Видіння зникло так само раптово, як і почалося. Гаррі дрижав у темряві, вчепившись у садову хвіртку, серце гупа¬ло, шрам поколював. Минув якийсь час, поки він усвідомив, що біля нього стоять Рон і Герміона.
— Гаррі, вертайся в дім, — прошепотіла Герміона. — Ти вже передумав нас покидати?
— Залишайся, старий, — Рон гупнув Гаррі по спині.
— Що з тобою? — зазирнула в обличчя Герміона. — У тебе жахливий вигляд!
— Кращий, мабуть, — тремтячим голосом відповів Гаррі, — ніж в Олівандера…
Коли він переповів їм побачене, Рон був приголомшений, а Герміону це теж страшенно налякало.
— Це ж мало припинитися! Твій шрам… з ним такого вже не повинно бути! Не відкривай цей зв’язок — Дамблдор казав тобі заблокувати мозок!
Гаррі нічого не відповів, і вона схопила його за руку.
— Гаррі, він уже підкорив собі міністерство, й газети, і половину чаклунського світу! Не впускай його ще й у свою власну голову!

— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —
Упир у піжамі

Шок від утрати Дикозора висів над будинком усі наступні дні. Гаррі постійно сподівався, що той ось-ось зайде у задні двері, як і інші члени Ордену, що снували туди-сюди, приносячи різні новини. Гаррі відчував, що тільки активними діями він розвіє почуття провини й горя, і що він якнай¬скоріше повинен узятися за пошук і знищення горокраксів.
— Ти ж нічого не вдієш з тими… — Рон беззвучно про¬казав губами слово “горокраксами”, — поки тобі не стукне сімнадцять. На тобі й досі є Слід. Та й хіба тут ми не можемо все розпланувати з таким самим успіхом, як і деінде? Чи, може, — Рон перейшов на шепіт, — ти вже знаєш, де вони, ті відомо-що?
— Не знаю, — зізнався Гаррі.
— Здається, Герміона щось там досліджувала, — згадав Рон. — Казала, що розповість, як ти вже будеш тут.
Вони сиділи за сніданком. Містер Візлі й Білл щойно відбули на роботу, місіс Візлі пішла нагору будити Герміону й Джіні, а Флер подалася приймати ванну.
— Тридцять першого Слід перестає діяти, — сказав Гаррі. — Це означає, що я ще мушу тут сидіти всього чотири дні. А тоді я зможу…
— П’ять днів, — твердо виправив його Рон. — Треба залишитися на весілля. Якщо ми його пропустимо, вони нас повбивають. Гаррі зрозумів, що “вони” — це Флер і місіс Візлі.
— Невже вони не усвідомлюють, як це важливо?..
— Звичайно, ні, — знизав плечима Рон. —Та й звідки їм про це знати. Але раз ти про це згадав, я хотів би побала¬кати на цю тему.
Рон зиркнув на двері, перевіряючи, чи не повертається місіс Візлі, і підсунувся ближче до Гаррі.
— Мама намагалася все вивідати у мене і в Герміони. Що ми задумали робити. Тепер візьметься за тебе, тож готуйся. Тато й Люпин теж допитувалися, але ми їм сказали, що
Дамблдор велів тобі нікому не розповідати, крім нас, і вони відчепилися. Але не мама. Вона настроєна рішуче.
Не минуло й кількох годин, як Ронове передбачення здійснилося. Після обіду місіс Візлі покликала Гаррі, щоб він допоміг з’ясувати, чи не йому, бува, належить шкарпетка, яка, як їй здавалося, могла випасти з його рюкзака. Загнав¬ши його в кут у крихітній посудомийні при кухні, вона від¬разу пішла в наступ.
— Рон і Герміона щось там вигадують, ніби ви всі троє кидаєте Гоґвортс, — почала вона невимушеним буденним тоном.
— О, — розгубився Гаррі. — Так. Кидаємо.
У кутку крутнувся відтискний валок для білизни, викидаючи щось схоже на камізельку містера Візлі.
— Можна запитати, чому ви відмовляєтеся від освіти? — продовжила місіс Візлі.
— Ну, Дамблдор доручив мені… одну справу, — пробурмотів Гаррі. — Рон і Герміона про це знають і хочуть допо¬могти.
— І яка ж це “справа”?
— Вибачте, я не можу…
— Скажу відверто — ми з Артуром маємо повне право знати, і, думаю, містер та місіс Ґрейнджери зі мною пого¬дяться! — наполягала місіс Візлі.
Гаррі боявся натиску “стурбованих батьків”. Тож приму¬сив себе подивитися їй прямо в очі, відзначивши при цьому, що вони теж були карі, як і в Джіні. Це не допомогло.
— Місіс Візлі, Дамблдор не хотів, щоб про це знав ще хтось. Даруйте. Рон і Герміона не зобов’язані йти зі мною, хай вирішують…
— Не думаю, що й ти повинен кудись іти! — відкинула вона удавану байдужість. — Ви тільки-тільки стаєте повно¬літні! Це повна нісенітниця! Якби Дамблдорові треба було зробити якусь справу, то він мав у своєму розпорядженні увесь Орден! Гаррі, ти, мабуть, не так його зрозумів. Можли¬во, він розповідав тобі про щось таке, що він сам хотів би зробити, а ти подумав, що він доручив це тобі..
— Я все зрозумів правильно, — категорично заперечив Гаррі. — Це маю зробити я.
Він віддав їй шкарпетку з візерунком у вигляді золотого очерету, яку мав упізнати.
— Це не моя, бо я, до речі, не фанат “Калабані Юнайтед”.
— Ой, авжеж, ні, — підозріло швидко повернулася до недбалого тону місіс Візлі. — І як я сама не здогадалась. Гаррі, поки ти ще в нас — допоможеш готувати весілля Білла й Флер? Ще стільки роботи.
— Так… я… звичайно, — погодився Гаррі, збентежений несподіваною зміною теми.
— От молодець, — зраділа вона, усміхнулась і вийшла з посудомийні.
З тієї миті місіс Візлі так завантажила Гаррі, Рона й Герміону підготовкою до весілля, що вони геть не мали часу думати про щось інше. Її поведінку можна було, звісно, пояснити тим, що вона хотіла відвернути всіх від думок про Дикозора та про жах їхньої недавньої подорожі. Та коли два дні минули в безперервному чищенні ножів і виделок, добиранні весільних стрічок, бантів і квітів відповідних кольорів, дегномізації саду та готуванні цілих стосів маленьких канапочок, Гаррі почав підозрювати, що в неї на думці було щось інше. Усі завдання місіс Візлі підлаштовувала так, щоб Гаррі не опинявся поряд з Роном чи Герміоною. З того першого вечора, коли він розповів їм, як Волдеморт катував Олівандера, ще ні разу не вдавалося поговорити з ними наодинці.
— Мама, здається, думає, що, не даючи вам зібратися й усе розпланувати, вона вас тут затримає, — сказала впів¬голоса Джіні, накриваючи з Гаррі стіл до вечері на третій день після його прибуття.
— І що ж, на її думку, станеться? — пробурмотів Гаррі. — Хтось інший уб’є Волдеморта, поки ми тут робимо канапочки? Він це сказав не подумавши, й побачив, як зблідла Джіні.
— То це правда? — спитала вона. — Це те, що ти збираєшся зробити?
— Я… та ні… я пожартував, — ухильно відповів Гаррі.
Вони дивилися одне на одного, і в очах Джіні Гаррі побачив щось більше, ніж звичайну тривогу. Раптом до нього дійшло, що це він уперше опинився з нею наодинці ще від¬тоді, як вони ховалися в потаємних закутках Гоґвортських угідь. Не сумнівався, що вона теж про це подумала. Обоє аж підскочили, коли відчинилися двері й зайшли містер Візлі, Кінґслі та Білл.
На вечерю до них часто прибували інші члени Ордену, бо тепер їхня штаб-квартира перемістилася з площі Ґримо, дванадцять, у “Барліг”. Містер Візлі пояснив, що після заги¬белі Дамблдора, їхнього тайнохоронця, всі ті, кому Дамблдор довірив таємницю про розташування штабу на площі Ґримо, ставали по черзі тайнохоронцями.
— А оскільки нас двадцятеро, то це дуже послаблює дію чарів Довіри. Удвадцятеро більше можливостей для смертежерів видобути з когось таємницю. Годі сподіватися, що
вона втримається надовго.
— Але ж Снейп давно вже, мабуть, виказав смертежерам адресу? — запитав Гаррі.
— Річ у тім, що Дикозор захистив її кількома протиснейповими закляттями на той випадок, якщо він знову там з’явиться. Ми сподіваємося, що вони достатньо потужні,
й не тільки його не підпускатимуть, а й запечатають йому рота, коли він захоче розповісти про цей будинок. Проте стовідсоткової певності немає. Це було б божевілля — і далі
користуватися цим будинком як штаб-квартирою тепер, коли його захист такий ненадійний.
Того вечора на кухні зібралося стільки людей, що важко було орудувати ножами й виделками. Гаррі опинився пліч-о-пліч із Джіні. Згадка про те несказане, що майнуло між ними, викликала в нього бажання опинитися бодай через кілька душ від неї. Він як міг уникав торкатися її руки, і тому ледве міг різати курку.
— Нема новин про Дикозора? — спитав Гаррі в Білла.
— Жодних, — відповів Білл.
Вони не могли влаштувати йому похорон, бо Білл з Люпином так і не знайшли його тіла. Важко було з’ясувати, де він упав, беручи до уваги темряву й хаотичність бою.
— У “Щоденному віщуні” не було ані слова про його смерть чи про те, що знайшли його тіло, — вів далі Білл. — Та це ще нічого не означає. Зараз багато чого замовчується.
— І досі ще не скликали слухання про неповнолітні чари, які я насилав, рятуючись від смертежерів? — через стіл запитав Гаррі в містера Візлі, і той похитав головою. — Тому, що розуміють, що в мене не було іншого вибору, чи тому, що не хочуть, щоб усі знали про Волдемортів напад на мене?
— Гадаю, що друге. Скрімджер не хоче визнавати ні того, що Волдеморт знову при силі, ані масової втечі з Азкабану.
— Ну, так, навіщо ж казати людям правду? — скривився Гаррі, так міцно стискаючи ножа, що на правій руці проступив білий, ледь помітний шрам зі словами: “Я не повинен брехати”.
— Невже в міністерстві нема кому з ним боротися? — сердито запитав Рон.
— Та є, Роне, але люди залякані, — відповів містер Візлі, — бояться, що наступними зникнуть вони, і що нападуть на їхніх дітей! Скрізь ходять паскудні чутки; я, наприклад, не вірю, що викладачка маґлознавства з Гоґвортса пішла у від¬ставку, її вже кілька тижнів не бачили. Тим часом Скрім¬джер цілими днями сидить, замкнувшись у кабінеті. Споді¬ваюся, що він там розробляє хоч якийсь план.
У паузі місіс Візлі чарами відсунула порожні тарілки й подала яблучний пиріг.
— Нам тгеба вигішити, як тебе замаскувати, ’Аггі, — сказала Флер, коли всім подали десерт.
— Для весілля, — пояснила вона, побачивши його розгублений вигляд. — Сегед наших гостей, згозуміло, не буде смегтешегів, але не можна гагантувати, що після к’елиха шампанського в когось не гозв’яжеться язик.
Гаррі зробив з цих слів висновок, що вона й далі підозрює Геґріда.
— Слушно, — сказала місіс Візлі з чільного місця за столом. Начепивши на кінчик носа окуляри, вона переглядала велетенський перелік справ, які треба було зробити, нашкрябаний нею на довжелезному сувої пергаменту. — Роне, ти нарешті прибрав у своїй кімнаті?
— Навіщо? — вигукнув Рон, спересердя кинувши ложку. — Навіщо прибирати в моїй кімнаті? Нам з Гаррі вона подобається така, як є!
— Юначе, за кілька днів — весілля твого брата…
— Вони що, братимуть шлюб у моїй кімнаті? — лютував Рон. — Ні! То навіщо, заради Мерліна, з його обвислим лівим…
— Не говори так з матір’ю, — суворо урвав його містер Візлі. — І роби, що сказано.
Рон сердито зиркнув на батьків і накинувся на останні шматочки яблучного пирога.
— Я допоможу, там же й мої лахи, — сказав Гаррі Ронові, проте місіс Візлі заперечила:
— Ні, любий Гаррі, краще допоможи Артурові почистити курник, а тобі, Герміоно, я буду вдячна, якщо ти перестелиш постіль для мосьє й мадам Делякурів, ти ж знаєш, вони прибувають завтра, об одинадцятій ранку.
Та виявилося, що біля курчат роботи мало.
— Не варто, е-е, казати про це Молі, — попросив містер Візлі Гаррі, заступаючи вхід у курник, — але, е-е, Тед Тонкс прислав мені те, що лишилося від Сіріусового мотоцикла, і я, е-е, переховую… тобто зберігаю його тут. Фантастичні Речі: там є вихлопна ніжка… здається, так воно називаєть¬ ся… є чудесний акумулятор і є чудова нагода з’ясувати, як діють гальма. Я хочу його скласти знову, якщо Молі не… тобто, якщо я матиму час.
Коли вони повернулися в дім, місіс Візлі ніде не було видно, тож Гаррі крадькома піднявся до Ронової кімнатки на горищі.
— Та прибираю, прибираю!.. А, це ти, — полегшено зітхнув Рон, коли в кімнату зайшов Гаррі. Рон знову ліг на ліжко, з якого, здається, щойно встав. У кімнаті був такий самий розгардіяш, як і впродовж усього тижня. Єдина зміна — що в кутку сиділа Герміона, в ногах якої муркотів її пухнастий рудий Криволапик, а вона сортувала на дві величезні купи книжки, з яких деякі, як упізнав Гаррі, належали йому.
— Здоров, Гаррі, — привіталася дівчина, коли він сідав на
свою розкладачку.
— А як тобі вдалося змитися?
— Ой, просто Ронова мама забула, що вчора ми з Джіні вже перестелили постіль, — пояснила Герміона, кинувши на одну купу “Нумерологію і граматику”, а на другу — “Роз¬квіт і занепад темних мистецтв”.
— Ми саме говорили про Дикозора, — сказав Гаррі Рон. — Я думаю, він вижив.
— Але ж Білл на власні очі бачив, яку нього влучило смертельне закляття, — засумнівався Гаррі.
— Воно-то так, але Білла теж обстрілювали, — не здавався Рон. — Може, він щось не те побачив?
— Навіть якщо смертельне закляття й не влучило, він усе одно впав метрів із трьохсот, — додала Герміона, зважуючи в руці “Квідичні команди Британії та Ірландії”.
— Він міг захиститися закляттям “щит”…
— Флер казала, що йому вибило з руки чарівну паличку, — заперечив Гаррі.
— Ну, якщо вам так хочеться, щоб він загинув, — роздратовано буркнув Рон, кулаком поправляючи зручніше подушку.
— Та ж ясно, що не хочеться! — Герміона була шокована. — Це просто жахливо, що він загинув! Але будьмо реалістами!
Гаррі вперше уявив собі Дикозорове тіло, застигле, як колись Дамблдорове — тільки магічне око ще крутилося в очниці. Відчув і певну відразу, і химерне бажання розсміятися.
— Мабуть, смертежери замели по собі сліди, тому його ніхто й не знайшов, — розважливо припустив Рон.
— Ага, — погодився Гаррі. — Як з Барті Кравчем, якого перетворили на кістку й закопали в Геґріда на городі. Можли¬во, вони трансфігурували Муді й зробили з нього опудало…
— Перестаньте! — розпачливо крикнула Герміона. Зляканий Гаррі озирнувся саме в ту мить, коли вона розридалася над “Спелменовою абеткою складів”.
— Ой, не треба, — забідкався Гаррі, злазячи із старенької розкладачки. — Герміоно, я не хотів тебе засмутити…
Однак Рон стрімко вискочив з ліжка, аж заскреготали іржаві пружини, і підбіг до неї перший. Однією рукою пригорнувши Герміону, другою він виловив у кишені джинсів бруднющу носову хустинку, якою перед цим витирав на кухні плиту й духовку. Схопив чарівну паличку, націлив на цю ганчірку й сказав:
— Терґео!
Паличка висмоктала майже увесь жир. Рон із вельми задоволеним виразом вручив ще паруючу хустинку Герміоні.
— Ой… дякую, Роне… вибачте мені… — Вона висякалася й почала гикати. — Це ж так жах-хливо, правда? 3-зразу після Дамблдора… Я просто н-не можу уявити мертвого
Дикозора, він завжди був такий живучий!
— Ага, це так, — Рон міцніше її пригорнув. —А знаєш, що він би нам сказав, якби був тут?
— П-постійна пильність, — витерла очі Герміона.
— Правильно, — кивнув Рон. — Порадив би нам зробити висновки з того, що сталося з ним. А мій висновок — не довіряти тому боягузливому вилупку Манданґусу.
Герміона невпевнено всміхнулась і нагнулася по книжки. Наступної миті Рон відсмикнув руку від її плеча і Герміона впустила йому на ногу “Жахливу книгу жахіть”. Книжка вирвалася з паска, яким була обв’язана, й боляче гризнула Рона за гомілку.
— Вибач мені, вибач! — забідкалася Герміона, а Гаррі тим часом віддер книжку від Ронової ноги і знову надійно її обв’язав.
— А що ти робитимеш з цими книжками? — поцікавився Рон, шкандибаючи до ліжка.
— Хочу вирішити, які нам треба взяти з собою, — пояснила Герміона. — Коли будемо шукати горокракси.
— О, точно, — ляснув себе по лобі Рон. — Я ж і забув, що полювати на Волдеморта ми будемо в пересувній бібліотеці.
— Ха-ха, смішно, — саркастично відказала Герміона, дивлячись на “Спелменову абетку складів”. — Цікаво… чи доведеться нам перекладати руни? Цілком можливо… краще її взяти, про всяк випадок.
Вона кинула абетку на більшу купу і взяла “Історію Гоґвортсу”.
— Слухайте, — сказав Гаррі.
Він випростався. Рон і Герміона подивилися на нього з дивною сумішшю покори й небажання коритися.
— Я знаю, що після Дамблдорового похорону ви казали, що хочете податися зі мною, — почав Гаррі.
— Почалося, — закотив очі Рон.
— Ми так і знали, — зітхнула Герміона й знову взялася за книжки. — Я таки візьму “Історію Гоґвортсу”. Навіть якщо ми туди більше не повернемось. Мені буде погано без неї…
— Послухайте! — повторив Гаррі.
— Ні, Гаррі, це ти послухай, — відказала Герміона. — Ми йдемо з тобою. Це було вирішено багато місяців тому… навіть років.
— Але…
— Заткнися, — порадив Рон.
— …ви добре все обміркували? — наполягав Гаррі.
— Зараз скажу, — Герміона зі злістю жбурнула на купу непотрібних книжок “Трапези з тролями”. — Я вже кілька днів складаю речі, щоб ми були готові вирушити будь-якої
миті, а це, якщо хочеш знати, потребувало доволі складних чарів, не кажучи вже про викрадення всіх Дикозорових запасів багатозільної настійки прямо з-під носа Ронової мами.
— А ще я видозмінила пам’ять своїм батькам, і вони тепер переконані, що насправді їх звати Вендел та Моніка Вілкінзи, що вони все життя мріяли переселитися в Австралію, і нарешті переселились. Це щоб Волдемортові важче було їх вистежити й витягти інформацію про мене… а то й про тебе, бо я, на жаль, багатенько їм про тебе розповідала.
— Якщо я вцілію після нашого полювання за горокраксами, то знайду маму з татом і розвію чари. А якщо ні… я застосу¬вала досить добрі чари, вони їм забезпечать спокійне й щасливе життя. До речі, Вендел і Моніка Вілкінзи не знають, що в них є дочка.
Герміонині очі знову наповнилися слізьми. Рон ще раз встав із ліжка, ще раз її пригорнув і сердито зиркнув на Гаррі, немовби докоряючи за відсутність такту. Гаррі не знав, що й казати, тим більше, що незвично було бачити, як Рон повчає інших тактовності.
— Я… вибач, Герміоно… я не…
— Не знав, чи ми з Роном розуміємо, що може статись, якщо ми подамося з тобою? То ми розуміємо, Роне, покажи Гаррі, що ти зробив.
— Нє-а, він же щойно їв, — завагався Рон.
— Показуй, нехай знає!
— Ну, добре. Гаррі, йди сюди.
Рон уже вдруге забрав руку з Герміониних плечей і поплівся до дверей.
— Іди.
— Навіщо? — здивувався Гаррі, але вийшов за Роном з кімнати на крихітний сходовий майданчик.
— Десендо, — пробурмотів Рон, цілячись чарівною паличкою в низеньку стелю. Над їхніми головами відкрилася ляда й до ніг їм спустилася драбина. З квадратного отвору долинув жахливий напівстогін-напівцмакання і засмерділо, наче в каналізації.
— Це що, твій упир? — запитав Гаррі. Він так ще й не бачив істоти, яка іноді порушувала нічну тишу.
— Ага, — підтвердив Рон, вилазячи по драбині. — Ходи глянеш на нього.
Гаррі поліз за Роном у вузьку ляду. Просунув голову й плечі — і помітив у напівтемряві істоту, що, роззявивши величезну пащеку й згорнувшись клубочком, міцно спала недалеко від ляди.
— Він же… він якийсь… Хіба упирі носять піжами?
— Ні, — зітхнув Рон. —Та й волосся в них не руде, і прищів немає.
Гаррі оглядав створіння з деякою огидою. За розмірами й формою тіла воно нагадувало людину, і вбране було, як роздивився Гаррі, коли очі звикли до темряви, в стару Ронову піжаму. Гаррі добре знав, що упирі зазвичай слизькі й лисі, а цей був волохатий і ввесь обсипаний запаленими фіоле¬товими пухирями.
— Він — це я, розумієш? — сказав Рон.
— Ні, — заперечив Гаррі. — Не розумію.
— Поясню в кімнаті, бо сморід мене вже дістав, — сказав Рон. Вони злізли, й Рон повернув драбину на горище. Герміона в кімнаті й досі сортувала книжки.
— Коли ми звідси підемо, упир житиме в моїй кімнаті, — сказав Рон. — Здається, він цього дуже чекає… хоч важко сказати, бо він тільки стогне й пускає слину… але коли я про це кажу, він радісно киває. Отже, він буде мною з тяжкою формою бризкухи. Класно, га?
Гаррі дивився спантеличено.
— Класно! — сам себе похвалив Рон, помітно розчарований, що Гаррі не оцінив його геніального задуму. — Коли ми втрьох не з’явимося в Гоґвортсі, то всі подумають, що ми з Герміоною, мабуть, подалися з тобою. І смертежери відразу причепляться до наших родин, щоб вивідати інформацію, де ми поділися.
— Сподіваюся, що всі вважатимуть, ніби я кудись поїхала з батьками, бо зараз багато чаклунсько-маґлівських родин задумуються про те, щоб десь переховатися, — сказала Герміона.
— Ми не зможемо сховатися цілою родиною, бо це буде дуже підозріло, та й не зможуть усі наші покинути роботу, — провадив далі Рон. — Тому ми вигадаємо байку, ніби я важко захворів на бризкуху й тому не поїхав до школи. Якщо хтось прибуде це перевірити, то мама й тато покажуть їм у моєму ліжку упиря, обсипаного пухирями. Бризкуха дуже заразна, тому ніхто не захоче до мене наближатися. І це нічого, що він не вміє говорити, бо таке буває через запалення язика, коли грибок поширюється на ротову порожнину.
— А твої батьки вже знають про цей задум? — поцікавився Гаррі.
— Тато знає. Він допомагав Фредові з Джорджем видозмінювати упиря. А мама… та ви ж бачили, яка вона зараз. Вона не погодиться на наш від’їзд, поки ми справді не поїдемо.
У кімнаті запанувала тиша, порушувана тільки легким бухканням книжок, що їх Герміона й далі складала на дві купи. Рон сидів і дивився на неї, а Гаррі поглядав то на нього, то на неї, неспроможний щось сказати. Дії, до яких вони вдалися для захисту своїх родин, переконали його, що вони справді збираються податися з ним, і що вони добре усвідомлюють, як це небезпечно. Хотілося їм сказати, як він це цінує, та важко було знайти потрібні слова.
Тишу порушили приглушені крики місіс Візлі на чотири поверхи нижче.
— Мабуть, Джіні пропустила порошинку на якомусь кільці для серветки, — скривився Рон. — Не знаю, чого ті Делякури мають припертися сюди аж за два дні до весілля.
— Сестра Флер буде дружкою, вона мусить прибути раніше, а саму її не відпустять, бо ще мала, — пояснила Герміона, нерішуче розглядаючи “Балачки з Бабою -Ягою”.
— Гості не допоможуть мамі позбутися стресу, — зітхнув Рон.
— Нам ще треба вирішити, — Герміона з огидою кинула в кошик для сміття “Теорію захисних чарів” і взяла “Оцінку Рівня магічної освіти в Європі”, — куди саме ми звідси пода¬мося. Я знаю, Гаррі, що ти хотів насамперед відвідати Ґодрикову Долину, і я розумію чому, але… ну… чи не повинні ми спершу пошукати горокракси?
— Якби ми хоч знали, де їх шукати, ті горокракси, то я б з тобою погодився, — Гаррі сумнівався, що Герміона зрозуміє його прагнення повернутися в Ґодрикову Долину. Це пояснювалося не тільки його бажанням провідати могили батьків: його туди підштовхувало потужне, хоч і незбагненне від¬чуття, що там сховано відповідь на важливі для нього запитання. Можливо, лише через те, що він там уцілів після Волдемортового смертельного закляття. Тепер, коли йому невдовзі доведеться повторити цей подвиг, Гаррі відчував потяг до місця, де це сталося, сподіваючись усе це збагнути.
— А ти не думаєш, що Волдеморт стежить за Ґодриковою Долиною? — запитала Герміона. — Може, він якраз і чекає, що ти захочеш провідати батьківські могили, коли нарешті матимеш свободу пересування?
Про це Гаррі не подумав. Поки він шукав відповіді, заговорив Рон, який, очевидно, міркував про щось своє.
— Той тип Р.А.Б, — сказав він, — знаєте, той, що вкрав справжній медальйон?
Герміона кивнула.
— Він же писав у записці, що збирається його знищити, правда?
Гаррі підтяг до себе рюкзак і вийняв фальшивий горокракс, у якому й досі лежала записка від Р.А.Б.
— “Я викрав справжній горокракс і маю намір негайно його знищити”, — прочитав Гаррі.
— Може, він і справді його знищив? — запитав Рон. — Або вона? — вставила Герміона.
— Не має значення, — знизав плечима Рон, — головне, що нам менше роботи!
— Але нам усе одно треба знайти справжній медальйон, — сказала Герміона. — З’ясувати, знищений він чи ні.
— А коли горокракс опиниться в наших руках, як його знищити? — поцікавився Рон.
— Ну, — відповіла Герміона, — я дещо дослідила на цю тему.
— Як це? — здивувався Гаррі. — Невже в бібліотеці були книжки про горокракси?
— Не було, — почервоніла Герміона. — Дамблдор їх вилучив, але… не знищив.
Рон вирячив очі і виструнчився на ліжку.
— Заради Мерлінових штанів, скажи, як ти зуміла добратися до горокраксових книжок?
— Це… це не була крадіжка! — Герміона розпачливо поглядала то на Гаррі, то на Рона. — Це ж були бібліотечні книжки, хоч Дамблдор і забрав їх з полиць. До речі, якби він справді не хотів, щоб хтось до них дістався, то заховав би надійніше…
— Давай по суті! — поквапив Рон.
— Ну… це було просто, — ледь чутно промимрила Герміона. — Вистачило замовляння-викликання. Ну, знаєте… Акціо. І… вони прилетіли з Дамблдорового кабінету прямі¬сінько в дівчачу спальню.
— Але коли ж ти це зробила? — захоплено й водночас з недовірою глянув на Герміону Гаррі.
— Відразу після його… Дамблдорового… похорону, — ще тихіше прошепотіла Герміона. — Коли ми вирішили поки¬нути школу й вирушити на пошуки горокраксів. Я пішла тоді нагору по речі, й мені… Я вирішила, що треба якнай¬більше про них дізнатися… я була сама… то й спробувала… і вдалося. Книжки залетіли у вікно і я… я їх узяла.
Вона ковтнула слину й благально сказала:
— Я не вірю, що Дамблдор би розсердився, бо ми ж не використаємо цю інформацію для виготовлення горокракса.
— Хіба ж ми що кажемо? — здивувався Рон. — А де ж ці книжки, до речі?
Герміона якусь мить понишпорила у купі і витягла звідти великий том у вилинялій оправі з чорної шкіри. Тримала його з відразою й страхом, наче дохлятину.
Тут є чіткі інструкції, як виготовляти горокракс. “Таєм¬ниці найтемнішого мистецтва”… жахлива книга, неймовірно жахлива, просякнута лихою магією. Цікаво, коли саме Дамблдор вилучив її з бібліотеки… якщо він цього не зробив ще до того, як став директором, то Волдеморт, поза сумні¬вом, устиг вивчити всі інструкції.
— А навіщо ж тоді він питав у Слизорога, як робити горокракс, якщо сам про це читав? — засумнівався Рон.
— Він хотів дізнатися в Слизорога, що буде, якщо розщепити душу насемеро, — сказав Гаррі. — Дамблдор не сумнівався, що Редл уже знає, як робити горокракс, хоч і розпитує про це Слизорога. Твоя правда, Герміоно, він запросто міг узяти всю інформацію звідси.
— І що більше я про них читала, — вела далі Герміона, — то жахливішими вони видавались, і я дедалі менше вірила, що він справді зробив шість горокраксів. Ця книжка засте¬рігає, що душа стає дуже крихка після того, як її розділити тільки навпіл, лише для одного горокракса!
Гаррі пригадав, як Дамблдор йому казав, що Волдеморт переступив межі “звичайного зла”.
— А не можна якось склеїти її назад? — запитав Рон.
— Можна, — силувано всміхнулася Герміона, — але це була б нестерпно болюча процедура.
— І як? Як це зробити? — зацікавився Гаррі.
— Каяттям, — відповіла Герміона. — Треба щиро покаятися в тому, що накоїв. Там є примітка під текстом. Біль від цього може бути смертельний. Я чомусь не уявляю, щоб Волдеморт на таке пішов.
— Правда, — погодився Рон, перш ніж Гаррі встиг розкрити рота. — А в цій книзі написано, як знищити горокракс?
— Так, — Герміона гортала крихкі сторінки з таким виразом, ніби розглядала зогнилі нутрощі, — бо вона засте¬рігає темних чаклунів, настільки потужні закляття повинні вони накладати. Як я зрозуміла, один з небагатьох надій¬них засобів знищення горокракса було саме те, що Гаррі зробив з Редловим щоденником.
— Що, треба простромлювати його василісковим зубом? — перепитав Гаррі.
— То нам пощастило, бо в нас добрячий запас василіскових зубів, — сказав Рон. — А я ще собі думав, що з ними робити.
— Це не конче має бути зуб Василіска, — терпляче пояснила Герміона. — Це має бути щось таке руйнівне, щоб горо¬кракс не зміг відновитися. Отруту Василіска можна знешкодити єдиним засобом: надзвичайно рідкісними…
— …слізьми фенікса, — договорив за неї Гаррі.
— Точно, — підтвердила Герміона. — Проблема полягає в тому, що існує дуже мало таких руйнівних, як василіскова отрута речовин, і всіх їх небезпечно носити з собою. Але доведеться щось придумати, бо горокракс не розколоти, не розтрощити й не розбити. Треба зробити щось таке, щоб він не зміг магічно відновитися.
— А якщо ми навіть знищимо горокракс, — поцікавився Рон, — чому та частинка душі, що в ньому містилася, не зможе переселитися й далі існувати в чомусь іншому?
— Бо горокракс — це цілковита протилежність людині. Помітивши, як спантеличено на неї дивляться Гаррі й Рон, Герміона квапливо пояснила:
— Роне, якби я взяла зараз меч і тебе ним простромила, я анітрохи не зашкодила б твоїй душі.
— Це мене страшенно втішило б, — пожартував Рон. Гаррі засміявся.
— До речі, так воно і є! Я маю на увазі, що душа завжди залишається жива й недоторкана, хоч би що сталося з тілом, — вела далі Герміона. — А от з горокраксом усе навпаки. Існування частинки душі, що в ньому перебуває, залежить від її вмістилища, від її зачарованого тіла. Без нього вона помирає.
— Коли я простромив той щоденник, він ніби й справді помер, — Гаррі пригадав, як з продертих сторінок потекло, мов кров, чорнило, і як закричала, зникаючи, частинка Волдемортової душі.
— І от коли щоденник було належним чином знищено, частка душі, захована в ньому, вже не могла існувати. Джіні ще перед тобою намагалася позбутися щоденника, вики¬нувши його в унітаз, але він знову став як новенький.
— Зачекай, — спохмурнів Рон. — Та частка душі, що була в щоденнику, оволоділа Джіні. Як це так вийшло?
— Доки магічне вмістилище недоторкане, частка душі, що перебуває у ньому, може залітати в особу, що занадто зблизилася із зачарованим предметом, і так само з неї вилітати. І не треба довго його тримати чи взагалі до нього торкатися, — додала вона, перш ніж заговорив Рон. — Я маю на увазі емоційну близькість. Джіні виливала щоден¬никові своє серце і стала дуже вразлива. Це небезпечно — захопитися горокраксом чи стати від нього залежним.
— Цікаво, як Дамблдор знищив персня? — замислився Гаррі. — І чого я його не спитав? А тепер уже ніколи…
Він замовк на півслові. Думав про все те, чого не встиг запитати в Дамблдора, і скільки змарнував можливостей довідатися більше… довідатися про все…