Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Коли Скрімджер витяг крихітного, завбільшки з горішок, золотистого м’ячика, той досить кволо затріпотів срібними крильцями, а Гаррі відчув явне розчарування.
— Навіщо Дамблдор залишив тобі снич? — запитав Скрімджер.
— Не маю поняття, — відповів Гаррі. — Мабуть, через те, що ви прочитали… щоб нагадати мені, що можна здобути, якщо бути… наполегливим.
— Гадаєш, це просто символ на згадку?
— Мабуть, так, — сказав Гаррі. — Бо що ж іще це може бути?
— Тут я запитую, — Скрімджер підсунув своє крісло трошки ближче до диванчика. Надворі смеркало. Весільне шатро за вікнами нависало над живоплотом, мов біла при¬мара.
— Я помітив, що святковий торт теж у формі снича, — допитував Гаррі Скрімджер. — Чого б це?
Герміона глузливо розсміялася.
— О, це не можна пов’язувати з тим фактом, що Гаррі чудовий ловець, це було б занадто очевидно, — знущалася вона. — А в цукровій глазурі, мабуть, приховано таємне послання від Дамблдора!
— Навряд чи в глазурі щось приховано, — сказав Скрімджер, — а от снич може бути прекрасною схованкою для маленького предмета. Думаю, ви знаєте чому?
Гаррі знизав плечима. А от Герміона на це відповіла. Гаррі подумав, що прагнення правильно відповідати стало такою її міцною звичкою, що вона просто не спроможна стрима¬тися.
— Бо сничі володіють пам’яттю плоті, — пояснила вона.
— Що?! — вигукнули одночасно Гаррі й Рон. Обидва вважали, що Герміонині квідичні знання нічого не варті.
— Правильно, — підтвердив Скрімджер. — До снича не торкаються голими руками, перш ніж його випустять на полі, бо навіть майстер, що його виготовляє, робить це в рука¬вицях. Снич так зачаклований, що визначає, хто перший до нього торкнувся, якщо його вловили два ловці одночасно і виникла суперечка. Цей снич, — підняв він угору крихіт¬ний золотистий м’ячик, — пам’ятатиме твій доторк, Поттере. Я припускаю, що Дамблдор, попри всі його вади, мав видатні чаклунські здібності і міг зачарувати цього снича так, щоб він відкривався тільки тобі.
Серце Гаррі закалатало. Він був упевнений, що Скрімджер не помиляється. Що зробити, щоб не торкатися снича голими руками на очах у міністра?
— Ти нічого не кажеш, — сказав Скрімджер. — Може, ти вже знаєш, що міститься в сничі?
— Ні, — заперечив Гаррі, міркуючи, як удати, ніби торкається снича, і не торкнутися насправді. Якби ж він володів виманологією, добре володів — він би прочитав Герміонині думки; він просто відчував, як гуде її мозок.
— Тримай, — тихо сказав Скрімджер.
Гаррі подивився в жовті міністрові очі й зрозумів, що вибору немає, треба скоритися. Простяг руку, а Скрімджер нахилився й навмисне поволі поклав снича на Гарріну долоню.
Нічого не сталося. Коли Гаррі стис пальцями снича, його втомлені крильця затріпотіли й завмерли. Скрімджер, Рон і Герміона пожадливо вдивлялися в м’ячик, частково закри¬тий пальцями — мовби сподівалися, що він на щось пере¬твориться.
— Ефектна сцена, — холоднокровно промовив Гаррі. Рон з Герміоною засміялися.
— Це все, мабуть? — Герміона зробила спробу встати з диванчика.
— Не зовсім, — настрій у Скрімджера помітно погіршив¬ся. — Дамблдор залишив тобі в спадок ще одну річ, Поттере.
— І що ж це? — знову відчув хвилювання Гаррі. Цього разу Скрімджер не став читати заповіт.
— Меч Ґодрика Ґрифіндора, — сказав він.
Герміона й Рон заціпеніли. Гаррі пошукав очима інкрустоване рубінами руків’я, однак Скрімджер не поспішав витя¬гати меча зі шкіряного капшука, який, власне, був явно замалий для меча.
— То де ж він? — запитав Гаррі з підозрою.
— На жаль, — відповів Скрімджер, — Дамблдор не був власником цього меча, щоб передавати його в спадщину. Меч Ґодрика Ґрифіндора — важливе історичне надбання, що належить…
— Він належить Гаррі! — гаряче заперечила Герміона. — Меч сам його обрав, це Гаррі його знайшов, це йому меч з’явився з Сортувального Капелюха…
— Згідно з достовірними історичними джерелами, цей меч може з’явитися будь-якому достойному ґрифіндорцеві, — повідомив Скрімджер. — Та це не робить його винятково власністю Поттера, хоч би що там вирішив Дамблдор. — Скрімджер почухав свою неголену щоку, свердлячи очима Поттера. — Як ти думаєш, чому?..
— Дамблдор хотів подарувати мені меча? — договорив за нього Гаррі, ледве стримуючи роздратування. — Може, подумав, що він прикрасить мою стіну?
— Це не жарти, Поттере! — прогарчав Скрімджер. — Може, Дамблдор вірив, що тільки мечем Ґодрика Ґрифіндора можна завдати поразки спадкоємцю Слизерина? Може, він хотів віддати тобі цього меча, Поттере, бо вірив, як і багато хто, що саме тобі судилося знищити Того-Кого-Не-Можна-Називати?
— Цікава теорія, — незворушно відказав Гаррі. — Чи хтось колись пробував штрикнути цим мечем Волдеморта? Може, міністерству варто залучити до цього своїх працівників,
а не гаяти час на дослідження світлогасників чи замовчу¬вання втеч з Азкабану? Ви що, пане міністре, замикаєтесь у кабінеті, щоб розібрати снича? Люди гинуть, я сам був за волосину від смерті, Волдеморт гнався за мною, він убив Дикозора, проте міністерство про це не зронило ні слова, всі мовчать, наче води в рот понабирали! І ви ще сподіваєтеся на нашу з вами співпрацю?!
— Тебе заносить! — крикнув Скрімджер, встаючи з крісла. Гаррі теж зіскочив на ноги. Скрімджер пошкутильгав до Гаррі й боляче штрикнув його в груди кінчиком чарівної палички — вона пропалила Гаррі дірку у футболці, неначе запалена сигарета.
— Гей! — вигукнув Рон, схоплюючись і хапаючись за свою паличку, однак Гаррі його зупинив:
— Ні! Хочеш дати йому зачіпку нас заарештувати?
— О, згадав, що ти вже не в школі? — гаркнув Скрімджер, важко дихаючи прямо в обличчя Гаррі. — Згадав, що я не Дамблдор, щоб вибачати тобі нахабство й непокору? Носишся зі своїм шрамом, наче з короною, Поттере, та не тобі, сімнадцятирічному пацанові, казати мені, що я маю робити! Давно вже пора тобі навчитися поважати інших!
— Повагу треба заслужити, — відрізав Гаррі. Затряслася підлога. Почулися квапливі кроки, двері роз¬ чинилися й забігли містер та місіс Візлі.
— Ми… почули начебто… — почав містер Візлі, стривожено дивлячись на Гаррі й міністра, що стояли буквально ніс у ніс.
— …якісь крики, — важко дихала місіс Візлі.
Скрімджер відсахнувся на кілька кроків від Гаррі, дивлячись на дірку, яку пропалив у його футболці. Він уже шкодував, що не стримався.
— Це… нічого, — прохрипів міністр. — Мені… прикро через таке твоє ставлення, — додав він, ще раз пильно вдивляючись в обличчя Гаррі. — Ти, здається, вважаєш, ніби в міні¬стерстві не бажають того, чого ти… і Дамблдор… бажали. Ми повинні працювати разом.
— Мені не подобаються ваші методи, пане міністре, — відказав на це Гаррі. — Пам’ятаєте?..
Він удруге підняв праву руку й показав Скрімджерові шрами, що й досі проступали зверху на долоні білими літе¬рами: “Я не повинен брехати”. Скрімджерове лице закам’я¬ніло. Він одвернувся, нічого не кажучи, й пошкутильгав з кімнати. Місіс Візлі поспішила за ним. Гаррі чув, як вона зупинилася біля задніх дверей. Через одну-дві хвилини про¬лунав її голос:
— Його вже нема!
— Що він хотів? — запитав містер Візлі, дивлячись на Гаррі, Рона та Герміону, поки місіс Візлі бігцем поверталася.
— Віддати те, що нам лишив Дамблдор, — пояснив Гаррі. — Вони тільки зараз нарешті ознайомили нас з його заповітом.
Невдовзі в садочку, за столами, три предмети, одержані від Скрімджера, переходили з рук у руки. Усі захоплено вигукували, розглядаючи світлогасник та “Казки барда Бідла”, а також ремствували, що Скрімджер відмовився віддати меч, хоч ніхто не розумів, навіщо Дамблдор залишив Гаррі старого снича. Коли містер Візлі уже втретє чи вчетверте вивчав світлогасник, місіс Візлі нерішуче сказала:
— Гаррі, дорогенький, усі такі голодні, ми не хотіли починати без тебе… може, подавати вже вечерю?
Усі якось квапливо повечеряли, поспіхом заспівали “Многая літа”, швидко проковтнули торт — і свято закінчилось. Геґрід, якого запросили на завтрашнє весілля, але який ніяк не вмістився б у вже й так переповненому “Барлозі”, пішов розбивати собі намет на сусідньому полі.
— Зустрінемось нагорі, — прошепотів Гаррі Герміоні, коли вони допомагали місіс Візлі прибирати в саду. — Як усі полягають спати.
У кімнатці на горищі Рон розглядав світлогасник, а Гаррі наповнив Геґрідів гаманець із кротячої шкурки, але не грішми, а найціннішими для нього речами, хоч деякі з них, мабуть, не варті були нічого: Картою Мародера, уламком Сіріусового зачарованого дзеркальця та медальйоном Р.А.Б. Він міцно затяг шнурок і повісив капшучок на шию, а тоді сидів собі, тримаючи старого снича й дивлячись, як той кволо тріпоче крильцями. Нарешті в двері постукала Герміона і навшпиньки зайшла.
— Глушилято, — прошепотіла вона, махнувши чарівною паличкою в бік сходів.
— Ти ж не схвалювала це закляття? — здивувався Рон.
— Часи міняються, — відповіла Герміона. — Ану, продемонструй нам світлогасник.
Рон одразу послухався. Тримаючи його перед собою, клацнув. Єдина їхня лампа негайно згасла.
— Річ у тім, — прошепотіла Герміона в темряві, — що того самого ефекту можна досягти перуанським порошком “Розчинної темряви”.
Почулося легеньке клацання, кулька світла з лампи полетіла на стелю й знову всіх освітила.
— Усе одно він класний, — наче виправдовуючись, сказав Рон. — А ще кажуть, Дамблдор сам його винайшов!
— Я знаю, та навряд чи він вписав тебе в заповіт тільки для того, щоб ти вимикав нам світло!
— Думаєш, він знав, що міністерство конфіскує його заповіт і дослідить усе, що він нам заповів? — поцікавився Гаррі.
— Безперечно, — сказала Герміона. — Він не міг написати в заповіті, чому дарує нам ці речі, та все одно незрозуміло…
— …чому він нічого не натякнув, як ще був живий? — договорив за неї Рон.
— Саме так, — погодилася Герміона, гортаючи “Казки барда Бідла”. — Якщо ці речі такі важливі, що варто їх передавати прямо під носом у міністерства, то він мав би нам якось пояснити… хіба що вважав, що це й так очевидно.
— І помилився, га? — знизав плечима Рон. — Я завжди казав, що він ненормальний. Геніальний і все таке, але шизонутий. Заповів Гаррі старого снича… якого біса він це зробив?
— Поняття не маю, — сказала Герміона. — Коли Скрімджер примусив тебе, Гаррі, його взяти, я була переконана, що має щось статися!
— Ну, так, — погодився Гаррі. Пульс у нього прискорився, коли він підняв пальцями снича. — Я ж не збирався перенапружуватися на очах у Скрімджера.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла Герміона.
— Як я зловив снича у своєму найпершому квідичному матчі? — нагадав їй Гаррі. —Ти що, забула?
Герміона була спантеличена. Зате Рон почав хапати ротом повітря й несамовито показувати то на Гаррі, то на снича, поки до нього не повернувся дар мови.
— Це ж той, що ти його ледь не ковтнув!
— Точно, — підтвердив Гаррі, й серце його калатало, коли він притис губи до снича.
Той не відкрився. Розчарування й крах надій закипіли всередині й Гаррі опустив золотистий м’ячик. Але Герміона раптом скрикнула:
— Напис! На ньому щось написано, дивіться!
Від подиву й хвилювання Гаррі трохи не випустив снича з рук. Герміона не помилялася. На гладенькій золотистій поверхні, там, де кілька секунд тому нічого не було, з’яви¬лися три слова, виведені навскоси тоненькими буквами. Гаррі впізнав Дамбддорів почерк.
“Я відкриваюся наприкінці”.
Ледве він прочитав, як слова знову зникли.
— “Я відкриваюся наприкінці…” Що б це означало? Герміона й Рон, нічого не розуміючи, похитали головами.
— Я відкриваюся наприкінці… наприкінці… відкриваюся наприкінці…
Та скільки б і з якими інтонаціями вони не повторювали ці слова, їхній зміст розгадати не вдавалося.
— А меч, — сказав урешті-решт Рон, коли вони вже кинули спроби розтлумачити напис на сничі. — Чому він хотів, щоб Гаррі успадкував меча?
— І чому нічого мені не сказав? — неголосно промовив Гаррі. — Меч був там, висів торік на стіні в його кабінеті під час усіх наших розмов! Якщо він хотів мені його передати, то чому не передав ще тоді?
Враження було таке, ніби він сидить на іспиті з питанням, на яке має знати відповідь, але загальмований мозок нічого не підказує. Може, він торік чогось не вловив під час довгих розмов з Дамблдором? Може, він мав знати, що це все означає? Може, Дамбддор сподівався, що він усе збагне?
— А ця книжка, — замислилася Герміона, — “Казки барда Бідла”… я й не чула про такі казки!
— Не чула про “Казки барда Бідла”? — недовірливо перепитав Рон. —Ти що, жартуєш?
— Не жартую! — здивувалася Герміона. — А ти їх знаєш?
— Та звичайно ж!
Гаррі відволікся від думок і глянув на них. Це ж було безпрецедентно — щоб Рон прочитав книжку, про яку не знала Герміона. Але Рона теж спантеличили їхні здивовані погляди.
— Та перестаньте! Усі старі дитячі казки написав Бідл! “Фонтан фортуни”… “Чаклун і горщик-стрибунець”… “Бебіті Ребіті та її реготлива кукса”…
— Що-що? — захихотіла Герміона. — Яка остання назва?
— Та ну вас! — розгублено подивився Рон на Гаррі й Герміону. — Невже ви не чули про Бебіті Ребіті?..
— Роне, ти добре знаєш, що нас виховували маґли! — урвала його Герміона. — Коли ми були маленькі, нам не читали цих казок, нам розповідали про “Білосніжку й семеро гномів” чи про “Попелюшку”…
— Це що, якась хвороба? — перепитав Рон.
— То це дитячі казки? — уточнила Герміона, знову нахиляючись над рунами.
— Ага, — непевно підтвердив Рон, — тобто всі знають, що ці старі казки колись переповів Бідл. Не знаю, які були оригінальні версії.
— Цікаво, чому Дамблдор подумав, що мені треба їх прочитати?
Щось хруснуло на сходах унизу.
— Мабуть, це Чарлі, поки мама спить, хоче крадькома відростити собі волосся, — нервово припустив Рон.
— Але нам і так пора вже лягати, — прошепотіла Герміона. — Не можна ж завтра проспати, бо буде біда.
— Не можна, — погодився Рон. — Жорстоке потрійне вбивство, скоєне матір’ю молодого, може трохи зіпсувати загальний святковий настрій. Я вимикаю світло.
І він клацнув світлогасником відразу, як Герміона вийшла з кімнати.

— РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ —
Весілля

Назавтра о третій годині дня Гаррі, Рон, Фред і Джордж стояли в саду біля великого й білого весільного шатра, очікуючи прибуття гостей. Гаррі випив величеньку дозу багатозільної настійки і став двійником рудого маґлівського хлопця з місцевого села Отері-Сент-Кечпола, у якого Фред замовлянням-викликанням викрав кілька волосинок. Задум був представляти Гаррі як “кузина Барні” й вірити, що серед численної родини Візлів він якось замаскується.
Усі четверо стискали в руках схеми розсаджування гостей, щоб допомагати людям знаходити їхні місця. Сила-силенна офіціантів у білих мантіях та музик у золотих піджаках прибула ще з годину тому, і всі ці чаклуни тепер сиділи не¬далечко під деревом. Гаррі бачив, як над ними розвівається синя хмарка люлькового диму.
За спиною в Гаррі, крізь вхід у шатро, виднілися численні ряди легких золотистих стільців, розставлених по обидва боки довжелезної багряної килимової доріжки. Стовпи, що підпирали шатро, були обвиті білими й золотими квітами. Фред і Джордж почепили величезну в’язку золотих повіт¬ряних кульок прямісінько над тим місцем, де Білл і Флер незабаром мали стати подружжям. Надворі ліниво круж¬ляли над травичкою та живоплотом метелики й бджоли. Гаррі почувався доволі незручно. Маґлівський хлопець, чиєї подоби він набрав, був трохи гладший за нього, і через те у вечірній мантії в розпал спекотного літнього дня йому було гаряче й тісно.
— Коли я женитимусь, — Фред осмикнув комір мантії, — то не звертатиму уваги на такі дурниці. Одягнете, що захо¬чете, а маму я зачарую повним тілов’язом, поки все не закінчиться.
— Зранку вона ще була порівняно нічого, — зауважив Джордж. — Трошки поплакала, що немає Персі, але кому він тут потрібен? Ой, щоб я провалився, повна готовність, вони вже йдуть.
Прямо з повітря в дальньому краю двору почали з’являти¬ся яскраві барвисті постаті. За кілька хвилин сформувався весільний кортеж, що звивистою змійкою посунув через садок до шатра. Екзотичні квіти й зачаровані пташки тріпо¬тіли пелюстками й крильцями на капелюшках чарівниць, а на краватках чаклунів виблискувало коштовне каміння. Збуджений гамір дедалі голоснішав, поступово заглушуючи дзижчання бджіл, коли процесія наблизилась до шатра.
— Розкішно, я здається бачу кілька кузин-віїл, — витя¬гував шию Джордж, щоб краще роздивитися. — їм треба допомогти збагнути наші англійські звичаї, я цим займуся…
— Не спіши, Безвушко, — сказав Фред, рвонув повз зграйку середніх літ відьом, що йшли на чолі процесії, і запропонував: — “Ось… permettez-moi щоб assister vous”, — парочці симпатичних французьких дівчат, які захихотіли й дозволили йому завести їх у шатро. Джорджеві довелося відводити відьом середніх літ, Рон запропонував свої послуги старому міністерському колезі містера Візлі Перкінсу, а Гаррі дісталася стара глухувата пара.
— Здоров був, — пролунав знайомий голос, коли він знову вийшов з шатра й побачив попереду черги Тонкс і Люпина. З такої оказії вона стала білявкою. — Артур нам сказав, що тебе можна впізнати по кучерявому волоссю. Вибач, що вчора втекли з дня народження, — додала вона пошепки, поки Гаррі вів їх по проходу. — У міністерстві зараз панують антивовкулацькі настрої, і ми подумали, що наша присут¬ність тобі зашкодить.
— Та нічого, я все розумію, — сказав Гаррі, звертаючись не стільки до Тонкс, як до Люпина. Люпин на мить усміх¬нувся, та коли вони відвернулися, Гаррі побачив, що його обличчя знову набрало нещасного вигляду. Він не міг цього збагнути, але не було коли заглиблюватись — через Геґріда стався певний збій. Переплутавши Фредові вказівки, він замість сісти на магічно збільшене й зміцнене крісло в зад¬ньому ряду, втелющився одразу на п’ять стільців, і вони тепер нагадували купу розкиданих золотистих сірників.
Поки містер Візлі ремонтував стільці, а Геґрід горлав, просячи вибачення у всіх, хто його слухав, Гаррі поспішив до входу, де побачив Рона віч-на-віч з чаклуном надзви¬чайно ексцентричного вигляду. Він був трохи косоокий, з довгим, до плечей, білим волоссям, що нагадувало цукрову вату, в шапочці з китицею, що теліпалася перед носом, та в мантії яєчного кольору, від якої аж мерехтіло в очах. На шиї, на золотому ланцюзі, виблискував якийсь чудернаць¬кий знак, схожий на трикутне око.
— Ксенофілій Лавґуд, — простяг він руку Гаррі, — ми з доч¬кою живемо тут, за горою, тож дуже люб’язно з боку добрих Візлі, що вони нас запросили. Здається, ти знаєш мою Луну? — запитав він Рона.
— Знаю, — відповів Рон. — А що, вона не з вами?
— Вона затрималась у вашому чарівному садочку привітатися з гномами, ними там аж кишить! Як мало чаклунів ро¬зуміє , скільки цікавого можна навчитися в мудрих гномиків… або, якщо називати правильно, “ґернумблюсів ґарденсадних”.
— Наші знають багацько лайок, — сказав Рон, — але то їх, мабуть, навчили Фред і Джордж.
Гаррі саме заводив у шатро групу ворожбитів, коли до нього підбігла Луна.
— Салют, Гаррі! — привіталася вона.
— Е-е… мене звати Барні, — пробурмотів збитий з пантелику Гаррі.
— О, то ти й це змінив? — весело поцікавилась Луна.
— А як ти впізнала?..
— О, з виразу обличчя, — пояснила дівчина.
Як і батько, Луна була вбрана в яскраво-жовту мантію, яку доповнила великим соняшником у волоссі. Коли очі звикали до сліпучої жовтизни, загальне враження було на¬віть доволі приємне. Принаймні з її вух не звисали редиски.
Ксенофілій, захоплений розмовою зі знайомим, не чув, про що говорили Луна й Гаррі. Розпрощавшись зі співроз¬мовником, він повернувся до дочки, котра, піднявши пальця, сказала:
— Татку, дивися… один гномик мене таки вкусив!
— Як чудово! Гномівська слина надзвичайно корисна! — зрадів містер Лавґуд, хапаючи Луниного пальця й розгля¬даючи сліди укусу, з якого сочилася кров. — Луно, дитино
моя, якщо ти сьогодні відчуєш у собі паростки талантів — скажімо, несподіване бажання заспівати оперну арію чи декламувати вірші русальською мовою — не стримуйся!
Можливо, тебе наділили цим даром ґернумблюси!
Рон, що проходив повз них, голосно пирхнув.
— Рон хай собі сміється, — незворушно сказала Луна, коли Гаррі вів її та Ксенофілія до їхніх місць, — але батько дуже серйозно досліджував чари ґернумблюсів.
— Справді? — відказав на це Гаррі, котрий давно вже постановив собі не сперечатися з Луною щодо специфічних поглядів її батька. — Може, все ж змастити чимось цей укус?
— Ой, та навіщо, — Луна замріяно смоктала пальця, розглядаючи Гаррі з голови до п’ят. — Ти такий елегантний. Я казала татові, що більшість буде у вечірніх мантіях, проте він вважає, що на весілля треба одягати сонячні кольори, на щастя.
Луна з батьком відпливла, зате знову з’явився Рон зі ста¬рою відьмою, що вчепилася йому в руку. Гачкуватий ніс, почервонілі очі та оздоблений пір’ям рожевий капелюшок робили її схожою на злого фламінго.
— …і волосся в тебе дуже довге, Рональде, я ледь не переплутала тебе з Джіневрою. Мерлінова борода, а що це нап’яв на себе Ксенофілій Лавґуд? Він же схожий на омлет. А ти хто? — гавкнула вона на Гаррі.
— О, так, тітонько Мюріель, це наш кузин Барні.
— Ще один Візлі? Ви плодючі, наче гноми. А Гаррі Поттера немає? Я хотіла з ним познайомитись. Він начебто твій товариш, Рональде, чи ти просто вихвалявся?
— Ні… він не зміг прибути…
— Гм-м. Знайшов відмовку? Значить, не такий тупий, як здається на знімках у газеті. Я оце щойно вчила молоду, як краще носити мою діадему, — крикнула вона Гаррі. —
Ґоблінської роботи, знаєш, вона в нашому роду вже кілька століть. Вродлива дівчина, та все одно… француженка. Ну що, знайди мені гарне місце, Рональде. Мені вже сто сім років і я не можу довго стояти.
Проходячи повз Гаррі, Рон кинув на нього виразний погляд, а потім досить довго не повертався. Гаррі встиг про¬вести з десяток гостей до їхніх місць, коли вони нарешті зустрілися біля входу. Шатро заповнилося майже вщерть, і чи не вперше у дворі не було черги.
— Кошмар, ця Мюріель, — пожалівся Рон, витираючи рукавом лоба. — Раніше вона щороку приїжджала на Різдво, а потім, слава Богу, образилася, бо Фред з Джорджем підклали їй за вечерею під крісло какобомбу. Тато завжди каже, що вона викреслить їх із заповіту… наче їм не все одно, вони ж і так будуть найбагатші в нашій родині, якщо в них і далі так
піде… ого, — додав він раптом, закліпавши очима, коли до них підбігла Герміона. —Ти така гарна!
— Завжди цей здивований тон, — перекривила його Герміона, однак усміхнулася. Вона була вдягнена в легеньку бузкову сукню, до неї такої ж барви туфельки на шпильках; волосся її було гладеньке й сяюче. — Твоя славетна тітонька Мюріель з тобою б не погодилась. Я щойно зустрілася з нею нагорі, коли вона передавала Флер свою діадему. Каже: “О Боже, це та, з маґлівського роду?”, — а тоді: “Погана постава й кістляві гомілки”.
— Не бери близько до серця, вона з усіма така нечемна, — сказав Рон.
— Говоримо про Мюріель? — втрутився Джордж, разом з Фредом виходячи з шатра. — Мені вона щойно заявила, що в мене вуха криві. Стара кажаниха. Шкода, що з нами вже нема дядька Біліуса, ото був жартівник на весіллях!
— Чи це не той, що побачив Ґрима й через добу помер? — запитала Герміона.
— Так, він під старість став трохи дивакуватий, — підтвердив Джордж.
— Та перед тим, як шизонутися, він був душею кожного товариства, — додав Фред. — Видудлить, бувало, цілу пляшку вогневіскі, вискочить на танцмайданчик, задере мантію й починає витягати букети квітів з…
— О, так, бачу, веселун був хоч куди, — пирхнула Герміона, а Гаррі аж падав зі сміху.
— Але чогось ні разу не був жонатий, — додав Рон.
— Ти мене дивуєш, — зіронізувала Герміона.
Вони так весело реготали, що не помітили запізнілого гостя, чорнявого юнака з великим гачкуватим носом і гус¬тими чорними бровами, доки той не простяг Ронові своє запрошення і не сказав з прикутим до Герміони поглядом:
— Ті дужо гарна.
— Вікторе! — скрикнула дівчина, впустивши маленьку вишиту бісером сумочку. Та гупнула об землю, невідповідно голосно до свого розміру. Герміона зашарілася, кинулась її піднімати й сказала:
— Я й не знала, що тебе… Господи… приємно бачити… як ся маєш?
Ронові вуха знову запалали. Оглянувши Крумове запрошення з таким виглядом, ніби не вірив жодному написаному там слову, він занадто голосно запитав:
— Як це ти тут опинився?
— Мене запросити Флер, — підняв брови Крум.
Гаррі, котрий нічого не мав проти Крума, потис йому руку. Відчуваючи, що найрозсудливіше було б одвести Крума яко¬мога далі від Рона, запропонував показати, де він має сидіти.
— Твій друг не дужо радо мене бачити, — сказав Крум, коли вони зайшли у вщерть переповнене шатро. — Чи се твій родич? — додав він, зиркнувши на руде й кучеряве волосся Гаррі.
— Троюрідний брат, — промимрив Гаррі, але Крум уже не слухав. Його поява викликала справжній ажіотаж, особливо серед кузин-віїл, адже він, зрештою, був славетний квідичист. Поки гості витягували шиї, щоб його роздивитися, Рон, Герміона, Фред та Джордж побігли проходом до своїх місць.
— Пора сідати, — сказав Гаррі Фред, — а то нас зараз розтопче наречена.
Гаррі, Рон і Герміона сіли на свої місця в другому ряду, за Фредом і Джорджем. Герміона й досі була рожева, а Ронові вуха так само яскраво палахкотіли. Він пробурмотів до Гаррі:
— Ти бачив його ідіотську борідку?
Гаррі щось нерозбірливо буркнув.
Нервове очікування наповнило тепле шатро. Загальний гомін то там, то там розривали вибухи збудженого реготу. Містер і місіс Візлі пройшлися серед гостей, усміхаючись і махаючи руками родичам. На місіс Візлі була новесенька мантія аметистового кольору та в тон до неї капелюшок.
За мить при вході в шатро підвелися Білл і Чарлі, обидва у вечірніх мантіях, з великими білими трояндами в петель¬ках. Фред захоплено свиснув, а кузини-віїли захихотіли. І тут усі змовкли, бо залунала музика — здається, із золотих повітряних кульок.
— О-о-о! — вигукнула Герміона, крутнувшись на стільці, щоб бачити вхід.
Усі присутні чаклуни й чарівниці захоплено зітхнули, коли в проході з’явилися мосьє Делякур та Флер. Флер ніби линула по воді, а мосьє Делякур аж підстрибував, сяючи радістю. Флер була в дуже простій білій сукні і, здавалося, випромінювала потужне срібне сяйво. Якщо раніше на тлі її блиску всі навколо здавалися безбарвними, то сьогодні промінці її сяйва робили ще вродливішим кожного, кого торкалися. Джіні та Ґабріель, обидві в золотистих сукнях, здавалися ще гарнішими, ніж завжди, а, дивлячись на Білла, коли Флер до нього підпливла, ніяк не можна було сказати, що він колись мав справу з Фенріром Ґрейбеком.
— Пані й панове, — пролунав співучий голос, і здивований Гаррі побачив перед Біллом і Флер того самого низенького чаклуна з кущиками ріденького волосся на голові, що був розпорядником на похороні Дамблдора. — Ми зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати єднання двох вірних душ…
— Ну от, моя діадема все врятувала, — театральним шепотом обізвалася тітка Мюріель. — Але мушу сказати, що у Джіневри завелике декольте.
Джіні озирнулась, усміхаючись, підморгнула Гаррі й швиденько відвернулася. Гаррі відлетів подумки далеко від весільного шатра, згадуючи вечори, проведені наодинці з Джіні у потаємних куточках шкільних угідь. Здавалось, це було тисячі років тому, вони й тоді були якісь нереальні, немовби він крав ці прекрасні години з життя когось нор¬мального, когось без шраму в формі блискавки на лобі…
— Чи ти, Вільям Артур, береш Флер Ізабель?..
У першому ряду місіс Візлі та мадам Делякур тихенько схлипували в мереживні хустинки. Трубний глас з даль¬нього краю шатра сповістив усім, що Геґрід вийняв свою хустинку-як-скатертинку. Герміона озирнулася й осяяла Гаррі усмішкою. Її очі теж були повні сліз.
— …і я оголошую вас пов’язаними на все життя.
Чаклун з ріденьким волоссям підняв чарівну паличку над головами Білла та Флер, і на них посипалася злива срібних зірочок, огортаючи їхні сплетені в цілунку постаті. Фред і Джордж перші заплескали в долоні, а тоді вгорі луснули золотаві повітряні кульки. З них випурхнули райські птахи і випливли крихітні золоті дзвіночки, доповнюючи своїми співами та передзвоном радісний гамір гостей.
— Пані й панове! — звернувся чаклун з ріденьким волос¬ сям. — Прошу встати!
Усі так і зробили; тітонька Мюріель голосно бурчала. Чаклун махнув чарівною паличкою. Стільці, на яких досі сиділи гості, граціозно знялися в повітря, а брезентові стіни шатра зникли — і всі опинилися під своєрідним балдахіном на позолочених стовпах, з краєвидом на залитий сонцем фруктовий сад та довколишні поля. З центру шатра розли¬лося озеро рідкого золота і утворило блискучий танцюваль¬ний майданчик. Завислі в повітрі стільці розташувалися навколо накритих білими скатерками столиків, і граціозно опустилися разом з ними додолу, а музики в золотих під¬жаках подалися на сцену.
— Усе як по маслу, — дав схвальну оцінку Рон, коли з усіх боків з’явилися офіціанти — одні несли срібні таці з гарбу¬зовим соком, маслопивом та вогневіскі, а інші — височенні хиткі стоси пиріжків та бутербродів.
— Треба піти їх привітати! — Герміона встала навшпиньки, щоб побачити те місце, де зникли в юрбі вітальників Білл та Флер.
— Ще встигнемо, — знизав плечима Рон, схопив з таці, яку повз них проносили, три маслопива й подав одне Гаррі. — Герміоно, це тобі. Треба зайняти столик… тільки не там! Не біля Мюріель…
Рон повів їх через порожній танцмайданчик, позираючи на ходу то ліворуч, то праворуч. Гаррі не сумнівався, що він постійно пасе очима Крума. Поки дійшли до другого краю шатра, майже всі столи були вже зайняті. Найвільніший був той, де самотньо сиділа Луна.
— Можна біля тебе? — запитав Рон.
— Ой, так, — зраділа вона. — Тато пішов вручати Біллові й Флер наш дарунок.
— А що це — довічний запас гурдикоренів? — поцікавився Рон.
Герміона хотіла стукнути його під столом ногою, проте влу¬чила в Гаррі. Від болю йому аж засльозилося в очах і якийсь час йому було не до розмови.
Заграв оркестр. Перші на танцмайданчик вийшли під загальні оплески Білл та Флер. За мить до них приєдналися містер Візлі з мадам Делякур та місіс Візлі з батьком Флер.
— Я так люблю цю пісню, — сказала Луна, погойдуючись у такт мелодії, а кількома секундами згодом вона встала й пішла на танцмайданчик, закружляла там на місці, одні¬сінька, заплющивши очі й вимахуючи руками.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве