Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Труп Волдеморта винесли з зали й поклали в іншій кім¬наті, далеко від тіл Фреда, Тонкс, Люпина, Коліна Кріві та п’ятдесяти інших бійців, що загинули в битві проти нього. Макґонеґел повернула на свої місця столи гуртожитків, але ніхто не звертав на них уваги. Усі сиділи впереміш — викла¬дачі й учні, привиди й батьки, кентаври й ельфи-домовики. Фіренце лежав, оклигуючи, в кутку, а Ґроп зазирав у роз¬бите вікно, і всі кидали їжу в його усміхнену ротяку. За якийсь час виснажений і спустошений Гаррі отямився на лаві поруч з Луною.
— Я б на твоєму місці хотіла тиші й спокою, — сказала вона.
— А я й хочу, — відповів він.
— Зараз я відверну їхню увагу, — пообіцяла вона. — Накинь плащ.
Не встиг він щось відповісти, як вона вже крикнула:
— Ой, дивіться, бліберний хочкудик! — і показала кудись у вікно. Усі, хто це почув, озирнулись, а Гаррі накинув плащ- невидимку і встав.
Тепер він міг спокійно пройтися по залі. Побачив за два столи від себе Джіні. Вона сиділа, поклавши голову матері на плече. Ще буде час з нею поговорити — цілі години, дні, а то й роки. Побачив Невіла, коло його тарілки лежав Ґрифіндорів меч. Невіл їв, оточений групкою палких шануваль¬ників. Гаррі йшов у проході між столами й помітив трьох Мелфоїв, що попритулялися одне до одного, невпевнені, чи їм тут місце, хоча ніхто й не звертав на них уваги. Скрізь Гаррі бачив возз’єднані родини і врешті-решт знайшов тих двох людей, чийого товариства потребував найбільше.
— Це я, — пробурмотів він, нахиляючись поміж ними. — Підете зі мною?
Вони відразу підвелися й усі троє — Гаррі, Рон і Герміона — вийшли з Великої зали. З мармурових сходів повиривало великі шматки мармуру, частина балюстради просто зникла, і скрізь, поки вони піднімалися вгору, їм траплялися уламки каміння і плями крові.
Десь удалині вони почули Півза, що ширяв коридорами, виспівуючи переможну пісню, яку сам і склав:

Ми дали їм газу! Хай Гарік жиє!
А Волдик-дурболдик в могилці згниє!

— Вдало відтворює масштаб і трагічність подій, ге? — усміхнувся Рон, відчиняючи двері, щоб пропустити поперед себе Гаррі й Герміону
Щастя ще прийде, подумав Гаррі, та поки що воно притлумлене страшенним виснаженням, а біль від утрати Фреда, Люпина й Тонкс пронизував його на кожному кроці, як незагойна рана. Насамперед він відчував велетенське полегшення і не менше бажання лягти спати. Але спочатку треба було все пояснити Ронові й Герміоні, які стільки часу провели разом з ним і заслуговували знати правду. Він де¬тально переповів їм побачене в ситі спогадів і те, що було в Забороненому лісі. Приголомшені й захоплені почутим, друзі ще й не почали ділитися своїми враженнями, як на¬решті опинилися там, куди увесь цей час ішли, навіть не домовляючись.
Гаргуйля, що вартував вхід у директорський кабінет, хтось важким ударом відкинув набік. Тепер він стояв похилений і очманілий, і Гаррі не був певний, чи той ще спроможний розрізняти паролі.
— Нам можна зайти? — спитав він гаргуйля.
— Ласкаво прошу, — простогнало одоробло.
Вони перелізли через нього, і Гвинтові сходи, повільно рухаючись, винесли їх нагору Гаррі поштовхом відчинив двері кабінету.
Він ледве встиг зиркнути на кам’яне сито спогадів — воно стояло на столі, де він його й залишив — як раптом оглушливий шум змусив його зойкнути і подумати про закляття, повернення смертежерів і відродження Волдеморта…
Та це був шквал оплесків. З усіх стін йому стоячи аплодували гоґвортські директори й директорки. Вони махали капелюхами, а дехто й перуками, потискали одне одному руки, простягаючи їх поза рами картин, танцювали у своїх намальованих кріслах. Діліс Дервент ридав, не соромля¬чись сліз, Декстер Фортеск’ю вимахував слуховою трубкою, а Фінеас Ніґелус вигукував високим пронизливим голосом:
— І треба зазначити, що слизеринський гуртожиток теж відіграв свою роль! Не треба забувати про наш внесок!
Але Гаррі дивився тільки на одного чоловіка, що стояв у найбільшому портреті одразу за директорським кріслом. Сльози котилися з-під окулярів у формі півмісяця на довгу срібну бороду, а гордість і вдячність, якою світилося обличчя цієї людини, наповнювали душу Гаррі невимовною втіхою, наче феніксова пісня.
Нарешті Гаррі підняв руки, і портрети шанобливо стихли, сяючи усмішками, витираючи сльози і з нетерпінням чекаю¬чи, що він їм скаже. Але він звернувся тільки до Дамблдора, ретельно добираючи слова. Хоч який він був виснажений і сонний, та мусив зробити ще одне зусилля, сподіваючись, що Дамблдор дасть йому свою останню пораду.
— Та річ, що була захована в сничі… — почав він, — я загубив її в лісі. Не знаю, де саме, але я не збираюся її знову шукати. Ви з цим згодні?
— Згоден, мій любий хлопче, — відповів Дамблдор, а от персонажі інших портретів були розгублені й заінтриго¬вані. — Це мудре й відважне рішення, хоч іншого від тебе я й не чекав. Чи хтось інший знає, де воно впало?
— Ніхто не знає, — сказав Гаррі, і Дамблдор задоволено кивнув головою.
— Однак я хочу залишити собі Іґнотусів дарунок, — продовжив Гаррі, і Дамблдор засяяв усмішкою.
— Звичайно, Гаррі, він твій назавжди, аж поки не пере¬даси його далі!
— І ще є оце.
Гаррі підняв бузинову паличку. Рон і Герміона глянули на неї з таким благоговінням, якого Гаррі не міг не помітити навіть у своєму задурманеному від неспання стані, і яке йому не сподобалося.
— Мені вона не потрібна, — сказав Гаррі.
— Що?! — вигукнув уголос Рон. —Ти що, псих?!
— Я знаю, що вона всемогутня, — втомлено пояснив Гаррі. — Але я краще почуваюся зі своєю. Тому…
Він понишпорив у капшучку, що висів на шиї, вийняв дві половинки гостролиста, сполучені тонесенькою ниточкою феніксової пір’їни. Герміона казала, що їх неможливо з’єдна¬ти, так серйозно вони пошкоджені. Гаррі розумів, що більше не буде на що сподіватися, якщо нічого не вийде зараз.
Він поклав поламану чарівну паличку на директорський стіл, торкнувся її кінчиком бузинової палички і сказав:
— Репаро.
Його чарівна паличка знову стала така, як була колись, і з її кінчика шугонули червоні іскри. Гаррі зрозумів, що йому вдалося. Він узяв гостролистову паличку з феніксовою пір’їною, і відчув раптом у своїх пальцях тепло, неначе чарівна паличка і його рука зраділи возз’єднанню.
— Я покладу бузинову паличку туди, звідки її забрано, — сказав він Дамблдорові, що дивився на нього з величезною любов’ю і захопленням. — Хай залишається там. Якщо я помру природною смертю, як Іґнотус, її силу буде втрачено, так? Її попереднього власника вже ніхто не переможе. На цьому все й закінчиться.
Дамблдор кивнув головою. Вони всміхнулися один одному.
— Ти впевнений? — запитав Рон. У його голосі відчувалася прихована нотка жалю, коли він поглянув на бузинову паличку.
— Думаю, Гаррі правий, — тихенько сказала Герміона.
— Від цієї чарівної палички більше неприємностей, ніж користі, — додав Гаррі. — А якщо чесно, — він відвернувся від портретів, думаючи зараз тільки про ліжко з чотирма стовпчиками, що чекало його в ґрифіндорській вежі, та про те чи не здогадається, бува, Крічер принести туди бутер¬брод, — то мені вже вистачить неприємностей на все моє життя.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ —
Дев’ятнадцять років потому

Осінь того року настала якось несподівано. Ранок першого вересня був свіжий і золотий, мов яблуко, а коли невеличке сімейство жваво перебігало гуркотливу дорогу до великого, вкритого кіптявою вокзалу, вихлопні гази машин і дихання перехожих іскрилися в прохолодному повітрі, наче паву¬тиння. Дві великі клітки торохкотіли на завантажених до самого верху візочках, що їх штовхали батьки. У клітках обу¬рено ухкали сови, а руда заплакана дівчинка пленталася за братами, вчепившись у батькову руку.
— Ще трохи, і ти теж туди поїдеш, — сказав їй Гаррі.
— Два роки, — шморгнула носом Лілі. — А я хочу зараз!
Подорожні з цікавістю поглядали на сов, поки родина проштовхувалася до перегородки між дев’ятою і десятою платформами. Албусів голос долетів до Гаррі попри навколишній гамір — сини поновили суперечку, почату ще в машині.
— Я не буду! Не буду я в Слизерині!
— Джеймсе, та вгамуйся вже! — сказала Джіні.
— Я тільки сказав, що він може там опинитися, — не вгавав Джеймс, насміхаючись з меншого брата. — А що тут такого. Він може потрапити в Слиз…
Але тут Джеймс піймав материн погляд і замовк. П’ятеро Поттерів підійшли до перегородки. Джеймс озирнувся, зміряв меншого брата задерикуватим поглядом, забрав у матері візочка й побіг. За мить він щез.
— Ви будете мені писати? — одразу запитав у батьків Албус, скориставшись тимчасовою відсутністю брата.
— Та хоч щодня, якщо захочеш, — відповіла Джіні.
— Ну, не щодня, — швидко заперечив Албус. — Джеймс каже, що більшість учнів отримує листи з дому лише раз на місяць.
— Торік ми писали Джеймсові тричі на тиждень, — сказала Джіні.
— І не дуже розвішуй вуха, як він починає плести тобі щось про Гоґвортс, — додав Гаррі. — Він любить посміятися, цей твій братик.
Вони всі разом почали штовхати другий візочок, набираючи розгону. Перед самою перегородкою Албус замружився, проте зіткнення не сталося. Натомість родина опинилася на платформі дев’ять і три чверті, затуманеній густою білою парою, що валувала з яскраво-червоного “Гоґвортського експреса”. Невиразні постаті юрмилися в цій імлі, у якій уже десь розчинився Джеймс.
— Де вони? — стурбовано запитав Албус, приглядаючись до розмитих силуетів, повз які їхня сім’я проходила по платформі.
— Знайдемо, — заспокоїла Джіні.
Однак у густій парі важко було розрізнити обличчя. Голоси, відокремлені від їхніх власників, звучали неприродно гучно. Гаррі здалося, що він чує, як Персі ораторським голосом нагадує про правила користування мітлами, і зрадів, що є поважна причина не зупинятися й не вітатися з ним…
— Ал, думаю, це вони, — сказала раптом Джіні.
З імли виникло четверо людей, що стояли біля останнього вагона. Їхні обличчя вдалося розгледіти аж тоді, як Гаррі, Джіні, Лілі й Албус підійшли до них майже впритул.
— Привіт! — сказав Албус з величезним полегшенням. Розі, уже вдягнута в новесеньку гоґвортську мантію, сяйнула до нього усмішкою.
— Нормально припаркувався? — запитав у Гаррі Рон. — Мені вдалося. Герміона взагалі не вірила, що я здам на маґлівські водійські права. Думала, що доведеться законфундувати екзаменатора.
— Неправда, — заперечила Герміона, — я в тебе вірила.
— Чесно кажучи, я його таки конфунднув, — прошепотів Рон до Гаррі, коли вони вдвох заносили у вагон Албусову валізу й сову. — Я тільки забував дивитися в бічне дзер¬кальце, але ж гляньмо правді у вічі — для чого ж тоді існує всечутливе заклинання?
Тим часом на платформі Лілі і Х’юґо, Розин менший брат, вели жваву дискусію про те, в який гуртожиток їх розподі¬лять, коли вони нарешті опиняться в Гоґвортсі.
— Якщо не потрапите у Ґрифіндор, ми вас позбавимо спадщини, — сказав Рон, — але ми руки не викручуємо.
— Роне!
Лілі й Х’юґо засміялись, а Албус і Розі засмутилися.
— Він пожартував, — пояснили їм Герміона й Джіні, але Рон уже не звертав на це уваги. Перехопивши погляд Гаррі, він ледь помітно кивнув головою на якесь місце кроків за п’ятдесят від них. Пара на мить розвіялась і крізь неї доволі виразно можна було побачити три постаті.
— Бачите, хто там?
Там стояв у чорному, застібнутому під саму шию, пальті Драко Мелфой з дружиною та сином. Він уже трохи полисів, і це лише підкреслювало його гостре підборіддя. Син був дуже на нього схожий, так само, як Албус був схожий на Гаррі. Драко помітив, що Гаррі, Рон, Герміона й Джіні на нього дивляться, скупо їм кивнув і відвернувся.
— Бачиш того малого Скорпіуса? — ледь чутно сказав Рон. — Постарайся, Розі, перевершити його у всіх іспитах. Слава Богу, що голова в тебе мамина.
— Роне, заради всіх святих, — суворо дорікнула йому Герміона, хоч сказане їй сподобалось. — Не настроюй їх одне проти одного, вони тільки починають разом учитися!
— Твоя правда, вибач, — погодився Рон, але, не в змозі стриматися, відразу додав: —Але краще з ним, Розі, не зв’я¬зуйся. Дідусь Візлі ніколи тобі не пробачить, якщо ти вийдеш заміж за чистокровного.
— Гей!
Знову з’явився Джеймс. Він уже звільнився від валізи, сови й візочка, і його аж розпирало від свіжих новин.
— Там Тедді, — повідомив він, задихаючись, і показав кудись у хмару пари. — Щойно його бачив! І знаєте, що він робить? Лижеться з Вікторією! — Він глянув на дорослих, явно розчарований відсутністю належної реакції.
— Наш Тедді! Тедді Люпин! Лижеться з нашою Вікторією! Нашою кузинкою! Я спитав Тедді, що він таке виробляє…
— Ти їм завадив? — не повірила Джіні. — Типовий Рон, яблучко від яблуні…
— …а він сказав, що прийшов її проводжати! А тоді сказав, щоб я йшов геть. Він лижеться з нею! — ще раз повторив Джеймс, наче боявся, що його не дуже добре зрозуміли.
— Ой, гарно було б, якби вони одружилися! — захоплено про¬ шепотіла Лілі. — Тедді справді став би членом нашої родини!
— Та він і так уже чотири рази на тиждень приходить до нас вечеряти, — сказав Гаррі. — Запросимо його пересели¬тися та й усе.
— Так! — радісно підтримав Джеймс. — Я б тоді перейшов до Ала… а Тедді жив би в моїй кімнаті!
— Ні, — рішуче заперечив Гаррі, — ви з Алом поселитеся в одній кімнаті лише тоді, як я вирішу, що наш будинок можна розвалити.
Він зиркнув на старий облуплений годинник, що належав колись Фабіанові Превету.
— Майже одинадцята, пора заходити в вагон.
— Не забудь передати привіт Невілу! — нагадала Джеймсові Джіні, обіймаючи його.
— Мамо! Я ж не можу передати привіт панові професору!
— Але ж ти знаєш Невіла…
Джеймс закотив очі.
— Поза школою так, а в школі він професор Лонґботом. Не можу ж я прийти на гербалогію і сказати йому: “Привіт!..”
Скрушно похитавши головою, наче дивуючись маминому невігластву, він розрядив енергію, хвицьнувши ногою Албуса.
— До зустрічі, Ал. Стережися тестралів!
— Я думав, вони невидимі? Ти ж сам казав, що вони невидимі!
Але Джеймс лише засміявся, дозволив матері себе поцілувати, поспіхом обійняв батька і заскочив у вагон, що швидко заповнювався учнями. Помахав усім рукою й побіг коридо¬ром шукати друзів.
— Тестралів не треба боятися, — заспокоїв Албуса Гаррі. — Це лагідні створіння, вони зовсім не страшні. Крім того, ви не поїдете в школу на диліжансах, а попливете на човнах.
Джіні поцілувала Албуса на прощання.
— Побачимося на Різдво.
— Бувай, Ал, — сказав Гаррі, обіймаючи сина. — Не забудь, що Геґрід запросив тебе наступної п’ятниці на чай. Не заводься з Півзом. Ніяких дуелей, поки не навчишся, як це робити. І не слухай Джеймса, якщо він почне тебе під’юджувати.
— А що, як я опинюся в Слизерині?
Він це прошепотів батькові на вухо, і Гаррі зрозумів, що лише ця мить розлуки змусила Албуса викрити всю глибину і щирість його страху.
Гаррі присів навпочіпки, і Албусове обличчя було тепер трохи вище за його власне. Албус єдиний з трьох дітей Гаррі успадкував Ліліні очі.
— Албусе Северусе, — сказав Гаррі тихенько, щоб не почув ніхто, крім Джіні, а вона була достатньо тактовна, аби вдати, ніби махає рукою Розі, яка давно вже була у вагоні, — тебе назвали на честь двох директорів Гоґвортсу. Один з них був слизеринцем, але я в житті не зустрічав відважнішої за нього людини.
— Але ж якщо…
— …тоді гуртожиток Слизерина поповниться чудовим учнем. Для нас це не має значення, Ал. Та якщо це для тебе має таке велике значення, то обери Ґрифіндор, а не Слизерин. Сортувальний Капелюх врахує твій вибір.
— Справді?
— Так було зі мною, — відповів Гаррі.
Він ще не розповідав про це дітям і побачив тепер, як здивувався Албус. Та двері вагонів уздовж поїзда вже зачинялися, розмиті постаті батьків юрмилися, востаннє цілуючи дітей і даючи їм останні поради. Албус застрибнув у вагон, і Джіні зачинила за ним двері. Учні повисовувалися з усіх сусідніх вікон. Безліч облич, на поїзді і на платформі, повер¬нулися до Гаррі з Роном дивлячись на учнів.
— Не турбуйся, — заспокоїв його Рон. — Це вони мене побачили. Я дуже популярний.
Албус, Розі, Х’юґо і Лілі засміялися. Поїзд зрушив з місця, і Гаррі пішов поряд з ним, дивлячись на худорляве обличчя сина, що аж світилося від радості й хвилювання. Гаррі всміхався і махав рукою, хоч і відчував втрату, дивлячись, як віддаляється від нього син…
Остання хмарка пари розчинилася в осінньому повітрі. Поїзд завернув за ріг. Гаррі стояв з прощально піднятою рукою.
— Усе з ним буде добре, — прошепотіла Джіні.
Гаррі глянув на неї, опустив руку й машинально торкнувся шраму-блискавки на своєму чолі.
— Я знаю.
Шрам не болів уже дев’ятнадцять років. Усе було добре.