Гаррі звівся й сів занадто швидко — з очей посипалися іскри, стало млосно, запаморочилось у голові. Волдеморт…
— Не хвилюйся, — Тед Тонкс поклав Гаррі руку на плече й примусив його лягти на подушки. — Ти ледь не розбився. А що взагалі сталося? Поламався мотоцикл? Знову переста¬рався Артур Візлі зі своїми маґлівськими штукенціями?
— Ні, — сказав Гаррі, а шрам його пульсував, наче відкрита рана. — Смертежери, багато… гналися за нами…
— Смертежери? — різко перепитав Тед. — Як це — смертежери? Я думав, вони не знають, що тебе перевозять цієї ночі.
— Вони знали, — відповів Гаррі.
Тед Тонкс звів очі до стелі, ніби міг бачити крізь неї небо.
— Ну, тоді ми знаємо, що наші захисні чари спрацювали. Ближче, ніж на сто ярдів, вони не зможуть сюди підібра¬тися.
Тепер Гаррі зрозумів, чому зник Волдеморт. Це сталося в тій точці, де мотоцикл перетнув бар’єр орденських чарів. Він лише сподівався, що чари діють і далі. Уявив, що поки вони говорять, Волдеморт висить на висоті сто ярдів над ними і намагається проникнути у величезну прозору буль¬башку, яку Гаррі подумки собі намалював.
Він спустив з дивана ноги; мусив на власні очі побачити Геґріда, щоб переконатися, що той таки живий. Та не встиг устати, як відчинилися двері і в них протиснувся Геґрід — з обличчям закривавленим і брудним. Він трохи шкутильгав, проте якимось дивом лишився живий.
— Гаррі!
Перекинувши два маленькі столики й фікус, він двома велетенськими кроками перетнув кімнату і з такою силою обійняв Гаррі, що ледь не зламав йому щойно зрощені реб¬ра. — Шляк би й’го трафив, Гаррі, і як ти зумів з того видря¬патись? Я вже боявся, шо нам обом капець.
— Та я теж. Я й сам не вірю…
Гаррі замовк на півслові — він помітив жінку, яка зайшла до кімнати вслід за Геґрідом.
— Ти?! — вигукнув він і сягнув рукою в кишеню, проте вона була порожня.
— Твоя чарівна паличка в мене, синку, — мовив Тед, торкаючись нею Гарріної руки. — Вона впала біля тебе, і я її підняв. А кричав ти на мою дружину.
— Ой, я… пробачте.
Коли місіс Тонкс підійшла, стало видно, що вона не така вже й схожа на свою сестру Белатрису — волосся мала світло-каштанове, а очі більші й добріші. Однак після викрику Гаррі вона, здавалося, трохи насупилась.
— Що з нашою дочкою? — спитала вона. — Геґрід казав, що ви втрапили в засідку. Де Німфадора?
— Не знаю, — відповів Гаррі. — Ми не знаємо, що з іншими.
Жінка перезирнулася з Тедом. Гаррі побачив вирази їхніх облич і його охопив страх та відчуття провини. Якщо хоч хтось загинув, то це сталося через нього, тільки через нього. Він погодився на цей план, дав їм своє волосся…
— Летиключ, — зненацька згадав він. — Треба повернутися в “Барліг” і все з’ясувати… тоді ми вас повідомимо або… або Тонкс повідомить, якщо вона…
— З Дорою все буде добре, Дромедо, — заспокоїв жінку Тед. — Вона знає свою справу, бувала вже з аврорами і не в таких бувальцях. Летиключ у нас, — сказав він Гаррі. — Він відлітає за три хвилини, якщо хочете — можете скорис¬татись.
— Хочемо, — сказав Гаррі. Схопив рюкзак і закинув на плече. — Я…
Він глянув на місіс Тонкс, щоб попросити пробачення за той страх і тривогу, яких на неї нагнав, проте не зумів витиснути з себе слів, які б не звучали порожньо й нещиро.
— Я скажу Тонкс… Дорі… щоб повідомила вас, якщо вона… Дякую, що нас підлатали, дякую за все. Я…
Він був радий покинути кімнату й піти за Тедом через невеликий коридорчик до спальні. Геґрід ішов за ними, пригинаючись, щоб не стукнутись головою об одвірок.
— Оце він, синку. Летиключ.
Містер Тонкс вказував на срібну щіточку для волосся, що лежала на туалетному столику.
— Дякую, — сказав Гаррі і простяг до неї пальця, готовий до відльоту.
— Хвилиночку, — роззирнувся Геґрід. — Гаррі, а де Гедвіґа?
— Вона… в неї влучили, — відповів Гаррі. Він раптом по-справжньому це усвідомив; він засоромився сліз, що набігли на очі. Сова була його другом, його єдиним зв’язком з магічним світом, коли він змушений був верта¬тися до Дурслів. Геґрід простяг величезну руку й боляче поплескав його по плечах..
— Нічо, — сказав грубувато. — Нічо. Вона си жила довго й файно…
— Геґріде! — попередив Тед Тонкс, бо щітка для волосся спалахнула яскраво-синьо, і Геґрід ледве встиг покласти на неї пальця.
Щось смикнуло Гаррі в районі пупа, немовби він упіймався на невидимий гачок, і потягло в порожнечу, де він шалено закрутився, відлітаючи разом з Геґрідом від містераТонкса, не відпускаючи пальця від летиключа. За кілька секунд його ноги гупнули з розмаху об тверду землю і він упав на руки й коліна на подвір’ї “Барлогу”. Почув якісь крики. Від¬кинув згаслу щітку, підвівся, похитуючись, і побачив місіс Візлі та Джіні, що вибігали сходами із задніх дверей. Геґрід, що теж гепнувся, приземляючись, тяжко зводився на ноги.
— Гаррі? Ти справжній Гаррі? Що сталося? Де всі інші? — лементувала місіс Візлі.
— Як де? Невже ще ніхто не повернувся? — важко дихав Гаррі. Відповідь читалася на зблідлому обличчі місіс Візлі.
— Смертежери вже чекали, — пояснив Гаррі. — Нас оточили відразу, як ми злетіли… вони знали, що це мало бути цієї ночі… не знаю, що сталося з іншими. Нас переслідувало четверо, ми все робили, щоб утекти, а тоді нас догнав Волдеморт…
Він чув у своєму голосі нотки самовиправдання, ніби благав її зрозуміти, чому він не знав, що сталося з її синами, але…
— Слава Богу, що з тобою все добре, — зітхнула вона, пригортаючи Гаррі, хоч він відчував, що на це не заслуговує.
— Часом не маєш якогось бренді, Молі? — тремтячим голосом запитав Геґрід. — Щоб поправити здоровля.
Вона могла б вичаклувати плящину, проте кинулася в дім, і Гаррі зрозумів, чому — місіс Візлі не хотіла, щоб у цю мить бачили її лице. Він обернувся до Джіні, і та відразу задо¬вольнила його невисловлене благання отримати хоч якусь інформацію.
— Рон і Тонкс мали повертатися перші, але спізнилися до свого летиключа, і він прилетів без них, — показала вона на іржаву бляшанку з-під олії, що лежала на землі неподалік. —
А цей, — тицьнула вона пальцем у старовинні парусинові туфлі, — мав повернутися з татом і Фредом, вони мали прилетіти другі. Ви з Геґрідом мали бути треті, а Джордж і Люпин, якщо встигнуть, — зиркнула вона на годинник, — прибудуть з хвилини на хвилину.
Знову з’явилася місіс Візлі з пляшкою бренді і вручила її Геґрідові. Той розкрутив кришечку й видудлив бренді одним духом.
— Мамо! — крикнула Джіні, показуючи на місце за кілька кроків.
Темряву осяяло синє світло, що дедалі яскравішало, а тоді з’явилися Люпин і Джордж. Якийсь час вони ще крутилися, а тоді попадали. Гаррі миттю збагнув — сталося щось погане. Люпин підтримував непритомного закривавленого Джорджа.
Гаррі підбіг до них і підхопив Джорджа попід ноги. Удвох з Люпином вони понесли Джорджа в будинок, через кухню занесли до вітальні й поклали на диванчик. Коли лампа освітила Джорджеву голову, Джіні зойкнула, а Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося: у Джорджа не було одного вуха. Голову й шию збоку заливала яскрава червона кров.
Не встигла місіс Візлі нахилитися над сином, як Люпин уже схопив Гаррі за руку й доволі безцеремонно поволік на¬зад у кухню, де Геґрід усе ще намагався протиснути в двері своє масивне тіло.
— Йой! — обурився Геґрід. —Ану пусти! Відпусти Гаррі! Люпин його проігнорував.
— Яке створіння сиділо в кутку, коли Гаррі Поттер уперше зайшов у мій кабінет у Гоґвортсі? — запитав він, легенько струснувши Гаррі. — Відповідай!
— Е-е… здається, ґринділ в акваріумі?
Люпин відпустив Гаррі й притулився спиною до серванта.
— Шо то всьо має значити?! — заревів Геґрід.
— Вибач, Гаррі, але я мусив перевірити, — стисло пояснив Люпин. — Нас зрадили. Волдеморт знав, що тебе забирати¬муть сьогодні, а сказати йому про це могли тільки ті, хто безпосередньо розробляв план. Ти міг виявитися самозванцем.
— А чо ти тоді й мене не перевіриш? — засопів Геґрід, що й досі не міг протиснутися в двері.
— Ти напіввелетень, — пояснив Люпин, дивлячись на Геґріда. — Багатозільна настійка діє тільки на людей.
— Жоден член Ордену не сказав би Волдемортові, що ми вирушаємо сьогодні, — заперечив Гаррі, бо ця думка була жахлива, він не вірив, що хтось на таке здатний. — Волде¬морт аж наприкінці мене наздогнав, спочатку він не знав, котрий справжній я. Якби він був посвячений у наш план, то з самого початку знав би, що я буду з Геґрідом.
— Волдеморт тебе наздогнав? — різко перепитав Люпин. — І що сталося? Як ти врятувався?
Гаррі стисло розповів, як смертежери, що за ним гналися, якимось чином розпізнали в ньому справжнього Гаррі, як вони припинили гонитву, а тоді, мабуть, викликали Волдеморта, і той з’явився буквально за мить перед тим, як вони з Геґрідом досягли рятівного прихистку в батьків Тонкс.
— Вони тебе впізнали? Але як? Що ти зробив?
— Я… — Гаррі намагався згадати. Уся ця подорож зливалася в суцільну смугу паніки й розгубленості. — Я побачив Стена Шанпайка… знаєте, того хлопця, що працював кондуктором на “Лицарському автобусі”? І я спробував його роззброїти, замість… бо він же не усвідомлював, що робить. Його ж, мабуть, імперіуснули?
Люпин мав ошелешений вигляд.
— Гаррі, та про яке ти роззброєння говориш! Вони тебе хотіли впіймати і вбити! Принаймні приголомшуй їх, якщо не готовий убивати!
— Ми ж були на висоті кількасот метрів! Стен був сам не свій, а якби я його приголомшив і він би зірвався вниз, то відразу б загинув, не треба було б і “Авади кедаври”. Два роки тому “Експеліармус” урятував мене від Волдеморта, — виклично додав Гаррі. Люпин йому нагадав глузливого гафелпафця Захаріаса Сміта, котрий висміював Гаррі за намагання навчити роззброюванню Дамблдорову армію.
— Так, Гаррі, — ледве стримуючись, прохрипів Люпин, — і це сталося на очах у смертежерів! Ти вже мені вибач, але в мить, коли тобі загрожувала нагла смерть, це був, м’яко кажучи, незвичний хід. А повторювати його сьогодні на очах у смертежерів, які були присутні під час того першого випадку або про нього чули — це було просто самогубство!
— То я що, мав убити Стена Шанпайка? — сердито вигукнув Гаррі.
— Звичайно, ні, — заперечив Люпин, — але смертежери… чесно кажучи, і всі інші… сподівалися, що ти у відповідь нападеш. “Експєліармус” — корисне закляття, Гаррі, проте смертежери вважають, що ти тільки ним і користуєшся, і я вимагаю, щоб так більше не було!
Після Люпинових слів Гаррі почувався ідіотом, однак у душі в нього ще жевріла жаринка непокори.
— Я не вбиватиму людей тільки тому, що вони перейшли мені дорогу, — сказав Гаррі. — Це Волдемортів стиль.
Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався.
Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина:
— А з Джорджем усе буде гаразд?
Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось.
— Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям…
Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір.
Там, на подвір’ї, з’явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігну¬тий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з-за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди.
— Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор?
— “Гаррі — наша найбільша надія. Довіртеся йому”, — спокійно відповів Люпин.
Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав:
— Це він, я вже перевірив!
— Добре, добре! — буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ. —Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні!
— Схоже, що так, — погодився Люпин, — але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро.
— Невелика радість! — сердито зауважив Кінґслі. — Хто ще повернувся?
— Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем. Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала.
— Що було з тобою? — запитав у Кінґслі Люпин.
— П’ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, — скоромовкою протарабанив Кінґслі, — і ще ми бачили Відомо-Кого, він долучився до погоні напівдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє…
— Літати, — договорив за нього Гаррі. — Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом.
— Тепер ясно, чому він зник… погнався за тобою! — вигукнув Кінґслі. — А я не зрозумів, чого це він пропав. А що його змусило обрати іншу жертву?
— Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, — пояснив Люпин.
— Зі Стеном? — перепитала Герміона. — Я думала, він у Азкабані.
Кінґслі невесело гмикнув.
— Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам’яли. Я бачив Траверса — у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям — а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?
— Йому відірвало вухо, — сказав Люпин.
— Вухо?! — зойкнула Герміона.
— Снейпова робота, — додав Люпин.
— Снейпова? — вигукнув Гаррі. — Ви не казали…
— У нього під час гонитви злетів каптур. “Сектумсемпра” — це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі — він утратив багато крові.
Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?
— Гаррі, поможи! —хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив сяючу діру там, де було Джорджеве вухо.
— Як він?
Місіс Візлі озирнулася й пояснила:
— Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше… він хоч живий.
— Так, — погодився Гаррі. — Слава Богу.
— Я чула, ще хтось прибув на подвір’я? — поцікавилася Джіні.
— Герміона й Кінґслі, — відповів Гаррі. Слава Богу, — прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.
— Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде!
Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увір¬вався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені.
— Артуре! — заридала місіс Візлі. — Ой, слава тобі Господи!
— Як він?
Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп’явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.
Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся.
— Як ти почуваєшся, Джорджику? — прошепотіла місіс Візлі.
— Наче святий, — пробурмотів він.
— Що з ним таке? — перелякано прохрипів Фред. — Струс мозку?
— Наче святий, — повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата. — Бачиш… я тепер просвітлений. Бо маю просвіт, Фред. Зрозумів?
Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося.
— Жалюгідно, — пирхнув він. — Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт?
— Зате, — усміхнувся Джордж заплаканій матері, — тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш.
Він роззирнувся по кімнаті.
— Здоров, Гаррі… ти ж Гаррі, правда?
— Так, це я, — підтвердив Гаррі, підходячи до дивана.
— Принаймні ти прибув сюди цілий, — сказав Джордж. — А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла?
— Вони ще не повернулися, — пояснила місіс Візлі. Джорджева усмішка зів’яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала:
— Рон і Тонкс мали б уже повернутися. Їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.
Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у “Барлозі”, проте зараз нестерп¬ний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у гру¬дях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір’я, Джіні взяла його за руку.
Кінґслі крокував туди-сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.
Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереть¬ся ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкоджений…
І тут прямісінько над ними з’явилася мітла, що стрімко мчала до землі…
— Це вони! — заволала Герміона.
Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.
— Ремусе! — крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам’яніло; йому, здавалося, відняло мову.
Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони.
— Ти жива, — встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.
— Я думала… я думала…
— Я в нормі, — поплескав її по спині Рон. — Нормально все.
— Рон був просто чудовий, — лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина. — Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль…
— Це правда? — пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.
— Завжди цей здивований тон, — трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. — Ми останні повернулись?
— Ні, — відповіла Джіні, — ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манаданґусом. Піду скажу мамі з татом, що ти живий… Вона побігла в дім.
— Чого ви затрималися? Що сталося? — сердито запитав Люпин у Тонкс.
— Белатриса, — відповіла Тонкс, — прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попа¬деться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили
Родольфуса… а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка… У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати.
— А з вами що було? — Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі.
Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Мандангуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче ігнорувати.
— Я мушу повернутися на Даунінґ-стріт, у резиденцію прем’єра. Я ще годину тому мав там бути, — сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо. — Повідомте, як повернуться.
Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз’явився за ворітьми “Барлогу”.
Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс.
— Дякую вам, — сказала місіс Візлі, — за наших синів.
— Не кажи дурниць, Молі, — зніяковіла Тонкс.
— Як там Джордж? — поцікавився Люпин. —А що з ним? — стривожився Рон.
— Йому відірвало…
Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені.
— Білл! Слава Богу, слава Богу…
Місіс Візлі кинулася до нього, та він тільки на мить її пригорнув. Дивлячись батькові у вічі, Білл повідомив:
— Дикозор загинув.
Ніхто не озвався, не ворухнувся. Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося й полетіло кудись глибоко під землю, на¬завжди його покидаючи.
— Ми самі бачили, — сказав Білл. Флер кивнула головою, і в світлі з кухонного вікна зблиснули сльози на її щоках. — Це сталося тоді, як ми вирвалися з кола. Дикозор і Данґ були недалеко від нас, вони теж прямували на північ. Волдеморт… а він уміє літати… погнався за ними. Данґ запаніку¬вав, я чув, як він кричав, Дикозор намагався його зупинити, але той роз’явився. Волдемортове закляття влучило Дикозорові прямо в обличчя, він упав з мітли і… ми нічого не могли вдіяти, нічого, у нас самих на хвості сиділо їх з пів¬десятка…
Біллові перехопило дух.
— Звісно, ви нічого не могли вдіяти, — сказав Люпин.
Усі стояли й дивилися одне на одного. Гаррі не міг осягнути гіркої звістки. Дикозор загинув… не може такого бути… Дикозор, такий витривалий, такий відважний, він завжди виходив з води сухий…
Ніхто нічого не сказав, та всі раптом усвідомили, що вже немає сенсу стояти на подвір’ї, й мовчки пішли за місте¬ром і місіс Візлі в “Барліг”, у вітальню, де реготали Фред і Джордж.
— Що таке? — запитав Фред, побачивши їх. — Що сталося? Хто?..
— Дикозор, — відповів містер Візлі. — Загинув. Усмішки близнюків перетворилися на болісні гримаси.
Ніхто не знав, що робити. Тонкс тихо плакала в хустинку. Гаррі знав, що їх з Дикозором поєднували дружні стосунки, вона була його улюбленицею, його протеже в міністерстві магії. Геґрід сів на підлогу в кутку, де було найбільше вільного місця, і витирав очі своєю хустинкою-як-скатертинкою. Білл підійшов до буфета й вийняв пляшку вогневіскі й чарки.
— Прошу, — він помахом чарівної палички роздав присутнім дванадцять повних чарок, а тринадцяту підняв сам.
— За Дикозора.
— За Дикозора, — повторили всі і випили.
— За Дикозора, — трохи запізно сказав Геґрід, гикнувши. Вогневіскі обпалило Гаррі горлянку; цей вогонь ніби знову запалив почуття, проганяючи заціпеніння й відчуття нереальності, додаючи відваги.
— То Манданґус зник? — перепитав Люпин, вихиливши чарку до дна.
Атмосфера в кімнаті миттю змінилась. Усі напружено дивилися на Люпина, воліючи, щоб він говорив далі, і водно¬час, здалося Гаррі, боялися того, що можуть почути.
— Я знаю, що ти думаєш, — сказав нарешті Білл, — я сам про це міркував. Вони нас чекали, правда? Але нас не міг зрадити Манданґус. Вони ж не знали, що буде семеро Поттерів, це їх спочатку спантеличило. А якщо ви вже забули, то нагадаю, що саме Манданґус запропонував отак їх наду¬рити. Чого ж він тоді відразу не розкрив їм усі карти? Гадаю, що Данґ просто перелякався. Він не хотів у це встрявати, але Дикозор його примусив, а тоді за ними погнався Відомо-Хто. Тут кожен запанікує.
— Відомо-Хто діяв саме так, як і сподівався Дикозор, — шморгнула носом Тонкс. — Дикозор казав, що той шукатиме справжнього Гаррі біля найдосвідченіших, найвправніших аврорів. Спочатку він гнався за Дикозором, а коли Мандан¬ґус їх розкрив, полетів за Кінґслі…
— Т’ак, це все дьюже добге, — втрутилася Флер, — та все одно не пояснює, звідки вони знали, що ми забигаємо ’Аггі сьоготні. Хтось був дьюже недбалий. Хтось патякати язиком
і виказав дату вильоту. Це єдине пояснення, чому вони знали дату, але не весь плян.
На її вродливому обличчі блищали сльози. Флер з викликом поглядала на всіх, мовби підбурюючи щось їй заперечити. Ніхто не заперечив. Тишу порушувало тільки гикання Геґріда, що безуспішно затуляв рот хустинкою-як-скатер¬тинкою. Гаррі глянув на Геґріда, який зовсім недавно ризи¬кував власним життям, щоб урятувати Гаррі… на Геґріда, котрого він любив, котрому довіряв, який колись здуру ви¬бовкав життєво необхідну Воддемортові інформацію в обмін на драконяче яйце…
— Ні, — голосно промовив Гаррі, й усі здивовано повернулися до нього: вогневіскі ніби додало гучності його голосу.
— Тобто… якщо хтось і зробив помилку, — пояснив свою думку Гаррі, — і бовкнув зайве, то це ж не було навмисне. Не можна нікого звинувачувати, — додав він знову неприродно голос¬но. — Треба довіряти одне одному. Я вірю вам усім і не думаю, що хтось із вас міг здати мене Воддемортові.
Після цих слів знову запала тиша. Всі дивилися на нього. Гаррі відчув, як пашіє лице, і випив ще ковток вогневіскі. П’ючи, подумав про Дикозора. Дикозор завжди з сарказмом ставився до Дамблдорової готовності довіряти людям.
— Чудові слова, Гаррі, — несподівано озвався Фред.
— Правильно, правильно, — додав Джордж, упівока поглядаючи на Фреда, в якого сіпався кутик рота.
Люпин подивився на Гаррі з дивним виразом обличчя, так, ніби його жалів.
— Думаєте, я дурень?! — вигукнув Гаррі.
— Ні, думаю, що ти такий, як Джеймс, — заперечив Люпин, а він недовіру до друзів вважав найбільшою ганьбою.
Гарріі знав, на що натякає Люпин: на те, що батька зрадив його товариш, Пітер Петіґру. Його охопила незрозуміла лють. Хотів заперечити, але Люпин відвернувся від нього, поставив чарку на столик і звернувся до Білла:
— Є ще одна робота. Я запитаю Кінґслі, чи він…
— Ні, — миттю заперечив Білл, — я це зроблю, я піду.
— Куди ви зібралися? — запитали в один голос Тонкс і Флер.
— Треба забрати Дикозорове тіло, — пояснив Люпин.
— А це не може?.. — почала було місіс Візлі, благально дивлячись на Білла.
— Зачекати? — договорив за неї Білл. — Невже ти хочеш, щоб його забрали смертежери?
На це ніхто нічого не заперечив. Люпин і Білл попрощалися й пішли.
Усі, крім Гаррі, попадали на стільці. Раптовість і неминучість смерті висіли в повітрі, мов мара.
— Я теж мушу піти, — озвався Гаррі. Десять пар очей злякано звернулося до нього.
— Не кажи дурниць, Гаррі, — застерегла його місіс Візлі. — Що ти верзеш?
— Мені не можна тут лишатися. Він потер чоло — знову почало пекти. Понад рік не було такого болю.
— Поки я тут, ви всі в небезпеці. Я не хочу…
— Та що за нісенітниці! — обурилася місіс Візлі. — Усе сьогодні робилося для того, щоб безпечно тебе сюди переправити, і, слава Богу, вдалося. І Флер уже погодилась, що весілля буде тут, а не у Франції, ми все підлаштували так, щоб залишатися тут разом і помагати тобі…
Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше.
— Якщо Волдеморт довідається, що я тут…
— Та як же він довідається? — здивувалася місіс Візлі.
— Гаррі, є ціла дюжина місць, де ти зараз міг би бути, — сказав містер Візлі. — Він ніяк не може знати, в якому із захищених будинків ти перебуваєш.
— Та я ж не за себе турбуюся! — вигукнув Гаррі.
— Ми знаємо, — спокійно продовжував містер Візлі, — але всі наші сьогоднішні зусилля ні до чого, якщо ти нас поки¬неш.
— Ніде ти си не підеш, — прохрипів Геґрід. — Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми пережили, доставляючи тебе сюди!
— Я що, дарма втратив вухо? — обурився Джордж, підводячись на подушках.
— Я знаю, що…
— Дикозор не захотів би…
— Я ЗНАЮ! — заревів Гаррі.
Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає, скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки своєю присутністю не завдав ще більших страж¬дань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі.
— А де Гедвіґа, Гаррі? — запитала вона, піддобрюючись. — Можемо поставити її біля Левконії й погодувати.
У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді.
— Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, — озвався Геґрід. — Вислизнув від нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав!
— Це не я, — понуро заперечив Гаррі. — Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама собою.
Трохи помовчавши, Герміона лагідно заперечила:
— Але ж це неможливо, Гаррі. Ти, мабуть, хотів сказати, що насилав чари, сам того не усвідомлюючи, що ти діяв інстинктивно.
— Ні, — не погодився Гаррі. — Мотоцикл падав, я навіть не знав тоді, де Волдеморт, а моя паличка сама крутнулася в руці, знайшла його й поцілила закляттям, причому таким, якого я й не знаю. Я ще не вичакловував золотого полум’я.
— Нерідко, — сказав містер Візлі, — у стресовій ситуації можна витворити чари, про які ніколи й не мріяв. Таке часто буває з маленькими дітьми, які ще не ходять до школи…
— Це було щось інше, — заперечив Гаррі, зціплюючи зуби.
Шрам палав вогнем. Він був сердитий і роздратований.
Найбільше його дратувало, що вони всі вважають, ніби він володіє такою ж силою, як Волдеморт. Ніхто нічого не сказав. Він розумів, що йому не повірили.
Та й сам він, зрештою, ніколи не чув про чарівні палички, що самостійно насилають чари. Шрам несамовито болів. Гаррі ледве стримувався, щоб не застогнати. Пробурмотівши щось про свіже повітря, поста¬вив чарку й вийшов з кімнати.
Коли проходив темним двором, великий, скелетистий тестрал глянув угору, з шурхотом розправив свої здоровенні кажанячі крила і знову почав скубти траву. Гаррі зупинився біля хвіртки в садок, що позаростав дикими рослинами, дивився на них, потираючи лоба, й думав про Дамблдора.
Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв’язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою… Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі…
І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопив¬ся за чоло й заплющив очі, а в його голові почувся гнівний верескливий крик. “Ти ж казав, що все вийде, якщо взяти чужу чарівну паличку!”
Перед очима раптом з’явилося видіння змарнілого старого чоловіка, що лежав у лахмітті на кам’яній підлозі й волав жахливим, тягучим криком, повним нелюдського болю…
— Ні! Ні! Благаю вас, благаю…
— Ти збрехав Лордові Волдеморту, Олівандере!
— Я не брехав… клянуся, не брехав…
— Ти захотів допомогти Поттерові, щоб він від мене вислиз¬нув!
— Клянусь, я не хотів… я вважав, що чужа чарівна паличка подіє…
— То поясни, що сталося. Луціусову паличку знищено!
— Я сам не розумію… зв’язок… існує… тільки між вашими двома паличками…
— Брешеш!
— Прошу… благаю вас…
І Гаррі побачив білу руку, що піднімає чарівну паличку, відчув напад Волдемортової лютої злості, побачив, як той виснажений старий корчиться в агонії…
— Гаррі?