Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Тиша розлетілася на шматки, коли двері кімнати розчахнулися з такою силою, що аж затряслися стіни. Герміона скрикнула і впустила з рук “Таємниці найтемнішого мистецтва”; Криволапик метнувся під ліжко й обурено зашипів; Рон зіскочив з ліжка, послизнувся на обгортці від шоколадної жабки і вгатився головою в стіну, а Гаррі інстинк¬тивно схопив чарівну паличку ще до того, як усвідомив, що дивиться на місіс Візлі, волосся якої було розпатлане, а лице перекошене від люті.
— Вибачте, що порушила вашу тиху бесіду, — голос її аж тремтів. — Я розумію, що вам потрібен відпочинок… але в моїй кімнаті лежить штабель весільних подарунків, їх треба посортувати, а мені чомусь здавалося, що ви погоди¬лися мені допомогти.
— О, так, — перелякана Герміона зіскочила на ноги, від чого книжки порозліталися, — допоможемо… пробачте нам…
Кинувши страдницький погляд на хлопців, Герміона вибігла з кімнати за місіс Візлі.
— Ми наче ельфи-домовики, — пожалівся впівголоса Рон, розтираючи голову, коли вони з Гаррі теж рушили слідом. — Тільки без жодного задоволення від праці. Скоріше б те весілля минуло.
— Ага, — погодився Гаррі, — тоді в нас не залишиться роботи — крім як знайти горокракси… справжні тобі кані¬кули, га?
Рон засміявся, та коли побачив величезну гору весільних дарунків, що чекала їх у кімнаті місіс Візлі, сміх йому наче вимкнуло.
На другий день об одинадцятій годині ранку прибули Делякури. До того часу Гаррі, Рон, Герміона та Джіні були вже доволі негативно настроєні до родини Флер, тому Рон вельми неохоче потупав нагору вибирати собі нерозпаровані шкар¬петки, а Гаррі так само неохоче спробував пригладити своє волосся. Коли їх усіх було визнано достатньо причепурени¬ми, вони повиходили на сонячне подвір’я зустрічати гостей.
Гаррі ще не бачив, щоб там було так прибрано. Іржаві казани та старі гумові чоботи, що зазвичай захаращували задній ґанок, зникли. Їх замінили два кущі трясучок у вели¬ких вазонах обабіч дверей, і хоч не було ані найменшого вітерцю, їхні листочки ліниво погойдувалися і струменіли, створюючи привабливий ефект хвильок. Курей позамика¬ли, двір підмели, а всі рослини в саду і на городі підрізали, підскубли і загалом навели лад, хоч Гаррі, якому подобався зарослий сад, подумав, що тепер усе стало якесь жалюгідне без звичного контингенту пустотливих гномів.
Він давно вже втратив лік захисним заклинанням, накладеним на “Барліг” Орденом і міністерством. Ясно було одне — тепер ніхто не зміг би потрапити за допомогою чарів безпосередньо сюди. Ось чому містер Візлі пішов зустрічати Делякурів на вершину ближнього пагорба, куди ті мали прибути з летиключем. Першим звуком, що засвідчив їхнє наближення, став незвично високий і пронизливий сміх, а належав він, як виявилося, містерові Візлі, який неза¬баром виник у воротах, нав’ючений багажем. За ним ішла вродлива білява жінка в довгій зеленкуватій мантії — зрозуміло, це була мати Флер.
— Матап! — вигукнула Флер, кидаючись їй у обійми. — Рара!
Мосьє Делякур був далеко не такий привабливий, як його дружина — на голову нижчий, вельми огрядний, з гострою чорною борідкою. Проте видно було, що він добродушний. Незграбно підійшовши в чоботях з високими підборами до місіс Візлі, він двічі поцілував її в кожну щоку, від чого та аж почервоніла.
— Ви мали б’ахато тугбот, — сказав він низьким голосом. — Флег нам казала, що ви дьюже б’ахато пратсювали.
— Ой, та то нічого, нічого! — защебетала місіс Візлі. — Які там турботи! Рон зірвав зло, підгиливши ногою гнома, що визирав з-за куща трясучок.
— Догога пані-добгодійко! — мосьє Делякур, сяючи усмішкою, не випускав руку місіс Візлі зі своїх пухкеньких долонь. — Ми надзвитшайно гаді, що незабагом об’єднаються наші сім’ї! Дозвольте пгедставити мою дгужину, Аполіну.
Мадам Делякур плавно ковзнула до місіс Візлі і, нагнувшись, теж з нею розцілувалася.
— Епспапіее, — сказала вона. — Ваш тшоловік гозповідав нам такі куметні істогії!
Містер Візлі маніакально зареготав. Місіс Візлі зміряла його поглядом, від якого той негайно стих і напустив на обличчя вираз, що найкраще пасував би під час візиту до тяжко хворого приятеля.
— І ви вже, звісно, знайомі з нашою молотшою дотшкою, Ґабгіель! — сказав мосьє Делякур. Ґабріель нагадувала Флер у мініатюрі. Їй було одинадцять років, довге сріблясто-біле волосся спадало їй до пояса. Дівчинка подарувала місіс Візлі сліпучу усмішку й обняла її, а тоді кинула на Гаррі про¬менистий погляд, закліпавши віями. Джіні голосно кахик¬нула.
— Ну, прошу заходити! — весело запросила місіс Візлі й повела Делякурів у будинок, постійно примовляючи “Ні, прошу!”, “Після вас!” і “Та що ви!”
Делякури, як незабаром стало ясно, виявилися приєм¬ними й люб’язними гостями. їх усе задовольняло й вони страшенно захотіли допомагати у весільних приготуваннях. Мосьє Делякур давав оцінку “спагтапі!” усьому, починаючи з розстановки стільців і закінчуючи туфельками дружок. Мадам Делякур чудово володіла всілякими замовляннями, пов’язаними з домашнім господарством, і миттю начистила до блиску плиту та духовку. Ґабріель хвостиком ходила за старшою сестрою, намагаючись усіляко допомогти, й безу¬пинно щось торохкотіла по-французьки.
Недоліком було те, що “Барліг” не був розрахований на таку кількість людей. Містер і місіс Візлі спали тепер у вітальні, після того, як перекричали протести мосьє і мадам Деля¬курів і віддали їм свою спальню. Ґабріель спала разом з Флер у колишній кімнаті Персі, а Білл мав поділитися кімнатою з Чарлі, своїм дружбою, коли той повернеться з Румунії. Можливості щось разом планувати просто не було, і з роз¬пачу Гаррі, Рон та Герміона добровільно викликалися году¬вати курей — хоч би для того, щоб вирватися з перепов¬неного людьми будинку.
— Вона все одно не залишає нас самих! — обурився Рон, коли вже другу його спробу організувати зустріч на подвір’ї зірвала місіс Візлі, вийшовши з величезним кошиком випра¬ної білизни.
— Як добре, що ви вже нагодували курей, — зраділа вона. — їх треба буде знову замкнути перед тим, як завтра прийдуть робітники… ставити весільне шатро, — вона зупинилась біля курника перепочити. Вигляд мала дуже втомлений. — “Шикарні шовкові шатра”… чудова фірма. Білл їх супроводжуватиме… ти, Гаррі, краще не виходь з дому, поки вони тут будуть. Мушу сказати, що складно організувати весілля, якщо навколо стільки захисних заклять.
— Вибачте, — шанобливо пробурмотів Гаррі.
— Ой, та ну тебе! — одразу відреагувала місіс Візлі. — Я ж не те мала на увазі… твоя безпека набагато важливіша! До речі, Гаррі, я хотіла спитати, як ти збираєшся святкувати свій день народження. Сімнадцять років — це важлива дата…
— Я не хочу зайвого галасу, — швидко пояснив Гаррі, уявляючи цей додатковий тягар для них усіх. — Справді, місіс Візлі, цілком вистачить звичайної вечері… це ж якраз напередодні весілля…
— Ну, дивись мені. Я б хотіла запросити Ремуса й Тонкс, можна? А що скажеш про Геґріда?
— Було б добре, — зрадів Гаррі. — Тільки нащо вам зайва морока.
— Та що ти таке кажеш,… яка там морока…
Вона окинула його довгим пильним поглядом, сумно всміх¬нулася й пішла. Гаррі дивився, як вона змахнула чарівною паличкою біля мотузки для сушіння білизни, як вологе прання вистрибнуло з кошика й само розвісилось, і раптом відчув, що його гризе сумління за всі ті незручності й увесь той біль, що він їй завдав.

— РОЗДІЛ СЬОМИЙ —
Заповіт Албуса Дамблдора

Він брів по гірській дорозі, омитій холодно-синім світанковим сяйвом. Далеко внизу, повите туманом, лежало село. Чи той чоловік, якого він шукав, там? Чоловік, такий йому потрібний, що ні про що інше він не міг і думати; чоловік, який знав відповідь на те, що його турбувало…
— Гей, прокидайся.
Гаррі розплющив очі. Він знову лежав на розкладачці в брудній Роновій кімнатці на горищі. Сонце ще не зійшло, і в кімнатці було досить темно. Левконія спала, сховавши голівку під крихітне крильце. Шрам на Гарріному чолі поко¬лював.
— Ти бурмотів крізь сон.
— Справді?
— Ага. “Ґреґорович”. Весь час повторював “Греґорович”. Гаррі був без окулярів, і Ронове обличчя трохи розплива¬лося.
— Який Ґреґорович?
— Хіба я знаю? Це ж ти казав.
Гаррі замислився, потираючи лоба. Йому здавалося, що він десь чув це ім’я, однак не міг пригадати де.
— Здається, його шукає Волдеморт.
— Йому не позаздриш, — співчутливо сказав Рон.
Гаррі сидів на ліжку і розтирав шрам, остаточно прокинувшись. Намагався пригадати, що саме бачив уві сні, проте в уяві виникали тільки гори на обрії та обриси маленького села в глибокій долині.
— Думаю, він за кордоном.
— Хто, Ґреґорович?
— Волдеморт. Думаю, він десь за кордоном, шукає Ґреґоровича. На Британію це було не схоже.
— Ти знову зазирав йому в голову?
Голос у Рона був стурбований.
— Тільки не кажи, будь ласка, Герміоні, — попросив Гаррі. — Хоча як вона може заборонити мені бачити сни…
Дивився на клітку з маленькою Левконією і думав… чому ім’я “Ґреґорович” йому знайоме?
— Здається, — проказав помалу, — він якось пов’язаний з квідичем. Тільки я не можу… не можу згадати, як саме.
— З квідичем? — перепитав Рон. — Може, ти про Ґорґовича?
— Про кого?
— Драґомир Ґорґович, загонич, його два роки тому за рекордну суму купили “Гармати з Чадлі”. Лідер сезону з незабитих квафелів.
— Ні, — заперечив Гаррі. — Я точно не думав про Ґорґовича.
— І я намагаюсь не думати, — зітхнув Рон. — До речі, з днем народження.
— Справді, я й забув! Мені сімнадцять!
Гаррі схопив чарівну паличку, що лежала біля розкла¬дачки, націлився на захаращений столик, де вчора поклав окуляри, й сказав: — “Акціо окуляри” ! —Хоч до них можна було дістати рукою, він невимовно зрадів, коли вони метну¬лися до нього — принаймні, до того моменту, поки окуляри не тицьнули його в око.
— Класно, — пирхнув Рон.
Насолоджуючись зняттям Сліду, Гаррі примусив літати по кімнаті різне Ронове добро, від чого Левконія прокинулась і збуджено затріпотіла в клітці крильцями. Ще Гаррі спро¬бував чарами зав’язати шнурки на кросівках (потім кілька хвилин розплутував той вузол руками) і просто для розваги перетворив на Ронових плакатах жовтогарячі мантії грав¬ців “Гармат із Чадлі” на блакитні.
— Ширіньку раджу застібати вручну, — порадив Рон, і за¬ хихотів, коли Гаррі негайно перевірив, чи все там гаразд. — Це тобі дарунок. Тільки розгорни тут, бо це не для маминих
очей.
— Книжка? — здивувався Гаррі, беручи в руки прямокутний пакунчок. — Це що, відхід від традицій?
— Це не просто книжка, — відповів Рон. — Вона на вагу золота: “Дванадцять абсолютно надійних способів прича¬рувати відьму”. Пояснює все, що треба знати про дівчат. Якби я її мав торік, то точно знав би, як позбутися Лаванди і як ходити з… словом, мені її дали Фред із Джорджем, і я ба¬гато чого навчився. Ти здивуєшся, але чарівною паличкою там багато не вдієш.
Зайшовши на кухню, вони побачили на столі цілу гору подарунків. Білл і мосьє Делякур уже закінчували снідати, а місіс Візлі балакала з ними, чаклуючи над сковорідкою.
— Гаррі, Артур просив поздоровити тебе з повноліттям, — усміхнулася місіс Візлі. — Він мусив раненько їхати на роботу, але на вечерю повернеться. Там нагорі наш дару¬ночок.
Гаррі сів за стіл і почав розгортати квадратний пакунок, на який вона вказала. Там був годинник, дуже схожий на той, що містер і місіс Візлі подарували на сімнадцятиліття Ронові. Він був золотавий, а замість стрілок на циферблаті кружляли зірки.
— Це традиція — дарувати чарівникові годинника на повноліття, — пояснила місіс Візлі, стурбовано поглядаючи на нього від плити. — На жаль, він не такий новий, як Ронів,
він, власне, належав моєму братові Фабіану, а той не дуже дбав про речі, тому він трошки погнутий ззаду, але…
До кінця свою промову місіс Візлі не виголосила, бо Гаррі встав і обійняв її. Він намагався вкласти в ці обійми багато несказаних слів, і вона, мабуть, їх зрозуміла, бо незграбно поляпала його по щоці, а коли він її відпустив, трохи недба¬ло змахнула чарівною паличкою, від чого половина бекону вилетіла зі сковороди на підлогу.
— З днем народження, Гаррі! — Герміона вбігла на кухню й додала до гори подарунків і свій. — Нічого особливого, але маю надію, що тобі сподобається. А ти йому що подарував? —
запитала вона Рона, однак той вдав, що не чує.
— Ану, що там принесла Герміона? — вигукнув Рон.
Вона йому купила новенький стереоскоп. У інших пакунках були зачарована бритва від Білла й Флер (“О, вона голить дьюже глатенько, — запевнив мосьє Делякур, — тільки тгеба вигазно казати, що тобі потгібно… інакше в тебе виявиться тгохи менше волосся, ніж ти спотівався…”), шоколадні цукерки від Делякурів і величезна коробка найновіших виробів фірми “Відьмацькі витівки Візлів” від Фреда з Джорджем.
Гаррі, Рон і Герміона не засиділися за столом, бо коли прийшли мадам Делякур, Флер та Ґабріель, на кухні стало тісно.
— Я все тобі поскладаю, — весело пообіцяла Герміона, забираючи дарунки в Гаррі. — Я майже готова, Роне, чекаю тільки, коли виперуться усі твої труси…
Ронове бурмотіння урвав звук відчинених дверей на другому поверсі.
— Гаррі, можеш зайти на хвилинку?
Це була Джіні. Рон різко зупинився, проте Герміона взяла його під лікоть і потягла по сходах. Відчуваючи хвилювання, Гаррі зайшов у кімнату Джіні.
Він ще ні разу тут не бував. Кімната була маленька, але світла. На одній стіні висів великий плакат чаклунської групи “Фатальні сестри”, а на другій — фотографія Ґвеноґи Джонс, капітанки відьомської квідичної команди “Святоголові гарпії”. Письмовий стіл стояв біля відчиненого вікна, що виходило в садок, у якому колись вони з Джіні вдвох грали у квідич проти Рона з Герміоною, і де тепер стояло велике, перламутрово-біле весільне шатро. Золотистий пра¬пор, що його увінчував, був на одному рівні з вікном Джіні.
Джіні глянула Гаррі у вічі, набрала повітря й сказала:
— Поздоровляю з повноліттям.
— Ага… дякую.
Вона не зводила з нього очей; йому нелегко було витримати цей погляд — неначе він дивився на сліпуче світло.
— Гарний краєвид, — кволо пробурмотів він, показуючи на вікно.
Вона не звернула на ці слова уваги. І він її не винуватив.
— Я не могла придумати, що тобі подарувати, — сказала вона.
— Нічого й не треба.
Вона й на це не звернула уваги.
— Не знала, що тобі може пригодитися. Велике не підійде, бо не зможеш узяти з собою.
Він крадькома на неї зиркнув. Сліз не було. Серед бага¬тьох чудових рис, які йому подобалися в Джіні, було й те, що вона дуже рідко рюмсала. Він якось навіть був подумав, що дитинство серед шести братів її загартувало.
Вона підступила на крок ближче.
— То я й подумала подарувати таке, щоб ти мене пам’ятав, коли, ну знаєш, зустрінеш на своєму шляху яку-небудь віїлу.
— Якщо чесно, то навряд чи я матиму час для подібних зустрічей.
— І ось що я придумала, — прошепотіла вона й почала його цілувати так, як ще ніколи не цілувала, і Гаррі теж її цілував, і це була блаженна мить забуття, палкіша за вогневіскі; на світі, крім Джіні, не лишилося нічого, вона була в його обіймах, однією рукою він пригортав її за спину, а другою пестив довге запашне волосся, що так солодко пахло…
За їхніми спинами з грюкотом відчинилися двері, й вони відскочили одне від одного.
— Опа! — знущально сказав Рон. — Вибачайте.
— Роне! — Герміоні в нього за спиною трохи забило дух. Запала напружена тиша, а тоді Джіні промовила незворуш¬ним голоском:
— Ну, то з днем народження, Гаррі.
Вуха в Рона стали бурячкові, а Герміона занервувалася. Гаррі хотів було грюкнути в них перед носом дверима, але відчув, ніби крізь щойно відчинені двері в кімнату залетів холодний протяг, і всі чари попередньої миті луснули, мов мильна бульбашка. Разом з Роном у кімнату ввірвалися всі підстави й причини припинити ці стосунки з Джіні, бути від неї якомога далі, а все блаженне забуття розвіялось.
Він глянув на Джіні, хотів їй щось сказати, хоч і не знав, що саме, та вона вже відвернулася від нього. Він подумав, що цього разу вона, мабуть, таки не втрималася від сліз. Не знав, як її заспокоювати на очах у Рона.
— Ще побачимося, — буркнув їй і вийшов з кімнати вслід за друзями.
Рон злетів по сходах і через ще й досі набиту людьми кухню вискочив у двір. Гаррі намагався від нього не відставати, а Герміона боязко дріботіла ззаду.
Нарешті, опинившись на свіжоскошеному газоні, де не було сторонніх вух, Рон різко обернувся до Гаррі.
— Ти ж її кинув. Навіщо тепер крутиш їй голову?
— Нічого я не кручу, — заперечив Гаррі. Тим часом підбігла Герміона.
— Роне…
Але Рон підняв руку, щоб замовкла.
— Вона так страждала, коли ти з нею порвав…
— Я теж. Ти знаєш, чому я це зробив, і знаєш, що я цього не хотів.
— Але ти знову почав її охмуряти, і вона почне на щось надіятися…
— Вона не дурна й розуміє, що нічого не буде, вона не сподівається, що ми… колись одружимось…
Щойно він це сказав, як у його уяві зринула яскрава картина — Джіні в білій сукні, вінчається з високим безликим і неприємним незнайомцем. В одну коротку мить його вра¬зило розуміння: її майбутнє вільне й нічим не обтяжене, а в нього… попереду нема нічого, крім Волдеморта.
— Якщо ти за кожної нагоди почнеш її мацати…
— Такого більше не буде, —хрипко відказав Гаррі. День був безхмарний, проте йому здалося, що сонце вже зайшло. — Ясно?
Крізь Ронове обурення проступила ніяковість. Погойдавшись на підборах, він сказав:
— Ну що ж, тоді той… ага.
Того дня Джіні вже не шукала нагоди побути з Гаррі віч-на-віч; жодним поглядом чи жестом вона не виказувала, що в її кімнаті перед цим було щось більше, ніж звичайна чемна розмова. Та все одно Гаррі відчув полегшення, коли прибув Чарлі. Це була неабияка розвага — дивитись, як місіс Візлі змушує Чарлі сісти на стілець, погрозливо піднімає чарівну паличку й оголошує, що зараз нарешті підстриже його по-людському.
Якби день народження Гаррі святкували на кухоньці “Барлогу”, то вона просто луснула б ще до прибуття Чарлі, Люпина, Тонкс і Геґріда. Тож столи для гостей поставили в саду. Фред і Джордж вичаклували кілька червоних ліх¬тарів, прикрашених великими цифрами “17″, і розвісили їх у повітрі над гостями. Завдяки доглядові місіс Візлі Джорджева рана була чиста й охайна, проте Гаррі ніяк не міг звикнути до темної діри біля його скроні, хоч близнюки постійно жартували з цього приводу.
З кінчика Герміониної палички вирвалися фіолетові та золоті стрічки і мальовничо прикрасили дерева й кущі.
— Гарно, — похвалив Рон, коли останнім помахом палички Герміона позолотила листя дикої яблуньки. — У тебе добрий смак на такі штуки.
— Дякую, Роне! — задоволено й трохи розгублено сказала Герміона. Гаррі відвернувся, усміхаючись сам до себе. Його розсмішила думка, що, переглядаючи книгу “Дванадцять абсолютно надійних способів причарувати відьму”, він не¬минуче наштовхнеться на розділ, присвячений мистецтву компліментів. Він піймав погляд Джіні й усміхнувся їй, проте згадав обіцянку Ронові й поспіхом почав розмову з мосьє Делякуром.
— З дороги, всі з дороги! — заспівала місіс Візлі, заходячи у хвіртку з чимось схожим на велетенський, завбільшки з пляжний м’яч, снич. За мить Гаррі збагнув, що це його святковий торт. Місіс Візлі утримувала його в повітрі чарів¬ною паличкою, не ризикуючи нести на руках через нерів¬ний двір. Коли торт нарешті опинився посеред столу, Гаррі вигукнув:
— Це просто диво, місіс Візлі!
— Ой, та що там, дорогенький, — з любов’ю відказала вона. Рон за її спиною підняв угору великий палець і без¬звучно проплямкав: “Молодець”.
Гостей, що прибували ще до сьомої години, зустрічали на початку вулички Фред і Джордж, і заводили в дім. Геґрід з такої оказії нап’яв свій найкращий — і найогидніший — бурий ворсистий костюм. Люпин, тиснучи Гаррі руку, всмі¬хався, та Гаррі помітив, що він смутний. Це було дивно, бо Тонкс поряд з ним аж сяяла.
— З днем народження, Гаррі, — вона міцно його обняла.
— Сімнайцятка, га? — сказав Геґрід, приймаючи з Фредових рук чарчину-як-цеберчину вина. — Шість років з того дня, як ми здибалиси, памнятаєш, Гаррі?
— Туманно, — засміявся Гаррі. — Це тоді, як ти вибив двері, нагородив Дадлі свинячим хвостиком і повідомив, що я чарівник?
— Деталі я си забув, — пирхнув Геґрід. — Роне, Герміоно, як ся маєте?
— Добре, — відповіла Герміона. — А ти?
— Йой, та незле. Багато праці, у нас народилиси єдинорожата, я вам покажу, коли повернетесь… — Гаррі намагався не дивитися у вічі Ронові й Герміоні, поки Геґрід понишпо¬рив у кишені. — Осьо, Гаррі… не знав, що тобі подарувати, а тоді згадав про се. — Він витяг невеличкий волохатий капшучок на довгому шнурочку, щоб носити на шиї. — З кротячої шкурки. Якщо сюди щось си покласти, то вже ніхто, крім власника, не годен буде тово забрати. То дуже рідкісна річ.
— Дякую, Геґріде!
— Та що там, — махнув здоровенною, як накривка від сміттєвого бачка, ручиською Геґрід. —А осьдечки й Чарлі! Завше мені подобавси… гей! Чарлі!
Підійшов Чарлі й тужливо провів рукою по новій коротесенькій стрижці. Він був нижчий за Рона, кремезний, з безліччю опіків та подряпин на м’язистих руках.
— Здоров, Геґріде, як життя?
— Все не мав си часу сісти й написати тобі. Як там Норберт?
— Норберт? — засміявся Чарлі. — Норвезька хребтоспинка? Тепер ми її називаємо Норберта.
— Шо… Норберт — се дівчина?
— Дівчина, — підтвердив Чарлі.
— Як ти знаєш? — здивувалася Герміона.
— Вони набагато зліші, — пояснив Чарлі. Озирнувся і перейшов на шепіт: — Щось тата довго немає. Мама вся мов на голках.
Друзі подивилися на місіс Візлі. Вона розмовляла з мадам Делякур, час від часу позираючи на ворота.
— Мабуть, почнемо без Артура, — оголосила вона гостям за якусь хвилину. — Мабуть, його затримали в… ой!
Усі це побачили одночасно з її словами: смуга світла пролетіла над подвір’ям і впала на стіл, а там перетворилася на срібного горностая, що став на задні лапки й заговорив голосом містера Візлі.
— Зі мною буде міністр магії.
Патронус розчинився в повітрі, а рідні Флер і далі здивовано дивилися туди, де він щойно зник.
— Нас тут не повинно бути, — одразу сказав Люпин. — Гаррі… вибач… поясню іншим разом…
Він схопив Тонкс за руку й потяг за собою. Обоє підбігли до паркана, перелізли й зникли. Місіс Візлі стояла збенте¬жена.
— Міністр… а чому?.. Нічого не розумію…
Та ніколи було обговорювати цю тему — за секунду прямо з повітря біля воріт виник містер Візлі в супроводі Руфуса Скрімджера — гриву сивого волосся легко було впізнати.
Новоприбулі попрямували через двір у садок, до освітленого ліхтарями стола, де всі сиділи мовчки, дивлячись, як вони наближаються. Коли Скрімджер зайшов у коло ліхтар¬ного світла, Гаррі побачив, що за час від їхньої попередньої зустрічі він дуже постарів, страшенно схуд і змарнів.
— Вибачте, що потурбував, — сказав Скрімджер, дошкутильгавши до стола й зупинившись. — Тим паче, що я непроханий гість.
Якусь мить він дивився на велетенський торт у вигляді снича.
— Бажаю довгих років життя.
— Дякую, — відповів Гаррі.
— Мені треба поговорити з тобою наодинці, — сказав Скрімджер. — А також з містером Рональдом Візлі та міс Герміоною Ґрейнджер.
— З нами? — здивувався Рон. — А чому?
— Поясню, як будемо самі, — сказав Скрімджер. — Є тут де поговорити? — запитав він містера Візлі.
— Є, аякже, — відповів схвильований містер Візлі; — Є, е-е, у вітальні, підійде?
— Показуй дорогу, — звернувся Скрімджер до Рона. — Тобі, Артуре, нема потреби йти з нами.
Встаючи разом з Роном та Герміоною, Гаррі побачив, як містер Візлі стурбовано перезирнувся з місіс Візлі. Мовчки йдучи з гостем у будинок, Гаррі розумів, що друзі думають те саме, що й він: Скрімджер якимось чином довідався, що вони зібралися покинути Гоґвортс.
Скрімджер нічого не казав, поки вони проходили крізь захаращену кухню до вітальні. Хоч садок ще був оповитий м’яким золотавим вечірнім сяйвом, у будинку було вже темно. Зайшовши, Гаррі помахом чарівної палички запалив гасові лампи, і вони освітили вбогу, проте затишну вітальню. Скрімджер усівся в продавлене крісло, де зазвичай сидів містер Візлі, лишивши Гаррі, Ронові й Герміоні диванчик, на який вони ледве втислися. Щойно стихли пружини, Скрімджер заговорив.
— Я маю до вас кілька запитань, але, гадаю, краще поговорити віч-на-віч. Якщо ви, — показав він на Гаррі й Герміону, — не проти зачекати нагорі, я почну з Рональда.
— Нікуди ми не підемо, — заперечив Гаррі, а Герміона енергійно закивала. — Говоріть або з усіма разом, або ні з ким.
Скрімджер окинув Гаррі холодним, оцінюючим поглядом. У Гаррі було таке враження, ніби міністр думає, чи варто розкривати свою ворожість так рано.
— Що ж, нехай буде разом, — знизав він плечима. Прокашлявся. — Я тут, як ви, мабуть, здогадуєтеся, з приводу заповіту Албуса Дамблдора.
Гаррі, Рон і Герміона перезирнулися.
— Бачу, це для вас несподіванка! Ви що, не знали, що Дамблдор вам дещо залишив?
— Е-е… нам усім? — перепитав Рон. — Тобто й мені з Герміоною?
— Так, ваму…
Але Гаррі не дав йому договорити.
— Дамблдор загинув понад місяць тому. Чого ви так довго не віддавали те, що він нам залишив?
— Невже не зрозуміло? — озвалася Герміона, перш ніж Скрімджер устиг роззявити рота. —Хотіли перевірити, що він нам залишив. Ви не мали на це права! — вигукнула вона тремтячим голосом.
— Я мав повне право, — заперечив Скрімджер. — За Декретом про виправдану конфіскацію міністерство має повноваження конфіскувати об’єкти заповіту…
— Цей закон було ухвалено, щоб чаклуни не передавали в спадщину предмети, пов’язані з темними мистецтвами, — перебила Герміона, — і перш ніж вилучати майно покій¬ного, міністерство має володіти неспростовними доказами, що ці предмети незаконні! Хочете сказати, що Дамблдор намагався передати нам щось закляте?
— Міс Ґрейнджер, ви збираєтесь присвятити свою кар’єру вивченню магічного права? — поцікавився Скрімджер.
— Не збираюся, — відрізала Герміона. — Я хочу приносити людям користь!
Рон засміявся. Скрімджерові очі метнулися на нього й знову назад, коли заговорив Гаррі.
— І чого ви вирішили віддати наші речі? Не вигадали зачіпки, щоб залишити їх собі?
— Ні, просто минув тридцять один день, — одразу пояснила Герміона. — Вони не мають права затримувати предмети на довше, хіба що доведуть їхню небезпечність. Правильно?
— Рональде, ти можеш сказати, що мав з Дамблдором близькі стосунки? — запитав Скрімджер, пускаючи повз вуха Герміонині слова. Рон розгубився.
— Я? Не… недуже… це Гаррі завжди…
Рон глянув на Гаррі з Герміоною й побачив, що Герміона свердлить його поглядом “нічого-не-кажи!”, проте шкоду вже було зроблено. Скрімджер був такий задоволений, ніби почув саме те, чого сподівався і що бажав почути. Як шуліка накинувся він на Ронову відповідь.
— Якщо ти не мав близьких стосунків з Дамблдором, то як ти поясниш той факт, що він тебе згадує у своєму заповіті? Він визначив усього кілька спадкоємців. Абсолютна біль¬шість його майна — власна бібліотека, магічне знаряддя та інше особисте майно — перейшла у володіння Гоґвортсу. Чому ж він виділив саме тебе?
— Я… не знаю, — пробелькотів Рон. —Я… коли я казав, що ми не були близькі… я мав на увазі, що він до мене ставився приязно…
— Не будь такий скромний, Роне, — втрутилася Герміона. — Дамблдор дуже тебе любив.
Це було перебільшення. Як Гаррі знав, Рон і Дамблдор ні разу не розмовляли наодинці, і якихось прямих контактів між ними практично не було. Та Скрімджер, здається, їх не слухав. Він сягнув рукою під плащ і вийняв значно біль¬шого капшука, ніж той, що Геґрід подарував Гаррі. Дістав з нього сувій пергаменту, розгорнув і прочитав уголос.
— “Остання воля й заповіт Албуса Персіваля Вульфрика Браяна Дамблдора”… ага, ось воно… “Рональду Біліусу Візлі я заповідаю свій світлогасник з надією, що він згадає мене,
коли ним користуватиметься”.
Скрімджер дістав з торбинки предмет, який Гаррі вже бачив: схожий на звичайну срібну запальничку, він, одначе, міг одним-єдиним клацанням висмоктати все світло з будь-якого місця, а потім повернути його назад. Скрімджер нахилився й передав світлогасник Ронові, який спантели¬чено покрутив його між пальців.
— Це дуже цінна річ, — сказав Скрімджер, спостерігаючи за Роном. — Можливо, навіть унікальна. Явно власна Дамблдорова розробка. І чого це він заповів тобі таку цінність?
Рон розгублено знизав плечима.
— Дамблдор навчав тисячі учнів, — не вгамовувався Скрімджер. — Однак у своєму заповіті він згадує тільки вас трьох. Чому це так? Візлі, як саме ти мав використовувати його світлогасник?
— Вимикати світло, мабуть, — промимрив Рон. — Що ще з ним робити?
Видно було, що Скрімджер і сам не має припущень. Якусь мить він пильно придивлявся до Рона, а тоді знову розгор¬нув Дамблдорів заповіт.
— “Міс Герміоні Джін Ґрейнджер я заповідаю свій примірник “Казок барда Бідла” з надією, що вони будуть для неї цікаві й повчальні”.
Скрімджер дістав з торбинки невеличку книжечку, на вигляд таку саму древню, як і “Таємниці найтемнішого мистецтва” нагорі. Палітурка її була в плямах і місцями обдерта. Герміона мовчки взяла її в Скрімджера. Поклала книжку на коліна й дивилася на неї. Гаррі побачив, що назва написана рунами. Він так і не навчився їх читати. Поки він дивився, на тиснені символи впала сльоза.
— Як ти гадаєш, Ґрейнджер, чому Дамблдор залишив тобі цю книгу? — запитав Скрімджер.
— Він… він знав, як я люблю книжки, — хрипким голосом відповіла Герміона й витерла рукавом очі.
— Але чому саме цю книгу?
— Не знаю. Мабуть, думав, що вона мені сподобається.
— Чи ти коли-небудь говорила з Дамблдором про різні шифри чи інші способи передачі таємної інформації?
— Ні, не говорила, — знову витерла рукавом сльози Герміона. — І якщо в міністерстві за тридцять один день не знайшли в цій книзі таємних шифрів, то сумніваюся, що мені це вдасться.
Вона притлумила в собі ридання. Друзі сиділи так тісно, що Ронові важко були висмикнути руку, щоб обняти Герміону за плечі. Скрімджер повернувся до заповіту.
— “Гаррі Джеймсу Поттеру”, — прочитав він, а в грудях у Гаррі аж стислося від хвилювання, — “я заповідаю снич, упійманий ним у його першому в Гоґвортсі квідичному
матчі, як нагадування про нагороди, що здобуваються наполегливістю і вмінням”,

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве