдемортових велетів. Тестрали і гіпогриф Бакбик роздря¬пували їм очі, а Ґроп тим часом натхненно й відчайдушно їх дубасив. Усі чаклуни — і оборонці Гоґвортсу, і смертежери — змушені були рятуватися від них у замку. Гаррі насилав закляття на всіх підряд смертежерів, і ті падали як підко¬шені, не знаючи, що чи хто в них влучив, а їхні тіла топтала відступаюча юрба.
Гаррі, схованого під плащем-невидимкою, заштовхали у вестибюль. Він шукав Волдеморта й побачив його по той бік приміщення — Темний Лорд метав наліво й направо закляття, задкуючи до Великої зали й вигукуючи вказівки своїм поплічникам. Гаррі начаклував нові закляття “щит”, і Шеймус Фініґан та Анна Ебот, які могли стати Волдемортовими жертвами, промчали повз нього до Великої зали і вступили в бій, що точився вже там.
І ось ще більше, набагато більше, людей стали штурмувати передні сходи, і Гаррі побачив, як Чарлі Візлі біжить наввипередки з Горацієм Слизорогом, і досі вдягненим у смарагдову піжаму. Гаррі здогадався, що вони повернулися на чолі величезної армії родичів і друзів усіх гоґвортських учнів, що билися в замку, а також загону власників крам¬ничок та інших мешканців Гоґсміда. Кентаври Бейн, Ронан і Маґор’ян увірвалися в залу, цокаючи копитами, а за спиною Гаррі вибухом зірвало з завіс двері кухні.
У вестибюль вдерлася сила-силенна гоґвортських ельфів-домовиків. Вони горлали й розмахували ножами для м’яса і сікачами, а очолював їх Крічер з медальйоном Реґулуса Блека на грудях. Його гучний, мов у жаби-бика голос, про¬різав гамір бою:
— До бою! До бою! До бою за мого хазяїна, захисника ельфів-домовиків! Бийте Темного Лорда в ім’я відважного Реґулуса! До бою!
Вони рубали й сікли смертежерам ноги, їхні пички переповнювала злість, і скрізь, куди не глянь, смертежери відступали, неспроможні встояти проти цілковитої кількісної переваги армії оборонців. Намагалися втекти, засипані градом заклять, зі стрілами в ранах, з порізаними ельфами ногами, але навала супротивників їх поглинула.
Та це ще був не кінець. Повз бійців, що вели двобої, повз полонених, що відчайдушно пручалися, Гаррі забіг у Велику залу.
Волдеморт був у самісінькому центрі бою, він бив і трощив усе, що міг дістати. Гаррі важко було добре прицілитися, тому він, невидимий, спробував прорватися ближче. У Ве¬ликій залі ставало дедалі тісніше, бо всі, хто ще тримався на ногах, проривалися сюди.
Гаррі бачив, як Джордж і Лі Джордан збили на підлогу Якслі, бачив, як Дологов з криком упав від рук Флитвіка, як Геґрід жбурнув через усю залу Волдена Макнейра — той влетів у протилежну стіну і сповз, непритомний, додолу. Бачив, як Рон з Невілом повалили Фенріра Ґрейбека, як Еберфорс приголомшив Руквуда, як Артур і Персі притисли до підлоги Тікнесі, як Луціус і Нарциса Мелфої бігали серед юрби, навіть не вступаючи в бій, і розпачливо кликали сина.
Волдеморт з холодною ненавистю на лиці бився одразу з Макґонеґел, Слизорогом і Кінґслі, що махали руками, круж¬ляли й пригиналися навколо нього, не в змозі його знищити…
Белатриса теж іще билася, кроків за п’ятдесят від Волдеморта, і теж, як і її хазяїн, одразу з трьома суперницями: Герміоною, Джіні та Луною. Дівчата билися відчайдушно, але Белатрису здолати не могли. Гаррі аж стрепенувся, побачивши, як смертельне закляття пролетіло повз Джіні так близько, що від смерті її відділяв буквально дюйм…
Він змінив напрямок, кинувшись не до Волдеморта, а до Белатриси, та не ступив і кількох кроків, як хтось мало не збив його з ніг.
— ГЕТЬ ВІД МОЄЇ ДОНЬКИ, ЗАРАЗО!
Місіс Візлі на бігу скинула плащ, щоб вивільнити руки. Белатриса крутнулася на місці й зареготала, побачивши нову суперницю.
— З ДОРОГИ! — крикнула місіс Візлі дівчатам і, махнувши чарівною паличкою, вступила в двобій. Гаррі з жахом і захопленням дивився, як ширяє й розсікає повітря чарівна паличка Молі Візлі. Посмішка Белатриси Лестранж зів’яла, змінившись оскалом. Пучки світла вилітали з обох чарівних паличок, підлога під ногами розпеклася й потріскалась. Дві жінки билися не на життя, а на смерть.
— Не треба! — крикнула місіс Візлі, коли декілька учнів кинулося їй на поміч. — Назад! Назад! Вона моя!
Сотні людей скупчилися попід стінами, стежачи за двома боями — Волдеморта з трьома суперниками та Белатриси з Молі. Гаррі стояв невидимий, розриваючись між ними, прагнучи і нападати, й захищати одночасно, але не мав певності, що випадково не влучить у невинну жертву.
— Що буде з твоїми дітьми, коли я тебе вб’ю? — глумилася знавісніла, як і її володар, Белатриса, відстрибуючи від заклять Молі, що так і танцювали навколо неї. — Коли їхня мамуся простягне ніжки, як і Фредик?
— Ти… вже… ніколи… не… зачепиш… наших… дітей! — заволала місіс Візлі.
Белатриса засміялася таким самим сміхом, як сміявся її кузен Сіріус перед тим, як упасти спиною крізь завісу. І Гаррі раптом відчув, що зараз станеться.
Закляття Молі шугонуло під простягнутою Белатрисиною рукою і влучило їй у груди прямо проти серця.
Зловтішна посмішка застигла на Белатрисинім обличчі, очі вирячились. На крихітну часточку секунди вона усвідо¬мила, що сталося, і повалилася на підлогу. Юрба заревіла, а Волдеморт заверещав.
Гаррі розвернувся, наче у сповільнених кадрах. Побачив, як відлетіли Макґонеґел, Кінґслі і Слизоріг, крутячись і кор¬чачись у повітрі, коли Волдемортова лють через загибель останньої й найвірнішої прихильниці вибухнула з силою бомби. Волдеморт націлив чарівну паличку прямо на Молі Візлі.
— Протеґо! — заревів Гаррі — і закляття “щит” розгорнуло¬ся посеред зали. Коли Волдеморт озирнувся, Гаррі нарешті скинув плащ-невидимку.
Шоковані вигуки, радісні крики і зойки:
— Гаррі! ЖИВИЙ! — миттю вщухли. Юрба заклякла зі страху. Запала раптова і всеосяжна тиша, коли Волдеморт і Гаррі, пронизуючи один одного поглядами, повільно рушили по колу.
— Щоб ніхто не намагався мені допомогти! — голосно сказав Гаррі, і його слова пролунали в глибокій тиші, наче сигнал сурми. — Так має бути. Це повинен зробити я.
Волдеморт засичав.
— Поттер не це хотів сказати, — промовив він, вирячивши червоні очі. — Він так не діє. Кого ти використаєш тепер замість щита, Поттере?
— Нікого, — просто відповів Гаррі. — Горокраксів уже немає. Тільки ти і я. Разом нам жити не судилося, і один з нас має відійти назавжди…
— Один з нас? — глузливо повторив Волдеморт. Усе його тіло було напружене, червоні очі дивилися пильно, як у змії, що приготувалася до стрибка. — Думаєш, це будеш ти — хлопець, що вижив випадково, та ще й тому, що Дамблдор смикав за шнурочки?
— Випадково моя мати загинула, рятуючи мене? — запитав Гаррі. Вони й далі обидва рухалися боком, творячи досконале коло, тримаючись на сталій відстані один від одного, і для Гаррі не існувало жодного іншого лиця, крім Волдемортового. — Я випадково вирішив битися з тобою на цвинтарі? Випадково сьогодні не захищався, та все одно вижив і повернувся, щоб знову битися?
— Випадково — загорлав Волдеморт, але не нападав. Юрба попід стінами заціпеніла від жаху, із сотень присутніх ніхто, здавалося, й не дихав, крім них двох. — Випадковості, збіг обставин і те, що ти розпускав нюні і ховався за спідниці відважніших, ніж ти, дозволяючи мені вбивати їх замість тебе!
— Сьогодні ти вже нікого не вб’єш, — сказав Гаррі. Вони все ще ходили по колу, дивлячись один одному в очі — зелені й чер¬воні. — Ти вже ніколи й нікого не зможеш убити. Ти зрозумів? Я був готовий умерти, щоб ти припинив нищити цих людей…
— Але не вмер!
— …я цього хотів, і це найголовніше. Я зробив те саме, що й моя мати. Вони тепер захищені від тебе. Невже ти не помітив, що жодне твоє закляття не подіяло? Ти вже не зможеш нікого катувати. Не зможеш до них торкнутися. Власні помилки тебе нічого не навчили, Редл.
— Як ти смієш?!
— Я смію, — урвав його Гаррі, — бо я знаю те, чого не знаєш ти, Редле. Я знаю багато важливих речей, тобі недоступних. Хочеш дещо почути, поки ти не зробив ще одної великої помилки?
Волдеморт не відповідав, проте й далі скрадався по колу, і Гаррі зрозумів, що той зараз мовби загіпнотизований і заінтригований найменшою можливістю довідатися, що Гаррі й справді знає сокровенну таємницю…
— Це знову любов? — глузливо вишкірив зміїне обличчя Волдеморт, — улюблене Дамблдорове пояснення, любов, що, як він казав, перемагає смерть, хоч ніяка любов не вряту¬вала його самого — він упав з вежі й розламався, як стара воскова фігурка? Любов, що не завадила мені, Поттере, розчавити, як блоху, твою бруднокровну матір… і ніхто, зда¬ється, не любить тебе цього разу аж так, щоб вибігти й за¬ хистити тебе від мого закляття. То що ж тепер не дасть тобі здохнути, коли я завдам удару?!
— Тільки одне, — відповів Гаррі. Вони все кружляли колом, пронизуючи один одного поглядами, і трималися на відстані лише завдяки останній таємниці.
— Якщо тебе цього разу врятує не любов, а щось інше, — сказав Волдеморт, — то ти, мабуть, віриш, що володієш чара¬ми, які мені недоступні, або зброєю, потужнішою, ніж у мене?
— І тим, і тим, — відповів Гаррі й побачив, як жах промайнув зміїним обличчям і одразу ж зник. Волдеморт зареготав, і цей регіт був страшніший за його вереск. Безрадісний і божевільний, він луною розійшовся у принишклій залі.
— Ти вважаєш, що знаєш невідомі мені чари? — глузливо запитав він. — Невідомі мені, Лордові Волдеморту що виконував чари, які Дамблдорові й не снилися?
— Та ні, снилися, — заперечив Гаррі, — бо він знав більше за тебе, знав досить, щоб не робити того, що накоїв ти.
— Бо він був слабкий! — загорлав Волдеморт. — Занадто слабкий, щоб наважитися, заслабкий, щоб узяти те, що могло належати йому, але належатиме мені!
— Ні, він був розумніший за тебе, — відповів йому Гаррі, — кращий чаклун і краща людина.
— Я призвів до смерті Албуса Дамблдора!
— Тобі так здавалося, — заперечив Гаррі, — але ти помиляєшся.
Чи не вперше юрба в залі заворушилася, бо сотні людей попід стінами всі як один глибоко вдихнули.
— Дамблдор мертвий! — Волдеморт жбурнув ці слова в Гаррі, наче вони мали завдати йому нестерпного болю. — Його труп гниє в мармуровій гробниці на території цього замку, я це бачив, Поттере, і він не повернеться!
— Так, Дамблдор мертвий, — спокійно сказав Гаррі, — але не ти його вбив. Він обрав свій шлях смерті, обрав за кілька місяців до загибелі, узгодив усе, до деталей, з людиною, яку ти вважав своїм слугою.
— Що за дитячі казочки? — єхидно пирхнув Волдеморт, але не нападав, тільки вдивлявся червоними очима в очі Гаррі.
— Северус Снейп служив не тобі, — пояснив Гаррі. — Він був вірний Дамблдорові ще відтоді, як ти почав полювати на мою матір. Та ти цього так і не зрозумів, бо є таке, чого тобі не зрозуміти. Ти ніколи не бачив Снейпового патронуса, Редле? Волдеморт не відповів. Вони брели по колу, неначе вовки, готові роздерти один одного.
— Снейповим патронусом була лань, — сказав Гаррі, — як і в моєї матері, бо він любив її все своє життя, ще змалку. Ти мав би це зрозуміти, — вів далі він, побачивши, як хижо роздуваються Волдемортові ніздрі, — адже він просив тебе її пощадити. Згадав?
— Він хотів нею володіти, та й годі, — глузливо вишкірився Волдеморт, — а коли її нестало, погодився, що існують на світі й інші жінки, чистішої крові, достойніші його…
— Це він тобі так казав, — усміхнувся Гаррі, — але сам був Дамблдоровим шпигуном — з тієї миті, як ти став для неї загрозою, і відтоді він завжди діяв проти тебе! Дамблдор був уже на порозі смерті, коли Снейп допоміг йому відійти!
— Немає значення! — верескнув Волдеморт, що ловив кожне слово, і тепер розреготався, мов скажений. — Немає значення, мені служив Снейп чи Дамблдорові і які там дрібненькі перепони вони намагалися розставити на моєму шляху! Я знищив їх так само, як знищив твою матір — як ти кажеш, велику Снейпову любов! Хоч у всьому цьому і є певний сенс, Поттере, але тобі його не збагнути!
— Дамблдор не хотів, щоб бузинова паличка потрапила мені в руки! Він мав намір зробити справжнім володарем цієї чарівної палички Снейпа! Та я випередив тебе, хлоп¬чику… я заволодів паличкою раніше за тебе, я раніше за тебе збагнув усю правду. Три години тому я вбив Северуса Снейпа, і тепер я справжній володар бузинової палички, палички Долі, жезла Смерті! Останній Дамблдорів задум провалився, Гаррі Поттер!
— Це так, — погодився Гаррі. — Твоя правда. Та перш ніж ти спробуєш мене вбити, я тобі раджу подумати про все, що ти накоїв… подумай, може, у чомусь і розкаєшся, Редле…
— У чому ж це?
З усього, що Гаррі досі сказав, ніщо — ні викриття, ні іронія — не вразили Волдеморта так, як це. Гаррі побачив, як звузилися до тонесеньких щілинок його зіниці, як побі¬ліла шкіра довкола очей.
— Це твій останній шанс, — сказав Гаррі, — єдине, що в тебе лишилося… бо я бачив, що з тобою буде, якщо не розкаєшся… знайди в собі мужність… спробуй… спробуй покаятися…
— Як ти смієш?! — знову почав Волдеморт.
— Я смію, — урвав його Гаррі, — бо Дамблдорів прощальний задум не завдав мені жодної шкоди. На відміну від тебе, Редл.
Волдемортова рука затремтіла, стискаючи бузинову паличку, і Гаррі ще міцніше вчепився в чарівну паличку Драко. Він розумів, що лишалися лічені секунди.
— Ця чарівна паличка не слухається тебе так, як би тобі хотілося, бо ти вбив не того. Северус Снейп не був справж¬нім володарем бузинової палички. Він не перемагав Дамблдора.
— Він убив…
— Що з твоїм слухом? Снейп не перемагав Дамблдора! Дамблдорову загибель вони запланували удвох! Дамблдор мав намір померти нездоланним, останнім справжнім воло¬дарем цієї палички! Якщо все сталося так, як було задума¬но, то ця паличка втратила свою могуть одночасно з його смертю, бо ж її ніхто в нього не відвоював!
— Але тоді, Поттере, можна вважати, що Дамблдор сам віддав мені чарівну паличку! — Волдемортів голос затрем¬тів з лиховісної радості. — Я викрав цю паличку з гробниці її останнього володаря! Я забрав її всупереч волі її остан¬нього володаря! Її могутність належить мені!
— Ти все одно не розумієш, Редле. Володіти паличкою мало! Те, що ти її тримаєш, користуєшся нею, не означає, що вона твоя. Невже ти не слухав Олівандера? “Чарівна паличка обирає чаклуна”… Бузинова паличка ще до загибелі Дамблдора визнала свого нового володаря, хоч він її навіть не торкнувся. Новий володар забрав чарівну паличку в Дамбл¬дора всупереч його волі, втім, так і не зрозумівши, що він зробив, не здогадавшись, що тепер найнебезпечніша у світі чарівна паличка служитиме йому…
Волдемортові груди швидко піднімалися й опускалися, і Гаррі відчував, як наближається закляття, як воно нако¬пичується в чарівній паличці, націленій йому в обличчя.
— Справжнім володарем бузинової палички був Драко Мелфой. Збентеження промайнуло Волдемортовим лицем і одразу зникло.
— Та яке це має значення? — тихо сказав він. — Навіть якщо це так, Поттере, для мене й для тебе це не має ніякої різниці. Ти вже не маєш палички з феніксовою пір’їною: наш двобій залежатиме тільки від нашої майстерності… а коли я вб’ю тебе, то візьмуся й за Драко Мелфоя.
— Ти спізнився, — сказав Гаррі. — Ти проґавив свій шанс. Я тебе випередив. Я переміг Драко ще кілька тижнів тому. Забрав у нього чарівну паличку.
Гаррі смикнув чарівною паличкою з глоду, і відчув, як усі очі в залі прикипіли до неї.
— Отож тепер усе залежить від одного, — прошепотів Гаррі. — Чи та чарівна паличка, яку ти тримаєш, знає, що її останнього володаря було роззброєно? Бо якщо знає… то справжній володар бузинової палички — я.
Червоно-золотисте сяйво раптом освітило зачаровану під небо стелю, коли над підвіконням найближчого вікна з’явився краєчок сліпучого сонця. Це сяйво одночасно впало на їхні обличчя, і Волдемортове зненацька перетворилося на пала¬ючу пляму. Гаррі почув, як верескнув високий голос, і теж заволав, покладаючи всі надії на небеса і цілячись Драковою чарівною паличкою:
—Авада Кедавра!
— Експеліармус!
Неначе гарматний постріл пролунав у залі — і золотисте полум’я, що спалахнуло поміж ними, у самісінькому центрі витвореного ними кола, позначило місце, де зіштовхнулися два закляття. Гаррі бачив, як Волдемортів зелений струмінь зіткнувся з його закляттям, бачив, як бузинова паличка під¬летіла високо вгору — темною стрілою на тлі вранішнього сонця, як вона закрутилася під зачарованою стелею, наче голова Наджіні, як вона полинула до свого володаря, котрого не могла вбити і котрий нарешті остаточно нею заволодів. Тож Гаррі з бездоганною вправністю ловця впіймав чарівну паличку вільною рукою, а Волдеморт повалився на спину, розкинувши руки і закотивши вузенькі яскраво-червоні очі. Том Редл упав на підлогу, завершивши свій земний шлях. Його тіло було кволе й зіщулене, білі руки — порожні, зміїне лице — бездумне й розгублене. Волдеморт був мертвий, уби¬тий власним закляттям, що зрикошетило на нього, а Гаррі стояв з двома чарівними паличками й дивився на порожню оболонку свого ворога.
Тиша тривала одну-однісіньку тремтливу секунду, поки в повітрі ще висів шок від усього, що сталося. А тоді хаос закрутився навколо Гаррі — крики, вітання і рев свідків цієї події розкололи повітря. Яскраве світанкове сонце заслі¬пило вікна, і всі кинулися до Гаррі, а найпершими були Рон з Герміоною, і саме їхні руки обвили його за плечі, саме їхні нерозбірливі крики трохи його не оглушили. А тоді підбігли Джіні, Невіл і Луна, а потім усі Візлі і Геґрід, і Кінґслі, і Макґонеґел, і Флитвік, і Спраут… І Гаррі не міг розібрати ані слова, бо всі кричали одночасно, і він уже не знав, чиї руки його хапають, тягнуть, обіймають, бо їх були сотні — сотні рук, і всі намагалися хоч торкнутися хлопця, що вижив, і завдяки якому це все нарешті закінчилося…
Сонце поволі сходило над Гоґвортсом, і Велика зала полум’я¬ніла життям і світлом. Гаррі був мовби центром нестримного виливу цих неймовірних почуттів радості й журби, горя й тріумфу. Усі хотіли бути з ним — їхнім вождем і символом, їхнім рятівником і поводирем, і те, що він давно не спав, що прагнув побути в товаристві лише кількох із них, мало кого хвилювало. Він мусив розмовляти з тими, хто втратив роди¬чів чи друзів, тиснути руки, бачити їхні сльози, приймати слова вдячності, слухати новини з усіх-усюд про те, що по всій країні приходять до тями імперіуснуті, що смертежери тікають або їх захоплюють в полон, що негайно виходять на волю невинні в’язні Азкабану, і що тимчасовим міністром магії призначено Кінґслі Шеклболта…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве