Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

— Вона класна, правда? — захоплено вигукнув Рон. — Завжди у своєму репертуарі.
Проте його усмішка раптом зів’яла: на звільнене Луною місце впав Віктор Крум. Герміона не змогла приховати радісного хвилювання, але Крум цього разу не обдарував її компліментами. Він насупився й запитав:
— Хто той чоловік у жовте?
— Це Ксенофілій Лавґуд, батько нашої приятельки, — пояснив Рон. Його забіякуватий тон натякав, що вони не глузуватимуть з Ксенофілія, хоч їх явно до цього підштов¬ хували.
— Пішли потанцюємо, — зненацька запропонував він Герміоні.
Для неї це була приємна несподіванка, вона підвелася й вони удвох розчинилися в дедалі густішій юрбі на танцмайданчику.
— О, вони тепер ходити разом? — відразу засмутився Крум.
— Е-е… та ніби, — відповів Гаррі.
— А ти хто? — запитав Крум.
— Барні Візлі.
Вони обмінялися потисками рук.
— Ти, Барні… ти добро знати того чоловіка Лавґуд?
— Ні, тільки сьогодні познайомився. А що?
Понад краєм келиха Крум пильно вдивлявся у Ксенофілія, що балакав з кількома ворожбитами по той бік танцмай¬данчика.
— Бо, — пояснив Крум, — якби він не бути гостем Флер, я б його викликати на дуель, негайно, тут і тепер, за те, што он носити той мерзенний знак на грудях.
— Знак? — перепитав Гаррі, теж приглядаючись до Ксенофілія. На грудях у того виблискувало дивне трикутне око. — А що? Що в ньому поганого?
— Ґріндельвальд. То знак Ґріндельвальда.
— Ґріндельвальда… темного чаклуна, що його переміг Дамблдор?
— Саме так.
М’язи на щелепах у Крума зарухались, наче він щось жував. Потім він сказав:
— Ґріндельвальд убити богато люди, наприклад, мого діда.
Звичайно, він не був могутній у ця країна, бо казати, що він боятися Дамблдора… і недаремно, якщо згадати його кінець. Але це… — він показав пальцем на Ксенофілія. — Це його символ, я його відразу впізнати. Ґріндельвальд його викарбувати на стіна в Дурмстренґ, коли він бути там учень. Деякі ідіоти робити копія у свої книжки й на одяг, шоб шокувати інших, справляти на вони враження… аж поки ми, ті, що втратили через Ґріндельвальда рідних, показати їм, де раки зимувати.
Крум погрозливо хруснув пальцями й люто зиркнув на Ксенофілія. Гаррі розгубився. Неправдоподібно було, щоб Лунин батько виявився прихильником темних мистецтв, до того ж ніхто в шатрі ніби й не здивувався цьому трикут¬ному, схожому на руну, знакові.
— А ти… е-е… впевнений, що це Ґріндельвальдів?..
— Я не помилятися, — холодно процідив Крум. — Я богато років ходити повз той знак і добро його знати.
— Може бути й таке, — припустив Гаррі, — що Ксенофілій просто не розуміє значення цього символу. Лавґуди доволі… дивні люди. Він міг його десь підібрати й подумати, що це профіль якого-небудь зім’яторогого хропача чи ще когось.
— Профіль чого?
— Ну, я сам не знаю, що то, але вони з дочкою на канікулах вирушали в експедицію на пошуки хропачів…
Гаррі відчував, що йому важко пояснити звичаї Луни та її батька.
— Це вона, — вказав на Луну, що й далі танцювала сама, розмахуючи руками над головою, наче відганяла комарів.
— Чому вона це робити? — здивувався Крум.
— Мабуть, хоче позбутися руйносмика, — упізнав знайомі симптоми Гаррі.
Крум, видно, не розумів, знущається з нього Гаррі чи ні. Він вийняв з-під мантії чарівну паличку й погрозливо по¬стукав себе по стегну. З кінчика палички вилетіли іскри.
— Ґреґорович! — вигукнув Гаррі голосно і Крум здригнувся, проте Гаррі був такий схвильований, що й не помітив.
Побачивши Крумову чарівну паличку, він усе пригадав: її брав і пильно оглядав перед Тричаклунським турніром Олівандер.
— А що з ним? — підозріло перепитав Крум.
— Він майстер чарівних паличок!
— Я знати це, — кивнув Крум.
— Він зробив твою паличку! Ось чому я й подумав… квідич…
Крум дивився на нього з дедалі більшою підозрою.
— Як ти знати, шо мою паличку зробити Ґреґорович?
— Я… я десь це читав, здається, — пробурмотів Гаррі. — У… фанатському журналі, — вигадував він на ходу, і Крума це трохи заспокоїло.
— Я й не пам’ятати, шо розмовляти з фанатами про своя чарівна паличка, — знизав він плечима.
— То… е-е.. цікаво, де зараз Ґреґорович? Крум спантеличено замислився.
— Кілька роки тому він піти у відставка. Я бути серед останніх, хто купити чарівна паличка Ґреґоровича. Вони найкращі… хоч я знати, шо ви, британці, надавати пере¬вагу Олівандеру.
Гаррі нічого не відповів. Він удавав, що дивиться, як і Крум, на танцюристів, а насправді тяжко замислився. Отже, Волдеморт шукав славетного майстра чарівних паличок, і Гаррі добре розумів причину: це було викликано неперед¬баченою реакцією Гарріної палички тієї ночі, коли Волде¬морт гнався за ним у небі. Гостролистова паличка з феніксовою пір’їною перемогла позичену чарівну паличку, чого Олівандер не міг ані передбачити, ані збагнути. Чи Ґреґо¬рович мав глибші знання? Чи справді був кращим за Олівандера майстром і знав недоступні тому таємниці чарів¬них паличок?
— Ця дівчина дужо гарна, — сказав Крум, повертаючи Гаррі до дійсності. Крум показував на Джіні, котра щойно долучилася до Луни. — Вона теж твоя родич?
— Так, — роздратувався раптом Гаррі, — і вона вже зустрічається з одним хлопцем. Дуже ревнивий. І здоровенний, як троль. Краще з ним не стикатися.
Крум зітхнув.
— Што доброго, — допив він келиха і встав, — у тому, щоб бути відомим у світі квідичистом, якщо всі гарні дівчата уже хтось розібрати?
І він пішов, а Гаррі взяв у якогось офіціанта бутерброд і почав пробиратися до переповненого танцмайданчика. Він хотів знайти Рона й розповісти йому про Ґреґоровича, але Рон посеред майданчика саме танцював з Герміоною. Гаррі притулився до золотистого стовпа і розглядав Джіні — як вона витанцьовує з Фредовим та Джорджевим другом Лі Джорданом. Водночас намагався не ображатися на Рона за те, що сам же йому й пообіцяв.
Він ще не бував на весіллях, і тому не міг оцінити, наскільки чаклунські весілля відрізняються від маґлівських, хоч був чомусь упевнений, що в маґлів не буває весільних тортів, прикрашених кремовими феніксами, які злітають угору, коли торт розрізають, або пляшок шампанського, що самі собою літають у натовпі. Вечір густішав і нічні метелики закружляли під навісом, освітленим летючими золотими ліхтарями, а забава тільки набирала обертів. Фред і Джордж давно вже зникли в темряві з парочкою Флериних кузинок. Чарлі, Геґрід і ще якийсь присадкуватий чарівник у м’якому фіолетовому капелюсі виспівували в кутку про Одо-героя.
Рятуючись у юрбі від якогось п’яного Ронового дядька, котрий не міг доп’ясти — Гаррі син йому чи ні, Гаррі помітив старенького чаклуна, що однісінький сидів за столом. Гриву сивого волосся, яка робила його схожим на відцвілу кульбабу, увінчувала поїдена міллю феска. На когось він був схожий. Гаррі не довго ламав голову, бо раптом збагнув, що це Ельфаєс Додж, член Ордену Фенікса й автор Дамблдорового некролога.
Гаррі підійшов.
— Можна біля вас сісти?
— Прошу, прошу, — відповів Додж доволі високим, хрипким голосом.
Гаррі нахилився.
— Містере Додж, я — Гаррі Поттер. Додж аж охнув.
— Мій любий хлопчику! Артур казав мені, що ти десь тут, замаскований… я такий радий, це така честь!
У пориві радості Додж налив Гаррі келих шампанського.
— Я думав тобі написати, — прошепотів він, — після Дамблдорової… така трагедія… і для тебе теж…
Доджеві очиці раптом наповнилися слізьми.
— Я читав некролог, який ви написали для “Щоденного віщуна”, — сказав Гаррі. — Я не знав, що ви так добре знали професора Дамблдора.
— Так само, як будь-хто інший, — зітхнув Додж, витираючи очі серветкою. — Звісно, я знав його найдовше, якщо не брати до уваги Еберфорса… а люди чомусь ніколи не враховують Еберфорса.
— До речі, про “Щоденний віщун”… не знаю, чи ви бачили, містере Додж?..
— Ой, кажи на мене просто Ельфаєс, хлопчику.
— Ельфаєсе, не знаю, чи ви читали інтерв’ю Ріти Скітер про Дамблдора?
Додж аж побагровів зі злості.
— Так, Гаррі, читав. Ця жінка, чи, точніше сказати, стерв’ятниця, замучила мене проханнями з нею поговорити. Мені прикро зізнаватися, але я повівся з нею брутально, назвав її надокучливою мухою, що скрізь пхає носа — а в результаті, як ти читав, вона звела наклеп на моє пси¬хічне здоров’я.
— У тому інтерв’ю, — вів далі Гаррі, — Ріта Скітер натякала, що замолоду професор Дамблдор цікавився темними мистецтвами.
— Не вір ані слову! — негайно заперечив Додж. — Жодному, Гаррі! Нехай ніщо не заплямує твоєї пам’яті про Албуса Дамблдора!
Гаррі поглянув у щире, засмучене лице Доджа й відчув не заспокоєння, а роздратування. Невже Додж думає, що це так легко, що Гаррі міг просто взятий не повірити накле¬пам? Невже Додж не розуміє, що Гаррі має бути впевнений, він мусить знати все?
Мабуть, Додж запідозрив, що Гаррі щось таке відчуває, бо занепокоївся й квапливо додав:
— Гаррі, Ріта Скітер — це жахлива… Та його перебило різке гигикання.
— Ріта Скітер? Ой, це таке чудо, завжди її читаю!
Гаррі й Додж глянули вгору й побачили тітоньку Мюріель, що стояла з келихом шампанського в руці, а на її капе¬люшку гойдалося пір’я.
— Вона, до речі, написала книжку про Дамблдора!
— Привіт, Мюріель, — сказав Додж. —Так, ми оце щойно обговорювали…
— Гей, ти там! Дай мені стільця, мені вже сто сім років! Ще якийсь рудочубий кузин Візлі перелякано зіскочив зі стільця, а тітка Мюріель на диво легко й спритно його схо¬пила й усілася між Доджем та Гаррі.
— Здоров ще раз, Баррі, чи як там тебе звати, — кивнула вона Гаррі. — То що ти там казав про Ріту Скітер, Ельфаєсе? Знаєш, що вона написала Дамблдорову біографію? Ніяк не дочекаюся, щоб її прочитати, треба не забути замовити книжку у “Флоріша й Блотса”!
Додж закляк і спохмурнів, а тітонька осушила свій келих і клацнула кістлявими пальцями офіціантові, щоб подав іще один. Ще раз добряче хильнула шампанського, відригнула, й сказала:
— Чого ви надулись, як дві жаби? Перед тим, як він став шанований і поважний, і все таке, про Албуса ходили дуже цікаві чутки!
— Неперевірені наклепи, — Додж знову став червоний, мов редиска.
— Хто б ото казав, Ельфаєсе, — гигикнула тітонька Мюріель. — Я помітила, як ти у некролозі обминав непевні місця!
— Прикро, що ти так думаєш, — відповів крижаним тоном Ельфаєс. — Запевняю, я писав від щирого серця.
— Ой, та всі ми знаємо, як ти обожнював Дамблдора. Думаю, ти все одно вважатимеш його святим, навіть якщо виявиться, що він позбувся своєї сестри-сквибки!
— Мюріель! — вигукнув Додж.
У грудях у Гаррі похололо — і не через крижане шампанське в його келиху.
— Що ви маєте на увазі? — запитав він Мюріель. — Хто сказав, що його сестра була сквибка? Здається, вона тяжко хворіла?
— Неправильно тобі здається, Баррі! — тітка Мюріель втішалася викликаним її словами ефектом. — Та що ти можеш про це знати? Усе сталося за багато років до того, як тебе задумали, і скажу чесно — навіть ті з нас, що тоді жили, так і не дізналися, що сталося насправді. Ось чому я ніяк не діждуся прочитати, що там накопала Скітер! Дамблдор так довго мовчав про ту свою сестру!
— Неправда! — прохрипів Додж. — Цілковита брехня!
— Він ніколи мені не казав, що його сестра була сквибка, — мимохіть вирвалося в Гаррі.
— А чого б це він мав тобі казати? — верескнула Мюріель, крутнувшись на стільці й придивляючись до Гаррі.
— Причина, що Албус ніколи не говорив про Аріану, — втрутився Ельфаєс заціпенілим од хвилювання голосом, — цілком, мушу сказати, зрозуміла. Він був такий пригнічений її смертю…
— Ельфаєсе, чого її ніхто не бачив?—пронизливо крикнула Мюріель. — Чому половина з нас і не підозрювала про її існування, поки з будинку не винесли труну і не влашту¬вали похорон? Де був святий Дамблдор, коли Аріана сиділа замкнена у підвалі? Сяяв у Гоґвортсі і чхати хотів на те, що діється у нього вдома!
— Як це “замкнена у підвалі”? — перепитав Гаррі. — Що це означає?
Додж мав нещасний вигляд. Тітка Мюріель знову реготнула й відповіла: — Дамблдорова мати була жахлива жінка, просто жахлива, і в інших вселяла жах. Маґлівського роду, хоч, як я чула, прикидалася іншою…
— Ніким вона не прикидалася! Кендра була чудова жінка, — жалюгідно прошепотів Додж, але тітонька Мюріель не звернула на нього уваги.
— …зарозуміла й дуже владна, з тих відьом, для яких народити сквибку — смертельне приниження…
— Аріана не була сквибкою! — прохрипів Додж.
— Це ти так кажеш, Ельфаєсе. Поясни тоді, чого вона не вчилася в Гоґвортсі! — вигукнула тітонька Мюріель. Вона глянула на Гаррі. — У наші часи сквибів воліли не згадува¬ти. Але щоб піти на такі крайнощі, як фактично ув’язнити маленьку дівчинку в будинку і вдавати, що її не існує…
— Кажу тобі, такого не було! — обурювався Додж, проте тітка Мюріель не вгавала, і далі звертаючись тільки до Гаррі.
— Сквибів зазвичай віддавали в маґлівські школи й заохочували їх інтегруватися в маґлівську спільноту… це було значно милосердніше, ніж знаходити їм місце в чарівниць¬кому світі, де б вони завжди були людьми другого сорту. Зрозуміло, що Кендрі і в страшному сні не могло наснитися, щоб віддати дочку до маґлівської школи…
— Аріана була хвороблива! — розпачливо втрутився Додж. — її здоров’я було надто слабке, і не дозволяло їй…
— Не дозволяло вийти з дому? — гигикнула Мюріель. — Але її не поклали в лікарню Святого Мунґа і ні разу не викликали до неї цілителів!
— Слухай, Мюріель, ну як ти можеш знати, чи…
— До твого відома, Ельфаєсе — мій кузин Ланселот був у ті часи цілителем у клініці Святого Мунґа, і цілком конфіденційно розповів нашій родині, що Аріани там не бачили. А це, на Ланселотову думку, було вкрай підозріло!
Здавалося, Додж ось-ось розридається. Тітка Мюріель, страшенно собі подобаючись, клацнула пальцями, щоб їй подали ще шампанського. Онімілий Гаррі згадав, як колись його замикали Дурслі, ховали від чужих очей, хоч єдиним його злочином було чаклунське походження. Невже Дамблдорова сестра зазнала такої самої долі, тільки з іншої причи¬ни: ув’язнена була за те, що їй бракувало магічних задатків? І невже Дамблдор покинув її напризволяще, подавшись у Гоґвортс, щоб показати там свій талант і геніальність?
— Так от, якби Кендра не померла перша, — підсумувала Мюріель, — то я подумала б, що це вона прикінчила Аріану…
— Та як ти можеш, Мюріель? — застогнав Додж. — Щоб мати вбила рідну дочку? Подумай, що ти говориш!
— Якщо та мати, про яку йдеться, могла рідну дочку на довгі роки ув’язнити, то чом би й ні? — знизала плечима тітка Мюріель. — Але ж я кажу, що тут не сходиться, бо Кендра померла раніше за Аріану… хоч і невідомо, з якої причини…
— Ой, та хто ж її міг убити, як не Аріана, — спробував поглузувати Додж. — Чом би й ні?
— Так, Аріана могла піти на відчайдушний вчинок заради свободи і в бійці вбила Кендру, — задумливо сказала тітка Мюріель. — Заперечуй, заперечуй, крути головою скільки хочеш, Ельфаєсе! Ти ж був на Аріаниному похороні?
— Був, — підтвердив тремтячими вустами Додж. — І я не пам’ятаю сумнішої й трагічнішої події. Албус був убитий горем, з розбитим серцем…
— І не тільки з серцем. Це ж на похороні Еберфорс розквасив Албусові носа?
Додж і до цього мав переляканий вигляд, та то було ніщо проти того, яким він став тепер. Склалося враження, ніби Мюріель проштрикнула його ножем. Тітка голосно зарего¬тала й відсьорбнула черговий ковток шампанського, що потекло їй з підборіддя.
— Як ти?.. — прохрипів Додж.
— Моя мати приятелювала зі старою Батільдою Беґшот, — радісно повідомила тітонька Мюріель. — Я підслухала під дверима, як Батільда все це матері описувала. Бійка біля труни! Еберфорс, казала Батільда, крикнув, що в смерті Аріани винний Дамблдор, а тоді вдарив його в обличчя. За її словами, Албус навіть не захищався, що дуже дивно, бо у двобої Албус міг знищити Еберфорса зі зв’язаними за спиною руками.
Мюріель знову хильнула шампанського. Переказ давніх скандалів захоплював її не менше, ніж лякав Доджа. Гаррі не знав, що й думати і кому вірити. Він хотів знати правду, а Додж тільки те й робив, що сидів і кволо мекав про Аріанину хворобу. Гаррі не вірив, що Дамблдор не втрутився б, якби така жорстокість чинилася в його домі, і все ж таки в усій цій історії було щось дуже дивне.
— І я тобі ще щось скажу, — Мюріель, гикаючи, допила ще один келих. — Думаю, Батільда багато чим поділилася з Рітою Скітер. Усі ці натяки в її інтерв’ю про важливе джерело з Дамблдорового оточення… та всі ж знають, що вона була з ним під час тих подій, пов’язаних з Аріаною — і все стає на свої місця!
— Батільда ніколи б не стала розмовляти з Рітою Скітер! — прошепотів Додж.
— Батільда Беґшот? — перепитав Гаррі. —Авторка “Історії магії”?
Це ім’я й прізвище було на палітурці одного з підручників Гаррі, хоч і не з тих, які він уважно читав.
— Так, — відповів Додж, хапаючись за питання Гаррі, мов за соломинку. — Найобдарованіший історик магії і давня Албусова приятелька.
— Я чула, що вона вже геть здуріла, — бадьоро повідомила тітка Мюріель.
— Якщо це так, то те, що Скітер цим скористалася — справжнє безчестя, — обурився Додж, — і як тоді можна вірити сказаному Батільдою?!
— О, існують засоби видобувати давні спогади, і Ріта Скітер, безперечно, добре їх знає, — відказала тітка Мюріель. — Та якби Батільда й здуріла, то все одно в неї лишилися якісь старі фотографії, можливо, навіть листи. Вона багато років знала Дамблдора… вже тільки заради цього варто було побувати в Ґодриковій Долині.
Гаррі захлинувся маслопивом. Додж стукав його по спині, а Гаррі кашляв, дивлячись крізь сльози на тітоньку Мюрі¬ель. Коли до нього знов повернувся дар мови, він запитав:
— Батільда Беґшот живе в Ґодриковій Долині?
— О, так. Скільки себе пам’ятаю, вона завжди там жила! Коли Дамблдори переселилися туди після ув’язнення Персіваля, вона була їхня сусідка.
— І Дамблдори жили в Ґодриковій Долині?
— Так, Баррі, я ж уже сказала, — роздратувалась тітка Мюріель.
Гаррі почувався спустошеним, порожнім. Ані разу за шість років Дамблдор і слова не зронив, що вони обидва жили і втратили найрідніших людей у Ґодриковій Долині. Чому? Можливо, Лілі та Джеймс поховані недалеко від Дамблдорових матері й сестри? Можливо, Дамблдор, провідуючи на цвинтарі рідних, проходив повз могили Лілі та Джеймса? Проте він не сказав про це Гаррі… не вважав за потрібне…
Гаррі не міг пояснити навіть самому собі, чого це було так важливо, але відчував, що небажання Дамблдора сказати про це спільне для них місце, спільне минуле, було рівно¬значне брехні. Він дивився перед собою, нічого не бачачи, тож навіть не помітив, коли з натовпу вийшла Герміона, аж поки вона не підсунула до нього стільця.
— Я вже не маю сили танцювати, — захекано пожалілася вона, знімаючи туфельку й розтираючи стопу. — Рон пішов шукати маслопиво. Трохи дивно, але я щойно бачила, як Віктор відскочив від Луниного батька, здається, вони спе¬речалися… — Вона стишила голос, дивлячись на нього. — Гаррі, що таке?
Гаррі не знав, з чого почати, та це вже не мало значення. У цю саму мить на танцювальний майданчик, пронизавши намет, упало щось велике й срібне. Прямо посеред юрби розгублених танцюристів граціозно й легко приземлилася рись. Усі голови повернулися до неї, а ті пари, що опинилися найближче, завмерли в безглуздих танцювальних позах. Патронус широко роззявив рота й заговорив гучним, глибо¬ким, повільним голосом Кінґслі Шеклболта.
— Міністерство зазнало краху. Скрімджер мертвий. Вони вже йдуть.

— РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ —
Місце для схованки

Усе ніби сповільнилося і вкрилося туманом. Гаррі й Герміона скочили на ноги й витягли чарівні палички. Багато хто лише тепер усвідомив, що сталося щось дивне. Голови були повернуті до сріблястої дикої кішки, яка невдовзі роз¬танула. Тиша поповзла холодними хвилями з того місця, де щойно був патронус. І раптом хтось закричав.
Гаррі й Герміона кинулися в охоплену панікою юрбу. Гості розбігалися хто куди. Багато хто роз’являвся. Захисні чари довкола “Барлогу” було зламано.
— Роне! — крикнула Герміона. — Роне, де ти?
Поки вони прокладали шлях через танцмайданчик, Гаррі бачив, як у юрбі то тут, то там виникають постаті в накидках і масках; тоді побачив Люпина й Тонкс з піднятими чарів¬ними паличками й почув, як вони кричать одночасно: — Протеґо! — і крик цей луною відгукнувся зусібіч…
— Роне! Роне! — гукала Герміона і, ледь не плачучи, протискалася разом з Гаррі крізь юрбу охоплених жахом гостей. Гаррі схопив її за руку, щоб не загубитися в натовпі, і тут понад їхніми головами вдарив струмінь світла, та Гаррі не збагнув, було це захисне закляття, чи щось набагато лиховісніше…
І ось з’явився Рон. Він схопив Герміону за вільну руку, й Гаррі відчув, як її розвернуло на місці. Хтось ніби відімк¬нув йому зір і слух, і його оповила темрява; він відчував тільки Герміонину руку та те, як його протягує крізь простір і час, подалі від “Барлогу”, подалі від нападників-смертежерів, і, можливо, від самого Волдеморта…
— Де ми? — почувся Ронів голос.
Гаррі розплющив очі. Якусь мить думав, що вони так і не покинули весілля: їх і далі оточували люди.
— Це вулиця Тотенгем-Корт-Роуд, у Лондоні, — захекано пояснила Герміона. — Ідіть, не зупиняйтеся, треба знайти, де вам переодягтися.
Гаррі так і зробив. Вони то швидко йшли, то бігли підтюпцем по широкій темній вулиці, забитій нічними гульвісами, облицьованій вже зачиненими крамницями, а над ними мерехтіли зірки. Повз них прогримотів двоповерховий автобус, і зграйка веселих пияків провела їх зацікавленими поглядами — Гаррі й Рон і досі були в парадних мантіях.
— Герміоно, нам нема в що перевдягтися, — розгубився Рон, коли якась молода жінка, побачивши його, пронизливо захихотіла.
— Чого я не взяв з собою плаща-невидимку? — проклинав подумки свою дурість Гаррі. — Цілий рік тягав його з собою і ось…
— Усе добре, я взяла і плащ, і ваш одяг, — сказала Герміона. — Спробуйте поводитися нормально, поки… тут, мабуть, можна.
Вона завела їх у бічну вуличку, а тоді у надійний затінок темного провулка.
— Ти кажеш, що маєш плаща й одяг… — насупився Гаррі на Герміону, бо в руках у неї була тільки маленька вишита бісером сумочка, в якій вона саме нишпорила.
— Так, усе тут, — підтвердила Герміона й на очах в ошелешених Гаррі й Рона вийняла дві пари джинсів, пуловер, бурячкового кольору шкарпетки і, нарешті, сріблястий плащ-невидимку.
— Як же ти в чорта?..
— Невиявне закляття “подовжувач”, — пояснила Герміо¬на. — Непросте, але, здається, я все зробила правильно. При¬наймні зуміла запхнути все, що нам тут буде потрібно. — Вона легенько труснула делікатною на вигляд торбинкою, і там загуркотіло, неначе в трюмі вантажного корабля пере¬кочувалися важкі контейнери. — От чорт, це, мабуть, книжки, — забідкалася вона, зазираючи в сумочку, — а я ж усі поскладала тематично… ну, нічого… Гаррі, бери плащ-невидимку. Роне, швиденько перевдягайся…
— Коли ти все встигла? — спитав Гаррі, поки Рон скидав мантію.
— Я ж вам казала ще в “Барлозі”, що давно вже склала все необхідне, якби раптом довелося поспіхом тікати. Коли ти, Гаррі, вранці переодягся, я поклала сюди твій рюкзак… просто відчувала…
— Ти просто чудо, — сказав Рон, подаючи їй зв’язану у вузол мантію.
— Дякую, — ледь помітно всміхнулася Герміона, запихаючи мантію в сумочку. — Будь ласка, Гаррі, вдягни плащ!
Гаррі накинув на себе плащ-невидимку й зник. Аж тепер він почав усвідомлювати те, що сталося.
— А інші… всі, хто був на весіллі…
— Нам зараз не до них, — прошепотіла Герміона. — Полюють на тебе, Гаррі, і якщо ми повернемося, то піддамо всіх ще більшій небезпеці.
— Це правильно, — підтвердив Рон, ніби наперед знаючи, що Гаррі почне сперечатися, хоч і не бачив його обличчя. — Там були майже всі члени Ордену, вони все зроблять.
Гаррі кивнув, але згадав, що вони його не бачать і сказав:
— Угу. — Проте подумав про Джіні і його зсередини обпалило жахом, наче сірчаною кислотою.
— Ходімо, пішли, нам треба рухатись, — сказала Герміона.
Вони повернулися бічною вуличкою на головну дорогу, де на протилежному боці група чоловіків горлала пісень, непевною ходою плентаючись тротуаром.
— Цікаво — чого саме на Тотенгем-Корт-Роуд? — запитав у Герміони Рон.
— Поняття не маю, просто вигулькнуло в голові, але я впевнена, що нам безпечніше перебувати серед маґлів, бо ніхто й не подумає, що ми тут.
— Точно, — погодився, озираючись, Рон, — але ти не почуваєшся тут трохи… беззахисно?
— А де краще? — Герміона зіщулилась, коли чоловіки з того боку вулиці до неї засвистіли. — Навряд чи ми змо¬жемо зняти номери в “Дірявому казані”. І площа Ґримо відпадає, якщо туди може потрапити Снейп… Можна було б у будинок моїх батьків, але існує ймовірність, що вони й там шукатимуть… ой, та коли ж ці дурні заткнуться!
— Альо, кицюню! — загорлав найп’яніший з чоловіків з того боку вулиці. — Хильнути хочеш? Кидай свого рудого і йди до нас!
— Пішли десь посидимо, — швиденько запропонувала Герміона, бо Рон уже й рота роззявив, щоб крикнути щось у відповідь. —Дивіться, отут непогано, ходімо!
Це була невеличка й занедбана нічна кав’ярня. Легкий шар жиру блищав на пластику столиків — зате всередині нікого не було. Гаррі перший ковзнув у кабінку, а Рон сів поруч з ним, якраз навпроти Герміони, яка опинилася спиною до входу, чим явно була невдоволена й озиралася так часто, наче її судомило. Гаррі не подобалося сидіти на місці. Коли вони йшли, то створювалася ілюзія, що в них є якась мета. Він відчував, як закінчується дія багатозільної настійки і руки під плащем набувають звичної форми і розміру. Вийняв з кишені окуляри й надів.
Минула одна-дві хвилини, і Рон сказав:
— Знаєте, а “Дірявий казан” звідси недалеко, це ж на Черінґ-Крос…
— Роне, нам не можна! — негайно заперечила Герміона.
— Та ми туди підемо не ночувати, а тільки рознюхаємо, що діється!
— Ми знаємо, що діється! Волдеморт захопив міністер¬ство! Що нам ще треба знати?
— Усе-все, я просто дав ідею!
І знову запала напружена тиша. Підійшла, жуючи жуйку, офіціантка, і Герміона замовила два капучіно. Оскільки Гаррі був невидимий, то було б дивно, якби вони замовили щось і для нього. В кав’ярню зайшло двоє дебелих роботяг, вони ледве втислися в сусідню кабінку. Герміона заговорила пошепки:
— Треба знайти якесь тихе місце, роз’явитися й податися за місто. А звідти вже пошлемо вістку Орденові.
— А ти що, вже вмієш робити балакучого патронуса? — запитав Рон.
— Я багато над цим працювала й думаю, що зумію, — відповіла Герміона.
— Головне, щоб це нашим не зашкодило, хоч їх, можливо, вже заарештували. Господи, яка гидота, — скривився Рон, сьорбнувши пінної, сіруватої кави.
Офіціантка це почула, окинула Рона злісним поглядом і пішла до нових клієнтів брати замовлення. Гаррі побачив, як один з роботяг, білявий здоровань, махнув на офіціантку, щоб відійшла. Та обурено на нього витріщилась.
— Може, йдемо звідси, не хочу я пити ці помиї, — сказав Рон. — Герміоно, а ти маєш маґлівські гроші, щоб заплатити?
— Маю. Ще перед “Барлогом” я зняла всі гроші з рахунку, якийсь дріб’язок, — Герміона зітхнула і потяглася до сумочки.
Роботяги зробили однакові рухи, і Гаррі миттєво відтво¬рив їх, навіть не усвідомивши, що робить. Усі троє вихопили чарівні палички. Рон, котрий на кілька секунд пізніше збагнув, що діється, кинувся через стіл і штовхнув Герміону на лаву. Потужні смертежерські закляття розтрощили кахлі на стіні — там, де щойно була Ронова голова, а Гаррі, й досі невидимий, крикнув:
— Закляктус!
Білявого здорованя-смертежера вдарило в лице струменем червоного світла і він упав непритомний. Його напарник не бачив, хто випустив закляття, тому знову націлився в Рона. З кінчика його чарівної палички вилетіли блискучі чорні мо¬тузки і обв’язали Рона з голови до п’ят. Офіціантка заверещала й кинулася до дверей. Гаррі випустив у смертежера з переко¬шеним лицем, який зв’язав Рона, ще одне приголомшливе за¬кляття, проте не влучив і воно зрикошетило од вікна й діста¬лося офіціантці, яка бухнулася мішком перед самими дверима.
— Експульсо! — заревів смертежер, і стіл, за яким стояв Гаррі, розлетівся на друзки. Вибуховою хвилею його жбур¬нуло об стіну, і Гаррі відчув, що паличка вислизає з руки, а плащ спадає з плечей.
— Петрифікус тоталус! — закричала звідкілясь Герміона, і смертежер повалився, наче статуя, з хрускотом приземля¬ючись лицем прямо на мішанину з битої порцеляни, роз¬трощеного стола й розлитої кави. Герміона, трясучись, як у пропасниці, і струшуючи з волосся скалки скляної попіль¬нички, вилізла з-під лавки.
— Д-діфіндо, — вона націлила паличку на Рона, і він аж заревів з болю, бо його джинси роздерлися на коліні і там виник глибокий поріз. — Ой, вибач, Роне, руки тремтять! Діфіндо!
Розрізані мотузки впали додолу. Рон звівся на ноги і потрусив затерплими руками. Гаррі підняв з підлоги чарівну паличку й поліз через уламки й скалки до білявого здорованя-смертежера, що лежав розпластаний на лаві.
— Я мав би його впізнати, він був тієї ночі, коли загинув Дамблдор, — сказав Гаррі. Перевернув ногою чорнявого смертежера. Очі в того бігали, поглядаючи то на Гаррі, то на Рона, то на Герміону. — Це Дологов, — упізнав Рон. — Пам’ятаю його зі старих плакатів про розшук. А той здоровило, мабуть, Торфін Роу.
— Яка різниця, як їх звати! — трохи істерично вигукнула Герміона. — Як вони нас знайшли? І що нам тепер робити?!
Якимось чином її паніка очистила думки Гаррі.
— Замкни двері, — звелів він їй, — а ти, Роне, погаси світло.
Він дивився на паралізованого Дологова й швидко міркував. Клацнув замок у дверях. Рон світлогасником занурив кав’ярню в темряву. Гаррі чув, як ті чоловіки, що перед цим дражнилися з Герміони, чіпляються на вулиці до якоїсь іншої дівчини.
— Що нам з ними робити? — прошепотів у темряві Рон до Гаррі, а тоді ще тихіше додав:
— Повбивати їх? Вони б нас повбивали. Щойно ледь це не зробили.
Герміона здригнулася й відступила на крок. Гаррі труснув головою.
— Просто зітремо їм пам’ять, — сказав він. — Так буде краще, бо тоді ми зіб’ємо їх усіх зі сліду. Якщо ж ми цих повбиваємо, то стане ясно, що ми тут були.
— Як скажеш, — полегшено зітхнув Рон. — Тільки я ще ні разу не насилав чарів забуття.
— Я теж, — додала Герміона, — хоч знаю це теоретично. Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, націлилась чарівною паличкою Дологову в лоб і проказала:
— Забуттятус.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве